Дітлахи Анансі

Чотирнадцятий розділ, який виводить кілька підсумків

арлі прокинувся від стукоту в двері. Розгублено роззирнувся: він був у готельній кімнаті, і в його свідомості вертілись і кружляли, ніби метелики навколо лампочки без абажура, різні малоймовірні події. Намагаючись їх осмислити, він підвівся і дозволив ногам віднести себе до дверей. Він втупився у схему на дверях, яка роз'яснювала, куди рухатись у разі пожежі, і силувався згадати події попередньої ночі. Тоді повернув ключа і, штовхнувши, прочинив двері.

На нього дивилась Дейзі. Вона спитала:

— Ти що, так у цьому капелюсі і спав?

Чарлі підняв руку і помацав маківку. На ній беззаперечно сидів капелюх.

— Так, напевне.

— Господи. Ну, принаймні черевики ти зняв. Ти в курсі, що вчора пропустив усі розваги?

— Пропустив?

— Почисти зуби, — співчутливо мовила Дейзі,— і перевдягнись. Так, пропустив. Поки ти був... — вона завагалась. Тепер, коли про це добре подумати, його зникнення посеред сеансу видавалося доволі неймовірним. Такі речі не повинні траплятись. Не в реальному житті. — Поки тебе не було тут. Я привела шефа поліції до будинку Ґрема Коутса. Ті туристки були там.

— Туристки?

— Ті, про яких він говорив за обідом. Щось про те, що ми підіслали до нього двох людей. То була твоя наречена з мамою. Він зачинив їх у підвалі.

— З ними все гаразд?

— Вони обидві в лікарні.

— Ох.

— Мамі сильно дісталось. А з твоєю нареченою, думаю, все буде гаразд.

— Може, припиниш її так називати? Вона не моя наречена. Вона розірвала заручини.

— Так, але ж ти не розривав?

— Вона мене не кохає. Вона кохає мого брата. А він кохає її. А тепер я перевдягнусь і почищу зуби, і мені треба трішки особистого простору.

— І душ прийми. А цей капелюх смердить сигарами.

— Це родинний спадок, — заявив Чарлі, а тоді пішов до ванної і зачинив за собою двері.

Лікарня була за десять хвилин ходи від готелю. Павук сидів у почекальні і тримав примірник журналу «Щотижневі розваги» із загнутими сторінками, вдаючи, ніби читає.

Чарлі поплескав його по плечі — і Павук аж підскочив. Стривожено підвів погляд, а тоді, побачивши брата, розслабився, але тільки трішки.

— Мені сказали чекати тут, — мовив він. — Бо я не родич чи щось типу того.

— То чого ти просто не сказав їм, що ти родич? Або лікар?

— Ну... Таке легко робити, якщо тобі пофіг, — Павук мав знічений вигляд. — Якщо неважливо, зроблю я це чи ні, то воно вдається без проблем. Але зараз це важливо, і я боюся зробити щось не так, і що як я скажу, а мені відмовлять, і тоді... Чого ти шкіришся?

— Та нічого, просто звучить трохи знайомо. Ходімо. Знайдемо Розі.

— Знаєш, — мовив він уже до Дейзі, поки вони прошкували якимось коридором,— лікарнею можна ходити в два способи. Або ти виглядатимеш, наче ти тут свій — дивися, Павуче, білий халат на дверях, і якраз твого розміру, вдягни його, — або матимеш вигляд настільки недоречний, що ніхто не скаржитиметься на твою присутність. Люди просто почекають, доки хтось інший усе владнає. — Він почав наспівувати.

— Що це за пісня? — спитала Дейзі.

— Вона називається «Жовта пташинка», — відповів Павук.

Чарлі зсунув капелюха на потилицю, а тоді вони зайшли до палати Розі.

Розі сиділа на ліжку і зі стурбованим виглядом читала журнал. Коли вона забачила появу їхньої трійці, вигляд її став іще стурбованішим. Вона перевела погляд із Павука на Чарлі і назад.

— Ви удвох далеченько від дому, — тільки й зауважила вона.

— Всі ми далеченько, — відповів Чарлі. — Павука ти знаєш. А це Дейзі. Вона працює в поліції.

— Я не впевнена, що досі там працюю, — озвалася Дейзі. — Думаю, я накликала на свою голову купу проблем.

— То вчора це була ти? Ти викликала поліцію острова до того дому? — Розі замовкла, а тоді спитала:— Щось чути про Ґрема Коутса?

— Він у реанімації. І твоя мама також:.

— Ну, якщо вона отямиться раніше, сподіваюся, вона його пришиє. Мені не кажуть про мамин стан. Вони лише говорять, що все дуже серйозно, і що мені повідомлять, коли буде що повідомляти.

Розі глянула на Чарлі ясними очима:

— Знаєш, вона не така погана, як здається, правда. Якщо мати час її зрозуміти. Коли ми сиділи замкнені в підвалі, у нас було багато часу поговорити. Вона нормальна. — Розі висякалась, а тоді продовжила:— Лікарі думають, що вона не виживе. Мені нічого не казали прямо, але сказали у такий собі мовчазний спосіб. Це дивно. Я думала, вона переживе що завгодно.

— І я, — погодився Чарлі. — Я думав, що як станеться атомна війна, то виживуть радіоактивні таргани і твоя мама.

Дейзі наступила Чарлі на ногу і спитала:

— Щось відомо про те, що її поранило?

— Я розказала їм, — зітхнула Розі. — У будинку була якась тварина. Можливо, то був лише Ґрем Коутс. Ну, це начебто і був Ґрем Коутс, але також це було щось інше. Вона відвернула його увагу від мене, і воно на неї накинулось... — Уранці Розі вже пояснила це поліції острова, як могла. Вона вирішила не згадувати примарну білявку. Часом розум ламається під тиском, і вона вирішила не давати іншим знати, що саме це з нею і сталося.

Розі перервалась. Вона витріщилась на Павука, так ніби щойно згадала, хто він такий.

— Я тебе, до речі, досі ненавиджу, — заявила вона. Павук мовчав, але на його обличчя наповз жалюгідний вираз, і він більше не схожий був на лікаря: тепер він нагадував чоловіка, який позичив білого халата, що висів за дверима, і хвилюється, що хтось це помітить. А тоді в голосі Розі зазвучали мрійливі нотки:— Але коли я була там, у темряві, мені здалося, що ти мені допомагаєш. Що ти стримуєш звіра. Що з твоїм обличчям? Воно ж усе подряпане.

— То був звір, — відповів Павук.

— Знаєте, тепер, коли я бачу вас одночасно, то розумію, що ви геть не схожі.

— Я гарніший, — озвався Чарлі, і Дейзі знову наступила йому на ногу.

— Господи, — прошепотіла вона. А тоді додала голосніше:— Чарлі? Нам треба поговорити в коридорі. Негайно.

Вони вийшли, залишивши Павука в палаті.

— Що? — поцікавився Чарлі.

— Що «що»?

— Що ти хотіла мені сказати?

— Нічого.

— То нащо ми вийшли? Ти ж чула, Розі його ненавидить. Не треба було лишати їх на самоті. Вона там уже, напевне, його прикінчила.

Дейзі обдарувала його поглядом, що його Ісус міг би кинути на когось, хто повідомить, що, ймовірно, має алергію на рибу і хліб, і непогано було б, якби Син Божий швиденько зорганізував йому курячий салат: у тому погляді були жаль і майже безмежне співчуття.

Вона притисла пальця до губ і притягнула його назад до дверей. Чарлі знову зазирнув до палати: не схоже було, щоб Розі вбивала Павука. Власне кажучи, вона робила дещо цілком протилежне.

— Ох,— тільки й сказав Чарлі.

Вони цілувались. Точніше, ніхто не завадив би вам припустити, що то був цілком нормальний поцілунок, губи до губ, і може навіть трішечки з язиком. Ви б не помітили, як усміхався Павук і як блищали його очі. А тоді, коли поцілунок закінчився, як він стояв із виглядом людини, яка щойно осягнула мистецтво стояння і зрозуміла, що знає, як робити це краще за всіх, хто коли-небудь стояв раніше.

Чарлі знову звернув увагу на коридор і побачив, як Дейзі спілкується з кількома лікарями та поліціянтом, якого вони зустріли напередодні.

— Ми завжди знали, що він слизький тип, — казав поліціянт Дейзі.— Якщо чесно, від іноземців тільки такого і можна очікувати. Місцеві просто такого не зробили б.

— Авжеж ні, — погодилась Дейзі.

— Дуже, дуже дякуємо, — сказав шеф поліції, поплескавши Дейзі по плечі так, що вона аж заскреготіла зубами. — Ця маленька панна врятувала життя тій жінці, — довірливо сказав він Чарлі, і перш ніж разом з лікарями піти коридором геть, поблажливо поплескав по плечі ще й його.

— То що відбувається?— спитав Чарлі.

— Ну, Ґрем Коутс мертвий. Більш-менш. Але для матері Розі надії теж небагато.

— Ясно, — відказав Чарлі. Він подумав над цим. Тоді закінчив думати і вирішив. — Не проти, якщо я перекинусь кількома словами з братом? Нам треба побалакати.

— Я все одно збиралась до готелю. Перевірю електронну пошту. Напевне, доведеться багато просити вибачення по телефону. Треба з'ясувати, чи в мене досі є робота.

— Але ж хіба ти не героїня?

— Думаю, платили мені не за це, — мляво відповіла Дейзі. — Коли закінчиш, знайдеш мене в готелі.

Павук і Чарлі крокували головною вулицею Вілльямстауна, залитою вранішнім сонцем.

— Знаєш, у тебе направду класний капелюх, — зауважив Павук.

— Ти справді так думаєш?

— Ага. Можна поміряти?

Чарлі дав зелений борсаліно Павуку. Той нап'яв його, глянув на своє відображення у вітрині, скривився, а тоді віддав капелюха Чарлі назад.

— Ну, на тобі все одно сидить добре, — розчаровано мовив він.

Чарлі зсунув капелюха на потилицю. Деякі капелюхи можна носити тільки якщо хочеш бути безжурним, хочеш зсувати їх під кутом і ходити в них пружним кроком, ніби от-от затанцюєш. Такі капелюхи вимогливі. І цей капелюх належав до таких. Але Чарлі готовий був прийняти виклик. Він сказав:

— Розина мама помирає.

— Угу.

— Вона мені завжди дуже, дуже не подобалась.

— Я не знав її так добре, як ти. Але якби в мене було більше часу, я певен, що теж дуже, дуже б її незлюбив.

— Нам треба спробувати врятувати їй життя, — зауважив Чарлі без ентузіазму, ніби повідомляючи, що пора сходити до стоматолога.

— Не думаю, що ми можемо таке робити.

— Тато зробив щось схоже для мами. Їй ненадовго стало краще.

— Але то був тато. Не знаю, як нам утнути щось подібне.

— Те місце, на краю світу. З печерами.

— То початок світу, а не край. Що з ним?

— Ми можемо туди потрапити? Без фігні зі свічками і приправами?

Павук хвильку помовчав. А тоді кивнув:

— Думаю, можемо.

Вони разом повернули, повернули у напрямку, якого зазвичай не існувало, і зійшли з головної вулиці Вілльямстауна.

Сходило сонце, і Чарлі з Павуком крокували берегом, заповненим черепами. Черепи не дуже нагадували нормальні людські, і вони вкривали берег, наче жовта галька. Чарлі уникав їх, як міг, Павук же просто хрускотів по кістках. У кінці пляжу вони повернули ліворуч, і те ліворуч було зліва абсолютно від усього. Над ними здійнялися гори на початку світу, а донизу потягнулися урвища.

Чарлі пригадав останній раз, коли мандрував сюди, і йому здалося, що то було тисячу років тому.

— Де всі? — спитав він уголос, і звук перекотився камінням та луною вернувся до нього. Він крикнув гучніше: — Агов?

Всі вони були тут, і всі дивились на нього. Всі вони. Тепер вони здавалися більшими і менш людськими, твариннішими, дикішими. Чарлі збагнув, що минулого разу бачив у них людей тільки тому, що очікував зустріти людей. На скелях над його головою вишикувались Лев і Слон, Крокодил і Пітон, Кролик і Скорпіон, і всі-всі інші, сотні й сотні, і всі вони дивились на нього без усмішок: звірі, яких він упізнав, і звірі, яких не впізнав би жоден із нині живих. Всі тварини, які колись потрапляли до історій. Всі тварини, про яких люди снили, яким поклонялись, яких приручали.

Чарлі бачив їх усіх.

Одна річ, подумав Чарлі, співати на виживання у повному приміщенні людей, які вечеряють, спонтанно, знаючи, що дуло пістолета торкається ребер дівчини, яку ти...

Яку ти...

Ох...

Що ж, подумав Чарлі, про це я хвилюватимуся пізніше.

Зараз же йому дуже хотілось або подихати в коричневий паперовий пакетик, або щезнути.

— Та тут їх сотні, — із трепетом промовив Павук.

На камені поблизу залунало лопотіння, яке виявилось Жінкою-птахою. Вона склала руки на грудях і втупилась у братів.

— Що б ти там не збирався робити, — зауважив Павук, — краще зроби це якнайшвидше. Вони не чекатимуть вічно.

— Угу,— у Чарлі пересохло в роті.

— То, гм... Що ми зараз робитимемо?

— Заспіваємо їм, — просто відказав Чарлі.

— Що?

— Так усе виправляється. Я розібрався. Просто проспіваємо це, ти і я.

— Не розумію. Проспіваємо що?

— Пісню. Співаєш пісню, і все налагоджується,— у голосі Чарлі звучав розпач. — Пісню.

Павук витріщився на брата, і його очі нагадували калюжі після дощу. Чарлі бачив там те, чого не бачив раніше — приязнь, здається, і розгублення, а понад усе — вибачення.

— Не розумію, про що ти.

Лев дивився на них з-за каменя. Мавпа спостерігав із верхівки дерева. А Тигр...

Чарлі побачив Тигра. Той обережно наближався на чотирьох лапах. Обличчя було розпухле і вкрите синцями, але очі поблискували, і скидалося, що він буде більш ніж щасливим зрівняти рахунок.

Чарлі роззявив рота, і звідти вилетіло тихеньке квакання, наче він щойно проковтнув маленьку нервову жабку. Тоді прошепотів до Павука:

— У цьому немає сенсу. Дурнувата була ідея, правда?

— Ага.

— Як думаєш, ми можемо просто змитися? — погляд Чарлі нервово блукав схилом гори та печерами, вихоплюючи кожну з сотень тотемних істот, які зібралися тут від світанку часів. Серед них він зауважив одну, якої не бачив минулого разу: дрібненького чоловічка в канаркових рукавичках та з тонкими вусами. Полисілій голові бракувало борсаліно.

Старий зустрівся з Чарлі поглядом і підморгнув.

То була дрібничка, але дрібнички виявилося достатньо.

Чарлі набрав повні легені повітря і заспівав:

— Я — Чарлі, — співав він. — Я — син Анансі. Почуйте, як лунає моя пісня. Почуйте моє життя.

Він виспівав усім присутнім пісню хлопчика, який був напівбогом, і якого стара сердита жінка розламала навпіл. Він співав про свого батька і про свою матір.

Він виспівував імена і слова, цеглинки, з яких будується фундамент реальності, світи, з яких творять світи, правди, які ховаються за речами. Він співав про належні закінчення і про висновки, які слід зробити тим, хто нашкодить йому, і тим, хто був його.

Він виспівував світ.

То була добра пісня, і то була його пісня. Часом у ній траплялися слова, а часом вона лунала геть без слів.

І поки він співав, створіння одне за одним стали плескати, тупати і бурмотіти в такт. Чарлі почувався, ніби річище, яким несло і велику пісню, і всіх присутніх. Він співав про птахів, про чари зведеного догори погляду і побаченого польоту, і про відблиски ранкового сонця на пір'їнах крил.

Тотемні істоти пішли у танок, кожна у свій. Жінка-птаха танцювала верткий танець пташок, розпушуючи хвоста і закидаючи назад дзьоба.

Тільки одна істота на схилі не танцювала.

Тигр періщив хвостом по землі. Він не плескав, не підспівував і не танцював. Синці на його обличчі були пурпурові, а тіло вкривали сліди від укусів і подряпини. Він тупцював камінням, крок за кроком, аж доки не опинився прямісінько перед носом Чарлі. А тоді загарчав:

— Це не твої пісні!

Чарлі поглянув на нього і заспівав про Тигра, і про Ґрема Коутса, і про тих, хто живиться невинного плоттю. Тоді обернувся: Павук дивився на нього із захватом. Тигр сердито заревів, а Чарлі взяв рев і оповив його своєю піснею. А тоді заревів і собі: точнісінько як ревів до цього Тигр. Власне, він почав ревіти точнісінько як Тигр, але тоді змінив тон, аж доки рев не перетворився на пришелепкувате гарчання, а істоти зі скель не засміялись, зачувши його. Вони не могли стриматись. Чарлі знову пришелепкувато заревів. І як будь-яке передражнювання, як досконала карикатура, пришелепкуватий рев зробив своє: правдиво висміяв незугарне. Більше ніхто не почує Тигрового реву, не почувши і передражнювання Чарлі. І тепер усі казатимуть: «Якийсь пришелепкуватий рев».

Тигр повернувся до Чарлі спиною. Він пострибав через юрбу, і ревів, коли біг, а юрба аж хапалась за боки від реготу. Розлючений, Тигр відступив до своєї печери.

Павук махнув руками — короткий порух.

Почувся гуркіт, і вхід до Тигрової печери засипало дрібним камінням. Павук мав вдоволений вигляд. А Чарлі продовжував співати.

Він співав про Розі Ноа, і співав про її матір: він виспівав пані Ноа довге життя і щастя, на яке та заслуговувала.

Він виспівував своє життя, всі їхні життя, і бачив візерунок їхніх життів, ніби візерунок павутини, в якій заплуталась муха; він огорнув муху піснею, впевнився, що та не втече, а тоді полагодив павутини новими ниточками.

Тепер пісня добігла природного кінця.

Не без здивування Чарлі з'ясував, що йому сподобалося співати для інших, і тепер він знав, що саме цим віднині й займатиметься всеньке своє життя. Він співатиме. Не великі чаклунські пісні, які створювали світи для нового буття. Він співатиме маленькі пісеньки, які на мить зроблять людей щасливими, зворушать їх, дозволять на хвильку забути про свої проблеми. Він знав, що завжди матиме страх перед виступом, страх сцени, але також розумів, що це схоже буде на стрибок до басейну: кілька секунд неприємного холодку, а тоді незручності минуть, і стане добре...

Ніколи не буде так добре, як зараз. Так — ніколи. Але буде незле.

А тоді все скінчилося. Чарлі схилив голову. Істоти над урвиськом дочекались, поки стихнуть останні ноти, і припинили тупотіти, припинили плескати, припинили танцювати. Чарлі зняв батьків зелений борсаліно й обмахнув обличчя.

— Це було дивовижно, — прошепотів Павук.

— Ти міг би зробити те саме.

— Не думаю. Що відбулося в кінці? Я відчув, що ти щось зробив, але так і не допетрав, що саме.

— Я все виправив, — відказав Чарлі. — Для нас. Я так думаю. Я не певен... — і він справді не був певен. Тепер, коли пісня скінчилася, історія з неї танула, як тануть уранці сни. Чарлі тицьнув на завалений камінням вхід до печери:

— Це ти зробив?

— Ага. Схоже, це найменше з того, що я міг зробити. Хоча Тигр усе одно рано чи пізно викопається назад. Щиро кажучи, я хотів дошкулити йому гірше, ніж просто захряснути перед ним двері.

— Не переймайся. Я дошкулив йому куди більше.

Чарлі дивився, як тварини розбрідаються геть.

Батька ніде не було видно, і це його анітрохи не здивувало.

— Ходімо, — сказав він. — Треба повертатись.

Павук знову прийшов до Розі в години для відвідувань. Він приніс найбільшу коробку шоколадних цукерок, яку тільки продавали в лікарняному магазинчику.

— Це тобі.

— Дякую. Мені передали, що мама таки видряпається. Мовляв, вона розплющила очі й попросила вівсянки. Лікар сказав, що це справжнє диво.

— Ага. Твоя мама попросила їжі. Мені це видається справжнім дивом.

Вона ляснула його долонею по руці, а тоді там її і залишила.

— Знаєш, — сказала вона за хвильку,— ти подумаєш, що я геть здуріла. Але коли я була там, у темряві з мамою, мені здавалось, що ти мені допомагаєш. Ніби ти стримуєш звіра. І що якби ти цього не робив, він би нас роздер.

— Гм. Напевне, я допоміг.

— Справді?

— Не знаю. Мені так здається. Я теж потрапив у халепу й думав про тебе.

— У велику халепу?

— У велетенську.

— Налий мені, будь ласка, попити.

Павук налив їй води. Тоді Розі спитала:

— Павуче, чим ти займаєшся?

— Займаюсь?

— Яка в тебе робота?

— Залежить від настрою.

— Я думаю, що лишуся тут на деякий час. Медсестри казали мені, що тут дуже потрібні вчителі. Мені хотілося б зробити щось, аби змінити світ на краще.

— Звучить цікаво.

— А що б ти зробив, якби я залишилась тут?

— Ну... Якби ти залишилась тут, я певен, що знайшов би собі якісь справи на острові.

Їхні пальці переплелися, міцно-міцно, як морський вузол.

— Думаєш, у нас все вийде?

— Думаю, вийде, — розважливо відповів Павук.— А якщо ти мені набриднеш, то я завжди можу піти і робити щось інше. Не переймайся.

— О, я не переймаюся, — відказала Розі. І вона справді не переймалася. За її м'яким голосом ховалася сталь. Було очевидно, звідки вона в її матері.

Чарлі відшукав Дейзі на шезлонгу на пляжі. Йому здалося, що вона задрімала на осонні. Але щойно його тінь торкнулась її тіні, вона сказала, не розплющуючи очей:

— Привіт, Чарлі.

— Як ти здогадалась, що то я?

— Твій капелюх тхне сигарами. Думаєш його позбутися?

— Ні. Я ж казав. Сімейний спадок. Носитиму його, доки не помру, а тоді передам своїм дітям. То як, ти досі працюєш у поліції?

— Типу того. Мій начальник сказав, що вони собі там вирішили, ніби я дуже страждаю від нервового виснаження, спричиненого надміром роботи. Тому я на лікарняному, доки мені не покращає настільки, щоб я повернулася.

— Ага. І коли це трапиться?

— Не знаю. Можеш передати крем для загару?

У Чарлі в кишені була коробочка. Він видобув її та поклав на поруччя шезлонга.

— За хвильку. Ем, — пауза. — Знаєш, оскільки ми вже виставили себе на посміховисько під дулом пістолета... — він відкрив коробочку. — Оце тобі. Від мене. Ну, Розі її повернула. Можемо замінити, якщо хочеш. Вибрати іншу. Напевне, ця тобі навіть не підійде розміром. Але вона твоя. Якщо хочеш. Гм. І я теж.

Дейзі взяла коробочку і дістала звідти обручку.

— Ну що ж, гаразд, — мовила вона. — Якщо тільки ти не робиш це все, щоб я віддала тобі лайм.

Тигр крокував печерою. Він метався туди-сюди перед входом, а хвіст роздратовано бив із боку на бік. Очі палали в темряві, ніби смарагдові смолоскипи.

— Весь світ і все належало мені,— лютував Тигр. — Місяць і зорі, і сонце, і історії. Все належало мені.

— Вважаю своїм обов'язком зауважити, — почувся тоненький голосок звідкись із глибини печери,— що ти це вже казав.

Тигр аж припинив метатись туди-сюди. Він розвернувся і попрямував углиб печери, ніби хутряний килимок на гідравлічних пружинах. Так він скрадався, доки не підійшов до волячого скелета в кутку, а тоді тихенько сказав:

— Перепрошую?

Звідкись зі скелета почулось шарудіння. З-поміж ребер вистромився кінчик носа.

— Власне кажучи, я, так би мовити, погоджувався з тобою. От і все.

Маленькі білі пальчики відірвали від ребра шматок засохлого м'яса, і звідти вигулькнуло дрібненьке звірятко кольору брудного снігу. То міг бути мангуст-альбінос, чи, можливо, якийсь вкрай незугарний тхір у зимовій шубці. У тваринки були очі смітюха.

— Весь світ і все належало мені. Місяць і зорі, і сонце, і історії. Все належало мені, — повторив Тигр. А тоді додав: — І належатиме знову.

Тигр втупився у крихітне створіння. А тоді одна здоровенна лапа без попередження впала, розтрощила грудну клітку, розламала скелет на друзки, що смерділи падлом, і притисла тварину до підлоги. Та звивалася і крутилася, але звільнитись не могла.

— Ти тут, — заговорив Тигр, притиснувшись носом до малесенької голови блідої тварини, — тільки з моєї милості. Розумієш? Наступного разу, як ти мене роздратуєш, я відкушу тобі голову.

— Мммг, — пискнула тхороподібна істота.

— Тобі ж не дуже сподобається, якщо я відкушу тобі голову, правда?

— Нннг, — озвалося звірятко, корчачись під вагою лапи. Очі в нього були блідо-блакитні, ніби маленькі уламки льоду.

— То що, обіцяєш поводитися добре і сидіти тихо? — загарчав Тигр і трішки підняв лапу, щоб дати тварині відповісти.

— Так точно, — вкрай увічливо відповіло звірятко. А тоді одним хлюстким рухом вивернулось і вп'ялося зубами в тигрячу лапу. Тигр заволав від болю, смикнувся, змахнувши звірятком так, що те полетіло через всю печеру. Зачепивши кам'яну скелю, воно відскочило від виступу, а тоді брудно-білою стяжкою кинулось до задньої стіни, де стеля нависала низько над підлогою і де було вдосталь сховків для маленької тваринки, місць, у яких її не дістав би жоден великий звір.

Тигр прокрався настільки глибоко, наскільки міг вміститися стоячи.

— Думаєш, я не можу зачекати? Рано чи пізно тобі доведеться звідти вилізти. Я нікуди не піду.

І Тигр ліг. Тоді заплющив очі і доволі правдоподібно захропів.

Десь через півгодини тигрячого хропіння бліда тваринка виборсалася з-під скелі і заковзала між тінями до великої кістки, на якій досі лишалося вдосталь доброго м'ясця — якщо, звісно, не лякатися певної другосортності, а тваринку це не лякало. У будь-якому разі, аби дістатись до кістки, тваринці довелося б минути Тигра. Звірятко скрадалось у тіні, а тоді наважилось на маленький тихенький крок.

Коли звірятко проходило повз поснулого Тигра, передня лапа випросталась, і пазур встромився у хвіст істоти, пришпиливши його до долівки. Іншою лапою Тигр притис шию істоти. Великий кіт розплющив очі:

— Відверто кажучи, схоже, що ми тут застрягли разом. Я прошу тебе тільки трішки постаратися. Не думаю, що ми колись станемо друзями, та можливо, зможемо навчитись терпіти одне одного.

— Я тебе почув, — відказала тхороподібна істота.— Як то кажуть, сидимо на сухому, б'ємось, як птах у клітці...

— Саме те, про що я й кажу. Просто навчися тримати язика за зубами.

— Буде добре, як зле мине.

— Ти знову мене дратуєш. Я намагаюсь пояснити тобі, що якщо ти мене не дратуватимеш, я не відкушу тобі голову.

— Ти постійно вживаєш фразу «відкушу тобі голову». Скажи, чи можу я припускати, що коли ти кажеш «відкушу голову», це можна вважати певним метафоричним зворотом, який мав би означати, що ти накричиш на мене, і припускаю, досить гучно?

— Це означає, що я відкушу тобі голову. Тоді розламаю її. Тоді пережую. А тоді проковтну, — пояснив Тигр. — Жоден з нас не вийде звідси, доки дитя Анансі не забуде, що ми тут. Здається, той вилупок підлаштував все так, що навіть якщо з самого ранку я тебе пришию, ти воскреснеш до середини дня. Тому не дратуй мене.

— Ну, що зранку не зробиш...

— Якщо ти скажеш «те вечером не догониш», я роздратуюся, і будуть серйозні наслідки. Не кажи. Нічого. Що може. Мене. Роздратувати. Зрозумів?

У печері на краю світу на хвильку запанувала тиша. Її порушив тихенький тхорячий голос, який сказав:

— Безсумовно.

А тоді почав казати ще щось, але його раптово і дієво заткнули.

Далі тишу порушував тільки хрускіт.

Чого зазвичай не пишуть у книжках про труни (бо це не дуже добрий маркетинговий хід), так це наскільки вони зручні.

Пан Нансі був своєю труною дуже задоволений. І тепер, коли все цікавеньке закінчилось, він вернувся до свого гробу і солодко задрімав. Час до часу він прокидався, згадував, де перебуває, а тоді перевертався на інший бік і знову засинав.

Як уже зазначалося, могила — вкрай зручне місце, вже не кажучи про особистий простір, і там можна чудово залягти на дно. Два метри під землею, куди вже ближче до дна. Ще років зо двадцять, думалось панові Нансі, і можна подумати про те, щоб встати з мертвих.

Похорон неподалік змусив його розплющити одне око.

Пан Нансі чув їх нагорі: Калліанну Гіґґлер, ту жіночку, Бастамонте, і третю, худющу, вже не кажучи про табунець внуків, правнуків і праправнуків, які зітхали, голосили і виплакували очі за спочилою пані Данвідді.

Пан Нансі подумав, чи, бува, не вистромити руку і не схопити Калліанну Гіґґлер за литку. Він хотів це зробити, ще відколи тридцять років тому побачив у кінотеатрі під відкритим небом «Керрі». Але тепер, коли трапилась нагода, він зрозумів, що може протистояти спокусі. Якщо чесно, йому не хотілось завдавати собі клопоту. Вона заволає, її трафить шляк і вона помре, а клятий Сад Спочинку не гумовий, тут і так повно людей.

Та й узагалі, навіщо напружуватись. У цьому підґрунтовому світі є ще стільки гарних снів, які треба проспати. Двадцять років, постановив він. Може, двадцять п'ять. До того часу в нього можуть навіть онуки завестися. Завжди цікаво подивитися, якими виявляться твої онуки.

Він чув, як над ним голосить і побивається Калліанна Гіґґлер. Тоді вона припинила схлипувати рівно настільки, щоб устигнути проголосити:

— Зрештою, мушу сказати, що вона прожила гарне життя. І довге. Коли ця жінка нас покинула, їй було сто три роки.

— Сто штири!— почувся роздратований голос з-під землі десь збоку.

Пан Нансі простягнув тоненьку руку і постукав по стінці новенької труни.

— Ану тихше, пані! — гаркнув він. — Дехто тут взагалі-то намагається поспати.

Розі дала Павуку зрозуміти, що хоче, аби він знайшов нормальну роботу: таку, на яку треба вставати і ходити.

Тому вранці того дня, що передував виписці Розі з лікарні, Павук прокинувся рано і пішов до міської бібліотеки. Він залогінився до бібліотечного комп'ютера, зайшов в інтернет і дуже обережно підчистив ті рахунки Ґрема Коутса, які не змогли відшукати сили правопорядку на кількох континентах. Він організував продаж ферми з розведення коней в Аргентині. Купив маленьку фірму під ключ, перевів на її рахунки гроші і надав їй статусу благодійної. Від імені Роджера Бронстейна надіслав імейл, щоб найняти юриста, який вів би справи компанії, і натякнув останньому звернутись до такої собі панни Розі Ноа, колишньої мешканки Лондона, яка зараз перебуває на Сан-Ендрюсі, і взяти її на роботу Творити Добро.

Розі взяли на роботу, і в першу чергу доручили знайти місце для офісу.

Наступні чотири дні Павук провів, вештаючись (а ночами — висипаючись) пляжем, який кільцем охоплював переважну частину острова, куштуючи їжу в кожному закладі, який траплявся йому на очі, аж доки не дістався Рибної Хатини Довсона. Він спробував смажених летючих риб, варені зелені фіги, курча на грилі і кокосовий пиріг, а тобі пішов прямісінько до кухні. Там він знайшов кухаря, який одночасно був власником закладу, і запропонував йому достатньо грошей, щоб той погодився вчити Павука куховарити і стати його бізнес-партнером.

Тепер Рибна Хатина Довсона — ресторан, а сам пан Довсон на пенсії. Часом Павука можна знайти у залі, а часом на кухні: якщо шукатимете, ви його помітите. Їжа тут найсмачніша на острові. Павук трішки потовстішав, але не настільки, як потовстішає, якщо й далі пробуватиме все, що приготував.

Але Розі не заперечує.

Вона трохи вчителює, трохи допомагає іншим, весь час Творить Добро, а якщо іноді й сумує за Лондоном, то ніколи цього не виказує. А ось матір Розі навпаки, весь час гучно розповідає про те, як скучила за тим містом, проте кожен натяк на те, щоб повернутись до Англії, сприймає як намагання розлучити її з її ненародженими (і, якщо вже на те пішло, навіть незачатими) онуками.

Ніщо не втішило б автора більше, ніж можливість запевнити вас, що повернення з цупких лап смерті перетворило маму Розі на іншу людину: радісну жінку, у якої для кожного знайдеться добре слівце, і чий нововіднайдений смак до їжі можна порівняти тільки зі смаком до життя і всього того добра, що життя може запропонувати. Однак повага до правди вимагає цілковитої чесності, а правда полягає в тому, що мама Розі виписалась з лікарні цілковито собою, такою ж підозріливою і непривітною, як і раніше. Тепер, щоправда, вона нервовіша і спить з увімкненим світлом.

Вона заявила, що продасть свою лондонську квартиру і переселиться в ту точку світу, куди переселяться Розі з Павуком, щоб бути біля онуків. Час від часу вона пускає шпильки щодо відсутності онуків, щодо живучості та якості Павукових сперматозоїдів, частоти і позицій, у яких відбуваються сексуальні стосунки Розі і Павука, і натякає, що штучне запліднення не таке вже й дороге. Дійшло до того, що Павук почав серйозно роздумувати, чи не припинити спати з Розі взагалі, просто щоб побісити її маму. Він міркував про це приблизно одинадцять секунд одного дня, коли мама Розі показувала їм копії журнальної статті, де йшлося про те, що Розі варто стояти на голові півгодини щоразу після того, як вони покохались. Увечері Павук поділився з Розі цими роздумами. Та розсміялась і сказала, що матері у спальні однаково нема, і що вона не збирається ні для кого стояти на голові після сексу.

Пані Ноа має квартиру у Вілльямстауні, неподалік від житла Павука і Розі. Двічі на тиждень хтось із численних небожів і небог Калліанни Гіґґлер заскакує до неї, пилососить, витирає пил зі скляних фруктів (вощані фрукти просто розтанули на острівній спеці), готує трохи їжі і залишає її в холодильнику. Часом мама Розі їсть, а часом — ні.

Чарлі тепер співак. Його розм'якшеність майже повністю зникла. Зараз він стрункий чоловік у фірмовому капелюсі-борсаліно. У нього безліч різнокольорових борсаліно, але улюблений — зелений.

У Чарлі є син. Його звуть Маркус, йому чотири з половиною, і йому притаманні такі глибокі відчуття власної гідності і серйозність, які бувають тільки в маленьких дітей і гірських горил.

Більше ніхто не називає Чарлі Товстуном, і, щиро кажучи, іноді він за цим сумує.

Стояв ранній літній ранок, і вже світало. З сусідньої кімнати долинали якісь звуки. Чарлі дав Дейзі поспати. Він тихенько виборсався з ліжка, взяв футболку і шорти, зайшов у кімнату й побачив, що син сидить на підлозі голяка і грається дерев'яним потягом. Обоє вдягнули футболки, шорти і шльопанці, Чарлі нап'ялив капелюха, і вони разом вирушили на пляж.

— Тату? — спитав малий. Він виставив щелепу з таким виглядом, ніби щось обмірковував.

— Так, Маркусе?

— Хто був найкоротшим президентом?

— Маєш на увазі, найнижчим?

— Ні, у днях. Хто був найкоротшим?

— Гаррісон. Підхопив запалення легень на інавгурації і помер. Був президентом сорок з чимось днів, і більшість із них вмирав у своєму кабінеті.

— Ага. А найдовше хто був?

— Франклін Делано Рузвельт. Був президентом три повні терміни і помер під час четвертого. Роззуємося тут.

Вони поставили взуття на камінь і пішли далі, до хвиль, вгрузаючись пальцями у вологий пісок.

— Звідки ти знаєш стільки всього про президентів?

— Коли я був малий, мій тато думав, що мені корисно буде побільше вивчити про них.

— Ага.

Вони зайшли до води, прямуючи до валуна, який з'являвся тільки у відпливах. За якийсь час Чарлі підняв хлоп'я і посадив собі на плечі.

— Татку?

— Так, Маркусе?

— Петунія каже, що ти знаменитий.

— А хто така Петунія?

— В дитсадку. Каже, що її мама має всі твої диски. І любить слухати твій спів.

— Ясно.

— То ти знаменитий?

— Не дуже. Тільки трішечки, — Чарлі поставив Маркуса на вершечок валуна, а тоді видряпався нагору сам. — Добре, готовий співати?

— Так!

— Що б тобі хотілося заспівати?

— Улюблену пісеньку.

— Не знаю, чи ця пісня їй сподобається.

— Сподобається, — в голосі Маркуса звучала певність стін і гір.

— Добре. Три... Чотири!

Вони разом заспівали «Жовту пташинку», яка того тижня саме була Маркусовою улюбленою піснею, тоді наступну за улюбленістю, «Гулянку зомбі», а тоді і третю за улюбленістю — «Із-за гір вона приїде». Зір у Маркуса був кращий, ніж у Чарлі, тому він першим побачив її, коли вони доспівували «Із-за гір вона приїде», і почав махати.

— Он вона, татку!

— Ти впевнений?

Ранкове марево розмивало край неба і моря до блідої білості, і Чарлі, примружившись, придивився до горизонту:

— Нічого не бачу.

— Вона пірнула. Скоро буде тут.

Почувся сплеск, і вона виринула прямісінько перед ними. Вона плюскотілась і хлюпалась на відстані руки на камені поряд із ними, зі сріблястим хвостом, зануреним в Атлантичний океан, із намистом краплин на лусці, із довгим помаранчево-червонястим волоссям.

Тепер вони співали втрьох — чоловік, хлопчик і русалка. Вони заспівали «Леді-мандрьоху» і «Жовту субмарину», а тоді Маркус навчив Русалку слів пісні з заставки до «Флінтстоунів».

— Він нагадує тебе в дитинстві, — сказала русалка.

— А ти хіба мене знала?

— Ви з батьком гуляли пляжем,— усміхнулась вона. — Твій тато... Дуже поштивий був пан.— А тоді зітхнула. Ніхто не зітхає так, як русалки. І додала: — Вам час повертатись. Скоро приплив.

Русалка відгорнула довгі коси назад і знову пірнула в океан. Тоді підняла голову, торкнулась уст пучками пальців і послала Маркусу прощальний повітряний поцілунок, перш ніж остаточно щезнути під водою.

Чарлі взяв сина на плечі, і вони почовгали морем назад до пляжу, де малий зісковзнув назад на пісок. Чоловік зняв борсаліно і вдягнув малому на вуха. Капелюх був на сина завеликий, але той заусміхався.

— Агов, — мовив Чарлі, — хочеш щось покажу?

— Ага. Але я хочу сніданок. Хочу оладків. Не, вівсянку. Не, оладків.

— Глянь-но, — Чарлі почав витанцьовувати чечітку, босоного відбиваючи ритм на піску.

— Я теж так можу! — заявив Мар кус.

— Справді?

— Дивися, тату! — і малий теж зміг.

Чоловік і хлоп'я протанцювали піском усю дорогу додому, наспівуючи вигадану просто на ходу пісню без слів, яка продовжувала лунати навіть після того, як вони пішли снідати.