Багато, багато, багато золота…

БАГАТО, БАГАТО, БАГАТО ТЕЛЕГРАМ…

Це телефонував Гартман. Живокіст слухав його неуважно, потім почав дратуватися. Нуазе мовчки вийшов із кабінету. Живокіст його не затримував. Зараз він слухав Гартмана уважніше, але все ще не міг зрозуміти, чому Гартман лізе до нього з такими дрібницями.

Д60

— Альфреде, у вас що, немає номера телефону Ферма?

— Ферч у курсі справи, але справа настільки серйозна, що я змушений, сер, довести її до вашого відома, — чулося з того кінця дроту.

— Ви що ж, хочете, щоб я особисто взяв палицю з трьома золотими кільцями й пішов розганяти цю свиноту? Молодці Ферча, здається, зажиріли, я посаджу їх на голодний пайок.

— Сер, — деренчала трубка, — я на своєму віку бачив немало страйкарів, але що робиться зараз… Зупинився транспорт…

— Чорт з ними, хай ходять пішки!

— Зачинилися всі магазини, театри, кіно…

— Чорт з ними, нехай сидять удома!

— Завтра не вийде жодна газета… — тепер у голосі Гартмана на тому кінці дроту чулося роздратування.

— Навіть “Незалежна”?

— Навіть “Незалежна”, робітники повтікали.

— А куди дивилися хлопці Ферча? Можна, зрештою, поставити Мідасів.

— Мідасів не вистачає. Монтаж нових припинено…

— Як? Як ви сказали?

— Я сказав, що монтаж нових Мідасів припинено. Робітники електростанцій застрайкували…

— Як?!

Тепер на тому кінці дроту почулася зла іронія, хоча й завуальована шанобливістю.

— Сер, ви маєте не лише величезні багатства. Разом з цими багатствами ви матимете й цілу низку неприємностей, пов’язаних з так званим пролетаріатом. Червоні це називають діалектикою.

— Мене зовсім не цікавить зараз політична освіта. Мене цікавить, що вони вимагають. Заплатіть їм те, що вони хочуть, і хай стають до роботи. А коли ми матимемо доволі Мідасів, я з ними розмовлятиму інакше.

На тому кінці дроту відчувалось якесь замішання. Мечислав зрозумів, що Гартман або не хоче, або боїться розмовляти.

— Не шкодуйте грошей, вони повернуться до нас.

— Бачите, сер, робітники розуміють це не гірше нас з вами. Тому вони вимагають не підвищення зарплати, а…

— Ви будете говорити, дідько вас забирай?!

— Вони вимагають розпуску “Товариства Джіма Ферча”!

— Бач чого захотіли! Цього вони не діждуться!

— Це ще не все, сер, вони вимагають гарантій, що конституція не буде порушуватись. У деяких штатах дійшли до того, що сенаторам висловлюють недовір’я, і виборці вимагають їх відкликання…

— Яких сенаторів? — Голос у Живокіста став хрипкий. Тільки тепер він зрозумів, що йому загрожує.

— Ви добре знаєте яких, сер. Подробиць не треба, боюсь, що нас підслуховують…

Мечислав помовчав, але трубку не клав. І тоді Гартман кинув останній камінь:

— Дарлінг і ті бізнесмени, яких ви… ну, словом, вони всі звернулися з листом до президента. Текст цього листа розклеюється по всіх містах…

Мечислав навіть не запитав, що ж пишеться в тому листі, він добре знав і так. Тільки саркастично кинув у трубку:

— Значить, страйкують не всі? Хтось друкував ці афіші, хтось їх розклеює. Вони думають, що це афіші про мій прощальний спектакль, але вони глибоко помиляються. Це буде тільки прем’єра, Ферча до мене, негайно!

Кинувши трубку, він подумав про тон, яким Гартман розповідав йому всі ці неприємності. “Залишив у сейфі, старий собака, копії і фотографій, і магнітофонних стрічок. А взагалі, яке це має значення?”

Тут він не помилявся. Усе це справді не мало ніякого значення. Одного не міг зрозуміти Живокіст: чому зараз конституцію боронять ті, хто найменше користувався її правами? Чому ті, що писали конституцію, вносили в неї закони з вигодою для себе, чому вони так порівняно легко здали свої позиції? Йому, Живокістові, майже не доводилося докладати до цього рук. На біржі про Живокіста заявив Мідас, решту робив Гартман руками своєї банди численних агентів, яких Мечислав ніколи навіть у вічі не бачив. І коли Живокіст стає володарем майже трьох четвертей багатств країни, а решта дрібних підприємців, до яких у нього поки ще не дійшли руки, так чи інакше залежали від нього, він вважає, що справу завершено, а для дрібних недоробок існує Гартман. Ферча покликано створити Гартманові нормальні умови для роботи. Щодо самого Живокіста, то багато хто в країні взагалі вважав його особою міфічною, коли не підставною. Коїлося щось жахливе. Небувалі багатства сконцентрувалися в руках однієї людини, разом з тим до цих самих рук переходили віжки керування величезною країною, а країна зовсім не знала того, хто нею збирався керувати. Гартман не раз казав Мечиславу, що йому потрібна популярність, але таму потрібна була просто влада, і його мало цікавило, буде він популярний чи ні. Живокіст страшенно не любив людей. Він зносив лише тих, хто йому був потрібен тої чи тої хвилини, решта для нього не існувала. А про тих, що ворушилися десь там, унизу, під ногами, про тих, хто друкував “Незалежну газету”, хто добував вугілля, плавив сталь, водив поїзди, вирощував хліб, він не тільки не думав, вони для нього взагалі не існували. Й раптом вони вимагають…

— Як це сталося? — суворо запитав він у Ферча.

Ферч, страшний Ферч, стояв перед ним переляканий, розгублений і не знав, що толком відповісти. Цей якогось мишастого кольору чоловічок з обличчям голодної кобри й голосом іржавого цвяха, що не хоче вилазити із дошки, не міг дати докладних пояснень, він привіз численні телеграми.

— Це що, революція? — грізно насупив брови Живокіст.

— Ну що ви, сер! У нашій країні і раптом — революція?! Це неможливо. Страйки бували й раніше, цим тут нікого не здивуєш…

— А я здивований! Я здивований масштабом страйку, я здивований його не економічним, а чисто політичним характером, і ще я здивований вашою бездіяльністю, Ферч!

— Сер…

— Я не хочу нічого чути! Ви запевняли мене, що всі профспілкові діячі залякані так, що й писнути не посміють, ви заспокоювали мене, що всі керівники робітничого руху, всі комуністи й взагалі всі значні ліві елементи або знищені, або знешкоджені. Не будете ж ви тепер розповідати мені, що все це стихійний рух?

— Рука Москви… — випалив рятівну фразу Ферч.

— Не варнякайте дурниць! — сказав Живокіст. — Ми з вами не діти й добре знаємо, що таке “рука Москви”, де, коли і як можна користуватися цією “рукою Москви”. Вона вигадана для дурнів, а не для нас з вами. Коли б наші йолопи спромоглися зібрати хоча б друкарів і примусили їх набрати “Незалежну газету”, там “рука Москви” була б на місці…

— Це вже робиться, сер!

— А що робиться ще?

— Я хочу з вами порадитись, сер. Ось телеграми. — Ферч поклав на стіл цілу купу телеграм. — 3 провінцій повідомляють, що в деяких штатах точиться справжня війна. Мої хлопці забарикадувалися в казармах і відстрілюються, але…

— Де вони взяли зброю?

— Хто?

— Не вдавайте із себе дурня! Де вони взяли зброю?

— У багатьох штатах національна гвардія, замість того щоб вийти на вулицю розганяти страйкарів і бунтівників, перейшла на їхній бік і розпочала вогонь…

— По кому вони стріляють, можете не казати, я здогадуюсь. Але чому так сталося? Мені відомо, що й у національній гвардії було чимало людей, які співчували вашим… нашим ідеям.

Ферч мовчав. Живокіст свердлив його страшним поглядом, і під цим поглядом просто голодна кобра ставала коброю з переламаним хребтом. Але мовчати нескінченно Ферч не міг і тремтливою рукою дістав з купи телеграм одну.

— Із штату Керадо повідомляє мій намісник, що багато хто з членів нашого товариства ховають до кишень золоті пряжки і знімають з кийків золоті кільця…

— Мерзотники! Вони були хоробрі тоді, коли треба було вибити зуби негритянському священику або рознести негритянську крамничку. Ви зв’язувались з військовим командуванням?

— Національна гвардія…

— Чхати мені на цю паршиву гвардію, я маю на увазі командування федеральними військами.

— Сер…

— Генерал Форстер поділяв ваші… наші погляди й взагалі симпатизував вашому… нашому рухові. Ви зв’язувалися з ним?

— Сер, я зв’язувався з ним, але, вибачаюсь, коли дійшло до діла, Форстер виявився кізяком. Без дозволу президента він не може віддати наказ військам.

— Армія хоча б нейтральна?

— Юридично так…

— Мене цікавить фактично.

— Тут є одна телеграма, сер, — Ферч витяг ще одну телеграму, — що робітники позичають у військових арсеналах протитанкові гранати, дають розписки…

— Для чого їм протитанкові гранати?

— Звичайними не можна пошкодити Мідасів, ваш пластрол — чудовий матеріал, сер…

— Дякую вам за компліменти.

Це було єдине, що міг сказати Живокіст. Що робити далі, до кого звертатись, до кого вдаватися по допомогу, він не знав. Його оточували самі лише вороги…

…Коли б у ці дні не страйкували друкарі, газети були б заповнені цікавими матеріалами, репортажами, телеграмами. Газетні екс-королі дуже швидко, на протязі якоїсь години-двох, відчули, що їм можна відкидати оту осоружну приставочку “екс”. Зірка Живокіста закочується, це було відчутно в усьому. Газетам не треба було підігрівати громадську думку, громадська думка підігрівалася зараз сама.

* * *

— Джонні, докинеш?

— Докину!

— Вона ж важка!

— Не важча молота! — І за тими словами Джонні кидав протитанкову гранату, що взяв у арсеналі під розписку, й вона, описавши геометрично правильну параболу, падала на землю з вибухом.

— На шматки! Дивись ти, це не робот! Виявляється, це був живий ферчист. Морока!

А вже старий Стів біг і несамовито лаявся:

— Який кретин витрачає протитанкові гранати на цих тарганів? А чим будемо механічного збивати з ніг?

Джонні безпорадно розводив довгими руками.

— Чорти ж його батька знали. Зовні вони однаковісінькі. А механічних надовго не вистачить, одного ми розібрали — у нього енергія уже закінчувалась, а заправитись, батареї зарядити йому нічим і ніде.

— Думати, думати треба, ви цих тарганів з золотими пряжками ловіть голими руками. Вони вже бульки пускають.

— Хлопці, робот зупинився!

Усі побігли дивитися на робота, в якого скінчилася енергія. Це стояв справжній труп. Але стояв, не падав. Джонні штовхнув його, і він упав на брук, як порожній бідон.

— Це я його мов гранатою, — зітхнув Джонні.

— Нічого, — втішив хтось хлопця, — ми йому електричний мозок прочистимо, і він у нас ще запрацює. Потужний, як трактор, буде мішки носити.

— Ага! А ти без роботи залишишся. Демонтувати його до бісової мами!

— На мітинг, хлопці, на мітинг!

* * *

— Міегере Бобкінс, ви відчинили свій магазин?

— Так, місіс Берклі, і даю в борг.

— Це ж чудово!

— Торгівля мусить жити, незабаром це божевілля закінчиться, і всі речі матимуть свою ціну.

Дрібні торговці відчули кон’юнктуру й поклали собі не втрачати клієнтів. Хто-хто, а вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде прочитати в газеті, що Живокіст став банкротом, і містер Ферч і вся його компанія оголошені поза законом. Ферч і його товариство сиділи в печінках у дрібних власників. Власники маленьких ресторанчиків, крамничок, бензоколонок боялися ферчистів значно більше, ніж червоної і чорної загрози разом узятих. До того ж “рука Москви” була десь далеко, і ніхто її на власній шиї безпосередньо не відчував, зате загребущі руки ферчистів тяглися до всього, що тільки потрапляло їм на очі. Ніхто з представників дрібної буржуазії не хотів ставати прикажчиком у Живокіста із своєї доброї волі. Чинити йому відвертий опір ніхто з них не наважувався, але тепер, коли знайшлися люди, які не побоялися прогнати ферчистів, ніхто з власників і підприємців більше не сумнівався, що Живокіста не втрятує його золото. Це був саме той випадок, коли думки дрібної буржуазії і пролетаріату співпадають.

— Беріть, місіс Берклі, беріть ще ці консерви, містер Берклі одержить у суботу гроші…

— Ви дуже люб’язні, містере Бобкінс.

* * *

— Хлопці, сюди, ферчиста впіймали!

Троє у замащених мазутом комбінезонах вели гевалуватого телепня. Золота пряжка посеред живота поблискувала, як ліхтарик, кийок з золотими кільцями все ще висів у нього на руці, кийок ніхто не здогадався відібрати, відібрали тільки автомат і пістолет. В одну мить навколо цієї мальовничої групи утворився щільненький натовп.

— На стовп його! На гілляку!

— Ставте його до стіни! Ану, хлопче, дай чергу з автомата.

— Це буде самосуд, панове, так не можна! Це ж теж людина!

— Людина? Подивіться на цього захисника, чи часом він не має золотої пряжки? Можна і його за компанію!

Уже в декого з’явилися в руках обрізки водопровідних труб, у декого — ножі, а в декого — просто уламки цегли. Хтось устиг посадити ферчистові під око здоровенного синяка, й узагалі життя його коштувало зараз значно дешевше, ніж манюсінький шматочок золотого кільця, що поблискувало на його кийку. Натовп був наставлений войовничо. Якийсь пристойно одягнений містер просив не вбивати ферчиста… доти, доки він не збігає додому по фотоапарат. Тут близько, лише два квартали. Окоренкуватий шофер вантажівки вийшов із кабіни (все одно не проїдеш) і, розштовхуючи плечем натовп, опинився в центрі подій. Найперше він звернувся до пристойно одягненого громадянина:

— А ви своїми руками впіймайте такого красунчика й робіть тоді з ним що хочете. А з цим я поговорю!

Пбачивши плечистого шофера, впійманий ферчист став білий як стіна й повис на руках своїх конвоїрів.

— Що, впізнав, голубчику? — підійшов до нього шофер. І звернувся до присутніх: — На тому тижні цей тип вибив мені два зуби, а мій товариш і досі лежить у лікарні з проламаною головою. Це його робота!

Шофер вишкірився й показав чорну дірку на тому місці, де були зуби.

— Можеш побалакати з ним, — сказав один у замащеному комбінезоні.

— Зараз побалакаю, — шофер рвучко здер з нього пояса з золотою пряжкою, потім обвів очима натовп: — Коли тут є міс і місіс, хай одвернуться.

Ферчист тихенько заскавчав і затулив обличчя руками. Шофер так само рвучко смикнув його за штани, й ґудзики розкотилися по асфальту. Штани впали нижче колін.

— Збирай ґудзики! — наказав шофер і штовхнув гевала в спину, той мусив зігнутися, і… тут запрацював пояс із золотою пряжкою.

— Оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову, оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову!

Натовп вибухнув реготом, а шофер, притиснувши гевала коліном до асфальту, молотив його поясом і пряжкою по відповідних місцях. Видно, був знавцем своєї справи, бо пряжка перетворилася в повітрі в суцільне золоте коло, а ферчист заревів, як бугай.

Натовп додав шоферові сил:

— Так його, так, коли батько не вчив, то повчи хоч ти!

Якийсь дідусь похитав головою і по-філософському сказав:

— Тепер він зможе показувати свої сідниці за гроші. Не кожного били золотими пряжками.

Попрацювавши як слід, шофер кинув на землю пояс і здер з ферчиста штани.

— Підеш додому без штанів!

Натовп зареготав ще гучніше й розступився. Ніхто тепер не збирався убивати цього недоумкуватого гевала. Обсмикнувши сорочку, натягуючи її до колін, схлипуючи, він поплентався кудись до провулка.

Натовп почав розходитись, шофер сів до кабіни. И тоді хтось підняв пояс з золотою пряжкою.

— Стій! Забери її собі, це ж золото! Вставиш зуби. Шофер висунувся з віконця.

— Ти збожеволів? Буду я носити в роті те, що в нього було зараз на…

Машина рушила. Пояс полетів під колеса. Коли всі розійшлися, на асфальті залишився пояс з розплющеною пряжкою. Золото — м’який метал.

* * *

То тут, то там виникали стихійні мітинги. Поліція не заважала, її наче взагалі не існувало на білому світі. Ферчистам було не до того, їх викурювали із усіх нір, як пацюків. Газети не виходили, радіо мовчало, й люди ладні були слухати кого завгодно, тільки б він говорив голосно, лаяв Живокіста, безладдя в країні, ферчистів.

На пивну бочку видерся худорлявий засмаглий чоловік, мабуть іспанець чи пуерторіканець. Від хвилювання він плутав іспанські і англійські слова, але суть його промови була зрозуміла всім.

— Те, що загарбав Живокіст, повинно бути повернуто законним господарям! — гукнув худорлявий і вимахнув сухим кулачком.

— Правильно! Правильно! Правильно! — підтримали його присутні.

— Скажу про себе, — продовжував оратор, — бачите, до чого довів мене Живокіст? А колись я мав фабрики й заводи, колись у мене в банку лежали мільйони. Він обікрав мене, він обікрав усіх…

Натовп ніяково замовк.

— Коли він обібрав мене до нитки і я пішов до його холуя Гартмана, той…

Якийсь молодий хлопець відштовхнув оратора плечем.

— Що ви його слухаєте? — гукнув новий оратор. — Хіба ви його не впізнаєте? Це ж Осандра, той самий сеньйор Осандра, який збирався судитися з Живокістом. Його портрет друкувався тоді в газетах. Бачите голубчика? Він хоче, щоб ми своїми руками виймали йому каштани з вогню. Трудящі на острові Кардос випхали його в плечі, тоді цей кізяк прибився до нашого берега й хоче, щоб ми його рятували. Хай повертається на Кардос, може, його колишні робітники й батраки зустрінуть з квітами…

Натовп зареготав.

— … а в нас вистачає своїх кровопивців. Що ми вигадаємо від того, що замість Живокіста над нами буде цей чи інший паразит? На Кардосі хлопці довели свою справу до кінця…

— Ви заарештовані! — високий, з волячою шиєю полісмен стягнув хлопця з бочки.

Коли він підійшов, ніхто не помітив. Але він зреагував на слово “Кардос” так, як і слід було реагувати. Натовп на хвилину замовк, а потім залунали обурені голоси. Проте зараз натовп уже не був однорідним. Як здорову тканину роз’їдають ракові клітини, так натовп роз’єднували чорні мундири поліційних. Натовп глухо гудів, але поліція знала свою справу. Швидко й разом з тим без метушні, як і належить такій службі, вона розганяла мітинг. То там, то тут клацали наручники, чулися глухі, короткі удари кийків по черепах. У кінці вулиці з’явилися кілька машин, у тому числі й пожежна. Поліційні жваво почали розмотувати шланги, але в цьому навряд чи була потреба. Натовп якось зів’яв, розкладався на окремі групки людей, і ті групки на сірому асфальті танули швидко, як осінній перший сніг.

З іншого кінця вулиці показався загін національних гвардійців. Вони йшли у новій парадній формі, не закурена пороховим димом зброя виблискувала на сонці. Духовий оркестр грав марші, сонячні зайчики охоче стрибали на трубах. Мідні труби були приємніші для сонячних зайчиків, ніж синювата сталь автоматів і гвинтівок. Колихався державний прапор і прапор штату. Національні гвардійці чітко карбували ходу, були підтягнуті і хвацькі. Ще недавно це переконливе й разом з тим приємне для ока видовище зібрало б натовпи роззяв, але зараз люди пірнали до підворітень, до під’їздів, а за національними гвардійцями не бігли навіть хлопчиська. Невідомо, для кого було влаштовано це грандіозне видовище, але містер Бобкінс, господар продуктового магазину, зорієнтувався блискавично. Єдине, що псувало ефект цієї блискавичності, було те, що він не залишився своєрідним. На дверях не тільки його магазину з’явилися таблички “В кредит не відпускаємо!” Ці таблички з’явилися на дверях тих магазинів, повз які тільки-но пройшли національні гвардійці. Все ставало на свої ноги. Тепер думки дрібної буржуазії і пролетаріату більше не співпадали. Поліційні стали на перехрестях вулиць, національні гвардійці марширували посередині вулиць, заможні хазяї, як і належало приватникам власності, займали своє місце.

Робітники мусили повертатись до своїх робочих місць. Давати їм у кредит продукти? В такий спосіб підтримувати страйкарів і продовжувати анархію? Ні-і, дурних немає. Так вони швидше стануть до верстата — голод не тітка, він примусить набратися розуму. Слава богу, уряд нарешті, здається, прокинувся від летаргійного сну, вжив рішучих заходів.

Уряд справді прокинувся від летаргійного сну. Поки сенатори, куплені Мечиславом, перекроювали десь унизу конституцію, президент відчув, що йому за спину хтось усипав жменю снігу. Навіть така тупа й обмежена людина, якою був президент Губерт, зрозуміла, що є речі, страшніші Живокіста. Кілька днів Губерт метався, не знаючи, що робити. Були невдалі спроби схилити на свій бік Ферча, приручити його, якось офіційно легалізувати “Товариство”, надати Ферчеві високу посаду в державному апараті. В Губерта не вистачало розуму здогадатися, з якою метою Ферч торує Живокістові доріжку до Рожевої оселі на самісіньке президентське крісло. Губерт не підозрював, що Живокіст мріє не про президентське крісло, а про диктаторство, а Ферч спить і бачить, як в рішучу хвилину ліквідувати Живокіста й заволодіти не лише владою, а всіма казковими багатствами його. Не знали цього ні Губерт, ні Живокіст, хоча Живокіст був розумніший і підозріливіший, ніж Губерт. І ще не знав Живокіст, що Гартман мав таємну зустріч з Ферчем саме перед тим, як відвідати Живокіста й зробити йому подарунок. Гартман носом почув, що Ферч виношує таємну думку в слушну годину знищити Живокіста, й поспішив розписатися в своїй діяльності. Словом, золота башта, споруджена Живокістом, не просто дала тріщину, вона почала руйнуватися з самого фундаменту. Але ні Живокіст, ні Ферч тоді ще цього не знали. Вони сиділи на віллі і приймали маловтішні телеграми. З деяких штатів телеграми взагалі перестали надходити, й обидва зрозуміли, що для них там усе скінчилося.

— Боюся, містере Живокіст, — сказав Ферч, зручніше вмощуючись і закидаючи ногу на ногу, — що становище вельми серйозне.

Із того, як Ферч сказав не “сер”, а просто “містере Живокіст”, Мечислав відчув справжнє становище. Його дратував спокій Ферча. Як-не-як, тут просто-таки на очах гинуло його “товариство”, а він і вухом не вів. Більше того, Ферч якось ніби внутрішньо відмежувався від нього і навіть цього не приховував.

— Вам, містере Живокіст, потрібно подбати про свою безпеку. Ще не пізно викликати літак і… А втім, літак тут не сяде, може, вертоліт?

— Невже ви думаєте, що наші справи вже такі безнадійні? — холодно запитав Мечислав.

— Чому “наші”? — питанням на питання відповів Ферч, недбало розкурюючи сигару.

Мечислав промовчав. Знову на столі заклацав телетайп, і поповзла біленька стрічка. Мечислав гарячково розмотував її і читав перші слова:

— “Наказом президента федеральні війська, національна гвардія…” Чуєте, Ферч? Передчасно ви мене ховали, національна гвардія розжене…

— …моїх хлопців, — байдуже закінчив фразу Ферч.

Якась білява запона набігла на Ферчеві очі. Він сидів спокійний і байдужий до всього світу. З телетейпа продовжувала виповзати біла стрічка.

— Ви прочитайте, що там пишеться далі в телеграмі, — порадив Ферч.

Мечислав пробіг очима кілька слів телеграми й рвучко зім’яв стрічку. Ферч спостерігав за ним з-під поморщених повік. Здавалося, усе, що відбувалось, ніскільки не впливало на нього.

— Я все ж таки спробую роздобути для вас літак, містере Живокіст, — сказав він.

— А ви?

— Що ж я? Я залишуся на місці. Будьте певні, мене ніхто й пальцем не зачепить. Я їм ще буду потрібен, і не один раз. Ви думаєте, “Товариство Джіма” перестане існувати? Ну-у, це було б занадто. Без мене вони не обійдуться. Те, що національні гвардійці розганяють моїх хлопців по домах, нічого не значить. Це вони роблять для того, щоб на вулицях їх не роздер розлючений натовп. Можливе й те, що декого з моїх хлопців заарештує поліція, але вони довго не сидітимуть.

Власник мільярдів, без хвилини диктатор, якось зламався у попереку й опустився на стілець.

— Ви вважаєте, що мені треба тікати?

— Безперечно. Через кілька годин вас заарештують.

— Сюди не так легко увійти.

— Я знаю. Ну що ж, ви зволічете свій арешт ще на кілька годин. Тепер вони не зупиняться ні перед чим. Кожен рятує свою шкіру. Ще не пізно, ви можете захопити з собою чималу суму цього, що у вас на віллі, креслення одного-двох Мідасів і розпочинати все спочатку. В Тихому океані знайдеться затишний острівець, а можна до якої-небудь бананової республіки.

— Але ж…

— Що? Вам доведеться багато залишити? Ну що ж, тут ви нічого не вдієте. Ви відкусили такий шмат, якого не вдалося проковтнути. Крім того, ви порушили найпершу заповідь: “Живи і дай жити іншому”. Для чого вам було влаштовувати цю ідіотську дуель з Дарлінгом? Як бачите, останній постріл залишився за ним, і, будьте певні, він не промахнеться. Гартман вас обережно попередив з самого початку, але ви тоді ні на кого не зважали.

А як би вам зараз пригодився такий спільник, як Дарлінг. Ви одразу б опинилися на коні…

— Я хотів… — надтріснутим голосом почав Мечислав.

— Я знаю, ви хотіли фюрерства, ви спали і бачили себе диктатором. Що ж, ви б мали диктаторство, вони самі вам би принесли його на золотій тарілочці. Вони — і Лебон, і Корд, і Монфелер — сплять і бачать диктатора такого, як ви. Слинявий, медузоподібний Губерт їх не влаштовує. Але це не робиться так відверто. В народі фюрери й вожді більше не популярні, як ви цього не розумієте?

— До чого тут народ?

— Я дотримуюсь вашого погляду на цю босоту, що вошколубиться внизу, але інколи на неї треба зважати. Дарлінг, і Корд, і Лебон, і всі вони це добре знають і бояться не тих, що нагорі пишуть закони, а саме тих, що внизу. Тих, які одного чудового дня можуть відмовитись ці закони вважати законними. Потім ще одне. Ви сподівалися диктувати таким, як Дарлінг. А це вже була абсолютна дурниця. Гітлер — ідеальний фюрер — ніколи не дозволяв собі такої, наприклад, розкоші, як посваритися, скажімо, з Круппом.

— Але ж ви допомагали мені звалити Дарлінга, а тепер таке кажете, — схопився на ноги вражений Живокіст.

Ферч поблажливо посміхнувся. Так посміхаються дітям, які допитуються, куди дівається дірка, коли з’їдається бублик.

— Так, я вам допомагав і не шкодую, що робив це. На цій допомозі я нажив собі неабиякий авторитет і політичний капітал. Тепер усі вони, і в першу чергу Дарлінг, зрозуміють, хто такий старий Джім і на що він здатний. Тепер вони не будуть шкодувати грошей на утримання “Товариства Джіма Ферча”.

— Викликайте вертоліт, — стримано сказав Живокіст.

Він усе ще намагався видаватися спокійним. Поки Ферч набирав номер телефону, Живокіст якось механічно увімкнув телевізор. З екрана на нього глянуло знайоме обличчя. Мечислав аж відсахнувся. Це був Гартман. Ще не почувши жодного слова, Мечислав зрозумів, чому Гартман виступає по телебаченню. Він схопив із столу масивну золоту попільничку і з усієї сили пошпурив нею просто в ненависну Гартманову пику.

Екран вибухнув і згас, але Ферч навіть не озирнувся.