Дітлахи Анансі

Восьмий розділ, у якому горнятко із кавою стає у великій пригоді

кщо щось і мало б змушувати Павука забратися геть, Павук про це не знав. Радше навпаки, Павук чудово бавився собі, вдаючи Товстуна Чарлі. Йому так сподобалось бути Товстуном Чарлі, що він навіть дивувався, що не був ним раніше. То було набагато веселіше, ніж повна бочка мавпенят[1].

Найбільше в житті Чарлі Павуку подобалася Розі. Дотепер Павук сприймав жінок як щось більш чи менш взаємозамінне. Він не відрекомендовувався справжнім іменем, його адреси ставали недійсними вже через тиждень, а сім-картки він змінював як шкарпетки. Жінки були втішними і пречудовими декоративними аксесуарами, але на місце однієї завжди можна було знайти іншу; вони були мов тарілки з гуляшем на конвеєрній стрічці, і коли ти закінчував з однією, завжди можна було взяти наступну, а тоді додати сметанки.

Але Розі...

З Розі все було інакше.

Павук не міг сказати, що ж у ній було такого особливого. Він намагався це зрозуміти, але всі намагання зазнали поразки. Частково, напевне, справа була в тому, як він почувався поруч із нею: так ніби побачивши себе в її очах, він ставав набагато кращою людиною. Але то було тільки часткове пояснення.

Павуку подобалося, що Розі знала, де його можна знайти. Так йому було спокійніше. Його зворушували вигини її тіла, її бажання приносити у світ лише добро, її манера усміхатися. У Розі справді не було жоднісінького ґанджу, окрім вимушеної необхідності проводити якийсь час без неї — і, звісно, як він почав з'ясовувати, окрім матері Розі. Цього конкретного вечора, поки Чарлі був у аеропорту, десь за п'ять тисяч кілометрів звідси, в процесі пересадки до першого класу, Павук знаходився в домі матері Розі на Вімпол-стрит і пересвідчувався в тому на власній шкурі.

Павук звик, що може трохи підштовхнути реальність; лише трішечки, але цього завжди вистачало. Треба було просто показати реальності, хто тут головний, ось і все. Втім, Павуку ніколи не доводилось зустрічати людей, що так міцно вжились у свою реальність, як це зробила мама Розі.

— Хто це такий? — підозріливо спитала вона, забачивши Павука.

— Я — Товстун Чарлі Нансі, — повідомив він.

— Чому він це каже? — звернулась мама Розі до доньки. — Хто це такий?

— Я — Товстун Чарлі Нансі, ваш майбутній зять, і я вам дуже подобаюсь, — Павук додав певності в голосі.

Мама Розі завагалася й кліпнула, а тоді втупилась у нього.

— Може, ти й Товстун Чарлі, — мовила вона із сумнівом, — але ти мені не подобаєшся.

— Ну, було б непогано, якби я таки почав. Я винятково добре надаюся до того, щоб подобатись. Дуже мало кому так добре вдається подобатись, як мені. Тому, як сильно я можу подобатись, просто немає міри. Люди збираються докупи, щоб обговорити, як сильно я їм подобаюсь. У мене є кілька нагород, і навіть одна медаль від уряду маленької країни в Південній Америці, яку я отримав з нагоди того, що дуже подобаюсь людям, та і за свою загальну чудовість. Звісно, я її не ношу. Я тримаю свої медалі в шухляді зі шкарпетками.

Мати Розі пирхнула. Вона не дуже добре розуміла, що відбувається, але що б то не було, воно їй не подобалося. Дотепер їй здавалось, що вона розкусила Товстуна Чарлі. Вона зізналася собі, що, напевне, неправильно вчинила із самого початку: цілком імовірно, Розі не прикипіла б до Чарлі так сильно, якби пані Ноа після їхньої першої зустрічі так гучно не висловила свого невдоволення. Мати Розі сказала, що він невдаха, адже відчувала страх незгірш, ніж акули відчувають запах крові. Але переконати Розі покинути Чарлі їй не вдалося, тому тепер вона змінила стратегію. Тепер її тактика полягала в тому, щоб захопити якнайбільше контролю над плануванням весілля, зробити Чарлі якомога нещаснішим і з похмурим вдоволенням розмірковувати про статистику розлучень.

Нині ж відбувалося щось дивне, і їй це не подобалось. Товстун Чарлі більше не був великою вразливою істотою. Ця нова, гостра на язик персона збивала пані Ноа з пантелику.

Павуку ж, зі свого боку, належало добряче попрацювати.

Більшість людей дуже неуважні до інших. Але не мама Розі. Вона помічала все. Вона сьорбнула гарячої води з філіжанки з кістяної порцеляни. Пані Ноа розуміла, що цю сутичку вона програла, хоч і не могла пояснити, за що, власне, точилась битва. Тому наступного удару завдала із серйозніших позицій:

— Чарльзе, дорогий. Розкажи мені про свою кузину, Дейзі. Я хвилююся, що на весіллі буде надто мало членів твоєї родини. Тобі хотілося б, щоб на вечірці вона відігравала якусь важливішу роль?

— Про кого?

— Про Дейзі, — солодким тоном повторила Розина мама. — Та юна панна, яку я нещодавно зустріла в тебе вдома, коли вона вешталась там напівгола. Якщо, звісно, вона таки справді твоя кузина.

— Мамо! Якщо Чарлі каже, що вона його кузина...

— Хай говорить за себе, Розі, — і пані Ноа зробила ще ковток гарячої води.

— А, так, — озвався Павук. — Дейзі.

Він перемотав спогади до ночі вина, жінок і пісень: тоді він забрав найсимпатичнішу і найчарівнішу жінку до них додому, сказавши їй, що то була її власна ідея. Потім вона допомогла йому витягнути Товстуна Чарлі сходами. Того вечора Павук вже наситився увагою кількох інших жінок, а цю забрав додому десь із таких міркувань, як люди відкладають печивко на десерт за обідом. Але вдома Павук зрозумів, що вже не голодний. Ота жінка.

— Люба кузина Дейзі, — продовжив Павук без паузи, — впевнений, була б у захваті отримати запрошення на весілля, якби була в країні. На жаль, вона працює кур'єркою. Весь час мандрує. Одного дня вона тут, а іншого вже відвозить дуже таємні документи в Мурманськ.

— В тебе ж є її адреса? Чи номер?

— Можемо пошукати її з вами разом. Прочешемо земну кулю. Вона приїздить і їде геть.

— У такому разі, — мовила Розина мама тоном, із яким Александр Македонський віддавав би наказ розграбувати перське сільце, — гадаю, що наступного разу, коли вона буде в країні, тобі слід запросити її до нас. Мені вона здалася милою й гарненькою, і я певна, Розі було б цікаво з нею познайомитися.

— Безперечно, — погодився Павук. — Мені слід запросити її до вас.

Кожна людина, мертва, жива чи ненароджена, має свою пісню. Не таку пісню, яку хтось для вас написав. Ні-ні, це пісня з власною мелодією і словами. Далеко не всі наважуються її проспівати. Більшість із нас боїться, що не зможе гідно її виконати своїм голосом, або що слова пісні надто дурнуваті, чи надто відверті, чи надто чудернацькі. Замість цього люди зазвичай свої пісні проживають.

От, скажімо, Дейзі. Пісня, яка майже всеньке життя лунала десь у глибині її свідомості, мала підбадьорливий маршевий ритм; текст її розповідав про захист слабких, а приспів починався словами «Стережіться, злочинці!», тому був надто немудрим, щоб його озвучувати. Але Дейзі все одно іноді наспівувала його сама собі в душі, коли намилювалась.

І це, в принципі, все, що вам варто знати про Дейзі. Решта — дрібниці.

Тато Дейзі народився в Гонконзі. Її мати походила з замоленої родини ефіопських торговців килимами: у них був будинок в Аддис-Абебі, і ще один — біля Назрету. Батьки Дейзі познайомились у Кембриджі — тато вивчав комп'ютерні науки в часи, коли це ще не вважалось розумним кар'єрним рішенням, а мама вгризалась у молекулярну хімію і міжнародне право. Обоє молодих людей були однаково спраглими до знань, сором'язливими від природи та схильними легко ніяковіти. Обоє сумували за домом, але з дуже різних причин. Проте обоє грали в шахи, і тому якось у середу зустрілись у шаховому клубі. Їх, як новачків, всадовили грати одне з одним, і в першій же грі мама Дейзі легко обіграла Дейзиного тата.

Це вразило самолюбство батька Дейзі настільки, що він наважився сором'язливо попросити про матч-реванш наступної середи, і кожної подальшої середи по тому (окрім тих, які припадали на канікули і державні вихідні) впродовж наступних двох років.

З часом її розмовна англійська та їхні навички до спілкування покращувались, тож розширювалось і коло друзів. Вони тримались за руки в живому ланцюгу, протестуючи проти приїзду великих вантажівок, що перевозили боєголовки. Удвох, хоч і з куди більшою групою людей, поїхали до Барселони, аби протестувати проти нестримного натиску глобального капіталізму і висловити незгоду з корпоративними гегемоніями. Саме тоді їх оббризкали сльозогінним газом, а пан Дей розтягнув зап'ястя, коли його відштовхнув з дороги іспанський поліціянт.

А потім однієї середи, на початку їхнього третього навчального року в Кембриджі, батько Дейзі переміг Дейзину маму в шахи. Перемога його так ощасливила й окрилила, що підбадьорений і натхненний цим тріумфальним завоюванням, він негайно запропонував їй руку і серце. Дейзина мати, яка глибоко в душі дуже боялась, що як тільки він переможе в шахи, то втратить до неї всяку цікавість, звісно, погодилась.

Вони залишились в Англії та не кинули наукові кола. У них народилась донька-одиначка, яку вони назвали Дейзі, тому що в них був велосипед-тандем цієї марки (Дейзі аж за боки хапалась, коли дізналась, що на тому велосипеді її батьки, власне, їздили). Вони мандрували по всій Британії, від університету до університету. Пан Дей викладав комп'ютерні науки, а його дружина писала книжки про гегемонії міжнародних корпорацій (яких ніхто не хотів читати), і книжки про стратегію та історію шахів (які хотіли читати всі), тому у вдалі роки вона заробляла більше за нього (хоч це було нескладно). З часом їхня участь у політичних рухах пішла на спад, і коли вони сягнули середнього віку, то стали щасливою парою, яка цікавилась тільки одне одним, шахами, Дейзі і відновленням та налагодженням забутих операційних систем.

Жоден з них анітрохи не розумів Дейзі.

Вони звинувачували себе в тому, що не задушили її захвату від поліції в зародку, коли він тільки почав виявлятись — тобто приблизно тоді, коли вона почала розмовляти. Дейзі тицяла пальчиком у поліційні машини з тим захопленням, із яким маленькі дівчатка зазвичай тицяють у поні. З нагоди її сьомого дня народження довелося влаштовувати костюмовану вечірку, щоб дівча змогло покрасуватись у костюмі поліціянтки; в коробці на батьківському горищі припадали пилом фотографії з відображенням чистої радості семирічки, коли та побачила свого святкового торта — блакитний проблисковий маячок в оточенні семи свічок.

Дейзі була сумлінною, безжурною, кмітливою підліткою, і вона дуже потішила обох батьків тим, що вступила до Лондонського університету, аби вивчати юриспруденцію і комп'ютерні науки. Її тато мріяв, що вона викладатиме правознавство. Мама плекала надії, що донька стане королівською адвокаткою, а може, навіть суддею, і використовуватиме закон, щоб руйнувати владу корпоративних гегемоній. Але Дейзі взяла і зіпсувала все, склавши вступні тести до поліції. Поліція привітала її з розпростертими обіймами: по-перше, існували правила, які зобов'язували поліцію розвивати різноманіття, а по-друге, зростала кількість комп'ютерних злочинів і шахрайств. Вони потребували Дейзі. Щиро кажучи, вони потребували цілий загін таких Дейзі.

Тепер же, чотири роки потому, можна було з упевненістю сказати, що робота в органах правопорядку сподівань Дейзі не виправдала. І справа була геть не в тім, що поліція, як не втомлювались повторювати її батьки, була монолітним розсадником інституціоналізованого расизму і сексизму, що зруйнує її особистість і перетворить на щось бездушне і стандартизоване, забезпечить їй у нетолерантній поліційній культурі місце десь нарівні з розчинною кавою. Найбільше Дейзі дратувала необхідність доводити іншим поліціянтам, що вона теж поліціантка. Вона дійшла висновків, що для більшості копів робота в поліції означала захищати матінку-Англію від страшкуватих людей незаможного соціального походження, які тільки й чекають, щоб свиснути в когось мобілку. Для Дейзі це значило дещо інше. Вона знала, що підліток з Німеччини може запустити комп'ютерний вірус, здатний вирубити всі лікарняні електронні системи і нанести більше шкоди, ніж бомба. Дейзі дотримувалась думки, що в наші дні справжні погані хлопці чудово кумекають, що таке FTP, шифрування високого рівня і одноразові мобільні телефони з передоплатою. Чи розбиралися в цьому хороші хлопці, у Дейзі певності не було.

Дівчина сьорбнула кави з пластикової склянки і скривилася: поки вона гортала вкладки на екрані, кава охолола.

Дейзі проглянула все отримане від Ґрема Коутса. З першого погляду проблеми були очевидні — взяти хоча б чек на дві тисячі фунтів на ім'я Чарльза Нансі, який той, схоже, минулого тижня виписав собі сам.

Окрім однієї дрібниці. Дейзі відчувала, що щось не так.

Вона пройшла коридором і постукала у двері шефа.

— Заходьте!

Шеф поліції Кембервелл тридцять років курив люльку у себе за столом, поки в будівлі не запровадили політику некуріння. Тепер йому доводилось перебиватися шматком пластиліну, який він ненастанно м'яв, скручував і катуляв. Поки у Кембервелла в зубах була люлька, він був спокійним, добродушним і м'яким до підлеглих, ніби вишневий цвіт. Зі шматком пластиліну в руках шеф був незмінно запальним і нетерплячим. У вдалі дні Кембервелла можна було назвати просто дратівливим.

— Слухаю.

— Я щодо справи Агентства Ґрема Коутса.

— А що з нею?

— Я не маю щодо неї певності.

— Не маєш певності. А в чому на світі взагалі можна мати певність?

— Я не думаю, що можу вести цю справу.

Шеф мав не надто вдоволений вигляд. Він втупився у Дейзі. Його пальці на столі, залишені без нагляду, зминали шматок пластиліну у форму цибуха.

— Тому що?...

— Я зустрічала підозрюваного.

— І що? Ти їздила з ним в відпустку? Чи ти бабуся його діточок? Що там у вас було?

— Ні, ми з ним зустрічалися тільки раз. Я переночувала в нього.

— Хочеш сказати, що ви там витворяли щось брудне? — шеф глибоко зітхнув. В тому зітханні були світова скорбота, роздратування і мрії про кілька грамів тютюну «Олд Голборн», покришеного і готового до люльки.

— Ні, пане. Нічого такого. Я там просто спала.

— І це все, що вас поєднує?

— Так, пане.

Він зім'яв пластилінову люльку і перетворив її на безформний шмат.

— Ти ж розумієш, що зараз просто марнуєш мій час?

— Так, пане. Вибачте.

— Роби свою роботу і не відволікай мене.

Мейв Лівінґстон піднімалась на п'ятий поверх ліфтом на самоті, і повільна поривчаста подорож давала їй удосталь часу прорепетирувати подумки те, що вона збиралася сказати за прибуття Ґрему Коутсу.

Вона тримала тонкий коричневий портфель, який колись належав Моррісові: чудернацько маскулінна штука. На ланці були біла блузка і джинсова спідниця, а поверх — сіре пальто. Мейв мала довжелезні ноги, дуже бліду шкіру і волосся, яке з мінімальним втручанням хімії вдалося зберегти таким самим білявим, як і двадцять років тому, коли Морріс одружився з нею.

Мейв дуже любила Морріса. Коли він помер, вона не тільки не стерла його номера з телефонної книги своєї мобілки, а навіть не стала просити телефонну компанію припиняти обслуговування. У неї на телефоні було фото Морріса, зроблене її племінником, і їй не хотілось цю фотографію втрачати. Зараз Мейв дуже хотілось зателефонувати Моррісу і попросити поради.

Вона назвалася внизу у пристрій гучного зв'язку, щоб її впустили, тож тепер Ґрем Коутс власною персоною чекав на неї біля рецепції.

— Як поживаєте, дорога пані? — поцікавився він.

— Нам треба побалакати наодинці, Ґреме. Негайно.

Ґрем Коутс вишкірився. Як не дивно, багато його сороміцьких фантазій починалися саме з таких слів Мейв. Далі вона переходила до чогось на кшталт «Ґреме, я хочу тебе, негайно», «Ґреме, я була поганою, дуже, дуже поганою дівчинкою, і мене треба провчити» і, зрідка, «Ґреме, одна жінка не може впоратись із тобою, тому познайомся з моєю оголеною близнючкою, Мейв-2».

Вони зайшли до його кабінету.

Ґрем Коутс був трохи розчарований не почути, що вона його негайно хоче. Мейв навіть не зняла пальто. Натомість відкрила портфель, видобула з нього стос паперів і поклала йому на стіл.

— Ґреме, за порадою свого банківського менеджера я довірила всі твої цифри і рахунки за останні десять років незалежному аудитору. Ще з часу, коли Морріс був живий. Можеш глянути, якщо хочеш. Цифри не сходяться. Зовсім. Я вирішила побалакати з тобою, перш ніж телефонувати в поліцію. З пошани до Моррісової пам'яті я роблю тобі таку послугу.

— Авжеж, — погодився Ґрем Коутс, спокійний, як вовк у кошарі. — Авжеж.

— І? — підняла одну зі своїх досконалих брів Мейв Лівінґстон. Її тон не пом'якшав. Мейв із фантазій подобалася Ґрему Коутсу куди більше.

— На превеликий жаль, Мейв, у нашому агентстві тривалий час був присутній зловмисний співробітник. Власне кажучи, я сам минулого тижня подав заяву до поліції, коли усвідомив, що щось негаразд. Довга рука закону вже проводить розслідування. У зв'язку з публічним характером діяльності багатьох клієнтів Агентства Ґрема Коутса — і ти до них належиш — поліція намагається не здіймати зайвого галасу, і її можна зрозуміти. — Схоже, ці слова не подіяли на Мейв так, як він сподівався. Він спробував по-іншому: — Вони сподіваються повернути більшість, якщо й не всі фінанси.

Мейв кивнула. Ґрем Коутс розслабився, але тільки трішки. Жінка спитала:

— Чи можу я поцікавитись, про якого саме співробітника мова?

— Про Чарльза Нансі. Мушу сказати, що я безмежно йому довіряв. Це мене дуже шокувало.

— О... Він видавався дуже милим.

— Не все те золото, — зауважив Ґрем Коутс, — що блищить.

Вона дуже мило всміхнулася:

— Не спрацює, Ґреме. Це триває вже бозна-скільки і почалось задовго до того, як тут з'явився Чарльз Нансі. Мабуть, іще до мене. Морріс цілковито довіряв тобі, а ти на ньому наживався. А тепер кажеш мені, що хочеш підставити одного зі своїх співробітників — чи зіпхати все на співучасника. Але зі мною таке не спрацює.

— Ні, — в голосі Ґрема Коутса вчувався жаль.— Вибач.

— Дозволь запитати, — вона взяла листок зі стосу паперів, — скільки ти вкрав за всі ці роки у нас із Моррісом? За моїми підрахунками, приблизно три мільйони.

— Гм, — тепер він вже не усміхався. Сума була куди більшою, тим не менше. — Десь так.

Поки вони дивились одне на одного, Ґрем Коутс гарячково рахував. Йому треба було виграти трохи часу, от і все.

— А що якби я відшкодував би це все тобі? Готівкою. Просто зараз. З відсотками. Скажімо, п'ятдесят відсотків від згаданої суми.

— Ти пропонуєш мені чотири з половиною мільйони фунтів готівкою?

Ґрем Коутс посміхнувся їй усмішкою кобри, яка готується до стрибка.

— Безумовно. Якщо ти звернешся в поліцію, я все заперечуватиму і найму найкращих адвокатів. У найгіршому випадку після довгих і виснажливих судів, впродовж яких я просто змушений буду очорнити Моррісове ім'я як тільки зможу, я потраплю за ґрати щонайбільше на десять-дванадцять років. Може, вийду вже через п'ять за хорошу поведінку — а я буду зразковим ув'язненим. Зважаючи на переповненість в'язниць, я відбуватиму термін у тюрмі відкритого типу, а може, мені взагалі дадуть умовний термін. Думаю, це не буде проблемою. З іншого боку, можу тобі пообіцяти, що якщо ти звернешся до поліції, то не отримаєш із Моррісових грошей ні пенні. Якщо ж ти триматимеш рота на замку, то отримаєш всі потрібні тобі гроші, а я матиму трохи часу, щоб... Щоб зробити щось гідне. Якщо ти розумієш, про що я.

Мейв обміркувала його слова.

— Мені хотілося б побачити, як ти гниєш в тюрмі, — зауважила вона. А тоді зітхнула і кивнула:— Добре. Я візьму гроші. І після цього ніколи більше не матиму з тобою справи. Всі майбутні чеки з роялті надходитимуть до мене без посередників.

— Безсумовно. Сейф тут.

Біля дальної стіни кабінету стояв книжковий стелаж із рядочками оправлених у шкіру однакових видань Дікенса, Текерея, Троллопа та Остін. Усі книжки були нечитані. Ґрем Коутс натис на один з корінців, і стелаж від'їхав убік, а за ним завиднілись двері, пофарбовані так, щоб зливатися зі стіною.

Мейв думала, що на дверях стоятиме кодовий замок, але натомість там була невеличка замкова шпарина, і Ґрем Коутс відчинив великим латунним ключем. Двері розчахнулися.

Він зайшов досередини і ввімкнув світло. Там була вузенька кімнатка, підперезана кривувато збитими полицями. В кінці її стояв невеличкий вогнетривкий сейф.

— Можеш взяти готівкою або ювеліркою, — мовив Ґрем Коутс без зайвих церемоній. — Можеш скомбінувати. Я б рекомендував друге. Тут дуже багато старовинного золота, яке зручно перевозити.

Він відчинив кілька скриньок і продемонстрував їхній вміст. Перстні, ланцюжки і медальйони поблискували, переливались і сяяли.

Мейв аж рота роззявила.

— Дивися, — сказав їй Ґрем Коутс. Жінка протиснулась повз нього досередини. Кімнатчина нагадувала печеру зі скарбами.

Вона витягла золотий медальйон на ланцюжку, піднесла до очей і зачудовано задивилася на прикрасу.

— Він розкішний. Напевне, коштує... — і перервалась. У відполірованому золоті медальйона вона побачила, як щось рухається позаду неї, і обернулась, тому замість вдарити Мейв простісінько по потилиці, як на те розраховував Ґрем Коутс, молоток лише ковзнув її щокою.

— Ах ти ж шматок лайна! — розізлилась жінка і копнула його. У Мейв були довгі ноги і замашні копняки, але вони з Коутсом були в дуже тісному просторі.

Нога Мейв вперіщила його по гомілці, і жінка простягнула руку до молотка. Ґрем Коутс ще раз замахнувся, і цього разу молоток вдарив. Її погляд розфокусувався. Він бив знову, знову і знову, аж доки жінка не сповзла по стіні.

Ґрем Коутс пошкодував, що не має пістолета. Старого доброго надійного пістолета. З глушником, як у кіно. Щиро кажучи, якби він колись припускав, що йому доведеться когось вбити у власному кабінеті, підготувався б куди краще. Може, навіть заготував би запас отрути. Було б розумно. Не довелося б витрачати зусилля на ці дурниці.

До молотка прилипли кров і біляве волосся. Він з огидою відклав інструмент, і, переступивши через тіло жінки, забрав скриньки з коштовностями. Висипав вміст до себе на стіл, а тоді поставив їх на місце у сховку, забравши звідти валізку зі стодоларовими і п'ятсот'євровими купюрами та маленьку чорну оксамитову торбинку, наполовину заповнену нешліфованими алмазами. Позабирав з шухляд частину паперів. І нарешті, в останню, але, як би він зазначив, не за важливістю чергу забрав із комірки невеликий шкіряний саквояж із двома гаманцями та двома паспортами.

Зачахнув важкі двері, зачинив їх на ключ і поставив стелаж на місце.

Постояв, відсапуючись, доки не перевів дух.

Зрештою вирішив, що пишається собою. Молодець, Ґреме. Справжній чоловік. Показав клас. Адже він добре зімпровізував, вдало скориставшись тим, що було під рукою: він блефував, був відважним і креативним, він, як сказав поет, в пориві одному поставив все на карту. Він поставив все на карту — і переміг. Він був азартним, він був картярем. Одного дня десь у тропічному раю він напише мемуари, і всі дізнаються, як він переміг небезпечну жінку. Хоча, подумав він, краще б вона тримала пістолета.

Ґрем Коутс усвідомив, що в неї, мабуть, таки був пістолет. Він був майже певен, що бачив, як вона вже готова була його дістати. Йому дуже пощастило, що в комірчині був молоток, який він залишив у скриньці з інструментами, і що він зміг так спритно і доречно скористатись ним для самозахисту.

Тільки тепер йому спало на думку зачинити двері до кабінету.

Він помітив кров на руці, на сорочці і на одному черевику. Зняв сорочку і витер нею взуття. Тоді викинув одежину в смітник під столом. А тоді сам собі здивувався, коли підніс руку до уст і, ніби кіт, червоним язиком лизнув кров'яну пляму.

Він позіхнув. Узяв стос документів Мейв і пропустив їх через паперорізку. В портфелі у неї був другий набір паперів, і їх він також порізав. Тоді пропустив те, що залишилось, через апарат ще раз.

В кутку його кабінета була шафа з костюмом, запасними сорочками, шкарпетками, підштанниками й іншою одежею. Зрештою, ніколи не знаєш, коли доведеться бігти на перше побачення просто з офісу. Треба бути готовим.

Ґрем Коутс акуратно перевдягнувся.

В шафі, окрім усього, була невеличка валізка на коліщатках: у таких зазвичай перевозять ручну поклажу. Він поскладав туди речі, втрамбувавши їх, як тільки міг. Тоді зателефонував на рецепцію:

— Енні? Чи не вискочила б ти мені за сендвічем? Ні, ні, не з забігайлівки внизу. Знаєш той новий заклад на Брюер-стрит? Я вже закінчую з Мейв Лівінґстон. Ми, може, разом вирушимо на повноцінний обід, але краще про всяк випадок підготуватись.

Тоді Ґрем Коутс витратив кілька хвилин на те, щоб запустити програму з очистки жорсткого диска на комп'ютері: такі програми перебирають ваші дані, записують на їхнє місце випадкові нулі і одинички, тоді стискають інформацію і викидають її на дно Темзи, попередньо замурувавши в бетон. Потім чоловік вийшов у коридор, волочачи за собою валізку на колесах.

Дорогою просунув голову в двері першого-ліпшого кабінету:

— Ненадовго вискочу. Якщо хтось питатиме, я повернусь близько третьої.

Енні на рецепції не було, і він подумав, що це добре. Люди припускатимуть, що Мейв Лівінґстон вже пішла, а щодо нього — нехай би собі думали, що він може повернутись будь-якої миті. Доки його почнуть шукати, він вже буде далеко.

Ґрем Коутс втиснувся до ліфта. Подумав про те, що все трапилось надто рано. Йому виповниться п'ятдесят тільки через рік із гаком. Але всі механізми втечі вже були готові. Просто треба думати про це, як про компенсацію за достроковий вихід на пенсію, золоте рукостискання. Або золотий парашут.

А тоді, волочачи за собою валізку на колесах, він вийшов із головних дверей у сонячний олдвічський ранок і покинув Агентство Ґрема Коутса назавжди.

Павук спав сном немовляти у своєму велетенському ліжку посеред власної кімнати в комірчині Чарлі. Він почав ліниво розмірковувати, чи не звалив Чарлі геть-зовсім, але зрештою відклав розслідування до кращих часів, коли матиме час та натхнення про це подумати і коли його не відволікатимуть важливіші речі.

Він спав допізна, а тепер збирався зводити Розі пообідати. Він забере її біля її дому, і вони підуть в якесь гарненьке місце. Стояла чудова погода бабиного літа, і щастя Павука було заразливе. А все тому, що Павук, більше чи менше, був богом. А коли ти бог, усі твої емоції заразливі, і люди можуть їх підхоплювати. І коли люди стояли біля Павука в такі щасливі дні, як сьогодні, їхні світи здавалися трішки яскравішими. Якщо він наспівував пісеньку, інші теж починали мугикати в тон, наче в мюзиклі. Звісно, якщо він позіхав, сотня людей навколо також позіхала, а коли він почувався нещасним, його жалюгіддя поширювалось, ніби вологий річковий туман, і робило світи всіх, кого зачіпляло це жалюгіддя, похмурішими. Річ була не в тім, що Павук робив, а в тому, ким він був.

А просто зараз його щастя затьмарювало лише те, що він зібрався сказати Розі правду.

Павуку не дуже добре вдавалось говорити правду. Він вважав правду вкрай пластичною, більш чи менш справою точки зору, а коли йому це було потрібно, його точки зору ставали дуже гнучкими.

Його не турбувало, що він видає себе за іншого. Бути самозванцем йому навіть подобалося. Йому це добре вдавалось. Це добре вписувалося в його плани, які переважно полягали в тому, щоб а) кудись піти; б) чудово провести час; в) звалити, перш ніж встигне занудьгувати. І десь у глибині душі Павук чудово розумів, що прийшов час звалювати. Світ був його лобстером, на шиї висіла серветка, і в нього напоготові був цілий горщечок топленого масла і купка страшкуватих на вигляд застосунків для споживання лобстерів.

Тільки...

Тільки ж йому не хотілось нікуди звалювати.

Він зі збентеженням ловив себе на глибоких роздумах про все це. Зазвичай у нього не виникало навіть неглибоких роздумів. Життя без роздумів було досконало приємним — і дотепер думання йому чудово заміняли чуття, пориви і везіння непристойних масштабів. Але навіть чудеса не можуть вічно нести тебе на своїх крилах. Павук ішов вулицею, і люди йому усміхались.

Павук домовився зайти по Розі до її квартири, тому приємно здивувався, коли побачив, що вона стоїть на вулиці і махає йому. Він відчув докір чогось, що досі не стало повноцінним почуттям провини, і помахав їй у відповідь.

— Розі? Привіт!

Вона вирушила тротуаром йому назустріч, і він заусміхався. Вони щось вигадають. Все вийде на краще. Все буде добре.

— Вигляд маєш на мільйон доларів. А може і на два. Що б ти хотіла з'їсти?

Розі усміхнулась і знизала плечима.

Вони саме минали грецький ресторанчик.

— Маєш настрій на грецьку кухню?

Розі кивнула. Вони спустились кількома сходинками і зайшли досередини. Ресторанчик тільки-но відкрився, всередині було темно та порожньо, і власник скерував їх до куточка, чи то пак, навіть кабінки у задній частині приміщення.

Вони сіли навпроти одне одного за столиком, де було місця якраз для двох. Павук почав:

— Є одна річ, про яку мені хотілося б з тобою поговорити.— Розі промовчала. — Нічого страшного. Гм... Але і нічого доброго. Хоча... Ти маєш право про це знати.

Власник ресторанчика спитав, чи готові вони щось замовити.

— Каву, — попросив Павук, і Розі кивнула, погоджуючись.— Дві кави. І можете, будь ласка, п'ять хвилинок нас не турбувати? Нам треба поговорити наодинці.

Власник ушився.

Розі запитально глянула на Павука. Він глибоко вдихнув.

— Так. Отже. Я просто скажу, як є, бо говорити таке нелегко, і я не впевнений, що зможу... добре. Гаразд. Слухай, я не Товстун Чарлі. Я знаю, що ти думаєш, що я — це він, але це не так. Я його брат, Павук. Ти думаєш, що я — то він, бо ми типу схожі.

Вона нічого не сказала.

— Ну, якщо чесно, то я на нього геть не схожий. Але... Знаєш, для мене це все нелегко. Але... Добре. Гм. Я не можу припинити про тебе думати. Тому... Я знаю, що ти заручена з моїм братом, але я типу хотів спитати в тебе, чи ти могла б подумати над тим, щоб покинути його і, можливо, почати зустрічатися зі мною.

Власник приніс глечик із кавою і дві філіжанки на маленькій срібній таці. Тоді оголосив:

— Грецька кава.

— Так. Дякую. Я ж просив дати нам кілька хвилин.

— Дуже гаряча. Гаряча, гаряча кава. Міцна. Грецька. Не турецька.

— Чудово. Послухайте, якщо ви не заперечуєте — п'ять хвилин? Будь ласка.

Власник ресторанчика знизав плечима і пішов геть.

— Думаю, ти мене ненавидиш. Якби я був тобою, я б себе, напевне, ненавидів. Але я говорю цілком щиро. Не думаю, що я хоч колись хоч щось говорив настільки щиро. — Розі продовжувала дивитись на нього з цілковито відсутнім виглядом. — Будь ласка. Скажи хоч щось. Що завгодно.

Губи Розі заворушились, наче вона намагалась добрати слів.

Павук чекав.

Вона відкрила рота.

Спершу він подумав, що вона щось жує: з-поміж зубів показалось щось коричневе, точно не язик. Тоді коричнева штукенція заворушила головою, і в нього втупились маленькі, схожі на чорні намистини очі. Розі неймовірно широко роззявила рота, і на Павука посипалися птахи.

— Розі? — тільки й устиг перепитати Павук, і на нього хлянули дзьоби, пір'їни і кігті, один за одним. Птахи виливались із Розиного горла спрямованою течією, кожен з тихим звуком, наче вона кашляла чи давилась.

Він підняв руку, щоб захистити очі, і щось вдарило його в зап'ястя. Тоді відхилився, і те щось полетіло йому в обличчя, цілячись в очі. Павук знову підняв руку, і його щоку поранив дзьоб.

Зі схожою на кошмар ясністю він усвідомив, що навпроти нього досі сидить жінка. Чого ж він збагнути не міг, так це як він міг сплутати її з Розі. По-перше, вона була старшою, а її смоляно-чорне волосся там і сям притрусило сивиною. Її шкіра була не тепло-коричневого відтінку, як у Розі, а чорною, як обсидіан. На ній був пошарпаний брунатно-коричневий плащ. Вона вишкірилась і ще раз відкрила рота: він побачив усередині криві дзьоби і божевільні очі мартинів...

Павук вирішив не перериватись на роздуми і почав діяти: схопив глечика з кавою, підняв його однією рукою, а іншою зірвав кришку. Тоді перекинув на ланку навпроти. Вміст глечика, пекуча чорна кава, облив її з ніг до голови.

Жінка зашипіла від болю.

Птахи билися й лопотіли в повітрі напівпідвального приміщення ресторанчика, але тепер навпроти Павука нікого не було, і літали вони безсистемно, шалено наштовхуючись на стіни.

— Пане? Ви поранені? — почувся голос власника. — Вибачте, вибачте! Напевне, налетіли з вулиці.

— Все гаразд.

— У вас на обличчі кров, — власник простягнув Павуку серветку, і той притис її до щоки. Рана запекла.

Павук взявся допомогти чоловікові повиганяти птахів. Та доки відчинив двері на вулицю, приміщення стало таким самим безпташиним, як і тоді, коли він зайшов.

— Ось, — простягнув Павук чоловікові п'ятифунтову купюру. — Це за каву. Я мушу йти.

— Залиште серветку собі, — вдячно кивнув власник ресторанчика.

Павук зупинився і подумав.

— Послухайте. Коли я зайшов, зі мною була жінка?

Власник ресторанчика мав розгублений вигляд. Павуку навіть здалося, що обличчям чоловіка майнув переляк.

— Не пам'ятаю, — сказав він ошелешено. — Якби ви зайшли самі, я не посадив би вас там ззаду. Але я не знаю...

Павук знову вийшов на вулицю. День досі був погідний, але сонечко більше не тішило. Він роззирнувся. Побачив голуба, який копирсався і дзьобав щось у викинутому ріжку морозива; запримітив горобця на віконниці; а високо-високо вгорі майнув білий спалах із розпростертими крилами — кружляв мартин.