Я прокинувся. А за обставин, що склалися, це вже само із себе не абищо.
Я лежав у порожнячій норі, й навколо мене громадилися тіла безлічі потвор. Вони могли бути мертвими, але більше скидалося на те, що вони повдихали рештки мізинця Матінки Пилок, і результатом стало перемішане спагеті зі смердючої, хроплячої, непритомної порожнякової плоті.
Я подумки подякував Матінці Пилок, а потім з дедалі більшим неспокоєм став думати, скільки часу я вже тут, унизу, провів. Годину? День? Що сталося з усіма, хто був нагорі?
Час був іти. Деякі порожняки вже ворушились, як і я, хоч були ще трохи окосілі. З величезним зусиллям я встав. Очевидно, мої рани були не такими вже й важкими, а кістки не такими вже й поламаними. Від запаморочення я похитнувся, потім таки відновив рівновагу й узявся прокладати собі шлях крізь місиво тіл порожняків.
І, пробираючись, ненароком копнув одного з них у бік. Тварюка, невдоволено буркнувши, розплющила очі. Я застиг, бо подумав: якщо я побіжу, вона кинеться за мною. Схоже було на те, що вона мене помітила, але не сприйняла ні як загрозу, ні як потенційний харч, — а потім знову заплющила очі.
Я рушив далі, обережно переставляючи ноги, аж поки не проминув килим із порожняків і дістався стіни. Тут тунель закінчувався. Вихід був наді мною: похилий жолоб, що тягнувся футів зі сто і вів нагору, до відчинених ґрат і тієї захаращеної кімнати. По всій довжині жолоба були ручки, але відстань між ними призначалася для акробатичних трюків язикатих порожняків, а не для ніг і рук людини. Я стояв і вдивлявся в коло тьмяного світла далеко вгорі, сподіваючись, що там з’явиться чиєсь дружнє обличчя, але крикнути й покликати на допомогу не наважувався.
У відчаї я підскочив, шкрябнув нігтями тверду стіну, тягнучись до першого держака. І якось мені вдалося за нього вхопитися. Я підтягнувся. Раптово виявилося, що я вже на висоті десяти футів над землею. (Як у мене так вийшло?) Я знову підстрибнув і вчепився в наступний держак… і в наступний. Я вибирався нагору жолобом, ноги самі несли мене все вище, а руки могли дотягтися далі, ніж це було можливо — божевілля якесь, — і ось я вже нагорі, вистромив голову в дірку й виліз у кімнату.
Я навіть не захекався.
Я роззирнувся, побачив Еммин вогник і побіг на нього по засміченій підлозі. Спробував погукати, але чомусь не міг видобути з себе ні звуку. Але байдуже — вона була там, на іншому боці відчинених скляних дверей, у кабінеті. А Воррен був на цьому боці, прив’язаний до крісла, в якому сиділа пані Дзюб, і коли я наблизився, він перелякано застогнав та перекинувся в кріслі. Вони всі підбігли до дверей і підозріливо стали вдивлятися в темряву — Емма, і пані Сапсан, і Горацій, і решта імбрин і друзів. Усі разом, живі, прекрасні. Вони звільнилися зі своїх камер, та натомість опинилися тут, за бункерними дверима Коула, що здатні були витримати вибух бомби, у безпеці від витворів (поки що), але ув’язнені в пастці.
На їхніх обличчях застиг вираз переляку, і що ближче я підходив до скляних дверей, то більший жах на них відбивався. Це я, намагався сказати я, але слова застрягали в горлі. А мої друзі сахнулися.
Це я, Джейкоб!
Та замість рідної мови назовні вирвалося хрипке гарчання, і в повітрі переді мною замайоріли три довгі товсті язики. А потім я почув, як один з моїх друзів (Єнох, то був Єнох) сказав уголос жахливі слова, які й мені самому щойно спали на думку:
— Це порожняк!
— Неправда, — хотів сказати я, — не порожняк я, — хоча все про це свідчило. Чомусь я перетворився на одного з них, мене вкусили й обернули, як на вампіра, чи вбили, пожерли, перетравили, реінкарнували… о господи, господи, господи, не може бути…
Коли вже мова мене підвела, я спробував простягнути руки, показати знак, який можна було прийняти за людський, але вперед знову потяглися язики.
— Пробачте, пробачте, я не знаю, як цю штуку водять.
Емма наосліп махнула на мене рукою — і влучила. Мене шмагнув раптовий пронизливий біль.
І тут я прокинувся.
Знову.
Чи, скоріше, від раптового больового поштовху повернувся у своє тіло — зранене людське тіло, що досі лежало в пітьмі, між ослаблих щелеп сплячого порожняка. Та водночас я залишався тим порожнім, що нагорі сховав пораненого язика в рот і пошкандибав геть од дверей. Чомусь я був присутній і в своїй свідомості, і в порожняковій та, як виявилося, міг контролювати обох — повертав і свою, і його голову, міг підняти свою руку і порожнякову — і все це я робив без жодного слова, просто силою думки.
Не розуміючи цього, без жодних свідомих зусиль, я опанував порожняка настільки (дивився його очима, відчував його шкірою), що на якийсь час мені стало видаватися, ніби я сам — порожняк. Але різниця стала помітною тепер. Я був усього-на-всього недосконалим, вразливим хлопчиком з переламаними кістками, що лежав у глибокій ямі, оточений сп’янілими від порошку монстрами. Вони прокидалися, всі, крім того, який приніс мене сюди в пащі (йому в організм потрапило стільки пилку, що він, певно, спатиме роками), і потроху сідали рівно, струшуючи з кінцівок занімілість.
Але скидалося на те, що вбивати мене їм не цікаво. Тихі й уважні, вони мене натомість роздивлялися. Посідавши півколом, наче слухняні дітки, коли їм розказують казку. Чекаючи наказів.
Я викотився з порожнячої пащі на підлогу. Сісти рівно я міг, але не встати, бо стояти було б надто боляче. Зате встати могли вони.
Встати.
Уголос я цього не промовив, насправді навіть не подумав про це. Те відчуття нагадувало дію, та тільки виконував її не я, а вони. Одинадцятеро порожніх з досконалою синхронністю звелися переді мною на ноги. Це, звісно, було дивовижно, та все ж я відчував, як тілом розливається глибинний спокій. Я навіть не підозрював за собою здатність аж так розслабитися. Ми всі разом виконали щось подібне до вимикання мозку, а потім увімкнули себе всі одночасно — відбулося колективне перезавантаження, і після цього запанувала така гармонія, що я зміг скористатися підсвідомим джерелом своєї сили і з’єднатися зі свідомостями порожняків якраз тоді, коли захисні механізми їхньої психіки не діяли.
Тож тепер вони були моїми. Маріонетками, яких я міг контролювати, смикаючи за невидимі мотузочки. Але що я міг собі дозволити? До якої межі? Скількох я міг контролювати одночасно й зокрема?
Щоб це з’ясувати, я почав гру.
Порожняка, що був у кімнаті нагорі, я змусив лягти.
Він підкорився.
(Вони всі були чоловічої статі, як я зрозумів.)
Я наказав тим, що стояли переді мною, підстрибнути.
Вони підстрибнули.
Тепер вони розділилися на дві окремі групи — одинокий порожняк угорі й ті, що були переді мною. Я спробував контролювати кожного окремо, так, щоб один підняв руку, але решта цього не повторювали. Це трохи нагадувало спроби поворухнути одним пальцем на нозі — важко, але нічого неможливого нема. І вже зовсім скоро я збагнув, що до чого. Що менше свідомих зусиль я докладав, то легше в мене виходило. Найприродніше вдавалося керувати порожняками, коли я просто уявляв ту дію, яку вони мали виконати.
Я відправив їх у тунель, до кістяних кучугур, змусив язиками підіймати кістки й перекидати один одному: спершу одного, потім двох, потім трьох і чотирьох, нагромаджуючи дію за дією, аж поки не дійшов так до шести. І лише коли я примусив горішнього порожняка підвестися й пострибати, ті, що перекидалися кістками, стали промазувати.
Навряд чи буде занадто нескромним сказати, що я досягнув у цьому неабиякого успіху. Керувати порожняками тепер виходило природно. Я вже бачив, що трохи практики — і я стану в цьому ділі справжнім майстром. Я міг би зіграти баскетбольний матч із двома командами порожняків. Я міг змусити їх станцювати всі партії «Лебединого озера». Але часу для практики не лишалося, тож треба було задовольнитися цим. Я зібрав їх довкола себе, наказав найдужчому підняти мене язиком і посадити собі на загривок, і так моє маленьке монстряче військо жолобом полізло догори, в кімнату.
У засміченій кімнаті горіли лампочки під стелею, і в їхньому різкому світлі я побачив, що тут залишилися тільки манекени й моделі, а всіх імбрин забрали. Скляні двері, що вели в Коулову оглядову кімнату, були зачинені. Наказавши всім порожнякам (крім того, на якому їхав) триматися позаду, я підійшов до дверей сам і погукав своїх друзів. Цього разу своїм голосом, своєю мовою.
— Це я! Джейкоб!
Вони всі підбігли до дверей. Еммине обличчя з’явилося в оточенні інших.
— Джейкоб! — Товсте скло приглушувало її голос. — Ти живий! — Але поки вона мене роздивлялася, обличчя в неї поволі видовжувалося, наче вона не розуміла, що перед собою бачить. Оскільки я їхав на шиї в порожняка, то Еммі здавалося, ніби я ширяю в повітрі.
— Усе гаразд, — запевнив її я. — Я осідлав порожняка! — і я поплескав його по плечі, щоб довести, що піді мною є істота з твердої плоті. — Він у мене повністю під контролем. І ці теж.
Я вивів одинадцятьох порожняків наперед і змусив погупати ногами, щоб виявити себе. У моїх друзів аж повідвисали щелепи.
— Джейкобе, невже це справді ти? — не вірила своїм очам Оливка.
— А як це ти їх контролюєш? — спитав Єнох.
— У тебе на сорочці кров! — вигукнула Бронвін.
Вони прочинили скляні двері — зовсім трохи, тільки щоб можна було розмовляти. Я розповів, як утрапив у порожнячу яму, як мене мало не перекусили навпіл, про порошок і сон, і про те, як прокинувся, а дванадцятеро монстрів — під моєю владою. Щоб показати більше, я наказав порожнякам підняти Воррена, тобто те крісло, до якого він був прив’язаний, і поперекидати його трішки. Стілець тільки мелькав у повітрі, й так тривало, поки діти не розвеселилися, а Воррен застогнав так, наче його от-от знудить. Зрештою я наказав поставити його на підлогу.
— Якби я не бачив на власні очі, то нізащо б не повірив, — заявив Єнох. — У житті б не повірив, хай би навіть і мільйон років минув.
— Ти такий надзвичайний, — почув я тихий голосочок. І побачив Клер.
— Дай я на тебе подивлюся! — Я рушив до дверей, та коли підійшов, вона сахнулася. Так, їх вразили мої здібності, але подолати природний жах дивного перед порожняком — справа не з легких. Та й сморід навряд чи був у цьому дуже помічним.
— Ви в безпеці, — запевнив я. — Даю слово.
До дверей підійшла Оливка.
— А я не боюся.
— Я теж, — сказала Емма, — і піду перша.
Переступивши через поріг, вона вийшла в кімнату, щоб зустріти мене. Я змусив порожняка стати на коліна, нахилився вбік і незграбно пригорнув до себе Емму.
— Вибач, я не можу твердо стояти на ногах. — Я притисся щокою до її щоки й потерся об її м’яке волосся заплющеними повіками. Цього було не досить, але поки що довелося задовольнитися.
— Ти поранений. — Вона відсторонилася, щоб на мене подивитися. — У тебе скрізь порізи. Глибокі.
— Я їх не відчуваю. Весь пилком засипаний…
— То він лише позбавив тебе від болю, але не зцілив.
— Я подумаю про це пізніше. Скільки я там пробув?
— Багато годин, — прошепотіла вона. — Ми вже думали, ти загинув.
Я притулився лобом до її чола.
— Я дав слово, ти забула?
— Дай мені ще одне слово. Пообіцяй, що перестанеш до смерті мене лякати.
— Я дуже постараюся.
— Ні. Пообіцяй.
— Коли все це закінчиться, я пообіцяю тобі все, що забажаєш.
— Я запам’ятаю, — сказала вона.
У дверях виникла пані Сапсан.
— Вам двом краще вийти сюди. І прошу, цього звіра залиште зовні, якщо не важко.
— Пані Сапсан! — вигукнув я. — Ви вже на ногах!
— Так, мені вже краще. Мені пощастило, що мене пізно сюди доправили, а ще завдяки якомусь непоясненному протекціонізму з боку мого брата. Іншим імбринам поталанило менше.
— Я, сестро, не пошкодував тебе, — загримів голос із гучномовця над нашими головами. Знову Коул. — Просто найсмачнішу страву приберіг наостанок.
— Заткнися! — викрикнула Емма. — Коли ми до тебе доберемося, Джейкобів порожняк на сніданок тебе з’їсть!
Коул розсміявся.
— Я в цьому сумніваюся, — сказав він. — Ти, хлопче, могутніший, ніж я думав, але не тіш себе марними надіями. Ви оточені, виходу немає. Своїми діями ви лише відтягуєте неминуче. Але якщо здастеся зараз, я ще можу передумати й когось із вас помилувати…
Я примусив порожніх блискавичним порухом язиків видерти гучномовці зі стелі й розбити об землю. Навсібіч полетіли шматки пластмаси та дроти, і Коулів голос змовк.
— Коли ми до нього доберемося, — сказав Єнох, — я хочу спершу повисмикувати йому нігті, а тільки потім убити. Хтось щось проти цього має?
— Головне, щоб я встиг йому в ніздрі запустити бджолиний рій, — сказав Г’ю.
— Це не наш метод, — застерегла пані Сапсан. — Коли все це закінчиться, то за імбринічними законами його буде засуджено до гниття в каральному контурі до кінця його неприродного життя.
— А в чому тут прикол? — обурився Єнох.
Пані Сапсан змірила його суворим поглядом.
Я наказав порожнякові мене відпустити, а потім за Емминою допомогою пошкутильгав у двері й вийшов у оглядову кімнату. Там були всі мої друзі — всі, крім Фіони. З офісних крісел, вишикуваних уздовж стіни, на мене дивилися бліді, перелякані обличчя. Імбрини.
Та щойно я схотів до них підійти, друзі перегородили мені шлях. Вони налетіли на мене з обіймами, охопили руками моє хитке тіло й міцно стисли. Я не витримав і здався. Нічого приємнішого я не відчував за дуже довгий час. Та потім до мене підійшов Едисон, тримаючись якнайшляхетніше з двома пораненими лапами, і я розірвав обійми, щоб з ним привітатися.
— Ти вже вдруге мене рятуєш. — Я поклав руку на його пухнасту голову. — Не знаю, чи зумію я колись тобі віддячити.
— Щоб віддячити, можеш просто витягти нас із цього клятого контуру, — пробурчав він. — Як же я шкодую, що взагалі на той міст зайшов!
Усі, хто його чув, розсміялися. Можливо, річ була в його собачій натурі, але Едисон ніколи не фільтрував — завжди казав тільки те, що думає.
— Той твій фокус із вантажівкою… один з найхоробріших учинків, які я бачив, — сказав я йому.
— Мене схопили тієї ж хвилини, як я потрапив за фортечний мур. На жаль, я вас усіх підвів.
На протилежному боці дверей щось раптово й дуже гучно бахнуло, аж здригнулася вся кімната. З полиць попадали дрібні речі.
— Витвори підривають двері, — пояснила пані Сапсан. — Вони вже певний час цим займаються.
— Ми з ними розберемося, — пообіцяв я. — Але спершу я хочу дізнатися, кого ми недорахувалися. Коли ми відчинимо ці двері, все може піти шкереберть, тому якщо в цьому поселенні є дивні, яких треба врятувати, то я хочу про них знати, перш ніж іти в бій.
У кімнаті було так темно й тісно, що ми вирішили обійтися перекличкою. Я двічі називав на ім’я кожного з друзів, просто щоб пересвідчитися, що всі на місці. Потім запитав про дивних, яких викрали з крижаного будинку пані Королик разом із нами: клоуна (скинули у прірву, крізь уривчасті схлипування розказала нам Оливка, за те, що відмовився виконувати накази витворів), складаного чоловіка (у тяжкому стані покинутого в підземці), телекінетичну Меліну (нагорі, непритомну, без частки душі, яку з неї вже витягли) і блідих братів (те саме). А ще були ті дітлахи, яких врятувала пані Королик: хлопчик із простим обличчям у крислатому капелюсі і дівчина — заклиначка змій з несамовито пухнастим волоссям. Бронвін сказала, що бачила, як їх вели в іншу частину поселення, де тримали під замком решту дивних.
І насамкінець ми полічили імбрин. З нами була пані Сапсан, звісно, від якої діти не відходили ні на крок, відколи її побачили. Мені так багато треба було їй сказати. Поговорити про все, що з нами сталося, відколи ми бачили її востаннє. Про все, що відбувалося з нею. Та, хоч у нас і не було часу щось казати, між нами все-таки був певний обмін, у ті коротенькі миті, коли наші погляди побіжно зустрічалися. Вона позирала на мене й Емму з гордістю і зачудуванням. «Я вам довіряю», — немовби промовляли її очі.
Але, хоч які ми були щасливі побачити пані Сапсан, вона була не єдиною імбриною з тих, про кого нам слід було подбати. Загалом їх було дванадцять. Пані Сапсан представила своїх подруг. Пані Королик, яку Емма зрізала зі стелі, була поранена, однак притомна. Пані Дзюб досі каламутним безтямним поглядом дивилася поперед себе. Найстарша ж поміж них, пані Шилодзьобка, якої ніхто не бачив, відколи їх із пані Сапсан викрали на Кернгольмі, сиділа на стільці біля дверей. Над нею клопоталися пані Вівсянка, пані Ковальчик та ще декілька, поправляли в неї на плечах ковдру.
Мало не всі вони здавалися наляканими, що загалом-то на імбрин було зовсім і не схоже. Вони мали бути нашими старійшинами, нашими провідницями, але, багато тижнів просидівши тут, у полоні, вони бачили й переживали таке, що тепер почувалися мовби контужені. (А ще вони не поділяли певності моїх друзів, що я можу контролювати дванадцятьох порожняків, і намагалися триматися якнайдалі від моїх потвор, наскільки це дозволяли стіни кімнати.)
Наприкінці залишилася одна людина, якої не назвали: мініатюрний чоловічок із бородою, який мовчки стояв серед імбрин і дивився на нас крізь сонцезахисні окуляри.
— А хто це? — спитав я. — Витвір?
Чоловічок помітно обурився.
— Ні! — Він зірвав із себе окуляри, щоб показати очі, скошені на переніссі. — Я вііін! — із сильним італійським акцентом вигукнув він і показав на великий шкіряний фоліант, що лежав поряд із ним на столі, наче це якось пояснювало, хто він такий насправді.
Я відчув, як мені на передпліччя лягла чиясь рука. Мілард, зараз невидимий, бо зняв смугастий костюм.
— Дозволь тобі представити найвидатнішого в історії світського картографа, — пишномовно проказав він. — Джейкобе, це Перплексус Аномалус.
— Buongiorno[13], — привітався Перплексус. — Здрастуйте.
— Для мене велика честь із вами познайомитися, — відповів я.
— Так, — задерши носа догори, мовив він. — Справді.
— Звідки він тут узявся? — пошепки спитав я в Міларда. — І чому він досі живий?
— Коул знайшов його в якомусь контурі чотирнадцятого століття у Венеції. Ніхто й не підозрював, що такий існує. Але він тут уже два дні, тож скоро може прискорено постаріти.
Якщо я правильно розумів такі штуки, Перплексусу загрожувало стрімке старіння, бо контур, у якому він жив, був значно старішим за той, у якому ми перебували зараз, і різниця між цими часами зрештою мала на ньому позначитися.
— Я ваш найбільший фанат! — заявив Мілард Перплексусу. — У мене є всі ваші мапи.
— Так, ти вже мені казав, — стомлено промовив Перплексус. — Grazie[14].
— Це не пояснює, чому він тут, — сказала Емма.
— У своїх щоденниках Перплексус писав про пошуки Бібліотеки душ, — пояснив Мілард, — тому Коул його вистежив, викрав і примусив розказати, де вона.
— Я поклявся на крові ніколи не казати нічого, — з нещасним виглядом промовив Перплексус. — Тепер я навіки проклятий!
— Я хочу повернути Перплексуса назад до його контуру, поки він не постарів, — сказав Мілард. — Не хочу бути винним у втраті найбільшого живого скарбу царства дивних.
З-за дверей знову почувся гуркіт, ще гучніший і сильніший, ніж до того. Кімната заходила ходором, і зі стелі посипалися уламки каменю.
— Любий, ми зробимо все від нас залежне, — запевнила його пані Сапсан. — Але спершу нам треба подбати про нагальніші справи.
Ми швиденько накидали план дій, такий уже, як був. Відчинити великі двері й пустити вперед порожняків, щоб розчистили шлях. Вони були в нормальному робочому стані, мій зв’язок з ними щохвилини міцнішав. І ними можна було пожертвувати. Про те, що все може піти не так, я навіть думати не наважувався. Якщо вдасться, ми знайдемо Коула, але найголовнішим зараз видавалося покинути цей табір живими.
Я вивів своїх порожніх у маленьку кімнату. Усі перед ними розступалися і втискалися в стіну, затуляючи руками носи, поки потвори човгали вперед і збиралися навколо важких дверей. Найбільший порожняк став на коліна, і я знову його осідлав, і враз став таким високим, що мусив згорбитися, аби голова не зачіпала стелі.
Зовні, в коридорі, лунали голоси витворів. Поза сумнівом, вони планували ще один вибух бомби. Ми вирішили спершу зачекати, коли вони її підірвуть, а потім вийти. Тож стояли й чекали. Кімнатою пливла напружена мовчанка.
Зрештою напругу розірвала Бронвін.
— Я думаю, пан Джейкоб повинен нам усім щось сказати.
— Що, наприклад? — я змусив свого порожняка розвернутися, щоб стати обличчям до всіх.
— Ну, зараз ти поведеш нас у бій, — пояснила Бронвін. — Якусь настанову від головнокомандувача.
— Щось для натхнення, — додав Г’ю.
— Щось таке, щоб ми не так сильно боялися, — озвався Горацій.
— Відчуваю великий тиск, — трохи невпевнено промовив я. — Не знаю, чи це допоможе вам боятися менше, але я ось про що думав. Я вас знаю лише кілька тижнів, але відчуття таке, ніби минуло вже набагато більше часу. Таких класних друзів, як ви, в мене в житті не було. І дивно думати, що лише кілька місяців тому я був удома і навіть не підозрював про ваше існування. І в мене ще був дідо.
У коридорі пролунав шум, заговорили приглушені голоси, щось важке й металеве впустили на землю.
Я підвищив голос.
— Я за дідом сумую щодня, але один дуже розумний друг якось мені сказав, що все в житті стається не просто так. Якби я не втратив його, то ніколи б не знайшов вас. Тож я думаю, що втратив одну частину сім’ї, щоб відшукати іншу. Ну, словом, отакі в мене почуття до вас. Ви моя сім’я. Я наче один з вас.
— Ти і є один з нас, — уточнила Емма. — Ти належиш до нашої сім’ї.
— Ми любимо тебе, Джейкобе, — запевнила Оливка.
— Пане Портман, знати вас — це надзвичайна честь, — сказала пані Сапсан. — Ваш дідусь міг би вами дуже пишатися.
— Дякую, — розчулився і трохи збентежився я.
— Джейкобе? — озвався Горацій. — Можна я тобі щось дам?
— Авжеж, — кивнув я.
Решта наших, відчуваючи, що між нами має відбутися якась приватна розмова, зашепотілися.
Горацій підійшов до порожняка так близько, як тільки міг витримати, і, злегка тремтячи, простягнув складений квадрат тканини. Я потягнувся зі свого підвищення на спині в порожняка і взяв його.
— Це шарф, — пояснив Горацій. — Пані Сапсан контрабандою пронесла мені пару спиць, і я сплів його у своїй камері. Я вважаю, що це допомогло мені там не збожеволіти.
Подякувавши йому, я розгорнув шарф. Був він простим, в’язаним, із китицями по краях, але гарно зробленим, а куточок навіть було прикрашено моїми ініціалами. ЯП.
— Ого, Горацію, це ж…
— Нічого особливого. Якби в мене була моя книжка зі зразками, я міг би й краще зробити.
— Він надзвичайний, — сказав я. — Але звідки ти знав, що знову мене побачиш?
— Я бачив сон, — він сором’язливо усміхнувся. — Надінеш? Я знаю, що не холодно, але… на щастя?
— Авжеж, — і я незграбно зав’язав шарф на шиї.
— Ні, так він спаде. Дай я. — Він показав мені, як його скласти навпіл, потім зробив петлю на моїй шиї й просунув у неї шарф, а потім зав’язав досконалим вузлом на шиї так, щоб вільні кінці акуратно звисали на груди. Не зовсім бойовий обладунок, але й зашкодити не могло.
До нас непомітно підійшла Емма.
— А тобі коли-небудь сниться щось, окрім чоловічої моди? — спитала вона в Горація. — Наприклад, де може переховуватися Коул?
Горацій похитав головою і вже зібрався було відповісти:
— Ні, але мені наснився фантастичний сон про поштові марки… — але більше сказати не встиг, бо в коридорі зашуміло: неначе великий сміттєвоз, несучись на швидкості звуку, врізався в стіну. І нас трусонуло до самісіньких кісток. Величезні бункерні двері в кінці кімнати розчахнуло вибухом, завіси й шматки шрапнелі врізалися в стіну навпроти. (На щастя, у них на шляху ніхто не стояв.) Поки розвіювався дим, усі поволі розгиналися і вставали з землі. А тоді, крізь дзвін у вухах, я почув голос із гучномовців:
— Нехай хлопець виходить сам, і ніхто не постраждає!
— Чомусь я їм не вірю, — сказала Емма.
— Бо їм не можна вірити, — озвався Горацій.
— Пане Портман, навіть не думайте про це, — попередила пані Сапсан.
— Я й не думав, — запевнив я. — Усі готові?
Бурмотіння згоди. Я розставив порожніх по обидва боки від дверей. Їхні велетенські пащеки порозтулялися, язики були напоготові. Та щойно я зібрався розпочати раптову атаку, з гучномовця в коридорі пролунав Коулів голос: «Вони контролюють порожняків! Солдати, назад! Оборонні позиції!»
— А щоб його чорти взяли! — спересердя вигукнула Емма.
Коридор сповнився тупотом чобіт — вояки відступали. Раптової атаки не вийшло.
— Не має значення, — сказав я. — Коли в тебе в розпорядженні дванадцятеро порожняків, раптовість відходить на другий план.
Настав час використати мою таємну зброю. Замість наростання напруги перед кидком я почувався зовсім інакше — свідомість заспокоїлася і рівномірно розподілилася між порожняками. Поки ми з друзями трималися позаду, істоти скупчилися біля понівечених вибухом дверей і стали вискакувати в коридор із роззявленими пащами. Їхні невидимі тіла пробурювали тунелі в димному тумані. Витвори стріляли в них, спалахували дула їхніх пістолетів, витвори відступали. У відкритому дверному проході свистіли кулі, залітали в кімнату, де укрилися ми з друзями, врізалися в стіну позаду нас.
— Кажи, коли! — прокричала Емма. — Підемо за твоєю командою!
Перебуваючи свідомістю в дванадцятьох місцях одночасно, я не міг відповісти англійською ні слова. Я був ними, тими порожняками в коридорі, і мою власну плоть жалила кожна куля, що розривала їхню.
Наші язики дісталися до них першими: до витворів, які не досить швидко бігали, а ще ті хоробрі, але дурні, які лишилися, щоб прийняти бій. Ми їх молотили, били головами в стіну, а декілька нас зупинилося (тут я постарався чуттєво дистанціюватися), щоб вгризтися в них зубами, проковтнути їхню зброю, заглушити їхні крики й лишити їх загризеними, з широко розкритими ротами.
На сходах у кінці коридору сталася тиснява, і вартові знову почали стріляти. Крізь нас пройшла друга завіса куль, нас пронизав глибинний біль, але ми, розмахуючи язиками, бігли далі.
Кілька витворів утекло через люк. Іншим пощастило менше, і коли вони перестали кричати, ми відкинули їхні тіла подалі від сходів. Я відчув, що двоє моїх порожняків загинуло, їхні сигнали зникли з моєї свідомості, зв’язок було втрачено. А потім у коридорі стало чисто.
— Зараз! — скомандував я Еммі; вимовляти якісь складніші фрази я тієї миті був просто не здатен.
— Зараз! — прокричала Емма решті нашої групи. — Сюди!
Я вивів свого порожняка в коридор, міцно тримаючись за його шию, щоб не злетітити. Слідом за нами Емма вела інших, освітлюючи полум’яними руками дорогу в диму. Разом ми припустили коридором: попереду — мій батальйон порожняків, позаду — армія дивних. Першими йшли найсильніші й найхоробріші: Емма, Бронвін та Г’ю, далі — імбрини й буркотливий Перплексус, який наполіг на тому, щоб забрати з собою свою важку «Мапу днів». А замикали наші ряди найменші діти, найнесміливіші й поранені.
У коридорі тхнуло порохом і кров’ю.
— Не дивіться! — почув я голос Бронвін, коли ми проминали трупи витворів.
На бігу я їх полічив: п’ятеро, шестеро, семеро на двох моїх загиблих порожняків. Їхня кількість давала надію. Але скільки витворів тут було загалом? Сорок, п’ятдесят?
Я боявся, що їх забагато, щоб ми могли їх убити, і тих із наших, хто потребував захисту, забагато теж, тож, коли ми вийдемо з-під землі, станемо легкою мішенню: нас оточать і захоплять. Мені потрібно було вбити якнайбільше витворів, поки вони не вийшли на відкриту місцевість і цей бій стане для нас програшним.
Моя свідомість знову перемістилася до порожняків. Перший з них, піднявшись ґвинтовими сходами, виліз крізь люк, потім різкий біль, порожнеча.
Він потрапив у засідку.
Наступного, що поліз у люк, я змусив прикритися тілом мертвого як щитом. Під градом куль він прокладав собі шлях у кімнату, поки решта порожняків вистрибували з люка. Мені потрібно було швидко витіснити витворів, відігнати їх від дивних, що лежали на лікарняних ліжках. Кількома ударами язиків ми вбили найближчих, а решта просто втекли.
Коли ми, дивні, вилазили через люк, я відправив за ними навздогін своїх порожняків. Тепер нас було так багато, так багато рук, що від’єднати своїх прикутих до ліжок братів і сестер од висмоктувачів душ було легко. Ми розділилися й швидко все зробили. Що ж до божевільного в кайданах і малого, якого ми запхали в комірчину, то тут їм було безпечніше, ніж разом з нами. А ми повернемось.
Тим часом мої порожняки гнали витворів до виходу з будівлі, а ті втікали й наосліп відстрілювались. Хапаючи їх за п’яти язиками, ми зуміли двох-трьох повалити на землю, і там, коли до них підбігли мої порожняки, вони зустріли свій швидкий, проте жахливий кінець.
Один витвір сховався за стійкою й заходився ладнати до вибуху бомбу. Та порожняк видер його звідти й, згрібши в оберемок, поволік витвора разом із бомбою в сусідню кімнату. За кілька секунд пролунав вибух. І ще один порожняк згас у моїй свідомості.
Витвори порозбігалися в різні боки, більш ніж половина з них утекли, пірнаючи у вікна й бічні двері. Ми їх потроху втрачали; перевага в бою вже була не на нашому боці. Ми повід’єднували всіх дивних, що лежали в ліжках, і рушили наздоганяти моїх порожняків, яких тепер лишалося семеро, плюс той, на якому їхав я.
Так ми опинилися біля виходу, в кімнаті зі страхітливими інструментами. І тут перед нами постав вибір. Я звернувся із запитанням до тих, хто був до мене найближче, — Емми, пані Сапсан, Єноха, Бронвін.
— Використаємо порожніх як прикриття й побіжимо до вежі? — спитав я. Кількість порожняків у підконтрольному мені арсеналі зменшилася, тож тепер я міг трохи говорити своєю звичною мовою. — Чи б’ємося далі?
На диво, вони всі погодилися.
— Нам не можна зараз зупинятися, — витираючи з рук кров, сказав Єнох.
— Якщо зупинимось, вони полюватимуть на нас усе життя, — додала Бронвін.
— Ні, ми не будемо на вас полювати, — озвався поранений витвір, що скулився на підлозі неподалік. — Ми підпишемо мирову!
— Це ми вже проходили в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому, — сказала йому пані Сапсан. — Вона не варта була туалетного паперу, на якому її було написано. Діти, ми повинні битися далі. Це така нагода, якої більше може й не бути.
Емма здійняла руку, що яскраво палахкотіла вогнем.
— Давайте спалимо цей табір упень.
Я відправив порожняків із лабораторії на подвір’я, наздоганяти вцілілих витворів. Там їм знову влаштували засідку, ще один загинув, і його місце в моїй свідомості згасло. Окрім того, на якому їхав я, мої порожняки вже прийняли щонайменше по кулі на кожного, але, незважаючи на поранення, всі залишалися сильними. Порожняки, як я вже пересвідчився на власному болісному досвіді, міцні паразити. А от витвори, на противагу до них, здавалося, вже запанікували, але це не означало, що їх можна було скидати з рахунків. Ми точно не знали, куди вони порозбігалися, і це робило їх іще небезпечнішими.
Я намагався втримати своїх друзів усередині будівлі, коли відправив порожняків на розвідку, але сердиті, заведені дивні буквально рвалися в бій.
— Дайте дорогу! — вигукнув Г’ю, намагаючись пропхнутися повз Емму та мене, бо ми перегороджували йому шлях.
— Несправедливо, що все робить Джейкоб, — сказала Оливка. — Ти майже всіх витворів повбивав, але я їх ненавиджу не менше, ніж ти! А якщо хочеш, то я їх ненавиджу довше — майже сто років уже! Тому пропусти!
То була правда: цим дітям потрібно було випустити пару ненависті до витворів, яку вони відчували ціле століття, а я, виходить, забирав у них усю славу. Це була також і їхня війна, і я не мав права їх стримувати.
— Якщо ти справді хочеш допомогти, — сказав я Оливці, — тоді зроби от що…
За тридцять секунд ми вже були на відкритому подвір’ї, і Горацій та Г’ю запускали Оливку в повітря, обв’язавши навколо її талії мотузку. Враз вона стала нашим безцінним оком у небі: голосно повідомляла нам інформацію, якої мої наземні порожняки нізащо б не зібрали.
— Двоє праворуч, трохи далі од маленької білої повітки! Ще один — на даху. І декілька біжать до великої стіни!
Тож вони не розбіглися на всі чотири боки, а зачаїлися за подвір’ям. Якщо трохи пощастить, їх можна переловити. Я скликав шістьох своїх уцілілих порожняків до нас. Вишикував чотирьох із них у фалангу, що маршируватиме попереду нас, а двох — позаду, для захисту від нападів з тилу. Нам з друзями лишалося зайняти місце між ними й розправлятися з витворами, які спробують пробити нашу стіну з порожняків.
Ми почали марширувати до краю подвір’я. Верхи на персональному порожнякові я почувався генералом, що командує військами, сидячи в сідлі. Емма була поруч, а інші дивні трималися ззаду: Бронвін збирала в оберемок цеглу, щоб нею жбурлятися, Горацій та Г’ю трималися за Оливчину мотузку, Мілард ні на крок не відходив від Перплексуса, що вивергав нестримний потік італійської лайки, затуляючись своєю «Мапою днів», як щитом. Ще далі імбрини свистіли й голосно кликали по-пташиному, щоб їхні пернаті побратими прилетіли на наш захист, але Диявольський Акр був такою мертвою зоною, що диких птахів у ньому було раз-два, та й годі. Пані Сапсан узяла на себе турботу про пані Шилодзьобку та кількох шокованих імбрин. Залишити їх не було де; їм доведеться разом з нами йти в бій.
Ми дійшли до краю внутрішнього подвір’я, за яким простилалася смуга відкритої землі метрів із п’ятдесят завдовжки. На всьому її обширі між нами й фортечним муром стояла одна-єдина маленька будівля. То була чудернацька споруда з дахом, як у пагоди, й високими орнаментованими дверима. Я бачив, як туди забігло кільканадцять витворів. За Оливчиними словами, майже всі вцілілі витвори зайняли позиції всередині тої маленької споруди. Так чи інакше, нам доведеться їх звідти вибити.
Над табором запанувала тиша. Витворів ніде не було видно. За стіною, що давала прихисток, ми затрималися, щоб обговорити свій наступний крок.
— Що вони там роблять? — спитав я.
— Намагаються виманити нас на відкриту місцину, — пояснила Емма.
— Це не проблема. Я відправлю порожняків.
— А хіба ми без них не лишимося беззахисними?
— Здається, іншого вибору нема. Оливка полічила витворів, які туди забігли, їх було як мінімум двадцять. Я маю відправити стільки порожняків, щоб вони переважили їх чисельністю, інакше їх просто повбивають.
Я перевів дух. Обвів поглядом напружені обличчя навколо мене, що застигли в очікуванні. Одного за одним я відправив порожняків навшпиньки переходити відкрите подвір’я, сподіваючись, що легка хода дозволить їм оточити будівлю непомітно.
І, здавалося, все вийшло. У будівлі було троє дверей. Я зумів поставити по два порожняки біля кожних, і жоден витвір не висунув назовні носа. Порожняки стояли на чатах при дверях, а я їхніми вухами наслухав. Було чути, як усередині хтось говорить високим голосом, хоча слів я розібрати не міг. Потім засвистів птах. І в мене все похололо всередині.
Там були імбрини. Інші, не знайомі нам імбрини.
Заручниці.
Але якщо так, то чому витвори не намагалися вести переговори?
Мій початковий план полягав у тому, щоб знести одночасно всі двері та вдертися досередини. Але якщо там заручники, а надто імбрини, то діяти так необачно не можна було в жодному разі.
Я вирішив ризикнути й змусити одного порожняка зазирнути всередину. Проте всі вікна було запнуто фіранками, а це означало, що доведеться посилати його у двері.
Я вибрав найменшенького. Розгорнув його основний язик. Порожняк лизнув клямку, взявся за неї.
— Я відправляю одного всередину, — повідомив я своїм. — Лише одного, щоб роздивився, що там і як.
Дуже повільно порожняк повернув клямку. І коли я мовчки порахував до трьох, він штовхнув двері.
Нахилився вперед і притиснув чорне око до щілини.
— Я заглядаю всередину.
Порожняковим оком я бачив шматок стіни, вздовж якого тяглися клітки. Важкі чорні пташині клітки найрізноманітніших форм і розмірів.
Порожняк трохи ширше прочинив двері. Я побачив більше кліток, і пташок теж, у клітках і поза ними, прикутих ланцюжками до жердок.
І жодних витворів.
— Що ти бачиш? — нетерпеливилась Емма.
Але часу пояснювати не було, був час тільки на те, щоб діяти. Я наказав усім своїм порожнякам розчахнути всі двері одночасно, і вони вдерлися досередини.
Звідусіль пронизливо закричали перелякані птахи.
— Пташки! — вигукнув я. — У кімнаті повно імбрин!
— Що? — здивувалась Емма. — А витвори де?
— Не знаю.
Порожняки крутилися по кімнаті, нюхали повітря, обшукували кожен закапелок.
— Цього не може бути! — заявила пані Сапсан. — Усі викрадені імбрини — тут, з нами.
— А що ж це тоді за птахи? — спитав я.
Раптом рипливий папужий голос проспівав: «Біжи, кролику, біжи! Біжи, кролику, біжи!» І до мене дійшло: це не імбрини. Це папуги. І вони цокають.
— ЛЯГАЙ! — прогорлав я, і ми всі пірнули на землю позаду стіни на подвір’ї; порожняк кинувся спиною назад і потягнув мене за собою.
Я наказав порожнякам чимдуж тікати у двері, але папугобомби спрацювали до того, як вони встигли вибігти, десятеро водночас. Пролунав оглушливий громовий гуркіт і порожняки полягли під руїнами будівлі. І поки земля, цегла і шматки стін літали подвір’ям і проливалися на нас дощем, я відчув, що сигнали порожняків заглухли, усі, крім одного, пощезали з моєї свідомості.
Через стіну перелетіла хмара диму й пір’я. Вимащені землею дивні й імбрини кашляли й обдивлялися одне одного, чи нема поранень. Що ж до мене, то я був шокований чи десь близько до цього, ніяк не міг відвести погляду від засміченого клаптя землі, на якому лежав тепер, тремтячи, порожняк. Цілу годину моя свідомість розширювалася, щоб умістити їх дванадцятьох, тож після їхньої раптової смерті в ній з’явився вакуум, у якому плавав мій дезорієнтований розум. Паморочилося в голові, й не давало спокою дивне відчуття втрати. Але кризові ситуації допомагають зосередитися на головному, тому ми з єдиним уцілілим порожняком сіли рівно.
З-за стіни долинули голоси, багато голосів — усі враз вони викрикували бойовий клич, що все наростав. А під ними — тупіт чобіт. Дивні нерухомо позастигали й, спохмурнівши від страху, подивилися на мене.
— Що це таке? — спитала Емма.
— Зараз гляну, — я відповз од свого порожняка, щоб виглянути за край стіни.
Крізь куряву після вибуху на нас мчала орда витворів. Двадцятеро їх бігли з піднятими гвинтівками й пістолетами, люто виблискуючи білими очима й білими зубами. Вибух їх не зачепив, певно, сховалися в якомусь підземному укритті. Нас заманили в пастку, і папугобомби були тільки першим її складником. Позбавивши нас найгрізнішої зброї, витвори пішли у фінальну атаку.
Наші в паніці попідбігали до стіни, щоб і собі поглянути на ту орду.
— Що нам робити? — вигукнув Горацій.
— Битися! — відказала Бронвін. — Показати їм усе, на що ми здатні.
— Ні, ми повинні тікати, поки ще є змога, — заперечила пані Шилодзьобка. Хоча з її зігнутою спиною й поораним зморшками обличчям важко було взагалі уявити, як вона від чогось тікає. — Ми не можемо собі дозволити втратити ще бодай одне життя дивних!
— Вибачте, але я в Джейкоба питав, — сказав Горацій. — Зрештою, це він нас сюди завів…
Я інстинктивно позирнув на пані Сапсан, яку вважав головним авторитетом, коли йшлося про авторитети. Вона відповіла на мій погляд і кивнула.
— Так, — мовила вона. — Я думаю, вирішувати повинен пан Портман. Але швидко, бо витвори ухвалять це рішення за вас.
Я ледве не запротестував. Усі мої порожняки, крім одного, погинули… але, напевно, пані Сапсан таким чином хотіла сказати, що вірить у мене, байдуже, скільки там у мене тих порожняків. У кожнім разі, наші подальші дії були очевидними. За сотню років дивним ще не вдавалося так близько підійти до знищення витвірської загрози, і якщо ми зараз утечемо, то такий шанс може більш ніколи й не випасти знову, я це чудово розумів. На обличчях моїх друзів застиг страх, але водночас вони виражали рішучість і готовність ризикувати життям задля того, щоб нарешті стерти з лиця землі витвірську заразу.
— Ми битимемося, — сказав я. — Надто далеко ми зайшли, щоб здатися.
Якщо серед нас і були ті, хто волів би втекти, то вони мовчали. Не сперечалися навіть імбрини, котрі давали клятву захищати нас. Вони розуміли, яка доля чекає на тих із нас, кого зловлять.
— Тоді командуй, — сказала Емма.
Я вигнув шию і подивився за стіну. Витвори стрімко наближалися, до них уже було не більше сотні футів. Але я хотів, щоб вони підійшли ще ближче — на таку відстань, щоб ми могли вибити їм із рук зброю.
Прогриміли постріли. І раптом угорі пролунав пронизливий крик.
— Оливка! — закричала Емма. — Вони стріляють в Оливку!
Ми залишили бідолашну дівчинку висіти в небі, й тепер витвори палили по ній неприцільно, а вона повискувала й розмахувала кінцівками, немов медуза. Часу на те, щоб спустити її, не лишалося, але й покинути її там як мішень для стрільби ми не могли.
— Нехай у них з’являться цікавіші мішені, — сказав я своїм. — Готові?
Їхня ствердна відповідь прогриміла в унісон. Я заліз на спину порожнякові, що присів навпочіпки.
— ТО ВПЕРЕД! — заволав я.
Порожняк так рвучко скочив на ноги, що ледве не скинув мене, і помчав уперед, ніби скаковий кінь після сигналу пістолета. Ми вилетіли з-за стіни: порожняк зі мною на шиї попереду, мої друзі та наші імбрини поруч іззаду. Я видав бойовий клич, не так щоб налякати витворів, як щоб розігнати страх, що вчепився в мене пазуристими лапами; мої друзі вчинили так само. Витвори раптово зупинилися і кілька секунд наче не могли вирішити, наступати їм далі чи, стоячи на місці, нас перестріляти. Це дало нам із порожняком досить часу, щоб подолати значну частину тієї відстані, що нас од них відокремлювала.
Рішення витвори ухвалювали недовго. Вони зупинилися, навели на нас свою зброю, мов розстрільний загін, і випустили град куль. Ті свистіли навколо нас, заривалися в землю, запалювали мої больові рецептори, врізаючись у порожняка. Я подумки благав, щоб йому не зачепило життєво важливих центрів, і опустився якнайнижче, щоб заховатися за його тілом, і підштовхував його просуватися вперед швидше, спираючись на язики як на додаткові ноги.
Відстань до витворів ми з порожняком подолали всього за кілька секунд. Друзі теж не відставали. І враз ми опинилися серед них, пішли врукопашну, і перевага була на нашому боці. Я всі свої зусилля спрямував на те, щоб вибивати зброю витворам з рук, а мої друзі з користю застосовували свої особливі таланти. Емма розмахувала руками, мов смолоскипами, врізалася в шеренгу витворів. Бронвін жбурляла назбираною цеглою, а коли уламки закінчилися, молотила ворога голими руками. Самотня бджола Г’ю нещодавно знайшла собі друзів, і тепер він їх підохочував («Народ, цільте в очі!»), вони кружляли й пікірували на ворога за кожної зручної нагоди. Так само, як імбрини, які з першими пострілами перетворилися на птахів. Найзловіснішою поміж них була пані Сапсан: її велетенський дзьоб і пазурі змушували витворів рятуватися втечею. Але навіть маленька яскрава пані Вівсянка в бою була дуже помічною: вона видерла одному витвору жмут волосся й дзьобнула в голову так сильно, що він не влучив, стріляючи, — а це дало Клер змогу підстрибнути й укусити його за плече своїм широким потиличним ротом із гострими зубами. Єнох теж відіграв свою роль — витяг з-за пазухи трьох глиняних людців з виделками замість ніг і ножами замість рук та відправив чикрижити витворам гомілки. І весь цей час зі своєї висоти пташиного льоту до нас озивалася Оливка.
— Еммо, ззаду! Г’ю, він зараз стрілятиме!
Та, попри всю нашу дивняцьку винахідливість, їх було більше, а витвори билися так, наче від цього залежало їхнє життя (що насправді так і було).
Щось тверде (приклад гвинтівки) хряснуло мене по голові, і я на мить обм’як на шиї в порожняка, відчуваючи, як кружляє довкола світ. Пані Вівсянку зловили й жбурнули на землю. То був хаос, страшний кривавий хаос, і витвори в наступальному пориві відтісняли нас назад.
Та раптом позаду нас пролунав знайомий рев. Повернувшись до тями, я озирнувся й побачив Бентама, що галопом мчав у бій на спині у свого ведмегрима. Обидва були мокрі до нитки, бо пройшли через Панконтуркон так само, як ми з Еммою.
— Вітаю, юначе! — викрикнув Бентам, порівнявшись зі мною. — Поміч потрібна?
Та не встиг я відповісти, як у мого порожняка знову влучила куля. Вона пройшла крізь його шию і зачепила моє стегно, проклавши криваву борозну в порваних штанях.
— Так, будь ласка! — закричав я.
— Пі-Ті, ти чув, що сказав хлопець. УБИЙ!
Ведмідь пірнув у гущавину битви. Він розмахував гігантськими лапами і розкидав витворів, наче кеглі. Один підбіг і вистрілив у звіра впритул із маленького пістолета. Та це тільки роздратувало Пі-Ті, він підняв кривдника в повітря й жбурнув геть. Невдовзі потому, завдяки злагодженій роботі мого порожняка й Бентамового ведмегрима, ми змусили витворів захищатися. А коли вивели з гри стільки ворогів, що стали переважати їх числом, коли їхні лави порідішали до десятка, вони розвернулися і спробували порятуватися втечею.
— Не дайте їм утекти! — заволала Емма.
Ми помчали за витворами — хто на своїх двох, хто на крилах, хто верхи на ведмеді й порожнякові. Ми переслідували їх крізь куряву руїн будинку з папугами, по землі, понівеченій катапультованими снарядами Шаронового повстання, аж до арки воріт, вбудованих у громаддя зовнішнього муру.
Пані Сапсан з пронизливими криками налітала згори на витворів. Вона підняла одного за загривок, відірвала його від землі, але це, разом з атаками бджіл Г’ю, тільки змусило дев’ятьох позосталих драпати ще стрімкіше. Вони все більше відривалися, а мій порожняк почав спотикатися — давалися взнаки півдесятка кульових поранень, з яких сочилася чорна рідина.
Витвори летіли не розбираючи дороги, і з їхнім наближенням стали підійматися залізні ґрати.
— Зупиніть їх! — прокричав я, сподіваючись, що за брамою мене може почути Шарон разом зі своєю неконтрольованою юрбою.
І раптом до мене дійшло: ще ж є міст! Лишився ще один порожняк — той, що під мостом. Якщо я вчасно його опаную, то, може, витвори ніде від нас не дінуться.
Але ні. Вони вже вибігли у ворота і мчали до мосту, а я безнадійно відставав. На той момент, коли я проминав ворота, порожняк під мостом уже схопив і перекинув п’ятьох із них на вулицю Кіптяву, де вичікувала лише невеличка групка амброманів. Недостатньо, щоб зупинити витворів. Інші четверо стирчали біля провалля — чекали своєї черги.
Коли ми з порожняком вибігли на міст, я відчув, як активізується всередині мого розуму порожняк під мостом. Він якраз підіймав трьох із чотирьох витворів і переносив їх через яму.
— Стій, — уголос сказав я порожнячою.
Принаймні я подумав, що я так сказав, хоча цілком імовірно, що дещо загубилося в перекладі й «стій» порожнячою мовою звучало дуже подібно до «скинь». Бо замість зупинитися й перенести трьох брикливих нажаханих витворів на наш бік мосту порожняк просто їх відпустив. (От чудасія!)
Усі дивні на нашому боці прірви й амброзалежні на іншому підійшли до краю, щоб супроводити поглядами їхнє падіння. Витвори верещали й безпорадно розмахували руками, розтинаючи шари сірчаної зеленої імли, а потім — хлюп! — плюснули в киплячу ріку й зникли.
По обидва боки пролунали тріумфальні вигуки, й добре знайомий мені рипучий голос промовив:
— А так їм і тре’. Будуть знати, як жмотитися на чайові.
Це сказала одна зі сторожових голів, що досі висіла на палі.
— Хіба мама не казала вам, щоб не йшли плавати, коли наїстеся? — риторично спитала інша голова. — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН МОЖНА!
Одинокий витвір, який лишився на нашому боці мосту, кинув зброю і підняв руки, здаючись, але ті п’ятеро, що встигли перебратися, вже розчинялися в хмарі попелу, здійнятого вітром.
Ми стояли й проводжали їх поглядами. Тепер нам їх нізащо не наздогнати.
— З нашим щастям, — зітхнув Бентам. — Навіть та жалюгідна жменька витворів може ще багато років сіяти хаос і біду.
— Звісно, брате. Хоча я й не підозрювала, що тобі є якесь діло до того, що з нами всіма станеться. — Озирнувшись, ми побачили, що до нас іде пані Сапсан, уже у своїй людській подобі. Її плечі огортав скромний шалик. Наша імбрина не зводила очей з Бентама, і погляд у неї був дуже непривітний.
— Здрастуй, Альмо! Яка ж приємність тебе бачити! — із перебільшеним ентузіазмом вигукнув той. — І, авжеж, мені є якесь… — Він ніяково прокашлявся. — Сама подумай: це ж завдяки мені ти не сидиш зараз у камері. Діти, ну скажіть їм!
— Пан Бентам нам дуже допоміг, — визнав я, хоч і не дуже хотілося встрявати у сварку брата й сестри.
— У такому разі дуже вдячна, — холодно промовила пані Сапсан. — Я подбаю про те, щоб до Ради імбрин донесли звістку про ту роль, яку ти відіграв у цій сутичці. Можливо, тобі навіть пом’якшать вирок.
— Вирок? — Емма гострим поглядом зиркнула на Бентама. — Який вирок?
Він скривився.
— Вигнання. Ви ж не думаєте, що я жив би в цій дірі, якби мені були раді деінде? Мене підставили, несправедливо звинуватили в…
— …змові, — закінчила за нього пані Сапсан. — Співпраці з ворогом. Зрада за зрадою.
— Альмо, я діяв як подвійний агент, щоб вивідати в нашого брата інформацію. Я ж тобі пояснював! — скиглив Бентам, простягаючи руки, немов якийсь злидар. — Ти знаєш, що в мене є всі причини ненавидіти Джека!
Пані Сапсан зробила застережний жест обома руками, щоб він замовк. Вона вже чула цю історію і не хотіла слухати знову.
— Коли він зрадив твого діда, — сказала вона, звертаючись до мене, — чаша терпіння переповнилася.
— То було випадково, — ображено сахнувся Бентам.
— А що сталося з суулом, який ти з нього видобув? — спитала пані Сапсан.
— Його ввели піддослідним!
Але імбрина заперечно похитала головою.
— Ми перевірили твій експеримент. Їм ввели суул від свійських тварин, а це може означати лише одне. Ти залишив Ейбову душу собі.
— Твої звинувачення абсурдні! — закричав Бентам. — То про це ти сказала Раді? Це тому я тут гнию? — Я не міг розібрати, він щиро здивувався чи просто добре грає. — Я знав, що ти вважаєш загрозою для себе мій інтелект і надзвичайні лідерські здібності. Але те, що ти впадеш так низько, щоб усунути мене з дороги… ти знаєш, скільки років я вже борюся з лихом вживання амброзії? Що, на Бога, я міг зробити з суулом того бідолахи?
— Те саме, що наш братик хоче зробити з юним паном Портманом, — сказала пані Сапсан.
— Я ці твої закиди навіть заперечувати не буду, забагато честі. Бажаю тільки, щоб цей туман у тебе в голові розвіявся і ти зрозуміла правду: Альмо, я на твоєму боці. І завжди був.
— Ти завжди на тому боці, де тобі вигідно бути.
Бентам зітхнув і подивився на нас із Еммою поглядом засудженого до страти на шибениці.
— Прощавайте, дітки. Познайомитися з вами було надзвичайно приємно. Я повертаюся додому; на те, щоб урятувати всі ваші життя, пішло забагато сил як на такого старого й немічного чоловіка. Але я сподіваюся, що одного дня, коли ваша директриса схаменеться, ми зустрінемося знову.
Він торкнувся краю капелюха, і вони з ведмедем, прокладаючи собі шлях через юрбу дивних, вирушили назад у бік вежі.
— Театральна вистава, — пробурчав я, хоча мені стало навіть трохи його шкода.
— Імбрини! — гукнула пані Сапсан. — Нагляньте за ним.
— А він правда вкрав Ейбову душу? — спитала Емма.
— Без доказів ми не можемо мати певності, — відповіла пані Сапсан. — Але решта його злочинів, разом узятих, заважать на більше, ніж пожиттєве вигнання. — Коли вона провела його поглядом, з її обличчя зник кам’яний вираз і його вираз пом’якшився. — Завдяки своїм братам я вивчила один непростий урок. Ніхто не в змозі завдати тобі більшого болю, ніж люди, яких ти любиш.
Вітер змінив напрямок, і ось уже хмара попелу, що посприяла витворам під час утечі, рушила в наш бік. Вона налетіла швидше, ніж ми встигли відреагувати, повітря враз стало колючим, і згасло денне світло. Звідусіль залопотіли крила — то імбрини обернулися й полетіли у височінь, здіймаючись над бурею. Мій порожняк упав на коліна, схилив голову й затулив лице двома вільними язиками. Він звик до попільних штормів, а от наші друзі зовсім не знали, як під час них поводитися. Я чув, що вони панікують у темряві.
— Залишайтеся на місцях! — прокричав я. — Скоро минеться!
— Позатуляйте носи й роти сорочками, дихайте крізь них, — розпорядилася Емма.
Та коли буря стала потроху вщухати, на протилежному боці мосту я розчув щось таке, що волосся на потилиці піднялося дибки. Три баритони виводили пісню, рядки якої переривалися глухими ударами й стогонами.
— Так — перестуку молотків!..
Хрясь!
— Так — перегуку гвіздків!
— А-а-ай, ноги!
— Як весело збивати шибеницю!..
— Пустіть, пустіть!
— …довічну розраду всіх вішальників!
— Прошу, не треба! Я здаюся!
Попіл потроху розвіювався, і з нього виникли Шарон та троє його кремезних двоюрідних братів, кожен тягнув за собою переможеного витвора.
— Усім доброго ранку! — гукнув Шарон. — Нічого не загубили?
Продираючи очі від попелу, наші друзі побачили результат його праці й розвеселилися.
— Шароне, ти неймовірний! — радісно закричала Емма.
Імбрини вже сідали на землю навколо нас і перетворювалися на людей. Коли вони швиденько вбиралися в cкинутий одяг, ми шанобливо не відводили поглядів од витворів.
Раптом один з них вирвався з міцної хватки рук, які його тримали, й побіг. Та замість рушити за ним, тесляр спокійно вибрав на поясі маленький молоток, вперся ногами в землю і жбурнув. Плавно обертаючись у повітрі, молоток летів прямісінько в голову витворові, але досконалий момент влучання було зіпсовано, коли витвір пригнувся й кинувся до навалених на узбіччі відходів. Він саме збирався пірнути в проміжок між двома хижами й зникнути, але раптом у дорозі розверзлася тріщина, і витвора поглинуло жовте полум’я, що звідти вирвалося.
Видовище було препаскудне, але всі звеселилися й заухкали.
— От бачите, — настановчо промовив Шарон. — Їх сам Акр хоче здихатися.
— Це прекрасно, — кивнув я, — але як щодо Коула?
— Погоджуюсь, — сказала Емма. — Якщо ми його не зловимо, жодна перемога не матиме значення. Правда ж, пані Сапсан?
Я роззирнувся навколо, та директриси ніде не було. Емма також пошукала її поглядом у натовпі.
— Пані Сапсан? — із панікою в голосі покликала вона.
Я наказав порожнякові випростатися, щоб можна було краще розгледіти.
— Хто-небудь бачить пані Сапсан? — прокричав я. Тепер уже всі почали роздивлятися, позирати на небо (ану ж як вона стала птахом і полетіла?), на землю (ану ж як приземлилася, та ще не обернулася людиною?).
І тут наші занепокоєні розмови розітнув високий тріумфальний крик.
— Діти, можете більше не шукати! — Спочатку я не міг зрозуміти, звідки лине той голос. А він тим часом вів далі: — Виконуйте мої накази, і вона не постраждає.
А потім я побачив, як з-під гілля маленького почорнілого від попелу деревця одразу за брамою витворів виходить знайома постать.
Коул. Скоцюблений чоловічок без зброї в руках і охоронця під боком. Його бліде обличчя спотворювала неприродна гримаса, очі ховалися за опуклими сонцезахисними окулярами, від чого він нагадував якусь велику комаху. Увесь такий із себе франт: у плащі з каптуром, з золотими ланцюгами на шиї й пишною шовковою краваткою. Вигляд у нього був радісно-божевільний, мов у якогось схибленого доктора з готичного роману, який провів на собі забагато дослідів. І, думаю, саме його очевидне божевілля (а ще те, що ми знали — він здатен чинити справжнє лихо) завадило нам кинутися до нього й роздерти навпіл. Такі, як Коул, ніколи не бувають настільки беззахисними, як здається на перший погляд.
— Де пані Сапсан? — закричав я, і в унісон зі мною зазвучали вимогливі голоси імбрин та дивних.
— Там, де їй і належить бути, — відповів Коул. — Зі своєю сім’єю.
Рештки димної хмари вітром винесло з табору за його спиною, і ми побачили Бентама та пані Сапсан у подобі людини, але її тримав у лапах Бентамів ведмідь. Її очі горіли від люті, але вона розуміла, що не варто опиратися, коли тебе схопив ведмегрим з гострими кігтями й поганим характером.
Скидалося на те, що ми знову потрапили в нічне жахіття, яке переживали знову й знову. Пані Сапсан знову викрали, цього разу Бентам. Він стояв трохи позаду ведмедя, опустивши очі, наче соромився зустрітися з нами поглядом.
Шоковані й гнівні крики пронеслися натовпом дивних та імбрин.
— Бентам! — крикнув я. — Відпусти її!
— Ти чортів зрадник! — вигукнула Емма.
Бентам підняв голову і подивився на нас.
— Ще буквально десять хвилин тому, — бундючним тоном промовив він, — я був вам відданим. Я вже давно міг віддати вас братові, але не зробив цього. — Звузивши очі, він зиркнув на пані Сапсан. — Альмо, я вибрав тебе, бо вірив… наївно з мого боку, звісно… що коли я допоможу тобі та твоїм вихованцям, ти нарешті зрозумієш, як несправедливо ти до мене ставилася й залишиш минуле в минулому, забувши про наші колишні незгоди.
— За це ти довіку скнітимеш у Безмилосердному проваллі! — закричала пані Сапсан.
— Я вже не боюся твоєї жалюгідної маленької ради, — заявив Бентам. — Ти більше не триматимеш мене під замком. — Він стукнув ціпком об землю. — Пі-Ті, намордник!
Ведмідь затулив пані Сапсан обличчя лапою.
Широкими кроками Коул рушив до брата й сестри, розкриваючи обійми. На його обличчі квітнула посмішка.
— Бенні зробив вибір — він буде себе відстоювати. І я, наприклад, його вітаю! Нема нічого кращого за возз’єднання родини!
Та раптом якась невидима сила потягла Бентама назад. Біля його горла сяйнуло лезо ножа.
— Нехай ведмідь відпустить пані Сапсан, бо заріжу! — прокричав знайомий голос.
— Це Мілард! — охнув хтось із нашого натовпу.
Так, то був Мілард — без одягу, невидимий. Бентам перелякався на смерть, але Коула це, здавалося, лише роздратувало. З глибоких надр свого плаща він витяг старовинного револьвера й націлив його в голову Бентамові.
— Відпустиш її — і тебе вб’ю я, братику.
— Ми ж уклали пакт! — запротестував той.
— І коли ти піддасися на вимоги голого хлопчика з тупим ножем у руках, це буде порушенням того пакту. — Коул звів курок, підійшов до Бентама впритул, притиснув йому дуло до скроні й звернувся до Міларда: — Якщо ти змусиш мене вбити мого єдиного брата, вважай, що твоя імбрина теж покійниця.
Повагавшись якусь хвилю, Мілард кинув ножа на землю й побіг. Коул хотів було його схопити, але промазав, і Мілардові кроки віддалилися по трав’яній стежині.
Бентам заспокоївся й розрівняв зім’яту сорочку. А Коулові веселощі де й поділися. Він націлив револьвер на пані Сапсан.
— А тепер слухай мене! — гаркнув він. — Ви там, на тому боці мосту! Відпустіть вартових!
Вибору в них не було — мусили підкоритися. Шарон і його кузени відпустили захоплених витворів і позадкували, а витвір, що стояв на нашому боці мосту, притьмом підхопив із землі свою зброю. За кілька секунд баланс сил змінився докорінно, і от уже на юрбу дивилося чотири дула, а одне було скеровано на пані Сапсан. Коул міг робити все, що йому заманеться.
— Хлопче! — він показав на мене. — Скинь порожняка у прірву! — Його різкий голос голками проколював мої барабанні перетинки.
Я підвів свого порожняка до краю провалля.
— Накажи йому стрибнути!
Виходило так, що вибору в мене не лишалося. То була б жахлива втрата, але, мабуть, воно й на краще: порожняк дуже страждав, з його ран витікала чорна кров і збиралася під ногами. Він би однаково не вижив.
Я зняв його язик зі свого поясу й зліз на землю. Я вже достатньо зміцнів, щоб стояти на своїх двох, а от порожняк стрімко слабшав. Щойно я спустився з його спини, він неголосно застогнав, втягнув язики до рота й став на коліна. Він готовий був принести цю жертву.
— Не знаю, ким ти був, але спасибі тобі, — сказав я. — Я певен, якби ти колись став витвором, то був би не зовсім поганим.
На цих словах я вперся ногою йому в спину й штовхнув. Порожняк полетів уперед і без звуку зник у туманній безодні. А за кілька секунд я відчув, як його сигнал зникає з моєї свідомості.
Витвори з протилежного боку мосту перебралися до нас на порожнякових язиках, але якби я втрутився, то життя пані Сапсан знову опинилося б під загрозою. Оливку забрали з неба, грубо смикаючи за мотузку. Вартові заходилися зганяти нас у щільну групу, якою легко було б керувати. Потім Коул наказав, щоб привели мене, і один з вартових виволік мене з натовпу.
— Живим нам потрібен тільки він, — повідомив Коул своїм охоронцям. — Як доведеться стріляти, то тільки по колінах. А щодо решти… — він навів револьвер на людей, що збилися в купку, й вистрелив. Юрба сахнулася, пролунали крики. — Стріляйте куди схочете!
Він розвернувся, розвівши руки, наче якась приземкувата балерина. Я вже ладен був кинутися на нього, видряпати йому очі, хай там що буде далі, але в моєму полі зору виник револьвер із довгим дулом.
— Ні, — односкладово буркнув мій охоронець, широкоплечий витвір з блискучою лисою головою.
Коул випустив кулю в повітря й закричав, вимагаючи тиші. Усі голоси змовкли, крім схлипувань того, в кого він влучив.
— Не плачте! Я вам, люди, пропоную угоду, — звернувся він до натовпу. — Сьогодні історичний день. Ми з братом влаштуємо урочисту кульмінацію своїх новаторських зусиль, які тривали ціле наше життя. Ми коронуємо себе і станемо королями-близнюками царства дивних. А що то за коронація без свідків? Тому ми візьмемо вас із собою. Якщо будете добре поводитися, то побачите видовище, якого й за тисячу літ ніхто не бачив. Ми відчинимо й експропріюємо Бібліотеку душ!
— Дай мені одну обіцянку, інакше я вам не допомагатиму, — сказав я Коулу. Особливого хисту до перемовин я не мав, але він вважав, що я йому потрібен, а це вже було щось. — Коли отримаєш бажане, відпусти пані Сапсан.
— На жаль, так не піде, — похитав головою Коул, — але життя їй я збережу. Правити царством дивних, коли в ньому житиме моя сестра, набагато цікавіше. Коли я обріжу тобі крила, Альмо, то зроблю тебе своєю особистою рабинею. Як тобі таке?
Директриса поривалася відповісти, але слова заглушила м’ясиста ведмежа лапа.
Приклавши згорнуту ківшиком долоню до вуха, Коул розсміявся.
— Що кажеш? Не чую! — а потім розвернувся й рушив у бік вежі.
— Уперед! — загорлала сторожа, і ми всі, спотикаючись, побрели слідом за ним.