Багато, багато, багато золота…

МІДАС МІНЯЄ ШКІРУ, А ОСАНДРА ЗАЛИШАЄТЬСЯ В СТАРІЙ

Але хребет Живокіста вперто не ламався, хоча Дарлінг пішов на нього відвертою війною. Правда, самого золота вже тепер було замало. На Мечиславовій віллі ще лежали тонни й тонни золота. Й Мечислав міг би скупити всі акції Дарлінга, але біржа зробила якийсь маневр, і акції Дарлінгові пливли повз руки Гартманової банди.

Це було зрозуміло. На біржі сиділи тверезі люди, й Дарлінг по духу був їм значно рідніший, ніж Живокіст. Випустити на біржу ще раз Мідаса Живокіст не наважувався невідомо чому. Може, з нього трохи збив пиху стійкий опір Дарлінга й він побоявся, щоб ненароком не виявилось, хто такий насправді Мідас, може, не хотів віддавати лаврів переможця електронній машині, може, були й інші причини — ніхто не знав. Як би там не було, Живокіст тепер дуже рідко бував на віллі, частіше їздив до міста, де йому вже належало кілька хмарочосів.

І Нуазе стерегли вже тепер не тільки Мідаси, до Мідасів приєдналися парубки містера Ферча.

Всі газети писали про двобій містера Дарлінга й містера Живокіста, й тільки про двобій. У ранішніх, денних і вечірніх газетах. Отже, коли містер Френсіс Докс загинув в автомобільній катастрофі, газети вмістили про цю подію кілька рядків, незважаючи на те, що містер Докс належав до однієї з найбагатших (ще недавно) родин у країні. Більшість газет була на боці Живокіста, а “Незалежна газета” примудрилася навіть замовити статтю містеру Живокісту. Містер Живокіст був дуже люб’язний, і хоч статтю написати так і не зібрався, зате дав інтерв’ю, в якому докладно розповів читачам “Незалежної газети”, чого він домагається. Хай знають усі, хто не зміг і в цьому році знайти роботу, хай знають усі, хто працює зараз неповний робочий тиждень і кожної миті може опинитися на біржі праці, хай знають усі, хто не спромігся зробити останнього внеску за пральну машину, і її в нього відібрано, хай знають усі, хто не зміг у цьому році купити автомобіль останньої моделі, хай знають усі, кому не вистачило кількох доларів до мільйона, — всі їхні біди ідуть від Дарлінга і від… уряду. Дарлінг — жорстокий експлуататор, і через нього страждають люди. На підприємствах, які від недавнього часу належать йому, Живокістові, і мови немає про експлуатацію. Робітники й увесь персонал заробляють значно краще, ніж вони заробляли раніше. (Тут Живокіст не брехав, він, як Мідас на біржі, кинув рибам жирного черв’яка, і вони поки що не розібрали, що всередині черв’яка — гачок).

Коли він, Живокіст, примусить старого Дарлінга самого добувати нафту, а не експлуатувати робітників, тоді… А далі газета вустами Живокіста несла якусь ахінею. З одного боку, виходило, що він виступає наче революціонер і веде непримиренну боротьбу з експлуататорами типу Дарлінга, з іншого боку — він атакує уряд за те, що уряд не захищає Дарлінга і його, Живокіста, від зазіхань червоних і чорних. Елементарна логіка корчилася у конвульсіях на сторінках “Незалежної газети”, але ніхто на це не звертав уваги. Ті, яким не вистачило кількох доларів до мільйона, із сердечним трепетом спостерігали за двобоєм між Живокістом і Дарлінгом, і їм було не до логіки. Решту більше цікавило, чи знайдуть вони завтра роботу або чи завтра вони роботу не втратять.

Хлоп’ята з “Товариства Джіма Ферча”, яке повністю перейшло на утримання Живокіста, пожвавили свою діяльність. Тепер у них починалися жнива.

“Товариство Джіма Ферча” було легалізованою гангстерською організацією. Та коли звичайним гангстерам-чорноробам, “безідейним” гангстерам, що добували свій шматок хліба в поті чола, часто і густо допікала поліція, якщо гангстери-чорнороби експлуатувалися поліцією, віддаючи їй часто половину здобичі, якщо “безідейні” гангстери часом сідали на електричні стільці, то гангстери-інтелектуали, “ідейні” гангстери, які називали себе “Товариством Джіма Ферча”, завжди перебували під захистом тієї ж самої поліції. Карний кодекс був не для них, бо вони вбивали, грабували, підпалювали, висаджували в повітря виключно з “ідейних” міркувань, на певній політичній платформі. Джім Ферч скромно іменував себе рятівником нації, рятівником національних здобутків і національного способу життя, а в кого ж підніметься рука зупинити благородні бажання.

Покійний Вертес, колишній вірний слуга Живокіста, був щеням у порівнянні з Ферчем. Що таке, зрештою, Вертес? Власник невеликої фабрики вбивств на невеликому острові Кардос. Щось середнє між бюро добрих послуг і транспортною конторою, яка за бажанням клієнтів відправляла кого треба на той світ. У Джіма Ферча справа була поставлена значно ширше. Коли кустар Вертес за допомогою свого не дуже численного штату спроваджував кого-небудь на той світ, йому доводилось замітати сліди свого злочину. Від цього не могла не страждати реклама. Що ж до Ферча, то він любив найширший поголос і, коли б міг, то кожен злочин, зроблений членом свого товариства, транслював би по радіо й телебаченню.

Часом це робилося. Вся суть у тому, як назвати ту чи ту річ. За термінологією Ферча (а цю термінологію дуже швидко засвоїла і поліція, і офіційна влада), ні вбивство, ні підпал, ні вибух ніяк не називалися злочином. Це були законні акти помсти, ба навіть введення суспільного життя до потрібного русла. Злочину тут не було ніякого, бо Джім Ферч і всі члени його товариства діяли від імені обуреної нації.

Отже, зараз від імені вдячної нації хлоп’ята Ферча стерегли Живокістові заводи, стежили, щоб, бува, де-небудь не спалахнув страйк, затискували найменші прояви незадоволення, підслуховували телефонні розмови та, відверто шпигуючи, “вивчали” громадську думку.

Власне, поки що великого клопоту в них не було. На тих підприємствах, котрі купив Мідас для Живокіста, робітники не мали підстав для страйку. В пошуках популярності й для підриву авторитету Дарлінга і тих зв’язаних з ним підприємств, які поки що чинили Живокістові опір, Живокіст задовольняв майже всі вимоги робітників. Ферчисти зараз були зайняті не придушуванням страйків, а їхнім розпалюванням. Звичайно, на підприємствах Дарлінга. В цьому їм активно допомагали газетні королі, з печінками куплені Мечиславом Живокістом.

У ці дні ферчистам доводилося багато попрацювати фізично. Хлопці вони були дужі й од такої роботи тільки нагулювали апетит. Правда, годував Живокіст добре.

Робота полягала в знищенні автоколонок на автотрасах. Велика літера “Д” на кожній бензоколонці повідомляла про те, що вона належить компанії “Дарлінг петролеум”. Таку бензоколонку було видно за кілометр, а те, що від неї залишилось після відвідин ферчистів, виднілося за кільканадцять кілометрів. Бензоколонки вибухали акуратно й послідовно, як ракети на ілюмінованому вечорі.

Для широкої громадськості це все зручностей не створювало, але газети, куплені Живокістом, у всьому звинувачували… Дарлінга. Ці звинувачення обґрунтовувались навіть з “наукових” позицій. “Авторитетні” експерти на сторінках “Незалежної газети” свідчили, що Дарлінг замість високоякісного бензину продає автомобілістам якусь небезпечну хімічну суміш, яка обходиться йому значно дешевше ніж бензин. Коли одна поміркована газета, до якої ще не дійшли Живокістові руки, запитала, чому ж тоді вибухають самі лише бензоколонки, чому не вибухає бензин (чи то пак суміш) у баках автомашин, приклади на підтвердження теорії “експертів” з “Незалежної газети” негайно знайшлись. Автомобілі почали вибухати по всій країні, то тут, то там, з невідомих причин. Ясно, що в усьому був винен Дарлінг.

Були, правда, цікаві деталі в цих загадкових, трагічних історіях. Вибухали автомашини лише в тих, хто так чи інакше пов’язав свою долю з долею Дарлінга й не бажав переходити на бік Живокіста.

Але як би там не було, автомобілісти почали обминати десятою дорогою бензоколонки з неоновою літерою “Д”. Краще взагалі не користуватися автомобілем, ніж без пересадки летіти в гості до господа бога.

Велетенську країну лихоманило. В країні, де краще було залишитися без ніг, ніж без автомобіля, в країні, де автомобіль був не просто засобом пересування, де він давно перетворився на ідола, так довго продовжуватись не могло. Анархія була на порозі, й “Незалежна газета”, не перестаючи жахати президента примарами революції, закликала вживати заходів. Уряд було деморалізовано остаточно, й про Живокіста вже казали як про нового фюрера. Дарлінг і його компанія кожного дня зазнавали мільйонних збитків, але не одним бензином жив Дарлінг, і вибухи бензоколонок поки що сприймав як болючі, але не смертельні укуси комарів.

А з-за океану вже пливли танкери з англійськими нафтопродуктами: Гартман керував будівництвом нафтопереробних заводів. Мечислав виступив по телебаченню і заявив, що не допустить ганьби нації. Якщо Дарлінг примушує велику націю ходити пішки чи знову їздити на шарабані, то він, Живокіст, не дозволить цього зробити. Скоро кожен громадянин країни матиме втричі дешевший бензин, ніж він мав досі.

Мечислав і тут дотримав слова. Буквально як гриби після дощу, уздовж автострад почали виростати нові бензоколонки з неоновою літерою “М”, першою літерою імені Живокіста. І, дивна річ, чим більше з’являлося таких колонок, тим рідше вибухали й загорялися бензоколонки з літерою “Д”. Вони тепер і так горіли, хоч і без вогню: бензин у колонках з літерою “М” був утричі дешевший, і автомобілісти все рідше й рідше зупинялися біля колонки з літерою “Д”.

Дарлінг бачив, що бензоколонки тільки початок. Витрачаючи шалені гроші (а запаси їх були, мабуть, у Живокіста невичерпні), Живокіст створить страшенний демпінг на ринку всіх хімічних товарів і продуктів, так чи інакше пов’язаних з нафтою. І все-таки Дарлінг поклав собі боротися до кінця. Несподівано на короткий час він знайшов спільника. Але це було пізніше.

…Нуазе поволі приходив до свідомості. Щось холодне й мокре розтікалося по його голові. Як крізь велетенську товщу води, він бачив постать, що схилилася над ним.

Нуазе напружив усю волю, всю свою витримку й сів. У голові гули джмелі, світ гойдався перед очима, в роті був присмак заліза, але він спробував посміхнутися.

— Ще кілька кроків, і був би я за воротами! Знаєте, там стоять не лише Мідаси. Робот ніколи так механічно й байдуже не вдарить людину. На чому на чому, а на емоціях роботів я знаюся!

— Заспокойтеся, заспокойтеся, — умовляв його Мідас, — ляжте спочиньте, все буде гаразд.

З великим зусиллям Нуазе звівся на ноги.

— Любий мій Мідасе, все буде гаразд тільки за тої умови, що я не заспокоюсь. Мені не можна заспокоюватись. Треба шукати, вираховувати, думати! Ми з вами й так згаяли до біса часу, розкисли, як хлопчики, а треба було думати, думати, думати. Код головного входу я вже розшифрував. Двері відчиняються на мої власні біоструми, й коли б не оті… оті, як вони, супермени, ота ферчиська наволоч, ми були б уже вільні. Мені невідомо, хто програмує зараз Мідасів…

— Ці Мідаси, що зараз стережуть вас, уже уніфіковані. Це серійний випуск. Живокіст підміняв їх непомітно для нас, і я тільки випадково про це довідався.

— Виходить, ми вже не господарі їх? Я, що вважаюся рідним їхнім батьком, і ви, їхній учитель?

— Мсьє Франсуа, ми з вами були звичайними кустарями-одинаками. Зараз усе змінилося. У штаті Олахо на Живокіста працює цілий комбінат (утаємничений і автоматизований). На цей комбінат має доступ лише Гартман та кілька інженерів, абсолютно вірних Живокістові, бо він платить їм шалені гроші, до того ж не паперові, а золоті. Знадвору цей комбінат охороняється ферчистами. Все це робота Гартмана за дорученням Живокіста. Якось я підслухав їхню розмову… — Мідас знітився. — Звичайно, підслуховувати чужу розмову не…

— Мідасе, ти ж розумна людина! На якого біса тобі здалося переносити моральні принципи чесних і порядних людей на зграю бандитів? Що ж ти почув?

Нуазе давно не бачив уже в особі Мідаса електронної ляльки, а розмовляв з ним як з людиною.

— Гартман скупив усі підприємства, де колись по частинах виготовлялися деталі для Мідасів. Зараз усі ці заводи злито в один комбінат. Так вигідніше. Вони планують збудувати на березі океану ще один комбінат. Здогадуєтесь який?

— Здогадатися неважко. Золотоплавильний. Тепер, мабуть, уже не окремі Мідаси, а цілі бригади їх нишпорять і під водою, і під землею і тягнуть Живокістові тонни золота. Та-ак, тут, на віллі, вже не ті масштаби.

— Я теж помітив, що Мідаси з обслуги вже не ті. Вони й тупіші щодо будь-яких емоцій, і разом з тим чутливіші. Своїми обличчями вони нагадують тих, хто охороняє нас знадвору…

— Ферчистів? — запитав Франсуа.

— Так, ферчистів.

— То не роботи, вони живі.

— Я знаю, але…

— Ти хочеш сказати, що то не люди? Що ж, ти маєш абсолютну рацію. Вони не люди навіть в біологічному понятті цієї категорії. Бо якщо вони гомо, то в усякому разі не сапієнс. А в тому, що в нових Мідасів обличчя позбавлені будь-яких слідів інтелекту, теж є певна закономірність. Живокіст домагається, щоб між бандитами цього покидька Ферча й роботами не було ніякої різниці, щоб ніхто не відрізнив, де починається робот і де закінчується ферчист.

На хвилину Нуазе замислився, а потім сказав:

— Слухай, Мідасе, як на твою думку, хто на тому новому заводі монтує Мідасів?

— Думаю, що самі Мідаси. Правда, досконаліші. Пам’ятаєте тих, з першої серії, яких монтував із деталей я особисто, а програмували ви.

— Тоді скажи мені таку річ. Чому ти не там? Адже ти розумніший за всіх них, разом узятих? Чому ти не там? Чому, зрештою, Живокіст, практична людина, ніде більше тебе не використовує?

— Цього я не знаю, — знизав плечима Мідас.

— А я знаю. Живокіст боїться Мідаса, тому що розум Мідаса гуманний, людський і вже органічно нездатний на підлість. Тепер не досить позбавити Мідаса тієї чи тієї інформації, він знову її набуде. А ти уяви собі, що ти почнеш програмувати ту продукцію, що зараз випускають на новому Живокістовому комбінаті. Живокістові зараз потрібні безсловесні тварюки, які б тягали для нього золото, і бандити та вбивці. Для чого йому інтелектуальні та гуманні роботи?

— Він захоче мене демонтувати, — сказав Мідас, — але живим я в руки не дамся.

Це “живим” не здивувало Нуазе. Він сприйняв його як єдине доцільне й правильне в цьому розумінні слово.

— Мідасе, ти мусиш стати вбивцею, — рішуче сказав Нуазе.

— Я давно до цього готовий і не розумію, чому досі…

— Боюся, що ти мене не зрозумів. Убивство Живокіста тепер нічого не дасть. Залишається Гартман і, найголовніше, Ферч. Терор ніколи нікому не ставав у пригоді. Я зараз не маю змоги поліпшувати твою політичну освіту. Час не той, часу взагалі обмаль, до того ж у мене все пливе перед очима…

— Вам треба спочити, — ще раз делікатно втрутився Мідас.

— Ми наспочиваємось до того, що будемо спочивати в могилі. Слухай мене уважно. Від сьогодні ми з тобою працюватимемо над проблемою блокування цих електронних дверей та вікон, пізніше доберемось і до Мідасів, вони будуть знешкоджені або стануть слухняними, як цуценята. Як це зробити, ми повинні подумати, на те ми й вчилися дечому й дещо вміємо. Залишаються ферчисти знадвору. З ними впораєшся ти, й тоді — воля! Ти повинен стати Мідасом-охоронцем, бо у Живокіста з дня на день можуть дійти руки й до тебе. Ти мусиш поміняти шкіру, якщо так можна висловитись. Твоїми електронними, гуманними, інтелектуальними бебехами ми повинні начинити коробку цього йолопа-охоронця, його зіпсований електронний мотлох ми покладемо до твоєї пластролової шкіри. Вимкнути живлення у Мідаса-охоронця зможеш тільки ти, мене він до себе не підпустить. Зрозумів? Стало тихо-тихо. Нарешті Мідас сказав:

— Я— я не зможу цього зробити…

Нуазе лукаво усміхнувся і вдарив себе по коліну.

— Філософія? Ну, добре. Хай тоді гине людина й робот, який теж, по суті, став людиною. Хай залишається на втіху Живокістові і його банді електронний кретин. Я стомився… Я хочу спати… Залиши мене самого…

Мідас тихо вийшов.

А через кілька днів Гартман, сидячи в міському кабінеті Мечислава і доповідаючи про різні справи, сказав:

— До речі, Мідас, той, найперший, згорів.

— Як згорів? Хіба на віллі була пожежа? — звів брови

Мечислав.

— Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він втратив інформацію і…

— Лізете з різними дурницями, — відмахнувся Живокіст. — Я думав — справді щось важливе. Одним Мідасом більше, одним менше — яка різниця? Цікаво знати, чи доповідали б ви ковбасному королеві про те, що кіт украв у нього одну сосиску? Нате ось краще, читайте і завтра доповісте, що зроблено.

З тими словами Живокіст простяг Гартманові газету. З газетної шпальти на Гартмана дивився портрет знайомої людини. Десь Гартман уже бачив цього іспанця чи пуерторіканця, але де — він зараз не міг пригадати. Він напружив усю свою чіпку пам’ять і, напевне, так і пригадав би, бо Гартман умів пригадувати й не таке, але Живокіст нетерпляче пересмикнув плечем.

— Читайте, читайте!

Газета “Голос нації” дещо об’єктивна, поміркована, ліберальна і багато де в чому прогресивна, одна з небагатьох, яка боролася з Живокістовими бандитами пера, вмістила статтю “Осандра проти Живокіста!” Ага! Тепер Гартман згадав. Це був той офіціант, що тоді в “Рожевій Мері” накинувся на Живокіста, вимагаючи якоїсь компенсації. Гартман швиденько пробіг очима статтю, і йому стало зрозуміло все. Таких подробиць з біографії свого шефа не знав навіть він. Журналіст, який узяв у Осандри інтерв’ю, наполягав на розслідуванні, на судовому процесі. Він відверто мостив Живокіста на лаву підсудних. У статті також ішлося, що містер Осандра доручив вести судову справу відомому в усій країні адвокатові Стіву Баркінсу. Газета була глибоко переконана, що Живокіст не тільки відшкодує містеру Осандрі всі заподіяні збитки. Газета ставила питання руба й вимагала суду над Живокістом як над карним злочинцем. На суді мало з’ясуватися, звідки Живокіст нахапав стільки багатства…

— Як бачите, Дарлінг має спільника, — скривив рота Живокіст.

— Переконаний, сер, що хлопці Дарлінга розшукали цього покидька. Або він сам догадався прийти до них. Як би там не було, я глибоко переконаний, сер, що Стіву Баркінсу платитиме Дарлінг. Баркінс дешево не бере, та ще й за такий процес!

— Усе це мене мало турбує, — роблено позіхнув Живокіст, — але мені хочеться, щоб завтра ми з вами вели мову про щось інше.

Живокіст устав, пружини викинули із крісла Гартмана. Коли Гартман був уже біля дверей, Мечислав зупинив його:

— Не здумайте ліквідувати цього Осандру. Мені не потрібно зайвих розмов.

І тут Гартман остаточно переконався, що Живокіст боїться, боїться, як шкідливе котеня. Справді, якщо втрутиться уряд, авантюра Живокіста може скінчитися погано. Тоді кому скрутиться, а Гартманові змелеться. Дивно, що президент чогось вичікує, дивно, чому не втручається федеральний суд. Тартанові стало страшно. Тепер він рятував власну шкіру, а це він умів робити.

Адвокат Стів Баркінс узяв трубку.

— Стів? Це Гартман. Ви мене знаєте, я ніколи нікому нічого не раджу, й зараз я залишаюся вірним своєму принципу. Але я не раджу вам починати цей ідіотський процес.

Гартман прислухався до трубки, але вона мовчала.

— Ви мене чуєте, Стів? — не витримав Гартман.

— Я вас вельми добре чую, Альфред, але, на жаль, я не можу скористатися вашою порадою.

— Це не порада.

— Тоді це погроза?

— Ні, ще не погроза. Просто я хочу запропонувати вам справу, яка принесе вам трохи більше, ніж пропонує Дарлінг.

— До чого тут Дарлінг?

— Стів, не будемо дітьми…

— Мої принципи…

— Стів, я чув, у вас нова цяцька? “Беро” нової марки — чудова машина, але я чув, що в цих машин часто без усякої причини вибухають мотори, причому на великій швидкості.

— Це погроза?

— Абсолютно ні. Я вважаю своїм глибоким обов’язком застерегти вас, ви ж знаєте, як я…

— Не будемо про це.

Трубка мовчала. Цього разу Гартман не підганяв її. Він знав, що Баркінс відгукнеться сам. І він не помилився.

— А яку справу ви пропонуєте мені, Альфред?

— Про це мова іншим разом.

І Гартман поклав трубку. Тепер у ньому не було ніякого сумніву, що Баркінс відмовить Осандрі. Проте завтра зранку Гартман мав намір знову подзвонити Стіву Баркінсу: справа для такого блискучого адвоката, яким був Баркінс, безперечно, знайдеться. Його можна використати в процесі проти редактора “Голосу нації”. Цього мерзотника треба притягти до відповідальності за наклеп у пресі і дифамацію. Це не пізно буде зробити й завтра, а поки що Гартман почав розшукувати по телефону Ферча…

Наступного дня газета “Голос нації” друкувала некролог. Якось воно сталося так, що молодий талановитий журналіст Боб Стівен, автор інтерв’ю, — він брав його в Осандри, — раптом покінчив життя самогубством за день до власного весілля. Газета розповідала про сльози невтішної нареченої, жодним словом не пов’язуючи смерть Боба з уміщеним в газеті інтерв’ю, але Гартман не оцінив такого благородства газети. Газета словом не обмовилася про наступний процес “Осандра проти Живокіста”. Гартмана не зворушили навіть сльози невтішної нареченої. Він тут-таки потелефонував Стіву і хазяйським тоном звелів йому починати процес проти “Голосу нації”.

Не встиг Гартман порозмовляти по телефону з адвокатом, як йому доповіли, що до нього рветься якийсь Осандра.

— Хай зайде! — звелів Гартман.

Йому хотілося трохи розважитись. Якщо цей тип зчинить таку ж істерику, як тоді, в номері готелю, буде над чим посміятись і буде що розповісти Живокістові.

Але Гартман помилився. В Осандри зовсім не було войовничого настрою. Худий, висхлий, якийсь приречено похмурий, він стояв перед Гартманом і бгав у руках вицвілий берет. Гартман запросив його сідати, але Осандра не сів.

— Містере Гартман, я обійшов двадцять адвокатів, і ніхто з них…

— У мене не адвокатська контора, містере Осандра, ви, мабуть, помилились.

— Ні. Я не хочу процесу, я відмовляюся від усього.

— Але вам ніхто нічого не пропонує, — поклав ногу на ногу Гартман.

— Я розумію. Та коли потрібні які-небудь свідчення на користь містера Живокіста… Я тоді так необережно…

— Що “необережно”?

— Необережно дозволив собі сказати про містера Живокіста. В усьому винен той пройдисвіт журналіст…

— О містере Осандра, чи ж личить вихованій людині вести мову таку, про мертвих говорять гарне або нічого.

— Так, я знаю. Бог скарав його. Але…

— Але вас цікавить, чи бог не скарає вас? Ні, вас він не скарає. У бога доволі інших справ.

— Дякую вам, містере Гартман. І ще я хотів нагадати, що коли будуть потрібні мої свідчення…

— Коли будуть потрібні ваші свідчення, ми вас розшукаємо. У вас усе?

Осандра переступав з ноги на ногу.

— Ви приїхали сюди в метро? — раптом запитав Гартман.

— Так, я приїхав метро.

— Вважаю своїм обов’язком відшкодувати ваші транспортні витрати.

За тими словами Гартман тицьнув Осандрі кілька центів. Приємно дати милостиню колишньому мільйонерові…