Багато, багато, багато золота…

ЗУСТРІЧ У КАВ’ЯРНІ “МЕТЕЛИК”

Власне, це була не кав’ярня. Ще зовсім недавно “Метеликом” називався бар третього гатунку з дуже сумнівною репутацією. Але з того дня, як Данієль Слоуп почав домагатися, щоб у магістраті Грібтауна орендувати стоянку для машин, буйний бар робив потуги перетворитися на скромну інтелігентну кав’ярню.

Данієль Слоуп замінив тільки вивіску. Шинквас бару залишився шинквасом бару, і постійні клієнти “Метелика” не помітили особливих змін. А для Данієля Слоупа почалися марудні дні, сповнені тривог і протиріччя. “Метелик” мусив змінити не тільки вивіску, “Метелик” мав змінити репутацію. Негоже кандидатові у поважні бізнесмени виступати свідком по нескінченних поліційних судах після п’яних бешкетів і стрілянини.

Боротьба протиріч доводила Данієля Слоупа до відчаю. З одного боку, “Метелик” повинен був залишатися “Метеликом”. Його основні клієнти не повинні були відчувати ніяких змін і незручностей, бо кожен клієнт — це перш за все гроші. Але, з іншого боку, в Грібтауні мешкало чимало святенників з пісними фізіономіями, які корчили з себе аристократію та інтелігентів. (При цьому слові у Данієля Слоупа починала сіпатися ліва щока й сива щетина на плескатій голові ставала сторч, як у дикого кабана). Святенники-інтелігенти вернули носа від “Метелика”, і, мабуть, жоден з них не дав би руки його хазяїнові. Більше того, ці прокляті ліберали видавали газету “Ієрихонська труба Грібтауна”, й ця газета, як тільки випадала нагода, обсмалювала “Метеликові” крильця. Маючи скромний намір так чи інакше стати власником стоянки, Данієль Слоуп зробив, як йому здавалося, дуже хитрий хід конем. За чималеньку суму йому вдалося надрукувати саме на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” некролог бару “Метелик” і повідомлення про народження кав’ярні “Метелик”.

Газета “Ієрихонська труба Грібтауна” була принципова. Коли б Данієль Слоуп заплатив меншу суму, ніж та, на яку газета оцінювала своє резюме, Данієль Слоуп на власній шкурі б відчув, що таке журналістська принциповість. Але Данієль заплатив стільки, скільки було треба, і все обійшлося гаразд. До того ж постійні клієнти “Метелика” ніколи газет не читали й ренегатства Данієля Слоупа не помітили.

Трохи гірше було з поліцією. Сержант Мак-Грегор являв собою прикрий виняток з правила. Винятки існують для того, щоб ними підтверджувати правила, але Данієлю Слоупу було від того не легше. Проклятий Мак-Грегор не пив нічого, крім томатного соку, й уперто не брав хабарів. Тут Слоупу не поталанило. Й коли надходила та година, коли треба виштовхувати активних відвідувачів і зачиняти бар, Мак-Грегор накладав цю неприємну місію на самого Данієля Слоупа: ти, мовляв, хазяїн, ти й турбуйся, щоб твої гості вчасно залишили бар, коли не хочеш платити штрафу.

Словом, останнім часом власникові бару-кав’ярні “Метелик” Данієлеві Слоупу жилося не дуже весело.

Слоуп посміхався з інерції і намагався показати люб’язність теж з інерції. Якби на те його воля… Але годі! Бо саме в ту мить, коли ладиком, ладиком Слоуп спроваджував останнього підпилого й збирався вже зачиняти свій бар чи то пак кав’ярню, виявилося, що п’яничка, котрого тільки-но виштовхнув, був лише передостаннім. Останній рішучим рухом плеча відтер від дверей Слоупа і зайшов до кав’ярні. Данієлеві це не сподобалось, але він змовчав. Хто його знає, може, оце зараз зайшов до кав’ярні саме той, хто щасливо вплине на його долю.

Відвідувач, не виймаючи рук із кишень плаща, пройшов до шинквасу й недбало кинув:

— Так, я хочу! Я хочу з вами поговорити, пане Поперечний!

Настала тиша. Чутно було, як десь на кухні капає вода з крана, як б’ється крильцями метелик об плафон, як шелестить новенький плащ відвідувача. Але Данієль Слоуп не чув навіть цього. Він почув тільки, як затуркотіла в нього у скронях і вухах кров.

— Добродій розмовляє українською мовою?

— А вас це дивує?

— Чому ж? — Данієль Слоуп знизав плечима й начеб заспокоївся. Справді, що тут дивного? Хіба мало українців живе у Грібтауні та на навколишніх фермах? Правда, такі молоді, як цей, уже майже забули рідну мову. — Мене дивує не те, що ви так розмовляєте українською мовою, мене дивує, чому ви так дивно мене назвали. Моє прізвище, прошу, Данієль Слоуп…

Гість нервово звів докупи кошлаті брови:

— Ви ніякий не…

Але власник бару розвів руками:

— Що поробиш? Всі ми тут відірвані від України, а на чиєму плоті сидиш, того й пісню співай. Ви, добродію, прошу вас, думаєте, що в Грібтауні таємниця, хто я такий? Вибачаюсь, тут кожна собака знає, що моє справжнє прізвище Данило Слуп. Так, так, прошу вас, Данило Слуп з Волині. Але Данієль Слоуп їм легше вимовляти, себто моїм клієнтам.

Гість дивився на Данила-Данієля і хитав головою. В його опуклих сірих очах не було ні злості, ні ненависті, ні погрози, і від цього Слоупові ставало якось незручно.

— Ви кажете, — озвався нарешті гість, карбуючи кожне слово, — що у Грібтауні кожна собака знає, що Данієль Слоуп і Данило Слуп одна й та ж особа?

— Всі, всі знають, — запевнив Данило.

— Добре. Я вам вірю, бо з вами важко не погодитись. Але скажіть, на ласку божу, чи знає кожна собака у Грібтауні, що Данієль Слоуп, Данило Слуп і Поперечний одна й та ж людина?

У кав’ярні знову настала тиша, але ненадовго.

— Даруйте, не розумію вас, — сказав Слуп і рушив за шинквас. — Що будете пити?

— Привіт від Могили.

Чарка жалібно дзенькнула в Слупових руках. Проте він стримався.

— Помирати ще рано!

— Ви думаєте? — поцікавився гість. — Ну, коли так, то привіт від Якова Живокіста. Правда, привіт із могили.

— Царство йому небесне, — щиро сказав Слуп. — Щось будете пити?

Тепер його голос уже був зовсім спокійний.

Гість зняв капелюха і пригладив біляве хвилясте волосся. Без капелюха він здавався ще молодшим. Але в його аскетичному обличчі було щось хиже.

— Я нічого не буду пити, пане Поперечний. Я не по те прийшов сюди. Я прийшов для розмови, яку ви, з незрозумілих для мене причин, зволікаєте.

Слупові очі зробилися вузенькими, а щетина на плескатій голові наїжачилась.

— У мене п’ють, а не розмовляють, — засопів він, — коли ви вже так захотіли порозмовляти, то через два квартали ліворуч молитовна господа баптистів. Там — скільки завгодно.

Гість одяг капелюха, знизав плечима й рушив до дверей.

— Можна порозмовляти й там. Панам баптистам буде цікаво знати, хто такий пан Поперечний, тим паче що з-поміж них, напевне, є і аптекар О’Келлі.

Очі Слупові стали ще вужчими, щоки ще сизіші, а щетина ще більше настовбурчилася.

— Ви прийшли мене шантажувати?

— Авжеж! — ніби аж зрадів таємничий гість. — Як ви відразу про це не здогадалися?

— Бачите, я думав, що ви…

— Що я резидент однієї з численних розвідок, де лежать ваші розписки? Ні, я не резидент. До того ж тут, за шинквасом у Грібтауні, ви не потрібні жодній розвідці. От коли б ви були там, по той бік океану, інша справа. А тепер давайте знайомитись. Мечислав Якович Живокіст.

Мечислав простяг праву руку, ліва так і залишилась в кишені.

— Ви синок Янька Живокіста? — запитав Слуп.

— Так. Я син Якова Живокіста-Могили, того самого Живокіста, котрий, бувши крайовим провідником ОУН, виручив командира чоти Данила Слупа-Поперечного. Ви тоді заплуталися в політичній ситуації, примкнули до НВРО — народно-визвольної революційної організації, а такі штуки батечко Бандера не прощав.

— Ви добре поінформовані, — усміхнувся Слуп.

— Коли йдеш шантажувати таку людину, як ви, то мусиш бути поінформованим.

Вони сиділи за столиком у кав’ярні один проти одного.

— Але ж для чого шантажувати? Данило Слуп зобов’язаний допомогти синові свого колишнього бойового товариша. Адже ми з вашим батьком земляки. Прошу, ви студент?

— Ні, я вже не студент. І закінчив навіть два коледжі. А це для вас дорожче обійдеться. Яку допомогу ви мали на увазі?

— Ну, я знаю… — знітився Слуп.

— Миску квасолі й кухоль кислого пива? А в неділю сосиски? Так? І за все це я мусив би мити посуд у вашій кав’ярні? І це ви називаєте допомогою синові колишнього друга?

— Ну чому ж, прошу… — засовався Слуп, бо саме так він і думав.

— Ні, все це мені не підходить. Я прийшов по більше. А оскільки більше у вас можна тільки взяти за допомогою шантажу, то я й називаю речі своїми іменами.

— Так-так. Ви, прошу, далеко підете. Весь у тата.

— О-о, ви навіть не підозрюєте, як далеко я збираюся йти. Ви і мій покійний батько нещасні дилетанти в порівнянні зі мною. Але ви самі мусите зрозуміти, що на дорогу мені потрібні гроші.

— Скільки? — запитав Слуп.

— Ви навіть не питаєте на що?

— Для чого? Відвертість за відвертість. Я хочу якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову й піти спати.

— Ну що ж… І я плачу відвертістю за відвертість. Казки Свіщевського лісу мусять недешево коштувати. Цим лісом і зараз, мабуть, лякають дітей на Волині, хоч з тих пір і минуло тридцять років.

При згадці про Свіщевський ліс Слуп побілів.

— Казки… Саме так, казки. Бо що ви ще мусите знати про Свіщевський ліс, коли вас тоді й на світі не було?

Мечислав зручно вмостився на стільці й усміхнувся. — Бачите, мій батько був політиком, крайовим провідником ОУН. Він вів щоденник, захоплювався фотографією. Може, пам’ятаєте, який у нього був чудовий “Кодак”, подарунок одного есесівця?

— Проклятий інтелігент, — просичав Слуп.

Цей комплімент покійному батькові Мечислав пропустив повз вуха. Так і не виймаючи лівої руки з кишені плаща, він правою рукою поліз кудись за пазуху й кинув на мармур столика великий конверт.

— Гляньте на ці фотографії. Завжди приємно згадати молодість, помилуватися справою рук своїх.

Зиркаючи спідлоба на Мечислава і важко сопучи, Слуп потягся до конверта.

На першому ж фото Слуп упізнав себе. Ось він стоїть з бияком в руці біля “мотовила”, а на “мотовилі” — розіп’ята чергова жертва. Зараз Данило не міг би пригадати, за що катували розп’ятого. Може, домагалися зізнання, а може, просто мстилися за те, що брат чи син жертви пішов до Радянської Армії добивати Гітлера? Але багато чого не забувається… О-о, тоді, тридцять років тому, він був дужий. Жертва непритомніла після кількох його ударів. Це було нецікаво. Бити непритомного однаково, що бити мертвого. Товариство сердилось і прохало: “Данильцю, серце, трохи легше!..” А Данило не вмів легше. Він любив бити по поперекові, відбиваючи жертві нирки з другого чи третього удару. За це й прозвали його Поперечним. Приїздило, траплялося, начальство. Й він демонстрував свою силу. Особливо часто приїздив батько оцього вилупка, крайовий провідник ОУН (чин немалий!) Яків Живокіст. Данило відчував, що ця людина симпатизує йому, і особливо старався. Живокіст клацав апаратом, а Данило Слуп старався ще більше. Йому тоді здавалося, що Живокіст покаже оті фотографії самому Степану Бандері, й тоді… Що буде тоді, він не знав, але чомусь солодко завмирало серце…

І на цій фотографії Данило Слуп упізнав себе. Він душить молоду дівчину, першу комсомолку в селі. Просто дивно, як мало міняється людина за тридцять років, коли треба, щоб було навпаки.

Дівчину тоді вкинули до криниці. Це він добре пам’ятає. Красива була дівка. Він пам’ятає, як вона вмирала. Небагато на його пам’яті вміли з такою гідністю піти з життя. Хоч би іскорка переляку в очах, хоч би просилася… Ні, не просилася, не плакала, тільки пекла його карими очима. Дві години конала. До криниці вкинули мертвою.

А це… Данило аж зморщився. Звичайно — молоде-дурне… Тепер би він нізащо не зробив такої дурниці. Отак позувати перед об’єктивом… Правда, тоді були такі обставини, що ця фотографія зіграла йому на руку. Кінчали недобитків з НВРО, розкольників проклятих… За наказом самого батька Степана. Треба було старатися, бо він сам через дурну голову мало не вляпався, лизався з членами НВРО, вів з ними перемови… О, коли б не Живокіст, і Данилова голова полетіла б з плечей. А так він стоїть на цій фотографії красенем: усмішка розтягає губи, на плечі закривавлена сокира, за чуприну тримає відрубану голову.

Данило Михайлович усміхнувся. Згадалося йому, як комуністи тоді малювали бандерівських зарізяк у своїх газетах саме в такому вигляді: з сокирами, з зашморгами. А західна преса зчиняла ґвалт, що це невиправдана гіпербола, що це вигадки… Вигадки, гіпербола! Ха-ха! Дурні ви, дурні, й нічого ви не знаєте! А коли б ви навіть знали, то яке вам було діло до оцих жертв, до їхніх дітей і до їхніх матерів?

Слуп склав фотографії до конверта, а склавши, підсунув його до Мечислава.

— Не думаю, щоб це, — він кивнув на конверт, — могло кого-небудь зацікавити. Минуло стільки років, це по-перше, а по-друге, прошу вас, таких, як я, тут чимало. Коли ви почнете носитися з цими фотографіями, я вам гарантую, що ви накличете біду на свою голову.

Мечислав заховав конверта кудись до внутрішньої кишені й підвівся.

— Значить, ви, пане Поперечний, вважаєте, що ці фотографії нікого не зацікавлять? Мушу вам сказати, що ви трохи помиляєтесь. Наприклад, аптекар О’Келлі виявить до них неабияке зацікавлення. Бувайте здорові, пане Поперечний, мені було дуже приємно з вами познайомитись. Як-не-як, бойовий товариш батька…

Мечислав помітив, як рука Данила Слупа потяглася до масивної чавунної попільнички, вилитої у формі кленового листа. Тоді вперше за весь вечір ліва рука Мечислава рвучко випірнула із кишені плаща і в ній блиснув пістолет.

— Слухайте, ви, Слуп-Слоуп-Поперечний, тут вам не Свіщевський ліс, і я не беззбройна жертва. Я знав, до кого йду. Будьте обережні! Ще один рух, і вашому шлункові доведеться перетравлювати півдюжини свинцевих бобів.

Данило Слуп скис. Тепер він розумів, що програв остаточно. І Данилові Слупу стало дуже жаль себе. Даниле, Даниле, видно, старієш уже! Доводиться піддаватися молодшим, дужчим, проворнішим. Тепер цей молодий шакал справді піде до конкурента, й завтра на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” буде видрукувано ці фото. І редакторам, і видавцям газети тричі плювати на минуле Слоупа, але чому не використати такий шанс у боротьбі за бізнес? Слоуп зробив би те саме… “Ієрихонська труба Грібтауна” вміє бути принциповою і навіть слізливою, коли їй це потрібно. Шкода, шкода, стільки грошей всаджено для торування стежки, й тепер виходить, що вигідніше було цими грішми розпалити камін?

Тим часом Мечислав Живокіст рушив до дверей.

— Стійте! Куди ви? — хрипким голосом застеріг його Слоуп.

Той неохоче зупинився.

— Скільки? — Слоуп удав, що лізе до кишені по гаманець.

— Ха-ха-ха! — раптом дзвінко розсміявся Мечислав. — Невже ви там носите чекову книжку? Чи ваш гаманець вміщає стільки грошей?

— А що? — роздратовано буркнув Слуп.

— А те! Ось моя сума! — За цими словами Мечислав поклав на столик папірця.

У Слупа потемніло в очах. Сума була принаймні вдесятеро більша, ніж та, якою він сподівався відкараскатись від Мечислава. Це не значило, звичайно, що Живокіст роздягав з Данила останню сорочку, але це було здирство.

Слуп так і сказав:

— Це здирство!

— Ні, я дуже милосердний! Це сума місячного прибутку, якщо ви відхопите стоянку. Ви стільки ж, коли не вдвічі більше, візьмете у Джонса за дозвіл знести до бісової мами міський скверик і збудувати там ще одну платну стоянку для автомобілів. Чи, може, вам більше імпонує громадська діяльність?

Слуп розумів, що Мечислав каже правду, але вперто продовжував стояти на своєму.

— Це здирство!

— Слухайте, Поперечний, мені це починає набридати. Чого ми торгуємось, як дві перекупки на базарі? Давайте кінчати цю комедію.

— Для чого вам стільки грошей? — заскиглив Слоуп.

Мечислав зареготав ще голосніше:

— Ой, Слоупе, Слоупе, ви таки справді тупий, як слуп! Для чого мені стільки грошей? Цієї мізерії мені заледве вистачить на ряд організаційних заходів. Невже ви думаєте, що, схопивши цю мізерію…

— Добра мені мізерія! — спалахнув Слуп.

— Мізерія, мізерія, вельмишановний потенціальний власнику стоянки! І коли ви трошки вище видеретесь, ви зрозумієте, яка це була мізерія. Більше того, ви навіть посмієтеся, згадуючи, як по-базарному торгувалися зі мною через отаку-от мізерію. Ну, виписуйте чек, мені ніколи. Мій час цінується дорожче, ніж ваш.

Слуп розумів, що Мечислав не відстане. Слуп розумів, що програв, але рука не піднімалася підписувати чек. Все єство Слупове було зараз проти цього грабунку, й разом з тим крізь ненависть до Мечислава продиралась до нього якась повага. Так шакал поважає тигра. Щось подібне мусить відчувати щука до акули.

Махнувши рукою, Слуп дістав чекову книжку, мовчки виписав суму, що від нього вимагав Мечислав, і, не стримавшись, запитав:

— Гей, хлопче, а навіщо ж тобі така сила-силенна грошей?

Ховаючи до кишені чек, Мечислав посміхнувся ніжною, якоюсь дівочою посмішкою і в тон Слупові відповів:

— Думаєте, я повіюсь кудись до дівок? Ні, характер у мене не такий, і не те у мене в голові…

І тут раптом Слуп відчув, як у нього обм’якли ноги, як по спині забігали мурашки, а все тіло вкрилося липким холодним потом. Боже! Як він міг зробити таку дурницю! Він дав чек, а фотографії і щоденники старого Живокіста залишив у цього молодого диявола! Як це сталося? Чаклун цей хлопець? Гіпнотизер? Ось він зараз вийде з чеком у одній кишені і з фотографіями в іншій, а потім за таку самісіньку ціну продасть фотографії аптекареві О’Келлі! А хіба ти не знав, що разом з фотографіями треба було вимагати негативи, плівку?

Мечислав ніби прочитав його думки, і від цього Слупові стало зовсім страшно.

— Ви робите мені подарунок? Ви такі ґречні, що навіть не вимагаєте назад плівку, фотографії та щоденники?

— Я… — гикнув Слуп, не знаючи, що й казати. Чимдалі йому ставало все страшніше й страшніше.

— Нате і знайте, що син Якова Живокіста не який-небудь пройда.

Мечислав поклав на столику перед ошелешеним Слупом зошит у цератовій обкладинці, пакуночки, загорнуті в чорний папір (фотоплівки — здогадався Слуп), і вже знайомий конверт з фотографіями.

Слуп жадібно все це згріб і притис до грудей.

— Беріть, беріть, знадобляться. Коли вас оберуть мером, можете деякі з оцих фотографій збільшити й розвішати на стінах свого кабінету в мерії. Думаю, мешканцям Грібтауна буде приємно дізнатися дещо про свого мера.

— Га-га-га! — розсміявся Слуп, бо розцінив слова Мечислава як дотеп.

— Піду, — сказав Мечислав, торкнувшись одним пальцем крис капелюха, і рушив до дверей.

Скільки разів цього нещасливого для Слупа вечора він уже збирався йти і зоставався! Тепер його знову затримав Слуп:

— Стривайте, — сказав він, — я хочу вас щось запитати.

— Ну? — насупився Мечислав.

— Хто ви?

— Вас цікавить, що я роблю? З чого живу і таке інше? Добре, я відповім вам. Поки що я ніхто, і поки що я ніщо, коли відкинути той факт, що я інженер-хімік, і, мушу сказати, непоганий інженер-хімік. Але це не те. Я ще мрійник, і мрії мої такі, що коли б я вам розповідав про них рік, ви все одно не зрозуміли б їх, Слупе. Просто технічно вони не вмістяться у вашій плескатій голові. Правда, і ви, і мій батько мали гроші, але що то були за гроші? Вам за них доводилося все життя служити, раз у раз змінюючи хазяїв. А я хочу мати в мільйони разів більше, ніж мали ви, і не служити нікому й нічому.

— Хіба так можна? — щиро здивувався Слуп.

— От бачите, я ж казав, що ви ніякого дідька не второпаєте! Прощайте!

Цього разу він пішов, але Слуп наздогнав його вже за порогом.

— А мені… можна з вами? Мечислав на хвилинку замислився.

— Буде треба — я вас знайду. Може, це буде незабаром…