Чорне й біле в сірих тонах

-34-

Добрик вибрів на вулицю. Сходи стали для нього крітським лабіринтом, який довго не закінчувався. Мінотавром був він сам.

Хоч хода його була прямою, але в голові і в нутрощах усе бродило колами. Знову нудило. Здавалося, ось-ось припадеш до тротуару, щоб подарувати світові вміст свого шлунка. Але ця мить ніяк не наступала.

Може, нудота зводить не тіло, а те, що перебуває в ньому? Самій душі було кепсько, але вирвати вона не вміла. Її нудило від життя.

— Дай!

Це слово пролунало наче удар, підступний, гидотний удар по хворій свідомості.

— Дай!

Добрика перекосило від цього голосу. Він обернувся до людини, яка щось просила в нього, і зробив крок назад. У ніздрі вдарив запах засохлої сечі й роками немитого тіла. Так могли тхнути смітникові щурі, а не людина! Власник голосу й жахливого смороду схопив Добрика за плече й оскалився частоколом гнилих зубів.

— Дай грошей, во ім’я Господа!

— Ти віриш у Господа? — викрикнув Лісовий, відштовхуючи бомжа. — Тоді чому ти себе так опустив?

Обоє замовкли на хвильку й фентезист за цей час роздивився жебрака.

Він не раз бачив цих нещасних у подертому засмальцьованому одязі, з віхтями злиплого брудного волосся, з порожніми очима, не раз давав їм гроші, не раз міркував над тим, як допомогти їм вибратися з цього дна, й завжди відкладав таку допомогу на потім, мовляв, зараз мені не до снаги зробити для них щось істотне. Лише давав гроші, купляючи за копійки індульгенції для своєї совісті. А тепер…

Вони розглядали одне одного з неприхованою зневагою, майже з ненавистю. І що довше вдивлявся Добрик у це запухле заросле обличчя, у прірви затуманених вицвілих очей, то більше переконувався, що аж ніяк не може допомогти цій людині. Такі, як він, не йдуть до тебе з проханням про допомогу, а просто кажуть: «Дай!». Хтось із них став жертвою обставин і мріє вибратися нагору, повернутися до нормального життя, а інші просто існують і ні про що не мріють. Дай їм усе — вони знову опустяться на саме дно. Жебрак, що стояв перед Лісовим, належав до другої категорії: він не мав мрій.

— Ти… Такі, як ти…, — заговорив жебрак, — вважаєте мене за лайно! — Його нижня щелепа затряслася від злості й образи. — А я колись також жив у добрій квартирі і мав роботу!

— Ти здоровий чоловік! Ще можеш знайти собі роботу! Завжди бракує людей для фізичної праці! Можеш податися на фермерські господарства, мати там і роботу, і житло, і їжу!

— Я збираю сміття і здаю його на сортувальний завод!

— Раз на день. А потім за ці гроші купляєш пляшку якоїсь гидоти й валяєшся п’яний біля смітників!

— Пляшку беру!.. Ти можеш судити мене за це?

— Мушу, бо ти просиш у мене гроші, замість того, щоб їх заробляти. Відчепись від мене і йди гнити далі!

— Сука! Такі підараси, як ти, живуть нагорі, мають гроші, мають купу чистих і намальованих шльондр, а не алкоголічок на звалищах! І тобі шкода дати мені грошей, щоб я щось поїв і випив. Та ти живеш у раю! Я вбивав би таких, як ти!

Жебрак раптом заревів, кинувся на Добрика і вчепився йому в горло, намагаючись схилити вихідця з раю на тротуар. Лісовий різко вдарив жебрака в груди, відкинув до стіни й притримав за плечі.

— У раю?! — закричав Добрик, ловлячи погляд бідолахи. — Та я живу в такому пеклі, яке тобі й не снилося! Я хотів допомагати таким людям, як ти, робити добро, а світ так проїхався по мені…

Добрик поправив одяг і зайшов у сусідні двері, над якими висіла дуже брудна й малопомітна вивіска «Ангельський сад».