Чорне й біле в сірих тонах

-28-

— Добрику, я чув, що сталося! — Айзеншпік трохи перестарався, зображаючи співчуття на обличчі, тому став схожим на бульдога, здивованого тим, що його копнули під зад.

Звісно, що він чув, що сталося! Погром білих ангелів на закинутому складі вже кілька днів обговорювали у теле-, радіо- й нетновинах. Суперники Бернштейна роздули цю справу до небес.

— Але відразу ж утішу тебе: три медіакомпанії замовили твій останній роман загальним тиражем 120 тисяч примірників. Аванс уже надійшов на твій банківський рахунок!

— І скільки це? — одразу ж зацікавився Лісовий.

— 90 000 одиниць. Це ж квартира на Стрийських Полях!

— Непогано! — В уяві письменника на мить постало життя, яке людині можуть подарувати такі гроші. — Що чути про Сату?

Фентезист не знав, чому саме запитав про суперницю. Вона безслідно зникла і, з одного боку, він тепер одноосібний лідер у фентезі Леополіса, а з іншого… хотілося знати, що сталося з нею, бо вона була небайдужою йому.

— Сату не знайшли, — відповів Айзеншпік. — У мене є дві версії. Перша — вона закінчила життя самогубством, друга — переселилася в інше місто під іншим псевдонімом.

— Ні перше, ні друге. Сата занадто сильна, щоб утікати від життя чи від проблем. Вона просто десь зачаїлася, відпочиває і скоро вибухне новими творами.

— Ти так говориш про неї, наче ви встигли потоваришувати, — здивувався Георгій.

— Не зовсім. Просто ти навіть не уявляєш, наскільки почесно мати достойного ворога, якого ти поважаєш. Коли я можу зняти готівку зі свого рахунку?

— Хоч сьогодні! — Судячи із щасливого виразу обличчя, Айзеншпікові також перепав чималий кусень від медіа-монстрів.

— Привіт, Добрику! Ти живий? А я думав, що тебе з’їло твоє добро, — почувся за спиною голос Петра Байки.

— З’їсти не з’їло, але трохи понадкушувало, — спробував пожартувати Добрик, обертаючись до співробітника.

— Ти сьогодні такий задоволений, — іронічно підмітив Байка. — Трахнув нарешті Сату, поки вона була у відключці? — Сусід по кабінету зупинився біля столу Лісового. Маленький худий невдаха, яких на світі не так уже й мало і які весь час намагаються прикрити єхидством і фальшю провалля своїх вад.

— Заткни пельку, сміття сіре! — Добрик різко звівся на ноги, стискаючи кулаки.

— Сіре, — швидко погодився Петро, відступаючи крок назад. — Комусь потрібно бути сірим, щоб чорне й біле так вигідно вирізнялося на його тлі.

Якусь мить назад Лісовий збирався вдарити Байку, та останні Петрові слова раптово ввели його в якийсь транс, бо були напрочуд правдивими. Не було б Байки — не було б Лісового, не було б і Сати Санти.

Добрик лише махнув рукою і пішов до ліфта.