Чорне й біле в сірих тонах

-17-

Дива медицини (що вони дорожчі, то більш дивовижні) швидко перевели його у вертикальне положення. Під час ходьби забинтовані груди ще співали тихеньким болем; коли підводився або сідав, у голову ще била хвиля слабкості, але на цьому всі незручності закінчувалися. Добрикові здавалося, що тут підлікували не лише його тіло, а й душу. Нарешті йому чогось хотілося! Не тільки писати, а й чогось для себе особисто. Для свого тіла! Для свого задоволення! Тим більше, що в союзі з «Білими Ангелами» з’являлася реальна можливість щось робити: сіяти й бачити результат відразу, а не примарно вірити у плоди свого літературного генія десь-колись, у далекому майбутньому (а ще ймовірніше, аж після смерті, коли вже нічого підправити не вдасться!).

Оллі забрала його з лікарні власним болідом «Майбах», який не дуже поступався «Феррарі» Сати (і взагалі, Оллі багато в чому не поступалася Саті), й одразу відвезла до палацу Сегіта, який слугував заодно й резиденцією для білих ангелів.

Оллі, ця невисока, але граційна східна кішка, виявилась на диво не стервозною, а дуже навіть навпаки… Багато сміялася у відповідь на кволі жарти Добрика або ж просто усміхалася (а вона була справжнім майстром простої усмішки). Розмовляти з нею було напрочуд легко. Досі фентезист у товаристві красивих жінок завжди почувався напрочуд скутим, але не зараз, не з цією красунею в білому одязі.

Палац вразив Лісового ще брамою на в’їзді. У цій брамі (не в кованій решітці, а в сторожці біля неї) могла б комфортно розміститися невелика китайська сім’я. Від брами до особняка вела вигадливо заплетена гравійна дорога в обрамленні круглих валунів різних розмірів і підстрижених у формі приплюснутих куль кущів самшиту. Гравій затишно зашурхотів під колесами і незабаром болід затих перед сходами, що здавалися знизу першим рівнем ацтекських пірамід. Обабіч палацу зеленим килимом розлігся англійський газон з островами квітників, лабіринтами живоплотів і дерев з вигадливо сформованими стовбурами й кронами. Палац підводився з цього дивовижного саду кількома рівнями балконів, терас, веж та їхніх багатоповерхових шпилів. У такому казковому місці справді могли жити лише білі чарівники або комуни світлих ельфів, або зграйки добрих шугайстрів. І все це в центрі Леополіса! У межах старого міста!

Сегіт дуже приязно зустрів гостя. Голова Білих Ангелів аж світився від щастя, приймаючи легендарного для нього гостювальника. У великому холі біля каміна утрьох з Оллі вони випили з нагоди приїзду запаморочливо ароматного вина, значно старішого за людський вік. Потім господар показав гостеві свої колекції зброї, картин, оранжереї, книгарні, акваріум, басейн і, врешті, кімнату, відведену для Добрика. Тут було все! І ванна (в якій міг би купатися слон), і пальми з кількаметровими листками, і старовинні гобелени на стінах, і величезне ліжко, і чудовий закуток з диванами, і просторий, але дуже затишний, кабінет-балкон з книжковими стелажами аж до стелі. На чільному місці — книжки самого Добрика.

— Чесно кажучи, я хотів би, щоб ви постійно жили тут. Мрію хоч якось допомогти у такій жертовній праці, як ваша, — сказав Сегіт, вичекавши, поки спаде перша хвиля Добрикового захоплення.

— Не певен, що моя творчість настільки залежить від інтер’єру, — відповів той, знизуючи плечима.

— Тоді погостюйте у мене тиждень-другий! Вам потрібен належний догляд після поранення.

— Це більш ніж щедра пропозиція. І я погоджуся на неї без зайвої скромності.

Після вишуканого сніданку Сегіт показав Лісовому зали під особняком, де збиралися члени братства. Як виявилося, кожен білий ангел проходить неабиякий фізичний вишкіл: різноманітні види боротьби, володіння холодною й вогнепальною зброєю, заняття в тренажерних залах, плавання, перкур, легка атлетика. За межами резиденції ангели опановували кінний спорт і різноманітні транспортні засоби.

«Вежа Всіх Вітрів губила свою корону в чорному небі, наче зрощуючи скелі, на яких стояла, з небесною безоднею. Жодна дорога не вела до неї, жоден міст не спинався над прірвою навколо, навіть ледь протоптаний путівець не вів до її входу. Та й входу у вежу не було видно. Не людські руки створили цей шпиль за болотом, і жили в ньому не земні створіння, а, швидше, небесні. Хоча під таким чорним небом навряд чи були вони добрими й радісними.

Про цю вежу складали легенди, проте ніхто ніколи не бачив її. Синій Камінь, давній приятель Дібровника, напівжартома говорив: «Вежа-в’язниця Володаря Чорного Туману подібна на велике кохання — усі знають, що існує, але ніхто досі не бачив». Синій Камінь, як і багато хто у цих землях, не вірив у кохання. Дібровник і сам сумнівався в реальності цього почуття, поки не опинився в його солодкому полоні. Лише кохання здатне перетворювати хижку на палац, кашу з глиняної тарілки — на розкішний бенкет, краплі роси — на діаманти, а сонячні промені — на золото. Відтепер вірити у кохання Дібровникові не було потреби — він жив цим найвищим із земних почуттів.

Любов до звичайної жінки зірвала його з насидженого й затишного місця, змусила покинути родинні статки, ризикувати собою, йти світ за очі, порвавши зі всіма добрими й щирими донедавна, а тепер заздрісними й єхидними товаришами, стала причиною заздрості чаклуна, зробивши їх смертельними ворогами, й привела, нарешті, сюди. І ось він, маленький, знесилений, ще вчора — звичайний смертний, а сьогодні — відчайдушно живий, стоїть біля підніжжя скелі й дивиться на вежу-примару. Його погляд намагається знайти поміж мертвих стін, поміж чорноти бійниць і тіней піддашшя хоч якусь ознаку життя, якийсь рух, вогник, які б дали знак, де шукати кохану в цьому піднебесному шпилі.

— Він не прийде, — прошепотів Володар Чорного Туману і його голос, подолавши болото, зазвучав усередині вежі.

Вона почула цей голос, але не повірила його словам. Дібровник також відчув фразу ревнивця і, збагнувши її оманливий зміст, усміхнувся. Чаклун боїться, якщо бреше. Отже, похід через болото не був марним! Астера, кохана богиня із земних жінок, не може повірити цьому. Вона чекає на нього й завжди чекала. Чоловік схопився руками за холодне каміння й поповз по скелі вгору».

— Ти пишеш? Я невчасно? — Оллі зазирнула у двері, не наважуючись зайти до кімнати Лісового. Мабуть, для неї було святотатством заважати народженню на світ нових сторінок.

— Пишу, але ти зовсім не заважатимеш мені. Швидше, навпаки, — Добрик відірвався від екрана нотерайта й обернувся до дівчини.

— Можна я просто тихо посиджу, подивлюся на тебе? — Вона нарешті увійшла.

— Невже моє ремесло таке цікаве для поглядів збоку?

— Я б із задоволенням дивилася на нього зсередини, а не збоку, але, на жаль, не всім дано це вміння.

— Усім. Просто не всі пробували.

— Та ні, є різні люди з різними талантами, й чужі таланти завжди є чимось дивовижним. А твоє ремесло — для нас дуже важливий талант. Воно створило «Білих Ангелів» і постійно підтримує нашу віру.

— Досить лестощів, — Добрик відчув, що заливається рум’янцем.

Оллі пройшла до ліжка й присіла на його краєчок. Її легка біла сукня півколом розлетілася на синьому атласному покривалі.

— Ти живеш тут? — запитав Добрик, автоматично перечитуючи написане.

— Так. Ми з тобою сусіди, — з непідробною гордістю вимовила дівчина.

Лісовому враз захотілося якомога швидше перейти за сюжетом роману до портрета Астери. Чомусь з’явилося бажання надати очам своєї головної героїні східної розкосості й іще деяких рис, які впадали у вічі при погляді на Оллі. Хоча досі непохитним прообразом Астери була Єва Грінтик, але в якийсь момент монополія танцівниці на головний персонаж у романі захиталася. Не те, щоб Єва зникла з думок Добрика, просто він підсвідомо почав забороняти собі думки, в яких вона могла бути присутньою. І зміна обстановки допомагала в цьому. А коли Єва й проходила легкою ходою спогадів, то вона вже була не одна. Біля неї впевнено крокувала Оллі. А позаду них під проливним дощем у чорному платті стояла Сата Санта. Самотня.

Зі зміною портрета Астери почав змінюватись і її характер. Треба вплести інтригу. В Астери повинні з’явитися сумніви. Її кохання не може бути настільки чистим і безмежним, інакше воно віддалиться від реалій читача. Добрик зрозумів, що закохана пара вже не є еталоном людських стосунків і високих почуттів, — у них з’являються риси звичайних людей.

Оллі, наче кішка, сиділа на ліжку й великими очима (а у великих очах відображається завжди набагато більше, ніж у маленьких) спостерігала за спиною творця. Він відчував цей погляд, але не здригався від нього, а грівся у його теплі. І йому почало здаватися, що в таких умовах можна створити набагато глибші, сокровенніші тексти, ніж у сірій каюті, де єдина жива пляма навколо — це мох на карнизі водостічної труби.

— Схоже на магію, — прошепотіла білий ангел.

— Що саме? — Добрик давно очікував, що вона щось скаже, але продовжував діловито вистукувати свій ритм на клавіатурі, більше видаляючи слова з помилками, ніж набираючи нові.

— Те, що зараз з-під твоїх рук висковзують події й чиїсь враження. Творити долі інших людей — це викликає захоплення, а заодно й певну заздрість.

— Твоя присутність тут також впливає на вигадані долі під моїми пальцями.

— Справді? — У нотному стані її голосу з’явилося кокетство. Добрикові здалося, що його слова гармонійно вплелися в загальну ситуацію. І тут поміж упертого кохання Дібровника й чорних скель з’явилася нова думка: «Оллі ж прийшла не просто так. Вона не Георгій Айзеншпік, що краєм ока спостерігає, як інші пишуть». Звісно, у цій думці була крихта хтивості. Якийсь крок від задуманої лінії, від самоконтролю, але приємний крок.

Він вирішив, що краще не озвучувати цю думку.

Дівчина встала з ліжка й пішла сходами на балкон-кабінет. Добрик спиною відчув її фізичне тепло… і її фізичну принадливість. Рука Оллі лягла на його плече (тремтіння від цього дотику йому не вдалося стримати), а сама дівчина присіла на край столу, нахилившись до екрана нотерайта. Чорне волосся звісилося на чоло, закривши за своєю ширмою погляд східних очей. Лісовий крадькома глянув на неї — у глибокому вирізі плаття видно невелику повну грудь. Оллі схилилася ще нижче, її рука ковзнула по його плечах, по шиї й тонкі прохолодні пальчики зарилися у волосся чоловіка.

Якоїсь миті два погляди зустрілися, потім її губи опинилися надто близько від його обличчя й несподівано розгорнулись у теплому й вологому поцілунку. Цілувала Оллі довго, мордуючи чоловіче єство повільністю рухів. Потім це фізичне тепло в білому платті сповзло на коліна Лісового. Їхні поцілунки вибухнули пристрастю, його руки помандрували по жіночих грудях, звільняючи їх від тканини, а губи пожадливо торкалися підборіддя, тонкої шиї, пульсуючої округлої плоті й, нарешті, стиснули набубнявілий сосок. Спокусниця тихо застогнала, прикушуючи нижню губу біленькими зубками й вигинаючись назад.

Після кількох хвилин солодких пестощів Оллі різко відвела голову Добрика від себе й легко поцілувала його в щоку.

— Я не хотіла б, щоб події розвивалися так швидко, — наче виправдовуючись, пояснила вона.

— Для мене це також занадто швидко, — зізнався Добрик, намагаючись вгамувати в голові солодку круговерть.

— Вибач, але все відбувається якось незалежно від мене. Я чомусь не змогла стриматись, щоб не цілувати тебе. Я… я зайду перед сном.

Візитерка затягнула плаття і, спустившись сходами з кабінету, вийшла з кімнати. А Добрик деякий час сидів з відкритим ротом, дивлячись крізь екран. Потім відкинувся на спинку крісла.

Стільки нового за останній час!

Захотілося написати, що Дібровник пробився до Астери, а в неї плаття було з великим вирізом, і вона повільно-повільно схилилася до нього, сидячи на столі перед ним. Потім вони мали б нестримно кохатися до ранку. Негайно! Відразу! Без болісних роздумів треба чи не треба. Кохатися у вежі на межі неба і землі.

Після смачної вечері Лісовий дві години спостерігав за тренуванням білих ангелів, виловлюючи поглядом кімоно Оллі.