Чорне й біле в сірих тонах

-16-

Коли з’являються запитання, на які не можеш чесно собі відповісти (будь-яка відповідь буде оманливою), дуже важко писати. Треба знайти те, що шукаєш, відкрити ще одні потаємні двері у своїй свідомості, а вже тоді виливати це на папір. Лишень тоді з купця ти перетворюєшся на сенсея. І Сата закрила ноутбук.

Сьогодні вночі — момент істини. Він знову кличе до себе. Цей виклик приходить не листом, не повідомленням, не бандероллю й не кур’єром, цей виклик — відчуття внутрішнє. І воно ніколи не буває оманливим. Сата Санта знову потрібна Йому.

Одягнувши плащ, Сата вийшла зі своєї квартири й за півгодини опинилася в Личаківському районі, поміж старобудов.

Пройшовши двадцять хвилин від підземної стоянки, вона зупинилася перед невеликим будинком, що нагадував готичну капличку. Колись ця споруда була пристановищем якоїсь прохристиянської секти, а тепер у ній чекає Він. Дивно. Очевидно, в цій секті істинних християнських ідеалів було надто мало. Кажуть, в часи Великої Анархії тут збиралися сатаністи, потім демоноборці — для самовипробувань, потім ця капличка згоріла, коли її намагалися наново освятити греко-католики. А вже після пожежі ніхто з канонічних парафій чи сект не заявляв на неї права. Поліс відбудував її за гроші ЮНЕСКО і призначив пам’яткою архітектури вісімнадцятого століття. Тепер сюди забігають сховатися від дощу, покохатися, покурити травичку, подумати про вічне і просто перепочити за масивними стінами від суєти великого міста. Доглядачі Личаківського кладовища тримають у ній свій інвентар.

Натиснувши на завжди відчинені двері, жінка пройшла всередину. Голі сірі стіни, височезна стеля, високі вузькі вікна, тьмяне освітлення й ряди католицьких лавок створювали атмосферу аж ніяк не християнської споруди. Простір без певного призначення, трохи примарний, трохи пов’язаний із потойбіччям. Але Саті було байдуже. Вона давно поборола забобонний страх перед такими речами.

Вона сіла на першу лавку перед глухою стіною й почала роздивлятися ледь помітні тріщини в штукатурці.

— Я прийшла.

Тиша. Лише холодний протяг пролетів над лавками, погладив її волосся й спробував заповзти під поли плаща.

Тиша скручувалася в тугу пружину, яка будь-якої миті могла вистрелити.

— Я чекав.

Хоча перед кожною зустріччю Сата внутрішньо готувалася почути Його голос, щоразу мороз пробігав по шкірі від Його перших слів. Сата ніколи не вгадувала час і напрямок, звідки пролунає цей голос. Сумний і розумний, як сама древність світу. Приємний. Сухий, але оксамитовий. Не зверхній, не дружній, не офіційний, не єхидний, трохи жорсткий і тому щирий. І, як завжди, лише голос. Він ніколи не з’являвся перед своєю гостею.

— Ти добре виконала Мої прохання, — Він завжди говорив «прохання», хоча Сата сприймала Його слова як накази. — Але це лише початок.

— Добрик зламаний, — чи то невпевнено ствердила, чи запитала письменниця.

— На деякий час. Людину, її зовнішню сутність, зламати легко. А нам потрібна його глибина. Колись Я врятував тебе, тепер хочу врятувати його.

— Я думала, Ти хочеш його знищити!

— Його тіло, але не його душу. Знищення душі Лісового буде Моєю поразкою. Я ж прагну його переродження. І він сам повинен пройти цією дорогою. З власної волі. А ми лише розставлятимемо дороговкази.

— На Добрика вийшли «Білі Ангели».

— Добре. Це ще один дороговказ, ще одне коло для нього. Правильний дороговказ. Він уже ступив на шлях до Мене.

— Часто я не розумію, чого Ти прагнеш насправді.

— Того, чого прагнуть усі, — справедливості. Моєї справедливості, бо вона своя для кожного. Прагну мати те, чого прагнуть усі, мати те, що Мені не належить. І все йде повільно, але завжди в потрібному напрямку. Та останнім часом з’явилася одна проблема.

— І яка ж?

— Ти! — На цьому короткому слові голос ураз набув такої насиченості, що Сата від несподіванки здригнулася. Такого повороту вона не очікувала. Але ця відповідь була дуже близькою до тієї, яку вона шукала останнім часом.

— Ти впливаєш на ідеї, на віру, на мрії Добрика, відкриваєш для нього звичайні істини нашого світу, змінюєш його свідомість і змінюєшся сама!

— Я не змінююсь! — гнівно запротестувала Сата. — Я є такою, якою є, й бути іншою мені не дано! Чому ти вважаєш, що зі мною не все гаразд?

— Я ніколи нічого не вважаю. Я завжди знаю.

— В чому я змінилася? — У голосі Сати зазвучав розпач.

— Тобі шкода Добрика! Ти відчуваєш до нього співчуття! Винуватиш себе за те, що йому вчинила! Попри жалість він викликає у тебе захоплення. Ти починаєш його любити! Просто боїшся визнати це.

— Ні! — Сата різко підвелася з лавки, роззираючись навколо. Їй зараз дуже хотілося побачити Його, подивитися Йому в очі. — Ні! До Лісового відчуваю зневагу і презирство. Як і до більшості людей, якщо не до всіх. Чоловіки ж для мене або самці, або ті, кого можна використати, або непотріб і дрантя. Добрик належить до останніх. Так, я визнаю його талант, але не захоплююся ним, бо Добрик не вміє користуватися таким даром. Він нікчемний як людина. Він слабкий. Тому поваги до нього, а тим паче любові, відчувати я не здатна!

— О-о-о! Скільки емоцій! — Він тихенько засміявся.

Протяг обволік холодом плечі Сати й наче посадив її назад на лавку.

— Як думаєш, а ти здатна любити? — Холод не відпускав, а дедалі міцніше закутував жінку. Вона помітила, що її плащ розщібнутий.

— Напевно. Я ж усе-таки жінка й деколи декого трохи люблю. Люблю, коли хтось задовольняє мене в ліжку. Любов — це пристрасть, це завоювання нового, але для мене це почуття має дуже мало спільного з такими поняттями, як вірність, співпереживання, самопожертва. Любов народжується з пристрасті й дуже швидко помирає в байдужості.

Холодний вітер ущільнювався. Саті здалося, що він хвилями пробігає по її грудях, по животі, впирається в стегна, наштовхуючись на теплий супротив її тіла. І з кожною хвилею цих примарних дотиків всередині в ній народжується синхронна хвиля, яка несе солодку муку, очікування, задоволення й біль одночасно. У цьому відчутті є щось дуже плотське. Сата відчувала, що зволожується. Вона тихенько застогнала, опираючись на спинку лавки, прогнулася й заплющила очі.

— А Мене ти могла б покохати?

Холод ставав то кригою, то жаром, добирався до її шкіри, огортав доторками її груди, пестив набубнявілі соски й намагався стекти неіснуючими краплями між ноги.

— Я не знаю, — видихнула письменниця. — Я не знаю, що відчуваю до Тебе!

Сотні тисяч ниточок стягували її тіло зсередини. Хвилі холоду ззовні й вогню всередині то боролися між собою, то зливалися воєдино. Сата відчувала їхній ритм. Дихання сперло. Вона розслабила міцно стулені ноги. Задоволення росло, розгоралося, розпікало. Доторки перетворилися на щось майже фізичне, матеріальне. Величезна хвиля втіхи, перемеленої з утомою, набігала, накочувалася, росла, обіцяючи ось-ось вибухнути й розтектись по тілу першим, але не останнім ударом неземного задоволення. І раптом це надреальне оргастичне страждання змінилося таким же надреальним болем.

Сата обхопила руками живіт і зігнулася, розплющивши очі. Її погляд уперся в тінь на стіні. Тінь схиленого над нею чоловіка. Вона різко обернулася назад, але нікого не побачила. Перевела погляд на стіну — лише сіра штукатурка, дрібні тріщинки й плями від часу і людей.

Здалося?

Застібнувши плащ, Сата підвелася. Від цього руху її занудило, але за мить слабість минула.

— Ти хотів мене налякати? — тихо запитала вона, простуючи до виходу.

— Ні. Ти ж не налякалася? — І голос зник, не чекаючи відповіді. Гостя цього дивного будинку точно знала, що сьогодні Він уже нічого не скаже. Закінчення розмови Сата відчувала так само чітко, як і Його поклик.

До підземної стоянки письменниця йшла у повній розгубленості. Що означали Його слова про шлях Добрика? Про її любов до цього бідолахи? І що саме відбувалося потім? Щось схоже на секс, але… з ким? Такі доторки були вперше. І вперше з’явилася Його тінь.

Дорогою додому Сата зайшла в бар поблизу свого будинку, вибрала собі міцного молодика й повела його на диванчики другого поверху. Їй конче треба вивільнити ту хвилю, яка не прорвалася назовні в капличці й тепер мучила зсередини. Але нічого не вийшло. Оргазм не приходив. Вона лягла на живіт і дозволила незнайомцеві зайнятися з нею анальним сексом, хоча зовсім цього не хотіла. Так вона намагалася хоч якось покарати себе за власні помилки. Але полегшення не настало. Пославши молодика подалі, жінка повернулася додому. Дика втома і спустошення накрили її з головою.

Щось відбувається не так, як вона цього хотіла. Щось починає відбуватися без її згоди.