Багато, багато, багато золота…

СЕНЬЙОР ОСАНДРА НЕНАВИДИТЬ ЕКСПЛУАТАТОРІВ…

Це був не перший випадок, коли Мечислав Живокіст залишав борт “Менхасетти” й плив на материк. Він цілком покладався на Слупа й Вертеса — на обох відразу, бо не вірив кожному зокрема. Але обидва вони, як дві половинки, складали ціле, й те ціле не могло зрадити свого хазяїна. Мечислав знав, що Вертес зневажає Слупа так само, як Слуп ненавидить Вертеса, і був абсолютно спокійний. Вертес стежитиме за Слупом, а Слуп буде стежити за Вертесом, і жодному з них за найгарячішого бажання не вдасться нашкодити хазяїнові.

І разом з тим його турбували відразу дві речі: відвертий спокій Нуазе і незрозумілий неспокій Мідаса. Коли б Мечислав не знав, що Мідас звичайнісінький робот, створіння Нуазе, йому б здавалося останнім часом, що в Мідаса сумнівне сумління, що Мідас чимось завинив перед своїм хазяїном. Бо скільки б Нуазе не працював над створенням Мідаса, справжнім господарем робота був Живокіст. Хто, як не він, з своєї кишені заплатив за кожен Мідасів гвинтик?

І разом з тим Мечислав лаяв себе за таку невиправдану підозрілість — яке сумління і яка вина може бути в електронної ляльки? Так можна додуматися до того, що Мідас зловмисне обкрадає тебе! Ха-ха, для чого роботу гроші? Що він на них купить? І чи знає він взагалі, що таке купити? Дурниці різні в голову лізуть, це ти, Мечиславе Яковичу, перевтомився, знервувався, і тобі треба як слід відпочити на березі. Взагалі слід пдумати про те, щоб залишити “Менхасетту”, підшукати щось підходяще на суші, купити шматок пляжу, особняк, відгородитися від усього світу… Що кому до його приватного життя? Моя оселя — моя фортеця. А на Мідаса і, коли вже вести мову по совісті, на Нуазе ображатися гріх. Вони свою справу знають. Коли б не вони… Мечислав не думав, що трюми “Менхасетти” так швидко наповнюватимуться золотом. Справи йшли як не могло бути краще, золото надходило в такій кількості, що під вагою його зламалися попередні скромні терміни, які встановлював Мечислав. Мине зовсім небагато часу, й він залишить борт “Менхасетти” разом з тоннами золота. Золото зробить інше золото, а нове золото подесятерить старе. Залишиться зробити тільки один крок, і все здійсниться. Але для цього треба поїхати на берег, приготувати нову базу, новий трамплін для чергового стрибка до всемогутності.

Непомітна й мовчазна підійшла “Ціцелія”, з непомітною і мовчазною командою, з непомітним і мовчазним капітаном на мостику. От уже хто вмів мовчати! З капітана “Ціцелії” ніяка поліція в світі не вичавила б більше, ніж з чавунного кнехта, вмурованого у пірс. А кнехт теж немало бачив за свій чавунний вік. Капітан “Ціцелії” робив свій бізнес, а його бізнес полягав у тому, що він умів мовчати. Капітан “Ціцелії” знав, що найдорожче йому платять за мовчання, а не за решту послуг, і в ім’я бізнесу мовчав. Коли твій язик заважає тобі робити бізнес, відріж його і викинь акулам.

Мечислав Живокіст віддав останні розпорядження Вертесу й Слупу і, не попрощавшись з ними, стрибнув на борт “Ціцелії”, не привітавшись з капітаном.

Капітан нічого не запитував Мечислава, Мечислав нічого не казав капітанові, але “Ціцелія” прийшла в порт призначення саме тоді, коли це було потрібно Мечиславу.

Взявши в порту таксі, Мечислав поїхав до готелю “Рожева Мері”, де йому було замовлено номер. Дорогою до готелю Мечислав ловив себе на тому, що з цікавістю розглядає людей, будинки, автобуси, автомобілі. Люди завжди були йому байдужі, і він ніколи не відчував потреби в їхньому товаристві, але тепер він розглядав їх з цікавістю. Він відчував себе господарем, який оптом купив велику ферму і ще не знає остаточно ні меж своїх володінь, ні навіть того, які тварини розводяться на фермі. Кролі? Добре, хай будуть кролі. Барани? І це непогано, я буду стригти з них вовну, а захочу — звелю наробити баранячих котлет.

Мечислав, завжди байдужий до жіночих чар, зараз на перехрестях, коли таксі стояло в гурті інших машин, чекаючи, коли червоне світло зміниться зеленим, зазирав жінкам під капелюшки: перша-ліпша з цих жінок могла стати його дружиною, покоївкою, наймичкою, одаліскою, ким завгодно, варто йому тільки ворухнути пальцем.

Небайдуже Мечислав читав і розглядав вивіски на будинках.

“Банк”. Цікаво, скільки в цьому банку готівки? Що зберігається в залізних сейфах? Папери, які вже давно втратили свою цінність, паперові гроші, золото? Навряд чи золото. Банк бідненький, з усього видно По дорозі з порту він нарахував, мабуть, з п’ять таких банків. Навіть зараз він може купити їх один по одному, й все місто буде біля його ніг. Що там поруч? Універсальний магазин? “Дешевий розпродаж білизни”. Цікаво, скільки білизни можна купити за той улов, що його тільки вчора приніс Мідас? Такий універсальний магазин Мечислав зміг би придбати на здачу, яку йому дадуть, коли він купить усі банки в цьому місті.

А там що? “Автомобілі останніх моделей-кредит на кілька років”. Ну, для чого кредит? Мечислав Якович Живокіст уже спроможний купити не один автомобіль, а дуже-дуже багато автомобілів. Останні моделі? Ха-ха, убогі, дурні з убогою фантазією, не бачили ви ще останньої моделі. В Мечислава Живокіста незабаром буде автомобіль, про який не смів навіть помріяти жоден мільйонер чи мільярдер.

Славна буде несерійна машина, в якої кузов відлитий з чистого золота, а дверні ручки, буфери й бампери — з платини. Шофер, що везе зараз Мечислава, проживи він ще сто років, не додумається, що може бути в природі такий автомобіль, а ось у нього, в Мечислава Живокіста, такий автомобіль обов’язково буде, й навіть недовго доведеться чекати на нього.

— Хотілося б вам сісти за кермо золотого автомобіля? — несподівано запитав Мечислав у шофера.

Той ввічливо гигикнув — різні бувають пасажири, а сам подумав: “Дивно, як я не помітив у порту, що цей хлопець прикладався більше до віскі, ніж до соди. Власне, до соди, може, він взагалі не прикладався, а з подвійними силами наліг яа віскі. І ще дивно, чому від нього не пахне спиртним?”

На тихій вулиці Мечислав помітив дорожчий коток.

— А коли б вам подарували отакий коток, тільки з чистого золота, що б ви?..

“Божевільний!” — стрельнуло в голові у шофера.

Це був уже немолодий шофер, обтяжений чималою сім’єю, йому було не до жартів, він знав, що божевільним перечити не можна.

— Замість гаража, сер, я змушений був би загнати його в банківський сейф.

— І обміняти на паперові гроші?

— Так, сер. Може, ще купив би деяких акцій. Так безпечніше, сер.

Мечислав відчув якусь відразу до шофера й навіть приглушено вилаявся. Всі вони однаковісінькі. Ніякого натяку на фантазію, ніякого потягу до величного. Вони вже не розуміють, що таке золото, бо вони, мабуть, не чули ніколи, як воно дзвенить. І не почують. Такі не гідні тримати в руках благородний метал. Вони визнають тільки шелест паперових асигнацій. Що ж, вони заслуговують на те, щоб їх бгати, як використаний папір. Раби — вони і є раби, і життя в них мусить бути рабське. Про це Мечислав Живокіст потурбується.

Машина плавно зупинилася:

— Готель “Рожева Мері”, сер! — делікатно нагадав шофер.

Він аж совався, так йому не терпілося розлучитися з божевільним пасажиром. Мечислав розрахувався і виліз з машини.

— Бажаю гарно повеселитися, сер! — гукнув шофер, натискаючи на стартер.

У нього гора з плечей зсунулась, і навіть трохи шкода стало цього сухорлявого пасажира. “Тут у нього, безперечно, погорять підшипники, доп’ється, сердега, до білої гарячки. А він ще в машині плів якусь нісенітницю. Що оте прокляте віскі робить з людьми!”

Ще знадвору Мечислав помітив у холі Гартмана. Гартман сидів, поклавши ногу на ногу, в зручному фотелі й читав газету. Газета затуляла обличчя Гартмана й ніби заважала йому бачити все, що робиться на вулиці. Але тільки-но Мечислав переступив поріг готелю, як Гартман устав, невловимим рухом склав газету й рушив назустріч Мечиславу.

Навстоячки цей джентльмен нагадував згаслу сигарету, поставлену “на попа”. Голова й обличчя — сірий стовпчик попелу, решта — світло-коричневий костюм.

— Люблю пунктуальних людей, — сказав Гартман, забираючи у Мечислава з рук невеличку валізу і передаючи її хлопчині-виконавцю.

— Ліфт — необов’язковий. Це на другому поверсі. Для моціону я намагаюся кожного разу скористатися будь-якою нагодою і пройтися пішки.

— Що ж, — сказав Мечислав, — будемо вважати, що нагода ця знайшлася. Мені теж потрібен моціон, бо останнім часом я дуже мало ходжу пішки.

І вони поволеньки піднімалися сходами.

Часу в нас зовсім мало, бо двоє дужих чоловіків, щоб піднятися на другий поверх і пройти трохи по коридору, затратять не більше кількох хвилин. Але за цей час можна розповісти дещо про Альфреда Гартмана.

Ніхто не знав, скільки йому років, як ніхто не знав, скільки в нього грошей. І років, і грошей мусило бути немало, та коли з роками Альфред Гартман майже не мінявся, то мінявся його поточний рахунок у банку. Мінявся в позитивний для Гартмана бік.

Гартман міг продати що завгодно і кому завгодно від дюжини патефонних голок до острова в Середземному морі включно. Гартман знав усіх, і його знали всі, та коли йому було потрібно, його не знав ніхто й у першу чергу поліція. В один і той же день одні знайомі Гартмана сідали на електричний стілець, інші — в сенаторські крісла. В один і той же час одні друзі дому Гартмана носили наручники, інші — міністерські портфелі. Але це ніяк не впливало на Гартмана. Він не дуже соромився перших і не вельми афішував своє знайомство з другими. Все тече, все міняється, і той, хто сьогодні притягався до суду за торгівлю наркотиками, за наявності гарних адвокатів завтра ставав міністром, а вчорашній міністр ставав перед судом за хабарі й корупцію. Правда, в більшості випадків справи обмежувалися легким переляком. У вільному світі можливі й не такі метаморфози. Й хоч скільки цих метаморфоз відбувалося навколо Альфреда Гартмана, сам він не мінявся. Він був незмінний, як дух наживи, як символ бізнесу.

Капітал і приватна власність неуявні для таких людей, як Альфред Гартман, і у вільному світі Гартманів оберігає сама доля.

— Ось ваші апартаменти скромні, як і личить справжньому бізнесменові. В люксах нехай зупиняються співачки, в яких на поточному рахунку лише власні стегна й блискуча спідничка, — сказав Гартман, і вони зайшли до номера.

Номер справді був скромний і зручний. Все свідчило про те, що номер цей очікував на поважну людину-письмовий стіл з телефоном впадав у вічі перший, решта предметів залишалася в тіні.

— Поки ви даватимете лад своєму туалетові, містер Живокіст, я, мабуть, спущусь до бару з пізнавальною метою. Цікаво, які тут збивають коктейлі.

— Як хочете, містере Гартман, ви мені не заважаєте. Я лише вмиюся і — до ваших послуг чи ви до моїх. Як вам завгодно. Вечерю я замовлю в номер, у ресторані під цей проклятий джаз не порозмовляєш як слід. Або краще ви замовте по телефону. Ви це ліпше зробите. Я не гурман.

Мечислав пішов до ванни, а Гартман узявся за телефонну трубку. Йому подобалася акуратність і невимушеність Живокіста, в його особі він бачив молодого шакала, в якого прорізалися тигрячі зуби. В Гартмана був неабиякий нюх на людей, і він безпомилково відчував, що має справу з майбутнім мільйонером, коли не з мільярдером. У всіх цих хлопців є щось спільне. А втім, не треба довго думати, треба замовляти вечерю, однаково за неї буде платити цей симпатичний шакальчик, що балотується на тигра.

І Альфред Гартман виявив звичну й всебічну ерудицію в спразі замовлення вечері. Він любив попоїсти, випити й не цурався товариства симпатичних дівчат. Правда, дівчат сьогодні не буде, але це на краще, бо вони не дадуть поговорити.

Через кілька хвилин чорнявий офіціант з блідим аскетичним обличчям, мабуть іспанець за національністю, вкотив до номера Мечислава Живокіста візка, розставив тарілки, пляшки й усе начиння і так само тихо викотив візка, бо Гартман відпустив його помахом руки.

Тільки-но зачинилися двері за офіціантом, як із ванної вийшов Мечислав і, вибачившись, сів до столу.

Вони почали вечеряти й розмовляти. Власне, Мечислав більше розмовляв, а Гартман більше вечеряв. Мечислав не хизувався, коли стверджував, що він абсолютно байдужий до гастрономічних розваг. Він завжди їв дуже мало, і йому було абсолютно байдуже що їсти. Пив спиртного ще менше, чого не можна було сказати про Гартмана. Той умів робити три роботи одноразово: їсти, пити й слухати.

— Замовлення моє і просте і складне, — казав Мечислав, копирсаючись виделкою в тарілці, — я хочу мати шматок пляжу, на тому пляжі віллу й фортецю. Я не хочу мати окремо віллу й окремо фортецю. Вілла мусить бути у фортеці, а фортеця у віллі. Ви мене зрозуміли.

Важкі жаб’ячі повіки наповзли на Гартманові омі, й це мало означати, що’йому все зрозуміло.

— Далі. Я не хочу мати сусідів, але місце, де буде стояти моя вілла, не повинно бути глухим. Десь поблизу має пролягати шосе, куди ми прокладемо приватну дорогу з вілли. Кошторис я накидаю, але ті, хто за вашим замовленням будуватимуть цю дорогу, можуть не труситися над кожним центом. Обкрадати себе я не дозволю, але за кожний квадратний дюйм асфальту буде заплачено як слід.

Мечислав замовляв Гартману свою майбутню резиденцію з таким смаком, як сам Гартман кілька хвилин тому замовляв вечерю. Збоку могло здатися дивним, що Гартман ні разу не дістав з кишені свого золотого Паркера й не зробив у блокноті жодної помітки. Але Мечислав знав цю манеру Гартмана тримати в голові все, що йому було необхідно. Хіба не через Гартмана одержували численні фірми гроші, коли виготовляли в різних куточках країни деталі для Мідаса, а пізніше несерійну телеапаратуру? І хіба тоді Гартман щось наплутав чи щось зробив не так? Записника завжди можна загубити, сьогодні він твій, а завтра той самий записник міг стати бог знає чиєю власністю. Ще в молоді роки Гартман переконався, що такого роду записники вельми схожі на чекові книжки з підписом власника — той, хто їх знаходить, може тільки проставити суму і спокійнісінько йти собі до банку. Ставати власником таких записників Гартману траплялося, але ніхто не міг похвалитися, що став власником записника, який раніше належав Гартману. Записників у Гартмана немає, навіть номери телефонів він запам’ятовує стільки, скільки треба, щоб потім так само блискавично забути їх, коли вони перестають бути потрібними.

Гартман відсьорбнув вина й сказав:

— Коли я вас правильно зрозумів, містере Живокіст, вам потрібно щось на зразок того, про що англійці кажуть: “Моя оселя — моя фортеця”, тільки не у фігуральному розумінні?

— Ви мене абсолютно правильно зрозуміли, — підтвердив Мечислав.

— Значить, бетон мусить бути найвищої марки?

— Усе мусить бути найвищої марки.

Жаб’ячі повіки знову наповзли на очі, і Гартман на знак згоди нахилив голову.

— Дещо підходяще в мене є. За шматком пляжу, за віллою справа не стане, а фортецю я вам сотворю на базі вілли. Тепер, з вашого дозволу, я мушу викликати офіціанта, хай принесе сифон свіжої содової, бо це пійло, що на столі, вже нагрілося.

Гартман натис відповідну кнопку, і офіціант-іспанець виріс у дверях. Але весь той час, поки Гаргман йому розповідав, якими мусять бути сифони в порядних готелях, він дивився чомусь не на Гартмана, а на Живокіста. Спершу цей погляд почав дратувати Мечислава, а потім… Потім він відчув, що вже десь зустрічався з цією людиною. Офіціант, правда, не сказав жодного слова, та коли він вийшов, Гартман запитав:

— Чому цей нахабний тип так дивився на вас, ніби піймав вас учора з своєю власною дружиною?

Мечислав тільки знизав плечима. Офіціант повернувся. Тепер він затримався з сифоном значно довше, ніж було потрібно для того, щоб поставити його на місце. Погляд офіціанта став відверто нахабний, колючий і навіть загрозливий. Мечислав майже ніколи не звертав уваги на офіціантів і слуг, його ніколи не цікавили їхні погляди, бо він їх не помічав, але цей іспанець чи поерторіканець почав дратувати Мечислава. Він хотів прогнати його геть, але двері за офіціантом вже тихенько зачинилися.

Гартман щось там казав про кошторис і про фірми, які виконуватимуть замовлення найшвидше і найдешевше, але Мечислав слухав його не вельми уважно. В нього із голови не йшов проклятий офіціант. Ні, він таки десь бачив цю осоружну пику, тільки не може пригадати, де саме. І чому цей тип дивиться на Мечислава, як койот на верблюда? Хіба такі люди, як цей офіціант, можуть коли-небудь за що-небудь ображатися на таких, як Мечислав Живокіст?

І зараз Мечиславові дуже захотілося, щоб Гартман викликав офіціанта ще раз. Щоб ще раз глянувши на нього, пригадати, де вони зустрічалися, з’ясувати, чому він дивиться вовком.

Але тут сталося несподіване. Двері номера рвучко відчинилися, і офіціант зайшов до номера без запрошення, зайшов важкою, кам’яною ходою. Так командор ішов до Дон-Жуана, так офіціант підійшов до Мечислава.

— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді, я вас відразу ж упізнав!

І тут Мечислав теж відразу все збагнув. Перед ним стояв сеньйор Бартоломео-Рамон-Лопес Осандра власною персоною. Правда, важко було впізнати в цьому худому, наїжаченому, розлюченому чоловікові колишнього ситого й випещеного сеньйора Осандру, але це був, безперечно, він.

На Заході вийшло чимало книг мемуарного жанру про те, як учорашні чистильники взуття, офіціанти та й інший незаможний люд ставали мільйонерами чи навіть і мільярдерами. Ця метаморфоза розцінювалась не просто як промисел божий у нагороду за безважне життя, шанування влади і приємну в усіх відношеннях натуру. Обставини складалися так, що бог богом, а майбутні мільйонери нагороджували самі себе, відмовляючи самі собі тепер, щоб потім не відмовляти собі ні в чому. Вони не пили, не палили, не ходили до дансингів і казино, не відвідували кіно й театрів, уміли економити навіть сірники, і мільйони їхні складалися з центів, зекономлених в молоді-юні роки, тобто тоді, коли особливо хочеться протринькати останній цент. А от вони його не протринькували, вони його роздували доти, доки він не роздувався завбільшки у мільярд, і сідали писати мемуари.

Читати ці мемуари — цілковита насолода. Але ніде, жодне видавництво не видало ще мемуарів мийщика посуду, ліфтера або чистильника чобіт, які б називалися приблизно так: “Як я з мільйонера став офіціантом”. Таких мемуарів годі й шукати, хоча зворотний шлях по щаблях удачі не такий уже і довгий. Стати мільйонером ще не все. Звання мільйонера накладає на тебе кілька святих і необхідних обов’язків. Перший: коли ти мільйонер, стеж, щоб твого мільйона не поцупив сусід-мільйонер, який мріє за рахунок твого мільйона стати мільярдером. Другий обов’язок більш приємний: ти, як мільйонер, зобов’язаний поцупити мільйон у сусіда-мільйонера. Тих, котрі байдуже ставляться до своїх обов’язків, життя у вільному світі карає жорстоко і безапеляційно. Був ти мільйонером — і сів маком. Куди підеш, кому скажеш? Вільний світ — він такий, він поважає не тих, у кого буде колись зайвий мільйон, і не тих, у кого він був, а тих, у кого він є сьогодні.

бсандра належав до тих, у кого мільйон (і не один) був. Обчухрала Осандру. революція на Кардосі, решту підгріб Джошуа Сміт, оцей самий, що сидить зараз перед Осандрою і якому Осандра, благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, мусить слугувати…

Скільки друзів мав Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, поки він був найбагатшою людиною на Кардосі! Скільки друзів було в нього у Мільво, хоча тоді справи його йшли не блискуче! І що ж! Він став офіціантом. Звичайно, тоді, після катастрофи в Мільво, не всі відвернулися від нього, й він міг звікувати вік біля якихось багатих покровителів, але сеньйор Осандра осатанів від чергової невдачі, від останньої, фатальної помилки і в своїх невдачах звинувачував усіх. То він вимагав негайної висадки десанту на Кардос, то він наполягав на негайному розслідуванні причин вибуху у Мільво, то він обзивав усіх своїх учорашніх друзів та колег баранами.

І все це робилося публічно, на сторінках впливової газети. Але цікавість до нього швидко згасала, у нього не брали інтерв’ю навіть репортери бульварних газет, дужим світу цього він набрид, а вчорашні друзі зненавиділи його. Підприємство, на якому Джошуа Сміт так невдало випускав човни й аквапланш, було застраховане, і сеньйору Осандрі належала чимала страхова премія. Вчорашні друзі зробили так, що страхову премію розтягли акціонери, й Осандрі не дісталося жодного цента.

Хтось із друзів прихопив його дружину. Так, по-дружньому, по знайомству. Власне, цей акт найменше обурив Осандру. Коли ти не маєш за що купити не те що пару панчіх, а бутерброд, жінка сама втече від тебе. Добрий чоловік позбавив Осандру необхідності з’ясувати стосунки з дружиною, а також цілої низки драматичних сцен.

Після всього, що сталося, сеньйор Осандра не міг зоставатися в Мільво, йому залишилося або піти з життя, або з міста. Благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра вибрав другий варіант, бо був вірним католиком, а вірний католик повинен слухати бога й не розпоряджатися своїм життям як йому заманеться.

Довго й нудно розповідати, як, пробурлакувавши близько тисячі миль, Осандра знайшов у “Рожевій Мері” місце офіціанта. І ось він стоїть перед Мечиславом і кричить на нього:

— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді! Я відразу вас упізнав. А де той злодій Хуан Вертес? Ви обидва гангстери, ви обібрали мене! Ви забрали мої останні гроші, але тепер усе!.. Тепер кінець! Я впізнав вас, і зараз тут буде поліція!.. Я… Я…

Осандра задихався, слова його м’яли під себе думки, і він починав вигукувати все спочатку й переконувати самого себе в тому, що Джошуа Сміт зовсім не згорів, що ось він перед ним, що зараз прийде поліція і зараз повернуть йому всі гроші до останнього цента і… що буде далі, він не знав, бо кричав знову й знову ті ж самі слова.

А Джошуа Сміт, або Мечислав Живокіст, не зблід, не почервонів, не здригнувся, почувши про поліцію, він просто зручніше вмостився у кріслі, недбало зняв трубку й недбало викликав метрдотеля. А коли прийшов метрдотель, так само недбало запитав:

— Скажіть, і часто у вас прислужують п’яні?

— Прошу, сер… — метрдотель почав переступати з ноги на ногу, але встиг зиркнути на бідного Осандру.

— Це я прошу, — у Мечиславовому голосі почулися залізні нотки, — це я прошу увільнити мене від необхідності вислуховувати п’яне варнякання цього типа. В присутності джентльмена (легкий уклін в бік Гартмана) ваш офіціант почав чіплятися до мене, вимагаючи якісь гроші. Мабуть, у білій гарячці він переплутав мене з якимось… Як він сказав, містер Гартман? З якимось Джошуа Смітом, котрий нібито пограбував цього п’яничку. А взагалі, чому я повинен розважати вас розповіддю про п’яні теревені вашого кретина? Пришліть краще виконавця, щоб забрав мої речі, я перейду до іншого готелю, де нормальна обслуга. Прошу рахунок.

Метрдотель благально приклав руки до серця:

— Сер, трапилося непорозуміння! Цей чоловік у нас більше не працює!

І плечем колишнього боксера метрдотель почав виштовхувати Осандру до дверей. Тільки тепер той прийшов до тями і вилупив очі на метрдотеля:

— Як тобто не працює? Хто не працює? Я не працюю?

Метрдотель не слухав його і все виштовхував ближче до дверей, вибачаючись і розсипаючи біля Мечиславових ніг словесні фіалки:

— Тисячі пробачень, сер, тисячі найщиріших пробачень! Зараз усе буде о’кей, зараз у вас буде справжній офіціант. Трапилася прикра помилка, це випадкова людина, він у нас більше не працює!

— Це я не працюю? — заревів Осандра.

У його жилах закипіла кров усіх його іспанських та індійських предків. Мечислав, Гартман і метрдотель за ті лічені секунди, поки метрдотель не послав Осандру в нокдаун, мали змогу переконатися, що таке справжня іспанська лайка, культивована й випестувана ще конквістадорами й флібустьєрами. А потім, коли сеньйора Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандру дужі громадяни в офіціантських фраках волокли по коридору, він виривався і горлав що мав сили:

— Експлуататори прокляті! Капіталісти! Наволоч! Кара небесна на ваші голови! Доки ви питимете кров трудящих? Настане й наш час! Ви користуєтесь тим, що я не член профспілки? Мерзотники! Тепер мені ніхто не платитиме допомоги по безробіттю…

Голос сеньйора Осандри то вибухав, то переривався (певно, в ті хвилини, коли його били по зубах), але ще з першого поверху до Мечислава й Гартмана доносився викривальний експромт Осандри, який свідчив, що профспілки в цій країні продажні й що в профспілках сидять суцільні бонзи.

Потім знизу почувся бас полісмена, й Осандра почав щось скиглити, поки й зовсім не затих.

І Мечислав, і Гартман вдали, що нічого особливого не сталося. Вони продовжували спокійно вечеряти (прислужував їм інший офіціант), Мечислав замовляв свій майбутній комфорт, Гартман приймав замовлення, і все йшло як і мало йти. Тільки Гартман влучив хвилинку, щоб подумати: “Добре ж ти, голубе, общипав цього нещасного сеньйора! Йому, сердезі, аж у офіціанти довелося податись. І хоч би бровою моргнув. Ти, брате, далеко підеш, з тобою можна справу мати!”

Було вже пізненько, коли Гартман попрощався і пішов, пообіцявши потелефонувати ще завтра вранці.

Мечислав наказав офіціантові прибрати все, залишивши тільки сифон з содовою, і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою з кутка в куток. Насмішив його цей клятий Осандра. Як він вигукував, що ненавидить експлуататорів, як він шкодував, що не член профспілки! Ха-ха-ха! Досить, виявляється, забрати в людини всі гроші — й у неї різко міняються переконання. Так, дивись, ще стане Осандра червоним і вимагатиме рівних виборчих прав для чорних. Сам усе життя експлуатував, і нічого, а притисли його — і згадав, що на світі є експлуататори. Може, й має рацію Маркс, коли каже, що буття визначає свідомість. І все-таки Осандра комуністом ніколи не стане. Не з того він тіста. Поверни завтра йому всі його мільйони, і він за дві хвилини забуде, що є на світі експлуататори. й він знову сяде зі мною до столу, и все простить, і все вибачить. 1 я сяду з ним.

Мечислав сплів пальці рук на потилиці й опустився в крісло. Потім викликав покоївку і звелів приготувати постіль, потім подумав і потелефонував униз до портьє, щоб йому прислали газету.

Покоївка ще не встигла підбити подушку, як до номера вбіг захеканий хлопчисько-виконавець з газетою в руках.

— Прошу, сер, читайте, сер, останні новини, сер, вечірній випуск, сер!

— Що, почалася атомна війна? — ліниво запитав Мечислав, розгортаючи газету.

— Здається, ні, сер… Як вам завгодно, сер!

— Мені завгодно, щоб ти отримав двадцять п’ять центів і йшов під три чорти!

— Щиро дякую, сер!

Хлопчина на льоту підхопив монету й зник за дверима. Майже за ним вийшла покоївка. Мечислав не кваплячись роздягнувся, погасив верхнє світло. Засвітив на столі нічничок і тільки тоді по-справжньому взявся до газети.

…Він знайшов це місце в газеті раптово. Швидше він не знайшов би навіть тоді, коли б шукав його спеціально. І, як не дивно, тільки для нього воно не прозвучало сенсацією. Тепер дуже легко можна було зрозуміти і його неспокій, і його передчуття, і його на перший погляд безпідставні тривоги. Повідомлення, мабуть, надійшло в останні хвилини, журналісти ще не встигли по-справжньому його обсмоктати, й хоча “шапки” над ним кричали, воно здавалося якимось трохи телеграфним:

“На військово-морській базі поблизу Грібтауна морські піхотинці обстріляли невідомого, який раптово виплив з океану й рушив просто до них. Погуки “Стій!” не зупинили цього посланця Нептуна, й він не прореагував навіть тоді, коли застережлива черга із автоматів прорізала повітря над його головою.

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більшу, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що він був високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів. Командування військово-морської бази…”

Мечислав кинув газету й почав гарячково застібати ґудзики на сорочці. Інша рука крутила диск телефону — він набирав номер капітана “Ціцелії”.

Невже Мідас пробував утекти? Звідки було Мечиславові знати, що людська (саме людська — завдяки Нуазе) цікавість Мідаса повела його на берег, до інших людей.