Дітлахи Анансі

Одинадцятий розділ, у якому Розі вчиться відмовляти незнайомцям, а Товстун Чарлі здобуває лайм.

овстун Чарлі дивився на могилу батька. Тоді сказав:

— Ти там? Бо якщо так, то вилазь. Нам треба побалакати.

Він ступив кілька кроків до квітів, які позначали могилу, і ще раз глянув. Він і сам не знав точно, чого очікував: напевне, що з ґрунту вистромиться рука і вхопить його за литку. Але схоже було, що нічого такого не трапиться.

А він був настільки упевнений.

Товстун Чарлі попрошкував Садом Спочинку назад, почуваючись дурнем, ніби учасник реаліті-шоу, який поставив свіжовиграний мільйон на те, що Міссіссіпі довша за Амазонку. Він мусив би знати. Його таточко був мертвий, як падло на дорозі, а Чарлі витратив Павукові грошики на гонитву за облизнями. Десь біля вітряків Немовляндії він сів та розплакався, і потрухлявілі іграшки зараз здалися йому ще сумнішими і самотнішими, ніж раніше.

Вона чекала на нього на паркінгу, прихилившись до машини і курячи сигарету. Здавалося, їй було ніяково.

— Вітаю, пані Бастамонте, — привітався Товстун Чарлі.

Вона востаннє затягнулась цигаркою, кинула недопалок на асфальт і притоптала його п'яткою черевика на плоскій підошві. На ній був чорний одяг. Вигляд у старої був втомлений.

— Вітаю, Чарльзе.

— Якщо чесно, якби я й чекав когось тут побачити, то це була б пані Гіґґлер. Або пані Данвідді.

— Калліанна поїхала. Тому пані Данвідді прислала мене. Хоче з тобою побалакати.

Вони нагадують якусь мафію, подумалось Товстуну Чарлі. Постменопаузальну мафію.

— Вона зробить мені пропозицію, від якої я не зможу відмовитися?

— Сумніваюсь. Вона... не в найліпшій формі.

— Гм.

Він заліз до орендованої машини і поїхав услід за «Камрі» пані Бастамонте флоридськими вулицями. Він же був такий певний щодо батька. Певний, що застане того живим. Що той допоможе...

Вони запаркувались біля будинку пані Данвідді. Товстун Чарлі дивився на моріжок, на побляклих пластикових фламінго, на гномів і на червону дзеркальну кулю, яка лежала на невеликому бетонному постаменті, ніби гігантська ялинкова іграшка. Він підійшов до кулі, точнісінько такої, яку в дитинстві розбив, і побачив своє викривлене відображення, що дивилося на нього з поверхні.

— Навіщо тут ця куля?

— Просто так. Вона їй подобалась.

У домі висів важкий і задушливий запах фіалок. Тітка Чарлі Аланна носила в торбинці пачечку фіалкових цукерок, і навіть будучи солодкоїжкою, Чарлі куштував їх, лише якщо не було геть нічого іншого. В цьому домі пахло точнісінько так, як смакували ті цукерки. Товстун Чарлі двадцять років не думав про фіалкові цукерки. Цікаво, чи такі ще роблять. Цікаво, чому їх узагалі почали виготовляти.

— Вона там, далі, в кінці коридору, — пані Бастамонте зупинилась і показала пальцем. Товстун Чарлі пішов до спальні пані Данвідді.

Ліжко було маленьким, і все одно пані Данвідді скидалася в ньому на завелику ляльку. На ній були окуляри, а над ними щось, що Чарлі спромігся ідентифікувати як перший нічний чепчик, який він бачив у житті: пожовтіла оторочена мереживом штукенція, схожа на чохол для чайника. Пані Данвідді спиралась на гору подушок, і коли Чарлі зайшов, стара мирно похропувала з роззявленим ротом.

Чарлі кахикнув.

Пані Данвідді стрепенулась, розплющила очі і витріщилась на нього. Тоді тицьнула пальцем на столик біля ліжка. Товстун Чарлі взяв склянку, яка стояла там, і передав старій. Вона взяла склянку обома руками, ніби вивірка горіх, зробила великий ковток і передала склянку Чарлі назад.

— Геть пересохло в роті. Ти хоч уявляєш, яка я старезна?

— Гм... — Чарлі вирішив, що правильної відповіді не існувало. — Ні.

— Сто штири роки.

— Дивовижно. І ви в такій чудовій формі. Тобто, це вкрай неймовірно...

— Заткнися, Товстуне Чарлі.

— Вибачте.

— І не вибачайсі так, ніби пес, який напаскудив на кухні, а потім його вишпетили. Підніми голову. Дивися на світ прямо. Второпав?

— Так. Вибачте. Тобто... Так.

— Хочуть відвезти мене до шпиталю, — зітхнула пані Данвідді. — Я їм кажу, мовляв, як вам буде сто штири, то і ви заслужите вмерти у власнім ліжку. Я в цім ліжку дітей зачинала, я в цім ліжку їх народжувала, і хай мене грім поб'є, якщо я вмирати піду деінде. І ще одне... — вона замовкла, заплющила очі і глибоко, повільно вдихнула. Щойно Товстун Чарлі запідозрив, що вона просто заснула, стара розплющила очі і продовжила: — Товстуне Чарлі, як тебе хтось спитає, чи ти хтів би жити сто штири роки, кажи, що ні. Все болить. Усе. Мені болить навіть у місцях, невідомих тим мудрагелям-лікарям.

— Я матиму це на увазі.

— Не грубіянь.

Товстун Чарлі втупився у стареньку жіночку в білому дерев'яному ліжку.

— Мені вибачитися? — перепитав він.

Пані Данвідді винувато дивилась кудись убік:

— Я заподіяла тобі лихо. Колись давно я заподіяла тобі лихо.

— Я знаю.

Може, пані Данвідді і лежала на смертному одрі, але досі здатна була послати Чарлі погляд, який змусив би дитину віком до п'яти років втекти у сльозах до мами:

— Що значить «я знаю»?

— Здогадався. Може, не про все, але багато про що. Я не дурень.

Пані Данвідді хвильку холодно порозглядала його крізь товстелезні скельця окулярів. Тоді сказала:

— Ні. Не дурень. Це правда, — вона простягнула покручену руку. — Дай мені ще води. Отак, краще, — а тоді сьорбнула воду, вмочуючи в неї маленького темно-рожевого язика. — Добре, жи ти приїхав нині. Завтра тут буде повна хата онуків і правнуків з планами, і кожне буде переконувати мене їхати вмирати в лікарню, і всі будуть переді мною вимахуватись, щоб я їм усяке позалишала. Вони мене не знають. Я пережила своїх дітей. Всіх до одного.

— Ви нічого не скажете про лихо, яке колись мені заподіяли?

— Не треба було розбивати мою садову кулю.

— Звісно, не треба було.

Він пам'ятав той випадок, так, як пригадуються всі речі з дитинства: трохи спогад, а трохи спогад про спогад. Він пішов за тенісним м'ячиком у двір пані Данвідді, а там у якості експерименту підняв дзеркальну кулю, подивитись на своє величезне і викривлене відображення. Він відчув, як куля розлетілась мощеною каменем доріжкою, побачив, як вона розсипалась на тисячу маленьких скляних друзочок. Пам'ятав сильні старечі пальці, що вхопили його за вухо і витягли з двору до будинку...

— Ви прогнали Павука, правда?

Її щелепа рухалась, як у механічного бульдога:

— Я його вигнала, так. Я не хотіла, щоб усе вийшло так. У старі часи всі знали троха чарів. У нас не було всіх тих ваших дівіді, і мобілок, і мікрохвильових печей теж, але ми однако багато всякого знали. Я хтіла тя провчити. А то ти був такий самовпевнений, халамидник і гострий на язик. То я і витягнула з тебе Павука, щоб тебе провчити.

Товстун Чарлі почув слова, але докупи вони не складались.

— Витягли його з мене?

— Я вирвала його з тебе. Всю шкодливість. Всю злостивість. Всю облудність. Усяке таке, — стара зітхнула. — Я помилилась. Мені ж ніхто не сказав, що якщо почарувати довкола тих, у кому є кров твого татка, все роздуєсі. Все стане більшим, — вона ковтнула ще води. — Твоя матінка ніколи в то не вірила. Так, направду. Але той Павук — він гірший за тебе. Твій тато нич ніколи про це не казав, поки я малого не прогнала. А потім тільки сказав, що навіть якщо цього не поправиш, ти не припиниш бути його сином.

Він хотів із нею посперечатись, сказати, що все це якась маячня, що Павук ніколи не міг бути його частиною, не більше, ніж він сам, Товстун Чарлі, міг бути частиною моря або темряви. Натомість він спитав:

— Де пір'їна?

— Про яку пір'їну ти кажеш?

— Коли я повернувся з того місця, місця зі скелями і печерами, у мене в руках було перо. Що ви з ним зробили?

— Не пам'ятаю. Я стара жінка. Мені сто штири роки.

— Де перо? — наполіг Товстун Чарлі.

— Я забула.

— Скажіть мені, будь ласка.

— У мене його нема.

— А в кого воно?

— В Калліанни.

— У пані Гіґґлер?

— Інші дві — просто дівчиська, — повідомила Чарлі стара, довірливо до нього нахилившись. — Вертихвістки.

— Перш ніж приїхати, я телефонував пані Гіґґлер. І зупинявся біля її будинку перед тим, як їхати на цвинтар. Пані Бастамонте каже, що вона поїхала геть.

Пані Данвідді повільно похитувалась у ліжку з боку на бік, ніби заколисувала сама себе. Тоді сказала:

— Я ще недовго буду тут. Перестала їсти тверде, як ти останній раз поїхав. Все. Теперка тіко вода. Деякі жінки казали, шо люблять твого татка, але я його знала ще раніше. Як я була молода і гарна, він водив мене на танці. Піде, забере мене і крутить навколо себе. Вже тоді він був старий, але знав, як зробити, щоб дівча чулося особливим. Ти не чуєшся... — вона замовкла, щоб ковтнути ще води. Її руки тремтіли. Товстун Чарлі забрав у неї порожню склянку. — Сто і штири... Крім тих днів, коли в мене бували перейми, я ніколи не лежала засвітла в ліжку. А тепер мені гаплик.

— Я впевнений, що ви доживете до ста п'яти, — напружено відказав Товстун Чарлі.

— Не смій такого говорити! — вона виглядала стривожено. — Не смій! Твоя сім'я вже і так принесла купу неприємностей. Не смій тут робити так, щоб усяке ставалося.

— Я не такий, як мій тато, — відказав Товстун Чарлі.— Я не маю чарів. Весь той спадок дістався Павукові, пам'ятаєте?

Здавалось, вона його не слухає:

— Коли ми ходили на танці, перед Другою світовою, твій татко говорив із керівником ансамблю, і його часто кликали з ними співати. І всі сміялися і плескали. Так він робив, щоб усе траплялось. Співав.

— Де пані Гіґґлер?

— Вирушила додому.

— Її дім порожній. Її машини немає.

— Вирушила додому.

— Ем... ви маєте на увазі, що вона померла?

Стара на білій постілі захрипіла і почала ловити ротом повітря. Здавалося, вона більше не могла говорити. Вона махнула до нього рукою.

— Мені покликати на допомогу? — спитав Чарлі.

Вона кивнула, продовжуючи задихатися, давитися й хрипіти, і Чарлі пішов шукати пані Бастамонте. Та сиділа в кухні й дивилася Опру на дуже маленькому телевізорі на стільниці.

— Вона вас кличе.

Пані Бастамонте вийшла. Повернулася з порожнім кухлем для води.

— Що ти їй сказав, що вона так завелася?

— У неї напад чи що?

— Ні, Чарльзе, — виразно глянула на нього пані Бастамонте. — Вона сміялася з тебе. Сказала, що ти її звеселив.

— Ох. Вона сказала, що пані Гіґґлер вирушила додому. Я спитав, чи це означає, що вона померла.

Пані Бастамонте всміхнулась.

— Сан-Ендрюс, — пояснила вона. — Калліанна поїхала на Сан-Ендрюс. — Вона наповнила кухоль у раковині.

— Коли це все починалося, — мовив Чарлі, — я думав, що протистою Павуку, а ви вчотирьох на моєму боці. А тепер Павука забрали, і це я проти вас чотирьох.

Вона закрутила кран і похмуро на нього позирнула.

— Я більше нікому не вірю, — додав Чарлі. — Пані Данвідді, мабуть, тільки прикидається хворою. Щойно я звідси поїду, вона, мабуть, вистрибне з ліжка і прогарцює спальнею чарльстон.

— Вона не їсть. Каже, що її нутрощам через це погано. Нічо не кладе у шлунок. Тіко воду.

— Де саме вона на Сан-Ендрюсі?

— Просто їдь. Твоя сім'я вже доста лиха тут наробила.

Товстун Чарлі, схоже, збирався щось сказати, але змовчав і пішов.

Пані Бастамонте віднесла кухоль води пані Данвідді, яка тихо лежала у ліжку.

— Син Нансі нас ненавидить, — мовила вона. — Що ти все-таки йому сказала?

Пані Данвідді не відповіла. Пані Бастамонте слухала, і коли впевнилася, що стара досі дихає, зняла з неї товсті окуляри і поклала біля ліжка, а потім натягнула простирадло їй на плечі.

А тоді просто чекала кінця.

Товстун Чарлі вів машину, не надто певний, куди саме він їде. Він утретє за два тижні перелетів Атлантичний океан, а гроші, які дав йому Павук, майже вичерпалися. Він був у машині сам, і на самоті наспівував.

Він проминав групу ямайських ресторанів, коли це помітив у вітрині вивіску: «ОСТРОВИ ЗІ ЗНИЖКОЮ». Чарлі запаркувався і зайшов.

— Ми першокласне туристичне агентство, що готове задовольнити всі ваші побажання, — сказав йому туристичний агент стишеним і вибачливим тоном, яким лікарі зазвичай повідомляють людям, що зазначеної кінцівки доведеться позбутися.

— Ем, так. Дякую. Ем. Як найдешевше потрапити на Сан-Ендрюс?

— Їдете у відпустку?

— Не зовсім. Просто хочу поїхати на день. Може, на два.

— Коли вирушаєте?

— Сьогодні.

— Ви мене, мабуть, розігруєте.

— Аж ніяк.

Жалібний погляд на екран. Пальці натискали на клавіатуру.

— Не думаю, що знайдеться щось дешевше, ніж за тисячу двісті доларів.

— Ох, — Товстун Чарлі осів.

Ще клацання клавіатури. Чоловік засопів.

— Не може бути. Стривайте. — Телефонний дзвінок:— Цей тариф ще дійсний? — Він накидав якісь цифри у блокноті. Тоді глянув на Чарлі: — Якщо зможете поїхати на тиждень і зупинитися в готелі «Дельфін», я міг би влаштувати вам тижневий відпочинок за п'ятсот доларів, із харчуванням включно. Політ включатиме тільки вартість посадкового збору.

— Тут якийсь підступ? — кліпнув Товстун Чарлі.

— Рекламна акція для розвитку острівного туризму. Щось пов'язане з музичним фестивалем. Не думаю, що він досі триває. Але знаєте, як кажуть. Бачили очі, що купували. І вам доведеться платити, якщо захочете поїсти деінде.

Товстун Чарлі дав чоловікові п'ять зім'ятих сотенних купюр.

Дейзі починала почуватися копом, якого побачиш тільки в кіно: крутим, непохитним і цілком готовим іти проти системи: копом, який питає, чи вважаєш ти, що сьогодні тобі пощастить, або чи збираєшся ти покращити йому настрій; а надто тим самим копом, який каже: «Я стаю застарим для цього лайна». Їй було двадцять шість, і їй хотілося казати людям, що вона застара для цього лайна. І вона добре знала, наскільки це сміховинно, красно вам дякую.

Цієї миті вона стояла в кабінеті підполковника Кембервелла і казала:

— Так, пане. Сан-Ендрюс.

— Був там у відпустці кілька років тому, з колишньою пані Кембервелл. Дуже приємне місце. Ромовий пиріг.

— Схоже на потрібне місце, пане. На записах системи спостереження з Ґатвіка точно він. Подорожує під іменем Бронстейн. Роджер Бронстейн летить до Маямі, пересідає на інший літак і вирушає на Сан-Ендрюс.

— Ви впевнені, що це він?

— Упевнена.

— Що ж, це повне западло, еге ж? У нас немає з ними угоди про екстрадицію.

— Але ж ми можемо зробити хоч щось?

— Гм. Ми можемо заморозити решту його рахунків і заволодіти його активами, і так ми і зробимо, тільки користі з цього буде як із водорозчинної парасольки, бо в нього виявиться купа грошей у місцях, які ми не знайдемо і до яких не доберемося.

— Але ж це шахрайство, — зазначила Дейзі.

Він дивився на неї так, наче сумнівався, що саме він бачить:

— Це не гра в квача. Якби вони дотримувались правил, то були б на нашому боці. Якщо він повернеться, ми його арештуємо.— Він зім'яв маленького пластилінового чоловічка в кульку і почав сплющувати її, стискаючи між великим і вказівним пальцями.— У старі часи можна було оголосити церкву місцем притулку. Якщо лишатися в церкві, правосуддя не могло тебе чіпати. Навіть якщо ти когось убив. Звісно, це обмежувало соціальне життя. Еге ж.

Шеф ніби очікував, що вона забереться геть. Дейзі сказала:

— Він убив Мейв Лівінґстон. Він роками обдурював клієнтів.

— І?

— Ми повинні притягнути його до відповідальності.

— Не бери близько до серця.

Я застара для цього лайна, подумала Дейзі. Вона нічого не сказала вголос, тож слова просто крутилися і крутилися в голові.

— Не бери близько до серця,— повторив шеф. Він зліпив із пластиліну нерівний кубик, а потім люто роздушив його великим і вказівним пальцем.— Я не беру все це близько до серця. Стався до цього, наче ти інспектор дорожнього руху. Ґрем Коутс — лише машина, що запаркувалася на місці для людей з інвалідністю, але поїхала, перш ніж ти встигла виписати йому штраф. Ага?

— Так точно, — сказала Дейзі.— Авжеж. Вибачте.

— Еге ж.

Вона пішла назад за свій стіл, зайшла на внутрішній сайт поліції та кілька годин розглядала свої можливості. Зрештою вона пішла додому. Керол сиділа за переглядом «Коронейшн-стрит» та їла зготовану в мікрохвильовці корма з курки.

— Я роблю перерву,— сказала Дейзі. — Їду у відпустку.

— У тебе не лишилося відгулів для відпустки,— розважливо зазначила Керол.

— Кепсько. Я застара для цього лайна.

— Ох. Куди ти їдеш?

— Ловитиму злодія.

Товстуну Чарлі подобався «Карибейр». Вони, може, й були міжнародними авіалініями, але скидалися на місцеву автобусну компанію. Стюардеса назвала його «золотцем» і сказала сідати, де йому припаде до душі.

Він розтягнувся на трьох місцях і заснув. Уві сні Товстун Чарлі ходив під мідяним небом, і світ був тихим та нерухомим. Він прошкував до птахи, більшої за міста, з вогняними очима, з роззявленим дзьобом, і Товстун Чарлі зайшов до дзьоба та спустився горлянкою істоти.

Там, уві сні, він опинився в кімнаті, стіни якої були вкриті м'яким пір'ям та очами, незмигними круглими очами, схожими на совині.

У центрі кімнати був Павук, із випростаними ногами й руками. Його скували ланцюги з кісток, схожих на кістки з курячої шиї, і ланцюги ці тягнулися з кожного кута кімнати й тримали його міцно, як муху в павутині.

— А, це ти, — мовив Павук.

— Так,— відповів Товстун Чарлі уві сні.

Кістяні ланцюги натяглися й увіп'ялися Павукові у шкіру, і Чарлі побачив на обличчі брата біль.

— Що ж,— сказав Чарлі, — гадаю, могло бути й гірше.

— Я не думаю, що це все. Гадаю, у неї на мене плани. Плани на нас. Я просто не знаю, в чому вони полягають.

— Вони ж лише птахи. Невже вони можуть зашкодити?

— Чув колись про Прометея?

— Ем...

— Той, що дав людям вогонь. Його покарали боги, прикувавши до скелі. Щодня приходив орел і виривав у нього печінку.

— У нього що, ніколи не закінчувалася печінка?

— Щодня відростала нова. Це ж боги.

Запала мовчанка. Брати дивилися один на одного.

— Я розберуся, — сказав Чарлі.— Я все владнаю.

— Як ти владнав і решту свого життя, я так розумію?— безрадісно вишкірився Павук.

— Вибач.

— Ні, це ти мені вибач, — зітхнув Павук. — Слухай, у тебе є план?

— План?

— Тобто ні. Просто роби, що треба. Витягни мене звідси.

— Ти в пеклі?

— Я не знаю, де я. Напевно, у пташиному пеклі. Ти мусиш мене витягти.

— Як?

— Хіба ти не син нашого тата? Ти мій брат. Вимізкуй щось. Просто витягни мене звідси.

Тремтячи, Товстун Чарлі пробудився. Стюардеса принесла йому кави, і він вдячно її випив. Тепер він повністю прокинувся і не мав бажання засинати знову, тож почитав журнал «Карибейр» і дізнався безліч корисного про Сан-Ендрюс.

Він дізнався, що Сан-Ендрюс — не найменший з Карибських островів, але з тих, про які часто забувають, складаючи переліки. Його відкрили іспанці близько 1500 року — безлюдне вулканічне узгір'я, багате на дичину, не кажучи вже про рослинне різноманіття. Казали, що все посаджене на Сан-Ендрюсі проросте.

Він належав іспанцям, потім британцям, потім голландцям, тоді знову британцям, а далі, невдовзі після отримання незалежності 1962 року, він став належати майору Ф. Е. Ґаррету, який прийшов до влади, розірвав дипломатичні відносини з усіма країнами, окрім Албанії та Конго, і правив залізною рукою до своєї несподіваної смерті через падіння з ліжка кілька років потому. Він гепнувся з ліжка достатньо сильно, щоб переламати кілька кісток, і це незважаючи на присутність у спальні цілого загону солдатів, які засвідчили, що всі вони намагалися втримати майора Ґаррета від падіння, але марно; і що попри всі їхні зусилля він помер до прибуття до єдиної острівної лікарні. З того часу Сан-Ендрюсом правив благочинний виборний уряд, і вони з усіма дружили.

На острові були кілометри піщаних пляжів та надзвичайно маленький тропічний ліс у центрі; на острові були банани та цукрова тростина, і банківська система, що заохочувала зарубіжні інвестиції та континентальне корпоративне обслуговування; а ще в острова не було ні з ким договорів про екстрадицію, окрім хіба що Конго та Албанії.

Чим Сан-Ендрюс славився, так це своєю кухнею; мешканці острова стверджували, що почали в'ялити курятину раніше за ямайців, готувати козлятину в карі раніше за тринідадців і смажити летючу рибу раніше за барбадосців.

На Сан-Ендрюсі було два міста — Вілльямстаун на східному узбережжі та Ньюкасл на північному. Були тут вуличні ринки, де можна було купити все, що росте на острові, і кілька супермаркетів, де можна було купити все те саме, тільки вдвічі дорожче. Колись на Сан-Ендрюсі мусив з'явитися справжній міжнародний аеропорт.

Щодо користі глибокої гавані Вілльямстауна точилися суперечки. Безеперечно, в глибоку гавань прибували круїзні кораблі, втім, ці плавучі острови були наповнені людьми, що змінювали економіку та природу Сан-Ендрюса так само, як вони змінювали економіку багатьох карибських островів. У розпал сезону до затоки Вілльямстауна заходило до півдюжини круїзних кораблів, і тисячі людей чекали на можливість зійти на берег, розім'яти ноги та купити різні речі. Мешканці Сан-Ендрюса скаржилися, але все ж вітали гостей на березі, продавали їм різні речі, годували, доки в них уже не влізало, а тоді відправляли назад на їхні кораблі...

Літак «Карибейра» приземлився з глухим ударом, через що Товстун Чарлі впустив журнал. Він поклав його назад у кишеню на сидінні попереду, зійшов трапом і перейшов злітну смугу.

Було пізнє пообіддя.

Товстун Чарлі сів у таксі від аеропорта до готелю. Під час поїздки на таксі він дізнався кілька речей, про які журнал «Карибейр» не згадував.

Наприклад, він дізнався, що справжньою, правильною музикою, був кантрі і вестерн. На Сан-Ендрюсі про це знали навіть растамани. Джонні Кеш? Він був богом. Віллі Нельсон? Напівбогом.

Він дізнався, що немає жодних причин полишати Сан-Ендрюс. Сам водій таксі не бачив ніяких причин полишати Сан-Ендрюс, а він багатенько про це думав. На острові була печера, і гора, і ліс. Готелі? Двадцять штук. Ресторани? Кілька дюжин. Тут було місто, три містечка і декілька селищ. Їжа? Тут усе росло. Апельсини. Банани. Мускатні горіхи. Тут, зауважив водій таксі, росли навіть лайми.

— Та ну, — мовив на це Товстун Чарлі, більшою мірою щоб відчути, що він бере участь у розмові, але водій, здається, сприйняв це як виклик своїй чесності. Він вдарив по гальмах, розвернувши машину на узбіччя, вийшов, потягнувся за паркан, зірвав щось із дерева і пішов назад до машини.

— Гляньте! — прорік він.— Ніхто ніколи вам не скаже, що я брешу. Що це таке?

— Лайм?

— Точнісінько.

Таксист вивів машину назад на дорогу. Він сказав Товстуну Чарлі, що «Дельфін» — пречудовий готель. У Товстуна Чарлі на острові родина? Він когось тут знає?

— Власне,— відповів Чарлі,— я тут декого шукаю. Жінку.

Таксист вважав, що це чудова ідея, оскільки Сан-Ендрюс — ідеальне місце для пошуків жінки. Це тому, розвинув він думку, що жінки Сан-Ендрюса мали апетитніші форми за жінок Ямайки, і вони рідше змушували тужити та розбивали серця, ніж тринідадки. Крім того, вони були вродливіші за домініканок, а готували краще, ніж будь-хто на землі. Якщо Товстун Чарлі шукав жінку, він прибув куди треба.

— Не просто якусь жінку. Конкретну жінку, — сказав Чарлі.

Таксист повідомив Товстуну Чарлі, що йому пощастило, оскільки водій таксі пишався тим, що знав на острові геть усіх. Таке вдається, якщо пробути десь усеньке життя. Він міг би закластися, що Товстун Чарлі не знав у лице всіх людей в Англії, і Чарлі визнав, що так і було.

— Вона подруга родини, — сказав Товстун Чарлі.— Її звуть пані Гіґґлер. Калліанна Гіґґлер. Ви про неї чули?

Водій таксі на деякий час замовк. Він начебто розмірковував. Тоді сказав, що ні, він ніколи про таку не чув. Таксі пригальмувало перед готелем «Дельфін», і Чарлі розплатився.

Він зайшов досередини. На рецепції стояла молода жінка. Він показав їй паспорт і номер бронювання. Поклав лайм на стійку рецепції.

— У вас є багаж?

— Ні,— вибачився Товстун Чарлі.

— Жодного?

— Жодного. Тільки цей лайм.

Він заповнив декілька бланків, і вона дала йому ключа та координати кімнати.

Товстун Чарлі був у ванній, коли в двері постукали. Він огорнув стегна рушником. То виявився носильник.

— Ви забули на рецепції свій лайм, — сказав він і віддав Чарлі фрукт.

— Дякую, — мовив Чарлі. Він повернувся до ванної. А по тому вирушив у ліжко і бачив неприємні сни.

У своєму будинку на вершечку скелі Ґрем Коутс теж бачив химерні сни, темні й непривітні, а то й неприємні. Прокинувшись, він не міг їх до пуття згадати, але розплющив уранці очі з неясним переконанням, що він усю ніч переслідував у високій траві менших істот, розправлявся з ними ударом лапи та розривав зубами їхні тіла.

У снах його зуби були зброєю ураження.

Він пробудився з тривожним відчуттям, і лишився трохи напруженим упродовж дня.

Щоранку починався новий день, і ось минув якийсь тиждень від завершення старого життя, а Ґрем Коутс вже переживав розчарування втікача. У нього був басейн, це так, і какао-дерева, і грейпфрути, і мускатні дерева; у нього був повний винний погріб, порожній погріб для м'яса і медіацентр. Було супутникове телебачення і величенька колекція DVD, не кажучи вже про картини, картини вартістю в тисячі доларів на всіх стінах. Він мав кухаря, який приходив щодня і готував йому їжу, економку і садівника (подружню пару, яка приходила на кілька годин щодня). Їжа була пречудовою, клімат, якщо полюбляти теплі сонячні дні,— ідеальним, і ніщо з цього не робило Ґрема Коутса настільки щасливим, наскільки, за його відчуттями, мусило б.

Він не голився, відколи полишив Англію, але це поки не подарувало йому бороду, тільки тонкий шар щетини, що надає чоловікам слизького вигляду. Очі оточували темні, мов у панди, провалля, а мішки під ними були настільки темними, що скидалися на синці.

Ґрем Коутс плавав у басейні один раз на день, вранці, але решту часу уникав сонця; він нажив собі нечесних статків не для того, казав він собі, щоб втратити все через рак шкіри. Чи взагалі через що-небудь.

Він надто багато міркував про Лондон. У Лондоні в кожному з його улюблених ресторанів був метрдотель, який називав його на ім'я і впевнювався, що він пішов задоволеним. У Лондоні деякі люди були перед ним у боргу, і він ніколи не мав проблем дістати квитки на вечір прем'єри; як уже на те пішло, в Лондоні були театри з вечорами прем'єри. Ґрем Коутс завжди думав, що матиме приємне вигнання; тепер він починав підозрювати, що помилявся.

Оскільки йому треба було знайти винного, він дійшов висновку, що все це було провиною Мейв Лівінґстон. Вона підбила його на це. Вона намагалася його обікрасти. Вона була стервом, вертихвісткою і шльондрою. Вона заслужила на все, що з нею сталося, і це вона ще легко відбулася. Він уже чув ображену невинність у своєму голосі, з якою він пояснював би, якби в нього взяли інтерв'ю для телебачення, що він захищав свою власність і свою честь від небезпечної божевільної. Чесно кажучи, це просто диво, що йому вдалося вийти з того офіса живим...

А ще йому подобалося бути Ґремом Коутсом. Зараз, як і завади, коли він перебував на острові, він був Безілом Фіннеґаном, і це його дратувало. Він не почувався Безілом. Безіловість дісталася йому нелегко — справжній Безіл помер ще малям і мав дату народження близьку до Коутсової. Одна копія свідоцтва про народження разом із листом від вигаданого священика згодом, і Ґрем отримав паспорт та нову особистість. Він підтримував життя особистості — Безіл мав надійну кредитну історію, Безіл подорожував до екзотичних місць, Безіл придбав шикарний будинок на Сан-Ендрюсі, навіть не глянувши на нього. Але в уяві Ґрема Безіл на нього працював, а тепер слуга перетворився на пана. Безіл Фіннеґан з'їв його живцем.

— Якщо я лишуся тут, — мовив Ґрем Коутс,— то збожеволію.

— Що ви сказали? — спитала економка, визирнувши з дверей спальні з ганчіркою для пилу в руці.

— Нічого.

— Схоже, ніби ви сказали, що якщо залишитесь, то збожеволієте. Вам варто вийти погуляти. Прогулянки вам корисні.

Ґрем Коутс не ходив на прогулянки; за нього це робили інші люди. Але можливо, подумав він, Безіл Фіннеґан ходив на прогулянки. Він вдягнув капелюха з широкими крисами та змінив сандалі на кросівки. Взяв із собою мобільний, розпорядився, щоб садівник забрав його, коли він подзвонить, і вийшов із будинку на вершечку скелі, прямуючи до найближчого міста.

Цей світ — маленький. Не треба жити в ньому надто довго, щоб збагнути це на власному досвіді. Існує теорія, що в цілому світі є лише п'ятсот справжніх людей (так би мовити, виконавців. Всі решта людей у світі, каже теорія, це масовка), більше того, всі вони одне одного знають. І це правда, принаймні в цілому. Насправді світ складається з тисяч і тисяч груп приблизно по п'ятсот людей, і всі вони цілісіньке життя натраплятимуть один на одного, намагатимуться один одного уникати і неочікувано зустрічати один одного саме в тій чайній у Ванкувері. Цей процес невідворотній. Це навіть не збіг. Просто так влаштований світ, що не зважає на окремих людей чи на пристойність.

Тож отак Ґрем Коутс зайшов до маленького кафе дорогою до Вілльямстауна, щоб купити прохолодний напій і десь посидіти, перш ніж він подзвонить своєму садівникові і скаже, що той мусить приїхати і забрати його.

Він замовив «Фанту» і сів за столик. Заклад був практично порожнім: лише в дальньому кутку сиділи дві жінки, одна молода і одна старша, пили каву та підписували листівки.

Ґрем Коутс видивлявся через дорогу на пляж. Це рай, подумав він. І йому належало б узяти більше участі в місцевій політиці — можливо, в якості мецената мистецтв. Він уже зробив кілька солідних пожертвувань острівній поліції, і можливо навіть, знадобиться впевнитися, що...

— Пане Коутс?— озвався позаду нього голос, схвильований і боязкий. Його серце тьохнуло. Біля нього присіла молодша жінка. В неї була дуже доброзичлива усмішка.

— Так несподівано зустріти вас тут, — сказала жінка.— Ви теж у відпустці?

— Можна й так сказати,— Ґрем Коутс гадки не мав, хто вона така.

— Ви ж мене пам'ятаєте? Я Розі Ноа. Зустрічалася з Товстуном, з Чарлі Нансі. Так?

— Вітаю, Розі. Так, звісно.

— Я в круїзі, з мамою. Вона все ще підписує листівки додому.

Ґрем Коутс зиркнув через плече, углиб маленького кафе, і на нього у відповідь зиркнуло щось схоже на південноамериканську мумію в сукні у квіточку.

— Чесно кажучи, — продовжувала Розі, — я не надто люблю круїзи. Десять днів плавати з острова на острів. Приємно побачити знайоме обличчя, правда ж?

— Безсумовно, — сказав Ґрем Коутс. — Чи вірно я розумію, що ви з нашим Чарльзом більше не... ну, не пара?

— Так. Гадаю, вірно. Тобто так, уже не пара.

З виду Ґрем Коутс співчутливо всміхнувся. Взяв свою «Фанту» і пішов із Розі до столика в кутку. Матір Розі випромінювала недоброзичливість, як стара залізна батарея, що випромінює в кімнату холод, але Ґрем Коутс був абсолютно чарівним і цілковито люб'язним, і погоджувався з нею у кожному питанні. Справді обурливо, що круїзні компанії в наші часи собі дозволяють; огидно, скільки недбальства дозволяють керівництву круїзного корабля; шокує, наскільки на островах нічого робити; і з будь-якого погляду неприпустимо, що пасажирам пропонують терпіти: десять днів без ванни, лише з крихітним душем. Шокує.

Матір Розі розповіла йому про декілька доволі приголомшливих ворожнеч, які у неї виникли з деякими американськими пасажирами, чиїми основними злочинами, як зрозумів Ґрем Коутс, було класти забагато наїдків у тарілки на фуршетній лінії «Атаки Репету» і загоряти на тому місці біля басейну на задній палубі, яке матір Рози із першого дня беззаперечно визначила як своє.

Ґрем Коутс кивав і співчутливо мугикав, поки на нього лилася злоба, цикав, притакував і пирхав, доки матір Розі готова була дивитися крізь пальці на свою неприязнь як до незнайомців, так і до людей, що мали якийсь стосунок до Товстуна Чарлі, і вона говорила, і говорила, і говорила. Ґрем Коутс майже не слухав. Ґрем Коутс розмірковував.

Буде шкода, думав Ґрем Коутс, якщо комусь випаде повернутися до Лондона просто зараз і повідомити правоохоронцям, що Ґрема Коутса бачили на Сан-Ендрюсі. Його неминуче колись помітять, але все ж таки, можливо, цю неминучість можна відтермінувати.

— Дозвольте, — мовив Ґрем Коутс,— запропонувати рішення хоча б для однієї з ваших проблем. Трохи вище по цій дорозі у мене є заміський дім. Доволі милий дім, як мені здається. І якщо чого в ньому і з лишком, так це ванн. Чи не бажали б ви завітати й потішити себе?

— Ні, дякую, — сказала Розі. Якби вона погодилася, варто було очікувати, що її матір вказала б, що їм треба вчасно повернутися у порт Вілльямстауна після обіду, а потім дорікла б Розі за прийняття таких запрошень від фактичних незнайомців. Але Розі відмовилася.

— Це надзвичайно люб'язно з вашого боку, — сказала матір Розі. — Із задоволенням.

Невдовзі зовні припаркувався садівник у чорному «Мерседесі», і Ґрем Коутс відчинив задні дверцята для Розі та її матері. Він запевнив їх, що безсумовно поверне їх у гавань заздалегідь до відбуття останнього човна на їхній корабель.

— Куди, пане Ферґюсон?— спитав садівник.

— Додому.

— Пане Ферґюсон?— перепитала Розі.

— Старе родове ім'я,— сказав Ґрем Коутс, і він був певен, що це правда. Чиєсь родове ім'я точно. Він зачинив задні дверцята і обійшов машину до передніх.

Мейв Лівінґстон заблукала. А починалося все дуже добре: вона захотіла опинитися вдома, у Понтефракті, і з мерехтінням та страшенним вітром одним ектоплазмічним поривом опинилася вдома. Вона востаннє поблукала будинком, тоді вийшла надвір, де був осінній день. Захотіла побачити сестру у Раї, і вмить опинилася в саду у Раї, спостерігаючи, як сестра вигулює свого спрінгер-спаніеля.

Здавалося, це було так просто.

А тоді вона вирішила, що хоче побачити Ґрема Коутса, і саме тоді все пішло шкереберть. Вона моментально опинилася знову в офісі в Олдвічі, а потім у порожньому домі у Перлі, який пам'ятала з вечірки, що її Ґрем Коутс влаштовував десять років тому, а потім...

Потім вона заблукала. І куди б не намагалася потрапити, все ставало тільки гірше.

Вона не мала зеленого поняття, де опинилася. Нагадувало якийсь сад.

Коротка злива промочила все довкола, але її не торкнулася. Тепер земля парувала, і Мейв знала, що вона не в Англії. Западали сутінки.

Вона сіла на землю й почала схлипувати.

Чесне слово, сказала вона собі. Мейв Лівінґстон. Зберися. Але схлипування тільки посилювалося.

— Дати вам серветку?— спитав хтось.

Мейв підвела погляд. Пан похилого віку в зеленому капелюсі та з дуже тонкими вусами простягував їй серветку.

Вона кивнула. Тоді сказала:

— Мабуть, все одно марно. Я не зможу її торкнутися.

Він співчутливо всміхнувся і передав їй серветку. Та не впала крізь пальці, тож Мейв висякалася й промокнула очі.— Дякую. Вибачте мені. Якось забагато навалилося.

— Буває, — мовив чоловік. Він окинув її поглядом, оцінюючи. — Ви хто? Даппі?

— Ні. Не думаю... Що таке даппі?

— Привид,— пояснив пан. Своїми тонкими вусами він нагадував їй Кеба Келловея, чи, може, Дона Амічі — якусь із тих зірок, які старішають, та все одно назавжди лишаються зірками. Ким би не був цей старий, він досі був зіркою.

— Ох. Ясно. Так, я з них. Гм. А ви?

— Загалом так. У будь-якому разі мертвий.

— Ох. Я можу спитати, де я?

— Ми у Флориді. На кладовищі. Добре, що ви мене застали,— додав він.— Я збирався прогулятися. Хочете зі мною?

— Хіба вам не треба бути в могилі?— спитала з побоюванням Мейв.

— Мені стало нудно. Подумав, що не завадило б прогулятися. І, може, порибалить.

Вона завагалася, тоді кивнула. Було приємно з кимось побалакати.

— Хочете історію?— спитав старий.

— Не дуже, — зізналася вона.

Він допоміг їй звестися на ноги, і вони вийшли із Саду Спочинку.

— Прийнято. Тоді я стисло. Не буду надто довго розводитись. Знаєте, я можу розповідати історію так, що вона триватиме тижнями. Вся сіль у деталях — що згадуєш, а що ні. Тобто, пропусти погоду і у що люди вдягнені, то вже, вважай, вкраяв половину історії. Колись я розказував історію...

— Слухайте,— мовила вона,— якщо збираєтесь розказувати історію, то просто розказуйте, гаразд?— Їй вистачало кепської прогулянки вздовж дороги у дедалі щільніших сутінках. Вона нагадувала собі, що її не зіб'є машина, яка їхатиме повз, але це її все одно не заспокоювало.

Старий почав говорити, ніжно наспівуючи:

— Коли я кажу Тигр, ви мусите знати, що це не просто той смугастий індійський кіт. Просто так люди називали великих котів — і пум, і рисей, і ягуарів, і всіх інших. Це зрозуміло?

— Звісно.

— Гаразд. Отже... було це дуже давно,— почав він.— Всі історії належали Тигрові. Всі історії, що колись були, були Тигровими історіями, і всі пісні були Тигровими піснями, і я сказав би, що всі жарти були Тигровими жартами, от тільки в часи Тигра не було жартів. В історіях Тигра важило тільки, наскільки міцні в тебе зуби, як ти полюєш і як ти вбиваєш. Не було в історіях Тигра ані лагідності, ані хитрості, ані миру.

Мейв спробувала уявити, які історії може розказувати великий кіт.

— То вони були жорстокими?

— Інколи. Але здебільшого вони були поганими. Коли всі історії та всі пісні належали Тигру, для всіх були погані часи. Люди набувають форми пісень та історій, які їх оточують, а надто якщо в них немає власної пісні. А в часи Тигра всі історії були темними. Вони починалися у сльозах, а закінчувалися у крові, і тільки такі історії люди цього світу і знали.

А потім нагодився Анансі. Що ж, гадаю, ви знаєте все про Анансі...

— Не думаю.

— Ну, якби я почав розповідати вам, яким розумним, і яким вродливим, і яким чарівним, і яким хитромудрим був Анансі, то міг би почати сьогодні і закінчити тільки наступного четверга...

— Тоді не починайте, — сказала Мейв. — Повіримо на слово. І що ж зробив цей Анансі?

— Що ж, Анансі виграв історії — виграв? Ні. Він їх заслужив. Він відібрав їх у Тигра і зробив так, аби Тигр більше не міг потрапити до реального світу. Тільки не втіленим. Історії, що їх розповідали люди, стали історіями Анансі. Це було скільки, десять чи п'ятнадцять тисяч років тому.

Тож в Анансиних історіях була дотепність, і облуда, і мудрість. Нині всі люди у всьому світі не думають лише про те, як полювати і як полюють на них. Нині вони починають міркувати, як їм вирішити свої проблеми — іноді заганяючи себе міркуваннями у ще більші проблеми. Їм досі треба набивати животи, але тепер вони намагаються придумати, як робити це, не завдаючи собі праці — і саме тоді люди починають користуватися головою. Дехто думає, що першим інструментом була зброя, але все було навпаки. Перш за все люди придумали інструменти. Спершу костур, потім кийок, і так щоразу. Тому що зараз люди розповідають історії Анансі, і вони починають думати, як домогтися поцілунку, як отримати щось просто так, просто ставши кмітливішими чи смішнішими. І саме тоді вони починають творити світ.

— Це ж лише народна казка,— сказала Мейв.— Люди завжди спершу придумували історії.

— А це щось змінює?— перепитав старий. — Можливо, Анансі — це просто якийсь малий із казки, придуманої в Африці на світанку часів хлоп'ям із мошкою на нозі, яке вгрузає свій костур у землю і придумує пришелепкувату історію про чоловіка, зробленого з дьогтю. Це щось змінює? Люди реагують на історії. Вони розповідають їх самі. Історії ширяться, і поки люди їх розповідають, історії змінюють оповідачів. Тому що нині народ, в якого на думці було тільки бігати від левів і триматися подалі від річок, аби крокодилам не дісталось халявне їдло, нині він починає мріяти про геть нове місце для життя. Світ може лишатись тим самим, але шпалери змінилися. Еге ж? У людей досі та сама історія, де вони народжуються, роблять всяке і помирають, але тепер ця історія означає щось інакше, ніж означала раніше.

— Ви хочете сказати, що до Анансі світ був дикунським і поганим?

— Ага. Десь так.

Мейв переварила це.

— Що ж, — бадьоро зазначила вона,— тоді безперечно добре, що історії тепер Анансині.

Старий кивнув. Мейв запитала:

— Тигр хіба не хоче їх повернути?

— Він хоче їх повернути вже десять тисяч років.

— Але ж йому не вдасться, правда?

Старий промовчав, видивляючись у далечінь. Потім знизав плечима:

— Кепсько, якщо вдасться.

— А що Анансі?

— Анансі мертвий,— відповів старий.— А даппі небагато може зробити.

— Як привид, я цим обурена.

— Що ж, даппі не можуть торкатися живих. Пам'ятаєте?

Мейв поміркувала хвильку.

— А чого я можу торкатися?

Старим обличчям майнув хитрий і хтивий вираз.

— Ну, ви можете торкнутися мене.

— Я хочу, щоб ви знали,— удавано ображено сказала Мейв, — що я заміжня.

Його усмішка стала тільки ширшою. Вона була милою й ніжною, теплою й небезпечною водночас.

— Власне кажучи, такого роду контракти закінчуються словами «поки смерть не розлучить нас».

Мейв це не вразило.

— Штука в тому, — продовжив він, — що ви нематеріальна дівчина. Ви можете торкатися нематеріальних речей. Таких, як я. Хочу сказати, якщо забажаєте, ми могли б станцювати. Тут далі по вулиці є годяще місце. Ніхто й не помітить пару даппі на танцювальному майданчику.

Мейв подумала над цим. Вона вже дуже давно не танцювала.

— А ви добре танцюєте? — спитала вона.

— Ніхто ніколи не скаржився.

— Я хочу знайти чоловіка, живого чоловіка, якого звуть Ґрем Коутс. Ви можете мені допомогти?

— Точно можу зорієнтувати вас у вірному напрямку. То як, ви танцюєте?

У кутики її губ закралася усмішка.

— Ви ще питаєте?

Ланцюги, що стримували Павука, впали. Пекучий і безперервний біль, наче хворий зуб, що заполонив усеньке тіло, почав минати.

Павук зробив крок уперед.

Перед ним було щось схоже на тріщину в небі, і він попрямував до неї.

Попереду він бачив острів. Він бачив маленьку гору в центрі острова. Бачив чисте блакитне небо, пальми, що хиталися під вітром, білого мартина високо в небі. Але поки дивився, світ ніби зменшувався, так ніби він глядів на нього не з того кінця телескопа. Світ стискався і вислизав, і що більше Павук до нього біг, то далі він відсувався.

Острів був відображенням у калюжі, а потім усе зникло.

Павук був у печері. Краї предметів були ламкими — більш ламкими і гострими, ніж скрізь, де він раніше бував. Це було інакше місце.

Вона стояла біля входу до печери, між ним та відкритим небом. Він знав її. Вона дивилась йому в лице у грецькому ресторані в Південному Лондоні, і з рота її вилітали птахи.

— Знаєте, — сказав Павук,— мушу сказати, у вас чудернацьке уявлення про гостинність. Прийшли б ви у мій світ, я б зробив вам вечерю, відкоркував пляшечку вина, увімкнув приємну музику і подарував би вечір, який ви б ніколи не забули.

Обличчя її було байдужим, викарбуваним із чорного каменю. Вітер лопотів краєчками її старого брунатного плаща. Тоді вона заговорила, і голос її був високим і самотнім, наче крик мартина вдалині:

— Я забрала тебе. Тепер ти покличеш його.

— Покличу його? Кого?

— Ти скавучатимеш. Рюмсатимеш. Твій страх розпалюватиме його.

— Павук не скавучить, — сказав він, але не був певен, що це так.

На нього глянули її очі, чорні й блискучі, як уламки обсидіану. Ті очі були мов чорні діри: вони нічого не випускали, навіть інформації.

— Якщо ви мене вб'єте, — сказав Павук,— я нашлю на вас прокляття. — Він міркував, чи в нього насправді було прокляття. Мабуть, було; а якщо й ні, він був певен, що зможе його зімітувати.

— Це не я тебе вб'ю, — сказала вона. Підняла руку, і була то не рука, а пазур хижака. Вона провела пазуром йому по обличчю, по грудях, і жорстокі кігті занурювалися йому у плоть і рвали шкіру.

Боляче не було, хоча Павук знав, що невдовзі заболить.

Намистини крові почервонили йому груди і скрапували з обличчя. Очі запекло. Кров торкнулася губ. Павук відчував її смак та припах заліза.

— Ось,— мовила жінка далекими вигуками птахів.— Ось і починається твоя смерть.

— Ми з вами розважливі створіння,— сказав їй Павук.— Дозвольте запропонувати, можливо, значно слушніший альтернативний сценарій, що теоретично піде на користь нам обом. — Він сказав це з легкою усмішкою. Сказав це переконливо.

— Ти забагато говориш,— похитала вона головою.— Досить балачок.

Тоді сягнула йому в рота гострими пазурями і одним болючим порухом вирвала йому язик.

— Отак,— мовила вона. А тоді ніби відчула до нього жаль, оскільки майже ніжно торкнулася Павукового обличчя і промовила: — Спи.

І Павук заснув.

Матір Розі, скупавшись, повернулася свіжішою, піднесенішою та безумовно осяйнішою.

— Перш ніж підвезти вас до Вілльямстауна, чи можу я провести вам швидку екскурсію будинком?— спитав Ґрем Коутс.

— Нам треба потрапити назад на корабель, але все одно дякуємо, — відказала Розі, яка не змогла переконати себе, що хоче ванну у будинку Ґрема Коутса.

Її мама звірилась із годинником.

— У нас дев'яносто хвилин. Дорога до гавані не забере в нас більше п'ятнадцяти хвилин. Не будь неввічливою, Розі. Ми залюбки подивимось ваш будинок.

Тож Ґрем Коутс показав їм вітальню, робочий кабінет, бібліотеку, телевізійну кімнату, їдальню, кухню та басейн. Він відчинив двері за сходами, що скидалися на вхід до комірчини для мітел, і повів гостей дерев'яними сходами донизу до вмурованого у скелю винного погребу. Показав їм вино, переважна частина якого дісталася йому з будинком. Провів їх углиб винного погребу, до порожньої кімнати, що в далекі часи до появи систем охолоджування була м'ясосховищем. Тут завжди було зимно, зі стелі звисали важкі ланцюги, а порожні гаки на кінцях показували, що колись давно тут висіли цілі туші. Ґрем Коутс ввічливо притримав важкі залізні двері, поки обидві жінки заходили досередини.

— Знаєте,— люб'язно зазначив він,— я оце щойно збагнув. Вимикач лишився там, зовні. Чекайте-но.— А тоді захряснув за жінками двері і щільно закрив засуви.

Узяв із винного стелажа запилюжену на вигляд пляшку «Шаблі Прем'єр Крю» 1995 року. Пішов пружним кроком нагору сходами і повідомив трьом працівникам, що дає їм тиждень відпустки.

Коли він піднімався сходами до кабінету, йому здалося, ніби за ним щось беззвучно йшло, але коли обернувся, там нічого не було. Химерним чином його це заспокоїло. Він знайшов коркотяг, відкоркував пляшку і налив собі тьмяний бокал вина. Випив, і хоча ніколи раніше не мав удосталь часу на червоні вина, забажав, щоб його питво стало густішого й темнішого кольору. Воно мусить бути кольору крові, подумав він.

Розправившись із другим бокалом «Шаблі», він усвідомив, що винуватив у своїй лихій долі не ту людину. Мейв Лівінґстон, як він тепер розумів, була лише жертвою обману. Ні, винуватити, очевидно і беззаперечно, треба було Товстуна Чарлі. Якби не його втручання, його злочинне вторгнення в комп'ютерну систему офіса Ґрема Коутса, сам Ґрем Коутс не був би тут, у вигнанні, наче білявий Наполеон на ідеальній сонячній Ельбі. Він не мав би злощасних труднощів у вигляді двох жінок, ув'язнених у його м'ясосховищі. Якби Товстун Чарлі був тут, подумав він, він вирвав би його горлянку разом із зубами, і думка ця шокувала його так само, як і порадувала. Не варто переходити дорогу Ґремові Коутсу.

Настав вечір, і Ґрем Коутс дивився з вікна, як «Атака Репету» пропливла повз його дім на скелі за горизонт. Він замислився, коли вони помітять, що двох пасажирок бракує. Він навіть помахав.