Чорне й біле в сірих тонах

-1-

«Пасма чорного туману тягнулися за ним услід, заплутували ноги, лизали обличчя, намагалися заповзти у мозок, але натикалися там, всередині, на стіну. Кидалися на неї, прилипали, пнулися по гладкій поверхні догори і вкотре безсило зривалися й поверталися в темні провалля, в темні закапелки темної душі, руками якої вони й були. Володар Чорного Туману дивився на чоловіка з найвищої вежі свого палацу. Бездонні, як світ, очі злого чаклуна ретельно слідкували за кожним кроком непроханого й водночас такого жаданого гостя, що порушив спокій його мертвих боліт. Слідкували за кожним кроком, за кожним помахом вій, за кожним ударом серця, щоб крізь них зазирнути в глибини його свідомості, щоб побачити, чим і як він живе, про що мріє, щоб відшукати той стрижень, який не дає всесильному володареві зламати й знищити цю просту людину. Яка ж сила перетворює бажання, впертість і витривалість цієї людини у непробивний для зла моноліт? Чаклун знав: цю силу називають коханням. Кохання? Колись його спізнав і Володар Туману. Але як ці брудні, хтиві й просякнуті безсилими стражданнями почуття можуть підтримувати, берегти й вести вперед? Чи, може, те, що цей чоловік заховав за своєю стіною всередині, не є коханням? Чи його кохання інакше, ніж кохання чаклуна? Може, воно піднімає, очищує й зміцнює, а не загиджує душу гнилими червами, не розпікає серце отруйним вогнем нікчемності? Ще жодного разу трясовину не пройшов ні воїн, ні чаклун, ні мудрець. Можливо, болото Чорного Туману подолав би якийсь святий, але тут святих людей нічого не цікавило. Зрештою, цей чоловік не був святим, так само як не був хорошим воїном, не володів магією й не творив чудеса. Щоправда, одне чудо за ним уже є: він прийшов у болота й досі був живий!

Коли Дібровник увійшов у володіння Чорнотуманника, той зрадів. Ще один! Ще одна жертва, яку можна поступово позбавляти розуму, ламати волю, забирати надію, стирати мрії й аж тоді, на дні найглибшого розпачу, вбити! Але цього не сталося. Жінка, прикута до скелі за болотом, жінка, через яку Чорнотуманника спопеляло те, що він називав коханням, — ця жінка, наче промінь серед мороку, вела Дібровника крізь усі перешкоди. Чаклун опустив руки від безсилля. Його тілом, висушеним чорними пристрастями, пробіг мороз, і наступної миті Дібровник ступив на тверду землю. І чорний туман безсило відпустив його».

Красиво?

Мабуть, що так. Непогана основа, яку ще належить вичитати, відточити кострубаті місця, сплести зі слів вигадливий мистецький візерунок, щоб ці плетива зажили своїм окремим життям, і відчути їх по-новому, після того, як вони кілька днів відлежаться на журнальному столику списаними аркушами.

Кохання.

Письменник пробіг поглядом написане й усміхнувся. Фантазія про щастя, заради якого не шкодуєш нічого. Високі взаємні почуття, незламна воля, віра в недосяжне й мужність не зраджувати самому собі. Все те, чого в житті ти ніколи не зазнав.

Добрик Лісовий відірвався від білого паперу з чорними намистинками слів і глянув за вікно.

Навпроти його будинку матово поблискували ряди маленьких вікон на сірій стіні. Здавалося, це квадратні калюжі посеред сірої бетонної дороги, які не вміють ловити у своє лоно сонце. Жовта барва їхніх підвіконь зникла під шаром дощового бруду. Мокрі плями на стінах вказують, де в бетонних нутрощах зачаїлися жили водопровідних труб. Звідси не видно неба. Сюди навіть не проникає сонячне проміння. Вертикальний тунель із чотирьох стін, в який жителі клаустрофобних комірок-квартирок плюють слиною й жовчю, куди викидають обгортки від продуктів, використані презервативи й недопалки. З дна тунелю не долинають співи птахів чи шелест гілок — лише гомін, вереск дітей удень та лайка і дурнуваті крики підлітків уночі. Якщо звіситись зі свого підвіконника й глянути вниз, то побачиш закупорений з усіх сторін сірий квадрат, завалений сміттям. Сміття домовласники вивозять раз на місяць, коли сморід стає вже нестерпним. Якщо глянути вгору, то в тонкій рамці ринв видно клапоть неба — переважно молочно-сірого неба чи вогнисто-фіолетового, якщо бувають вогнисті й фіолетові кольори брудними. Інколи, весною чи восени, зарамлене небо вражає глибиною своєї блакиті. Новенька блакитна кришка для старого смітника. Але взагалі-то Добрик ніколи не звішувався з вікна й не дивився ні вгору, ні, тим більше, вниз. Із вікна звішуються лише самогубці. Єдина не сіра пляма за вікном — шапка моху на карнизі біля водостічної труби.

Погляд утік із-за вікна й почав блукати власним помешканням.

Брудно-блакитні шпалери з мармуровими розводами у багатьох місцях повідставали від стін. Книжкові шафи й письмовий стіл виглядають так, наче господар приволік їх зі смітника й забув відремонтувати. Ліжко, охайно застелене клаптиковою шерстяною ковдрою (хоч щось барвисте й затишне!). Одна боковина відвалена (ноги не влізалися) і зрадницьки стирчить з-під ліжка. Червоний з отруйно-зеленими вставками килим, крикливість якого стоптали з роками. Літографії на стінах висять криво і надто вже врізнобій. Вони дуже різні, щоб їх об’єднувала якась єдина тема, надто дешеві, щоб бути витворами мистецтва, й зовсім не підходять до інтер’єру цієї кімнати, щоб її прикрашати. І навряд чи нутрощі такої квартири можна назвати інтер’єром. Колись біла тюль і бордові штори тепер виглядають ганчір’ям, яким затулили вікно у ганчір’яний світ. Розхитані крісла, надбита люстра з одним бра замість трьох, старенький комп із мерехтливим екраном і клавіатурою, в якій бракує клавіш.

Надто вже ти, Добрику, не потрібен сам собі!

Але це з одного боку — з сірого, з реального й тому байдужого для тебе.

А з іншого…

Симфонії слів, дивовижні лабіринти сюжету, теми, що тісно переплітаються, затягуючись у міцний вузол, який потрібно розплутувати до кінця книжки; щось невловиме й надреальне, у що зливаються речення, абзаци, сторінки; щось, що другою глибиною висить над папером, над моніторами з текстом, бігає за твоєю ручкою й сидить на клавіатурі. У це «щось» вплітаєш своє світобачення, свої думки, свої мрії, вплутуєш те, чим живеш, що є насправді, й чого немає, але може бути, й те, чого немає і бути не може. Будуєш, твориш нову історію, новий світ, який, своєю чергою, будує й створює тебе. Незвичайні описи звичайних речей у фентезійних світах твоєї уяви. Химерний візерунок з дивовижних пейзажів, людських, надлюдських і нелюдських переживань, почуттів; напруга несподіванки і щось вічне й однаково незалежне від часу й місця, бо воно вище від того часу і від усіх тих місць, де той час протікає.

Ти не просто пишеш рядок за рядком, а малюєш картини, які кожен бачитиме по-іншому. Які ти сам кожен день бачитимеш у дещо новому світлі. Малюєш світи, в які хочеться вірити. Добре начало, яке повинне завжди перемагати.

Створюючи фентезі, відчуваєш майже на дотик, як твої речення виплітають — немов светр — теплий сонячний настрій; змушують читача повірити, що і з ним можуть статися такі ж дивовижні пригоди, які ти вигадуєш для нього в книжках. Звісно, навряд чи завтра до тебе прийде твій ангел-охоронець во плоті або врятуєш чарівну принцесу-воїна, але, цілком можливо, завтра нарешті познайомишся із чарівною сусідкою чи врятуєш від грабіжників кіносценариста, чи виграєш у лотерею, чи потрапиш на шоу «Острів».

Він точно знав, що його твори пробуджують у людей бажання зробити щось добре іншим, а ті інші повинні перейнятися цим бажанням далі, і світ таки вдосконалиться ще на якусь дрібку.

Клуб шанувальників його творчості налічував тисячі вдячних читачів. Це була одна із найбільших і найорганізованіших тусовок чотиримільйонного Леополіса. Але ніхто з його прихильників жодного разу не бачив автора своїх улюблених білих фентезі, ніхто не знав, як виглядає цей письменник, де живе, чим живе…

Добрик не хотів (навіть соромився), щоб люди, з якими він постійно стикається у повсякденному житті (крім тих, з ким безпосередньо працює), знали, що то власне він — той знаменитий фентезист, автор старомодних казок про красунь і чаклунів. Навіщо розчаровувати людей? Нехай і далі не відають, що він живе у маленькій квартирі цього недородженого будинку, що йому часто бракує грошей на нормальну їжу, що в нього немає дівчини (прекрасної, вірної, доброї)… і що взагалі її ніколи у нього не було.

Тож хай так і буде. Нехай живе легенда. Адже суспільство здебільшого й тримається на легендах про своїх визначних людей.

Головне, що ти живеш і пишеш, пишеш і живеш. Ці два процеси настільки тісно переплелися, що інколи важко збагнути, де закінчується твоє реальне існування й починається вигадане твоїх героїв. Межа між чужим для тебе світом, в якому живеш, і світом вигаданим, який описуєш, часто здається ілюзорною, непомітною. Ти більше там, у казках, ніж тут, у Леополісі. Але ця межа існує — непохитна й залізна, непробивна й нездоланна, бо іншого світу, вигаданого, просто немає!

Проте останнім часом дедалі менше зауважуєш, що в реальному житті невдачі стали твоїми постійними супутниками. Можливо, це тому, що через вигаданий світ (такий потрібний багатьом) перестаєш опиратися світові наявному? Дозволяєш утоптувати себе в багнюку, вдаючи, що не помічаєш цього, бо це надто гидко й примітивно для твого сприйняття, адже ти твориш прекрасне, й багнюка на твоєму одязі — дрібничка, не варта уваги.

Одне слово, треба нарешті щось змінювати. Інакше ланцюжок «ти пишеш про добро — хтось, прочитавши про добро, зробить добро ближньому — рано чи пізно на місці цього ближнього опинишся ти» може ніколи й не спрацювати. Колись, на початках свого літературного шляху Добрик зі здоровим егоїзмом уявляв, як слава підніметься й понесе його на своєму гребені. І справді — слава понеслася, покотилася, тільки-от його піднести не встигла. Отак він і залишився жити в цій сірій квартирі нудотного дому в сіро-нудотному кварталі Леополісу.

Часто його терзають сумніви: чи такий уже й добрий той світ, як він про нього пише?.. Чи не надто відірвані його сюжети від реальності? У світі море жорстокості (у нього вісім разів відбирали гроші на вулиці й ще чотири рази били просто так), але й море добра. Згадати лише тих, про кого він пише!..

З Дібровником Лісовий познайомився у Стрийському парку навпроти вісімнадцятого пивбару, якщо рахувати від головного входу. Це був спокійний, красивий і розсудливий чоловік, який першим заговорив до фентезиста. Спочатку розмова точилася навколо мера Леополіса, про те, що в парку все менше й менше дерев і все більше й більше сміття, а потім чоловік, якого насправді звали не Дібровником, а Джорджем, наче вибухнув і почав розповідати історію свого життя, яка водночас була історією його кохання.

З Іреною (так звали те неземне створіння, яке народилося на Землі) Джордж познайомився саме на цій лавці, де вони з Добриком сиділи. Може, якраз лавка і підштовхнула Джорджа до такої щирої розмови із незнайомцем. Колись увечері цей чоловік прогулювався парком і побачив красиву жінку, яка сиділа тут. Вона нервово курила безнікотинові сигаретки й плакала — тихо, беззвучно. Потім встала, кинула недопалок у смітник і пішла… Джордж провів її зачарованим поглядом, а коли підійшов до лавки, то побачив, що красуня забула своє портмоне. На жаль, його власниця вже зникла з овиду і відчайдушні пошуки в парку не дали жодного результату. В портмоне виявилося посвідчення особистості, банківські картки й маленький записничок. Почерк Ірени Василівни (так звали власницю портмоне) був дрібненький і округлий, наче розсипаний бісер. Останнім записом були два рядки: «Понеділок. 21.00. Рейс 038. Леополіс — Гельсінки. Не забути». В аеропорту він і знайшов Ірену. Вона запросила його на каву. За кавою розповіла, що навчається в аспірантурі Леополісаєнту і займається оленями. У Фінляндії збирається провести рік у тундрі, вивчаючи північних оленів. Житиме біля озера Веттерн, де ще розгулюють дикі стада цих тварин. А в парку плакала, бо важко так надовго розставатися з рідним містом. Під кінець розмови Ірен пристрасно поцілувала Джорджа просто посеред натовпу пасажирів і побігла на посадку. У цю мить майбутній Дібровник Добрика збагнув, що Ірен і є його другою, єдиною половинкою. І ця думка не давала йому спокою чотири місяці. Тоді він махнув рукою на Леополіс і також полетів у Фінляндію. Від найближчого селища до хатки Ірен виявилося 200 кілометрів бездоріжжя. Джордж узяв на прокат всюдихід, але той застряг у болоті на середині дороги. Чотири дні закоханий ішов пішки, орієнтуючись за компасом і картою. Дорогою ледь не замерз. В останню добу за ним кралася зграя вовків. Напівживим Джордж добрів до заповітної хатинки. Довго вагався перш ніж постукати. Найбільше він боявся, що Ірена не прийме його. А коли постукав, то не дочекався відповіді. Двері були відчинені.

Ірена лежала на ліжку, під шкурами. Непритомна. Усе навколо — в засохлій крові. Ганчірки з брунатними плямами розкидані по підлозі. У жінки було прострелене плече й стегно. На столі відразу впадали у вічі розбиті вщент супутниковий передавач і комп’ютер. Інші речі безладно розкидані по хатинці.

Він багато днів турботливо доглядав Ірену й незабаром, прийшовши до тями, вона розповіла, що під час польових досліджень її намагалися застрелити браконьєри. А коли вона напівжива приповзла до будиночка, то побачила, що ці покидьки вже й там побували, знищивши усі засоби зв’язку із зовнішнім світом. Через два тижні до будиночка на гідроплані прилетіла група підтримки з харчами.

Ця тундрова пригода мала щасливе закінчення — Джорж з Іреною повернулися до Леополіса й одружилися. Тепер ніщо й ніхто не зможе їх розлучити!

Ця історія кохання настільки зворушила Добрика, що він поклав її в основу нового роману: чоловік долає всі перешкоди на шляху до свого кохання.

З Джорджем Лісовий регулярно зустрічався в парку, де той часто сидів на улюбленій лавці й самозаглиблено курив.

Принцеса Зеленого Чаю, головний персонаж його серії ельфійських романів, живе в сусідньому під’їзді. Це красива дівчина зі східним розрізом очей і приголомшливою фігурою. Вона працює продавцем у супермаркеті. Добрик шалено закоханий у неї, але вже більше року ці стосунки ніяк не виходять за межі дружби. Завжди бракує якогось поштовху, ще одного кроку, ще однієї хвилини, ще однієї випадковості. Єва Грінтик (її справжнє ім’я) у вільний час навчала охочих бальних танців, займаючись переважно з бідними й не беручи за це грошей. Вона багато разів запрошувала на заняття Лісового, та він ніяк не наважувався прийти в танцювальний зал, соромлячись своєї незграбності (хоча саме там вчать розставатися з нею). У Єви був навіть свій шоу-балет із підлітків, яких вона зібрала просто на вулиці. Танці врятували кількох її підопічних хлопчаків від криміналу, а дівчат — від панелі. Грінтик, як і Джордж з Іреною, була для Добрика білосніжною квіткою серед буденної сірості, тим світлим, добрим, романтичним, заради чого варто писати далі й не звертати зі свого шляху. Звісно, у романах принцеса Зеленого Чаю все-таки закохується у принца Кленового Листя, який чомусь дуже схожий на самого Добрика.

Була ще Осінній Грибочок, свята у всіх розуміннях бабця, яка постійно годувала голубів і дроздів у парку. Вона збирала на вулицях міста гроші й купувала за них насіння для птахів. Наталія Іларіонівна (це було її справжнє ім’я, а зовсім не Осінній Грибочок) завжди підбирала поранених тваринок і виходжувала їх удома.

І ці люди справді жили на білому світі, справді були милими й добрими. Вони поєднували Добрикові творіння з реальним життям і давали половину наснаги до подальшої праці. Саме у таких людях Добрик бачив Боже милосердя.

На цій піднесеній ноті свого настрою Лісовий зручно вмостився в ліжку й заплющив очі. Різнобарвно-сірий світ відразу ж став чорним. Годинник тихо пропихкав дванадцяту ночі.

Сон не прийшов. Добрик годину крутився з боку на бік, накривався, розкривався, рахував рожевих слоненят. Приємні думки поступово вивітрилися, і Добрик нарешті встав з ліжка й утік у свій комп.