Чорне й біле в сірих тонах

-24-

— Ти бачиш, що нарешті у мене все пішло на краще, і тому знову намагаєшся перекреслити моє життя? — Добрик із неприхованим роздратуванням глянув на Сату.

— «Пішло на краще»? Ще б пак! Ти вперше відчув смак багатства і моментально перехрестив його зі «зла» на «добро».

— Не верзи дурниць! Я не змінився від того, що гостюю в палаці, п’ю дорогі вина і споживаю вишукані наїдки. Просто тепер у моїх руках є деяка влада, яка допоможе мені… досягти цілей, яких я завжди прагнув!

— Добрику, ти говориш, але сам не віриш своїм словам. У тебе є влада? Білі ангели дали тобі не владу, а ілюзію влади. Вони під твоїм брендом досягнуть своїх, а не твоїх цілей. Теперішнє швидко змінює тебе. Ти вже навчився бути нещирим із собою, і зараз чудово розумієш, що все зовсім не так, як ти про це розповідаєш! Але це твоя справа! Бреши собі, скільки влізе.

— Куди і навіщо я повинен їхати? Що ще ти вигадала?

— Ти обов’язково повинен їхати зараз зі мною. Це дуже важливо для нас обох. І злого умислу в мене немає.

— А якщо я відмовлюсь?

— Не відмовишся, щоб не шкодувати потім.

Сата осідлала розкішний мотоцикл і кивнула на місце позаду себе.

Сата Санта не помилялася: Добрик не збирався відмовлятися від загадкової поїздки — надто вже серйозно прозвучало її запрошення.

Вони проїхали підземним автобаном, залишили мотоцикл на стоянці й вийшли на поверхню біля Сихівських масивів. Звідси рушили пішки в напрямку старих закинутих заводів і складів.

Тут було доволі цікаво, хоча й не дуже затишно. Усі стіни, баки, паркани навколо розписані графіті — то примітивним і вульгарним, то настільки витонченим і майстерним, що могло гідно конкурувати з іншими шедеврами світового мистецтва. Й усі ці нескінченні галереї під відкритим небом виростали з гір сміття і мліли в невишуканих ароматах сечі.

— Страшно? — бадьоро запитала Сата.

— Після пригод на пустищі за «Астером» такі місця мені не дуже подобаються, — відповів Добрик. Як не намагався він іти прямо, випростатись, не горбитися — все ж утягував голову в плечі й постійно озирався, остерігаючись нападу.

— І мені страшно, — зітхнула красуня. Вона сказала правду. Сата дійсно чогось боялася, і хоча також намагалася не виказувати цього, страх остаточно оволодів нею. Добрик помітив, що його супутницю лихоманить.

— Ти тут виросла?

— Так. Мама народила мене он у тому ангарі, — Сата показала рукою на далекий хребет облупленої напівкруглої в перерізі споруди. — Була зима, але там стояли вантажівки й нагріли приміщення своїми вихлопами.

— Куди ми все-таки йдемо?

— Побачиш!

Коли попереду з’явилися бетонні стіни якогось занедбаного складу, Сата звернула праворуч, в якийсь затхлий критий перехід між двома парканами. Ним вони вийшли на невеличку площадку з арматурними сходами, які вели на водонапірну вежу. У вежі давно не було води. Піднявшись на балкончик, що оперізував порожню цистерну, Сата сховалася за листом рифленої, проіржавілої бляхи, поглядом наказавши Добрикові зробити те саме.

— Звідси ми добре бачитимемо кіно, яке розпочнеться через кілька хвилин, — пояснила вона.

— Кіно? Його сюжет мені не дуже подобається. Здається, він буде брутальним.

— Зате реальним. Тепер мовчи.

З перекошених воріт складу вийшов довгов’язий бородатий чоловік у бандані й почав роззиратися навколо. Судячи за його ходою, він був не зовсім тверезий або не зовсім здоровий. Хтось окликнув його зсередини й чолов’яга поплентався назад у ворота.

— Це — Зелений Дрин, — прошепотіла Сата. — Він мені як брат чи щось схоже на брата.

— Він п’яний.

— Напевно. Крім того, його недавно підстрелили.

Із сусіднього звалища на площу перед складом вбігла дівчина років п’ятнадцяти й пронизливо свиснула. За мить з будівлі висипало з десяток людей, одягнутих у джинси й шкіру. У кожного в руках були револьвери, гвинтівки й автомати. Дівчина ящіркою шмигнула в підвальне вікно, відразу ж вистрибнула звідти з обрізом у руках і залягла за бетонним блоком біля складського входу.

— У них бойове навчання? — спробував пожартувати Добрик, спостерігаючи за цими маневрами. Йому дедалі більше не подобалося місце і події, які тут відбувалися.

— Мала — це Кнопка. Моя кузина. Он там, за бетонними блоками, лежить Писарчук, єдиний з усієї зграї, хто вміє читати й писати. Це він навчив мене дряпати перші слова на стінах.

— Вони когось чекають? — запитав Добрик.

Сата не відповіла, лише кивнула головою в сторону міста. Лісовий глянув за нею й побачив, як розбитою дорогою до плацу перед складом їде три осяйно білих джипи. Такі ж стоять у гаражах Сегіта. Тепер Добрик почав розуміти сценарій Сатівського «кіна».

Авто зупинилися за п’ятдесят метрів від складів. З першого джипа вийшов чоловік у білому плащі й рушив до засади. Підійшовши до купи безладно згромаджених бочок з-під пального, він зупинився й голосно запитав:

— З ким я маю говорити?

З-за бочки підвівся Дрин і зробив кілька кроків назустріч візитерові.

— Зі мною.

— Твоє стадо мало вибір: зникнути або з нашого поліса, або з лиця землі. Ви залишилися і далі паскудите цю землю своєю присутністю. Тепер ви помрете!

Дрин набундючився, склав руки на грудях і заявив:

— Ми обміркували вашу пропозицію, довго радилися й написали таку ухвалу, — він витягнув з кишені якийсь засмальцьований папірець, довго його роздивлявся й нарешті прочитав по складах: — І-діть у ду-пу!

І додав:

— Так, саме так ми порішили!

— Ось і поговорили, — посміхнувся чоловік у білому.

Після цих слів він схопив Дрина за руку, скрутив його і розвернув спиною до себе. Все відбулося миттєво. Щойно двоє чоловіків стояли обличчям одне до одного, а за мить біляк уже тримав ножа біля горла Зеленого Дрина.

Дверцята джипів синхронно відчинилися і з них висипало два десятка чоловіків і жінок у білому шкіряному одязі, серед яких Добрик упізнав Сегіта й Оллі. Всі біляки зайняли вогневі позиції. Білий ангел, який тримав Дрина, опустив руку з ножем, кидаючи іншою рукою щось чорне й маленьке в купу бочок перед собою. Дрин із перерізаним горлом упав на землю. Його тіло декілька разів судомно смикнулось і зникло за димом і полум’ям вибуху. Уламки бочок розліталися на десятки метрів, бризкаючи навколо клаптями вогню. У повітрі між ними змигнули два палаючих тіла. Біляк устиг кинутися за рятівний бетонний блок.

Добрик широко розплющеними очима глянув на Сату. Вона дивилася на небо й щось тихо шепотіла. Цей шепіт був схожий на молитву. Він схопив її за плечі й почав щосили трусити.

— Ти знала! Ти все знала й нічого не зробила!

Від джипів залунали постріли. Члени Дринової банди миттю збагнули, що їх перестріляють за лічені хвилини, тому відразу кинулися під прикриття бетонних стін складу, безладно відстрілюючись. Двоє не добігли до рятівних дверей і розпростерлись на асфальті, підтікаючи кров’ю. Кнопку вибухом викинуло з-за бетонного блока й тепер вона лежала посеред площі зовсім безпорадна. Той, хто вбив Зеленого Дрина, побіг до неї й, схопивши за волосся, ривком поставив малу на ноги. Постріли вщухли.

— Виходьте всі, інакше я приб’ю цю малу хвойду! — закричав біляк, шарпаючи дівчину за волосся. Дівча, приголомшене вибухом, навіть не намагалося вириватися.

— Рахую до трьох! — попередив білий ангел, притискаючи Кнопку до себе. Зі складу не долинуло жодного звуку. Тоді чоловік задер спідничку малої до грудей і запустив руку їй між ноги, іншою притискаючи пістолет до голови заручниці. — Подивіться, місцеві красуні навіть трусиків не носять! Що ж мені зробити з нею?

— Не рухай її!

На цей окрик усі повернули голови до водонапірної вежі й побачили чоловіка, який спускався сходами вниз.

Сата, не показуючись із-за бляхи, окликнула Добрика. Коли він обернувся, вона кинула йому маленький пістолет. Добрик на льоту впіймав іграшку і сховав до кишені.

Він швидко спустився, пробіг через перехід і вийшов на площу. Зупинився біля ангела, що продовжував роздягати Кнопку.

— Не смій її рухати! — з притиском мовив Добрик, стискаючи кулаки. — Сегіте, ти тут? Отак ти твориш кращий світ?

Сегіт махнув рукою, щоб дула навколо нього опустили, і пояснив своїм бойовикам:

— Знищення Лісового буде нашою поразкою. Він трохи заблукав і ми повинні врятувати його!

Білий ангел, що тримав Кнопку, засміявся.

— Добрику-дурнику, а що ти мені заподієш? Зараз, на твоїх очах, я зроблю з цією смердючою хвойдою все, що захочу, а ти сядеш біля мене і плакатимеш, бо ти слинтяй і слизняк! Ти — безхребетна медуза, не здатна на справжні вчинки! — він зірвав з дівчини футболку. — Дивись, які в неї гарні цицьки! Хочеш цю малу? Зараз я їй відстрелю дещо!

У рідкому диму з’явилася постать жінки, чимось схожої на Сату. Вона зупинилася біля складських воріт. Піднявши вгору руку з білою хусткою, жінка заговорила:

— Я Малявка. Виродку, відпусти мою Кнопку! Бачиш, я вийшла без зброї. Відпусти дівчинку й ми поговоримо про наше виселення з міста!

— Пізно! Сьогодні виселяєтеся вже на той світ, — Біляк навів пістолет на Малявку.

— Не дозволю, — прошепотів Добрик, цілячись у голову біляка й тамуючи тремтіння.

Пролунав постріл. Біляк відпустив Кнопку й вона мішком осіла на землю. Чоловік повалився поруч. Зброя випала з його рук.

Лісовий здивовано подивився на свій пістолет. Він іще ж не вистрелив, а кривдник Кнопки вже лежить мертвий!!!

З паркану на площу зістрибнула Сата, не випускаючи з рук свого пістолета. Вона підійшла до Лісового.

— Я не хотіла, щоб ти брав гріх на душу.

— Це не було б гріхом.

Зі сторони джипів долинув звучний голос Сегіта:

— Чудово! Який сюрприз! Оце так подарунок! Сато, люба, я надзвичайно радий тебе бачити. Приємно, що ви разом! Шкода звісно, що ні ти, Добрику, ні ти, Сато, не погодилися стати моєю зброєю в цьому світі, та все ж було приємно з вами працювати!

— Коли це я працювала з Сегітом? — здивувалася Сата.

Сегіт сперся ліктями на дверцята машини й наказав своїм людям: — Убити їх обох! — А пошепки додав: — Добрику, не ображайся. Ти й надалі будеш символом білих ангелів. Тільки вже мертвим символом.

Три джипи вибухнули одночасно. Хвиля розпеченого повітря шпурнула Добрика й Сату на ґрунт.

Зі сховку в стіні вийшло декілька чоловіків з ручними гранатометами. Один із них крикнув крізь дим і палаючі остови джипів:

— Сато, ти де? Це я, Серж. Я не спізнився?

Але з диму ніхто не відповів.