Багато, багато, багато золота…

УРИВОК ІЗ ЩОДЕННИКА ФРАНСУА НУАЗЕ

“Вам нагадати, хто такі були тамплієри? Я нагадаю. Вони починали як бідні “брати Христові”, і біднішого від них лицарського ордену не було ні в Європі, ні в королівстві Ієрусалимському. Пам’ятаєте, де взялися тамплієри? Я знаю, вам не захочеться робити екскурсу в історію, але вам доведеться зробити його. Вам буде нецікаво все це читати, але тут свята правда, без різних домислів істориків. Жак Нуазе все це мені сам розповів. Вас дивує, що з того часу минуло вісімсот п’ятдесят років, а Жак Нуазе прийшов до мене и все розповів? А що ж тут дивного? Хіба так уже змінилися люди за якихось вісімсот з гаком років? Анітрохи вони не змінилися. Не бійтесь Жака Нуазе, у вас з ним багато спільного, ви розумна людина, й мені б дуже не хотілося, щоб у вас був такий самий кінець, як у мого далекого родича Жака Нуазе.

Але спершу про тамплієрів. Ви не гуманітарій (у вас склад характеру інший), і ви, мабуть, вже давно забули, звідки взялися тамплієри. О, вони великий парадокс історії!

Після першого Хрестового походу в 1119 році цей орден утворили як своєрідну гвардію самооборони на території Ієрусалимського королівства. До труни господньої, до Єрусалима, потяглися натовпи грішників. Це були заможні люди. Бідним ніколи грішити. До труни господньої потяглися ті, в кого в калитці щось дзвеніло й хто ще сподівався купити собі дарування, поцілувавши ріжок домовини господньої.

А сарацини теж не дрімали. Забулися дрібні суперечки між такими ж дрібними східними царками. Перед небезпекою вони забули старі образи. Нелюдська жорстокість Христового воїнства об’єднала весь мусульманський Схід, і на всьому Сході криві дамаські шаблі схрестилися з рівними лицарськими мечами. Тепер не могло бути компромісів.

Але в Ієрусалимському королівстві було відносно тихо. Тут помічалися лише дрібні, коли вживати сучасну термінологію, диверсії з боку сарацинів. До того ж сарацини не налітали на озброєні загони лицарів, вони воліли потрощити богомольців. Називайте це, як хочете: грабунком, експропріацією чи рекетом по-сучасному, але в порівнянні з хрестоносцями сарацини були втіленням благородства й ґречності. Вони майже ніколи не позбавляли грішників-богомольців голови в процесі позбавлення їхніх калиток. Але грішники-богомольці не бажали гідно оцінити благородство й ґречність сарацинів. За лишатися з гріхами і без калитки не хотів ніхто.

От тоді-то й почали вздовж шляхів патрулювати лицарі ордену тамплієрів. Може, ви хочете знати, чому вони так називалися? Чи це вас абсолютно не цікавить? Думаю, що не Цікавить, але я все одно вам розповім. Тамплієри — значить храмовники, бо “тампль” французькою мовою означає “храм”. Висловлюючись по-сучасному, в процесі свого формування орден дислокувався в районі якогось храму, збудованого ще чи не самим Соломоном Мудрим.

Перші тамплієри були скромні хлопці й гарні служаки. Вони виходили на трасу, як теперішні автоінспектори, й стежили, щоб на трасі не було жодних порушень. Їли вони що випаде, спали на чому прийдеться і вкривалися теж чим прийдеться. Стилягами їх теж не можна було назвати, бо одягалися ці вірні стражі безпеки шляхів, якщо вірити старовинним пергаментам, у те, що “жертвував їм в ім’я спасіння душі народ”. Ну, а як жертвують в ім’я спасіння душі, я сподіваюсь, ви знаєте. І зараз, і вісімсот з гаком років тому жертвували і жертвують більше душі, аніж тілу.

Мій далекий родич Жак Нуазе тоді ще не був членом ордену, не був братом тамплієром по тій простій причині, що тоді він ще й на світ не з’явився. Кілька перших десятиріч існування ордену не знало Ієрусалимське королівство побожніших, чесніших і бідніших людей, як тамплієри.

Мені здається, що побожність мусить так само набриднути, як і сада. Й вона набридла тамплієрам. Старі гріховодниці на старості років ідуть в монастир, бо їм набридла розпуста, а тамплієри пішли в бандити, бо їм набридла доброчесність.

Жак Нуазе запевняв мене (шкода, що самі з ним не зможете зустрітися, він би багато де в чому вас переконав), що підвалини перековки характеру тамплієрів заклав він особисто. Не знаю, чи привиди брешуть (думаю, що не так), але й не погодитися з ним теж важко. Мусив же хтось почати? Чому б це не міг бути він? Усі великі винаходи з’являються на світ випадково або починаються з дрібниць. Якось, виконуючи службові обов’язки, Жак погнався за сарацином. Сарацинові здорово не поталанило. Навряд чи закований у важкий панцир на своєму важкому коні Жак зумів би догнати легкого, як вітер, сарацина. Сарацинів арабський скакун стелився над піщаною землею і, звичайно, зник би за барханами, коли б передня нога скакуна не потрапила у ямку.

Я не буду терзати ваше зніжене серце описами жорстокостей. Це було дуже давно й можна пробачити Жаку. Власне кажучи, коли б опинився в аналогічній ситуації він, сарацин не виявив би більше гуманності. Жак не порубав сарацина на капусту не в силу гуманних міркувань, а через те, що лінувався, він стомився, йому було жарко й хотілося пити. Жак просто відрубав сарацинові голову, а потім не полінувався потрусити його сакви.

Тепер це, здається, називається мародерством, але тоді був такий звичай. Сакви, на превелику Жакову радість, виявилися не порожніми. Ефес сарацинової шаблі теж було втикано не пластмасовими цяцьками (тоді пластмаси ще не знали), а коштовним камінням. Будьте певні, те, що залишилося мертвому сарацинові після Жакового огляду, не було варте й шеляга…

І несподівано Жака підкусив нечистий. За статутом ордену все те добро Жак мусив би здати скарбникові або кому-небудь з членів капітулу, але Жак раптом почав мислити.

Він не знав, що таке експлуатація, але про її існування здогадувався. І раптом розсердився. Я буду як ідіот (цілком припускаю, що Жак міг і не знати такого слова) гасати за сарацинами, я буду як останній кретин, згоряючи на сонці, охороняти грішників з товстими калитками, а капітул буде класти на свій поточний рахунок гроші. Цілком імовірно, що Жак не подумав про поточний рахунок, бо навіть винайдення векселів належало тамплієрам пізніших сторіч. Але у всякому разі Жак по-справжньому відчув хижацьку політику капітулу й самого магістра, і вона його обурила до глибини душі.

Словом, Жак повернув далеко не все, що йому вдалося запозичити в сарацина. Початок було зроблено, і перший внесок майбутнього скарбу ліг, правда, не до банківського сейфа, але теж у надійне місце.

Тут треба обмовитись, що сарацини з повними саквами попадалися Жакові не кожного дня, але в Жака Нуазе вже з’явився апетит. Коли людина чогось дуже хоче, вона хоч трошечки, а стає філософом. Така метаморфоза відбулась і з Жаком, і він розсудив приблизно так: “Чим золото християн гірше золота сарацинів? До того ж християни ці неповноцінні, кожен має на душі гріх, та ще й не один, отже, богові слід було б уже давно їх покарати”. Зрозумівши, що в бога не завжди й не до всього доходять руки, Жак надумав трохи розвантажити бога й взяти на себе повноваження в справі покарання грішників.

Треба сказати, що карав він радикально. Душі грішника надавалася можливість персонально стати перед богом і домовитися про деталі.

Кожну послугу треба сплатити. Так є зараз, і так було колись. Усе, що Жак знаходив у калитках паломників-богомольців, ставало його особистою власністю. Віддавати зароблені в такий спосіб гроші було б иевибаченою необачністю. Магістр міг довідатись про все. Й тоді безгрішна душа Жака полетіла б наздоганяти душі тих, хто вилетів до бога з його легкої руки.

Невдовзі Жак помітив, що його прогресивний метод освоїли колеги, тобто що в нього з’явилися конкуренти, але це все ж мало турбувало Жака, бо він усіх їх залишив далеко позаду.

Тепер треба було думати, як весь цей скарб переправити до Європи, бо акредитивів тоді не було і філій Швейцарського банку теж. Треба було знайти спосіб, як переправити золото до Європи, бо Азією Жак Нуазе був ситий по горло. Й Жак знайшов цей спосіб. Коваль-сарацин викував йому золоті лати, золоту збрую, навіть золоті стремена й покрив це все одному йому відомим розчином. Жак так і не спромігся розібратися, що то було: сік невідомої рослини, фарба чи кров азійської відьми. Певен, що він схильний був думати останнє.

Коли сарацинський коваль зробив те, що було потрібно, Жак воздав йому належне — відправив його туди, де гурії розносять правовірним піали з щербетом. Може, де здасться жорстоким, але така профілактика була необхідна. Коли ти везеш на собі зо два пуди золота й про це знає ще хтось, крім тебе, ти не можеш вважати себе у безпеці.

І якщо на той час, то навіть з юридичного боку Жак вчинив абсолютно правильно. Жак Нуазе віз золото до Європи і мав тверде переконання, що він везе своє щастя. Із юридичного боку він і тут мав абсолютну рацію. Тоді, в середньовіччі (як, до речі, й зараз), можна було за золото купити все, аж до місця в раю включно. Тепер, правда, ніхто місця в раю не купляє, кожен намагається створити собі рай на землі. Але тоді народ був простіший і в моральному відношенні значно здоровілий.

Ми не будемо переказувати всі пригоди Жака Нуазе, які спіткали його по дорозі до рідної Франції, це буде довго і, як на теперішній час, нецікаво. Уявімо собі на хвилинку, що Жак Нуазе сів у Тель-Авіві на літак авіакомпанії “Ер-Франс” і через деякий час приземлився на аеродромі Орлі в Парижі. Все це, звичайно, домисел, бо тепер йому б не вдалося обманути митних чиновників. Вони однаково б доскіпалися, що Жак везе благородний метал, і Жак мав би великі неприємності.

Словом, Жак опинився у Франції. Тільки не в Парижі, а на березі Уази в маленькому зачуханому селі, від якого тепер і сліду не залишилося.

А зараз поведемо мову про окультні науки, про містику, чи, коли хочете по-сучасному, про телепатію. Звідки хто-небудь міг дізнатися, що Жак Нуазе повернувся на береги Уази заможною людиною? Адже єдиний свідок його заможності, сарацинський коваль, залишився лежати в своїй кузні за тисячі льє від Франції. До того ж мій далекий родич міг би заприсягтися, що голова коваля не була більше з’єднана жодною жилочкою з його тулубом. Жак як зараз пам’ятає, що голова полетіла за горно, а тулуб залишився біля ковадла. Люди в такому стані мають звичку мовчати.

І ще коли б хто-небудь, крім коваля, знав таємницю Жакових латів і збруї, Жакова голова була б рівноцінною з головою коваля. У братів тамплієрів у цьому відношенні була своєрідна мораль. Запорукою, що ніхто не знав про Жакове багатство, було його повернення на береги Уази живим. Не встиг він ступити на землю батьків, як довкіл з телеграфною швидкістю розлетілась чутка про те, що Жак Нуазе казково багатий. Звідки було взятися цим чуткам? Кінь, на якому приїхав Жак, не викликав би жодної емоції у найбіднішого шкуролупа, бо шкіра коня протерлася до кісток, одяг Жака свідчив про те, що хазяїн його поповнював свій гардероб ще до початку Хрестових походів, і взагалі, крім вищербленого меча та іржавих лат, у тамплієра нічого не було. А чутки все ширилися, розпливалися, як масна пляма на воді. Жак одчепив одне стремено, здер з нього маскувальний лак (чи відьмину кров), і стремено загорілося, як і личить горіти на сонці справжньому золоту. Й тоді Жак відчув, що він не буде ані заможним, ані щасливим. Знесилена Хрестовими походами Європа була ще бідна на гроші. Основні багатства з Азії линуть значно пізніше. А зараз… Зараз за оце золоте стремено можна купити ціле село. Скільки років мусить минути, щоб Жак по-справжньому реалізував своє багатство, не викликаючи ні в кого підозри? Отак сидіти, відколупувати по шматочку від цього стремена і проїдати його?

Склеротична пам’ять… Я увесь час забував додавати до прізвища Жака Нуазе часточку “де”. Так-так, він був Жаком де Нуазе, він був дворянином. Це смішно звучить — де Нуазе, але він був дворянином, інакше б він не був лицарем. І цей дворянин був чи не найбідніший від останнього свинопаса. В Жака де Нуазе залишилося з сімейних коштовностей тільки щербатий меч і ще родове нахабство. Йому б личило жити як дворянинові, але разом з тим він був тамплієр. А тамплієрові належало бути бідним, так стверджував статут ордену. Цей статут, правда, не розповсюджувався на магістра, на скарбника, на капітул, але рядові члени ордену мусили скорятися…

Жак продав шматочок свого золотого стремена. Шматок Цей був розплющений так, що ніхто б і не здогадався, від чого він був одрубаний. Потім Жак зважився продати ще один шматочок і теж розплющений. І внаслідок Жак Нуазе розжився на теплий плащ і чоботи, а решту щиросердно й добросовісно пропив у компанії таких, як сам, голодранців. Але в кожного із голодранців перед прізвищем стояла приставочка “де”…

І оці жалюгідні крихти золота погубили загалом непоганого хлопця Жака де Нуазе. Чутки про його шалене багатство підтвердились: як же ж, були люди, котрі своїми очима бачили те золото. Цікаво тільки, де Жак де Нуазе ховає його?

Мушу сказати, що цим питанням зацікавились і в капітулі ордену. В ті часи рядовий тамплієр ще не мав права мати багатство. Однієї чудової ночі Жака заарештували й делікатно запропонували передати до скарбниці ордену все золото до останньої крихітки. Жак був упертий, як мул (з нашого роду один я не впертий), і тільки знизав плечима. Наступного дня Жак позбувся лицарства, й тепер за нього міг заступитися хіба що сам бог. А оскільки в бога на той час були інші справи, то за Жака не заступився ніхто.

Його катували три тижні. Він був живучий, як саламандра. Інший на його місці сконав би на третій день, а він тільки вперто крутив головою.

Нарешті його напоїли розтопленим золотом. Кольором це нагадувало добрий коньяк, але цей коньяк виявився занадто міцним для Жака. Він не прохмелився. Лати його, збрую і єдине стремено продали за безцінь, щоб розрахуватися з катом.

Ви ще можете знайти ці лати, містере Живокіст, але краще не треба. Жак де Нуазе запевняє, що вони приносять нещастя”.