Багато, багато, багато золота…

ФІНАЛ УЖЕ БЛИЗЬКО

— Ферч і його охорона кудись від’їздять, — доповів Мідас Нуазе, — разом з ними їдуть ті, що охороняли віллу. Залишилися тільки Мідаси.

Нуазе енергійно потер руки.

— Здається, ми зараз не просто втечемо, ми прихопимо з собою Живокіста. Було б дуже шкода, якби він утік так, як тікає Ферч.

На порозі виріс Живокіст. Якусь секунду він дивився на них мовчки, чи то намагаючись прочитати, що робиться в їхніх душах, чи то підшукуючи слова, щоб якомога спокійніше повідомити про втечу.

— Зараз прилетить вертоліт, і ми мусимо полишити цю віллу, — сказав він. — Збирайтеся!

Франсуа не зрушив з місця і нічого не відповів. Вичекавши ще кілька секунд, Мечислав додав:

— Як знаєте. Не хочете збиратися, полетите так як є. Ми міняємо базу, в моєму кабінеті на столі лежить портфель, захопи його.

Мідас на хвилинку завагався, йти йому чи ні, і це не міг не помітити обережний Живокіст. Він підозріло глянув на Мідаса. Роботи мусять виконувати накази негайно, що ж це? Мідас нахилив голову в знак згоди, вийшов. І Живокіст заспокоївся.

— Ну, — сказав він, — зараз ми покинемо цю гостинну віллу. Ви будете шкодувати за нею, мосьє Нуазе?

— Ми нікуди звідси не поїдемо, — якось тихо і байдуже відповів Нуазе.

— Я примушу вас! — закричав Живокіст.

Його нерви помітно зраджували. Стільки довелося пережити за останні години — це було не дивно. Живокістові вже не хотілося ні демонструвати своєї моральної зверхності, ні хизуватися своєю силою і залежністю Нуазе.

— Підете, підете, голубчику, — просичав він, — підете туди, куди вам звелять! Ще й як любенько підете!

— Ба, не піду, — мало не позіхнув Нуазе.

Живокіст вихопив з кишені пістолет і закричав так, ніби йому доводилося командувати цілою колоною військовополонених:

— Марш у двері!

Раптом перед ним мигнула якась тінь. Це повернувся Мідас. Нерви Живокіста не витримали, й він натис на гашетку інстинктивно. Постріл пролунав дуже гучно, ніби вистрілили з гармати, дзенькнула куля, вдарившись об пластроловий Мідасів панцир.

Мідас випередив його. Електронний мозок Мідаса в соті долі секунди збагнув і передбачив усе. Хруснув суглоб, почувся крик Живокіста, брязнув об підлогу пістолет. Нуазе обома руками вхопив Живокіста за плечі… Але тут, у вузеньких дверях, Нуазе й Мідас завадили один одному. Живокіст рвонувся так, що його піджак залишився в руках Нуазе, і, гуркочучи черевиками, наче танк, побіг у глибину коридорів.

Коридори сповнювались металевим гуркотом. Це бігли вірні Живокістові Мідаси-охоронці. За кілька секунд вони будуть тут!

— Тікайте, я спробую їх затримати! — гукнув Мідас, виштовхуючи Нуазе до коридора.

І тут Мідас повів себе так, як належало вести електронній машині. Цього разу він знову став першокласним роботом З електронним мозком, який в лічені долі секунди устиг все охопити й все збагнути.

— Візьміть, — встромив він у руку Нуазе великий шкіряний портфель, що валявся на підлозі, — візьміть і біжіть на берег, бо вони ще можуть патрулювати на шосе!

Нуазе побіг коридором до виходу. Гуркіт наростав, Мідаси були вже зовсім поруч. Франсуа здавалося, що вони дихають йому просто в потилицю. І раптом там, позаду, сталося щось таке, ніби зіткнулися два кур’єрських поїзди.

“Мідас зчепився з тими, — подумав Нуазе, — невже загине?”

Він думав про Мідаса як про живу людину, і це його зовсім не дивувало.

Нуазе вибіг у двір вілли. Тут нікого не було. Ферчисти поїхали ще раніше, а Мідаси з надвірної охорони десь зникли. Великою була спокуса вибігти на шосе, але Нуазе зрозумів, що Мідас мав рацію, треба бігти до берега океану. На шосе кожної миті можуть з’явитися або ферчисти, або Мідаси. Мідаси будуть відступати до вілли, а тих, живих посіпак міг послати по Живокіста Ферч.

Нуазе не знав, де йому заховатися на пустельному пляжі, але все одно біг у напрямку до океану. Це були перші хвилини волі за стільки років! Правда, це ще не була справжня воля, але й бранцем він себе більше не вважав. Тепер його могли вбити, роздерти на шматки, все що завгодно, тільки не заполонити знову.

І раптом Франсуа зупинився, а потім щодуху побіг назад до вілли. Ганьба, яка ганьба! Він одурів, сп’янів від волі й залишив своє дітище напризволяще. Може, Мідас там зараз гине… Чого варті його моральні принципи, чого варте все те, чому він учив Мідаса, коли в рішучу хвилину сам Нуазе виявився боягузом! І Нуазе збіг на ґанок вілли.

Двері так різко відчинилися, що Франсуа ледве втримався на ногах. Це вибіг Мідас. У руці він тримав Живокістів пістолет. Позад нього з грюкотом зачинилися двері, й було чутно, як з того боку забарабанили переслідувачі.

— Я встиг заблокувати систему, тепер вони не зможуть вирватись, — сказав Мідас, тягнучи Франсуа вниз по сходах, — двом я встиг вимкнути живлення, решта ледве не вимкнули мене.

Тепер вони вдвох вибігли за ворота вілли.

— Для чого тобі пістолет, хіба… — почав Франсуа, але тут замовк, бо попереду в тумані бовваніли на шосе якісь силуети.

— Мідаси, — впевнено сказав Мідас, — тут ми не пройдемо. Побігли до океану, відпливемо подалі від берега, а там буде видно.

Вони побігли в протилежному напрямку. Раптом просто над їхніми головами заторохтів мотор. На подвір’я вілли знижувався вертоліт. Йому залишилося спуститися ще метрів двадцять, як Мідас вистрілив з пістолета. Франсуа здавалося, що Мідас зовсім не цілився, але з мотора спортивного вертольота повалив дим.

Великокаліберний пістолет у руках такого стрільця, як Мідас, діяв не гірше, ніж зенітна гармата. Куля влучила в самісінький мотор, і вертоліт спочатку завалився на бік, потім вирівнявся і спробував набрати висоту. Це йому не вдалося, і, піднявшись метрів на двадцять, потім ще вище, метрів на сто, тягнучи за собою шлейф чорного диму, вертоліт почав віддалятися. Як видно, Ферч дотримав свого слова, прислав по Живокіста вертоліт, але скористатися його допомогою Мечислав уже не міг. Тим часом Мідаси, що з’явилися на шосе, вже увійшли у двір вілли. Перші вибігли на ґанок і почали щосили гамселити в двері.

— У них закінчується енергія, — сказав Мідас, — вони хочуть підзарядитися. Через двері вони не потраплять, двері зроблені навіки, але…

Двері були справді зроблені навіки. Гартман свого часу постарався. Що ж, моя оселя — моя фортеця. Тільки ця фортеця зараз на очах перетворювалась на в’язницю для її власника.

— Енергія в них закінчується, але її цілком вистачить на те, щоб розрахуватися з нами, — продовжував Мідас, — тут, з океану, просто на віллу веде підводний і підземний канал, ними проходять Мідаси-золотошукачі. Коли хоч одна з цих тупих худобин згадає про тунель, вони підуть на берег, і тоді нам буде скрутно. Я знаю їхню програму. Вас вони просто вб’ють і мені відімкнуть живлення. Побігли!

Так вони знову опинилися на березі океану…

— Підемо у воду! — гукнув Мідас, намагаючись перекричати ревіння океану.

На берег накочували тисячотонні громади води. Асигнаціями шелестів пісок, золотими дукатами дзвеніла галька. Було страшно навіть подумати, щоб наблизитись хоча б до місця прибою, а вони мусили йти в океан, бо це був єдиний порятунок. Мідас простяг Нуазе пістолет, і він мовчки заховав його до кишені.

— Тримайте міцніше портфель, — гукнув Мідас і підхопив Нуазе на руки, як малу дитину. — Не бійтеся, він зачиняється герметично.

Нуазе притиснув портфель до грудей і набрав повні легені повітря. Мідас ступнув уперед, і скляна густо-зелена гора накрила їх з головою.

* * *

Мечислав бачив усе й нічого не міг вдіяти. У вікно йому було видно, як Мідас і Нуазе бігають по подвір’ю вілли, бачив, як вони втекли на берег, бачив, як знижувався вертоліт, чув постріл Мідаса і бачив, що був цей постріл влучний. Він кусав у безсилій люті пальці, бігав з кімнати до кімнати, шпурляв важкі предмети у вікна, торсав двері, але не такі були ці вікна, щоб їх можна було відчинити чи розбити, і не такі це були двері, щоб їх також можна було відчинити. Все тут робилося на совість. Мечислав вибіг до коридора, де кілька Мідасів-охоронців навалилися на двері зсередини, намагаючись їх будь-що вивалити. Живокіст пробував було перевірити схему, але тут-таки переконався, що Нуазе з Мідасом попрацювали на славу. Тепер у Мечислава не було ніяких сумнівів, що Нуазе вивчив схему блокування досконало й зробив так, що двері підкорялися і його біострумам. Проклятий Нуазе не підслухав чарівне “Сім-сім, відчинись!”, він розгадав його сам і примусив відчинитися. По всьому Мідас устиг блокувати систему так, що вона тепер взагалі нікому й нічому не підкорялася. Двері можна було б хіба що виварити за допомогою автогену.

Хвилинами Живокістові здавалося, що Мідаси-охоронці доможуться успіху. Як-не-як, а кожен з них був потужніший за будь-який трактор. Двері ніби прочинилися, але раптом сили врівноважились — це знадвору почали ломитися інші Мідаси, ті, від яких втекли Нуазе з Мідасом.

І тільки тут Живокіст спочатку страшенно здивувався, а потім зрозумів усе. Справді, чому Мідас-охоронець, замість того щоб знищити Нуазе, зламав палець хазяїнові, видираючи в нього пістолета? Чому Мідас-охоронець урятував життя Нуазе, заступаючи його своїм тілом, чому він почав битися з такими Мідасами, як сам? З такими, як сам? Ні-і, він був не такий, як усі! Це був не той Мідас! Не Мідас-охоронець. Це був той електронний геній, якого Нуазе посилав з борту “Менхасетти” на берег, це був той самісінький Мідас, який роздобув для свого хазяїна перші тонни золота, а потім громив біржу. Для свого хазяїна? Ні-і, хазяїном його завжди був і залишився тепер Нуазе.

В одну мить пригадалася розмова з Гартманом: “До речі, Мідас, той, найперший, згорів…” — “Як згорів? Хіба на віллі була пожежа?” — “Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він утратив інформацію, і…” — “Лізете з різними дурницями. Я думав — справді щось важливе. Один чи два Мідаси, яке це має значення?”

Виходить, мало значення! Мало! Вони підманули його тоді, вони підманули, а він учепився на їхню вудочку! Все мало значення, все, все… И через те, що він був такий по-дурному безпечний, він мусить зараз загинути… Найчесніший із них усіх виявився Ферч, він усе ж таки вислав вертольота. Хоча… хто його знає, з якою метою прилітали ті, на вертольоті? Може, вони мали намір вбити його і набрати золота стільки, скільки зможе підняти вертоліт? Не можна нікому довіряти, нікому, нічому…

Мечислав метався по своїй віллі-фортеці, як лисиця в забитій норі. От-от мисливці вкинуть до нори запалений трут, потягне димом, і доведеться розплачуватися власною шкірою або задихатися в диму…

Мідаси по той бік дверей падали один за одним. Їм не було де увімкнутися до джерела живлення, знадвору вілли не проходила жодна зовнішня лінія. Всі кабелі було закопано глибоко в землю, і ні в кого з них уже не було сили добратися до джерела їхнього електронного життя. Вони грохали просто на сходах, як самовари, у яких підломилися ніжки. Це були тупі, примітивні роботи, спроможні виконувати важку фізичну роботу, роботи-чорнороби, роботи-вбивці, а психічна їхня діяльність була обмежена і примітивна. Їхні колеги по той бік дверей, зачинені всередині вілли, були в значно кращому становищі. Хоч за своїми розумовими здібностями вони теж були тупі й примітивні, але джерела живлення в них були під боком, і вони мали змогу вчасно зарядитися.

Вони ще підкорялися Мечиславу, і, майже оглухнувши від грюкоту, він наказав їм відійти від дверей. Вони скорилися і розбрелися по всій віллі. Мечислав остаточно переконався в тому, що двері виламати не вдасться, вікна, напевне, теж. Вікна були розраховані на безпосереднє попадання бронебійного снаряда. Склоліт, змішаний з пластролом, мусив витримати будь-який удар. Так, це була фортеця, і тут можна було витримати будь-яку облогу, але за умови, що хтось прийде на допомогу.

Живокіст подумав про капітана “Ціцелії”. Він міг би завести свій корабель до бухти й за гарні гроші потім висадити Мечислава, де б він побажав. Але як вийти з вілли? Й тут Мечислав згадав, що з підвалу, де лежав його золотий запас і де безпосередньо працюють автоматичні тиглі, є вихід — тунель просто до океану. Це було так просто, що Мечислав спершу навіть не хотів повірити в своє щастя. Боже, який він ідіот! Боже, як він міг забути про такий простий вихід! Це був вихід в простому і буквальному розумінні цього слова. Швидше, швидше, бо по дорозі до вілли вже, мабуть, мчать машини з національними гвардійцями або з солдатами федеральних військ. Швидше, швидше знайти акваланг, він десь тут, ще зовсім недавно він плавав з ним… Швидше, швидше, якомога швидше скласти програму для цих електронних кретинів. Нуазе колись учив його, як це робиться. Вони мусять не просто охороняти його в дорозі, вони мусять захопити з собою золота стільки, скільки зможуть донести, решту він затопить у підвалі, а потім Мідаси таємно повернуться по нього. Швидше, швидше, в двері вже грюкають…

— Містере Живокіст, ім’ям закону, ви заарештованії — чулося з-за дверей.

Здається, вони почали гамселити в двері прикладами автоматів і ногами. А дулю з маком! Ні-і, я вам так легко не дамся! “Містере Живокіст, ви заарештовані…” Ми ще побачимо, хто кого… Чи повні балони кисню? Чи справний акваланг? Де пластролові мішки для золота? Але спершу програма… Спокійно, спокійно! Не треба так поспішати. Хай вони там собі гамселять у двері, хай сподіваються, що він їм відчинить. Не будуть же вони висаджувати двері вибухівкою… Та й навряд чи вона в них є.

— Містере Живокіст, ім’ям закону, відчиніть!

Дурні, дурні, стукайте, поки не набридне, не бачити вам Мечислава Яковича Живокіста, як своїх вух. Він зараз упірне, а випірне десь далеко-далеко, й уже не Живокістом і не Джошуа Смітом, а кимось ще. Це вже буде видно.

…Він впірнув і легко поплив, бо умів добре плавати з аквалангом. Позаду за ним пливли в кільватерній колоні Мідаси. Пливли вони помалу, бо він їх таки перевантажив пластроловими мішками із золотом. На всякий випадок Мечислав повісив і собі на шию невеликий пластроловий мішечок, в який напакував десь так близько трьох кілограмів золотих монет найновішої чеканки. Понад балонами з киснем був припасований пластроловий мішок з одягом і всім необхідним. Мечислав розраховував відплисти з милю від берега, потім випірнути, зорієнтуватися і далі плисти якомога далі від вілли вздовж берега. Потім… Але для чого загадувати, що буде потім? Коли в останню хвилину він так чудово врятувався від арешту, можна розраховувати, що доля не відвернеться від нього й надалі.

Підводна флотилія не відпливла від берега й кількох кабельтових, як сталася непередбачена зустріч. Хтось плив назустріч Мечиславу майже паралельним курсом. Він так здивувався, що не встиг навіть злякатися. А власне, чому він мусить лякатися? Акула? Зараз Мідаси розкромсають її на шматки. Поліцай в акваланзі? Але чому поліцай мусить плисти звідтіля, з океану, а не наздоганяти Мечислава з берега? Й раптом Мечислав зрозумів, хто то був. То плив один з Мідасів-золотошукачів. Він повертався на віллу, навантажений золотом, конфіскованим у океану. Це був один з Мідасів-роботяг, позбавлений навіть елементів евристики й мінімального електронного мислення. Навіть електронний “мозок” під пластроловою оболонкою був у нього розрахований на вузьку програму: будь-що знайти золото й відтранспортувати його на віллу. Він і знайшов золото…

Коли Мідас-золотошукач наблизився до Живокіста й простяг руку до його пластролової торбини, тому навіть смішно стало. Смішно й весело. Доля і тут не відверталася від нього, пославши ще одного Мідаса, навантаженого золотом. Але в наступну мить Мечиславові вже було не до сміху. Мідас з усієї сили потяг до себе торбину, і її лямки зашморгнулися у Мечислава на шиї так, що йому стало важко дихати.

Мідаси-охоронці трохи відстали. Зараз, зараз вони підпливуть ближче й звільнять його від цього причепи…

І тут сталося непоправне. Намагаючись будь-що видерти у Мечислава пластроловий мішечок з золотом, Мідас ударив його своєю залізною рукою по склу маски… Це таки справді було скло… Не склоліт з пластролом, а скло, звичайнісіньке скло. Океанська вода шалено вдерлася всередину маски, видерла із рота загубник… Мечислав зробив нелюдське зусилля, він хотів будь-що звільнитися від пластролової торбини й випливти на поверхню… Над ним були десятки метрів води, над ним були сотні тонн води. А пластролова торбина була прив’язана до шиї міцно, він боявся її загубити… Перед очима червоні кола закрутилися з зеленими, закрутилися, закрутилися, стали блискучо-жовтими, наче золото, а вода гарячково шукала дорогу в його легені і нарешті знайшла її…

Підпливли Мідаси-охоронці, вимкнули живлення Мідаса-золотошукача й потягли його і те, що зовсім недавно називалося Мечиславом Живокістом, далі в океан. Так вони були запрограмовані.

* * *

Скляна хвиля виявилася пружною, як гума. Вона ледве не розплющила Нуазе об Мідаса. Але Мідас знову був у своїй стихії. Як професійний плавець, він упірнув у глибину.

Скільки вони були під водою? Десять, двадцять, сорок секунд? Хвилину, дві? Нуазе ладен був заприсягти, що вони пробули під водою десятки хвилин. Просто дивно, як витримали його легені й чому не зупинилося серце. Коли вони нарешті випливли, берег виявився напрочуд далеко. Пояснювалося це тим, що Мідас плив із швидкістю торпеди. Зараз він перевернувся спиною догори, й Нуазе на його спині сидів, як на плоту. Не можна було сказати, щоб сидіти було зручно, але вибирати не доводилося. Нуазе міцно затиснув у руках портфель з паперами Живокіста. Вони пливли все далі і далі в океан. Самотня вілла на березі тепер здавалася завбільшки з сірникову коробку. Лінія прибою залишилась далеко позаду, і в океані було напрочуд тихо. Тільки закипали баранці на хвилях і кигикали чайки.

Навіть хвилі тут, далеко від берега, видавалися пологими й не такими високими. В усякому разі вони не заливали Нуазе з головою, і він мав змогу викашляти гірко-солону воду, ту, якої довелося наковтатися біля берега.

— Відійдемо трохи подалі, а потім підемо вздовж берега, — сказав Нуазе, — а там пошукаємо зручне місце для висадки.

Мідас заперечив. Він передбачив усе:

— По берегу можуть никати Мідаси, а може, й ферчисти, це однаково ризиковано. Вийдемо на траверс грібтаунського маяка, там багато суден. Якесь підбере, до вечора ще маємо кілька годин.

— Як у тебе з енергією?

— Підзарядитись я не встиг, але… думаю, вистачить. Усю енергію я буду витрачати тільки на рух. Стану німим і глухим, стежте за суднами самі…

Далі вони пливли мовчки. Чайки вилися над ними й кигикали. Чайки живуть довго, і бачити на своєму віку їм доводиться чимало, але такого вони ще не бачили ніколи. Людина сидить на людині. Одна людина простяглася пластом, опустила у воду голову, шалено працює руками й ногами, білі буруни бушують позад неї. Пливе вона швидко, люди так не плавають ніколи… Інша ось-ось упаде у воду. Власне, вона й так майже по пояс у воді, а часом крутий баранець покриває її мало не з головою. Здається, ця друга людина, що сидить, уже не живе, вона непорушна, обличчя в неї бліде, аж синє. До грудей вона притискає продовгуватий предмет.

А довкола від берега до горизонту не було видно більше нічого. Дарма в морських лоціях пишуть, що місце, де зараз пливе людина на людині, найпожвавленіший куточок Атлантики. Уява того, хто читав лоцію, сидячи десь у кабінеті міської квартири, мусила б малювати численні лайнери і сейнери танкери і барки, які ніяк не можуть розминутися, дають тривожні гудки і маневрують. Насправді ж… Одного разу Нуазе здалось, що він бачить вітрило спортивної яхти — це просто чайка пікірувала на воду. Здається, за овидом з’явився димок, але він так само раптово розтанув, як і з’явився. Нуазе з великими зусиллями поліз до кишені. Одяг обліг усе тіло, й полізти до кишені було не так уже й просто. Він хотів дістати пістолет і спробувати вистрілити. Для чого? Просто щоб переконатися, що кулі ще не відсиріли, що пістолетний постріл почують, коли вони побачать судно… Бо що таке людський голос в океані?

Пістолета в кишені не виявилось. Мабуть, він випав із кишені саме в ту хвилину, коли Мідас підхопив Нуазе на руки…

І тут Франсуа побачив серед хвиль чорне вітрило. Ні, це не була галюцинація, і на крило чайки це трикутне гостре вітрило було зовсім не схоже. Тільки як важко орієнтуватися в морі, коли ти висиш над водою на який-небудь метр! То здається, що вітрило маячить на горизонті, то мариться, що воно перед самим носом, то затуляє воно півнеба, то виявляється, що воно не більше від долоні. Але яке щастя, що воно є!

Мідас пливе вже не так швидко, можна сказати, що він пливе з останніх сил, енергії залишається усе менше й менше.

Вітрило наблизилося, але не стало більше. Якось навіть не розумом, а шкірою на спині Нуазе нарешті зрозумів, що то було зовсім не вітрило…

Акула зробила крутий віраж і пішла в атаку. Небо над океаном уперше за весь день прочистилось, і проглянуло сонце…

І саме в цю мить Франсуа побачив судно. Воно пливло зустрічним курсом. Але сподіватися на допомогу було даремно — навряд чи їх помітять на такій відстані. Зібравши залишки енергії, Мідас атакував акулу перший…

Коли на місці короткого, але жорстокого бою розлилася кривава пляма, а океанські хвилі накрили біле черево акули, Нуазе сказав без усякого зв’язку з попередніми подіями:

— Мідасе, ти знаєш, де знаходиться місто Львів?

— Ні, — відповів Мідас, втрачаючи останні крихти і енергії, і залишки електронної свідомості.

— Це місто десь на Україні, в Радянському Союзі. Перед війною там працював молодий, надзвичайно обдарований хімік Базіль (по-їхньому, здається, вимовляється Василь) Артемчук, Так ось… У кінці червня сорок першого року, коли на околиці міста вже були німці, батько Живокіста Жак (по-їхньому, здається, вимовляється Яків) удерся до Артемчука, вбив його і вкрав усі папери. Пізніше Жак Живокіст спеціально послав Мечислава вчитися на хіміка, щоб той міг розібратися в паперах Артемчука й використати його винахід… Кілька днів тому Живокіст цинічно сам розповів мені про це… Так ось… Винахід Артемчука, здається, повернеться на батьківщину. Дивись, на щоглі судна червоний прапор…

Але Мідас уже не бачив нічого. Він проплив ще трохи по інерції і безпорадно загойдався на хвилях.

Енергія скінчилась… Нуазе кричав і махав руками. На судні їх помітили. Там стопорили машини, спускали на воду шлюпку…