Багато, багато, багато золота…

ЗГРАЯ ПРИСТАЄ ДО ВОВКА

Мідас і Нуазе стояли біля вікна. Тепер це дозволялося. Більше не спрацьовувало реле й не падали завіси, маскуючи від чужого ока все, що робиться на віллі. Живокіст не вважав за потрібне ховатися від будь-кого. Правда, коли на віллі з’являлись чужі, то до Нуазе заздалегідь підходили Мідаси-охоронці й відводили його до підвалу. Це було не часто, до того ж до Живокіста приходили люди, від яких було годі чекати допомоги Нуазе.

Мідас і Нуазе стояли біля вікна й дивилися у двір. Живокіст не звертав уваги на те, що Нуазе з Мідасом зоставалися на самоті. Здавалося, він остаточно втратив пильність, обережність і свою природжену підозрілість. Зараз Франсуа міг би запрограмувати Мідаса як завгодно, але в цьому вже не було потреби. Мідас самопрограмувався. Припущення Нуазе підтвердилося ще в одному: численна інформація, постійні евристичні задачі, досвід, що набирався, враження, що накопичувалися, — усе це більше й більше стирало межу між досконалою машиною і мислячою особою. Так, Мідас ставав особою. Він не просто набирав усе більше й більше емоцій, він вчився володіти ними. Зараз Мідас розповідав Нуазе про події на біржі. Франсуа не міг скласти якоїсь певної думки, бо єдиним джерелом інформації він мав “найоб’єктивнішу”, “найправдивішу”, “найоперативнішу” пресу. З трьох визначень дійсності відповідало лише третє. Преса справді була дуже оперативна. Адже увечері, накликаючи на голову Мечислава Живокіста кари небесні, другого ранку ця ж сама преса розповідала, якою пастою Живокіст любитьчистити зуби.

— Знаєте, п іам, на біржі, якось навіть запалився. Так, ніби добував багатство у владу собі. Хоча для чого воно мені здалося? Я знаю, для вас я ніколи не буду людиною… — сумно сказав Мідас.

— V філософському розумінні, — зам’явся Нуазе.

— Не соромтеся, не підшукуйте слів, для чого? Адже я все розумію не гірше вас, що, незважаючи на свій електронний інтелект (бачите, яке слово я вже вживаю?), я буду далі від вас, людей, ніж найтупіша мавпа. У вас з нею є спільні радощі і, коли хочете, навіть емоції, у мене їх бути не може. І я сам не все можу, але не в тому суть. Я кажу, що увійшов у раж (є таке слово?) там, на біржі, й робив таке, на що не міг сподіватися навіть Живокіст. Я мав фізичну насолоду (бачите, й робот має насолоду!) від того, що робив цих позолочених черв’яків черв’яками звичайними. Не знаю, чи робот має право на зневагу, але я зневажав їх людською зневагою, і повірте мені, ви б не могли зневажати їх дужче. Й тільки постріл того дурня у власну скроню все зіпсував. Мені стало боляче й соромно, якщо до робота підходять ці категорії.

— Мідасе, — сказав Нуазе, — ти стаєш нестерпним. Коли хочеш знати, вбив його не ти, а я. Це я порадив Живокістові використати тебе на біржі…

— Я знаю.

— І з якою метою, знаєш?

— Знаю. Тільки не можу зрозуміти, чому не вийшло так, як ви сподівалися. Ви ж… ви ж… Якщо я дещо знаю і дещо вмію, то це лише завдяки вам.

— Ну, дякую на добрім слові. А не вийшло, Мідасе, тому, що не могло вийти. Ти мене, голубчику, переоцінюєш. Вчителеві твоєму ще самому треба вчитися і вчитися. Може, тобі не все буде зрозуміло, не біда, ти поповниш свою інформацію. Зараз я кажу більше для себе, ніж для тебе. Бачиш, коли б сталося так, як я сподівався, то двісті років тому історія мусила б теж складатися не так, як вона склалася. Двісті років тому французька Директорія мусила б дати коліном нижче спини артилерійському капітанові Бонапарту. А ще через сто з гаком років німецька буржуазія не мусила б падати ниць перед клишоногим єфрейтором. Але так не сталося, бо ніколи буржуазія неспроможна на рішучу відсіч тому, біля кого вона сподівається нажитися і з благословіння чи з допомогою кого має надію ухопити ще один ласий шматок. Я кажу плутано, повторюю, ти не все зрозумієш, та тобі воно взагалі ні до чого. Але Живокіст став некоронованим фінансовим королем через те, через що артилерійський капітан став імператором, а клишоногий єфрейтор став фюрером. Чекай, вони його ще коронують…

— Його треба вбити, — сказав Мідас.

— Що?

— Я кажу, що його треба вбити.

— Що ти кажеш? Адже…

— Я знаю, ви маєте на увазі психологічні запобіжники, програму, завдяки якій я повинен не тільки не шкодити Живокістові, а, навпаки, всіляко допомагати йому й оберігати його.

— Я саме це маю на увазі!

— Вважайте, що цих запобіжників більше немає. Я переступив через них. Розумієте, виріс і переступив.

— Я розумію, я все починаю розуміти. Це той випадок, коли кількість переходить у якість, і його не назвеш просто самопрограмуванням. Це вже якийсь самоінтелект, чи що… Але вбивати Живокіста все одно не треба. Він мусить сісти спочатку на лаву підсудних, а потім… Треба подумати, як вирватися з цієї пастки. Мідасе, ти мусиш мені допомогти!

— Не можу. Зараз я такий же бранець, як і ви. Мене ось-ось демонтують, — зітхнув Мідас, чи може це просто здалося Нуазе, бо хіба робот може зітхати?

— Як демонтують? Для чого? Тебе демонтувати, тебе, витвір людського генія?

— Мене… Мене демонтують мої кретини-колеги, такі ж Мідаси, як і я. Тепер не я потрібен Живокістові, а вони. Я свою справу зробив…

— Ні, ні, Мідасе, ти щось плутаєш, як же так?

Нуазе хвилювався так, наче йшлося про вбивство людини, хоч Мідас сам визначив це влучним і цинічним для вух Нуазе словом — демонтують.

Мідас усміхнувся:

— Я бачу, що ви й справді вважаєте мене вже не машиною, а цілком сформованою особою і індивідуумом. Мовите так, наче йдеться про смерть людини, а не про демонтаж звичайної електронної машини, хоч і дотепно зробленої. Не бійтеся, у мене справді буде не смерть, а демонтаж, звичайний демонтаж. Упаковка, — Мідас провів руками себе по грудях, по боках, по обличчю, — йому більше не потрібна. Він хоче випатрати мене й виставити на посмішище у вестибюлі біржі. Хай бізнесмени бачать, хто ламав їм хребти. Він до того знахабнів, що не боїться навіть судового процесу. Грати на біржі з допомогою електронної машини суворо забороняється, і все його майно, придбане з моєю допомогою, повинно було б бути конфісковане. Але хіба зараз існують закони проти Живокіста? Хто з ним буде судитись? Боюся, що він і вас заспиртує в банці й показуватиме всім, хто хоче бачити винахідника й автора Мідаса. Вам буде гірше, ніж мені, я не помру, бо мій електронний мозок він перекладе до звичайної скрині й примусить підраховувати свої прибутки. Але нічого не вийде! В такому випадку я не дам жодної правильної відповіді й покінчу самогубством. Так, так, не смійтесь… Він спересердя потрощить мене молотком, і це буде моїм самогубством. Не смійтеся, що по відношенню до машини я вживаю такі слова, як “смерть” і “самогубство”, але…

— Я не сміюся, — тихо сказав Нуазе, потім додав: — Нам треба тікати.

— Це вельми важко. Зараз я не знаю коду, перед нами не відчиняться двері. До того нас стережуть пильніше, ніж ви думаєте.

…У дворі зашурхотіли шини, лагідним котиком замуркав мотор, і до головного входу вілли підкотив лімузин. Він був якийсь незвичний і кольором, і фактурою, здавалося, цю приземисту машину виліпили з вершкового масла. Вона виблискувала, але автомобільний лак так не виблискує ніколи. За кермом сидів шофер, біля шофера — Гартман. Його синювато-біла сивина нагадувала мильну піну. Тепер Гартман уже не нагадував розкурену сигару, поставлену “на попа”, сивина його, чи то від переживань, чи то від великої пихи, чи то від великого багатства, змінила колір.

З-за хмари виглянуло сонце, ковзнуло по бокові автомобіля, і Мідас вигукнув:

— Дивіться, він — золотий!

— Справді, золотий, — не дуже здивувався Нуазе.

Його здивувало інше — чому Мідас, який увесь час спеціалізувався на золоті, не відчув це золото відразу? Франсуа запитав про це Мідаса. Той відповів:

— Коли ви запропонували використати мене на біржі, Живокіст дещо поміняв у моїй схемі, щоб я не кинувся грабувати банки. Зараз я відчуваю лише абстрактне золото.

Вони мовчки спостерігали, як з ґанку вілли зійшов Мечислав і підтюпцем оббіг навколо свого золотого вимріяного автомобіля. Обличчя у Мечислава було таке, що Нуазе занудило.

“Міщанин, боже, який міщанин, — думав він. — Його дід, мабуть, мав таке ж обличчя, коли чіпляв зайву вовняну китицю до збруї своїх шкап, їдучи на ярмарок куди-небудь до Чортківа чи Коломиї. Таке обличчя було в його батька, коли він одсипав у потаємну торбину ще кілька золотих зубів, вибитих у чергової жертви. Й для чого це все робилося? Щоб третій з їхнього покоління сів до золотої машини? З чого він зроблений, цей лімузин? Просто із золота? Мовляв, золото такий же самісінький метал, як і інші, й з нього можуть виходити чудові автомобільні кузови? Воно м’якше від сталі, воно ковке? То нічого, не буде ламатися…”

Нуазе думав про інше. Що коли б зараз роздробити цей автомобіль на частинки й подивитися, чим було це золото до того, як його розплавили й відлили кузов автомобіля? Тут, мабуть, знайшлися б золоті пластинки Великого Інки, якого закатували іспанці, тут дзеленчали б піратські піастри, гінеї перших переселенців на береги Нової Англії, виручені за проданий дім на берегах Англії старої, тут, на білому піску доріжок вілли, валявся б перстень старого капітана, що його знайшов Мідас на глибині тисячі метрів, а поруч з перснем старого капітана лежали б сережки, вийняті лихварем із рожевого вушка молодої боржниці, перепродані, потім украдені, потім відібрані і, зрештою, втоплені десь у Карібському морі. Може, ці ніжні сережки втоптав би в пісок масивний золотий портсигар, що належав негоціантові, який мав нещастя відплисти на “Титанікові”. А може, навпаки, на золотий портсигар упав би золотий ефес шпаги чи золоте блюдо, історія якого — це історія цілої епохи. Самородок золота, уламок, монета, золотий шандал, золотий медальйон, де зітлів за багато років кучерик коханої, ще один уламок золота, ще пригорща золотих зубів, котрі власноручно вибивав Данило Слуп. І всі ці трагедії, великі й малі, злилися в один сплав, щоб стати трагікомедією, і із сотень дрібних золотих уламків вилився кузов двохсотсильного автомобіля, щоб возити таку непотріб, якою був Мечислав Живокіст. Авантюрист і вбивця, досить хоробрий, досить розумний, безмежно хитрий, підступний, безпринципний і безбожно підлий, він став зараз самим собою. Він став Великим Міщанином. Власник мільйонів, мільярдів і мільярдів, володар доль мільйонів людей, оголошений національним героєм, він нічим не відрізнявся зараз від бідного обивателя, який купив на виплату фанерний, але лакований сервант.

Здавалося, очі його виваляться з орбіт, щелепа одвисла, й у нижніх куточках губ блищала слина, чоло спітніло, волосся на голові звалялося в одну мить на повсть, з обличчя не сходила дурнувата посмішка.

Нуазе занудило, й він відійшов від вікна.

Проте занудило навіть Гартмана. Його породисте обличчя пересмикнула гидлива гримаса, коли Живокіст похукав на дверці машини, а потім протер це місце рукавом. Гартман умів володіти собою, він поспішив зігнати провокаційну гримасу з обличчя, не такі були часи, щоб можна було кривити при містерові Живокісту пику як хочеш. Але ще більша відраза з’явилася у Гартмановій душі, коли Мечислав, сідаючи до машини, запитав:

— Як ви думаєте, Гартман, вони не могли поцупити трохи золота?

— Це неможливо, сер, — з великою гідністю і навіть з образою відповів Гартман.

Образа підкотилася до горла, хоч як він володів собою. Йому зробилося гидко. Володар шахт і залізниць, банків і магазинів, заводів і газет, шосейних шляхів і кондитерських фабрик, домен, мартенів, сенаторів, адвокатів, мільярдів і… і ще багато чого такого, що найбагатшим із найбагатших навіть не снилося, зрештою, власник золотого автомобіля, — а поводиться як домогосподарка, котрій недоважили десять грамів маргарину. А втім, Гартман не вельми й дивувався. Він не перший раз вибігав під золотий дощ без парасольки і знав, що робиться з людьми, на яких раптом звалюється велике багатство. Перш за все їм хочеться влади. Хочеться її і Живокістові, і він не приховує цього вже давно. Що ж, він буде її мати. Але разом з багатством і владою люди, наче відсотки на капітал, мають підозрілість, скнарість і дріб’язковість. Вони починають тремтіти над кожним центом, їм починає здаватися, що їх з усіх боків оточують злодії.

Гартман надумав змінити тему розмови й нагадав:

— На вас там чекають, сер, треба їхати.

Непомітно для самого себе він не називав більше Мечислава “містером Живокістом”, а звертався до нього “сер”, як до лорда. Й Мечислав сприйняв це як належне.

Живокіст вказав очима на шофера, мовляв, не варто при ньому дуже вдаватися в подробиці.

Гартман весело розсміявся:

— А сюрприз таки вдався? Це ж не жива людина, а Мідас! Один з Мідасів-роботяг, яким буде належати майбутнє. Я виготовив його по частинах на підприємствах різних фірм, як і його попередників. Тільки монтували й програмували його самі Мідаси…

— Я не замовляв і не сплачуватиму рахунку, — насупився Живокіст.

Посмішка все ще не сходила з вуст Гартмана, але яка це була жалюгідна посмішка.

— Рахунок сплачувати не треба, сер, я замовив його на зекономлені кошти як подарунок вам. Це дуже гарний шофер, сер, його реакція випереджає реакцію людини в десятки разів, він ніколи не поїде на червоне світло, ніколи не нап’ється віскі, хе-хе-хе…

Мечислав не підтримав жарту. Здавалося, він навіки втратив почуття навіть свого злого гумору. Але Гартман поклав собі будь-що розворушити похмурого шефа:

— Досить йому сказати адресу, сер, і він привезе куди слід швидко й правильно, краще від першокласного шофера. З вашого дозволу…

Живокіст недбало кивнув головою. Гартман назвав адресу, й машина вислизнула з двору вілли…

Дорогою Гартман кілька разів поглядав на годинника й нагадував, що джентльмени на них уже давно чекають.

— Хай чекають, — байдуже кинув Мечислав, — Вони мусять звикати до цього. Тепер їм доведеться чекати на мене не раз!

— Поміж них містер Дарлінг, — делікатно нагадав Гартман, — а він поки що не бідніший од вас.

— Саме “поки що”! — буркнув Мечислав. — Але це “поки що” буде не довго.

Потім вони мовчали, й Мечислав ставав усе похмурніший і похмурніший. Нарешті в нього вирвалось:

— Гартман, я вам забороняю без мого відома замовляти й виготовляти Мідасів. Сьогодні ви замовляєте мені шофера, а завтра…

Його думку докінчив Гартман сам собі: “…а завтра я замовлю тобі вбивцю, як дві краплі води схожго на тебе. Він тебе вбиває, ми топимо в океані до бісової мами твій труп, а твоя електронна копія стає слухняною лялькою в моїх руках. І всі твої скарби стають моїми, бо на біса вони електронній ляльці, відповідно запрограмованій. Думаю, що той хлопець, якого ти тримаєш у себе на віллі, не відмовив би мені у люб’язності запрограмувати твого електронного двійника як слід. Ет, дурень я, дурень! Так треба було зробити з самого початку. Тепер пізно!”

На віллі нафтового й хімічного короля Дарлінга, розташованій у дрімучому заповідному лісі, куди Гартман привіз Мечислава, його золотий лімузин не став сенсаційною бомбою. Лише кілька бізнесменів, яким Мечислав залишив недогризки акцій і які сподівалися виторгувати в нього ще дещо, вдали захоплення, але Мечислав відразу ж відчув усю нещирість їхнього подиву. Щодо Дарлінга і його почту, то вони навіть не кліпнули, бо золотий автомобіль не засліпив їх. Для них усе це було вже давноминулим етапом. Свого часу вони теж заводили ванни із справжнього золота, де в шампанському купали коханок, вони обшивали свої пантофлі алмазами в сотні каратів, вони вставляли платинові щелепи своїм мопсам і робили ще чимало всіляких непотрібних дурниць. Тепер вони їх не роблять. Коли хочете знати, вони живуть навіть скромно. Вони сплять на таких самісіньких ліжках, на яких сплять їхні клерки, вони одягають стандартні піжами, чистять зуби серійною пастою і не завжди встигають проковтнути свій п’ятидесятицентовий сніданок. Насолоду вони знаходять в іншому— в магії цифр, у гіпнозі багатства, в дурманові влади над мільйонами людей.

— Хлопчик бавиться, — скептично примружив око містер Дарлінг, — з ним буде те, що й з усіма. Шкода, я думав, він розумніший. Боюсь, що йому незабаром доведеться відколупувати зубилом по шматочку від свого авто^. щоб заплатити борг перукареві.

— Ну, спершу він ще мусить завести собі яхту, оббити її листовим золотом, одружитися з найрозпутнішою кінозіркою, потім розпочати справу про розлучення і таким чином, процвиндривши все, підшукати собі роботу клерка у вас, містер Дарлінг, — зауважив хтось з гостей, щоб зробити приємне господареві.

— Ця людина покликана, щоб урятувати націю від комунізму, анархії і сваволі чорних! — проскрипів за спиною містера Дарлінга чийсь противний голос.

Це був містер Джім Ферч. Останнім часом будь-яка зустріч бізнесменів не обходилась без цієї людини. Він приходив навіть туди, куди його не запрошували, але ніхто не наважувався показати йому на двері.

Містер Дарлінг вдав, ніби не розчув слів Джіма Ферча. Дарлінг належав до старої когорти “чесних” бізнесменів, які спали не більше п’яти-шести годин на добу, не обжиралися, не обпивалися, не знаходили зайвої годинки, щоб провести її в обіймах коханки. Вони просто робили гроші. Робили їх день у день, вісімнадцять годин на добу, місяцями, роками, десятиріччями. Бізнесмени типу містера Дарлінга вважали, що зобов’язані своїм багатством виключно собі й нікому більше. Вони глибоко зневажали нуворишів типу Живокіста і гієн та шакалів типу Ферча, які живилися падлом. Але містер Дарлінг і йому подібні, котрі вже вимирали, мамонти бізнесу не могли не рахуватися з Живокістами й Ферчами. Ферчі були потрібні, коли ще хтось (а цих “когось” були мільйони) заявляв про те, що не самі Дарлінги нажили свої шалені капітали. Ферчі зривали страйки, вбивали робітничих керівників, прогресивних лідерів профспілок, правдивих журналістів, постачали штрейкбрехерів, найманих убивць, лжесвідків. Ферча треба було терпіти, як сторожову собаку, й миритися з тим, що від собаки не пахне фіалками.

Живокісти були непотрібні. Але їх теж не можна було скидати з рахунку, ігнорувати. Останнім часом ці технократи (містер Дарлінг не сумнівався, що Живокістові вдалося розбагатіти внаслідок якогось геніального винаходу, який, напевне, дозволяє перетворити консервні бляшанки на золото) полізли з усіх щілин, наче блощиці, й починають пити кров з чесних бізнесменів. Так, часи міняються. Колись такий задрипаний інженерчик годинами сидів у приймальні містера Дарлінга чи якого-небудь іншого бізнесмена і мріяв продати свій винахід, щоб купити собі нові штани. Скількох таких бачив Дарлінг на своєму шляху! Скількох купив за безцінь, скільком показав на двері, коли їхній винахід не давав прибуток вже зараз. Були, правда, з-поміж них і такі, що ставали акціонерами, крутилися, як справжні бізнесмени, й згодом ставали людьми. Але ставати людьми їм допомагав містер Дарлінг або йому подібні. Тепер не те. Стара лисиця Гартман, видно, знає значно більше, ніж каже. Він переконав Дарлінга влаштувати зустріч бізнесменів з цим Живокістом. Цікаво, невже й Гартман, старий досвідчений ділок, бачить у цьому нуворишеві фінансового й політичного фюрера?

Живокістові варто було б підійти до господаря вілли, привітатися, запитати про здоров’я місіс Дарлінг і познайомитися з міс Дарлінг… А що коли він захоче зробити з міс Дарлінг місіс Живокіст? То нічого, що прізвище в нього таке дике. При такому багатстві цей Живокіст міг би бути навіть негром чи китайцем, і тоді б містер Дарлінг був би вище расових забобонів. Але Живокіст з самого початку повів себе як досвідчений хам. Він звернув на містера Дарлінга не більше уваги, ніж на портьє де-небудь у зачуханому готелі. Мечислав не ступив назустріч господареві вілли. Він залишився стояти на місці й свердлив очима всіх присутніх.

Вовк, що хоче прибитися до зграї, мав би себе поводити не так зухвало. Але цьому вовкові зграя була непотрібна. Він був потрібен зграї, і зараз давав це відчути. Психологічна боротьба тривала нескінченно довго. Навіть Гартман, завжди усміхнений Гартман, самовпевнений Гартман, — розгубився і знітився. Йому не вірилось, що хто-небудь на білому світі міг у присутності містера Дарлінга поводити себе так, як поводився Живокіст. Але яким би розгубленим і навіть переляканим не був містер Гартман, він зрозумів, що зараз триває боротьба. Безкровна, мовчазна, але це боротьба не на життя, а на смерть. Боротьба між Дарлінгом і Живокістом. Хто в цій боротьбі залишиться переможцем, залежить виключно від зграї. Якщо всі присутні тут і ті, кого добре обчухрав Живокіст, і ті, кого менше, і ті, хто ще сподівається вирвати якісь крихти із його рук, і ті, що завжди грали роль риб-прилипал при акулі, якщо вони зігнорують зараз Живокіста, його не врятує ніяке золото. Завтра ж ця могутня сила, очолювана Дарлінгом, рухне на Живокіста й розчавить його.

Мабуть, Живокіст розумів це не гірше від Гартмана. Він став блідий як смерть, і віко лівого ока дрібно-дрібно засіпалося. Аби він повівся інакше, аби він зробив кілька кроків до містера Дарлінга, і йому дозволили б піти на компроміс. Тоді його визнають своїм, його приймуть до зграї, він поділить з містером Дарлінгом вплив на біржу й узагалі на всі національні багатства. Містер Дарлінг згоден ділитися владою. Потім він буде викручуватися, підставляти ніжку Живокістові, не дуже дивуючись і не дуже ображаючись, коли Живокіст робитиме те саме. Почнеться ризикована затяжна гра, яка носить назву фінансового й політичного бізнесу. Але Живокіст надумав іти ва-банк. Усе, до чого він брався, йому досі вдавалося. То невже ж він не звалить цього старого гриба Дарлінга, хоч і підпертого мільярдами?

Довго, нескінченно довго тяглися ці секунди… Кожна з них була варта років. Живокіст не рушив з місця. Перші риби-прилипали покинули стару акулу й попливли до. нової. Дарлінг відчув, як у нього дерев’яніють ноги. Він мало не впустив кришталевий фужер з коктейлем, але стримався, взяв себе в руки й зумів поставити його на тацю лакеєві, навіть не розхлюпавши.

Греблю наче прорвало. Тепер кожен відштовхував плечем іншого, намагаючись пробратися ближче до містера Живокіста, зустрітися очима з його крижаним поглядом. Тепер кожен лаяв себе в душі за те, що не зробив цього кроку перший.

Але Живокіст, здавалося, не помічав ні тих, що підійшли перші, ні тих, що підійшли другі чи треті. Він не чув компліментів на свою адресу, не чув фамільярно-підлабузницьких вигуків, не чув захоплень його унікальним лімузином. Він свердлив очима Дарлінга, бо Дарлінг один залишився стояти непорушно й намагався витримати погляд цього молодого вовка.

Погляду його Дарлінг не витримав, згорбившись під вагою Живокістових мільярдів, наче загіпнотизований, на дерев’яних ногах наблизився він до Живокіста і потис йому руку. Живокіст мляво й неуважно відповів на цей потиск, дивлячись кудись крізь Дарлінга. Він усе ще був неуважний, похмурий, когось шукав очима в натовпі “дужих світу цього”, й вони почали розгублено крутиги головами.

— Є тут містер Ферч? — замість привітання запитав Мечислав.

— Я тут, сер! — вихопився уперед Ферч.

І по тому, як він сказав це “сер”, і по тому, як інстинктивно виструнчився Ферч, усі присутні зрозуміли, хто тепер буде їхнім хазяїном, і ті, котрі стояли далі, ще раз вилаяли себе в душі за те, що вчасно не наблизилися до містера Живокіста.

— Зараз я вам скажу кілька слів, а потім містер Ферч зупиниться на подробицях, — слова Живокіста падали, як мідяки в старцівські шапки.

Він розмовляв з ними навіть не як з прикажчиками. Він взагалі не розмовляв, а просто доводив до відома. Зробивши цей коротенький вступ, Живокіст, не дивлячись ні на кого, простяг кудись убік руку, і в одну мить у його руці опинилася склянка з содовою. Живокіст пив так, ніби перед цим виступив з тригодинною промовою. Допивши содову, він одвів набік руку, й склянка кудись зникла. Тим, що стояли трохи віддалік, усе це здавалося схожим на фокус, і коли б склянка в руці Живокіста раптом стала золотою, це нікого б не здивувало. Але фокусів тут ніяких не було. Холуйство не знає меж так само, як і підлота. Залишається додати, що склянку з содовою Живокістові подавав не лакей. Лакей ніколи не зробив би цього так запопадливо.

— Панове, — почав Живокіст, не дивлячись нікому в очі, — панове, у вас немає підстав любити мене і вважати своїм!

Гул заперечливих голосів покрив останні слова Мечислава. Він підняв руку, й усе стихло.

— Власне кажучи, мені не треба вашої любові, не треба і вашої шани. Я, будемо відверті і давайте називати речі своїми іменами, обібрав багатьох із вас і не думаю на цьому зупинятися…

Стало тихо-тихо.

— Так-так. Я не сентиментальна вихована дівчинка з пансіону, а людина справи. Я роздяг багатьох із вас і маю намір роздягти решту. Але я хочу зупинитися на одній деталі. Нікого з вас я не роздяг до сорочки й нікого із вас не позбавив шматка хліба. Сьогодні ви, як і вчора, як і позавчора, їздите в своїх машинах, їсте свої біфштекси і ночуєте на своїх віллах чи на віллах своїх коханок. Для вас, власне кажучи, нічого не змінилося і не зміниться, даю вам слово джентльмена. А тепер зважте, що б сталося з вами, коли б вас почали роздягати червоні комуністи чи чорні негри. Прошу вас, містер Ферч, розтлумачте джентльменам, що на них чекало в недалекому майбутньому.

Джім Ферч вийшов наперед і підхопив репліку на ходу, як актор у сотому спектаклі. Видно, репетиція на віллі в Живокіста не пропала марно.

З перших же слів Джім Ферч намалював страшну картину, яка змусила б підняти волосся у надто нервових і неврівноважених джентльменів. Виявляється, усі вони жили останнім часом на вулкані, і якщо ще не почалося виверження цього вулкана, то в цьому виключна заслуга містера Живокіста. Червоні й чорні давно добиралися до сейфів присутнього тут поважного товариства, й коли б не містер Живокіст, вони б здійснили свої підступні наміри, й наслідки цього акту важко було б собі уявити.

У декого з присутніх, правда, майнула думка: “А яка, власне, різниця, хто нас пограбував — червоні вкупі з чорними чи оцей пройдисвіт?” Розумніші подумали й таке: “Чому ж червоні чи чорні не здійснять такий акт стосовно до містера Живокіста?” Джім Ферч ніби передбачав це питання і повів мову про те, що тепер, коли містер Живокіст врятував націю і систему, яка цій нації найбільше підходить, від фінансового краху, треба подумати про те, як урятувати і націю, і систему від краху політичного.

Містер Ферч не був дипломатом і тому без церемонних реверансів бухнув, що президент і уряд уже неспроможні дати лад країні, захистити їх кращих синів в особі тут присутніх від червоної та чорної небезпеки, а тому…

— А тому, — почувся чийсь іронічний голос із гурту, — врятувати націю може лише фюрер в особі містера Живокіста.

Ферч змовк на півслові й шпильками своїх чоловічків вицарапав із гурту того, хто виступав.

— Ваше прізвище, здається, містер Докс?

— Так, мене звуть Френсіс Докс, — сказав високий молодий чоловік.

Він почав бліднути на очах, і поки містер Ферч старанно занотував собі до записника його прізвище, став уже не блідим, а сіро-зеленим. Потрапляти до записника містера Ферча було б не варто, та ще й у такій ситуації. З тими, хто опинився в таких записниках, завжди траплялися якісь неприємності. То чомусь відмовляли гальма їхніх машин на найкрутіших поворотах, то вони топилися на мілкому місці біля самого берега, то опинялися на залізничних рейках якраз у тому місці, де саме в той час мчав експрес.

— Я хотів сказати, що за конституцією містер Живокіст не може балотуватися на пост президента, отже… — спробував було розписатися в своїй лояльності містер Докс, але Ферч уже його не слухав. Більше нікому не хотілося потрапляти до записника містера Ферча, отже, його більше не перебивав ніхто.

А він розповів, що “Товариство Джіма Ферча” цілком на боці містера Живокіста і буде його всебічно підтримувати. Коли Ферч назвав цифру пожертвувань, що її визначив містер Живокіст на потреби “Товариства Джіма Ферча”, присутнім стало моторошно вже в котрий раз за сьогоднішній день. Хтось прошепотів на вухо своєму сусідові:

— Якщо хоч десять відсотків цієї цифри реальні, то це щось жахливе!

Потім Ферч легко вклонився в бік містера Дарлінга (про нього весь цей час забули всі присутні) і сказав, що “Товариство Джіма Ферча” сподівається, що містер Дарлінг теж підтримає його економічно, хоч, може, не так щедро, як це зробив містер Живокіст.

Дарлінг непевно розвів руками. Живокіст, ні з ким не прощаючись, пішов до машини, Ферч поспішив за ним, позаду цуциком біг Гартман.

Коли вони поїхали, на віллі Дарлінга ще довго панувала мовчанка. Ніхто не наважувався дивитися хазяїнові в очі. Ніхто не наважувався сказати хоч слово проти Живокіста. Й за кращих часів не вельми довіряли один одному, а тепер…

Тоді сказав сам Дарлінг:

— Йому треба зламати хребет! Бо буде велика біда. Для нас усіх.

Ніхто йому не відповів, і ніхто йому не заперечував.