Чорне й біле в сірих тонах

-38-

Перше враження буває оманливим. А часто навіть не перше, і не лише враження, а й уявлення, думки, образи, які формувалися, нашаровувалися, переплутувалися й зміцнювалися довгий час. Усе це в одну мить може зникнути чи обернутись іншою стороною.

Лісовий задоволено дивився крізь чисті шибки на сусідню стіну. Скло в його вікні ще ніколи не було таким чистим — він щойно вставив нове. Нічого не тріснуло, не поламалося, тому Добрик і почувався щасливим: він зробив щось корисне власноруч, не викликаючи майстра.

Його погляд кілька разів ковзнув по карнизах і водостічних трубах навпроти: десь поділася улюблена шапка моху, на якій він завжди зупиняв свій погляд, даючи очам відпочити від писанини.

Треба зганяти до крамниці й почепити на підвіконня горщик із петуніями. Тепер яскрава пляма буде твоєю, а інші милуватимуться нею зі своїх вікон.

За годину Лісовий уже закріпив на стіні кронштейн, вчепив до нього куплений вазон з петуніями, а біля вазона на підвіконні розклав велику оксамитово-зелену латку моху — ту саму, що донедавна жила на карнизі протилежної стіни. Він знайшов її у внутрішньому дворику, між смітниками. Тепер мох, у якому причаїлося його натхнення, де владарює добра фентезійна муза, також буде поруч. У нього можна вдивлятися безліч разів на день — він щоразу перетворюватиметься на безконечні ліси, побачені з висоти пташиного лету. Цілий світ зі своїми тваринами (серед зеленої слані вовтузилося кілька комашок), зі своїми рослинами (між мохом проросло три листочки якоїсь трави). І цей світ недавно зірвався з однієї стрімкої й гладкої стіни, опинився внизу, а тепер знову живе на іншій, дуже схожій, стіні. Щоправда, тут безконечні ліси мохової латки дбайливо поливатимуть.

У квартирі треба багато що змінити. Все це залежить насамперед від тебе — як і твоє життя, як і твій світ.

Ожила телепанель, почався випуск новин. Приємний і ледь схвильований голос дикторки розповідав про події, що сталися в державі і в рідному місті. Добрик ліниво просіював новини крізь себе, не знаючи, на чому зосередитись. В одному з містечок біля Леополіса семикласник помер на уроці фізкультури. У Донполісі десятирічна дівчинка отримала смертельну травму через несправні каруселі. В одному з кримських санаторіїв дванадцятеро дітей потрапили в реанімаційний відділ Севастополіса, споживши сосиски з токсичними складниками. Рибальський баркас, на якому група дітей на чолі з тринадцятирічним «капітаном» вийшла в море покататися, розстріляли пірати, усі діти загинули. У Леополісі завтра помре п’ятирічна дівчинка, якщо їй терміново не зроблять операцію за кордоном. Родина дівчинки назбирала потрібну суму, продавши будинки, авто й цінні речі. Але у них немає 10 тисяч на квиток до Канадської федерації. Поки що ніхто із заможних людей поліса не погодився перерахувати потрібної суми. Банки відмовили в кредитуванні, а держава в період чергової кризи неспроможна профінансувати такі операції…

Через десять хвилин Добрик вийшов з місцевого відділення «Леобанку», відчуваючи дивовижну легкість і задоволення. Щойно батьки хворої дівчинки отримали 15 тисяч. Завтра дівчинка буде на операційному столі. Лісовий радів і за неї, і за себе. На диво, його зовсім не бентежила втрата такої великої суми. Радше навпаки — він був щасливий, що так правильно потратив гроші.

Назустріч вулицею йшов Олько, засунувши руки в кишені й зацікавлено розглядаючи перехожих. Саме його Лісовий збирався йти шукати.

— Ольку, привіт! — Добрик обмінявся з Євиним танцюристом рукостисканням. — Ти чого сяєш, як нова копійка? Давно я тебе таким не бачив.

— Повертаюся з тренування. Єва поновила заняття. До речі, той біляк, Остап, таки пригрівся коло неї. Ти пролетів! А я тебе попереджав!

— Нехай їм щастить! — усміхнувся Добрик. — Слухай, ти мені потрібен. Маю до тебе запитання.

— Давай. Що тебе цікавить?

— Біля «Ангельського Саду» я бачив маленьку бездомну дівчинку з білявим волоссям. Їй сім років. Називається Делія. Мені треба її знайти!

— Добрику, мене цікавлять значно старші дівчата. Жартую!.. На жаль, цієї малої я не бачив.

— Як дізнаєшся щось, передзвони відразу мені!

Попрощавшись із хлопцем, Добрик пробрався на задвірки бару, з якого його викинули два дні тому. Забинтовані груди тривожно занили від згадки про ту жахливу ніч біля канави. А ось і місце, де він лежав непритомний.

Зупинившись на березі рівчака, Лісовий уважно роздивився навколо.

Другий берег — облуплений бетонний паркан з діркою, через яку заледве кіт пролізе. З протилежного боку — чорний вихід «Ангельського Саду», склад тютюнової крамнички, груда будівельних блоків. Далі починається житлова багатоповерхівка, а замикають четверту сторону прямокутника шереги старих гаражів.

Обійшовши територію, Добрик не помітив жодного входу-виходу чи ніші, де могла б ховатися маленька дівчинка.

І все ж треба якось вирахувати, де живе Делія. Вона ж мусить десь мати теплий сухий куточок для ночівлі. Харчується, ймовірно, біля місцевих забігайлівок, де часто виставляють тарілки з недоїдками для бездомних котів і собак. Зрештою, хтось колись обов’язково її бачив і, можливо, навіть запам’ятав! Працівники «Ангельського Саду» або полісмени цього району.

Хоча… Питати про Делію в поліції немає сенсу. Вони написали в протоколі затримання, що малої взагалі не було. Але коли звільняли Добрика, один із сержантів проговорився, що Делія втекла ще під час арешту на задвірках бару. Той самий сержант розповів, що полісмен, який викликав їх на допомогу й зачитував обвинувачення Лісовому, не з їхнього відділення. Сержант ніколи раніше його не бачив.

Через кухню Добрик пройшов у зал «Ангельського Саду», в якому вдень панувала напівсонна тиша. Біля вікна сумував один із барних викидайл. Добрик сів навпроти нього.

— Привіт! Мене звати Добрик. Ти викинув мене з бару два дні тому, пам’ятаєш?

— І що з того? — Викидайло подивився на Лісового зверху вниз, наче зважував, викинути його ще раз чи все-таки вислухати.

— А те, що тоді я зайшов у бар з кількома тисячами одиниць, а потім мені не вистачило розплатитися за випите на декілька сотень. Відчуваєш різницю?

— Ти хочеш сказати, що я вкрав твої гроші? — Громило почав вставати із-за столика, та Лісовий ухопив його рукою за плече й присадив назад на стілець, зціпивши зуби від болю в грудях.

— Ні. Я нікого не звинувачую. І дослухай мене до кінця. Я бачив на задвірках вашого бару маленьку дівчинку з білим кучерявим волоссям. Вона дуже схожа на мою зниклу родичку. Я хочу її знайти. Якщо допоможеш мені, я не буду шукати вкрадених у мене грошей.

— Я не збираюся тобі допомагати. Грошей твоїх я не брав.

— Шкода, що ми не змогли домовитись, — Добрик рішуче підвівся і рушив до виходу.

— Почекай, — окликнув його викидайло. — Чого кіпішуєш? Наша прибиральниця Каська щось розказувала про таку малу. Каська зараз сидить у підсобці разом зі своїми швабрами. Коридором прямо, другі двері наліво.

— Дякую, — Добрик звернув у коридор.

А викидайло зробився на диво говірким:

— А й справді, чому б не допомогти людині, яка шукає свою племінницю?.. Чи там троюрідну сестричку… І не ображайся, що я тебе викинув тоді, — така в мене робота. На кого покажуть, того й викидаю.

Голос охоронця заглушили двері підсобки, які Лісовий акуратно причинив за собою. Між швабрами й відрами сиділа на стільчику худа жінка в затертих джинсах і барвистій сорочці.

— Ви Каська? — якомога ввічливіше запитав Лісовий.

— А вам яке діло? Може і Каська!

— Я шукаю маленьку дівчинку зі світлими кучерями. Вона бездомна. Живе десь біля вашого бару. Звуть її Делія!

— А на фіга тобі мала?

— Хочу їй допомогти. Вона надто… чиста якась, як для такого життя.

— А ви хто?

— Взагалі-то я письменник, Добрик Лісовий.

Чи то прибиральниця Каська була впевнена, що всі письменники — люди добрі від природи, чи то їй сподобалося чудернацьке ім’я незнайомця, чи чула щось хороше про особу Лісового — так чи ні, але крига її недовіри раптово скресла.

— Є така дівчинка. Ви говорите про Делі. Її так звуть. Вона приходить до мене раз на тиждень. Я дозволяю їй помити голову теплою водою. Таємно, звичайно, щоб ніхто не бачив і не приставав до малої. У Делі навіть є два комплекти одягу. Вона якось прала один комплект, а потім носила кудись сушити.

— Коли вона сюди прийде?

— Поняття не маю. Нічого не казала.

— А де вона живе?

— Та бездомна ж. Ніде!

— А якесь постійне місце нічлігу в неї є?

— Я не питала.

— Дякую і вам! — Добрик знайшов у сумці свою книжку кишенькового формату «Принцеса Зеленого Чаю», підписав її й віддав прибиральниці. — Це вам, на згадку. Ви мені дуже допомогли. Там, на першій сторінці — номер мого телефону. Якщо дізнаєтесь щось про Делі, передзвоніть, будь ласка.

«Джунглі Старого Міста» він залишив викидайлові.

Потрібно боротися за кожну душу!

Через хвилину йому зателефонував Олько.

— Привіт, старий! Моя менша сестра бачила Делію. Вони бавилися в піску на дитячому майданчику біля сто восьмого будинку.

Лісовий поспішив до сто восьмого будинку.

Навіщо він шукає цю дівчинку? Бо в ній — ключ до його проблеми! Мала знає відповідь на його запитання. Тоді, біля бару, дитина, яка зазнала стільки горя від цього світу, знайшла в собі сили допомогти дорослому, який збився чи навмисне зійшов із правильного шляху.

Він так хотів бути по-дитячому наївно щасливим, бо тільки таке щастя є справжнім. А біляве кучеряве ангелятко знало, як його досягти, й могло стільки всього навчити дорослого письменника.

Сто восьмий будинок. Навряд чи Делія могла поселитися тут. У підвалах її можуть знайти старші конкуренти, а горища в таких будинках тримають під замком і проникати туди щодня не так просто.

Добрик обернувся й несподівано узрів продовження тієї бетонної стіни, що тягнеться вздовж стічної канави. За стіною височіли труби місцевої котельні.

Це була двоповерхова будівля з пласким дахом. Навпроти котячої діри в бетонній огорожі, що за баром «Ангельський Сад», Лісовий знайшов вузьку вентиляційну шахту в будинку котельні. Світла смуга на порослій моховинням цегляній стіні свідчила, що шахта йшла вгору під кутом. Забравши акуратно приперту заслінку, Добрик просунув у отвір голову й побачив угорі слабке світло. Всередині труба мала невеличкі ребра-перемички. По них дитина могла легко вилізти на дах. Але ні дорослий, ні підліток сюди не протиснулися б.

За сто одиниць сторож котельні відімкнув заіржавілий замок на дверях, за якими були сходи на дах.

— Якщо пан хоче лізти на дах — хай лізе. Там все одно нічого красти.

Опинившись на сходовій клітці, куди вже багато років ніхто не заходив, Добрик відразу збагнув, що йде правильним шляхом. На чисто протертих перилах висів «другий комплект» одягу: рожева курточка, рожева шапочка, ще одні сіро-білі колготи, червоний сарафанчик і маленький, наче ляльковий, рушничок.

Піднявшись на дах, чоловік побачив невеличку будку, примуровану до загального комина, з маленькими дверима й маленьким віконечком. Біля хатинки в іржавому тазику росли й розкішно квітували чорнобривці.

Це справжня фантастика: хтось створив тут власний світ!

На матраці, вкрившись латаною ковдрочкою, спала Делія. Біля неї дрімала безока лялька. У будці було тепло від розігрітого комина. На шворках, натягнутих під дахом, висів рушник, на невеличкому столику згрудились тарілка, горнятко, півпачки крекерів, декілька консервів з морської капусти, літрова пляшка води, під столиком — маленькі черевички. З-під ковдри визирали дві ніжки в червоній і зеленій шкарпетках.

Коли Добрик, пригнувшись, стояв у будці й роздивлявся незвичайне помешкання, дівчинка прокинулася. Як знак доброї волі Лісовий простягнув їй пакет із шоколадками, соком і печивом, який приніс із собою.

— Поліцейські відпустили вас? — зраділа Делія.

Мала маяла ногами, сидячи на дашку одного з коминів її світу, який лише на півметра піднімався над покрівлею. Звідси було чудово видно район, де стільки років прожив Добрик. Таким він ніколи його не бачив. Дахи барів, гаражів, крамничок, стіни багатоповерхівок, голуби й граки колами літають над будинками, маленькі автомобілі купчаться у вузьких вулицях, люди-комашки снують по тротуарах. І ніхто з цих людей навіть не здогадувався підняти очі догори, ніхто й ніколи не бачив маленької дівчинки, яка спостерігає за ними з невисокого комина.

Смакуючи печиво, замурзавши ніс і підборіддя шоколадом, Делія розповідала:

— А ви перший, хто знайшов мене тут. Про це місце я дізналася, коли ще жила з тіткою. Сюди можна пролізти лише через вентиляційну трубу. Пожежна драбина поламана й висить на одному стояку. Сходи вже кілька років зачинені.

— Як ти, щодня лазячи старою вентиляційною шахтою, залишаєшся такою чистюлею? — дивувався Лісовий.

— Коли я сюди поселилась, то вимила шахту. А раз на тиждень я миюсь сама й перу одяг у підсобці бару навпроти. Тамтешня прибиральниця навіть супу мені наливає!

— Ти жебракуєш?

— Ні. Деколи прошу гроші, але дуже рідко. Я соромлюсь просити.

— Що ж ти їси?

— У магазинчику біля сто шостого будинку прострочені продукти складають у закритому дворику. Туди нема ніякого проходу — лише тріщина в паркані, куди лазять коти і я. Така сама діра є коло бару. Я читаю термін придатності на продуктах і вибираю, які мені більше підходять. Це не крадіжка, бо ці харчі вже не є харчами для інших людей, тільки для мене.

— А що ти робила біля бару так рано?

— Я виходжу зі свого сховку найчастіше після третьої-четвертої ранку. Тоді всі або вже сплять, або п’ють багато горілки й стають п’яними. Вони мене також не помічають.

— Дядьку, — Делія випередила нове запитання Добрика, — а навіщо ви принесли мені солодке й сік?

— Щоб віддячити тобі за увагу там, в канаві біля «Ангельського Саду». — Лісовий раптом відчув, що червоніє. — Тому, що ти відкрила мені очі на світ, і я за одну мить зрозумів більше, ніж за декілька років.

— А я думала, що ви хочете забрати мене!..

В очах Делії зблиснули дві величезні сльозини.