Чорне й біле в сірих тонах

-26-

Розплющивши очі, Добрик знову побачив лікарняну палату. Цього разу навколо панувала абсолютна тиша: жодного попискування апаратури, жодних кроків, жодного вуличного шуму.

«Я оглух?» — подумав Добрик, і ця думка принесла полегшення. От якби ще й осліпнути — він зміг би остаточно переселитися у власний світ!

Декілька хвилин Лісовий дивився в білу лікарняну стелю й намагався пригадати те, що недавно відбувалося з ним. Перестрілка, вибухи, кров. Електронний календар на столі стверджував, що це було лише вчора.

Страх, приниження, розчарування. Надзвичайне розчарування, якого не було навіть після «Астера». Тоді він розчарувався в одній-єдиній дівчині, а тепер… Щоправда, після подій у нічному клубі й за його межами Добрик ненавидів Сату Санту, а тепер… Усе саме так і повинно відбуватися. Побачити все на власні очі, але не все з побаченого витримати. Він зірвався униз. Ні, він падав давно, а тепер лише полетів швидше. Багато чого із дня вчорашнього вже не було в дні теперішньому.

Пропала влада над розумом і серцями інших людей. Зник сенс усього написаного раніше. Воно не було до кінця правдивим. А надихати інших неправдою — гидко. Хоча такими ж неправдивими були й твори Сати Санти. Вони ворогували, билися своїми романами, не помічаючи основного: обоє нічого не знали про себе, а це одне заперечувало все те, що вони намагалися стверджувати кожним своїм рядком!

Усе! Крапка!

ВІН БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ ПИСАТИ!

Н І К О Л И!

У палату зайшла дівчина. Знайоме обличчя. В її руках знайомі апельсини. Вона почала щось говорити, але Добрик не чув її. Та враз звуки накинулися на нього, наче скажені пси, розриваючи свідомість на шматки. Намагаючись захиститися від них, чоловік закрив голову руками. Від цього доторку шкіра на обличчі запалала вогнем.

— Що ти робиш? — Єва схопила його за кисті й відвела їх від обличчя. — У тебе сильні опіки!

— Ти?

— Я. У мене таке враження, що тебе завжди можна знайти у лікарнях, — вона усміхнулася. — Але цього разу нічого страшного. Лише опіки й струс мозку. Все обійшлося.

Все обійшлося? Нічого страшного? Як вона сміє так говорити? Вчора на його очах загинули люди, справжні, реальні, живі люди, а вона заспокоює його, що у нього всього лиш опіки і струс.

— Я багато думала про тебе. Особливо після того, як мене знайшов Остап із білих ангелів. Ну, Остап, його прізвище Забіла. Ваш… Ватажок білих ангелів наказав йому зґвалтувати мене. Але коли цей юнак дізнався, що я… що ти…, — вона так і не знайшла потрібних слів. — Остап попередив мене про небезпеку, яка нависла над тобою, але я не встигла зарадити. Усе відбулося так швидко. Остап тепер постійно мене підтримує, навіть пропонував стати його… але я прийшла поговорити не про це, а про… Я повинна тобі зараз сказати, що… — Єва затнулася, помовчала декілька секунд, шукаючи слова у шрамах на обличчі Добрика. — Я хочу бути ТВОЄЮ дівчиною.

Він мовчав. Її очі намагалися знайти відповідь без слів, але натикалися лише на порожній погляд порожніх зіниць.

— Якщо я не буду берегти тебе, то з тобою постійно траплятиметься щось погане. А коли будемо разом, світ для нас здаватиметься радісним, — продовжила вона й знову замовкла.

Траплятиметься щось погане? Принцеса Зеленого Чаю?

— Знаєш, Єво, придивися до того Остапа. Він хороший парубок. А мене забудь і більше не приходь, не шукай. Ти мені не потрібна!

— Що? — Єва зблідла й відступила на крок назад. Такої відповіді вона не чекала.

— Забирайся геть, бо ти мені байдужа! Хоча ти добра й красива, я не зможу належати тобі після всього, що пережив. Ми не створимо затишного світу, коли за його межами існуватиме незатишний реальний світ! Повторити?

— Та ні. Повторювати не потрібно, — прошепотіла Грінтик і вийшла з палати. Грюкнули двері, по підлозі покотилися розсипані апельсини

Він хотів стільки сказати їй. Сказати, що насправді не кохає її так, як цього бажав би, що не хоче, щоб вона була іграшкою в чужих руках, яку використовували б заради впливу на нього. Єва сама, рано чи пізно, все зрозуміє й не триматиме зла на нього.

Добрик виліз з-під ковдри й рішуче став на ноги. Стіни пробіглися навколо й затихли на своїх місцях. Усе нормально, можна йти.

Він вибрів у лікарняний хол і зупинився біля реєстратури.

— Тут повинна бути пацієнтка з опіками! Чорноволоса! Прибула одночасно зі мною, Добриком Лісовим, — майже прокричав він черговій медсестрі у віконечко. Та здивовано й сердито глянула на нього.

— Ми також її зараз шукаємо. Вона втекла з лікарні годину тому.

— «…Давид Бернштейн після недавнього скандалу перестав бути кандидатурою номер один на посаду мера Леополіса…» — Добрик повернув голову, шукаючи джерело звуку. Незважаючи на свою приємність (а, може, саме завдяки їй) голос, що промовляв ці слова, дратував. Над головою Лісового, навпроти реєстратури, висіла телепанель.

— «Коли виявилося, що громадська організація «Білі Ангели», яка підтримала кандидатуру Бернштейна на виборах, є звичайним гангстерським угрупуванням, популярність пана Давида різко знизилася. Таке ж падіння рейтингу прогнозують і письменникові Добрику Лісовому, який був ідейним наставником білих ангелів».

— Ось так я вліз у ще одне лайно — політичне, — тихенько пробурмотів Добрик, а вголос сказав медсестрі: — Я виписуюсь! Негайно!