Дітлахи Анансі

Тринадцятий розділ, який для декого виявляється нещасливим

тахи роз'ятрилися. Вони каркали, кричали й щебетали на верхівках дерев. Він наближається, подумав Павук і вилаявся. Він був знесилений і змучений. У ньому нічого не лишилося, крім утоми й виснаги.

Він уявив, як лежить на землі і його зжирають. Загалом, вирішив він, це паршивий варіант. Він навіть не був певен, що зможе відростити печінку, але точно знав: що б там його не переслідувало, воно не планувало зупинятися на самій лише печінці.

Павук почав смикатися на жердині. Порахував до трьох, а тоді якнайкраще і якнайсильніше шарпнув обидві руки до себе, щоб вони натягли мотузку і висмикнули жердину; знову порахував до трьох і зробив те саме.

Результату було стільки ж, як якби він намагався перетягти гору через дорогу. Один, два, три... ривок. І ще раз. І ще раз.

Він замислився, чи скоро прийде звір.

Один, два, три... ривок. Один, два, три... ривок.

Він чув, як десь хтось співав, і пісня змусила Павука посміхнутися. Він знову забажав, щоб у нього був язик: він висолопить його перед тигром, коли той нарешті заявиться. Ця думка надала йому сил.

Один, два, три... ривок.

Жердина піддалась і ворухнулась у нього в руках.

Ще один ривок — і вона вийшла із землі, гладенько, наче меч, що виковзнув із каменя.

Павук притягнув до себе мотузки і взяв жердину в руки. Вона була майже в метр завдовжки. Один кінець загострили, щоб увігнати в землю. Занімілими руками Павук виштовхнув її з петель мотузки. Пута даремно теліпалися на зап'ястях. Він зважив жердину в правій руці. Згодиться. Він знав, що за ним стежили, стежили вже деякий час, наче то кіт спостерігає за мишачою ніркою.

Звір наближався до Павука безшумно, чи то майже безшумно, підкрадаючись, ніби тінь удень. Єдиним порухом, що його помічав Павук, було нетерпляче помахування хвоста. Без нього це могла б бути статуя чи піщаний насип, що скидався через гру світла на жахливого звіра, бо шкура його була піщаного кольору, а незмигні очі блищали зеленню зимового моря. Морда була жорстокою мордою пантери. На островах будь-якого великого кота кличуть Тигром. А це був кожен великий кіт, що коли-небудь існував — більший, зліший, небезпечніший.

Кісточки в Павука були досі зв'язані, й він заледве міг ходити. Долоні і ступні поколювало. Він пострибав із ноги на ногу, вдаючи, ніби робить це навмисно, виконуючи танок залякування, а не тому, що стояти боляче.

Він хотів присісти й розв'язати ноги, але не наважувався відвести очі від звіра.

Жердина була важкою й товстою, але закороткою для списа і надто незручною та великою, щоб бути чимось іншим. Павук тримав її з вужчого, загостреного кінця, і позирав удалечінь, у бік моря, навмисне не дивлячись прямо на тварину й покладаючись на периферійний зір.

Що вона там казала? Ти скавучатимеш. Рюмсатимеш. Твій страх розпалюватиме його.

Павук почав рюмсати. Потім поскавучав, як поранене цуценя, загублене, повняве і самотнє.

Миттєвий порух піщаного кольору, зашвидкий, щоб зауважити обриси зубів та пазурів. Павук якомога сильніше змахнув жердиною, ніби бейсбольною битою, відчувши, як та з утішним глухим стуком зустрічається з носом звіра.

Тигр зупинився, витріщився на Павука, ніби не вірячи своїм очам, а тоді з глибини його горлянки пролунав жалібний рик, і на негнучких ногах звір пішов назад туди, звідки прийшов, до чагарника, так ніби в нього була важливіша зустріч, від якої він хотів би відкараскатися. Він ображено позирнув на Павука через плече — поглядом тварини, якій боляче, тварини, що повернеться.

Павук дивився, як звір іде.

Тоді, присівши, розплутав і розв'язав свої кісточки.

Трохи непевними кроками він рушив уздовж краю скель, плавно спускаючись униз. Скоро шлях йому перетнув струмок, що збігав із краю скелі блискучим водоспадом. Павук став на коліна, склав долоні та почав пити прохолодну воду.

Потім він почав збирати каміння. Добрі каменюки розміром з кулак. Він складав їх докупи, ніби сніжки.

— Ти майже нічого не їла, — мовила Розі.

— Їж ти. Підтримуй сили, — відповіла матір.— Я трохи скуштувала того сиру, мені достатньо.

У підвалі було холодно і темно. Але не так темно, щоб очі могли звикнути. Тут не було світла. Розі обійшла підвал по периметру, проводячи пальцями по каменю, побілу та розкришеній цеглі, шукаючи чогось помічного, і не знайшла.

— Ти раніше їла, — зауважила Розі. — Коли тато був ще живий.

— Твій тато теж їв, і бачиш, до чого це призвело? Серцевий напад у п'ятдесят один рік. Що це за світ такий?

— Але він любив їжу.

— Він любив усе, — гірко озвалась матір. — Він любив їжу, любив людей, любив свою доньку. Любив готувати. Любив мене. Що це йому дало? Тільки ранню смерть. Ти не повинна отак любити, я тобі казала.

— Так. Мабуть, казала.

Розі пішла на голос матері, тримаючи руку перед обличчям, аби не врізатися в один із металевих ланцюгів, що звисали посеред приміщення. Дівчина наштовхнулася на кістляве плече матері й обійняла її.

— Я не боюся, — сказала Розі у темряві.

— Тоді ти з'їхала з глузду.

Розі відпустила матір і рушила назад на середину підвалу. Раптом пролунав скрип. Зі стелі посипалися пил і розпорошений тиньк.

— Розі? Що ти робиш?

— Розхитую ланцюга.

— Будь обережна. Якщо той ланцюг відпаде, тобі проломить голову, не встигнеш і оком змигнути.

Донька не відповідала.

— Я казала тобі, ти з глузду з'їхала.

— Ні, — мовила Розі. — Я просто більше не боюся.

Над ними в будинку хряснули вхідні двері.

— Синя Борода вдома, — зазначила матір.

— Знаю. Я чула. І все одно не боюся.

Люди все плескали Товстуна Чарлі по спині та купували йому напої з парасольками; на додачу він зібрав п'ять візитівок від людей із музичної індустрії, які були на острові заради фестивалю.

Скрізь довкола люди йому посміхалися. Він обіймав рукою Дейзі і відчував, як дівчина тремтить. Вона приклала губи йому до вуха:

— Ти геть схиблений, знаєш про це?

— Але ж спрацювало, правда?

— Ти не перестаєш дивувати.

— Ходімо. Ми ще не закінчили.

Чарлі протиснувся до пані метрдотеля:

— Перепрошую... Тут була пані. Поки я співав. Вона зайшла і налила собі в горня кави, отам ззаду, на барі. Куди вона пішла?

Пані метрдотель кліпнула та знизала плечима:

— Не знаю...

— Ні, знаєте, — мовив Товстун Чарлі. Він почувався впевненим і кмітливим. Чарлі знав, що невдовзі знову почуватиметься собою, але він проспівав слухачам пісню — і йому сподобалося. Він зробив це, щоб урятувати життя Дейзі, і своє власне теж, і обидві речі йому вдалися.

— Поговорімо, — запропонував він їй. Вся справа у пісні. Поки він співав, усе стало досконало ясним. І досі таким лишалося. Чарлі попрямував у коридор, а Дейзі і пані метрдотель рушили за ним.

— Як вас звуть? — спитав він.

— Кларісса.

— Привіт, Кларіссо. А прізвище?

— Чарлі, може, варто викликати поліцію? — спитала Дейзі.

— За хвилинку. Кларісса як?

— Гіґґлер, — відповіла пані метрдотель.

— А ким вам доводиться Бенджамін, консьєрж?

— Він мій брат.

— А як ви двоє пов'язані з пані Гіґґлер, з Калліанною Гіґґлер?

— Вони мені небіж і небога, Товстуне Чарлі, — озвалася пані Гіґґлер із дверної пройми. — А тепер, думаю, краще послухатись твоєї нареченої і побалакати з поліцією. Еге ж?

Павук сидів коло струмка на вершині, притулившись до скелі й наготувавши перед собою купу каміння, коли це з високої трави вистрибом виринув чоловік. На ньому була тільки шкура піщаного кольору навколо пояса, ззаду з якої звисав хвіст; ще він мав намисто з зубів — гострих, білих і шпичастих. Він буденно попрошкував до Павука, так ніби просто вийшов на ранковий моціон, а поява Павука стала для нього приємним сюрпризом.

Павук підняв камінь розміром із грейпфрут та зважив у руці.

— Агов, дитя Анансі, — мовив незнайомець.— Я просто йшов собі і помітив тебе, і вирішив спитати, чи можу чимось допомогти. — Ніс у нього був викривлений, із синцем.

Павук похитав головою. Йому бракувало язика.

— Побачивши тебе тут, я задумався собі: бідне дитя Анансі, він мусить бути голодний, — незнайомець посміхнувся надто широко. — Ось. У мене доста їжі, щоб поділитись. — У нього на плечі був мішок, і він відкрив його та сягнув туди правою рукою, видобувши щойно вбите ягня з чорним хвостом. Він тримав його за шию. Голова ягняти звисала набік. — Твій батько і я частенько їли разом. Чому б нам із тобою не вчинити так само? Ти розведеш багаття, а я оббілую ягня і зроблю рожен, щоб його вертіти. Невже ти ще не відчуваєш його смаку?

Павук був такий голодний, що у нього паморочилося в голові. Якби в нього був язик, можливо, він сказав би «так», впевнений у власній здатності виплутатися балаканиною з біди; але язика не було. Він узяв другий камінь лівою рукою.

— То побенкетуймо ж і станемо друзями, і не буде більше непорозумінь між нами, — завершив незнайомець.

А гриф та крук об'їдять мої кістки, подумав Павук.

Незнайомець ступив ще крок до Павука, який саме вирішив, що це сигнал кинути перший камінь. У нього був добрий окомір та вміла рука, тож камінь влучив точнісінько туди, куди й мусив — незнайомцеві у праву руку; той впустив ягня. Наступний камінь вдарив збоку у голову — Павук цілився точно поміж надто широко посаджених очей, але чоловік поворухнувся.

Незнайомець побіг геть, підстрибуючи, з випростаним хвостом. Біжучи, він інколи скидався на людину, а інколи — на звіра.

Коли він зник, Павук повернувся на місце, забрати ягня з чорним хвостом. Коли він підійшов, воно рухалося, і на мить він подумав було, що тварина досі жива, але потім побачив, що плоть її кишить личинками. Ягня смерділо, і сморід мертвого тіла допоміг Павукові на деякий час забути, наскільки він голодний.

На витягнутій руці він відніс тварину до кручі та скинув у море. Тоді вимив руки у струмку.

Він не знав, скільки вже перебував у цьому місці. Час тут розтягувався і стискався. Сонце спускалося до горизонту.

Коли сонце вже сяде, а місяць ще не зійде, подумав Павук. Тоді звір повернеться.

Невблаганно бадьорий представник поліції Сан-Ендрюса сидів у адміністрації готелю з Дейзі і Товстуном Чарлі та слухав усе, що вони мали розповісти, зі спокійною, але незацікавленою усмішкою на широкому обличчі. Час від часу він піднімав палець і чухав вуса.

Вони розповіли поліціянту, що втікач від правосуддя на ім'я Ґрем Коутс прийшов до них під час вечері і погрожував Дейзі пістолетом. Якого, як вони змушені були визнати, ніхто крім Дейзі насправді не бачив. Тоді Товстун Чарлі розповів йому про випадок із чорним «Мерседесом» і велосипедом до цього, і ні, він не бачив, хто вів ту машину. Але знав, звідки вона приїхала. Він розповів поліціянту про будинок на вершині скелі.

Чоловік замислено торкнувся посивілих вусів:

— Справді, будинок, який ви описуєте, існує. Але він не належить вашому Коутсу. Але ніяк. Ви описуєте будинок Безіла Фіннеґана, надзвичайно поважної людини. Вже багато років пан Фіннеґан має здорову зацікавленість у законі й порядку. Він виділив багато грошей школам, але, що важливіше, він пожертвував значну суму на будівництво нового поліційного відділку.

— Він приставив мені пістолет до живота, — мовила Дейзі. — Сказав, що як ми не підемо з ним, то вистрелить.

— Якщо це був пан Фіннеґан, маленька панно,— відповів поліціянт, — то я певен, цьому є дуже просте пояснення. — Він розкрив портфеля і видобув звідти товстий стос паперів. — От що я вам скажу. Подумайте про це. Переспіть із цим. Якщо вранці досі будете переконані, що це було щось більше за піднесений настрій, то просто заповніть цю форму і закиньте всі три примірники до поліційного відділку. Спитайте, де новий відділок, позаду міської площі. Всі знають, де це.

Він потис їм обом руки та пішов далі у справах.

— Треба було сказати йому, що ти теж коп, — сказав Товстун Чарлі. — Він би поставився до тебе серйозніше.

— Не думаю, що це було б на краще, — озвалась Дейзі. — Якщо хтось називає тебе «маленькою панною», то він уже точно викреслив тебе з числа людей, яких варто вислухати.

Вони вийшли до рецепції.

— Куди вона пішла? — спитав Чарлі.

— Тітка Калліанна? — уточнив Бенджамін Гіґґлер. — Вона чекає на вас у конференц-залі.

— Ось, — мовила Розі. — я знала, що зможу, якщо й далі розхитуватиму.

— Він тебе вб'є.

— Він усе одно нас уб'є.

— Це не спрацює.

— Мамо, в тебе є краща ідея?

— Він тебе побачить.

— Мамо, ти можеш не бути такою негативною? Якщо в тебе є пропозиції, які допоможуть, вислови їх, будь ласка, або просто не заважай. Гаразд?

Тиша.

А тоді:

— Я можу показати йому свою дупу.

— Що?

— Що чула.

— Ем. Замість?

— На додачу.

Тиша. Тоді Розі сказала:

— Ну, гірше не буде.

— Привіт, пані Гіґґлер, — мовив Товстун Чарлі.— Я хочу повернути пір'їну.

— Чо' це ти думаєш, що твоя пір'їна в мене? — спитала вона, склавши руки на величезних грудях.

— Мені сказала пані Данвідді.

Уперше пані Гіґґлер здавалася здивованою.

— Луелла сказала тобі, ніби пір'їна в мене?

— Вона сказала, що пір'їна у вас.

— У мене вона в безпеці, — пані Гіґґлер показала горням із кавою на Дейзі. — Не чекай від мене, що я балакатиму, поки вона тут. Я її не знаю.

— Це Дейзі. Ви можете казати їй усе, що сказали б мені.

— Вона твоя наречена, я чула.

Товстун Чарлі відчув, що зашарівся.

— Вона не моя... ми насправді не... Я мусив щось сказати, щоб утрятувати її від чоловіка з пістолетом. Це здавалося найпростішим.

Пані Гіґґлер зиркнула на нього. Її очі за товстими окулярами заблищали.

— Знаю. Це було під час твого співу. Перед людьми.— Вона похитала головою, як це роблять старі, коли розмірковують над дурістю молодих. Розкрила чорну сумочку, дістала звідти конверта й передала Чарлі. — Я обіцяла Луеллі, що збережу її.

Товстун Чарлі видобув із конверта пір'їну, напівзім'яту там, де він міцно тримав її у ніч сеансу.

— Гаразд, — мовив він. — Пір'їна. Чудово. Що мені тепер з нею робити?

— Ти не знаєш?

Коли Товстун Чарлі був малим, мама казала йому рахувати до десяти, перш ніж зірватися. Він порахував, тихо й неспішно, після чого зірвався:

— Звісно, я не знаю, що з нею робити, дурна старушенціє! За останні два тижні мене арештовували, я втратив наречену і роботу, дивився, як мого напівуявного брата з'їла стіна птахів на Піккаділлі, носився туди й назад над Атлантикою, наче якийсь божевільний трансатлантичний м'ячик для настільного тенісу, а сьогодні я став перед слухачами і я... я співав, тому що мій колишній начальник-психопат наставив дуло пістолета в живіт дівчині, з якою я вечеряв. Все, що я намагаюся зробити — це розгребти безлад, у який перетворилося моє життя, відколи ви запропонували мені поговорити з братом. Тож ні. Ні, я не знаю, що робити з цією клятою пір'їною. Спалити? Порубати і з'їсти? Звити з нею гніздо? Тримати перед собою і вистрибнути з вікна?

Пані Гіґґлер мала похмурий вигляд:

— Маєш спитати в Луелли Данвідді.

— Я не певен, що зможу. Коли я востаннє її бачив, вигляд у неї був не найкращий. І в нас мало часу.

— Чудово, — втрутилась Дейзі. — Ти забрав пір'їну. Можемо ми тепер, будь ласка, поговорити про Ґрема Коутса?

— Це не просто пір'їна. Це пір'їна, яку я обміняв на брата.

— То обміняйся назад і нумо братися до справи. Ми мусимо щось зробити.

— Все не так просто, — зауважив Товстун Чарлі. Тоді замовк і подумав про те, що він сказав і що сказала вона. Глянув на Дейзі з захопленням:

— Боже, а ти розумна.

— Стараюся. Що я сказала?

У них не було чотирьох стареньких жінок, але були пані Гіґґлер, Бенджамін і Дейзі. Вечеря майже скінчилася, тож Кларісса, метрдотель, була дуже рада до них доєднатися. У них не було чотирьох видів землі різного кольору, але був білий пісок із пляжу позаду готелю і чорна земля із клумби перед ним, червоний ґрунт збоку від готелю та різнокольоровий пісок у пробірках в сувенірній крамниці. Свічки, які вони позичили на барі біля басейну, були маленькі й білі, а не високі і чорні. Пані Гіґґлер запевнила їх, що вони зможуть знайти всі потрібні трави на острові, але Товстун Чарлі попросив Кларіссу принести з кухні мішечок із пучечком запашних трав.

— Думаю, вся справа у вірі в успіх, — пояснив він.— Найважливіше не деталі, а магічна атмосфера.

Магічній атмосфері в цьому разі не сприяли ані схильність Бенджаміна Гіґґлера роззиратися довкола стола і прискати від сміху, ані постійні зауваження Дейзі, що вся ця процедура була неймовірно дурнуватою.

Пані Гіґґлер висипала пучечок трав у миску із залишками білого вина і почала гудіти. Вона заохочувально підняла руки — й інші загуділи з нею, наче п'яні бджоли. Товстун Чарлі чекав, аби щось відбулося.

Нічого не відбувалося.

— Товстуне Чарлі, ти теж гуди, — скомандувала пані Гіґґлер.

Товстун Чарлі глитнув. Боятися нічого, сказав він собі: він співав перед повною кімнатою людей, він запропонував перед ними одружитися жінці, яку заледве знав. Гудіти буде раз плюнути.

Він налаштувався на ноту, яку гуділа пані Гіґґлер, і дозволив їй завібрувати у горлі...

Він тримав пір'їну. Він зосередився і гудів.

Бенджамін припинив хихотіти. Очі його розширилися. На обличчі з'явився тривожний вираз, і Товстун Чарлі збирався перестати гудіти, щоб дізнатися, що його стурбувало, але гудіння тепер було всередині нього, а свічки замерехтіли...

— Гляньте на нього! — вигукнув Бенджамін.— Він...

...і Товстуну Чарлі стало цікаво, що ж це з ним таке, але цікавитися було вже запізно.

Туман розсіявся.

Товстун Чарлі ішов містком, довгим білим пішохідним містком через простір сірих вод. Трохи попереду, посеред містка, сидів чоловік на маленькому дерев'яному стільці. Чоловік рибалив. Очі йому затуляв зелений борсаліно. Схоже, він дрімав і не поворушився, коли Товстун Чарлі наблизився.

Товстун Чарлі впізнав чоловіка. Він поклав руку йому на плече:

— Знаєш, а я зрозумів, що ти придурювався. Я не вірив, що ти справді помер.

Чоловік на стільці не поворухнувся, але всміхнувся.

— Оце стільки ти знаєш, — відказав Анансі.— Я мертвий-мертвісінький. — Він щедро витягнувся, дістав з-за вуха чорну черуту і підпалив її сірником.— Еге ж. Я мертвий. Думаю, лишатимусь мертвим ще якийсь час. Якщо інколи не помирати, люди починають сприймати тебе як належне.

— Але...

Анансі торкнувся губ пальцем, закликаючи до тиші. Узяв вудку і почав крутити коліщатко. Він вказав на маленьку сітку. Товстун Чарлі підняв її і тримав, поки батько опускав у неї довгу срібну рибу, що звивалася. Анансі видобув із рота риби гачка, а тоді кинув рибу в біле відро.

— Осьо, — мовив він. — Про вечерю подбали.

Чарлі вперше зауважив, що коли він сідав за стіл із Дейзі та Гіґґлерами, панувала глибока ніч, але тут, де б він зараз не був, сонце висіло над горизонтом, проте не сідало.

Батько склав стілець і дав Чарлі нести його та відро. Вони пішли мостом.

— Знаєш, — сказав пан Нансі, — я завжди гадав, що якщо ти колись прийдеш до мене побалакати, я тебе всякому навчу. Але ти й сам непогано справляєшся. То чому ти тут?

— Я не певен. Я намагався знайти Жінку-птаху. Хотів віддати їй її пір'їну.

— Не варто марудитися з такими людьми, — безтурботно озвався батько. — Від них не буде добра. Ота — в неї повно образ. Але вона боягузка.

— Це Павук...

— Твоя провина. Дозволити тій кумасі вигнати твою половину.

— Я був дитиною. Чому ти нічого не зробив?

Анансі відсунув капелюха на потилицю:

— Стара Данвідді не зробила б із тобою нічого такого, чого б ти не хотів. Все ж таки ти мій син.

Товстун Чарлі подумав над цим.

— Але чому ти мені не розповів?

— Ти справляєшся. Сам до всього додумався. Ти ж додумався до пісень, правда?

Товстун Чарлі започувався незграбнішим, товстішим і ще більшим розчаруванням для батька, але не відповів «ні». Замість цього спитав:

— Що ти думаєш?

— Думаю, що ти вже доходиш до цього. У піснях важливо, що вони мов історії. Вони ніфіга не означають, доки люди їх не слухають.

Вони наближались до кінця містка. Товстун Чарлі розумів без підказок, що це їхній останній шанс поговорити. Йому стільки всього треба було зрозуміти, він стільки всього хотів знати. Тому спитав:

— Тату, коли я був малим... Чому ти мене принижував?

— Принижував? — старий насупив брови. — Я любив тебе.

— Ти повів мене до школи вирядженим у президента Тафта. Ти називаєш це любов'ю?

Старий видав якийсь високочастотний вереск, який міг би бути сміхом, а тоді посмоктав черуту. Дим спливав із його губ, наче примарна бульбашка з текстом.

— Твоя матір могла б дещо про це сказати, — мовив він. — У нас мало часу, Чарлі. Ти справді хочеш марнувати його на суперечки?

— Мабуть, ні, — похитав головою Чарлі. Вони дісталися кінця містка.

— Що ж, — сказав батько, — коли побачиш брата, я хочу, щоб ти дещо йому від мене передав.

— Що?

Тато простягнув руку і нахилив голову Чарлі. Тоді ніжно поцілував його у лоба.

— Оце.

Товстун Чарлі випростався. Тато дивився на нього з виразом, що його Чарлі, забачивши на будь-чиєму іншому обличчі, сприйняв би як гордість.

— Покажи мені пір'їну, — попросив батько.

Чарлі сягнув у кишеню. Пір'їна була там, ще зім'ятіша і розкошланіша, ніж раніше. Батько цикнув і підняв її до світла.

— Це прекрасна пір'їна, — сказав він. — Не треба їй так обшарпуватися. Вона не візьме її зіпсованою.— Пан Нансі провів рукою над пір'їною — і та стала ідеальною. Він похмуро глянув на неї. — Тепер би не зіпсувати її знову. — Старий подихав на нігті і відполірував їх об піджак. Тоді нібито знайшов рішення. Зняв свій борсаліно і встромив перо за облямівку. — Ось. Тобі саме не завадив би елегантний капелюх. — Він вдягнув його Чарлі на голову. — Тобі личить.

Товстун Чарлі зітхнув.

— Тату, я не ношу капелюхи. Він сидітиме дурноверхо. Я буду схожий на повного придурка. Чому ти завжди намагаєшся зробити з мене посміховисько?

У тьмяному світлі старий глянув на сина.

— Думаєш, я тобі брехатиму? Синку, щоб носити капелюха, потрібне лише відповідне ставлення. А в тебе воно є. Гадаєш, я казав би тобі, що ти маєш чудовий вигляд, якби це було не так? Ти виглядаєш справді ефектно. Ти мені не віриш?

— Не дуже.

— Дивися, — батько вказав за межі мосту. Вода під ними була спокійною і гладкою, наче дзеркало, і чоловік, що дивився на Чарлі з води, виглядав справді ефектно у своєму новому зеленому капелюсі.

Товстун Чарлі підвів погляд, щоб сказати батькові, що, можливо, помилявся, але старий уже зник.

Він зійшов із мосту у присмерки.

— Гаразд. Я хочу точно знати, де він. Куди він зник? Що ви з ним зробили?

— Я нічого не робила, Господи, дитино, — мовила пані Гіґґлер. — Такого минулого разу не було.

— Так ніби його затягло променем на корабель-матку, — озвався Бенджамін. — Круто! Справжнісінькі спецефекти.

— Я хочу, щоб ви його повернули, — лютувала Дейзі. — Поверніть його зараз же.

— Я навіть не знаю, де він, — пояснила пані Гіґґлер. — І я його туди не надсилала. Він сам це зробив.

— У будь-якому разі, — сказала Кларісса, — що як він там чимось зайнятий, а ми його повернемо? Ми можемо все зіпсувати.

— Точно, — погодився Бенджамін. — Це як повернути променем десантний загін на півдорозі до кінця місії.

Дейзі подумала про це і роздратовано усвідомила, що в цьому був сенс — принаймні стільки ж сенсу, скільки й в усьому, що відбувалося цими днями.

— Якщо більше нічого не відбуватиметься, — мовила Кларісса, — я мушу зачинити ресторан. Перевірити, щоб усе було гаразд.

— Тут не відбуватиметься нічого, — погодилася пані Гіґґлер, сьорбнувши кави.

Дейзі вдарила рукою по столу.

— Перепрошую! У нас там ходить убивця. А тепер Товстуна Чарлі затягло на корабель-мамку.

— Матку, — виправив Бенджамін.

Пані Гіґґлер примружилася:

— Гаразд. Ми мусимо щось зробити. Що ти пропонуєш?

— Не знаю, — сказала Дейзі. — Мабуть, згаяти час. — Вона взяла до рук примірника «Вісника Вілльямстауна», який читала пані Гіґґлер, і почала його гортати.

Стаття про зниклих туристок, жінок, що не повернулися на свій корабель, була в колонці на третій сторінці. Двоє в будинку, казав Ґрем Коутс у неї в голові. Ти думав, я повірю, що вони з круїзного лайнера?

Перш за все Дейзі була поліціянткою.

— Дайте мені телефон, — сказала вона.

— Кому ти дзвонитимеш?

— Думаю, ми почнемо з міністра туризму та шефа поліції, а там подивимось.

Багряне сонце зіщулювалося на горизонті. Якби Павук не був Павуком, він впав би у відчай. На острові в тому місці була чітка межа між днем та ніччю, і Павук спостерігав, як останню червону частинку сонця поглинуло море. У нього було каміння і дві жердини.

Добре було б розвести багаття.

Павук замислився, коли зійде місяць. Із місяцем у нього буде шанс.

Сонце сіло — останній слід червоного потонув у темному морі, й настала ніч.

— Дитя Анансі, — промовив голос із темряви.— Невдовзі я харчуватимусь. Ти не знатимеш, що я тут, доки не відчуєш на потилиці мій подих. Я стояв над тобою, доки тебе було підвішено для мене, і я міг похрумтіти твоєю шиєю там і тоді, але передумав. Вбити тебе уві сні не принесло б жодного задоволення. Я хотів відчути, як ти помираєш. Хотів, щоб ти знав, чому я забрав твоє життя.

Павук кинув камінь туди, звідки, на його думку, долинав голос, і почув, як той без жодної шкоди врізався в чагарник.

— У тебе є пальці,— продовжував голос,— але в мене є пазурі, гостріші за ножі. У тебе дві ноги, але в мене чотири лапи, що ніколи не втомлюються, що здатні бігти вдесятеро швидше, ніж колись бігтимеш ти. Твої зуби здатні їсти м'ясо, якщо вогонь зробить його м'яким та позбавленим смаку, бо в тебе маленькі мавпячі зуби, годні жувати м'які фрукти та повзучих комах; але мої зуби розривають і відділяють живу плоть від кісток, і я можу проковтнути її, поки жива кров ще б'є фонтанами в небо.

А тоді Павук видав звук. То був звук, який можна видати без язика, і навіть не розмикаючи губ. То був звук «ме-е», звук здивованої зневаги. Може, все це й так, Тигре, казав цей звук, тільки що з того? Всі історії, що колись існували, належать Анансі. Ніхто не розповідає історії Тигра.

Із темряви пролунало ревіння, ревіння люті й розчарування.

Павук почав мугикати мелодію «Реґтайму Тигра». То була стара пісня, якою добре дражнити тигрів. «Тримай того тигра, — співається там.— Де той тигр?».

Коли з темряви знову пролунав голос, він був уже ближче.

— Я ненавиджу твою жінку, дитя Анансі. Коли я покінчу з тобою, то розірву її плоть. Її м'ясо буде на смак солодшим, ніж твоє.

Павук пхекнув, як пхекають, коли знають, що їм брешуть.

— Її звуть Розі.

Наступний звук вирвався в Павука мимовільно. У темряві засміялись.

— А щодо очей, — провадив голос, — то твої очі бачать тільки очевидне, в яскравому денному світлі, якщо тобі пощастить; тоді як у мого народу очі здатні бачити, як настовбурчуються волосинки на твоїх руках, коли я говорю з тобою, бачити жах на твоєму обличчі, і бачити це все вночі. Страшися мене, дитя Анансі, і якщо маєш останні молитви, кажи їх зараз.

У Павука не було молитов, але було каміння, і він міг його кидати. Можливо, йому пощастить, і камінь зможе заподіяти якоїсь шкоди у темряві. Павук знав, що це буде просто диво, але ж він усеньке життя покладався на дива.

Він потягнувся за іншим каменем.

Щось торкнулося тильної сторони його руки.

— Привіт, — мовив у нього в голові маленький глиняний павучок.

— Привіт, — подумав Павук. — Слухай, я тут трохи зайнятий, намагаюся, щоб мене не з'їли, тож якщо ти не проти деякий час не заважати...

— Але я привів їх, — подумав павучок. — Як ти й просив.

— Як я й просив?

— Ти наказав мені піти за допомогою. Я привів їх із собою. Вони йшли за моєю ниткою павутини. У цьому всесвіті павуків немає, тож я вислизнув і плів павутину звідти сюди і звідси туди. Я привів воїнів. Я привів хоробрих.

— Про що задумався? — сказав із темряви голос великого кота. А тоді додав із беззаперечною і витонченою веселістю: — У чому річ? Кіт твій язик проковтнув?

Кожен павук тихий. Вони витворюють тишу. Навіть ті, що видають звуки, зазвичай лишаються якомога нерухомішими, вичікуючи. Павуки дуже багато вичікують.

Ніч повільно наповнювалася ледь чутним шурхотом.

Павук подумав про свою гордість і вдячність семиногому павучкові, якого він створив із крові, слини й землі. Павучок шугонув із тильного боку руки йому на плече.

Павук їх не бачив, але знав, що всі вони були там: великі павуки і маленькі павучки, отруйні павуки і павучки, що кусаються; величезні волохаті павуки та зграбні хітинові павучки. Їхні очі сприймали стільки світла, скільки могли знайти, але вони бачили своїми лапками та ніжками, збираючи з вібрацій віртуальне зображення світу довкола.

Вони були армією.

Тигр знову озвався з темряви.

— Коли ти помреш, дитя Анансі, — коли весь твій рід помре, — тоді історії стануть моїми. Люди знову розповідатимуть історії Тигра. Вони збиратимуться і прославлятимуть мою хитрість та мою силу, мою жорстокість та мою радість. Кожна історія буде моєю. Кожна пісня буде моєю. Світ знову стане таким, як раніше: безжальним місцем. Темним місцем.

Павук прислухався до шереху своєї армії.

Він не дарма сидів на краєчку скелі. Хоча йому нікуди було звідси відступати, Тигр не зміг би його тут атакувати; він зміг би тільки підкрастися.

Павук засміявся.

— З чого ти смієшся, дитя Анансі? Чи ти втратив глузд?

На це Павук розсміявся довше й голосніше.

З темряви пролунало виття. Тигр зустрів Павукову армію.

Павуча отрута буває різною. Нерідко минає час, перш ніж виявляться всі наслідки укусу. Природознавці роками над цим розмірковували: є павуки, місце укусу яких гниє та відмирає, й інколи це триває понад рік. Відповідь, чому павуки так чинять, проста. Павуки просто вважають, що це смішно, і не хочуть, щоб ви колись про них забували.

Укуси чорної вдови на Тигровому носі з синцем, укуси тарантула на вухах: за якісь секунди його вразливі місця палали й пульсували, розпухали й свербіли. Тигр не розумів, що відбувається: він тільки відчував печію, біль і раптовий страх.

Павук сміявся все довше й голосніше, і слухав, як величезна тварина тікає в чагарник, ревучи від агонії та страху.

Тоді він присів і зачекав. Тигр безперечно повернеться. Це ще не кінець.

Павук зняв семиногого павучка з плеча і погладив його, проводячи пальцями туди й назад широкою спинкою.

Трохи нижче схилом щось засяяло холодною зеленою люмінісценцією і замерехтіло, наче вогні крихітного міста, загоряючись і гаснучи у ночі. Воно наближалося до Павука.

Мерехтіння виявилося сотнями тисяч світляків. У центрі їхнього сяйва висвічувався силует темної людської постаті. Вона розмірено йшла схилом нагору.

Павук підняв камінь, подумки наготувавши свої павучі війська до нової атаки. А тоді зупинився. Постать у світлі світляків мала щось знайоме: на ній був зелений борсаліно.

Ґрем Коутс майже прикінчив знайдену в кухні маленьку пляшку рому. Він відкоркував ром, бо не мав бажання спускатися у винний потреб, а ще думав, що сп'яніє від рому швидше, ніж від вина. На жаль, цього не сталося. Ром, здавалося, ніяк не діяв, тим паче не забезпечував так потрібної, за його відчуттями, емоційної розрядки. Ґрем Коутс походив будинком із пляшкою в одній руці та половиною склянки рому в іншій, і робив великі ковтки то з однієї, то з іншої. Він упіймав у дзеркалі погляд свого відображення, жалюгідного та спітнілого.

— Веселіше, — промовив він уголос. — Всяке буває. Лиха без добра. Минеться масниця. Два коти в однім мішку. Немає злого. — Ром майже скінчився.

Він пішов назад на кухню і повідчиняв кілька шафок, перш ніж помітив у глибині однієї пляшку хересу. Ґрем дістав її та вдячно заколисав, наче маленького старого друга, який щойно повернувся після років, проведених у морі.

Він відкрутив ковпачок пляшки. Це був солодкий кулінарний херес, але він перехилив його, наче лимонад.

Шукаючи в кухні випивку, Ґрем Коутс помітив і інші речі. Наприклад, там були ножі. Деякі з них дуже гострі. У ящику була навіть маленька неіржавна пилка. Ґрем Коутс схвалював. Це буде дуже простим рішенням проблеми в підвалі.

— Хабеас корпус, — мовив він. — Чи хабеас делікті. Щось із цього. Немає тіла, немає і злочину. Ерґо. Квод ерат демонстрандум.

Він дістав пістолет із кишені піджака і поклав його на кухонний стіл. Розклав навколо ножі у формі спиць колеса.

— Що ж, — сказав він тим самим тоном, яким зазвичай переконував невинні бойз-бенди, що саме час підписати з ним контракт і привітати якщо не багатство, то принаймні славу, — не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні.

Він застромив три кухонні ножі собі за пояс, поклав пилку в кишеню піджака, а тоді з пістолетом у руках спустився сходами в підвал. Увімкнув світло, підморгнув винним пляшкам, що лежали на боці, кожна в своїй комірці, вкриті тонким шаром пилу, а тоді він уже стояв перед залізними дверима м'ясосховища.

— Гаразд, — крикнув він, — ви будете раді почути, що я вас не скривджу. Зараз я вас обох відпущу. Все це лише помилка. Не ображайтеся. Не варто плакати над розбитим глеком. Станьте біля дальньої стіни. Займіть позиції. Без фокусів.

Відсуваючи засуви, він розмірковував, наскільки втішною є кількість вже наявних кліше для людей, що тримають пістолета. Ґрем Коутс аж започувався членом братства: поруч із ним стояли Боґарт і Кеґні, і всі ті люди, що кричали один на одного в програмі «Копи».

Він увімкнув світло і відчинив двері. Матір Розі стояла біля дальньої стіни, спиною до нього. Коли він зайшов, вона відгорнула спідницю та повихляла приголомшливо кістлявими брунатними сідницями.

У нього відпала щелепа. Тієї ж миті Розі жбурнула Ґрему Коутсу в груди відрізок іржавого ланцюга, вибивши пістолета в інший кінець приміщення.

Із завзятістю та точністю набагато молодшої жінки матір Розі вдарила Коутса в пах, і поки він скоцюрблено хапався за промежину, видаючи звуки чутної лише собакам та кажанам висоти, Розі з матір'ю вивалилися з м'ясосховища.

Вони зачинили двері, і Розі закрила один із засувів. Вони обійнялися.

Вони досі були у винному погребі, коли вимкнулося все світло.

— Це лише запобіжники, — сказала Розі, щоб заспокоїти матір. Вона не була певна, що вірила в це, але іншого пояснення не мала.

— Треба було зачинити двері, — мовила матір.— Ай! — вона вдарилася об щось великим пальцем ноги і вилаялася.

— З іншого боку, він теж не бачить у темряві, — зазначила Розі. — Просто тримай мене за руку. Думаю, сходи там.

Ґрем Коутс стояв у темряві рачки на підлозі підвалу для м'яса, коли вимкнулося все світло. Його ногою скрапувало щось гаряче. На одну ніякову мить йому здалося, що він обмочився. Потім чоловік збагнув, що лезо одного з ножів, які він застромив за пояс, глибоко врізалося йому у верхню частину ноги.

Він припинив рухатися і ліг на підлогу, вирішивши, що було дуже завбачливо стільки випити: алкоголь практично діяв як знеболювальне. Коутс вирішив поспати.

Він опинився у сховищі не сам. Хтось був там із ним. Щось, що рухалося на чотирьох лапах.

— Вставай, — прогарчав хтось.

— Не можу. Мені боляче. Я хочу в ліжко.

— Ти жалюгідне маленьке створіння, і ти знищуєш усе, чого торкаєшся. А тепер вставай.

— Я б хотів, — відповів Ґрем Коутс виправданим тоном п'яного. — Але не можу. Я просто трохи полежу на підлозі. Вона все одно зачинила двері на засув. Я чув.

Він почув з іншого боку дверей скрегіт, так ніби повільно від'їхав засув.

— Двері відчинені. І якщо ти лишишся тут, то помреш. — Нетерплячий шурхіт; помах хвоста; напівзаглушений у глибині горлянки рик. — Дай мені свою руку і свою вірність. Запроси мене всередину.

— Я не розу...

— Дай мені руку, або стечеш кров'ю.

У чорноті м'ясосховища Ґрем Коутс простягнув руку. Хтось — щось — узяло її та заспокійливо тримало.

— Не хочеш тепер запросити мене всередину?

На якусь секунду Ґрем Коутс відчув холодну тверезість. Він уже зайшов надто далеко. Вже ніщо з того, що він зробить, справи не погіршить.

— Безсумовно, — прошепотів Ґрем Коутс, і промовивши це, почав змінюватися. Він міг бачити в темряві так само добре, як удень. Йому здалося, але тільки на мить, що він бачить щось всередині себе, більше за людину, із гострими-гострими зубами. А тоді воно зникло, а Ґрем Коутс започувався просто чудово. Нога більше не кривавила.

Коутс міг ясно бачити в темряві. Він дістав з-за пояса ножі та кинув їх на підлогу. Ще він зняв взуття. На підлозі лежав пістолет, але він його там і залишив. Інструменти були для мавп, круків та слабаків. Він не був мавпою.

Він був мисливцем.

Він звівся на руки й ноги, а тоді на чотирьох кінцівках безшумно вийшов із винного погреба.

Він бачив жінок. Вони знайшли сходи нагору до будинку і сліпо піднімалися ними, тримаючись у темряві за руки.

Одна з них була старою й жилавою, інша — молодою й ніжною. Рот істоти, яка частково була Ґремом Коутсом, наповнився слиною.

Товстун Чарлі зійшов із мосту з зеленим татовим борсаліно на голові і пішов крізь сутінки. Він попрошкував скелястим пляжем, ковзаючись на камінні і хлюпаючи калюжами. Тоді наступив на щось, що ворушилося. Перепона — і він прибрав ногу.

Воно здійнялося в повітря і продовжувало підніматися. Що б це не було, воно здавалося величезним: спершу Чарлі подумав, ніби воно сягнуло розмірів слона, але воно продовжило рости.

Світло, подумав Товстун Чарлі. Він проспівав це — і всі світляки цього місця зібралися навколо нього з холодним зеленим люмінісцентним мерехтінням, і в їхньому світлі він зумів розгледіти два ока, більші за тарілки, що позирали на нього з гордовитої морди рептилії. Він позирнув у відповідь.

— Добрий вечір, — бадьоро привітався він.

— Привіт, — мовив голос істоти, плавний, ніби масло. — Діндон. Ти дивовижно схожий на вечерю.

— Я — Чарлі Нансі. А ти хто?

— Я — Дракон. І я проковтну тебе одним повільним махом, маленький чоловічку в капелюсі.

Чарлі примружився. Що б зробив мій батько?— замислився він. Що б зробив Павук? Він гадки не мав. Давай-но. Все ж таки Павук — він начебто частинка мене. Я можу зробити те саме, що й він.

— Ем. Ти знудьгувався говорити зі мною і безперешкодно мене пропустиш, — повідомив він драконові з усією впевненістю, яку тільки зміг мобілізувати.

— Божечки. Гарна спроба. Але боюся, ні, — із захватом відповів Дракон. — Взагалі-то я збираюся тебе з'їсти.

— Ти ж не боїшся лаймів? — спитав Чарлі, перш ніж згадав, що віддав лайм Дейзі.

Створіння презирливо засміялося:

— Чого я боюся? Нічого.

— Нічого?

— Нічого.

— Ти донезмоги боїшся нічого?

— Цілковито його жахаюся, — зізнався Дракон.

— Знаєш, — мовив Чарлі,— у мене тут нічого в кишенях. Хочеш глянути?

— Ні, — з тривогою відповів Дракон. — Точно не хочу.

Пролунало лопотіння крил-вітрил, і Чарлі лишився на пляжі сам.

— Це, — мовив він, — було надто легко.

Товстун Чарлі рушив далі. Він придумав пісню для своєї ходи. Чарлі завжди мріяв придумувати пісні, але ніколи цього не робив, здебільшого через переконання, що якщо він колись напише пісню, то хтось попросить її заспівати, а це було б кепсько, приблизно так само кепсько, як і смерть через повішення. Тепер він усе менше й менше на це зважав, і співав свою пісню світлякам, які летіли за ним схилом. То була пісня про те, як він зустрів Жінку-птаху та знайшов брата. Чарлі сподівався, що світлякам вона подобалася: здавалося, вони пульсували і мерехтіли у ритм.

Жінка-птаха чекала на нього на вершині схилу.

Чарлі зняв капелюха та видобув з-за облямівки пір'їну.

— Ось. Гадаю, це ваше.

Вона не поворухнулась, щоб її взяти.

— Наша угода скасовується, — мовив Чарлі.— Я приніс вашу пір'їну. Я хочу назад брата. Ви забрали його. Я хочу його повернути. Кров Анансі не належала мені, щоб її віддавати.

— А що як у мене більше немає твого брата?

У сяйві світляків було важко розрізнити, але Чарлі здалося, ніби губи її не ворушилися. Втім, її слова оточували його криками дрімлюг, зойками і пугуканням сичів.

— Я хочу повернути брата,— наполягав Товстун Чарлі. — Я хочу його цілого-цілісінького і неушкодженого. І хочу його зараз. Або те, що роками тривало між вами і моїм батьком, виявиться просто прелюдією. Ну, знаєте. Увертюрою.

Чарлі ніколи раніше нікому не погрожував. Він гадки не мав, як утілюватиме свої погрози, але не сумнівався, що таки втілить.

— Він був у мене, — відказала жінка далеким криком бугая. — Але я лишила його без'язиким у світі Тигра. Я не здатна скривдити рід твого батька. Але Тигр здатен, коли віднайде хоробрість.

Тиша. Нічні жаби й нічні птахи геть замовкли. Жінка байдуже дивилась на Чарлі, її обличчя майже зливалося з тінями. Її рука сягнула в кишеню плаща:

— Дай мені пір'їну.

Чарлі поклав її жінці в руку.

А тоді відчув полегшення, так наче вона взяла у нього більше, ніж просто стару пір'їну...

Тоді вона поклала щось йому в долоню: щось холодне й вологе. Воно було схоже на кавалок м'яса, і Чарлі мусив придушити гостре бажання пожбурити це геть.

— Поверни це йому, — мовила жінка голосом ночі. — Між нами більше немає ворожнечі.

— Як мені потрапити у світ Тигра?

— А як ти потрапив сюди? — спитала вона майже весело, і ніч добігла кінця, і Чарлі лишився на схилі сам.

Він розкрив долоню і глянув на кавалок м'яса, що лежав там, м'який і морхлий. Він схожий був на язик, і Чарлі знав, чий то мусив бути язик.

Він вдягнув назад капелюха і подумав: Вдягаю свого міркувального капелюха. І щойно він це подумав, як слова не здалися йому смішними. Зелений борсаліно не був міркувальним капелюхом, проте він був саме таким капелюхом, який вдягатиме хтось, хто не лише подумав, але й дійшов життєво важливих висновків.

Чарлі уявив світи павутиною: вона горіла у нього в голові, з'єднуючи його з усіма, кого він знав. Нитка, що з'єднувала його з Павуком, була товстою та яскравою, і палала холодним світлом, ніби світлячок чи зоря.

Колись Павук був його частиною. Чарлі вхопився за це знання, дозволив павутині заповнити його розум. А в руці у нього був братів язик: ще донедавна цей язик був частиною Павука і тепер віддано бажав знову з ним возз'єднатися. Живі речі пам'ятають.

Шалене світло павутини палало навколо нього. Все, що Чарлі було потрібно, це йти за ним... Він пішов за ним, і світляки збиралися довкола й мандрували з ним.

— Привіт, — мовив Чарлі. — Це я.

Він Павука долинув тихий жахливий звук.

У сяйві світляків Павук мав жахливий вигляд, упольований і поранений. На обличчі та грудях були сліди пазурів.

— Думаю, це має бути твоїм, — додав Чарлі.

Павук узяв у брата язик із перебільшеним жестом подяки, поклав у рота, втиснув та потримав. Чарлі дивився й чекав, доки язик вкоріниться. Скоро Павук видавався задоволеним — він поворушив ротом на пробу, тицяючи язиком то в один, то в інший бік, так ніби готувався зголити вуса, широко роззявив рота та повихляв язиком. Стулив рота і підвівся. А тоді голосом, який досі трохи переривався по краєчках, мовив:

— Гарний капелюх.

Розі першою дісталася вершини сходів та відчинила двері винного погребу. Вона вивалилася в будинок. Почекала на матір, тоді захряснула й закрила двері на засув. Живлення не було, але місяць стояв високо й майже у повні, і бліде його сяйво, що проникало крізь вікна кухні, здавалося після темряви прожектором.

Ходи гулять, хлоп'я й дівча, подумала Розі. Ясніє місяця свіча...

— Дзвони в поліцію, — сказала мама.

— Де телефон?

— Звідки мені, в біса, знати, де телефон? Він досі внизу.

— Гаразд, — мовила Розі, розмірковуючи, чи знайти їй телефон, щоб подзвонити в поліцію, чи просто забратися з будинку, але перш ніж вона вирішила, було вже надто пізно.

Із ударом настільки гучним, що стало боляче вухам, двері підвалу вилетіли назовні.

З підвалу вийшла тінь.

Вона була справжньою. Розі знала, що вона була справжньою. Вона на неї дивилася. Але це було неможливо: то була тінь великої кішки, кошлатої й величезної. Химерним чином, коли тіні торкалося місячне світло, вона здавалася темнішою. Розі не бачила очей, але знала, що воно на неї дивиться, і що воно голодне.

Воно її вб'є. Отак усе скінчиться.

— Воно хоче тебе, Розі, — озвалася мама.

— Я знаю.

Розі підняла найближчий твердий предмет, дерев'яну підставку, де колись були ножі, і якомога сильніше жбурнула у тінь, а тоді, не перевіряючи, влучила вона чи ні, якомога швидше вибігла з кухні у коридор. Вона знала, де були вхідні двері...

Щось темне і чотириноге рухалося швидше: воно перестрибнуло через її голову та майже безшумно приземлилося перед нею.

Розі позадкувала до стіни. У роті у неї пересохло.

Звір стояв між ними та вхідними дверима, і він повільно й тихо рухався до Розі, так ніби мав увесь час на світі.

Матір вибігла з кухні, а тоді повз Розі — вона непевними кроками рухалася до великої тіні у залитому місячним сяйвом коридорі і махала руками. Слабкими кулачками вона вдарила істоту у ребра. Пауза, ніби весь світ затамував подих, а тоді істота обернулась до неї. Неясний порух — і матір Розі лежала на підлозі, а тінь теліпала нею, наче пес ганчір'яною лялькою в зубах.

У двері подзвонили.

Розі хотіла покликати на допомогу, але натомість заверещала, голосно і наполегливо. Зіткнувшись із неочікуваним павуком у ванні, Розі здатна була кричати, як актриса малобюджетного фільму за першої зустрічі з чоловіком у гумовому костюмі. Тепер же вона була у темному будинку, з примарним тигром і потенційним серійним убивцею, і одна з цих істот, а можливо, й обидві, щойно напали на її матір. У голові майнули кілька варіантів дій (пістолет: пістолет був у підвалі. Їй варто було б спуститися й дістати пістолет. Чи двері — вона могла би спробувати пройти повз матір і тінь та відчинити вхідні двері), але легені й рот тільки верещали.

Щось затарабанило у двері. Вони намагаються вдертися сюди, подумала Розі. Їм не виламати ці двері. Вони надто міцні.

Її матір лежала на підлозі у плямі місячного світла, а тінь скоцюрбилась над нею; тінь відкидала голову назад і гарчала, глибоким хриплим риком страху, випробування та володіння.

У мене галюцинації, з шаленою переконаністю подумала Розі. Мене замкнули у підвалі на два дні, і тепер у мене галюцинації. Немає жодного тигра.

Так само вона була переконана, що немає блідої жінки у місячному сяйві, хоч вона й бачила, як та крокує коридором — жінка з білявим волоссям, довгими-довгими ногами та вузькими стегнами танцівниці. Жінка зупинилася, підійшовши до тіні тигра, і сказала:

— Привіт, Ґреме.

Тінь звіра підняла важку голову і загарчала.

— Не думай, що сховаєшся від мене в цьому дурному костюмі тварини, — сказала жінка. Вигляд у неї був незадоволений.

Розі збагнула, що бачить крізь верхню частину тіла жінки вікно, і позадкувала, доки не притислася щільно до стіни.

Звір знову загарчав, хоча вже не так упевнено.

— Я не вірю у привидів, Ґреме, — провадила далі жінка. — Я прожила життя, усе своє життя, і не вірила в привидів. А тоді я зустріла тебе. Через тебе кар'єра Морріса зазнала невдачі. Ти обікрав нас. Ти вбив мене. І нарешті, щоб принизити ще більше, ти змусив мене повірити у привидів.

Тінь у формі великого кота заскавучала і позадкувала коридором.

— Не думай, що зможеш отак мене ігнорувати, жалюгідний ти чоловічку. Ти можеш прикидатися тигром скільки хочеш, але ти не тигр. Ти пацюк. О ні, це було би принизливо для благородного й численного роду гризунів. Ти гірше ніж пацюк. Ти піщанка. Ти тхір.

Розі побігла коридором. Пробігла повз тінь звіра, повз матір на підлозі. Пробігла крізь бліду жінку, і то було наче пробігти крізь імлу. Вона дісталася вхідних дверей і почала намацувати засуви.

У голові, чи то в реальності, Розі чула суперечку. Хтось казав:

— Не звертай на неї уваги, ідіоте. Вона не може тебе торкнутися. Вона лише даппі. Вона заледве реальна. Хапай дівчину! Зупини дівчину!

А хтось інший відповідав:

— Ви справді виказуєте слушну думку. Але я не впевнений, що ви взяли до уваги всі обставини, віч-на-віч, ну, обачність, гм, береженого Бог береже, якщо ви слухаєте...

— Я кажу. Ти слухаєш.

— Але...

— Я хочу знати, — сказала бліда жінка, — наскільки ти зараз примарний. Тобто я не можу торкатися людей. Навіть не можу торкатися предметів. Але можу торкатися привидів.

Бліда жінка заліпила потужний удар ногою в морду звіра. Котяча тінь зашипіла і ступила крок назад, і нога промахнулася буквально на кілька сантиметрів.

Наступний удар влучив, і звір завив. Ще один сильний удар у місце, де мав би бути котячий ніс, і звір видав звук кота, якого миють шампунем — самотнє виття жаху і люті, ганьби і поразки.

Коридор сповнився сміхом мертвої жінки, сміхом торжества і вдоволення.

— Тхір, — сказала вона. — Ґрем Тхір.

Будинком пронісся холодний вітер.

Розі витягла останні засуви і повернула замок. Вхідні двері відчинилися. Звідти вдарили сліпуче яскраві промені ліхтарів. Люди. Машини. Жіночий голос мовив:

— Це одна зі зниклих туристок.

А тоді:

— Боже мій.

Розі обернулася.

У промені ліхтарика вона бачила матір, що скоцюрбилася на підлозі, а коло неї, босий, непритомний і безперечно в людській формі, лежав Ґрем Коутс. Навколо них була розлита червона рідина, схожа на багряну фарбу, і на хвильку Розі не змогла збагнути, що то таке було.

До неї зверталася жінка. Вона казала:

— Ви Розі Ноа. Мене звати Дейзі. Знайдімо, де б вам присісти. Ви хочете присісти?

Хтось, мабуть, знайшов електрощиток, бо тієї ж миті в усьому будинку з'явилося світло.

Кремезний чоловік у поліційній формі схилився над тілами. Він подивився і сказав:

— Це точно пан Фіннеґан. Він не дихає.

Розі відповіла:

— Так, будь ласка. Я б дуже хотіла сісти.

Чарлі сидів поруч із павуком на краєчку скелі, у місячному сяйві, і ноги його звисали у прірву.

— Знаєш, — сказав він, — ти колись був частиною мене. Коли ми були дітьми.

— Справді? — Павук схилив голову набік.

— Думаю, так.

— Ну, це дещо пояснює. — Павук випростав руку: на тильному боці пальців, ніжачись у повітрі, сидів семиногий глиняний павучок. — То що тепер? Ти візьмеш мене назад чи що?

Чарлі насупив брови:

— Думаю, ти став кращим, ніж міг би бути, якби лишався частиною мене. І задоволення отримав набагато більше.

— Розі, — мовив Павук. — Тигр знає про Розі. Ми мусимо щось зробити.

— Авжеж, мусимо, — сказав Чарлі.

Він подумав, що це було схоже на бухгалтерію: вносиш дані в одну колонку, віднімаєш їх із іншої, і, якщо все зробив правильно, результати мусять зійтися внизу сторінки. Він узяв брата за руку.

Вони підвелися і ступили крок уперед, зі скелі...

...і все стало яскравим...

Холодний вітер повіяв між світами.

— Знаєш, — сказав Чарлі, — ти не чарівна частина мене.

— Справді? — Павук ступив іще крок. Падали незліченні зорі, прокладаючи собі шлях темним небом. Хтось десь грав високу мелодійну музику на флейті.

Ще крок, і залунали далекі сирени.

— Ні, — мовив Чарлі. — Гадаю, пані Данвідді так думала. Вона розділила нас, але так ніколи і не зрозуміла, що насправді зробила. Ми більше схожі на дві половинки морської зірки. Ти виріс у цілу особистість. І я, — додав він, усвідомлюючи, що так і було, — теж виріс.

Вони стояли на кручі у сутінках. Нагору, миготячи вогнями, їхала швидка, а за нею інша. Вони припаркувались на узбіччі за групою поліційних машин.

Дейзі давала всім вказівки, що робити.

— Ми тут небагато можемо вдіяти, — зазначив Чарлі. — Не зараз. Ходімо. — Останні світлячки полишили його і, змигнувши, заснули.

Вони поїхали першим ранковим мікроавтобусом до Вілльямстауна.

Мейв Лівінґстон сиділа нагорі в бібліотеці будинку Ґрема Коутса, в оточенні його картин, книжок та DVD, і позирала у вікно. Внизу рятувальна служба клала Розі та її матір в одну швидку, а Ґрема Коутса — в іншу.

Вона подумала, що їй справді сподобалося лупцювати того звіра, на якого перетворився Коутс. Це було найутішніше, що вона робила з часу свого вбивства — хоча, якщо чесно, вона мусила визнати, що танець із паном Нансі був на дуже близькому другому місці. Старий був неймовірно жвавим і мав легкі кроки.

Вона втомилася.

— Мейв?

— Моррісе? — вона роззирнулася, але в кімнаті було порожньо.

— Я б не турбував тебе, якби в тебе досі були справи, люба.

— Дуже мило з твого боку. Але я думаю, що закінчила.

Стіни бібліотеки почали розчинятися. Вони втрачали колір та форму. Почав показуватися світ за стінами, і в його світлі Мейв побачила маленьку постать у чепурному костюмі, що чекала на неї.

Вона вклала свою долоню в його і спитала:

— Куди ми вирушимо тепер, Моррісе?

Він сказав їй.

— Ох. Що ж, це буде приємним різноманіттям. Завжди хотіла там побувати.

І тримаючись за руки, вони пішли.