Багато, багато, багато золота…

ЖИВОКІСТ У ЗЕНІТІ

Здавалося, Живокіст досяг усього, про що тільки міг мріяти. Дарлінг на уламках своєї величі, багатства і політичної могутності агонізував: “пластмаси, хімічна сировина, безліч виробів, проміжним продуктом для яких були газ і нафта, все це замінилося пластролом, який все більше і більше опановував не тільки внутрішній, але й світовий базар. Бензоколонки з літерою “Д” залишилися тепер хіба що десь у глибині країни, на другорядних дорогах, куди ще не досягли поки що молодці Ферча й де агенти Гартмана не встигли докласти рук. Живокіст міг тепер гребти золото де завгодно і як завгодно. Він навіть напевне не знав, хто йому приносить більше багатства— Мідаси-роботяги з дна моря і глибин землі чи біржа. Тепер не тільки “Незалежна газета” писала про те, що слід політичну владу віддати до рук тому, в чиїх руках влада економічна. Якась бульварна жовта шавка називала, надриваючись, Мечислава Живокіста “фюрером”, “рятівником нації” і закликала надати йому всю повноту влади.

Так, Живокіст був у зеніті своєї слави, але задоволення він не відчував. Доки в Рожевій оселі, в резиденції президента буде сидіти не він, Мечислав Живокіст, а інша людина, справу не можна вважати завершеною. Незабаром вибори президента. Колись передвиборча лихоманка охоплювала всю країну. Бегемот[1] боровся з верблюдом.[2] Кандидати на пост президента їздили з кінця в кінець велетенської країни, обіцяли золоті гори своїм виборцям, цілували дітей своїх виборців, гладили песиків своїх виборців і взагалі вели себе так, ніби не було для них на світі дорожчих людей, ніж їхні виборці.

Потім підраховували голоси, хтось перемагав, хтось зоставався переможеним. Переможець переселявся до Рожевої оселі, переможений збирав сили, щоб узяти реванш через чотири роки, обіцянки не виконувались, і все повторювалось через чотири роки в тій же послідовності.

Поки на горизонті не з’явився Живокіст, усе йшло як і мало йти. Теперішній президент Губерт висунув свою кандидатуру ще на один термін від партії “бегемотів”, його конкурент Джон Квокс балотувався на пост президента вперше, від партії “верблюдів”. До речі, у Квокса було чимало шансів стати президентом. Молодий, енергійний, з досить прогресивними поглядами, він не просто сіяв обіцянки. Володіючи вугільними шахтами, він дещо поліпшив умови роботи та життя шахтарів, і це не могло йому не створити популярності.

Люди чомусь дуже швидко забули про те, що поліпшення умов праці та життя шахтарів було проведено за рахунок їх самих. Обиватель зупиняється перед упаковкою факту, сам факт його не цікавить.

Але одного чудового дня Живокіст допоміг містерові Квоксові позбутися не тільки вугільних шахт, але й надії стати президентом. Теоретично політичний горизонт Квокса не повинен би був захмаритись, бо згідно з існуючою конституцією президентом міг стати кожен громадянин — корінний мешканець країни. (На емігрантів цей закон не розповсюджувався, на їхніх дітей, навіть народжених тут, на місці, теж, отже, в Живокіста не було ніяких шансів стати президентом за існуючої конституції).

Але практично Джон Квокс міг знімати свою кандидатуру. В нього не було грошей, щоб проводити передвиборчу кампанію, тобто він не мав за що рекламувати сам себе.

Губерт залишився ніби без конкурента, але й він не робив ніяких активних кроків. Це. була людина нерішуча й безвільна, не переобтяжена зайвим розумом. Губерт, твердо завчивши конституцію, бачив, що хоча Живокіст має грошей на десять передвиборчих кампаній, але закон не на його боці, й тому був спокійний. Більше того, в думці він завдячував Живокістові за те, що той позбавив його конкурента. Цим, власне, і пояснювалась вичікувальна політика президента Губерта на початку діяльності Живокіста.

Минуло не дуже багато часу, й Губерт зрозумів, що краще хай би вже балотувався Квокс, ніж оцей тип, що зостався поза конституцією. Гартман і його банда скуповували не тільки контрольні пакети акцій, сам Гартман особисто скуповував сенаторів. Цей товар за незначним винятком був дуже доступним для тих, хто мав гроші. В Живокіста грошей було досить, він міг дозволити собі скуповувати сенаторів цілими кетягами.

Дивного в цьому нічого не було. Адже якщо людина обирає собі політичну кар’єру, вона свідомо йде на те, щоб її хтось купив. У цьому був весь сенс її існування. Принципові розходження і суперечки виникали лише навколо ціни. Сенатор хотів більше, покупець давав менше. Відомо, що виграє оптовий покупець. Гартман скуповував сенаторів оптом, а оскільки конкурентів у нього не було, сенатори йшли по досить дешевій ціні. Гартман міг дещо заощаджувати й для себе. Так от, саме куплені на корню сенатори почали підсовувати президентові Губерту свиню за свинею. Були хвилини, коли не тільки кар’єра, а навіть безпека, навіть життя Мечислава Живокіста висіли на волосині. Президент начебто прислухався до тверезих голосів і мав намір призначити слідство після Мідасових вправ на біржі.

Коли б комісія була створена негайно і коли б вона працювала як слід, Живокістові це не минулося б. Але справа в тім, що створити комісію було доручено саме тим сенаторам, яких Гартман придбав для Живокіста ще в той період, коли про Живокіста взагалі мало хто чув. Комісія не дуже поспішала створюватись. А створившись, не поспішала братися до роботи. Живокіст узяв їх під своє крило, вони начебто соромилися самі себе й паскудили нишком. А тепер… Вони давно мріяли про той час, коли можна буде вийти на вулицю й по-справжньому показати, на що вони здатні. І ось такий час настав. Тепер їхньому фюреру Джіму Ферчу не треба було шантажувати й залякувати дрібних підприємців, щоб роздобути дещицю на утримання своєї банди. Добрий містер Живокіст розв’язав проблему жратви раз і назавжди. Більше того, він створив для цих покидьків такі умови, про які раніше вони й мріяти не могли. Ще зовсім недавно “Товариство Джіма Ферча” хоч і жахало всіх, не було численним, і поліція чи національна гвардія могли б перебити ферчистів протягом одного дня в разі такої потреби.

Правда, гріх було скаржитись на поліцію. Навіть у часи найвищого збереження законності поліція не завдавала ферчистам великого клопоту. Якщо котрийсь із них, а особливо нахабних бандитів, попадався до рук поліції після суперзлочину, з ним поводилися чемно, а незабаром він або “тікав”, до того ж серед білого дня, або його випускали, не забуваючи при цьому пробачитися.

Поліція вважала ферчистів мало не своїми колегами. Вони таки й справді брали на свої плечі тягар поліційних обов’язків. Потрібно розігнати демонстрацію в захист миру? Будь ласка! Ферчисти налітали на демонстрацію раніше від поліції і чинили нахабніше і рішучіше, жорстокіше, бо не несли за свої дії ніякої відповідальності. Треба зірвати мітинг безробітних? Будь ласка! Поліційні комісари могли в цей час розпивати віскі з содовою, знаючи, що ферчисти справляться і без них. Настав час сказати чорним, де їхнє місце? І це можна! Тут поліція взагалі ні до чого. Можна було відразу, не поспішаючи телефонувати пожежникам. Поки приїдуть пожежники, від негритянської церкви чи клубу залишиться купа попелу.

Словом, до недавнього часу поліція і ферчисти мирно співіснували. Жили вони мирно й зараз, але поліція почувала якийсь душевний незатишок. Поліція розуміла, що тепер, у разі такої потреби, їй з ферчистами не впоратися, і вони, ферчисти, абсолютно ігнорують поліцію.

їхня кількість зростає день від дня. Філіали “Товариства Джіма Ферча” виникають по всій країні. Раніше ферчисти жили по домах, збиралися разом, тільки попереджені заздалегідь. Тепер Живокіст накупляв для них готелів, приватних будинків, які перебудовувалися під казарми. Численністю ферчисти могли вже сперечатися з національною гвардією, за військовим озброєнням, умінням, рішучістю і нахабством вони залишали національну гвардію далеко позаду.

Ще зовсім недавно ферчисти зодягалися хто в що. Найбільше, правда, вони полюбляли довгополі, бахматі плащі, бо під ними дуже зручно було ховати пістолети, автомати, а їхні кишені набивати гранатами. Тепер ферчисти одягнули уніформу. Ця уніформа мусила підкреслювати національний дух ферчиського поступу до влади. Ковбойські сорочки в червону й чорну клітинки, лимонного кольору бриджі, на голові крислаті темно-коричневі капелюхи, на ногах високі — теж темно-коричневі — чоботи з острогами. Коричневий колір капелюхів і чобіт символізував духовний зв’язок з гітлерівцями. Ферчисти цим самим підкреслювали, що вони фашисти з голови до ніг. Місцевими, національними залишалися лише сорочки й штани. Що ж до острог, то вони були просто даниною невідомо чому. Навряд чи хоч один з десяти ферчистів умів їздити верхи.

Було ще дві деталі в їхній екіпіровці. Ці деталі вніс і подарував сам Живокіст. У кожного ферчиста була золота пряжка на поясі й троє золотих кілець на гумових кийках. Кийки — символ поліційної влади, і своїми власними кийками, та ще й з золотими кільцями ферчисти підкреслювали, що вони тепер не дуже визнають владу поліції. А як пишалися вони своїми золотими пряжками! Золото — метал м’який, і вм’ятину чи подряпину на такій пряжці зробити неважко. Найбільше цінувалися подряпані і пом’яті пряжки. Вони свідчили, що власники їхні були активними й рішучими людьми — не задумуючись пускали пряжки в роботу, били по голові й по зубах.

Останнім часом таких подряпаних і пом’ятих пряжок ставало все більше і більше. Ферчисти не сиділи без роботи й дарма хліб не їли. На шахтах, біля домен і мартенів, на заводах і фабриках, навіть на транспорті почались заворушення. Страйкували робітники то одного, то іншого підприємства. Доброта Живокіста почала вилазити боком. Спершу він збільшив зарплату, поліпшив умови праці на багатьох підприємствах, що перейшли до нього від інших бізнесменів. Це було потрібно, по-перше, для того, щоб завоювати симпатію й схилити на свій бік якомога більше народу, а по-друге, щоб примусити страйкувати робітників і службовців на підприємствах Дарлінга. Дарлінг і так зазнавав страшних збитків, і кожен навіть добовий страйк боляче бив його по кишені.

Але не всім робітникам Живокіста таланило. Для того щоб залишити Дарлінга без вугілля і без металу, Живокіст припиняв роботу на шахтах, гасив домну за домною. Робітники спершу одержували деяку компенсацію (чи допомогу по безробіттю, називали ці копійки і так), потім адміністрація, поставлена Гартманом, забувала цю компенсацію сплачувати. Навіть там, де робітники заробляли у півтора раза більше, ніж раніше, вигоди вони однаково не мали ніякої, бо ціни раптом підстрибували вдвічі. Живокіст був нікчемний політекономіст і робив спроби якось стабілізувати становище в тій частині економіки країни, яку він контролював особисто. Він кидав купи золота за купами і ніяк не міг зрозуміти, чому ростуть ціни, а разом із цінами росте незадоволення не тільки його діяльністю, а навіть самим фактом його існування.

Золото є золото. Багато його чи мало — їсти його однаково не будеш. За нього треба купити хліба, і бажано з маслом, а хліб і масло мусить хтось зробити. Робилося й те, й інше, але все робилося стихійно, по-дурному, без урахування потреб покупця і продавця. І фермери, і дрібні підприємці, яких ще не встиг підловити Живокіст, панічно боялися збанкрутіти, боялися перевиробництва, і внутрішня торгівля скидалася на божевільню. Господарство й економіка великої країни і так були анархічними й балансували на межі кризи, а тут ще Живокіст і розбій Мідаса на біржі…

Живокістове золото для капіталістичного ведення господарством було не поплавком, а важким каменем, прив’язаним до шиї. Живокіст не розумів цього, і день від дня збільшував вагу цього каменя.

Ті, кого діти смикали за поли й вимагали хліба, не вдавалися до тонкощів політекономії, а починали страйкувати. Тут-то й знаходилася робота для кийків з золотими пряжками й кільцями. Ферчистам усе частіше доводилося розганяти робітничі пікети біля воріт фабрик та заводів. Кудись безслідно зникали профспілкові лідери, керівників робітничого руху знаходили у штреках вироблених шахт, вони ставали жертвами автомобільних катастроф, гинули від куль і кастетів, вони всі без винятку діставали листи з погрозами, але загиблих замінювали нові борці, і земля з краю в край двигтіла, як перед виверженням вулкана чи землетрусом.

Ферчисти своїми коричневими чобітьми з острогами затоптували найменші іскри боротьби, але вони спалахували знову й знову. Так горить торф’яник. Дивись — погасили, затоптали в одному місці, ніби все погасло, а цівка диму вже пробивається в іншому місці, й за димом з’являється вогонь.

Ферчисти сваволіли не безкарно. Чимало і їх лікувалося в блискучих, фешенебельних шпиталях, заведених Живокістом, а багато хто навіть тицьнувся навіки носом у сиру землю. Вогнепальних ран на їхніх тілах поки що не знаходили. Причиною смерті був або шматок антрациту, пущений у ферчиську голову дужою робітничою рукою, або гаєчний ключ, націлений у ферчиську потилицю.

Живокіст потелефонував Гартманові:

— Накажіть випустити серію Мідасів-сторожів, тільки рухливіших і скаженіших! У кожному загоні “Товариства” мусить бути кілька таких Мідасів!

Розпорядження було виконано негайно. Пластролові голови не боялися ні антрациту, ні гаєчного ключа. І взагалі Мідаси не боялися нічого й нікого. Програма їхня була проста й примітивна — жорстоко бити палицями порядних людей, а треба буде — то й убивати. Власне, програма, яку закладали в Мідасів на заводах Живокіста, нічим не відрізнялася від тієї програми, яку виробив Джім Ферч для своїх головорізів. Мідасів не відрізняла від ферчистів ні зовнішність, ні внутрішній зміст. Після появи Мідасів у загонах ферчистів ті розпустили поміж народу чутки про своє безсмертя і свою невразливість. Це було неважко, бо в народі досі ніхто до пуття не чув про Мідасів. Газети про це не писали, отже, ходили найдивовижніші чутки й плітки про механічних людей. Казали, що Живокіст має намір замістити ними живих робітників. Але справжніх борців за робітничі права розмови про Мідасів та й самі Мідаси не лякали. Зігнувши на пластроловій голові Мідаса лом, двометровий Джонні з пудовими кулаками казав товаришеві:

— Цього чортяку лом не бере. Але думаю, що протитанкова граната звалить його з ніг. А там ми вже поцікавимось, з чого у нього нутрощі.

Й двометровий Джонні, що вирівнював погнутого ломика голими руками, і його товариші починали радитись, де взяти протитанкову гранату. Не інакше як у арсеналі національної гвардії. Але національні гвардійці вичікували, приглядалися, дотримуючись дрібнобуржуазного, наипідлішого нейтралітету в світі.

Робітничим рухом хтось керував, хтось його спрямовував. Живокіст це відчував, але зробити нічого не міг. Тут і Ферч був безсилий. А втім, Живокіст переживав медовий місяць своєї перемоги над Дарлінгом, на кийках із золотими кільцями, на золотих пряжках ферчистів він їхав до абсолютної влади, і його мало турбували заварухи десь унизу, під ногами. Хай цим сушить собі голову Ферч і його хлопці. Для цього Мечислав годує їх, одягає і взуває.

Дуже гарний настрій став у Мечислава Живокіста після одного, здавалося б, дрібного випадку. Якось йому потелефонував Гартман і попросив дозволу зайти в незвичний час. Мечислав милостиво дозволив.

Гартман зайшов до Живокістового кабінету й почав переступати з ноги на ногу зовсім так, як недавно переступав з ноги на ногу у Гартмановому кабінеті Осандра.

— Я прийшов, сер, — хрипким голосом сказав він, — щоб зробити вам подарунок…

Живокіст здвигнув плечима.

— Я, здається, не іменинник.

— І все-таки…

Гартман дістав з кишені пакуночок, акуратно загорнутий в целофан, і поклав його на краєчок столу. Мечислав не поспішав брати пакуночок.

— Що це? Сподіваюсь, тут не пекельна машина? Бо тоді вибухнули б і ви…

Гартман замахав руками:

— Що ви, що ви! Я ще не поспішаю помирати. Пам’ятаєте один наш обід на віллі, коли я жартома порадив вам стежити за тим, щоб я не вдавився?

— Це тоді, коли ви приходили мене шантажувати?

— Ну, коли вам так подобається це слово, коли ви вважаєте його найправильнішим, хай буде так.

— Ага-а, ну, тепер я все пригадав і все зрозумів. У цьому пакеті фотоплівка й магнітофонні стрічки?

— Так, ви вгадали, — граційно нахилив голову Гартман.

— Скільки ж ви хочете за цей мотлох? — скривився Мечислав.

Він уже зрозумів, що Гартман більше ніколи не наважиться його шантажувати, але вдав, що цього не знає.

— Ви ображаєте мене, сер, — очима старої собаки подивився Гартман на Мечислава, — я роблю вам подарунок… Я думаю, вам буде цікаво коли-небудь на дозвіллі…

— Прослухати магнітофонні записи, а фотографіями прикрасити свій кабінет? Так я вас зрозумів?

— Вважайте, що так. Тепер ви маєте на це право. Звичайно дужий завжди має рацію.

Так, дужий завжди має рацію. І несподівано Живокісту стало спокійно й весело на душі. Він не забув про спробу Гартмана шантажувати його свого часу, хоча жодного разу не нагадав йому про це. Він чекав, коли Гартман прийде і покається сам. І він діждався цієї хвилини. Гартман — битий лис, коли б він не був на сто відсотків упевнений, що Мечислав остаточно досягне своєї мети, він не поспішав би віддавати такі документи. Він би вичікував, він би їх зберігав (щоб потім урятувати власну шкуру). І було б щось загрозливе на Мечиславовому горизонті, Гартман вчинив би трохи не так. Це був показник спокою і стабільності Живокістової диктатури. Він надумав зробити щось приємне і Гартманові. Одразу ж було забуто про шантаж і про все. Гартман став симпатичним Живокістові.

— Альфреде, я б не хотів бути невдячним…

— Сер, ви мені віддячили за все. Я не можу поскаржитись на свою долю. День, коли я зв’язав її з вашою долею, сер, завжди був найщасливішим днем для мене.

— Дякую, Альфреде, я ціню це, ви завжди були моєю правою рукою.

— Був? А тепер? — У голосі Гартмана чулася тривога.

Що як Живокіст, забравши компрометуючі знімки й магнітофонні стрічки, покаже йому на двері? Саме тепер, коли Гартманові вельми подобається його життя і його роль. Роль диктатора чи керуючого всіма підприємствами Живокіста.

Мечислав зрозумів його.

— Ви й тепер залишаєтесь моєю правою рукою.

— А Ферч? — ревниво запитав Гартман.

— Що ж Ферч? Ферч тупий солдафон. Це кулак, кастет. Без голови, моєї і вашої, кулак ніколи не знатиме, кого вдарити і як.

Заспокоєний і втішений Гартман пішов із кабінету, а заспокоєний і втішений Мечислав поклав собі заскочити на свою віллу. Йому раптом захотілося побачити Нуазе й почути, що скаже він тепер. Тепер, коли майже всі мрії Живокіста здійснилися, цікаво послухати, що буде казати цей ліберал-ідеаліст. Мечислав викликав по телефону свого золотого лімузина, охорону з ферчистів (тепер без цієї охорони він не ступав і кроку) і поїхав до океану на віллу.

…Стелився туман, і океану, власне, не було видко. На пісок пляжу набігали зелено-сірі з білими кучерями хвилі, лизали пісок, з тихим шипінням відкочувались. Здавалося, океан тут починався і тут закінчувався. Але Живокіст знав, що там, далеко-далеко в тумані, за багато миль від берега, під божевільною товщею води і вдень і вночі працюють Мідаси. Вони шукають золото. Вони знаходять його багато, дуже багато. Й Живокіст стає все багатшим і багатшим кожної миті. Мерзлякувато зіщулившись, потираючи руки, він побіг через двір вілли. Ферчисти з надвірної охорони вітали його високо піднятими руками, але він, зовсім не помічаючи їх, вибіг на ґанок вілли, а потім так же швидко зник усередині.

Йому не терпілося побачити Нуазе. Правильніше, не стільки бачити, скільки почути те, як він реагуватиме на його злет. Що б там не казали, а Нуазе був найпричетніший до його сьогоднішнього успіху.

В природі абсолютно чистих у хімічному відношенні речовин майже немає. Немає на світі й хімічно чистих злочинців і негідників. Мечислав Живокіст не був винятком. Десь у глибині того, що в інших, чесних людей мусило називатися душею, десь там, у тій глибині, млявеньким черв’ячком ворухнулося у Мечислава щось схоже на вдячність. А коли до цієї тіні вдячності додати ще й не зовсім усвідомлену повагу, яку Живокіст відчував до Нуазе, Нуазе міг би розраховувати на волю. Справді, хіба Нуазе являє собою якусь небезпеку? Через кілька днів будуть внесені поправки до конституції, через місяць Живокіст стане президентом, щоб через півтора місяця стати диктатором. І Мечислав наказав Мідасові-служнику запросити Нуазе до кабінету.

Нуазе увійшов, і тут потелефонували…