Бібліотека душ

Розділ дев’ятий

Нас, мов худобу, гнали до вежі. Тих, хто відставав, витвори підганяли штурханами й били ногами. Без порожняка я сильно шкутильгав і майже не міг іти: давалися взнаки укуси на грудях, а дія знеболювального пилку вже потроху слабшала. Та все одно я змушував себе просуватися вперед, а подумки гарячково перебирав варіанти нашого порятунку. І кожен був нездійсненнішим за попередній. Без моїх порожняків усі наші особливі здібності майже нічого не важили порівняно з витворами та їхньою зброєю.

Так ми проминули руїни будівлі, в якій згинули мої порожняки: переступали через цеглу, забарвлену кров’ю папуг та витворів, промарширували подвір’ям зі стінами, зайшли у двері вежі й піднялися її гвинтовим коридором повз однакові чорні двері. Попереду нас парадним кроком ішов Коул, дуже скидаючись на схибленого ватажка банди. Він то високо підкидав ноги й розмахував руками, то розвертався обличчям до нас і сипав образами та прокльонами. Позаду нього брів величезний ведмідь, у чиїх обіймах їхав Бентам. Пані Сапсан звір перекинув собі через плече.

Дорогою вона просила братів схаменутися.

— Згадайте давні легенди про Абатон і те, який ганебний кінець спіткав кожного дивного, що наважився вкрасти душі з Бібліотеки! Її сила проклята!

— Альмо, я вже не дитина, мене вже не злякаєш старими імбринськими казочками, — зневажливо пирхнув Коул. — Припни язика. Якщо не хочеш його позбутися.

Невдовзі вона облишила спроби їх переконати й просто мовчки дивилася на нас з ведмежого плеча. Її обличчя випромінювало силу. «Не здумайте боятися, — наче телеграфувала нам вона. — І не таке переживали».

Але я боявся, що не всі з нас доживуть навіть до верхівки вежі. Раз у раз обертаючись, я намагався збагнути, в кого влучив з револьвера Коул. Побачив, що в гущавині людей Бронвін несе на руках чиєсь обм’якле тіло (здається, пані Шилодзьобку), і тут чиясь м’ясиста рука угріла мене по голові.

— Гляди вперед, бо в коліно встрелю, — прогарчав мій охоронець.

Врешті-решт ми прийшли до верхівки вежі та її останніх дверей. На вигнутій стіні коридору трохи далі відбивалося бліде денне світло — над нами була відкрита тераса (я подумки занотував це на майбутнє).

Коул став перед дверима, радісний, розсміяний.

— Перплексусе! — гукнув він. — Синьйоре Аномалус! Так, там, позаду. Оскільки цим відкриттям я частково завдячую твоїм експедиціям і невтомній праці — люблю віддавати належне! — то велику честь першим відчинити ці двері я передаю тобі.

— Облиш, нема часу розводити церемонії, — пробурчав Бентам. — Ми лишили твій табір без охорони…

— Та не нюняй ти, плаксію, — сказав йому Коул. — Це ж якась хвилька, не більше.

Один з вартових витяг Перплексуса з натовпу і поволік до дверей. Відколи я бачив картографа востаннє, з ним сталися разючі зміни: волосся й борода тепер були алебастрово-білі, спина зігнулася в дугу, а обличчям пролягли глибокі зморшки. Він забагато часу провів за межами свого контуру, і тепер давався взнаки істинний вік. Перплексус наче хотів уже відчиняти двері, та йому завадив напад кашлю. Відновивши дихання, він подивився в очі Коулу, набрав у хрипкі легені повітря й виплюнув кім’ях блискучого мокротиння тому на плащ.

— Ти груба неосвічена свиня! — вигукнув картограф.

Піднісши револьвер до голови Перплексуса, Коул натиснув на гачок. Звідусіль залунали крики («Джеку, не треба!» — заволав Бентам), Перплексус здійняв руки й відвернувся. Але револьвер тільки сухо клацнув.

Коул відкрив барабан і зазирнув досередини. А потім знизав плечима.

— Він такий же старезний, як і ти, — сказав він Перплексусу і стер цівкою зі свого одягу мокротиння. — Радій, що за тебе вступилася сама доля. Але я з більшим задоволенням подивлюсь, як ти перетворюєшся на порох, ніж спливаєш кров’ю до смерті.

Він жестом підкликав сторожу, щоб Перплексуса забрали. І поки його тягли до гурту, картограф усе буркотів італійською прокльони на адресу Коула.

Коул став обличчям до дверей.

— Ой, та до дідька все, — пробурмотів він і відчинив. — Усі заходьте!

Усередині була та сама знайома кімната з сірими стінами, тільки цього разу замість відсутньої четвертої стіни в далечінь тягнувся довгий темний коридор. Після кількох штовханів од вартових ми вже швидко крокували по ньому. Гладенькі стіни стали шорсткими, нерівними, потім розширилися, і перед нами постала примітивна кімната, залита денним світлом. Стіни в ній були з каменю та глини, і я міг би назвати її печерою, якби не приблизно прямокутні двері й два вікна. Хтось їх вирізьбив, і цю кімнату також, за допомогою інструментів зробив приміщення в м’якій породі.

Нас вигнали надвір, у жарке сухе денне повітря. Вигляд звідси відкривався запаморочливий. Ми були на височині, й ландшафт навколо здавався іншопланетним: усюди довкола нас стирчали тупі виступи й гострі шпичаки дивної червонястої породи — громадилися з одного боку й тяглися ген-ген у долину з іншого. І в них усіх було вирізьблено примітивні двері й вікна. Крізь них постійно віяв вітер, стогнав, немов людина, і виникало враження, що цей стогін іде від самої землі. Сонце сідати ще навіть не збиралося, але небо світилося оранжевою барвою, мовби одразу за обрієм ішла активна підготовка до кінця світу. І хоч ознаки цивілізації тут були скрізь, але, крім нас, більше нікого не було видно. У мене з’явилося важке відчуття, що за нами спостерігають, наче ми заходимо на заборонену територію.

Бентам зліз з ведмедя й благоговійно зняв капелюха.

— Ось воно, це місце, — сказав він, вдивляючись у пагорби.

Широким жестом Коул по-братерському обійняв його за плечі.

— Я ж казав тобі, що цей день настане. Ото попомучили ми один одного, поки сюди дісталися, скажи?

— Справді, — погодився Бентам.

— Але я так скажу: добре все, що добре закінчується. Бо тепер я нарешті наблизився до мети. — Коул повернувся до нас обличчям. — Друзі! Імбрини! Дивні діти! — Він почекав, коли його голос помандрує в чудернацькі каньйони з їхніми стогонами. — Сьогоднішній день увійде в історію. Ласкаво просимо в Абатон!

Він зробив театральну паузу, чекаючи оплесків. Але їх не було.

— Зараз ви стоїте на землі стародавнього міста, яке колись захищало Бібліотеку душ. Донедавна його ніхто не бачив понад чотириста років і не завойовував за тисячу років. Поки його не знайшов я. Тож зараз ви будете моїми свідками…

Він замовк. На якусь хвилю опустив погляд, а тоді розсміявся.

— І навіщо я зусилля витрачаю? Вам, обивателям, ніколи не зрозуміти, яким важливим є моє досягнення. Тільки погляньте на себе — віслюки перед Сикстинською капелою. — Він поплескав Бентама по руці. — Ходімо, братику. Заберемо те, що належить нам.

— І нам теж! — озвався голос позаду нас. Один з вартових. — Ви ж не забудете про нас, правда, сер?

— Авжеж, ні. — Коул спробував усміхнутись, але в нього не вийшло приховати роздратування через те, що йому нагадали про обіцянку перед усіма. — За вашу вірність я віддячу сторицею.

Разом з Бентамом він рушив уперед второваною стежкою, а вартові стали штовхати нас слідом за ними.

Запечена під сонцем стежка все розгалужувалася й розгалужувалася, крізь шпичасті пагорби бігли бічні доріжки й канальці. Поза сумнівом, цей маршрут Перплексус відшукав на вимогу Коула, і за останні кілька днів той звідав його безліч разів. Тепер він упевнено вів нас дивними доріжками, що заросли колючими кущами. Кожен його крок випромінював пиху колонізатора. Моє відчуття, що за нами стежать, лише посилилося, неначе пробуравлені в породі отвори були колонією напівзаплющених очей, ув’язненим у камені стародавнім розумом, що поволі пробуджувався від тисячолітнього сну.

Мене аж трусило від тривоги, думки бігли так швидко, що перечіплялись одна через одну. Те, що станеться далі, залежатиме від мене. Зрештою, я потрібен витворам. А якщо я відмовлюся щось робити з душами? А якщо знайду спосіб їх обдурити?

Я знав, що буде далі. Коул уб’є пані Сапсан. Потім почне вбивати інших імбрин, одну за одною, поки я не дам йому те, що йому потрібно. А якщо ні, він уб’є Емму.

Я був недостатньо сильним. Розумів, що здатен на все, аби вони її не скривдили — навіть віддати Коулу ключі до безмежної влади.

А тоді в мене виникла думка, від якої душа пішла в п’яти. А раптом я не зможу? Що, як Коул помиляється і я не зможу побачити глечики з душами або побачити зможу, але взяти — ні? Він мені не повірить. Подумає, що я брешу. Почне вбивати моїх друзів. І якби я навіть переконав його, що це правда (а я не зумію), він може так розлютитися, що все одно всіх повбиває.

Я подумки проказав молитву до свого діда (а мертвим людям узагалі можна молитися?). Ну, я помолився… і попросив, якщо він бачить мене, то хай проведе мене крізь усе це і зробить таким же сильним і могутнім, яким він був колись. «Дідо Портман, — молився я, — я розумію, що це божевілля, але Емма й мої друзі для мене важливіші за цілий світ, цілий проклятущий світ, і я залюбки віддам кожен його шматок Коулу в обмін на їхні життя. Я поганий? Не знаю. Але, думаю, ти міг би зрозуміти. Будь ласка, зрозумій мене».

Я підвів погляд і побачив, що з ведмежого плеча за мною спостерігає пані Сапсан. Наші погляди зустрілися, й вона швидко відвела очi, але я побачив на її брудних щоках світлі борозенки сліз. Неначе вона почула мої думки.

Наш маршрут пролягав крізь стародавній лабіринт звивистих стежок і сходинок, вирізьблених у пагорбах. Ті східці були стерті до півмісяців. А подекуди дорога зовсім зникала, бо її поглинали бур’яни. Я почув, як Перплексус скаржиться, що в нього пішли роки на те, щоб розгадати загадку дороги, яка веде до Бібліотеки душ, а тепер цей невдячний злодій топчеться по ній без жодної пошани. Яка страхітлива образа!

А потім Оливка спитала:

— Чому нам ніхто не сказав, що Бібліотека існує насправді?

— Тому що, моя люба, — відповіла їй імбрина, — це було заборонено. Безпечніше було розповідати…

Тут імбрина замовкла, щоб перевести дух.

— …що це просто казка.

Просто історія. Це стало однією з визначальних істин мого життя. Хоч як я намагався залишити їх пласкими, двовимірними, ув’язненими на папері й у чорнилі, та завжди існуватимуть історії, які відмовляються зоставатися всередині книжок. Ця історія ніколи не була просто історією. Хто-хто, а я знаю: історія поглинула ціле моє життя.

Ми вже кілька хвилин крокували вздовж звичайної на вигляд стіни. Навколо вистогнував свою моторошну пісню вітер: ненадовго вщухав, а потім починав спочатку. Раптом Коул здійняв руку й крикнув, щоб усі зупинилися.

— Ми ще не далеко зайшли? — стурбовано запитав він. — Я клянуся, грот був десь тут. Де картограф?

Перплексуса витягли з юрби.

— Радієш тепер, що не пристрелив його? — пробурчав собі під ніс Бентам.

Коул пустив його слова повз вуха.

— Де грот? — вимогливо запитав він, упритул наближаючись до Перплексуса лицем до лиця.

— Ах, напевно, сховався від тебе, — піддражнив його Перплексус.

— Не випробовуй мого терпіння, — попередив Коул. — Я спалю всі до єдиного примірники твоєї «Мапи днів». Ще до початку наступного року всі забудуть, як тебе звали.

Переплівши пальці рук, Перплексус зітхнув.

— Там, — він показав кудись за наші спини.

Ми його проминули.

Коул потупав до ділянки стіни, яку густо заплів дикий виноград.

Отвір у ній був такий скромний і так добре захований, що його будь-хто б не помітив; не так двері, як дірка в стіні. Коул відгорнув виноград і запхав голову досередини.

— Так! — почув я його вигук. І він вистромив голову та заходився роздавати накази.

— Далі підуть лише важливі люди. Брат, сестра, — він показав на Бентама й пані Сапсан. — Хлопець, — показав на мене. — Двоє вартових. І… — він обвів поглядом натовп. — Там темно, нам знадобиться ліхтарик. Дівчино, ти, — він тицьнув пальцем в Емму.

Мій шлунок зав’язався вузлом, а Емму витягли з юрби.

— Якщо решта вас турбуватимуть, — проінструктував Коул охоронців, — ви знаєте, що робити. — Коул націлив на юрбу револьвер. Усі з криками попригинали голови. Коул зайшовся сатанинським сміхом.

Еммин охоронець заштовхав її в діру. Ведмідь Бентама нізащо б туди не проліз, тож пані Сапсан спустили з його плеча й мій витвір одержав подвійне завдання охороняти нас обох.

Наймолодші діти зарюмсали. Хто міг знати, чи побачать вони директрису знову?

— Діти, будьте хоробрі! — гукнула їм пані Сапсан. — Я повернуся!

— Так, діти! — передражнив Коул. — Слухайтеся своєї директриси! Імбрина краще знає.

Нас із пані Сапсан удвох запхнули в отвір, і коли ми проходили крізь плутанину винограду, я вигадав момент, щоб непомітно їй прошепотіти:

— Що мені робити, коли будемо всередині?

— Усе, що він накаже, — прошепотіла вона у відповідь. — Якщо не будемо його сердити, може, й виживемо.

Виживемо, так, але якою ціною?

Ми відгорнули виноград і нетвердою ходою увійшли у дивний невідомий простір: кам’яну кімнату просто неба. На якусь хвилю мені перехопило подих — так шокувало мене велетенське спотворене обличчя, що витріщалося на нас зі стіни навпроти. Стіна, не більше, але з розкритим ротом замість дверей, двома виряченими й посіченими очима замість вікон, пара дірок за ніздрі й зарості довгої трави, що нагадували волосся й недоглянуту бороду. Вітер тут стогнав ще сильніше, ніж у лабіринті, неначе двері у формі рота намагалися застерегти нас якоюсь стародавньою мовою, що складалася з голосівок завдовжки з тиждень.

Коул показав рукою на двері.

— Бібліотека чекає.

Бентам здійняв капелюха.

— Надзвичайно, — промовив він тихо й шанобливо. — Вона неначе співає нам. Як усі спочилі тут душі прокидаються, щоб нас привітати.

— Привітати, — повторила Емма. — Щось я в цьому сумніваюся.

Вартові штовхнули нас у бік дверей. Ми пірнули в низький прохід і опинилися в ще одній кімнаті, схожій на печеру. Як і решта таких печер, бачених нами в Абатоні, її вирізьбили вручну в м’якій породі, але це було невимовно багато віків тому. Стеля тут нависала низько, стіни були голі, а на підлозі валялося хіба кілька соломин і поодиноких глиняних черепків. Найбільш унікальними тут були стіни, в яких було вирізьблено безліч маленьких заглибин, овальних угорі й пласких унизу, якраз таких завбільшки, щоб могли умістити в собі пляшку чи свічку. У глибині кімнати декілька дверей розгалужувалося в пітьму.

— Ну, хлопче, — сказав Коул. — Бачиш якісь?

Я роззирнувся.

— Якісь що?..

— Не грайся зі мною. Глечики з душами, — він приступив до стіни й засунув руку в западину. — Підійди й візьми один.

Я повільно розвернувся, обводячи поглядом стіни. Кожна западина на вигляд була порожньою.

— Я нічого не бачу, — признався я. — Може, в них нічого нема.

— Брешеш.

Коул кивнув моєму вартовому. Той зацідив мені кулаком у живіт.

Під крики Емми та пані Сапсан я впав на коліна й застогнав. Опустив погляд униз і побачив, що сорочкою стікає кров — не від удару, а з рани внаслідок укусу порожняка.

— Джеку, прошу тебе! — кричала пані Сапсан. — Це ж лише хлопчик!

— Лише хлопчик, лише хлопчик! — перекривив Коул. — У цьому якраз уся проблема! Їх треба карати, як дорослих чоловіків, зрошувати їх кров’ю — лише тоді паросток пробивається назовні, рослина міцнішає. — Він широкими кроками підійшов до мене, прокручуючи на пальці свій химерний стародавній револьвер. — Випростай йому ногу. Я хочу влучити в самісіньке коліно.

Вартовий повалив мене на землю й ухопив за литку. Моя щока терлася об землю, перед собою я бачив стіну.

Я почув, як зводиться курок. І поки жінки благали Коула пощадити мене, я роздивився щось у стінній заглибині. Обриси предмета, якого раніше не помітив…

— Стійте! — заволав я. — Я щось бачу!

Вартовий перевернув мене на спину.

— Отямився нарешті? — Коул навис наді мною й дивився згори вниз. — Що ж ти бачиш?

Я подивився знову, закліпав очима. Примусив себе заспокоїтися, сфокусувати зір.

Там, у стіні, поступово, як полароїдний знімок, проступало нечітке зображення кам’яної посудини. Була вона простою, без жодних прикрас, циліндричної форми, зі звуженою закоркованою шийкою. Її кам’яні стінки мали той самий червонястий відтінок, що й дивні пагорби Абатона.

— Це глечик, — сказав я. — Лише один. Він був перевернутий, тому я його й не помітив спочатку.

— Встань, — наказав Коул. — Я хочу побачити, як ти його витягнеш.

Я підтягнув коліна до грудей, перекотився на ноги і встав. У животі розлився пекельний біль. Я почовгав через усю кімнату й повільно засунув руку в заглибину. Обхопив пальцями глечик, та враз шоковано відсмикнув руку.

— Що там таке? — спитав Коул.

— Він крижаний, — відповів я. — Не чекав цього.

— Дивовижно, — пробурмотів Бентам. Досі він вагався, не наважуючись переступити через поріг, неначе думав, чи вартує все це зусиль. Але тепер підійшов поближче.

Я знову сягнув рукою в западину, вже готовий до холоднечі, й витяг глека назовні.

— Це неправильно, — сказала пані Сапсан. — Там, усередині, міститься душа дивного, і з нею слід поводитися шанобливо.

— Коли я її з’їм, це стане найбільшою шаною для душі, яку тільки можна віддати, — повідомив Коул, підійшов і став коло мене. — Опиши цей глечик.

— Він дуже простий. З каменю зроблений, — моя права рука почала замерзати, тому я переклав його в ліву. І побачив ззаду напис високими й тонкими, мов павутиння, літерами. Одне слово.

Асвіндан.

Згадувати про це я не збирався, але Коул стежив за мною яструбиним оком і побачив, що я щось помітив.

— Що там? — вимогливо спитав він. — Попереджаю: нічого не приховуй.

— Тут слово. Асвіндан.

— Назви по літерах.

— А-с-в-і-н-д-а-н.

— Асвіндан. — Коулове чоло спохмурніло. — Це давньою дивною, так?

— Очевидно, — відповів Бентам. — Не пам’ятаєш, що нам на уроках розказували?

— Звісно, пам’ятаю! Я вчився краще за тебе, забув? Асвіндан. Корінь тут — вінд. Це означає швидкість, тобто прискорення — і зміцнення, зростання сили!

— Брате, я б на твоєму місці не був такий певний.

— Ну звісно! — саркастично примружився Коул. — Я думаю, ти його собі забрати хочеш.

Простягнувши руку, Коул спробував вихопити в мене глечик. Йому вдалося обхопити шийку пальцями, та щойно глечик полишив мою руку, Коулові пальці стислися, неначе між них уже нічого не було, а глечик упав на підлогу й розбився.

Коул вилаявся й ошелешено подивився собі під ноги, де вже розтікалася калюжею яскраво-синя рідина.

— Тепер я це бачу! — радісно вигукнув він, показуючи пальцем на синю калюжку. — Так, я бачу!

— Так… так, я теж, — сказав Бентам, і вартові підтвердили. Рідину бачили всі, але глечики, у яких вона містилася і які її оберігали, були невидимі.

Один з вартових нахилився, щоб торкнутися синьої рідини пальцем. Та тієї ж миті, як його палець занурився, він закричав і відскочив, несамовито розмахуючи рукою, щоб струсити з неї речовину. Якщо глек був пекучо крижаним, то можна лише уявляти, якою холодною була та синя рідина.

— Як шкода, — промовив Коул. — Я б хотів поєднати цю душу з іншими обраними.

— Асвіндан, — повторив Бентам. — Корінь — свінд. Тобто «зсихатися». Радій, брате, що ти не випив цієї.

Коул спохмурнів.

— Ні. Ні, я певен, що я правий.

— Не правий, — сказала пані Сапсан.

Він метнув блискавичний погляд спершу на брата, потім на неї, переляканий, підозріливий, неначе зважував можливість, чи не змовилися вони проти нього. Та потім наче заспокоївся.

— Це лише перша кімната, — сказав він. — Найкращі душі зберігаються далі, я цього певен.

— Погоджуюсь, — сказав Бентам. — Щодалі, то старіші душі ми знаходитимемо, а що старіша душа, то вона могутніша.

— А потім ми дістанемося самісінького серця цієї гори, — додав Коул, — і зжеремо його.

Приставивши дула до ребер, нас змусили зайти в одні з чорних дверей. Наступна кімната дуже нагадувала попередню: зі стільником заглибин у стінах і дверима, що вели в темряву. Проте в ній не було вікон, і на запорошеній підлозі лежав лише одинокий навскісний промінь післяполуденного сонця. Денне світло залишалося в нас позаду.

Коул наказав Еммі розпалити вогонь. Мене змусив оглянути вміст стін. Я слухняно відрапортував про три глечики, але мого слова йому було недостатньо: він примусив мене постукати по кожному нігтем, щоб довести, що вони справді там, і пошарудіти рукою в десятку порожніх западин, аби перевірити, що вони порожні.

Далі він змусив мене їх прочитати. Хеолстор. Унґе-сеуєн. Меаґан-вундор. Ці слова нічого не означали для мене й викликали його невдоволення.

— Душі нікчемних рабів, — пожалівся він Бентамові. — Якщо ми хочемо бути королями, нам потрібні душі королів.

— Тоді вперед, — сказав Бентам.

Ми занурилися в плутаний лабіринт печер, якому, здавалося, кінця-краю не буде. Від денного світла залишився тільки спогад, підлога неухильно йшла вниз. Повітря ставало все холоднішим. Переходи, мов кровоносні судини, відгалужувалися кудись у темряву. Коул ішов, наче керуючись якимось шостим чуттям, упевнено звертав направо чи наліво. Він був безумцем, відверто божевільним, і я не мав сумнівів, що він нас заведе кудись так, що ми заблукаємо; навіть якщо зуміємо від нього втекти, то можемо довіку бродити в пастці цих печер.

Я спробував собі уявити, які бої розгорталися за право володіти цими душами, як стародавні титани-дивні вступали в битви серед гострих скель і долин Абатона, але картинка, що виникала в свідомості, занадто лякала. Усе, про що я міг думати, — як це жахливо, бути ув’язненим тут без світла.

Що далі ми просувалися, то більше глечиків стояло у стінах. Складалося таке враження, що мародери вже давно пограбували крайні кімнати, але всередину лабіринту заходити не стали — щось їх зупинило. Напевно, здоровий інстинкт самозбереження. Коул гавкав на мене, щоб я повідомляв йому новини, але вимагати розказувати, які заглибини зайняті, а які порожні, перестав, і лише коли-не-коли просив прочитати напис на глечику. Він хотів уполювати більшу дичину і, здавалося, вирішив, що в цій частині Бібліотеки є мало вартісного для нього.

У повній тиші ми простували далі. Кімнати ставали дедалі більшими й по-своєму величними: стелі здіймалися все вище, стіни ширшали. Тепер глечики були скрізь, у кожній заглибині, тотемними стовпами височіли в кутках, були засунуті в кожну щілину і шпарину. Від холоду, яким вони струмували, повітря ставало зимним. Тремтячи, я обхопив себе руками. Віддих виходив з рота парою, і знову не давало спокою тривожне відчуття, що за нами стежать. Ця так звана Бібліотека була величезним підземним світом, катакомбами та сховком для другої душі всіх дивних, які населяли землю до початку останнього тисячоліття. Їх були сотні тисяч. Це велетенське скупчення душ чомусь тиснуло на мене: здавлювало мозок і легені, тож я мав таке відчуття, що потроху тону в морських глибинах.

І я бачив, що не лише я почуваюся незатишно. Навіть вартові — й ті стали лякливими. Вони підскакували від найменшого шуму й постійно озиралися через плече.

— Ти це чув? — спитав мій.

— Голоси? — сказав інший.

— Ні, вода, наче вода десь шумить…

Поки вони перемовлялись, я мигцем позирнув на пані Сапсан. Чи було їй страшно? Ні. Здавалося, вона вичікує слушної миті, чекає й спостерігає. Мене це трошки заспокоїло, а ще те, що вона вже давно могла перекинутися на пташку й полетіти геть від своїх викрадачів, але не зробила цього. Поки ми з Еммою в полоні, вона лишатиметься з нами. Та, можливо, річ була не лише в її інстинктивному бажанні захищати. Може, в неї був план.

Повітря все холоднішало, і піт, що виступив на моїй шиї, помалу перетворювався на крижану воду. Ми йшли через кімнату, де було стільки глечиків, що мені доводилося скакати на одній нозі, щоб їх не поперекидати, хоча всі інші просто проходили крізь них. У мене виникло відчуття, що мене душать мертві. Увесь простір тут був заповнений ними, як на залізничній платформі в годину пік, на Таймс-сквер у новорічну ніч — і вся публіка стояла з непорушними обличчями та відвислими щелепами й вирячалася на нас, невдоволена, що ми прийшли. (Я не те щоб це бачив, але відчував.) Зрештою навіть Бентам не витримав.

— Брате, стривай, — задихано мовив він, відтягуючи Коула за плащ іззаду. — Не думаєш, що ми вже достатньо далеко зайшли?

Дуже повільно Коул розвернувся до нього. Його обличчя рівномірно розділилося на дві половини: одна палахкотіла вогнем, друга ховалася в тіні.

— Ні, не думаю, — проказав він.

— Але душ, які є тут, має вистачити…

— Ми ще його не знайшли, — різким, знервованим голосом відповів Коул.

— Знайшли що, сер? — наважився спитати мій охоронець.

— Коли побачу, я зрозумію! — відрубав Коул.

А потім раптово звеселів й побіг уперед, у пітьму.

— Сер! Зачекайте! — кричали йому навздогін вартові, штовхаючи нас за ним.

Коул ненадовго пропав з вигляду, та потім знову з’явився — на іншому кінці зали, яку освітлював стовп кволого синього сяйва. Він стояв у його ореолі й на щось дивився, немов загіпнотизований. Коли ми порівнялися з ним і завернули за ріг, то побачили, що це: довгий тунель, осяяний лазуровим світлом. Ним палахкотів квадратний прохід, що відкривався на протилежному його кінці. А ще до моїх вух долинав якийсь невиразний звук — наче шуміла вода.

Заплескавши в долоні, Коул аж заухкав.

— Господи, ми вже близько!

Як одержимий, він бігцем припустив уздовж коридору, і ми змушені були, перечіпаючись, бігти слідом. А коли наблизилися до краю, то світло, яке нас огорнуло, було таким сліпучим, що ми всі мимоволі зупинилися, бо не бачили вже, куди прямуємо.

Емма загасила свій вогонь. Тут він уже був не потрібен. Затуливши очі пальцями й позираючи між них, я поволі роздивився це місце. То була найбільша печера з тих, що ми досі бачили, велетенський циркулярний простір, що скидався на вулик, сто футів у перетині внизу, але на стелі стіни сходилися в одній точці. Печера купалася в сяйві розсіяного синього світла і здіймалася вгору на кілька поверхів. На кожній поверхні, у кожній заглибині та на кожному глечику (а їх були тисячі) зблискували крижані кристали. Красивими гірляндами вони прикрашали стіни, що сягали у неймовірну височінь.

Попри холоднечу, тут вільно текла вода. Вона била струменем з крана у формі голови сокола, витікала в невеличкий тунель, що огинав кімнату по колу біля підніжжя стін, і потрапляла в неглибокий басейн, обкладений гладеньким чорним камінням, на дальньому краю зали. Саме ця вода й була джерелом райського світла в цій залі. Подібно до речовини в глечиках для душ, вона світилася примарно-синім сяйвом і навпереміну то яскравішала, то тьмянішала, неначе дихала. Усе це разом нагадувало якесь скандинавське спа і могло б навіть заспокоювати нерви, якби не виразний людський стогін, що без упину звучав на тлі приємного жебоніння води. Цей самий стогін ми чули надворі. Я ще помилково сприйняв його за вітер, що свистів у дверях. Але тут вітру не було — й можливості його почути також. То було щось інше.

Захеканий Бентам пошкутильгав у печеру слідом за нами, затуляючи очі долонею, а Коул уже виходив на середину зали.

— ПЕРЕМОГА! — вигукнув він. І те, як його голос зрикошетив між височезних стін, здавалося, подарувало йому неабияку втіху. — Ось вона! Наша скарбниця! Наша тронна зала!

— Вона така велична, — кволо промовив Бентам, човгаючи ногами, щоб стати поряд із братом. — Тепер я розумію, чому так багато людей віддали свої життя в боротьбі за неї…

— Ти робиш страхітливу помилку, — попередила Коула пані Сапсан. — Не можна оскверняти цю святиню.

Коул театрально зітхнув.

— Ну чому ти вічно все псуєш своїми учительськими моралями? Чи ти просто заздриш і оплакуєш кінець свого правління, обдарованіша сестро? Подивись на мене, я можу літати, я можу робити часові контури! Ще одне покоління — і ніхто вже не згадає, що існували такі дурні створіння, як імбрини.

— Е ні, помиляєшся! — закричала Емма, не спроможна більше тримати язика на припоні. — Це про вас двох усі забудуть!

Еммин охоронець хотів був її вдарити, але Коул наказав не чіпати.

— Нехай виговориться, — сказав він. — Може, це її остання можливість, іншої вже не буде.

— Хоча ні, про вас не забудуть, — не вгавала Емма. — Ми напишемо про вас новий розділ «Казок». «Жадібні брати» — так ми його назвемо. Чи «Кошмарні жахливі зрадники, які дістали по заслузі».

— Гм, якось пласко й нецікаво, — сказав Коул. — Я думаю, ця назва звучатиме так — «Дивовижні брати подолали упередження й стали законними володарями царства дивних». Чи щось не менш грандіозне. І тобі, дівчино, пощастило, що я зараз у такому чудовому гуморі!

Він звернув увагу на мене.

— Хлопче! Розкажи про тутешні глечики. І нічого не замовчуй, навіть найдрібніших деталей. — Він вимагав вичерпного опису, і я дав йому його, зачитавши вголос безліч написів тонким почерком. Якби ж я говорив давньою дивною, подумав я, то міг би збрехати про те, що там написано, може, навіть піддурив би Коула і той випив слабку й дурненьку душу. Але я був досконалою машиною-автоматом: благословенним, бо мав здібності, і проклятим через своє невігластво. Єдине, що спало мені на думку, — відвернути його увагу від тих глечиків, що вочевидь дуже багато обіцяли.

Серед них траплялись як дрібні й прості, так і великі, багато прикрашені й важкі, у формі клепсидри й з подвійними вушками. На їхній поверхні було намальовано крила, прикрашені коштовностями; здавалося очевидним, що вони містять душі могутніх і важливих (чи надміру пихатих) дивних. Але їх зраджував великий розмір їхніх заглибин, а коли Коул змусив мене постукати по стінках кісточками пальців, то звук був гучний і глибокий.

Фокусів у рукаві не лишилося. Коул отримає бажане, і перешкодити йому я не міг. Та його наступний вчинок здивував усіх. Бо спочатку видався напрочуд щедрим. Розвернувшись до своїх охоронців, він спитав:

— Ну! Хто хоче хильнути першим?

Охоронці здивовано перезирнулися.

— Що ти маєш на увазі? — Бентам стривожено пошкутильгав до нього. — Хіба першими не ми повинні бути? Я і ти? Ми так довго до цього йшли…

— Братику, не будь скнарою. Хіба я не обіцяв їм винагороду за вірність? — Він знову подивився на охоронців, шкірячи зуби, наче ведучий у якомусь ігровому шоу. — То хто з вас?

Обидва притьмом здійняли руки.

— Я, сер, я!

— Я хочу!

Указівним пальцем Коул показав на витвора, який охороняв мене.

— Ти, — мовив він. — Мені подобається твій бойовий дух. Підійди сюди.

— Дякую вам, сер, дякую!

Коул націлив на мене пістолет, таким чином звільняючи мого охоронця від несення служби.

— Ну, котра з цих душ вам більше до вподоби? — Він згадав, які глечики я називав, і став їх перелічувати. — Йет-Фару. Щось пов’язане з водою, потоп. Годиться, якщо мріяв жити під водою. Вольсенвирсенд. Здається, це якийсь напівкінь-напівлюдина — кентавр, який владарює над хмарами. Бенні, нічого не пригадуєш про це?

Бентам щось нерозбірливе пробурмотів, але Коул його не слухав.

— Стил-хюд, о, це хороше. Металева шкіра. Може придатися в бою, але цікаво, чи треба себе змащувати мастилом…

— Сер, сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я спитаю, — мляво озвався охоронець, — але, може, взяти одну з більших урн?

Коул похитав пальцем.

— Люблю амбітних людей, але ті глечики — для мене й мого брата.

— Авжеж, сер, авжеж, — запевнив його охоронець. — Але… е-е… може, були ще якісь?

— Я дав тобі вибір, — тоном, що віщував застереження, промовив Коул. — Тому вибирай.

— Так, так, пробачте, сер… — обличчя вартового спотворила гримаса душевного болю. — Я вибираю Йет-Фару.

— Відмінно! — прогримів Коул. — Хлопче, витягни глек.

Засунувши руку в заглибину, на яку вказав Коул, я дістав глечик. Він був такий холодний, що довелося відтягти манжету куртки й узятися за нього, мов у рукавичці. Але навіть крізь тканину відчувалося, що глечик забирає все тепло, яке ще лишалося в моєму змерзлому тілі.

Охоронець вирячився на мою руку.

— І що мені з цим робити? — спитав він. — Спожити, як амброзію?

— А тут я не певен, — відповів Коул. — Брате, а ти що думаєш?

— Теж не знаю напевно, — сказав Бентам. — У давніх текстах про це не було жодної згадки.

Коул задумливо пошкріб підборіддя.

— Я думаю… так, я думаю, це треба вживати, як амброзію. — Зненацька набувши певності, він кивнув. — Так, ось у чому ключ. Точнісінько як амбро.

— Впевнені? — спитав охоронець.

— Абсолютно. На сто один відсоток, — кивнув Коул. — Та не нервуйся ти так. Ти ж в історію увійдеш. Як першопрохідець!

Вартовий зустрівся зі мною поглядом.

— Без фокусів, — попередив він.

— Без фокусів, — пообіцяв я.

І відкоркував глечик. З шийки засяяло синє світло. Охоронець накрив долонею мою руку, підняв її з глечиком над своєю головою і відхилив обличчя назад.

Вдихнув повітря — глибоко, з трепетом.

— Пан або пропав, — сказав він і перехилив мою руку.

В’язкою цівкою з глечика полилася рідина. Тієї ж миті, як вона потрапила йому в очі, його рука мертвою хваткою стисла мою, і я навіть злякався, що він мені пальці переламає. Вивільнив руку й відскочив назад, а глечик упав на землю й розбився.

Обличчя вартового посиніло й задиміло. Він закричав, упав на коліна, здригаючись усім тілом, і повалився вперед. Коли його голова вдарилася об землю, то розлетілася на друзки. Уламки замороженого черепа розсипалися в мене під ногами. Після цього він замовк і явно помер.

— Господи! — закричав Бентам.

Коул несхвально поцокав язиком — немовби в нього на очах хтось розлив келих коштовного вина.

— От холера, — задумливо промовив він. — Здається, це не так, як амброзію, приймають. — Він обвів залу поглядом. — А зараз має спробувати хтось інший…

— Мілорде, я дуже-дуже зайнятий! — закричав другий вартовий, цілячись в Емму та пані Сапсан.

— Так, Джоунс, я бачу, що в тебе руки зброю тримають. То, може, хтось із наших гостей спробує? — Він глянув на Емму. — Дівчино, зроби це для мене, і обіцяю взяти тебе на посаду придворного блазня.

— Провалися ти в пекло, — прогарчала Емма.

— Це можна влаштувати, — рикнув він у відповідь.

І тут на краю зали щось гучно зашипіло й засяяло яскравіше; усі розвернулися на звук. Рідина з розбитого глечика дісталася каналу попід стіною, і там, де вона змішалася з водою, відбувалася реакція. Вода пухирилася й згорталася, палаючи яскравіше, ніж дотепер.

Це дуже розвеселило Коула.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він і навшпиньки підбіг до води.

Стрімка течія рознесла яскраві пухирці по краях зали. Ми проводжали їх поглядом, аж поки вода не досягла мілкої обкладеної камінням водойми на дальньому кінці зали, а тоді й сама водойма запінилася, засвітилася, і з неї до стелі вистрелив стовп яскравого синього світла.

— Я знаю, що це! — тремким голосом мовив Бентам. — Це називається водойма духів. Старовинне знаряддя для викликання мертвих і розмов із ними.

Понад поверхнею водойми в стовпі світла зависла примарна біла пара, поволі набуваючи обрисів людини.

— Але якщо хтось живий зайде у водойму під час викликання…

— Він поглине дух, якого викликають, — закінчив за нього Коул. — Ось вам і відповідь! Ми її знайшли!

Дух непорушно застиг над водою. Був він убраний в просту туніку, під якою прозирала луската шкіра й спинний плавець, що стирчав іззаду. То була душа Йет-Фару, морської людини, яку вибрав охоронець. Здавалося, той стовп сяйва править йому за в’язницю, з якої він не може втекти.

— Ну? — Бентам жестом показав на водойму. — Ти йдеш?

— Чужі недоїдки мене не цікавлять, — презирливо скривився Коул. — Я хочу оцей. — І він показав на глечик, по якому я постукував на його вимогу раніше. Найбільший поміж них. — Вилий його у воду, хлопче. — Він націлив револьвер мені в голову. — Зараз же.

Я підкорився. Із великої западини я тягнув глека обома руками, потім нахилив шийкою до себе — обережно, щоб бризки не знищили мені обличчя.

Ясно-синя рідина потекла по стіні в канал. Вода оскаженіла — сичала, пухирилася й вистрілювала таким сліпучим світлом, що довелося замружитися. Коли рідина з урни попливла через усю залу до водойми, я метнув погляд на пані Сапсан та Емму. То був наш останній шанс зупинити Коула, і всього один охоронець залишився, але той не спускав очей та зброї з жінок, а Коул досі цілив зі свого револьвера акурат мені в голову. Ми досі були в їхній владі.

Рідина з великої урни досягла водойми, і поверхня спінилася та захвилювала, неначе з глибин от-от мало постати морське чудовисько. Сніп світла, що вистрелив догори, був ще яскравіший, і Йет-Фару випарувався безслідно.

Над водою вже збиралася інша хмара, значно більша за попередню. Обриси чоловіка, яких вона набувала, були гігантськими, вдвічі вищими за будь-кого з нас, із удвічі ширшими грудьми. Замість рук у нього були лапи з пазурами і здіймав він їх долонями догори, засвідчуючи свою величезну й жахливу владу.

Побачивши це створіння, Коул посміхнувся.

— Мій вихід, як-то кажуть. — Вільною рукою він сягнув до кишені плаща, витяг складений аркуш паперу й струснув його, розгортаючи. — Хочу лише сказати кілька слів перед тим, як офіційно змінити форму життя.

До нього покульгав Бентам.

— Брате, я думаю, краще нам не баритися…

— Неймовірно! — викрикнув Коул. — Невже ніхто не дозволить мені пережити хвилинку слави?

— Послухай! — просичав Бентам.

Ми прислухалися. Кілька секунд я нічого не чув, та потім здалеку долинув високий різкий звук. Я побачив, як напружилась Емма, як широко розплющилися її очі.

Коул сердито насупився.

— Це що… пес?

Так! Пес! Там, далеко, загублений у відлуннях, гавкав собака.

— У дивних був при собі пес, — сказав Бентам. — Якщо він вистежив нас за слідом, то навряд чи він прийшов сюди сам-один.

А це могло означати тільки одне: наші друзі подужали своїх вартових і з Едисоном на чолі прийшли нас рятувати. Так — наближалася клята кавалерія! Але до здобуття безмежної влади Коулу залишалися лічені секунди, і невідомо було, як далеко розноситься луна в цих печерах. Можливо, щоб дістатися сюди, нашим потрібно ще кілька хвилин, а на той час буде вже запізно.

— Ну що ж, — промовив Коул, — напевно, мої зауваги почекають більш слушної нагоди. — І на цих словах він заховав папірець назад у кишеню. Здавалося, він зовсім не поспішає, а це доводило Бентама до сказу.

— Джеку, ворушися! Забирай свого духа, а потім я свого!

Коул зітхнув.

— Щодо цього. Ти знаєш, я тут подумав… Навряд чи ти зможеш упоратися з такою великою владою. Розумієш, ти слабодухий. Я в жодному разі не хочу сказати, що ти не розумний, ні. Навпаки, ти розумніший за мене! Але мислиш ти як слабка людина. Воля в тебе слабка. Знаєш, бути розумним недостатньо. Треба ще мати норов!

— Ні, братику! Не роби цього! — заскиглив Бентам. — Я буду твоєю правою рукою, твоєю відданою довіреною особою… ким завгодно буду, ким схочеш…

«Так тобі й треба, — подумав я. — Говори-говори…»

— Оце плазування на пузі… саме його я й мав на увазі, — похитав головою Коул. — Змінити думку може лише слабка духом людина. Така, як ти. Але мене благаннями й рюмсанням не візьмеш.

— Ні, ти просто хочеш помститися, — з гіркотою в голосі промовив Бентам. — Неначе того, що ти переламав мені ноги й ув’язнив на довгі роки, було недостатньо.

— Та ні, цього вистачило, — сказав Коул. — Так, це правда, я був злий за те, що ти перетворив нас усіх на порожняків. Але з іншого боку, мати в розпорядженні армію монстрів було не так уже й погано. Та, якщо вже зовсім чесно, то річ навіть не у твоєму кволому характері. Просто… мені погано вдається грати роль брата. Напевно, так. Альма про це може більше тобі розказати. Я не люблю ні з ким ділитися.

— То вперед! — виплюнув Бентам. — Не зволікай довго, застрель мене, та й по всьому!

— Я міг би, — сказав Коул. — Але, думаю, кращого ефекту я досягну, якщо застрелю… його.

Він націлив револьвер мені в груди й натиснув на гачок.

Удар кулі я відчув чи не раніше, ніж гуркіт револьвера. Відчуття було таке, неначе по мені вгатили невидимі гігантські кулаки. Мене збило з ніг і відкинуло на спину. Після того все стало якимось абстрактним. Я дивився в стелю, й поле зору звузилося до шпилькового отвору. Хтось викрикував моє ім’я. Заговорила інша зброя. Знову постріл.

Ще крики.

Я невиразно усвідомлював, що моє тіло відчуває величезний біль. Що я помираю.

А потім наді мною схилились Емма й пані Сапсан. Їхні обличчя виражали біль, вони кричали, вартовий десь подівся. Я не міг зрозуміти їхніх слів — здавалося, що я під водою. Вони намагалися перемістити мене, відтягти за плечі до дверей, але обважніле тіло не слухалося. А потім десь із водойми пролунало виття ураганного вітру, і, всупереч нестерпному болю, я спромігся повернути голову й подивитися в той бік.

Коул стояв, по литки занурившись у воду. Він розпростер руки й відкинув голову назад, паралізований випаром, що його охопив і зливався з ним. Той туман затікав у кожен отвір у його голові. Завитки ковзали вниз по горлу, мотузки проникли догори носом, клуби просочувалися в очі та вуха. А тоді за лічені секунди все зникло, і синє світло, що осявало печеру, наполовину пригасло, неначе Коул поглинув і його силу також.

Я чув, що пані Сапсан кричить. Емма взяла пістолет одного з вартових і спорожнила магазин, стріляючи в Коула. Він стояв неподалік, а вона добре стріляла. І напевно влучила в нього, але Коул навіть не здригнувся. Замість упасти, він цілком навпаки — розростався. Він ріс дуже швидко, за кілька секунд удвічі збільшившись заввишки та завширшки. Його шкіра рвалася й гоїлася, рвалася й гоїлася, і Коул по-тваринному кричав. Невдовзі він уже більше нагадував вежу з сирої рожевої плоті й подертого одягу. Його велетенські очиська горіли електричним синім вогнем, бо вкрадена душа нарешті заповнила ту давню порожнечу, яку він так довго плекав. Та найстрашнішими були його руки. Вони стали гігантськими, вузлуватими, товстими й покрученими, як коріння дерев. І на кожній було по десять пальців.

Емма та пані Сапсан знову спробували відтягти мене до дверей, але Коул рушив у наш бік. Він по-слонячому гупнув ногою, виходячи з водойми, й голосом, що проймав до кісток, закричав:

— АЛЬМО, АНУ ВЕРНИСЯ!

Коул здійняв страхітливі ручиська. Якась невидима сила відірвала од мене пані Сапсан та Емму. Їх підкинуло вгору, й там вони зависли, на висоті десяти футів над землею, відчайдушно розмахуючи руками. Так тривало, поки Коул не опустив долоні. Швидко, мов м’ячик одскочив від стіни, вони впали на землю.

— Я ВАС ЗУБАМИ НА ПОРОХ ПЕРЕТРУ! — проревів Коул і рушив через усю печеру в їхній бік. Кожен його крок був наче землетрус.

Напевно, від адреналіну мій зір і слух трохи сфокусувалися. Уявити собі гіршу смерть, ніж ця, я не міг: провести останні хвилини, дивлячись, як на моїх очах роздирають живцем жінок, яких я люблю. Та, зачувши собачий гавкіт, я зрозумів, що може статися й гірше: я побачу, як гинуть і мої друзі.

Емма й пані Сапсан побігли. Але вони не мали вибору. Повернутися й забрати мене було б неможливо.

З коридору стали з’являтися наші. Діти й імбрини — всі навпереміш. Шарон зі споруджувачами шибениць теж. Напевно, їх привів сюди Едисон, бо першим у залу забіг він. У зубах у нього теліпався ліхтар.

Вони й гадки не мали, з чим їм доведеться зіткнутися. Я шкодував, що не можу попередити їх — навіть не намагайтеся з ним боротися, біжіть, — але вони б мене й не послухалися. Побачивши велетенське чудовисько, вони стали кидати в нього всім, що було напохваті. Теслярі витягли з-за поясів молотки. Бронвін жбурнула шматком стіни, який принесла з собою, — з розмаху, наче гранату метнула. У декого з дітей були пістолети, які вони забрали у витворів, і вони стріляли в Коула. Імбрини перекинулися на птахів і хмарою кружляли довкола його голови, дзьобаючи всюди, куди могли.

Але все це йому нітрохи не зашкодило. Кулі відскакували. Шмат стіни він відбив рукою. Зловив молотки гігантськими зубами й виплюнув. А імбрини, наче рій мошкари, тільки дратували його. Він розвів руки й вузлуваті пальці (корінці, що на них теліпалися, затанцювали, мов живий дріт), а потім повільно звів долоні. І коли він це зробив, усіх імбрин, що кружляли довкола його голови, невидима сила відштовхнула, а всіх дивних зігнала в щільну купу.

Він стулив долоні й пожмакав ними, наче хотів зібгати аркуш паперу. Імбрин і дивних підняло з землі й зігнало в сферичне місиво, з якого стирчали тільки кінцівки й крила. Лишився тільки я (крім Бентама — куди подівся Бентам?). Я силкувався підвестися, встати й зробити щось, та ледве міг підняти голову. О Господи, їх перетирало на порох. Відлуння наляканих криків одбивалося від стін. І я подумав, що це кінець, ще мить — і з них, мов сік із розчавленого фрукта, поллється кров. Але раптово Коул підняв руку догори й замахав перед самісіньким своїм носом, щось відганяючи.

Бджоли. Рій бджіл Г’ю вирвався із сокодавки й налетів на Коула, жалячи його в очі. Відповіддю їм було виття такої руйнівної сили, що здригнулася вся зала. Імбрини й дивні попадали на землю, щільний шар з їхніх стиснутих тіл розпався, і вони розсипалися навсібіч. Слава Богу, їх не почавило.

Пані Сапсан у вигляді птахи пронизливо кричала, підіймала людей на ноги й гнала до дверей, у бік коридору. Біжіть! Біжіть! Тікайте!

А потім налетіла на Коула. Той уже розправився з бджолами й знову розводив руки, ладний підняти всіх з підлоги й розплющити об стіну. Але не встиг — пані Сапсан каменем упала на нього згори й вгородила йому кігті в обличчя, проорюючи широкі криваві борозни. Та він, рвучко розвернувшись, вдарив її навідліг ручиськом. Пані Сапсан перелетіла через усю залу, вдарилася об стіну і впала на долівку, та вже більше й не ворушилася.

Коли нарешті Коул розвернувся, щоб розправитися з іншими, майже всі вже зникли в коридорі. Коул простягнув до них долоню, стулив її, потягнув до себе, але вони вже були далеко, далі, ніж сягала його сила телекінезу, очевидно. Невдоволено заревівши, він подався навздогін, потім гепнувся на пузо й спробував пролізти крізь отвір у коридор. Хоч і насилу, та протиснутися він усе-таки міг.

Отоді я нарешті й побачив Бентама. Він сховався в каналі з водою, а тепер виліз, мокрий, як курка, зате неушкоджений. Він зігнувся в три погибелі, спиною до мене, і щось там робив, але що саме, я не бачив.

Що ж до мене, то я відчував, ніби повертаюся до життя. Біль у грудях потроху слабшав. Я спробував поворухнути руками, суто задля експерименту, і зрозумів, що можу. Я обережно поклав їх собі на груди, думаючи, що намацаю багато кульових отворів і крові. Але мої груди були сухими. А замість дірок пальці знайшли шматочок металу, сплющений, як монета. Я зімкнув на ньому руки, підніс до очей, щоб роздивитися.

То була куля. Вона не пробила мого тіла. Я не помирав. Куля залишилася в шарфі.

У шарфі, який сплів для мене Горацій.

Звідкілясь він знав, що це станеться, й примусив мене начепити цей шарф із вовни дивної вівці. Дякую Тобі, Господи, за Горація…

На іншому боці кімнати щось спалахнуло, і я підвів голову — усе, на що був здатен, — та побачив, що очі в Бентама палають і з них вистрілюють конуси розжареного білого світла. Ось він кинув щось на землю, і я почув дзенькіт скла.

Він вжив пляшечку амбро.

Зібравши всю свою силу в кулак, я перевернувся на бік, підтягнув ноги до грудей і почав вставати. Бентам накульгував уздовж стін, шукаючи глечики. І кожен дуже уважно роздивлявся. Так, наче міг їх бачити.

І тут я зрозумів, що він зробив. Що він якусь хвилю тому прийняв. Усі ці роки він приберігав душу мого діда для цієї миті і от тепер її спожив.

Він бачив ті глечики. Він був спроможний на це так само, як і я.

Я стояв на колінах. Спираючись долонями на землю. Підтягнув одну ногу, сперся на неї й через силу встав. Мені це нагадувало воскресіння з мертвих.

А Коул уже проштовхався в коридор і половину його подолав. Я чув на іншому кінці луну від голосів моїх друзів. Вони ще не втекли. Може, не схотіли кидати пані Сапсан (чи, можливо, мене). Вони досі боролися.

Бентам, наскільки йому дозволяло каліцтво, пустився бігти. Бо помітив ще один великий глечик і на нього націлився. Я зробив кілька нетвердих кроків у його бік. Він уже був біля глечика. Перевернув його. Синя рідина засичала в каналі й розпочала свій забіг до водойми духів.

Бентам розвернувся й побачив мене.

Пошкутильгав до водойми, а я, теж на непевних ногах, рушив за ним. Рідина з глечика досягла водойми. Вода люто зашумувала, і до стелі вистрелив стовп сліпучого світла.

— ХТО ТУТ ЧІПАЄ МОЇ ДУШІ? — проревів у коридорі Коул. І знову змією поліз у двері.

Я схопив Бентама. Ну, або впав на нього — це вже як забажаєте. Я був слабкий, потерпав од запаморочення, а старий нетвердо стояв на ногах. Чудова з нас була пара рівних суперників. Ми трохи поборюкалися, та коли стало зрозуміло, що я переважаю його в силі, він здався.

— Послухай мене, — сказав він. — Я повинен увійти у водойму. Я — ваша єдина надія.

— Заткнися! — Я вхопив його за руки, якими він досі намагався відбиватися. — Я твої брехні не слухатиму.

— Якщо ти мене не відпустиш, він нас повбиває!

— Ти з глузду з’їхав? Якщо я тебе відпущу, ти йому допоможеш. — Врешті мені вдалося схопити його за зап’ястя. Бо він усе силкувався видобути щось із кишені.

— Ні, ні! — закричав він. — Я стільки помилок скоїв… але я все виправлю, якщо ти дозволиш мені допомогти тобі.

— Допомогти мені?

— У мене в кишені!

Коул повільно протискувався з коридору, ревучи щось про свої душі.

— У нагрудній кишені камізельки! — викрикнув Бентам. — Там цидулка. Я завжди її з собою ношу, про всяк випадок.

Відпустивши його руки, я сягнув у його нагрудну кишеню. І там знайшов клаптик складеного паперу, який нетерпляче розгорнув.

— Що це? — спитав я. Написано було давньою дивною, якою я не володів.

— Рецепт. Покажи його імбринам. Вони зрозуміють, що треба робити.

Над моїм плечем виникла чиясь рука й вихопила в мене папірець. Пані Сапсан, пом’ята, однак у людській подобі.

Вона прочитала папірець. Враз її очі загорілися, й вона подивилася на Бентама.

— Ти певен, що це подіє?

— Одного разу вже подіяло, — сказав він. — Не бачу причин, чому б не спрацювало тепер. Імбрин тут навіть більше…

— Відпусти його, — наказала вона мені.

Я шоковано подивився на неї.

— Що? Але він збирається…

Пані Сапсан поклала руку мені на плече.

— Я знаю.

— Він украв душу в мого дідуся! І спожив її… вона зараз у ньому, всередині!

— Джейкобе, я знаю. — Вона подивилася на мене згори вниз; її обличчя випромінювало доброту, та водночас і твердість. — Усе це правда і ще гірше. І добре, що ти його спіймав. Але зараз ти повинен його відпустити.

Тож я пустив руку Бентама. За допомогою пані Сапсан підвівся. А потім встав і Бентам, печальний, зігнутий старий з блискучо-чорними смугами, рештками душі мого діда, що стікали по його щоках. Мені навіть здалося, що в його очах на мить прозирнув Ейб — що в них спалахнула іскорка його духу і підморгнула мені.

Притьмом розвернувшись, Бентам побіг до стовпа світла й водойми духів. Випар збирався у форму гіганта, майже такого самого, як у Коула, та тільки з крилами. Якщо Бентам встигне скупатися, в Коула з’явиться гідний супротивник. А Коул тим часом майже вибрався з коридору і лютував неймовірно.

— ЩО ТИ НАКОЇВ? — заволав він. — Я ТЕБЕ ЗНИЩУ!

Пані Сапсан штовхнула мене на землю й лягла поряд.

— Нема часу ховатися, — сказала вона. — Вдай мертвого.

Бентам заліз у водойму, і одразу ж випар почав проникати в усі отвори його тіла. Коул нарешті проліз у дверний прохід і одразу ж важко скочив на ноги та побіг до Бентама. Його ножисько опустилося недалеко від наших голів і ледь нас не розчавило. Але Коул запізно добіг до водойми й не встиг завадити Бентаму злитися зі старезною душею, яка покоїлася в тому глечику. Молодший і слабший брат пані Сапсан уже розрісся й став удвічі більшим за свій оригінальний зріст.

Ми з директрисою допомогли одне одному зіп’ястися на ноги. Поза нашими спинами Коул і Бентам уже чубилися із такими звуками, наче розривалися бомби. Ніхто не підказував мені, що треба тікати, я сам зрозумів.

Уже на середині коридору нам назустріч вибігли Емма та Бронвін. Вони підхопили нас попід руки й повели у сховок швидше, ніж туди могли б дістатися наші кволі й понівечені тіла. Ми не розмовляли — часу лишалося тільки на те, щоб бігти, та в жодному разі не кричати, бо нас могли почути. Але Еммине обличчя, наелектризоване зачудуванням і полегкістю від того простого факту, що я лишився живим, промовляло все без слів.

Нас поглинув чорний тунель. Ми встигли. Озирнувся я лише раз, щоб одним оком побачити бійню, що вибухла у нас за спинами. Крізь хмари куряви й пари я угледів двох істот, вищих за два будинки, і вони намагались одна одну прикінчити: однією рукою, всіяною шпичаками, Коул душив Бентама, а іншою вичавлював йому очі. Бентам, з комашиною головою й тисячею запасних очей, встромив довгі гнучкі жвала Коулу в шию й лупцював його велетенськими шкірястими крилами. У дивному танці мелькали кінцівки; вони гатили один одного об стіну, усе навколо них сипалося на землю, незліченні глечики з душами злітали в повітря й розбивалися, проливаючись осяйним дощем.

Ця картинка моїх майбутніх нічних жахіть міцно закарбувалася в моїй пам’яті, і я дозволив Еммі потягти мене в темряву.

Друзів ми знайшли в сусідній печері: вони сиділи майже в повній темряві, єдиним промінчиком світла тут був ліхтарик у пащі в Едисона, який теж мав от-от згаснути. Коли Емма розпалила вогник і всі побачили, що ми розгонистим кроком підходимо до них, пошарпані, але живі, вони хором радісно закричали. Побачивши їх в Емминому світлі, я здригнувся. Вони самі мали жахливий вигляд, скривавлені та вкриті синцями після того, як їх пом’яв Коул. Декотрі накульгували, бо розтягнули зв’язку чи поламали ногу.

Вибухові звуки, що долинали з печери, де билися велетні, ненадовго вщухли, й Емма нарешті змогла мене обійняти.

— Я бачила, як він у тебе стріляв! Яким дивом ти вижив?

— Дивом шарфа з вовни дивної вівці, дивом Горацієвих снів! — я розцілував Емму й відсторонився, щоб пошукати в юрбі Горація. А коли знайшов, обійняв його так міцно, що його ноги в лакованих туфлях аж трохи піднялися над підлогою.

— Дуже надіюся, що настане день, коли я зможу тобі за нього віддячити, — я посмикав за шарф.

— Я такий радий, що він допоміг! — просяяв Горацій.

Руйнування відновилися, гуркіт стояв неймовірний. З коридору до нас викотилися уламки породи. Хай навіть Коул і Бентам не могли тепер дістатися до нас, та завалити весь цей лабіринт нам на голови вони ще цілком були здатні. З Бібліотеки треба було вибиратися, а потім — і з цього контуру.

Ми побігли, човгаючи й припадаючи на ноги, тим самим шляхом, яким сюди прийшли. Половина з нас жахливо шкутильгала, інші підтримували нас, як костури. Едисон вів нас уперед, керуючись своїм нюхом, назад через лабіринт, до виходу. Гуркіт битви Коула й Бентама, здавалося, переслідував нас — що більше ми віддалялися, то гучнішим він ставав, неначе вони досі росли. До яких розмірів вони могли збільшитися, якої сили набути? Можливо, душі з усіх глечиків, які вони побили, дощем опали у водойму й тепер підживлювали їх, роблячи з них ще більших монстрів.

Чи поховає Бібліотека душ їх під собою? Чи стане їхньою могилою, їхньою тюрмою? Чи вона трісне, мов яйце, і випустить два ці жахіття у світ?

Ми досягли виходу з печер і знову опинилися в оранжевому світлі дня. Гримотня позаду вже не вщухала ні на мить, землетрусом розкочувалася по всіх пагорбах.

— Нам не можна зупинятися! — закричала пані Сапсан. — Усі до виходу з контуру!

Ми вже пробігли половину шляху, коли землю під нами струсонуло так сильно, що ми всі попадали. Сам я ніколи не чув і не бачив виверження вулкану, але, напевно, й воно звучить не набагато страшніше, ніж той громовий гуркіт, що розлігся з низьких пагорбів за нашими спинами. Ми шоковано обернулися, й нашим очам відкрилася картина — стерте на порох каміння знялося в повітря понад акрами землі. І пролунали крики Коула та Бентама, їх ми чули чітко й виразно.

Вони вибралися з Бібліотеки. Пробилися крізь стелю підземних печер, невимовно товсті шари каменю, на денне світло.

— Більше ми зволікати не можемо! — вигукнула пані Сапсан. Зіп’явшись на ноги, вона розгорнула Бентамову цидулку. — Сестри, настав час закрити цей контур.

Тільки зараз я збагнув, що за папірець він нам дав і чому пані Сапсан його відпустила. Рецепт, як він його назвав. Одного разу вже подіяло…

На папірці було описано процедуру, за допомогою якої він ошукав Коула та його послідовників у далекому 1908 році. Процедуру, внаслідок якої контур, де вони перебували, завалився, замість перезапустити їхні внутрішні годинники, як вони сподівалися. Цього разу колапс буде продуманим. От тільки була одна проблема…

— А це не перетворить їх на порожняків? — запитала пані Королик.

— Порожняки — це не проблема, — запевнив я. — Але минулого разу закриття контуру спричинило вибух, який знищив половину Сибіру, хіба ні?

— Імбрини, яких мій брат примусив їм допомагати, були юні й недосвідчені, — пояснила пані Сапсан. — Ми впораємося ліпше.

— Дуже на це сподіваюся, — уточнила пані Королик.

Понад пагорбом, затьмарюючи собою обрій, вилізло, мов друге сонце, велетенське обличчя. То був Коул, величезний, як десять будинків.

— АЛЬМО-О-О-О-О! — страхітливим трубним голосом, що розлігся над пагорбами, проревів він.

— Пані, він хоче вас упіймати! — запищала Оливка. — Нам треба десь заховатися!

— За хвильку, люба.

Пані Сапсан наказала всім нам, дивним дітям (а також Шарону з його кузенами), відійти якнайдалі й зібрала навколо себе імбрин. Разом вони нагадували якесь містичне таємне товариство, яке зараз виконуватиме старовинний ритуал. Хоча я сподівався, що так воно й буде. Прочитавши папірець, пані Сапсан сказала:

— Якщо вірити написаному, щойно ми запустимо реакцію, в нас буде лише хвилина на те, щоб покинути контур.

— А цього часу нам вистачить? — засумнівалася пані Шилодзьобка.

— Повинно вистачити, — зловісно промовила пані Королик.

— Може, варто підійти ближче до виходу, а вже тоді запускати? — запропонувала пані Дзюб, яка тільки нещодавно прийшла до тями.

— На це нема часу, — відповіла пані Сапсан. — Ми маємо…

Кінець її речення потонув у віддаленому, проте громоголосному крику Коула. Його слова стали геть нерозбірливі, бо мозок, імовірно, вже плавився від жахливого стресу внаслідок швидкого росту. А за кілька хвилин після голосу до нас домчав і його віддих, смердючий жовтий вітер, від якого загусло повітря.

Бентама ж не було чути ще кілька хвилин. Я подумав, чи його вже, бува, не прикінчили.

— Побажайте своїм старійшинам успіху! — гукнула до нас пані Сапсан.

— Успіху! — хором закричали ми.

— Не підведіть! — докинув Єнох.

Пані Сапсан розвернулася до своїх сестер. Дванадцятеро імбрин сформували щільне коло й узялися за руки. Пані Сапсан заговорила давньою дивною. Решта відповіли в унісон, і їхні голоси полинули вгору, як моторошна мелодійна пісня. Так тривало секунд із тридцять чи навіть більше, і за цей час Коул уже почав вилазити з печери. Там, де його ручиська хапалися за пагорби, донизу котилося підстрибом каміння.

— Що ж, видовище захопливе, — сказав Шарон, — можете дивитися далі, якщо хочете. Але ми з братами вже підемо. — Він рушив на вихід, але раптом побачив, що стежка попереду розгалужується в п’яти різних напрямках, і ніде на твердій землі не лишилося наших слідів. — Е-е. А хтось пам’ятає, як ми йшли?

— Та зачекайте ви, — прогарчав Едисон. — Ніхто нікуди не піде, поки імбрини не закінчать.

Врешті вони роз’єднали руки й розірвали коло.

— Оце й усе? — спитала Емма.

— Усе, — відповіла пані Сапсан і швидким кроком підійшла до нас. — Ходімо. За п’ятдесят чотири секунди нас тут бути не повинно!

На тому місці, де щойно стояли імбрини, в землі відкрилася тріщина, і в провалля, що стрімко розширювалося і з якого тепер долинало гучне, мало не механічне дзижчання, посипалася глина. Руйнування почалося.

Попри виснаження, зранені тіла й непевний крок, ми побігли. Нас підганяв жах, а ще апокаліптичний шум і громіздка тінь велета, що нависла над нашою стежкою. Ми бігли по землі, на якій зазміїлися тріщини, униз стародавніми сходами, що осипалися під нашими ногами, прожогом у перший будинок, з якого ми вийшли, давлячись від червоного пилу зі стін, які розсипалися на очах, і зрештою чкурнули в прохід, що вів до Коулової вежі.

Пані Сапсан підганяла нас, мов пастух стадо, коридор руйнувався навколо нас, а потім ми перебігли на той бік, у вежу. Озирнувшись, я побачив, як гігантський кулак пробиває стелю коридору і вона обвалюється.

Пані Сапсан нестямно роззирнулася:

— Куди поділися двері? Ми мусимо їх зачинити, інакше руйнування пошириться за межі цього контуру!

— Бронвін їх вибила! — настукав Єнох. — Вони поламані!

Бронвін першою опинилася біля дверей, а для неї вибити двері — це значно швидше, ніж повернути клямку.

— Вибачте! — закричала вона. — Я прирекла нас усіх на загибель?

Тремтіння контуру почало поширюватися й на вежу. Вона захиталася, й ми з одного боку коридору перелетіли на інший.

— Ні, якщо зможемо вибратися з вежі, — відповіла пані Сапсан.

— Ми занадто високо! — закричала пані Королик. — Нізащо не встигнемо спуститися!

— Над нами є відкрита тераса, — я до кінця й сам не розумів, навіщо це сказав, бо стрибнути й розбитися на смерть було не кращим варіантом, ніж загинути під уламками вежі.

— Так! — вигукнула Оливка. — Ми стрибнемо!

— Навіть не думайте, — категорично заявила пані Королик. — Ми, імбрини, полетимо, але ви, діти…

— Я всіх перенесу повітрям, — сказала Оливка. — Я сильна!

— Нізащо! — відрізав Єнох. — Ти крихітна, а нас забагато!

Вежа гойднулася так, що замлоїло в шлунку. Довкола нас осипалися кахлі зі стелі, по підлозі зазміїлися тріщини.

— Ну й подумаєш! — вигукнула Оливка. — Залишайтеся тут!

І з цими словами гордо рушила нагору сходами. А нам знадобилося кілька секунд (і ще одне гойдання вежі), щоб зрозуміти, що Оливка — наша єдина надія.

Наші життя опинилися в ніжних ручках найменшої нашої подруги. Хай поможе нам Птах.

Ми припустили вгору похилим коридором і вибігли на відкрите повітря, де вже догоряло світло дня. Під нами простирався весь ландшафт Диявольського Акра: табір і його бліді стіни, туманна прірва та міст із порожняком, почорнілі дерева на Кіптявій вулиці й щільно напаковані халупи нетрів на ній… а далі — Смердючка, що змією звивалася уздовж краю контуру, нагадуючи кільце помиїв. Байдуже, що буде далі, виживемо ми чи загинемо — я буду щасливий, якщо більше ніколи не побачу цього кубла.

Ми підійшли близенько до круглого поруччя. Емма взяла мене за руку.

— Не треба дивитися вниз, правда?

Одна за одною імбрини перетворювалися на птахів і мостилися на поруччі, готові допомогти, чим зможуть. Оливка обома руками взялася за поруччя й скинула взуття. Її ноги стрімко линули вгору, аж поки вона, спираючись на руки, не перевернулася донизу головою. Її п’яти тепер стриміли до неба.

— Бронвін, бери мене за ноги, — розпорядилася дівчинка. — Зробимо ланцюг. Емма хапає за ноги Бронвін, Джейкоб — Емму, Горацій — Джейкоба, Горація — Г’ю…

— У мене ліва нога болить! — поскаржився Г’ю.

— Нехай тебе хапають за праву! — відказала Оливка.

— Це божевілля, — пробурчав Шарон. — Ми занадто важкі.

Оливка хотіла була заперечити, але раптом вежу так струсонуло, що ми мусили вхопитися за поруччя, щоб нас не скинуло з балкона.

Виходило або по-Оливчиному, або ніяк.

— Принцип ви зрозуміли! — вигукнула пані Сапсан. — Робіть, як вам каже Оливка, і найважливіше — не відпускайте одне одного, поки не спустимося на землю!

Крихітка Оливка зігнула коліна, махнула ногою в бік Бронвін і запропонувала їй ухопитися. Бронвін узялася за її щиколотку, а потім простягнула руку й охопила іншу. Оливка відпустила поруччя й стала вертикально у руках Бронвін, яка її тримала. Відштовхуючись, як плавець — від стіни басейну, вона полинула в небо.

Бронвін відірвалася від поверхні. За її ноги швиденько вхопилася Емма, і вона теж піднялася в повітря, бо Оливка дуже старалася — скреготіла зубами, силою волі підіймалася все вище. Далі настала моя черга, але схоже було на те, що Оливка вже зовсім знесиліла. Вона напружувалася й постогнувала, наче пливла в повітрі по-собачому, але сили в неї вже закінчилися. Тоді пані Сапсан перекинулася на птаха, залопотіла крилами догори, встромила кігті в Оливчину сукню на спині й підняла.

Мої ноги відірвалися від поверхні. Г’ю вхопився за мене, Горацій — за нього, потім — Єнох і далі, аж поки навіть Перплексус із Едисоном та Шароном і його кузенами не приєдналися до всезагальної вервечки. Чудернацьким звивистим повітряним змієм ми полетіли в повітря, а невидимим його хвостом був Мілард. Інші, менші імбрини теж позастромлювали пазурі в наш одяг і, як могли, допомагали пані Сапсан з Оливкою всіх нести.

Не встигли останні з нас знятися з тераси, як уся вежа стала розпадатися на шматки. Якраз вчасно я озирнувся — на моїх очах вона завалилася. Це сталося швидко, споруда просто склалась, як картковий будиночок, а горішню частину затягнуло досередини, наче її засмоктав у себе зруйнований контур. І після цього вся вежа похилилася, розламалася посередині й погуркотіла донизу, здійнявши велетенську хмару пороху й уламків, з таким гуркотом, ніби мільйон цеглин висипали в кар’єр. На той час сили вже покидали пані Сапсан, і ми повільно падали на землю, але імбрини щосили перетягували нас на один бік, щоб пом’якшити приземлення подалі від уламків вежі.

Ми впали на подвір’я. Першим був Мілард, а далі посипалися всі, й останньою на землю спустилася Оливка — така змучена, що звалилася на спину й лежала нерухомо, дихаючи так тяжко, наче пробігла марафон. Ми всі скупчилися навколо неї, підбадьорюючи радісними вигуками й оплесками.

Та раптом її очі широко розплющилися, й вона показала на щось у небі.

— Погляньте!

У повітрі над нами, де лише кілька хвилин тому височіла верхівка вежі, кружляв маленький сріблястий вир, що нагадував ураган у мініатюрі. От і все, що залишилося від знищеного контуру. Мов загіпнотизовані, ми дивились, як він стискається, обертаючись усе швидше й швидше. А коли зменшився вже до невидимої цятки, з нього раптово долинув розкотистий звуковий удар:

— АЛЬМО-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О…

А потім вир засяяв і згас, всмоктуючи Коулів голос.