Дітлахи Анансі

Другий розділ, де йдеться про те, що трапилося після похорону

ітніючи під сонцем флориди, Товстун Чарлі мчав Садом Спочинку і Споминів. Плями поту під пахвами і на грудях почали розповзатися костюмом. Піт стікав обличчям, поки він біг.

Сад Спочинку і Споминів і справді нагадував сад, але дуже чудернацький. Усі квіти тут були штучними, і всі як одна росли з металевих ваз, встановлених у металеві підпірки в землі. Біжучи, Товстун Чарлі проминув знак, який сповіщав про «Місце безкоштовного поховання для всіх ветеранів на почесній пенсії!». Обігнув Немовляндію, де на флоридському дерені зі штучними квітами сусідили різнокольорові вітрячки і розмоклі блакитні й рожеві іграшкові ведмедики. У небесну блакить похмуро витріщався обшарпаний Вінні-Пух.

Товстун Чарлі угледів похоронну процесію і змінив напрямок, обираючи шлях, яким можна було б до неї добігти. Довкола могили стояло тридцятеро, а може, й більше людей. Жінки в темних сукнях і обрамлених чорними вуалями капелюхах із широкими крисами нагадували химерні квіти. На чоловіках були костюми без плям поту. Діти виглядали урочисто. Товстун Чарлі сповільнив біг до поважної ходи, намагаючись поспішати так, щоб ніхто не помітив, що він таки поспішає, а коли дістався групки скорботних людей, спробував протиснутись уперед, не привертаючи надто багато уваги. Зважаючи, що він пихтів, наче морж, якому довелося піднятися сходами, стікав потом і, пробираючись, понаступав на кілька ніг, спроба ця з тріском провалилась.

Чарлі спіймав на собі кілька несхвальних поглядів, але вдав, що не помічає їх. Усі співали пісню, якої він не знав. Чарлі став похитувати головою в такт мелодії і вдавати, ніби теж співає, заворушивши губами у спосіб, що міг означати і підспівування півголосом, і бурмотіння молитви, і просто випадковий рух. Як тільки це стало доречним, поглянув на труну. Вдоволено відзначив, що кришка закрита.

То була направду знаменна труна, зроблена з чогось схожого на важку броньовану асфальтово-сіру сталь. Чарлі подумав, що якщо гряне велике воскресіння, коли архангел Гавриїл затрубить у могутній ріг і мертві встануть з могил, татусь застрягне у гробі, б'ючись об віко труни і шкодуючи, що його не поховали з ломом або навіть з ацетиленовим різаком.

Останнє мелодійне «алілуя» стихло. Запала тиша, і Товстун Чарлі почув, що на тому кінці кладовища, звідки він прибіг, здійнявся галас. Священик спитав:

— Отже, чи хотів би хтось сказати кілька слів на спомин?

З облич людей, які стояли найближче до могили, було очевидно, що кілька з них планували щось сказати. Але Товстун Чарлі усвідомив, що настала мить «зараз або ніколи». Взагалі-mo тобі слід примиритися з батьком. Гаразд.

Він глибоко вдихнув, ступив крок наперед, аж до самого краю могили, і заговорив:

— Гм. Вибачте. Так. Думаю, мені є що сказати.

Далеке репетування залунало гучніше. Кілька присутніх несхвально озирнулись туди, звідки воно долинало. Решта витріщалась на Товстуна Чарлі.

— Ми з батьком ніколи не були близькими,— прорік Товстун Чарлі.— Думаю, ми не знали, як воно — бути близькими. Я двадцять років не був частиною його життя, а він не був частиною мого. Є багато речей, які складно пробачити, але одного дня роззираєшся і розумієш, що в тебе не залишилось сім'ї,— Чарлі витер лоба долонею. — Здається, за все життя я жодного разу не сказав: «Тату, я люблю тебе». Усі ви, геть-усі, думаю, знали його куди краще, ніж я. Може, хтось із вас любив його. Ви були частиною його життя, а я — ні. Тому мені не соромно, що вам доведеться почути те, що я скажу. Уперше за двадцять років,— Чарлі опустив погляд на неприступну накривку металевої домовини.— Я люблю тебе. І ніколи не забуду.

Крики стали ще гучнішими, і тепер лунали достатньо голосно й чітко, щоб у тиші, яка запала після промови Чарлі, усі змогли розрізнити, що за слова порушили тишу Садів Спочинку:

— Товстуне Чарлі! Відв'янь від тих людей і негайно неси свій зад сюди!

Товстун Чарлі вдивився в море незнайомих облич, на яких відбилась дивна мішанка шоку, здивування, гніву та жаху. Усвідомив дійсність і відчув, як запалали вуха.

— Оу. Перепрошую. Переплутав похорон.

— Це була моя бабуся!— гордо заявив маленький хлопчик з відстовбурченими вухами і широченною усмішкою.

Товстун Чарлі позадкував крізь маленьку юрбу, мурмочучи незграбні вибачення. Йому хотілось, щоб просто зараз настав кінець світу. Він знав, що його батько в цьому не винен, але знав і те, що татові би це видалося вкрай кумедним.

На доріжці, руки в боки, стояла дебела сива жінка. Її обличчям перекочувались громи. Товстун Чарлі попрямував до неї з таким відчуттям, наче йшов по мінному полю, йому знову було дев'ять років і він накапостив.

— Не чув, як я верещала? Пробіг прямісінько повз мене. Зробив із себе сміховисько!— Вона не вимовляла «по» у слові «посміховисько».— Ану сюди. Ти пропустив службу і все таке, але на тебе чекає кілька лопат землі.

За останні двадцять років пані Гіґґлер зовсім не змінилась. Трішки розтовстіла, трішки посивіла. Міцно стуливши губи, вона вела його однією з доріжок Саду Споминів. Товстун Чарлі підозрював, що перше враження справив не найкраще. Пані Гіґґлер вела, а осоромлений Чарлі тупцював слідом.

З-поміж прутів металевої огорожі вислизнула ящірка, а тоді видряпалась на зубчик і застигла, куштуючи густе флоридське повітря. Сонце зникло за хмариною, але стало тільки задушливіше. Ящірка роздула шию, і та перетворилась на яскраво-помаранчеву кульку.

Двійко довгоногих буслів, які спершу здались Чарлі прикрасами для моріжка, провели його поглядом. Один з них рвучко опустив голову, а коли підвів її, то в дзьобі борсалась товста жаба. Бусел спробував за кілька рухів проковтнути жабу, поїси та з усіх сил відбивалась і брикалась.

— Не ґався,— поквапила Чарлі пані Гіґґлер.— Ти вже й так пропустив татів похорон.

Товстун Чарлі притлумив бажання огризнутись, що він сьогодні пролетів п'ять тисяч кілометрів, змушений був орендувати машину, щоб доїхати з Орландо, звернув не туди, та й кому це взагалі спало на думку, розташувати Сад Спочинку на задвірках «Волмарта» на самісінькому краю містечка? Вони пішли далі, минули громіздку бетонну будівлю, що відгонила формальдегідом, а тоді дістались неприсипаної могили на найвіддаленішій ділянці цвинтаря. За могилою не було нічого, крім високого паркана, а за парканом — тільки хащі пальм, кущів і трав. У могилі лежала скромна дерев'яна труна. Біля ями височіла купа землі з увіткнутою в неї лопатою.

Пані Гіґґлер взяла лопату і простягнула Чарлі.

— Була дуже гарна служба. Були деякі товариші твого тата по чарці, і всі пані з нашої вулиці. Навіть коли він переселився трохи далі, ми тримали зв'язок. Йому б сподобався його похорон. Звісно, сподобався б іще більше, якби ти там був,— вона осудливо похитала головою.— На лопату, і якщо маєш якісь останні слова, можеш їх сказати, доки присипатимеш гріб землею.

— Я думав, тут залишиться тільки кілька лопат землі. Символічних.

— Я дала тридцятку гробарям, щоб вони звідси забрались. Сказала, що син покійного летить з Льондона через пів земної кулі і хоче зробити все для свого батька як слід. Тож і зроби як слід. Не просто «символічно».

— Так,— закотив очі Товстун Чарлі.— Точно. Зрозумів.

Він зняв піджака і повісив на паркан. Розпустив вузол на краватці, стягнув її через голову і сховав до кишені піджака. А тоді в густому, ніби суп, флоридському повітрі заходився кидати землю до ями.

Скоро почалося щось на кшталт дощу. То був такий дощ, ніби погода ніяк не може вирішити, дощити їй таки чи ні. Коли ведеш автівку по такій погоді, ніколи не певен, чи варто вмикати двірники. А якщо розмахувати лопатою, просто ще більше пітнієш, бруднієш, і від цього стає ще неприємніше. Товстун Чарлі продовжував присипати могилу, а пані Гіґґлер, склавши руки на гігантських грудях, спостерігала, як він заповнює яму, поки недодощ скроплював її чорну сукню і солом'яного капелюха з пришпиленою чорною шовковою трояндою.

Земля перетворилась на багнюку і, як уже на те пішло, поважчала.

Чарлі здалося, що доки він кинув до могили останню лопату землі, часу збігло на ціленьке (і не надто приємне) життя.

Пані Гіґґлер підійшла, зняла піджака Чарлі з паркана і простягнула йому.

— Промок до нитки, обваляний в багні і пропітнілий, але ти подорослішав. Вітаю вдома, Товстуне Чарлі,— вона усміхнулась і пригорнула його до своїх широченних грудей.

— Я не плачу,— мовив Чарлі.

— Цить уже.

— Це мокро від дощу.

Пані Гіґґлер промовчала. Просто обіймала його і колисала з боку на бік, поки нарешті Товстун Чарлі не сказав:

— Усе гаразд. Мені вже краще.

— У мене вдома є їжа. Тебе треба погодувати.

На паркінгу Чарлі повитирав землю з черевиків, вліз до орендованої сірої машини і почухрав за бордовим універсалом пані Гіґґлер вулицями, яких двадцять років тому ще не існувало. Манера водіння пані Гіґґлер нагадувала кермування жінки, яка щойно віднайшла здоровезне і вкрай необхідне горня кави, і чиїм найголовнішим завданням було випити її якомога більше на якнайвищій швидкості. Товстун Чарлі намагався не відставати в цій гонитві від світлофора до світлофора, і при цьому хоча б приблизно втямлювати, де це вони їхали.

А потім вони повернули, і з підйомом незрозумілого занепокоєння він зрозумів, що впізнає вулицю. Тут Чарлі мешкав у дитинстві. Навіть будинки зберегли більш-менш той самий вигляд, незважаючи на те, що більшість із них повідрощували довкола моріжків височенні дротяні паркани.

Перед домом пані Гіґґлер уже було припарковано кілька машин. Чарлі заїхав за старезний сірий «Форд». Пані Гіґґлер підійшла до дверей і відімкнула їх ключем. Товстун Чарлі критично окинув себе оком: спітнілий і в багнюці.

— Я не можу зайти так.

— Бачили й гірше,— пирхнула пані Гіґґлер. — Зробімо так: заходь і йди одразу до лазнички, вимий лице, руки, приведи себе до ладу, а ми чекатимемо на тебе в кухні.

Чарлі пішов до лазнички, у якій все пахло жасмином. Зняв замащену сорочку і вимив обличчя й руки жасминовим милом над маленькою раковиною. Тоді взяв рушника для рук, протер груди, і позішкрібав зі штанів найбільші болотяні грудки. Поглянув на сорочку, яка вранці була білою, а тепер — особливо огидно-коричневою, і вирішив не вдягати її знову. У торбі на задньому сидінні орендованої машини в нього є й інші. Краще вислизнути з дому, одягнути чисту сорочку, а тоді вже постати перед товариством, яке зібралось у домі.

З таким наміром він відчинив двері лазнички.

Чотири старі пані, що стояли в коридорі, витріщились на нього. Він знав їх. Знав усіх.

— Що ти виробляєш?— поцікавилась пані Гіґґлер.

— Перевдягаю сорочку. Вона в машині. Зараз буду.

Він задер підборіддя і пошурував коридором до виходу з будинку.

— Що він намагався цим сказати?— гучно пролунав з-за його спини голос мініатюрної пані Данвідді.

— Таке не щодня побачиш,— підтакнула пані Бастамонте, хоча вони перебували на флоридському узбережжі, де чоловіки без сорочок якраз були цілком буденним явищем. Хіба що, може, не в заболочених штанах від костюма.

Товстун Чарлі перевдягнув сорочку біля машини і пішов назад до будинку. Четверо стареньких були у кухні, хазяйновито пакували до пластикових лотків щось, що донедавна було велетенською горою їдла.

Пані Гіґґлер була старшою за пані Бастамонте, і обидві вони були старшими за пані Нолес, але жодна з них не була старшою за пані Данвідді. Пані Данвідді була старою, і її вигляд цього не приховував. Напевне, існували геологічні ери, молодші за пані Данвідді.

Малим Товстун Чарлі любив уявляти собі, як пані Данвідді несхвально інспектує крізь товсті скельця окулярів намагання перших гомінід зіп'ястись на ноги. «Тримайтесь подалі від мого моріжка,— напучувала б вона тільки-но еволюціонованих і переляканих гомо габіліс.— Інакше повикручую вам вуха». Від пані Данвідді пахло фіалками, а з-під фіалок пробивався запах запаморочливо старої жінки. Вона була дрібнесенькою бабулькою, здатною зупинити поглядом грозу, і Товстун Чарлі, який двадцять років тому забрів на її подвір'я, щоб забрати тенісного м'яча, і розбив одну з її прикрас для моріжка, досі її жахався.

Просто зараз пані Данвідді наминала шматочки козлятини в карі, вивуджуючи їх пальцями з пластикової мисочки.

— Шкода, якщо пропаде,— зауважила вона, кидаючи кісточку в порцелянове блюдце.

— Пора підкріпитись, Товстуне,— припросила пані Нолес.

— Я не голодний. Чесно.

Чотири пари очей з докором глипнули на нього з-за чотирьох пар окулярів.

— Не варто морити себе голодом з горя,— пані Данвідді облизала пальці і вивудила з мисочки ще один коричневий жирненький шматок козлятини.

— Я не морю себе, я просто не голодний.

— Страждання зсушить тебе так, що ти перетворишся на обтягнутий шкуркою скелет,— з похмурою насолодою прорекла пані Нолес.

— Я так не думаю.

— Зараз дам тобі поїсти отуточки,— гримнула пані Гіґґлер. — Негайно сідай. Нічого не хочу чути. Усього маємо вдосталь, тому не переживай.

Товстун Чарлі всівся туди, де за вказівками пані Гіґґлер було «отуточки», і за кілька секунд перед його носом з'явилась тарілка з горою рису, тушених ямайських бобів, бататового пудинга, запеченої свинини, козлятини в карі, курчати в карі, смажених бананів і маринованих ратичок. Чарлі ще не спробував і шматочка, та вже відчув, як підкрадається печія.

— А де всі решта?

— Товариші твого татка по чарці пішли пити. Хочуть влаштувати рибалку з мосту на його честь,— пані Гіґґлер вилила рештки кави зі свого горнятка-як-цебрятка до умивальника і замінила її на нову порцію, яка саме зварилась у кавнику.

Пані Данвідді дочиста облизала пальці фіалковим язичком і прочовгала до Чарлі, який ще навіть не торкнувся їжі. Малюком він цілком щиро вірив, що пані Данвідді — відьма. І не з добрих відьом, а з тих, яких дітям доводилось саджати на лопату і в піч, щоб утекти. Зараз він бачив її вперше за понад двадцять років, і йому досі вартувало велетенських зусиль придушити раптовий порив сховатися під стіл з переляканим лементом.

— Я перебачила багато смертей,— мовила пані Данвідді,— свого часу. Доживеш до мого віку, то зрозумієш. Одного дня всі помруть, тільки зачекай.— Вона завагалась і похитала головою.— Та все ж я ніколи не думала, що таке трапиться з твоїм татом.

— Яким він був у молодості?— поцікавився Чарлі.

Пані Данвідді суворо глипнула на нього з-за товстих окулярів, на хвильку зімкнула губи і знову похитала головою.

— То було до мого часу,— тільки й мовила вона.— Їж копитце.

Чарлі зітхнув і взявся до їжі.

Було пізнє пообіддя, і вони лишились у будинку самі.

— Де ти ночуватимеш?— поцікавилась пані Гіґґлер.

— Думав винайняти кімнату в мотелі.

— Коли в тебе є пристойна кімната тут? І пристойний будинок за рогом? Ти ж навіть на нього не глянув. Як на мене, твій тато хотів би, щоб ти заночував там.

— Я б краще побув на самоті. І не думаю, що мені буде добре спати в татовому домі.

— Ну, то не мої гроші ти викидаєш коту під хвіст. Тобі все одно доведеться вирішувати, що робити з татовим домом. І всіма його речами.

— Мені байдуже. Можемо влаштувати розпродаж. Виставити на «і-Бей». Вивезти на звалище.

— Ну що за ставлення,— вона понишпорила в кухонному ящичку і видобула з його надр ключа з великою паперовою біркою.— Він дав мені запасного ключа, коли переїздив. Як раптом забуде свого, чи замкне його в домі, про всяк випадок. Він говорив, що забув би голову, якби вона не була припаяна до шиї. Як продавав ту хату по сусідству, казав — не переживай, Калліанно, я недалечко житиму, — бо він же жив у тій хаті, скільки я пам'ятаю, а тоді вирішив, що та хата завелика, то й треба переїхати...— приповідаючи, вона провела Чарлі до узбіччя, а тоді провезла його кілька вулиць у своєму бордовому універсалі, доки не зупинилась біля одноповерхового дерев'яного будиночка.

Відімкнула двері, і вони зайшли.

Чарлі знав цей запах: солодкавий, ніби востаннє у цій кухні пекли печиво з шоколадними крихтами, проте було це дуже давно. У домі було надто душно. Пані Гіґґлер завела його до невеличкої вітальні і ввімкнула кондиціонер на вікні. Той захитався і затарахкотів, розігнавши кімнатою вологе повітря і запах мокрої вівчарки.

Довкола ветхої канапи, знайомої Чарлі з дитинства, громадились книжки і фотографії в рамцях: з однієї, чорно-білої, усміхалась молода мама Чарлі у всіяній блискітками сукні і з високо зібраним лискуче-чорним волоссям. На іншій був сам Чарлі — у п'ять, може, шість років, біля дзеркальних дверей, тож на перший погляд видавалось, що в камеру серйозно втупились два малі Товстуни Чарлі, плечем до плеча.

Товстун Чарлі взяв до рук верхню книгу зі стосу. Вона була про італійську архітектуру.

— Він цікавився архітектурою?

— То була його пристрасть. Так.

— Я й не знав.

Пані Гіґґлер знизала плечима і сьорбнула ще кави.

Товстун Чарлі розгорнув книгу і побачив, що на першій сторінці акуратно виведене батькове ім'я. Він згорнув її.

— Я його до пуття не знав. Ніколи.

— Нелегко було знати твого тата. Ми з ним були знайомі скільки, років зо шістдесят? І я його геть не знала.

— Ви, певно, пам'ятаєте його ще хлопчиськом.

Пані Гіґґлер завагалась. Здавалось, вона намагається щось згадати. Тоді дуже тихо відповіла:

— Я пам'ятаю його ще відколи була дівчиськом.

Товстун Чарлі відчув, що варто змінити тему, тому показав на фотографію матері:

— У нього тут мамина фотка.

— Знимкували на кораблику,— ще раз сьорбнула кави пані Гіґґлер.— Ще до того, як з'явився ти. З тих кораблів, де можна було пообідати, а тоді вони відпливали на три милі, за територіальні води, і там грали на гроші. А тоді вертались. Не знаю, чи такі ще є. Мама твоя казала, що там уперше спробувала стейк.

Чарлі спробував уявити собі, якими його батьки були до того, як він з'явився на світ.

— Вродливець він був,— ніби прочитавши його думки, замислено продовжила пані Гіґґлер.— До самого кінця. Від його усмішки дівчата пісяли окропом. І такий чепурун. Усі жінки його любили.

— А ви...? — втім, Товстун Чарлі знав відповідь наперед.

— Хто взагалі ставить такі питання поважній вдові?— стара сьорбнула кави. Товстун Чарлі однаково чекав відповіді.— Ми з ним цілувалися. Дуже-дуже давно, ще до того, як вони познайомилися з твоєю мамою. Він добре цілувався. Я сподівалась, що він задзвонить і знову покличе мене на танці, але він щезнув. Його не було скільки... рік? Чи, може, два? А як він вернувся, то я вже була одружена з паном Гіґґлером, а твій тато привіз твою маму. Десь там на островах її перестрів.

— Ви засмутились?

— Я була одружена,— ще ковток кави.— Та й на нього не можна було гніватися. Навіть ображатись як слід не виходило. І як він дивився на неї — чорт забирай, якби він глянув так хоч раз на мене, я померла б щасливою. Знаєш, я ж оце була одруженою дружкою на їхньому весіллі.

— Я не знав.

Кондиціонер нарешті випустив трохи холодного повітря, але воно все одно відгонило мокрою вівчаркою.

— Думаєте, вони були щасливими?

— Попервах,— стара зважила своє здоровенне термогорнятко в руці, ніби намірювалась ковтнути ще кави, та потім передумала. — Попервах. Але навіть їй не вдалося б надовго втримати його увагу. Йому стільки треба було зробити. У твого тата було дуже багато справ.

Товстун Чарлі намагався зметикувати, жартує пані Гіґґлер чи ні. Він не міг сказати напевно. Зрештою, стара не всміхалась.

— Багато справ? Яких справ? Рибалити з моста? Грати в доміно на ґанку? Чекати на неминуче винайдення караоке? Він не був зайнятим. Я не думаю, що він пропрацював хоча б деньок за весь той час, що я його знав.

— Не слід таке казати про батька!

— Але ж це правда! Він був шматком лайна. Паршивий чоловік і паршивий батько.

— Авжеж, паршивий!— розлютилась пані Гіґґлер.— Але не можна міряти його міркою, якою міряють звичайних чоловіків. Усе ж не забувай, Товстуне Чарлі, твій тато був богом!

— Богом серед людей?

— Та ні, просто богом,— вона сказала це без жодного наголосу, таким буденним і спокійним тоном, ніби повідомляла, що в нього був діабет, або що він був темношкірим.

Товстун Чарлі хотів перевести все на жарт, але в очах пані Гіґґлер було щось таке, що всі жарти раптово вивітрились з голови. Тому він просто м'яко заперечив:

— Він не був богом. Боги особливі. Міфічні. Вони творять дива і всяке таке.

— Це так,— погодилась пані Гіґґлер.— Ми не казали тобі, поки він був живим, але тепер, коли він мертвісінький, це нікому не зашкодить.

— Він не був богом. Він був моїм татом.

— Можна бути і тим, і іншим. Таке трапляється.

На думку Товстуна Чарлі, це почало нагадувати суперечку з божевільною особою. Він усвідомив, що найкраще б йому просто заткнутися, але його рот продовжував діяти самовільно. Просто зараз він говорив таке:

— Слухайте, але ж якби мій тато був богом, у нього були б божественні сили.

— Вони в нього й були. Хоч він і мало до них вдавався. Але він був старим. Зрештою, як, думаєш, йому вдавалося не працювати? Коли йому потрібні були гроші, він грав у лотерею чи їхав до Галендейла і робив ставки на собак чи коней. Ніколи не отримував стільки, щоб привертати увагу. Але доста, щоб перебиватись.

Товстун Чарлі за все своє життя нічого не виграв. Анічогісінько. Коли він брав участь у різних офісних забавках, то міг розраховувати хіба на те, що його кінь застрягне в стійлі, а команду відправлять до якогось забутого людьми слономогильника організованого спорту. І це бісило.

— Якщо тато був богом — а я повинен відзначити, що наразі не надто схиляюсь до того, щоб у це повірити,— тоді чому я не бог? Ну тобто ви ж маєте на увазі, що я — син божий?

— Ясне діло!

— Чому ж я тоді не перемагаю на скачках, не чарую, не творю дива і всяке таке?

— Усе гарнесеньке дісталось твоєму братові,— пирхнула стара.

Товстун Чарлі спіймав себе на усмішці. Тоді видихнув. Вона його просто розігрувала.

— А. Розумієте, пані Гіґґлер, у мене, власне кажучи, немає брата.

— Певно що є! Оце ви з ним, глянь на фотографію.

Товстун Чарлі слухняно глянув, хоч і знав, що на тій фотографії було. Стара точно збожеволіла. Геть здуріла.

— Пані Гіґґлер,— озвався він якомога ввічливіше,— це я. Лише я, у дитинстві. Це дзеркальні двері. Я стою біля них. Це я і моє відображення.

— Це ти, а ще твій брат.

— У мене ніколи не було брата.

— Певне що був. Я за ним не сумую. Ти завжди був кращим. Коли він ще був тут, то був суцільний клопіт.— І перш ніж Товстун Чарлі встиг розтулити рота, вона продовжила:— Він забрався геть, коли ти був зовсім малим.

Товстун Чарлі нахилився. Поклав свою пухку руку на кістляву руку пані Гіґґлер — ту, що без горняти з кавою:

— Це неправда.

— Його змусила забратись Луелла Данвідді. Він її боявся. Але час від часу повертався. Коли йому хотілось, він умів бути направду милим.— Вона допила каву.

— Я завжди хотів мати брата,— відказав Чарлі.— Щоб було з ким гратися.

Пані Гіґґлер підвелася.

— Цей дім сам себе не вичистить. У мене в машині є сміттєві пакети. Гадаю, нам знадобиться багато пакетів.

Товстун Чарлі погодився.

На ніч він зостався в мотелі. А вранці вони з пані Гіґґлер знову зустрілись у будинку батька Чарлі і поскладали сміття до великих чорних пакетів. В окремі пакети вони зібрали те, що належало віддати благодійним організаціям. Ще вони склали коробку з речами, які Чарлі хотів би зберегти з сентиментальних міркувань, переважно з фотографіями з його дитинства і часів, коли він ще не народився.

Серед батькових речей була старовинна скринька, схожа на піратську скарбничку, набита документами і старими паперами. Товстун Чарлі всівся на підлозі і взявся їх перебирати. Пані Гіґґлер вийшла зі спальні ще з одним мішком, напакованим побитим міллю одягом.

— Цю скриньку йому подарував твій брат,— ні сіло ні впало заявила вона. Це вона вперше відучора згадала про свої марення.

— Мені б хотілося мати брата,— неуважно вимовив Товстун Чарлі, і усвідомив, що вголос, тільки коли пані Гіґґлер зазначила:

— Я ж казала тобі. Ти маєш брата.

— То де мені шукати цього легендарного брата?

Потім він ще застановиться, чому про це спитав. Підігрував старій? Жартував над нею? Чи просто ляпнув що-небудь, аби заповнити паузу? Якою б не була причина, він це сказав. Вона прикусила нижню губу і кивнула:

— Ти мусиш знати. Це твій спадок. Твоя кров.

Пані Гіґґлер підійшла ближче і поманила його пальцем. Товстун Чарлі нахилився. Губи старенької торкнулись його вуха, коли вона зашепотіла:

— ...буде потрібен... скажи...

— Га?

— Я кажу,— відрубала вона звичним голосом,— що якщо брат буде тобі потрібен, просто скажи про це павуку. І брат примчить.

— Сказати павуку?

— Я ж так і кажу. Ти думаєш, я тут просто розминаю голосові зв'язки? Чи провітрюю легені? Ніколи не чув, як розмовляють із бджолами? Коли я ще ходила пішки під стіл на Сан-Ендрюсі, ще до того, як мої старі приїхали сюди, треба було всі добрі новини переказувати бджолам. А це так само. Поговори з павуком. Я і твоєму татові так посилала повідомлення, коли його десь чорти носили.

—...точно.

— Не кажи це таким тоном.

— Яким тоном?

— Ніби я божевільна стара і не в'яжу лика. Думаєш, мені бракує клепки?

— Гм... я щиро впевнений, що не бракує. Чесно.

Серця пані Гіґґлер це не пом'якшило, і вигляд у неї був далекий від вдоволеного. Стара схопила своє кавове горня зі столу і з осудом ним погойдала. Схоже, Товстун Чарлі допік їй, і тепер вона хотіла впевнитись, що він це розумів.

— Я не мушу цього робити, знаєш! Я не повинна тобі допомагати. Я роблю це тільки заради твого батька, бо він був дуже особливим, і заради матері, бо вона була хорошою жінкою. Я кажу тобі значущі речі. Важливі речі. Краще б ти мене слухав. І краще б ти мені вірив.

— Я вам вірю!— вичавив із себе Товстун Чарлі з усією переконливістю, на яку тільки був здатен.

— Ти просто втішаєш стару жінку.

— Ні,— збрехав Чарлі,— неправда. Чесно, неправда.— Його слова залунали щиро, чесно і правдиво. Він був за тисячі миль від дому, в будинку покійного батька, а поруч була божевільна стара на межі інфаркту. Якби він знав, що це її заспокоїть, то сказав би їй, що місяць — це такий незвичний тропічний фрукт, і то з усією молитвою вірою.

— У цьому й проблема з вами, молодими,— пирхнула пані Гіґґлер.— Думаєте, що все знаєте, бо пізніше понароджувались. Я вже встигла забути більше, ніж ти колись дізнаєшся. Нічого не знаєш про свого батька, нічогісінько не знаєш про сім'ю. Я кажу тобі, що твій батько — бог, а ти навіть не поцікавишся, якого саме бога я маю на увазі.

Товстун Чарлі натужно спробував згадати хоч якісь божі імена.

— Зевс?— спробував він.

Звук, що його видала пані Гіґґлер, міг би видати чайник, який стримується, щоб не закипіти. Товстун Чарлі упевнився, що Зевс був неправильною відповіддю.

— Купідон?

Стара видала ще один звук, який почався з булькання і закінчився хихотінням.

— Можу уявити собі твого таточка, одягненого в самий лише пухнастий підгузник, а ще з великим луком і стрілою,— вона знову захихотіла. Тоді сьорбнула кави.— Коли твій тато був богом, у давні часи, його називали Анансі.

Ви, напевне, знаєте історії Анансі. Певне, на білому світі не існує людини, що не знала б хоча б одненької історії Анансі.

Коли світ був молодим, а всі історії звучали вперше, Анансі був павуком. Він вплутувався в халепи, а тоді виплутувався з халеп. Знаєте історію про солом'яного бичка зі смоляним бочком? Спершу то була історія Анансі. Дехто думає, що він був лисом. Але ті, хто так думає, помиляються. Анансі не був лисом. Він був павуком.

Історії Анансі існують, відколи люди почали розповідати одне одному історії. В Африці, де все починалось, люди почали розповідати історії ще до того, як намалювали перших печерних левів і ведмедів на скелях, і то були історії про мавп, левів та буйволів: історії великих мрій. За людьми це завжди водилося. Так люди наділяли свої світи сенсом. Усе, що бігало, плазувало, похитувалось чи клубочилось, мусило прийти в ці історії, а різні людські племена вшановували різних істот.

Лев уже тоді був царем звірів, а Газель була найпрудконогішою, а Мавпа — найблазнюватішим, а Тигр — найжахливішим, але не про них людям хотілось слухати історії.

Історіям давав імена Анансі. Кожна історія належить йому. Спершу, до того, як історії стали Анансиними, вони належали Тигрові (так острів'яни називають усіх великих котів), і розповіді ці були темними й лихими, і сповненими болю, і жодна з них не закінчувалась щасливо. Але то було давно. Тепер всі історії належать Анансі.

Оскільки ми щойно з похорону, дозвольте розповісти вам історію про Анансі, про той раз, коли померла його бабуся. (Все гаразд, вона була вже дуже старенькою і відійшла уві сні. Таке трапляється). Вона померла далеко від дому, тож Анансі бере тачечку і чимчикує через весь острів, забирає бабусине тіло, кладе на тачку і везе додому. Бачте, Анансі збирається поховати її під баньяновим деревом позаду своєї хижі.

Отже, іде собі Анансі містом — а він усенький ранок штовхав тачечку, навантажену бабциним трупом,— і думає: мені треба випити віскі. Тому він іде до крамнички, бо в тім селищі, звісно, є крамничка, де продається все, а її власник — дуже запальний чолов'яга. Тож Анансі заходить і випиває віскі. Тоді випиває ще віскі, а далі думає собі — треба піджартувати над тим кумпликом; тож він просить крамаря віднести віскі і його бабці, яка дрімає в тачечці надворі. Її, певне, доведеться розбудити, бо вона таке сонько.

Тож власник крамнички бере плящину і йде до тачки, і каже — агов, ось ваше віскі; але старенька не відповідає. Тому крамар стає все сердитішим і сердитішим, бо він, як пригадуєте, дуже запальний чолов'яга — гей, стара, ану вставай, вставай і пий своє віскі,— але стара не веде й бровою. А тоді вона робить те, що покійники часом мають звичку робити спекотного полудня — гучно випускає гази. Ну а власник крамнички, який вже геть лютий на цю стару, що пердить у його бік, штурхає її, а тоді ще раз, а потім і втретє — а вона падає з тачечки прямісінько на землю.

Анансі вибігає надвір і починає кричати, і голосити, і репетувати, мовляв, моя бабусенька, та вона ж мертва, що ти, чоловіче, наробив! Убивця! Зловмисник! Тож власник крамнички і каже Анансі, каже нікому не зізнаватись, що це він таке наробив, дає Анансі п'ять плящин віскі, і капшучок золота, і мішок бананів, і ананасів, і манго, щоб той якнайхутчіше вшився.

(Бачте, чоловік же думає, що то він вбив бабусю Анансі).

Тож Анансі везе свою тачечку додому і ховає бабусю під баньяновим деревом.

Отже, наступного дня іде собі Тигр повз Анансин дім і чує запах їдла. Тож він заходить собі досередини, а там Анансі бенкетує, ну і, оскільки тому не лишається вибору, він запрошує Тигра приєднатись.

Братчику Анансі, питає Тигр, не смій брехати мені, і скажи, де ти взяв усе це розкішне їдло? А де взялись ці плящини з віскі, і цей пузатий капшук, набитий золотцем? І якщо ти, братчику, збрешеш мені, я вирву твоє горло.

Анансі, звісно, каже: о братчику-Тигре, я не можу брехати тобі. Вони всі дістались мені, коли я привіз свою мертву бабусеньку до містечка на тачечці. А крамар дав мені це все за те, що я привіз йому свою мертву бабусеньку.

Що ж, у Тигра нема живої бабусі, але є мама його дружини, тому Тигр іде домів, і кличе дружинину матір, кличе — бабцю, ану виходь сюди, мусимо поговорити. Вона виходить надвір і роззирається, і питає — чого тобі? Ну а Тигр, хоч дружина і любить свою матір, бере і вбиває її, і кладе тіло на тачку. Тоді везе тачку до селища, отак і везе, з мертвою тещею. Кому мертве тіло, гукає Тигр. Кому мертву бабцю? Але всі знущаються з нього, сміються з нього, тицяють пальцями, а коли бачать, що наміри Тигра серйозні і він усе не забереться, кидають у нього гнилі фрукти, доки Тигр не тікає, підібгавши хвоста.

Це не вперше Анансі пошив Тигра в дурні, і, будьте певні, не востаннє. Тигрова жінка ніколи не забуде йому, що той вколошкав її матір. Часом Тигрові здаватиметься, що краще б його не було на світі.

Отака-то історія Анансі.

Хоча, звісно, всі історії — Анансині. Навіть ця.

У старі часи всі тварини хотіли, щоб історії нарекли їхніми іменами, тоді, коли ще виспівувалось небо, і веселка, і океан, у ті дні, коли тварини були людом, і всіх Анансі любив пошити в дурні, а особливо Тигра, бо той хотів, щоб усі історії називали його іменем.

Історії — ніби павуки, довгоногі, і історії — ніби павутини, а люди геть у них заплутуються. Та хіба ж не чудово бачити їх переплетіння і з'єднання, одна до одної, кожна до кожної, під зарошеним ранковим листям?

То що? Вам хотілося б знати, чи скидався Анансі на павука? Авжеж, хіба що не тоді, коли скидався на людину.

Ні-ні, він не змінював форми. Справа тільки в тому, як саме ви розповідаєте історію. Ото й усе.