Дітлахи Анансі

Перший розділ, у якому переважно йдеться про імена й кревні зв'язки

айже як і завжди, все почалося з пісні.

Спочатку, як годиться, були слова, а до них допасувалася мелодія. І так постав світ, так розчахнулася порожнеча, так до світу прийшли землі і зорі, і мрії, і маленькі божки, і створіння земні — так явились усі.

Їх проспівали.

Так виспівали до буття велику звірину — щойно Співець закінчив із планетами, пагорбами, деревами, океанами й меншими звірятами. Так проспівано і скелі, що обрамлюють буття, і мисливські угіддя, і пітьму.

Пісні тривають і лунають. Влучною піснею можна перетворити імператора на посміховисько, можна зруйнувати величний рід. Пісня може лунати ще довго по тому, як події та люди з неї зійшли на пил та марево і щезли. Отака-то сила пісень.

Пісням можна знайти й інший застосунок — не тільки творити ними світи чи виліплювати буття. Наприклад, для батька Товстуна Чарлі, Нансі, вони були засобом влаштувати собі, як він сподівався й очікував, пречудовий вечір.

До появи у барі татка Товстуна Чарлі бармен був переконаним, що ідея караоке-вечірки — повністю провальна. Аж ось дрібненький старигань, пританцьовуючи, переступив поріг і прочимчикував до невеличкої імпровізованої сцени в кутку повз столик, за яким сиділа зграйка білявок зі свіжими сонячними опіками й усмішками туристок. Він шанобливо підняв капелюха (бо він носив його, зелений борсаліно без жодної плямочки, а ще канаркові рукавички), а відтак підійшов просто до них. Вони захихотіли.

— Як справулі, паняночки? — поцікавився старий.

Паняночки й далі хихотіли, примовляючи, що чудово, дякуємо, ми у відпустці.

— О, — відказав старий, — постривайте, зараз буде ще пречудовіше.

Він був не просто старшим за них, а дуже очевидно старшим, однак утілював суцільну чарівність — чарівність тих минулих днів, коли добрі манери і галантні жести чогось вартували. Бармен зітхнув із полегшенням. Якщо до бару вже зайшов хтось подібний на цього старого, вечір і справді буде пречудовим.

Було караоке. Були танці. Старий двічі виходив співати на імпровізовану сцену. Він мав добрий голос та бездоганну усмішку, та й танцював він хвацько. Піднявшись на сцену першого разу, старий заспівав «Як ся маєш, кицюню?» Тома Джонса. Заспівавши вдруге, він зруйнував Товстуну Чарлі життя.

Товстун Чарлі був направду огрядним лише кілька років: десь так із майже десятилітнього віку, коли його матуся заявила, що якщо з чимось і покінчено остаточно, так це з її шлюбом із тим старезним козлом, за якого вона мала необачність вийти заміж (а якщо цей добродій із чимось не погоджується, то може запхати свою незгоду самі-знаєте-куди), тож уранці вона вирушить якнайдалі, і краще б йому не намагатися її знайти, — і допоки йому не виповнилося чотирнадцять, коли він трохи виріс та почав більше рухатись. Він не був товстим. Правду кажучи, він навіть не був пухкеньким — хіба тільки трішки розм'якшеним по контуру. Але прізвисько «Товстун» прилипло до нього, наче жуйка до підошви кедів. Він представлявся як Чарльз, або, коли йому було близько двадцяти, — Чаз, або, на письмі, Ч. Нансі, але все було марно. Прізвисько заповзало в його життя, просочувалось у нові періоди не згірше за тарганів, які заселяють кожну шпарину і захолодильниковий світ у новій кухні; тож подобалось йому те чи ні (а йому не подобалось), він знову і знову виявлявся Товстуном Чарлі.

А все тому, вірив Чарлі попри будь-яку логіку, що Товстуном його обізвав батько. А коли батько давав комусь прізвисько, воно чіплялося намертво.

Чарлі пригадував пса, що мешкав через дорогу від флоридського будинку, в якому він ріс. То був довгоногий і гостровухий боксер коричневої масті з таким писком, ніби ще цуценям звірюка в'їхала з розгону мордою в стіну. Голову псисько тримав прямо, а хвоста — відстовбурченим. Він був безперечним аристократом серед собачих. Він відвідував виставки. Мав медалі «Гордість породи», «Гордість групи» і навіть одну розетку «Гордість виставки». Пес носив горде ім'я Кемпбеллс Макінрорі Арбютно Сьомий — а коли його власники наважувались на невеличку фамільярність, то кликали його Кай. Так би воно й тривало, якби одного дня татусь Чарлі, посьорбуючи пиво в кріслі-гойдалці на обшарпаному ґанку, не зауважив того пса, що гасав на припоні між парканом і пальмою у сусідському дворі.

— Але ж і пришелепкуватий собацюра! — вигукнув він. — Геть як той дружок Дональда Дака, Ґуфі. Гей, ти, Ґуфі!

І зненацька колишня «Гордість виставки» захиталась на п'єдесталі. Товстун Чарлі ніби побачив світ очима свого батька, і, власне кажучи, побий його грім, якщо собацюра і справді не був украй пришелепкуватим. Майже гумовим.

Нова кличка поширилась вулицею разюче швидко. Власники Кемпбеллса Макінрорі Арбютно Сьомого намагалися боротися з «Ґуфі», але з тим самим успіхом можна було спробувати щось довести тропічному циклону. Навіть незнайомці, чухаючи колись горду боксерську голову, примовляли: «Привіт, Ґуфі, хто тут хороший хлопчик?». Дуже скоро власники пса перестали подавати його кандидатуру на виставки. Не наважувались. «Якийсь пришелепкуватий пес», — перешіптувалися судді.

Прізвиська, що їх давав батько Товстуна Чарлі, чіплялись. І нічого з цим не вдієш.

Та це була далеко не найгірша риса батька Чарлі.

Претендентів на звання найгіршої риси, поки Товстун Чарлі зростав, було чимало. Чіпке око й не менш чіпкі пальці, принаймні якщо вірити панночкам з усієї околиці, які скаржились матері Чарлі, спричиняючи скандали. Тоненькі чорні сигарили, які батько курив, називаючи «черутами», і запах яких лишався на всьому, до чого він торкався. Пристрасть до химерного різновиду чечітки з човганням ногами, яка, підозрював Товстун Чарлі, була модною десь зо півгодинки в Гарлемі двадцятих. Абсолютна і непробивна дрімучість щодо актуальних новин, поєднана з позірно щирою вірою в те, що ситкоми — це півгодинне віконечко в життя і страждання справжніх людей. І все ж жодна з цих речей окремо не могла бути найгіршою рисою батька Товстуна Чарлі, хоча кожна з них докладалась до найгіршої риси.

Найгіршим у батькові Чарлі було ось що: за нього було соромно.

Авжеж, усі батьки змушують своїх дітей червоніти. Це найбезумовніша річ на світі. Батькам властиво перетворювати дітей на посміховиська вже самим фактом свого існування, так само як і дітям певного віку властиво корчитися від сорому, збентеження і приниження, тільки-но їхні батьки вигулькнули на виднокраї.

Татко Товстуна Чарлі, звісно, розвинув цю батьківську здібність до мистецької форми і насолоджувався нею не менше, ніж розіграшами. А в розіграшах, від найпростіших (о, повірте, Чарлі ніколи не забуде, як уперше пошився в дурні!) до неймовірно заплутаних, він був мастак.

— Наприклад? — поцікавилась одного вечора Розі, наречена Товстуна Чарлі. Той зазвичай і не згадував про батька, а сьогодні саме спробував пояснити, чому запрошувати тата на їхнє майбутнє весілля — дуже кепська ідея. Вони бавили вечір у маленькій винарні в Південному Лондоні. До того часу Чарлі вже встиг виснувати, що і п'ять тисяч кілометрів, і Атлантичний океан однаково добре відділяють його від батька.

— Ну... — перед очима Товстуна Чарлі прокрокували стрункі ряди принижень, і згадка про кожне змусила мимохіть здригнутися. Зрештою він зупинився на одному: — Наприклад, коли я малим перейшов до нової школи, тато розповів, що в дитинстві завжди дуже чекав Дня Президента, тому що закон наказує дати великий мішок цукерок кожній дитині, яка прийде в костюмі свого улюбленого президента.

— Дуже милий закон, — зауважила Розі. — Було б непогано, якби і в Англії щось таке запровадили. — Розі ніколи не виїздила за межі Сполученого Королівства, якщо не враховувати невеличкої відпустки за пакетним туром на острові, що, як Розі була впевнена, розташовувався десь у Середземномор'ї. Розі мала глибокі карі очі та добре серце, дарма що географія не була її сильною стороною.

— Ніякий він не милий, — запротестував Товстун Чарлі. — І такого закону нема. Батько його просто вигадав. У більшості штатів у школах на День Президента взагалі вихідний, а якщо й ні, то немає традиції ходити до школи, вирядившись улюбленими президентами. Дітям, які перевдягаються в улюблених президентів, закон не дає мішка цукерок. І твоя популярність у середній і старшій школі не залежить від того, в якого президента ти вирішив перевдягнутися — мовляв, звичайні діти вибирають банальних президентів, типу Лінкольнів, Вашингтонів чи Джефферсонів, а ось ті, які хочуть стати популярними, вдягаються Джонами Квінсі Адамсами, Ворренами Ґамаліелями Гардінгами чи кимось іще такого штибу. І нібито розповідати напередодні про те, якого президента ти обрав — погана прикмета... Тобто зовсім не погана, але мій татусь мене в тому переконав.

— Він казав, що і хлопці, і дівчатка перевдягаються в президентів?

— О так, і дівчатка теж! Тиждень перед Днем Президента я провів за вивченням усього, що тільки міг, про президентів із універсальної енциклопедії видавництва «Всесвітня книга», щоб вибрати належного.

— І ти навіть не запідозрив, що тато тебе розігрує?

Товстун Чарлі похитав головою:

— Це останнє, що спадає на думку, коли за тебе взявся мій батько. Він найкращий брехун, якого я коли-небудь зустрічав. Дуже переконливий.

— То яким президентом ти прийшов до школи? — поцікавилась Розі, сьорбнувши шардоне.

— Тафтом. Він був двадцять сьомим президентом. Тато десь роздобув коричневого костюма, і я нап'яв те одоробло. Штани довелось підкотити, а замість пуза впакувати подушку. У мене були намальовані вуса. Того дня батько сам відвів мене до школи. Переступаючи поріг, я дуже пишався собою. Решта дітей верещали й показували пальцями. Я замкнувся в кабінці у хлопчачому туалеті і розплакався. Мені не дозволили повернутись додому, щоб перевдягнутися. Довелося ходити так весь день. Було пекельно.

— Треба було щось вигадати. Мовляв, після уроків ти йдеш на костюмовану вечірку. Або можна було сказати правду.

— Угу, — багатозначно буркнув Чарлі, надувшись.

— А що сказав твій тато, коли ти повернувся додому?

— О, він аж за боки хапався від сміху. Хихотів і гиготів, ледь по підлозі не катався. А коли трохи заспокоївся, то сказав, що, напевне, ця традиція Дня Президента відмерла. І запропонував сходити на пляж, пошукати русалок.

— Пошукати... русалок?

— Ми спустилися на пляж, пішли вздовж берега, і він поводився ганебніше, ніж будь-яка людська істота на планеті — виспівував, вичовгував на піску якийсь піщаний танець, чіплявся з розмовами до людей, яких навіть не знав, яких уперше бачив. Я почувався просто жахливо. Але тато сказав, що в Атлантичному океані водяться русалки, і якщо я не ловитиму ґав і уважно їх виглядатиму, то точно хоч одненьку помічу. «Онде! — гукав він. — Бачив? Така руда бестія, з зеленим хвостом». І я вдивлявся, вдивлявся і вдивлявся, але нічого не бачив.

Чарлі похитав головою. Тоді вхопив із тарілки на столику жменю горішків і став закидати їх до рота, вгризаючись із такою люттю, наче кожен із тих горішків був непозбувною ганьбою двадцятилітньої давнини.

— Ну... — життєрадісно відказала Розі, — мені здається, це дуже мило, твій тато — нічогенький фрукт! Треба запросити його на весілля, він стане справжньою душею вечірки!

Вдавившись бразильським горіхом, Товстун Чарлі пояснив, що поява такої «душі вечірки» на власному весіллі — це остання річ, якої комусь могло б забажатись. Запевнив, що не має сумніву, що його тато — й досі найбільше посміховисько на всьому божому світі. Додав, що геть не страждає через те, що кілька років не бачив старого козла, і вважає, що покинути тата, переїхати до Англії і поселитися в тітки Аланни — найкраще рішення в житті його матері. Закріпив Чарлі своє твердження запевненням у тому, що хай він буде проклятий, двічі проклятий або навіть, можливо, тричі проклятий, якщо дозволить запросити батька на весілля. Ба більше, підсумував він, те, що батька не треба запрошувати, тішить його в їхньому весіллі чи не найбільше.

Тоді Товстун Чарлі побачив вираз обличчя Розі та крижаний проблиск у її зазвичай дуже прихильному погляді, і поспішив виправитись: мовляв, він мав на увазі, що незапрошення батька є другою за найкращістю весільною втіхою, але було вже надто пізно.

— Просто змирись із цим, — відрубала Розі.— Зрештою, весілля — це чудова оказія зламати стіни і звести мости. Це твій шанс дати йому знати, що ти на нього не ображаєшся.

— Але ж я ображаюся! — заперечив Товстун Чарлі.— Сильно.

— У тебе є його адреса? Чи номер телефону? Напевне, варто йому подзвонити... Листівка — якось надто безособистісно, тим паче коли твій єдиний син одружується. Ти ж його єдиний син? У тебе немає його імейла?

— Так, єдиний. І ні, не маю зеленого поняття, є в нього імейл чи ні. Напевне, ні. — О так, думав він. Листи — це чудово. Листи можуть, скажімо, загубитись на пошті.

— Добре, але ж у тебе мусить бути адреса чи телефон.

— Ні, — чесно відказав Чарлі. Може, його батько переїхав. Він міг виїхати з Флориди в якусь місцину, де в людей немає телефонів. І адрес теж.

— Ну а в кого є? — Розі уривався терпець.

— У пані Гіґґлер, — промурмотів Чарлі. Вся його войовничість кудись поділася.

— Хто така пані Гіґґлер? — мило всміхнулася Розі.

— Подруга сім'ї. Коли я ріс, мешкала по сусідству.

Він розмовляв із пані Гіґґлер кілька років тому, коли помирала його матір. На мамине прохання він зателефонував пані Гіґґлер, щоб та передала вісточку татові Чарлі і попросила того вийти на зв'язок. За кілька днів, коли Чарлі був на роботі, на його автовідповідачі залишив повідомлення чоловік, чий голос він не сплутав би ні з чиїм, хоч він і звучав постаріло та трохи п'яно. Голос належав батькові.

Той сказав, що зараз не найкращий час, і що справи змушують його залишитись в Америці. Тоді він додав, що, як не крути, мама Чарлі була, до дідька, прекрасною жінкою.

За кілька днів до лікарняної палати доставили букет з різноманітних квітів. Прочитавши прикріплену до букета листівку, мати Чарлі пирхнула:

— Думає, що легко обведе мене навколо пальця? Щось цей паскудник замислив, точно тобі кажу!

Утім, мама все ж попросила медсестру поставити букет на почесне місце біля ліжка і кілька разів перепитувала в Чарлі, чи його батько не давався чути, і чи не збирається приїхати і відвідати її, перш ніж усе скінчиться.

Товстун Чарлі сказав, що ні про що таке не знає. Він зненавидів і це запитання, і свою відповідь, і вираз материного обличчя, коли він сказав, що ні, батько не приїде.

Найгіршим, на думку Чарлі, був день, коли насуплений низенький лікар відвів його вбік і сказав, що тепер вже недовго зосталося, його мама швидко згасне, і наразі питання лише в тому, щоб зробити її останні дні втішними.

Товстун Чарлі покивав і пішов до матері. Вона саме тримала його за руку і питала, чи не забув він заплатити за опалення, коли з коридору долинув якийсь шум. І то були тупотіння, грюкіт, вистукування, цигикання, терленькання, дзенькіт і торохкання, недоречні в лікарняних коридорах, де на стінах висять таблички з проханнями дотримуватись тиші, а послух цьому правилу забезпечують крижані погляди медсестер.

Звук гучнішав.

Товстун Чарлі на мить подумав, що то якийсь теракт. Натомість матір на цю какофонію слабенько усміхнулась і прошепотіла:

— Жовта пташинка.

— Га? — Товстун Чарлі відчув, що геть перестає щось розуміти.

— Жовта пташинка, — гучніше і чіткіше сказала мама. — Пісня, яку грають.

Товстун Чарлі підійшов до дверей і визирнув.

Коридором, ігноруючи заперечення медсестер і витрішки пацієнтів у піжамах та їхніх родичів, крокувало щось схоже на дуже невеличкий джазовий гурт із Нового Орлеана. Із саксофоном, сузафоном і трубою. Там був велетенський чолов'яга з прив'язаною до шиї подобою контрабасу. І ще один — який бив у бас-барабан. А очолював процесію не хто інший, як татусь Чарлі в елегантному картатому костюмі, борсаліно і канаркових рукавичках. Він ні на чому не грав, але його хода нагадувала колінця якоїсь дивної чечітки, що не відлунювала на відполірованому лікарняному лінолеумі. Батько піднімав капелюха, вітаючись з усім медперсоналом, який траплявся йому дорогою, і тис руки тим, хто наближався заговорити чи спробувати поскаржитись.

Товстун Чарлі закусив губу і помолився всім, хто могли б його почути, щоб земля розчахнулася і поглинула його, або принаймні щоб із ним трапився швиденький, милосердний і цілковито смертельний серцевий напад. Але йому не пощастило. Чарлі зостався серед живих, духовий ансамбль все наближався, а батько все пританцьовував, тис руки й усміхався.

«Якщо є на білому світі хоч якась справедливість,— думав Товстун Чарлі, — батько просто піде коридором далі, мине нас і зупиниться десь аж у відділенні сечостатевих захворювань». Утім, справедливості в світі не було, і тато зупинився прямісінько під дверима палати в онкології.

— Товстуне Чарлі! — проголосив тато достатньо гучно, щоб не тільки всенька палата, а й усе відділення і ціла лікарня вирозуміли, що вони з Чарлі знайомі. — Товстуне Чарлі, заберися з дороги! Тато прийшов!

Товстун Чарлі забрався з дороги.

Оркестр, яким верховодив батько, зайшов до палати і вервечкою прочимчикував до ліжка матері Чарлі. Вона підвела на музикантів погляд і всміхнулася.

— Жовта пташинка, — повторила мама слабким голосом. — Моя улюблена пісня.

— Ким би я був, якби таке забув? — відказав тато Чарлі.

Мама повільно похитала головою, а тоді простягла руку і стиснула його долоню в канарковій рукавичці.

— Перепрошую, — звернулась до Чарлі дрібненька біла жінка з планшеткою, — ці люди — з вами?

— Ні, — Товстун Чарлі зашарівся. — Ні, не зі мною. Аж ніяк.

— Але ж це ваша матір, — жіночка прошила його поглядом василіска. — Мушу просити вас, аби ви змусили цих людей негайно залишити палату, не створюючи жодного додаткового гамору!

У відповідь Товстун Чарлі щось нерозбірливо замурмотів.

— Що ви сказали?

— Я сказав, що майже певен, що не можу їх ні до чого змусити, — виразніше відказав Чарлі. Він утішав себе тим, що гірше вже бути просто не могло, коли це його батько забрав у барабанщика пластикову торбу і почав витягати з неї бляшанки з напівтемним елем, роздаючи їх музикантам, медсестрам, медбратам і пацієнтам. А тоді закурив черуту.

— Перепрошую! — скипіла жіночка з планшеткою, забачивши дим, і націлилась на Чарлиного тата, ніби перевернута догори дриґом радянська ядерна боєголовка.

Товстун Чарлі скористався цією миттю, аби вислизнути геть. Ця тактика видавалась наймудрішою.

Того вечора він сидів удома, чекаючи телефонного дзвінка або стукоту в двері десь із таким відчуттям, із яким люди, які колінкують перед гільйотиною, чекають цілунку леза на шиї. У двері так і не подзвонили.

Не поспавши до пуття, він прошмигнув до лікарні наступного дня, готовий до найгіршого.

Мама, однак, лежала в ліжку, і вигляд у неї був куди спокійніший і вмиротвореніший, ніж у всі попередні місяці.

— Він поїхав, — пояснила вона, коли Товстун Чарлі зайшов. — Не міг залишитись на довше. І, Чарлику, щиро кажучи, було б добре, якби ти вчора отак не втік. Ми влаштували справжню вечірку. Як у старі добрі часи.

Товстуну Чарлі складно було уявити собі щось гірше за вечірку в раковій палаті, очолювану його татусем із джазовим ансамблем. Він промовчав.

— Він не погана людина, — продовжила Чарлина мама, і очі її заблищали. Тоді насупилась. — Хоча, мабуть, це не зовсім правда. Він точно не добра людина. Але вчора він подарував мені дуже багато добра, — і вона усміхнулась, дуже щиро, аж на коротку мить знову здалась молодою.

У дверях стояла жінка з планшеткою. Вона націлила на Чарлі пальця. Товстун Чарлі поплівся в її напрямку, почавши мурмотіти вибачення ще до того, як вона взагалі могла б його почути. Але коли наблизився, то збагнув, що жінка більше не скидалася на василіска зі спазмом шлунка. Сьогодні медсестра виглядала цілковито по-котячому. Вона сказала тільки:

— Ваш тато.

— Вибачте, — почав виправдовуватись Товстун Чарлі. Він звик говорити це слово ще з дитинства — одразу, як хтось згадував про його батька.

— Ні-ні-ні, — запротестувала вчорашня самка василіска.— Не треба вибачатись. Я просто подумала... Ваш тато... Якщо раптом нам доведеться вийти з ним на зв'язок — у нас немає ні його адреси, ні номера телефону. Треба було спитати вчора, але мені геть-чисто вилетіло з голови.

— Не думаю, що в нього є телефон, — відказав Чарлі. — А найпростіше його знайти у Флориді. Якщо їхати вздовж берега по шосе А1А, то по обіді можна знайти його на мосту — він рибалить. А вечорами він буде в барі.

— Такий милий чоловік, — замріяно озвалась медсестра. — Чим він займається?

— Я ж казав. Він називає це дивом хлібів і рибин.

Медсестра без жодних емоцій витріщилась на нього, і він започувався дурнем. Коли те саме говорив його тато, люди реготали.

— Гм... Як у Біблії. Диво хлібів і рибин. Тато казав, що нахлібничає і вивуджує, і це просто диво, що в нього є гроші. Він так жартував.

— Тааак... — затуманений погляд, — вчорашні жарти — це було щось. — Медсестра покладала язиком і знову перейшла на діловий тон. — Ви повинні повернутися о пів на шосту.

— Навіщо?

— Забрати матір. І її речі. Хіба лікар Джонсон не казав, що ми її виписуємо?

— Ви... Виписуєте її?

— Так, пане Нансі.

— А що... Як щодо раку?

— Здається, то була хибна тривога.

Товстун Чарлі не розумів, як могла трапитись хибна тривога. Минулого тижня мова йшла про те, щоб відправити маму до госпісу. Лікар використовував звороти на кшталт «тижні, а не місяці» і «зробити її життя якомога втішнішим, доки ми чекаємо неминучого».

Тим не менше Товстун Чарлі чемно прибув о сімнадцятій тридцять, щоб забрати матір, яку зовсім не збентежила звістка про те, що вона більше не помирає. Дорогою додому вона сказала Товстуну Чарлі, що подорожуватиме світом на власні заощадження.

— Лікарі казали, що мені залишилось три місяці,— сказала вона, — і я пригадую, як подумала: якщо виберусь із лікарняного ліжка, то поїду, подивлюся Париж, Рим і всякі такі міста. Поїду назад на Барбадос, і на Сан-Ендрюс. Може, й до Африки. І до Китаю. Мені подобається китайська їжа.

Товстун Чарлі не дуже добре тямив, що коїться, але хай там що не відбувалось би, винним, беззаперечно, був його тато. Чарлі відпровадив маму з велетенською валізою до аеропорту Гітроу і махав їй на прощання біля зони міжнародних відправлень. Вона широко усміхалась, стискаючи в руках паспорт і квитки, і вигляд мала набагато молодший, ніж упродовж багатьох останніх років.

Вона надсилала йому листівки з Парижа, з Рима і з Афін, з Лаґоса і Кейптауна. У листівці з Нанкіна вона написала, що їй дуже не сподобалось те, що китайці видають за китайську їжу, і вона не може дочекатися повернення до Лондона, де нарешті поїсть справжньої китайської їжі.

Вона померла уві сні в готелі у Вілльямстауні, на карибському острові Сан-Ендрюс.

Товстун Чарлі не здивувався б, якби на похорон у Південнолондонському крематорії припхався його татусь: старий міг би утнути номер, диригуючи джазовим ансамблем чи, наприклад, влаштувавши променад із клоунською трупою або півдюжиною шимпанзе на велосипедах і з сигарами в зубах. Навіть під час служби Чарлі озирався й озирався на двері церкви. Але батька там не було, тільки подруги й далекі родички матері, переважно тілисті жінки в чорних капелюшках. Вони сякались, витирали очі й похитували головами.

І тільки коли звучав останній церковний гімн, уже після того, як натисли на кнопку, і мама Товстуна Чарлі вирушила з конвеєрної стрічки в найостаннішу путь, Чарлі зауважив біля входу до каплички чоловіка приблизно свого віку. Очевидно, то не був його батько. То був хтось, кого Чарлі не знав і не помітив би десь там позаду, в тіні, якби не видивлявся за татом... і все ж там був незнайомець в елегантному чорному костюмі, з очима долу і складеними руками.

Погляд Товстуна Чарлі затримався на незнайомцеві на секунду довше, ніж було необхідно, і той, глянувши на Чарлі, обдарував його швидкою безрадісною усмішкою. Схожі усмішки означають, що ви переживаєте біду разом. На обличчях незнайомців такий вираз побачиш нечасто, але Чарлі не міг вирахувати, ким був той чоловік. Він знову повернувся обличчям уперед. Саме заспівали спіричуел «Не хитайся, моя коліснице», що його, був майже переконаний Товстун Чарлі, матір ніколи на дух не зносила; а тоді отець Райт запросив їх до тітки Чарлі Аланни на поминальну страву.

У тітки Аланни він знав усіх. Відколи його мати померла, Чарлі іноді розмірковував про того незнайомця: ким він був, і чому прийшов на похорон. Часом Чарлі здавалося, що той чоловік — просто витвір його уяви...

— Отже, — повернула його до реальності Розі, попиваючи шардоне, — зателефонуй пані Гіґґлер і дай їй номер мого мобільного. Розкажи їй про весілля і скажи дату... Слухай, як ти думаєш, може, варто запросити і її?

— Можна, якщо захочемо. Але не думаю, що вона приїде. Вона давня подруга родини. Знала тата ще в Темні віки.

— То прозондуй ґрунт. Дізнайся, чи варто висилати їй запрошення.

Розі була дуже доброю людиною. Власне кажучи, у ній було потроху від Франциска Ассизького, Робіна Гуда, Будди і доброї чаклунки Ґлінди, і вона вирішила, що воз'єднання її коханого з утраченим батьком надасть майбутньому весіллю додаткового виміру. Тепер це було не просто весілля: фактично воно перетворилося на гуманітарну місію, а Товстун Чарлі знав Розі достатньо довго, щоб розуміти, що ніколи не можна ставати між нею та її потребою Творити Добро.

— Я зателефоную пані Гіґґлер завтра, — зітхнув він.

— Зробімо так, — перебила його Розі, дуже мило зморщивши носика. — Зателефонуй їй сьогодні. Зрештою, зараз у Штатах ще не пізно.

Товстун Чарлі кивнув. Вони вийшли з винарні: Розі пружним кроком, а Товстун Чарлі — ходою чоловіка, який іде на шибеницю. Він переконував себе, що не варто перейматися: зрештою, пані Гіґґлер могла переїхати чи вимкнути телефон. Таке можливо. Усе можливо.

Вони піднялися до помешкання Товстуна Чарлі, який жив на другому поверсі невеличкого будиночка у Максвелл-Ґарденс, на бічній вулиці Брікстон-роуд.

— Котра зараз година у Флориді? — перепитала Розі.

— Пізнє пообіддя.

— Що ж. Телефонуй.

— Може, нам слід трішки зачекати? А раптом вона вийшла?

— А може, слід зателефонувати просто зараз? Перш ніж вона піде вечеряти.

Товстун Чарлі знайшов старого паперового записника, і на літері «Г» вивудив з-поміж листків шмат старого конверта, на якому почерком його матері був нашкрябаний телефонний номер, підписаний «Калліанна Гіґґлер».

Гудки йшли і йшли.

— Її нема, — сказав він було Розі, коли це на тому кінці дроту взяли слухавку, і жіночий голос промовив:

— Слухаю. Хто говорить?

— Гм... Це пані Гіґґлер?

— Хто говорить? — перепитала пані Гіґґлер.— Якщо ти щось намагаєшся мені всучити по телефону, негайно викинь мене зі свого списку, або я подам до суду. Я знаю свої права.

— Не намагаюсь. Це я, Чарльз Нансі. Я колись жив по сусідству.

— Товстун Чарлі? Та щоб мене шляк трафив! Шукала твій номер весь ранок! Перевернула хату догори дриґом, і що, ти думаєш, я знайшла? Думала, записала номерок у старій чековій книжці. Догори дриґом хату перевернула. І кажу собі: Калліанно, здається, настав час просто молитися і сподіватися, що Бог усе почує та побачить. Тож я опустилась на коліна, а сам розумієш, із колінами в мене вже не так, як у старі часи, склала руки, і що ти думаєш? Твого номера я так і не знайшла. Але шляхи Господні несповідимі, і ось ти власною персоною мені телефонуєш, і так, напевне, навіть краще, зважаючи, що я не банк — і дзвонити за кордон, навіть зважаючи на обставини, влітає мені в копієчку, хоча, зважаючи на обставини, я тобі, звісно, все одно задзвонила б...

Вона раптово замовкла — чи то перевести подих, чи то сьорбнути надто гарячої кави з велетенського горняти, яке завжди носила в лівій руці. У цю коротку паузу Товстун Чарлі зміг нарешті втиснути фразу: «Хочу запросити тата на весілля. Одружуюся». На тому кінці дроту запала тиша. «Але аж наступного року», — спішно додав він, Тиша. «Її звуть Розі», — продовжив. Тоді запереживав, чи зв'язок не обірвався. Розмови з пані Гіґґлер зазвичай відбувались у формі монологів, адже вона озвучувала і свої репліки, і репліки співрозмовників, а тут вона дозволила йому сказати аж цілі три речення — і не перебила. Тому Чарлі наважився на четверте: «І ви теж можете приїхати».

— Боже-боже-боженьки... — нарешті озвалась пані Гіґґлер. — Тобі ніхто не сказав?

— Не сказав... що?

І вона розповіла йому, детально і розгорнуто. Він стояв мовчки і нерухомо, доки вона не закінчила, а тоді подякував. Записав щось на шматку паперу, тоді знову сказав: «Дякую», і додав: «Ні, справді, дякую», та й поклав слухавку.

— Ну? — перепитала Розі. — Ти взяв його номер?

— Тато не приїде на весілля, — відказав Товстун Чарлі. І продовжив: — А мені доведеться поїхати до Флориди. — Він промовив це без жодних емоцій, таким тоном, яким люди повідомляють, що їм потрібна нова чекова книжка.

— Коли?

— Завтра.

— Навіщо?

— На похорон. Тато. Він помер.

— Ой, мені так прикро! Мені дуже-дуже прикро!— вона обійняла його і притисла до себе. Він стояв у її обіймах, ніби манекен. — Як це трапилось, як він... він хворів?

— Я не хочу про це говорити, — похитав головою Чарлі.

Розі обійняла його міцніше, а тоді співчутливо кивнула. Вона думала, що він надто розчавлений горем, щоб розмовляти. Але річ була не в цьому. Чарлі почувався надто великим посміховиськом.

Існує сотня тисяч способів померти як годиться. Можна, наприклад, зіскочити з мосту, щоб урятувати малюка, який от-от потоне. Можна потрапити під град куль, коли наодинці штурмуєш кубло зловмисників. Цілковито порядні способи вмирати.

Правду кажучи, бувають і трохи менш статечні, але теж доволі нічогенькі способи відійти. Ось, наприклад, раптове самозаймання: сумнівно з медичної точки зору і малоймовірно з наукової, однак люди продовжують здимляти, залишаючи після себе тільки руки з недокуреними цигарками. Товстун Чарлі якось читав про такий випадок у журналі: він був би геть не проти, щоб його батько помер саме так. Він був би не проти навіть, якби батько помер від серцевого нападу, кинувшись навздогін за якимось чуваком, який поцупив його виграні в лотерею грошики.

Звісно, батько Чарлі помер не так.

Батько приїхав до бару рано і розпочав вечір караоке, заспівавши «Як ся маєш, кицюню?» Тома Джонса. Якщо вірити пані Гіґґлер, якої там не було, співав тато Товстуна Чарлі так, що Тома Джонса на його місці обвішали б жіночою білизною, батько ж за свої таланти отримав пиво від закладу і компанію кількох білявих туристок із Мічіґану, які негайно вирішили, що він наймиліший на світі чоловік.

— То вони у всьому винні, — гірко зауважила пані Гіґґлер по телефону. — Вони його під'юджували!

Усі вони повлізали в маєчки без бретельок, усі були червонющі від надто довгого необачного сидіння на сонці, і всі годилися йому в доньки.

Тому батько хутенько пришвартувався біля їхнього столу і тішив їх натяками на те, що під час війни служив у контррозвідці (хоча, звісно, обачно не уточнював, під час якої саме війни), і байками про те, що може голіруч убити людину дюжиною різних способів, навіть не захекавшись.

Далі він запросив найбілявішу і найцицькастішу туристку на танець, поки її подруга виводила на сцені «Незнайомці в ночі» Френка Сінатри. І хоча туристка була вища за нього, і його усмішка тонула в її бюсті, здавалося, він чудово бавив час.

Потім, коли танець скінчився, він знову видряпався на сцену. І оскільки єдине, що напевне можна було стверджувати про батька Чарлі, так це що він не переживав за свою гетеросексуальність, він затягнув «Я той, ким я є» Джеррі Германа до всіх присутніх, а особливо до найбілявішої туристки за столиком прямісінько перед ним. Він вклав у цю пісню все. Він саме дістався кульмінації, у якій намагався пояснити всім присутнім, що він є тим, ким він є, і його життя не вартуватиме і ламаного гроша, якщо він не матиме можливості про це розповісти, коли це на його обличчі з'явився дивний вираз. Він притис одну руку до грудей, іншу простягнув, і з усією грацією, на яку людина взагалі може бути здатна, повільно звалився з саморобної сцени просто на біляву відпочивальницю, а далі й на підлогу.

— Він завжди мріяв відійти саме так, — зітхнула пані Гіґґлер, а тоді розповіла Чарлі про останній батьків жест. Падаючи, він вчепився простягнутою рукою у перше, що під неї потрапило. Першою виявилась маєчка без бретельок на білявій туристці, тому спершу багато хто подумав, що то хтивість спонукала старого до раптового стрибка зі сцени, і що метою цього стрибка було продемонструвати той-таки бюст усьому товариству. І ось вона, туристка, стовбичила з виставленими на всезагальний огляд грудьми під музику «Я той, ким я є», до якої більше не допасовувався спів.

Коли присутні збагнули, що сталося, запала гнітюча двохвилинна тиша. Батька Товстуна Чарлі винесли до карети швидкої, а білява туристка билася в істериці у вбиральні.

Товстун Чарлі чомусь не міг викинути з голови саме груди. У його уяві вони стежили за ним не згірш за намальовані очі на старих полотнах. Він усе хотів вибачитися перед великою кількістю людей, яких ніколи не бачив. А усвідомлення того, що його батькові ця історія видалась би просто дивовижненькою, жахало Товстуна Чарлі ще більше. Коли вас змушує соромитися випадок, учасником якого ви не були, знічення посилюється: адже ваш мозок продовжує додавати подіям барв, повертається до них знову й знову і розглядає з усіх боків. Ну гаразд, ваш, може, так і не робить, але в голові у Товстуна Чарлі все відбувалося саме так.

Як правило, Товстун Чарлі відчував сором у зубах і десь у верхній частині шлунку. Якщо на телеекрані з'являвся хоч натяк на засоромлення, Чарлі негайно підстрибував і вимикав телевізор. Якщо ж це було неможливо, скажімо, з ним був хтось іще, Чарлі під тим чи іншим приводом забирався з кімнати і повертався лише тоді, коли соромлива сцена вже точно мусила скінчитися.

Товстун Чарлі мешкав у Північному Лондоні. Він переїхав сюди, коли йому було десять, і в нього був американський акцент, через який його безжально підколювали. Чарлі довго і важко працював над тим, щоб його позбутися, практикував м'які приголосні і глибоке «р», і навіть зрозумів, як правильно використовувати фразу «зроду-віку». А коли йому виповнилося шістнадцять і він нарешті успішно позбувся американського акценту, його однолітки раптово виявили, що прикольно розмовляти так, наче вони зроду-віку не бачили нічого, крім американського гетто. Дуже скоро всі вони, окрім самого Товстуна Чарлі, розмовляли точнісінько як Товстун Чарлі, коли той приїхав до Англії. Тільки якби Товстун Чарлі ляпнув щось із того, що казали на вулиці вони, його мамця точно вибила б йому бубну.

Вся справа була в голосі.

Щойно сором через обраний татусем метод відкидання копит почав стихати, Чарлі відчув порожнечу.

— У мене ж геть не залишилось сім'ї, — сказав він Розі майже роздратованим тоном.

— У тебе є я, — відповіла вона. Це змусило Товстуна Чарлі всміхнутись. — І моя мама, — додала Розі, і це зупинило усмішку на півдорозі. Розі цьомнула його у щоку.

— Ти могла б залишитись на ніч, — запропонував він. — Втішити мене і все таке.

— Могла б. Але не залишуся.

Розі не збиралася спати з Товстуном Чарлі до весілля. Вона казала, що вирішила так ще коли їй було п'ятнадцять. Не те щоб тоді вона знала, що в її житті вигулькне Товстун Чарлі, але наміру відступати в неї не було. Розі ще раз обійняла Чарлі, цього разу надовше, і закінчила:

— Взагалі-то тобі слід примиритися з батьком.— І пішла додому.

Тієї ночі він так і не відпочив: іноді впадав у дрімоту, відтак бентежно прокидався, а потім знову провалювався в сон.

Так він і зустрів схід сонця. Чарлі знав, що коли люди повиходять на роботу, йому доведеться зателефонувати своєму турагентові і попросити забронювати спеціальний терміновий квиток до Флориди. Далі він подзвонить в Агентство Ґрема Коутса і скаже, що у зв'язку зі смертю родича йому доведеться взяти кілька вихідних, і так, він чудово знає, що ці дні йому вирахують із лікарняних та відпустки. Але зараз Чарлі міг тішитися ще якоюсь часиною спокою.

Він пройшов коридором до манюсінької кімнаточки на тильному боці будинку і визирнув у сад унизу. Вже лунав світанковий хор, у якому Чарлі розгледів чорних дроздів, горобців, що дріботіли огорожею, і, серед гілочок дерева неподалік, одненького омелюха. Товстун Чарлі подумав, що світ, де вранці співають пташки — це нормальний світ, сповнений здорового глузду. І ще, подумав Чарлі, він, у принципі, не проти бути частиною такого світу.

Пізніше, коли птахи стали лякати, Товстун Чарлі все одно згадував цей ранок як добрий і впорядкований. А ще — як мить, коли все почалося. Мить перед тим, як розчахнулося божевілля. Мить перед тим, як прийшов страх.