Тривожні сни, сни дивними мовами, сни про домівку, про смерть. Дивні уривки нісенітниць, що розмотувалися короткими спалахами свідомості, тремкими й ненадійними, винаходи мого мозку, що зазнав струсу. Жінка без обличчя, що дмухає пилюкою мені в очі. Відчуття, що мене занурили в теплу воду. Еммин голос, що запевняв: усе буде добре, це друзі, ми в безпеці. Потім глибока чорнота без жодних снів на довгі години, що тривали бозна-скільки.
Коли я прокинувся наступного разу, то був не сон, і я це розумів. Я лежав у ліжку в маленькій кімнаті. Слабеньке світло просочувалося крізь запнуту фіранку. Отже, день. Але який день?
Я був не у своєму старому заляпаному кров’ю одязі, а в нічній сорочці, і в очах не було вже піску. Хтось за мною доглядав. А ще, попри страшну втому в усьому тілі, болю я майже не відчував. Плече вже не турбувало і голова теж. Що це могло означати, я не знав.
Я спробував сісти в ліжку. Але на півдорозі довелося спинитися й зіпертися на лікті. Біля ліжка на нічному столику стояла карафка з водою. В одному кутку ліжка виднілося громаддя дерев’яного гардероба. А в іншому — тут я кліпнув і протер очі, боячись помилитися, — так, у кріслі там спав якийсь чоловік. Мій мозок став таким неповоротким, що я навіть не перелякався. Просто подумав: «Дивно». Але чоловік справді мав такий дивний вигляд, що мені довелося докласти зусиль, щоб збагнути — що ж це я все-таки бачу? Здавалося, він складається з двох половин: половина волосся була прилизана, а інша чуприною здіймалася догори; половина обличчя заросла закошланою бородою, інша — чисто поголена. Навіть одяг у нього (штани, м’ятий светр, розтріпаний єлизаветинський комір) і той був наполовину сучасним, наполовину архаїчним.
— Вибачте, — непевним голосом промовив я.
Чолов’яга закричав — і від сильного переляку випав iз крісла й гепнувся на підлогу.
— Ой лишенько! Ой людоньки! — Та знову вибрався в крісло, вдивляючись у мене широко розплющеними очима й стріпуючи руками. — Ти прокинувся!
— Вибачте, я не хотів вас налякати…
— Ой, та ні, це насправді я в усьому винен. — Він розгладив на собі одяг і поправив розтріпаний комір. — Будь ласка, нікому не кажи, що я заснув, тебе доглядаючи!
— Хто ти? — спитав я. — Де я? — У голові швидко ясніло, і вона наповнювалася запитаннями. — І де Емма?
— Так, точно, — збентежився чоловік. — Я в цьому домі не найбільш підходяща людина, щоб відповідати на… запитання…
Це слово він промовив пошепки, з піднятими на лоба бровами, так, наче запитання були заборонені.
— Але! — він тицьнув у мене вказівним пальцем. — Ти Джейкоб. — Потім показав на себе. — Я Нім. — Потім обвів кімнату круговим рухом руки. — А це будинок пана Бентама. Він дуже хоче з тобою познайомитися. Власне, я мушу миттю його повідомити, щойно ти прокинешся.
Звиваючись, я піднявся з ліктів, щоб сісти рівно. На це пішли мало не всі мої сили.
— Мене це все не цікавить. Я хочу побачити Емму…
— Авжеж! Твоя подруга…
Він стріпував руками, наче пташка крильцями, а очі його бігали з боку в бік, ніби в кутку кімнати він міг знайти Емму.
— Я хочу її бачити. Негайно!
— Мене звати Нім! — пропищав він. — І я повинен повідомити… так, згідно з суворими інструкціями…
У голову залетіла панічна думка. Шарон, оскільки він найманець, врятував нас від розлюченого натовпу тільки для того, щоб продати на органи.
— ЕММО! — спромігся закричати я. — ДЕ ТИ?
Нім весь побілів і бахнувся в крісло. Здається, я його налякав до нестями.
Минуло кілька секунд і в коридорі загупотіли чиїсь кроки. У кімнату влетів чоловік у білому халаті.
— Ти прокинувся! — вигукнув він. Я міг лише припускати, що він лікар.
— Я хочу побачити Емму, — сказав я. І спробував витягти ноги з ліжка та поставити на підлогу, але вони були важкі, мов колоди.
Лікар кинувся до мене й змусив знову лягти.
— Не перенапружуйся, ти ще не одужав!
Лікар наказав Німу піти знайти пана Бентама. Той вибіг з кімнати, дорогою вдарившись об одвірок і вивалившись у коридор. І майже одразу в дверях виникла Емма, задихана й радісна. Її волосся розсипалося по чистій білій сукні.
— Джейкобе?
Коли я її побачив, де тільки й узялися ті сили. Я сів у ліжку й відштовхнув лікаря.
— Еммо!
— Ти прокинувся! — вона підбігла до мене.
— Обережніше з ним, він ще слабкий! — попередив лікар.
Спохопившись, Емма обійняла мене якнайделікатніше, а потім сіла на краю ліжка поряд зі мною.
— Пробач, що мене не було поряд, коли ти прокинувся. Казали, що ти ще багато годин не прийдеш до тями…
— Нічого страшного, — сказав я. — А де ми? Ми тут давно?
Емма глянула на лікаря. Той щось строчив у маленькому записнику, але очевидно було, що прислухається. Емма розвернулася до нього спиною і заговорила тихіше.
— Ми в домі одного багатого чоловіка в Диявольському Акрі. Це приховане місце. Шарон привів нас сюди день-півтора тому.
— Усього-на-всього? — спитав я, вивчаючи Еммине обличчя. Її шкіра була ідеально гладенька, порізи зблякли й стали тоненькими білими лініями. — Ти наче повністю одужала!
— У мене було лише кілька подряпин і ґуль…
— Ні-ні, — перебив я. — Я добре пам’ятаю, що там сталося.
— У тебе було зламане ребро й розірване плече, — вставив лікар.
— У них тут є одна жінка, — сказала Емма. — Цілителька. Її організм виробляє сильнодіючий пилок…
— І подвійний струс мозку, — додав лікар. — Нічого складного, зрештою ми б тебе вилікували. Але ти, хлопче… ти до нас прибув практично мертвим.
Я торкнувся своїх грудей, живота — всіх тих місць, куди припадали удари. Болю не було. Я підняв праву руку й покрутив плечем. Повний порядок.
— Таке відчуття, що в мене нова рука, — зачудовано промовив я.
— Тобі пощастило, що не знадобилася нова голова, — пролунав інший голос, і в кімнату ввійшов Шарон. Він мусив пригнутися, щоб пройти в одвірок. — Хоча насправді шкода, що тобі не приставили нової голови, бо в тій, яка в тебе є, — сама тирса. Отак-от зникнути, втекти, поняття не маючи куди. І це після всіх моїх пересторог щодо Акра. Про що ви тільки думали? — Він завис наді мною та Еммою, загрозливо махаючи довгим білим пальцем.
Я широко йому всміхнувся.
— Привіт, Шароне. Приємно тебе знову бачити.
— Так, ха-ха, зараз усе в ажурі, можна і повсміхатися. Але ви мало не загинули через своє недбальство!
— Нам пощастило, — сказала Емма.
— Так. Пощастило, що я опинився поряд! Пощастило, що мої двоюрідні брати — теслярі, що споруджують шибениці, були того вечора не зайняті і я зміг перехопити їх, поки вони не нажлуктилися в «Колисці й труні» світлого пива, звареного на воді зі Смердючки! До речі, задурно вони не працюють. То я їхні послуги запишу на ваш рахунок, разом зі своїм пошкодженим човном!
— Добре, добре! — примирливо сказав я. — Заспокойся, будь ласка.
— Про що ви тільки думали? — повторив він, і нас накрило хмарою його жахливого віддиху.
І тут я згадав усе, про що думав, і мене накрило.
— Що ти не вартий довіри вахлак! — викрикнув я у відповідь. — Що для тебе головне — це гроші, і ти за першої ж нагоди продаси нас у рабство. Ага, ми вже про все розвідали. Знаємо, які темні оборудки ви, дивні, тут прокручуєте. І якщо ви думаєте, що ми повірили, що ти… — я показав на Шарона, — …чи хтось із вас… — я тицьнув вказівним пальцем у лікаря, — …допомагаєте нам лише тому, що ви добрі, тоді ви ненормальні! Тому або кажіть, що вам від нас треба, або відпустіть нас, бо ми… бо у нас…
Раптова нищівна хвиля виснаження. Перед очима все попливло.
— …є важливіші справи…
Я потрусив головою, спробував стати на ноги, але кімната закрутилася перед очима. Емма взяла мене за руки, а лікар делікатно підштовхнув назад на подушку.
— Ми вам допомагаємо, бо нас попросив про це пан Бентам, — коротко проказав він. — А про те, що йому від вас потрібно, доведеться вам спитати самим.
— Я ж кажу, пан Як-його-там може поцілувати мене вффф…
Емма затулила мені рота долонею.
— Джейкобу погано, і він сам не розуміє, що говорить, — сказала вона. — Я точно знаю, що він хотів подякувати за наш порятунок. Ми перед вами в боргу.
— І це теж, — промимрив я їй у долоню.
Я був розлючений і переляканий, а поза тим від усієї душі радів, що живий… і що бачу Емму цілою і знову неушкодженою. Коли я про це подумав, усе бажання воювати вивітрилося, а на зміну йому прийшла проста вдячність, що наповнила собою кожну клітинку мого тіла. Я заплющив очі, щоб кімната перестала обертатися, і слухав, як вони перешіптуються, обговорюючи мене.
— Він створює проблеми, — сказав лікар. — У такому стані не можна допускати, щоб він знайомився з паном Бентамом.
— У нього все поплуталося в голові, — заперечив Шарон. — Якщо ми з дівчиною поговоримо з ним віч-на-віч, то я впевнений, що ми зможемо повернути його до тями. Можна нам залишитися з ним наодинці?
Лікар знехотя вийшов. Коли за ним зачинилися двері, я знову розплющив очі й сфокусував зір на Еммі, яка дивилася на мене згори вниз.
— Де Едисон? — спитав я.
— Він потрапив на той бік мосту, — відповіла вона.
— Так, — згадав я. — А від нього щось чути? Він уже повернувся?
— Ні, — тихо відповіла вона. — Поки що ні.
Я замислився над тим, що це могло значити, що з ним могло статися, але думка про це була надто нестерпною.
— Ми пообіцяли, що підемо за ним, — сказав я. — Якщо він зміг перебратися, зможемо й ми.
— Тому порожняку під мостом, може, й начхати на собаку, який потрапив на той бік, — вставив свої п’ять копійок Шарон, — але з вас він неодмінно здере шкуру й кине в окріп.
— Іди геть, — сказав я йому. — Я хочу поговорити з Еммою сам на сам.
— Чому? Щоб вилізти у вікно і знову втекти?
— Ми нікуди втікати не збираємося, — відповіла замість мене Емма. — Джейкоб навіть з ліжка встати не зможе.
Але Шарон був непохитний.
— Я відійду в куточок і не пхатиму носа у ваші справи, — сказав він. — Це все, що я можу вам запропонувати. — Він відійшов, вмостився на єдиному бильці Німового крісла й заходився під акомпанемент власного насвистування чистити нігті.
Емма допомогла мені сісти в ліжку, і ми притулилися одне до одного лобами та стали пошепки перемовлятися. На якусь мить мене так переповнило відчуття її близькості, що всі питання, які наводнювали мій розум, випарувалися, а залишилася тільки її рука, якою вона торкалася мого обличчя, проводила по моїй щоці, уздовж лінії щелепи.
— Ти так мене налякав, — сказала Емма. — Я вже думала, що втратила тебе назавжди.
— Я в порядку. — Сказав я це, розуміючи, що ні у якому я не в порядку, але мені було соромно, що вона за мене хвилюється.
— А був не в порядку. Зовсім ні. Ти повинен попросити вибачення у лікаря.
— Я знаю. Просто розпсихувався. А ще вибач, якщо я тебе налякав.
Емма кивнула й відвела погляд. Він ненадовго помандрував до стіни, а коли повернувся до мене, то в її очах знову заблищала криця.
— Мені подобається думати, що я сильна. Що на волі зараз я, а не Бронвін, Міллард чи Єнох, бо я досить сильна, щоб на мене можна було покластися. Я завжди такою була — дівчиною, яка може витримати все. Наче в мене всередині є сенсор болю, який ніколи не вмикається. Я можу заблокувати все жахливе й робити далі те, що необхідно. — Її рука відшукала мою на ковдрі. Наші пальці машинально переплелися. — Але коли я думаю про те… про те, як ти виглядав, коли тебе підняли з землі, після того як ті люди…
Вона здавлено видихнула і похитала головою, наче відганяючи від себе спогад.
— Я просто не витримую.
— Я теж. — Я згадав увесь той біль, який відчував од самого вигляду Емминих страждань, той жах, який охоплював мене щоразу, коли їй загрожувала небезпека. — Я теж. — Стиснувши її руку, я пошукав ще якихось слів, але вона заговорила першою.
— Ти повинен мені дещо пообіцяти.
— Що завгодно.
— Мені потрібно, щоб ти не помер.
Я ледь-ледь усміхнувся. Але Емма залишалася серйозною.
— Якщо я тебе втрачу, то все інше ні чорта не варте.
Я міцно-міцно пригорнув її до себе.
— Зроблю все можливе.
— Цього не досить, — прошепотіла вона. — Дай слово.
— Окей. Я не помру.
— Скажи «даю слово».
— Даю слово. Ти теж скажи.
— Даю слово, — мовила вона.
— Ахх, — безтурботно сказав зі свого кутка Шарон, — милі побрехеньки з вуст закоханих…
Ми відсунулися одне від одного.
— Ти не повинен слухати! — обурено вигукнув я.
— Ну все, часу було предостатньо. — Він з гуркотом підтягнув крісло по підлозі до ліжка і всівся поряд. — Нам треба обговорити важливі речі. Наприклад, вибачення, яке ти мені заборгував.
— За що? — роздратовано кинув я.
— За те, що поставив під сумнів мій характер і репутацію.
— Я не сказав ні слова неправди. У цьому контурі повно покидьків і різної погані, а ти — жадібний до грошей вахлак.
— Без крихти співчуття до скрутного становища свого народу, — додала Емма. — А хоча ще раз дякую за те, що нас врятував.
— Це таке місце, де вчаться думати лише про себе, — сказав Шарон. — У кожного тут є своя історія. Своє скрутне становище. Кожен чогось від тебе хоче, і майже всі брешуть. Тож так, я ні перед ким не збираюся вибачатися за те, що дбаю про власні інтереси й керуюся власною вигодою. Проте мене до глибини душі обурює ваше звинувачення в тому, що я провертаю якісь оборудки з тими, хто торгує плоттю дивних людей. Так, я капіталіст, але це ще не означає, що я безсердечний виродок.
— А звідки нам було про це знати? — спитав я. — Нам довелося благати тебе й пообіцяти хабар за те, щоб ти не покинув нас на пристані, забув?
Він знизав плечима.
— Це було до того, як я збагнув, хто ти такий.
Я глянув на Емму і показав на себе пальцем.
— Хто я такий?
— Ти, хлопчику мій, ти. Пан Бентам давно чекав, коли ж настане час з тобою поговорити. З того самого дня, відколи я вперше вийшов у плавання, щоб переправляти людей на своєму човні, — а це було сорок з гаком років тому. Бентам пообіцяв мені безпечний вхід у Акр і вихід iз нього в обмін на обіцянку виглядати тебе під час переправ. Я повинен був привести тебе до нього. І от, нарешті, я виконав свою частину угоди.
— Ти, певно, з кимось іншим мене сплутав. Я ніхто.
— Він сказав, що ти будеш здатний розмовляти з порожняками. Ти багатьох знаєш дивних, які були б на таке здатні?
— Але йому всього шістнадцять, — втрутилась Емма. — Справді шістнадцять. То як можна…
— Саме тому я так довго і не міг скласти два і два, — сказав Шарон. — Мені потрібно було обговорити це з паном Бентамом віч-на-віч, і саме до нього я й пішов, коли ви двоє дали драпака. Розумієш, ти не відповідаєш описові. Усі ці роки я виглядав старого чоловіка.
— Старого чоловіка, — повторив я.
— Так.
— Який може розмовляти з порожняками.
— Точно.
Емма міцніше стисла мою руку, і ми обмінялися поглядами — ні, цього не може бути, — і я, відчувши приплив сил, спустив ноги з ліжка на підлогу.
— Я хочу поговорити з цим паном Бентамом. Зараз же.
— Він зустрінеться з тобою, коли буде готовий, — відказав на це Шарон.
— Ні, — похитав головою я. — Зараз.
За збігом обставин, тієї ж миті в двері постукали. Шарон відчинив, і виявилося, що на порозі стоїть Нім.
— Через одну годину пан Бентам запрошує наших гостей на чай, — сказав він. — У бібліотеці.
— Ми не можемо чекати годину, — заперечив я. — І так уже забагато часу згаяли.
Зачувши це, Нім трохи почервонів і надув щоки.
— Згаяли?
— Джейкоб хотів сказати, — переклала Емма, — що тут, в Акрі, на нас чекають невідкладні справи, і ми вже туди запізнюємося.
— Пан Бентам наполягає на тому, щоб ваша з ним зустріч відбулася за належних обставин, — пояснив Нім. — Як він любить повторювати, того дня, коли в нас не залишиться часу для добрих манер, світ буде втрачено для нас безповоротно. До речі, я повинен простежити, щоб ви вбралися відповідно до нагоди. — Він підійшов до гардероба й відчинив його важкі двері. Усередині на кількох вішаках висів різноманітний одяг. — Можете вибрати собі те, що до вподоби.
Емма витягла на світло сукню з рюшиками й скривилася.
— Якось це все неправильно. Розігрувати маскарад і чаювання в той час, коли наші друзі й імбрини потерпають там від птах-знає-чого.
— Ми робимо це заради них, — сказав я. — Підіграємо Бентаму, а він нам розкаже все, що знає. Це може бути важливо.
— Чи може бути, що він просто самотній старий.
— Не говоріть так про пана Бентама, — насупився Нім. — Пан Бентам святий, гігант поміж людей!
— Ой, та вгамуйся ти. — Шарон підійшов до вікна і відгорнув фіранки, дозволяючи просочитися в кімнату слабенькому денному світлу, густому, мов туман. — Швиденько беріться до справи! — наказав він, звертаючись до нас. — У вас скоро зустріч.
Я відкинув із себе ковдру, а Емма допомогла мені встати з ліжка. На мій подив, ноги витримали вагу мого тіла. Я визирнув у вікно на порожню вулицю, огорнуту жовтим завоєм, і разом з Еммою, яка підтримувала мене попід руку, підійшов до гардероба, щоб дібрати собі одяг. Та виявилося, що він уже чекає мене на вішаку, на якому теліпалася бирка з моїм ім’ям.
— Ви не могли б вийти, щоб ми перевдяглися? — спитав я.
Шарон подивився на Німа й знизав плечима. Але той залопотів руками.
— Так робити не годиться!
— Ай, та ніде вони не дінуться, — махнув рукою Шарон. — Але щоб мені без зайвих рухів тілом, домовились?
Емма аж побуряковіла.
— Навіть і близько не уявляю, що ти маєш на увазі.
— Ну звісно, не уявляєш. — Він виштовхав Німа з кімнаті й ненадовго затримався на порозі. — Я можу розраховувати на те, що ви не втечете, як того разу?
— Навіщо це нам? — здивувався я. — Ми хочемо познайомитися з паном Бентамом.
— Ми нікуди не зникнемо, — підтвердила Емма. — Але чому ти досі тут?
— Пан Бентам попросив мене за вами наглянути.
Мені стало цікаво, чи не означає це, що Шарон нас перепинить, якщо ми схочемо звідси піти.
— Ти, мабуть, у великому боргу перед ним, — зауважив я.
— У величезному, — відповів Шарон. — Я цьому чоловіку життям зобов’язаний. — І, склавшись мало не навпіл, він протиснувся крізь двері в коридор.
— Ти перевдягаєшся там, — кивком голови Емма показала на маленьку ванну між кімнатами. — А я тут. І не підглядати, поки я не постукаю!
— Ну доообре, — протягнув я. Своє розчарування я перебільшив навмисне для того, щоб його приховати. Звісно, побачити Емму в спідній білизні було б заманливо, але за останній час ми пережили стільки важких ситуацій, у яких наше життя опинялося під загрозою, що ця частина мого підліткового мозку перебувала в сильному ступорі. Однак ще кілька серйозніших поцілунків і мій не дуже благородний інстинкт міг повернутися.
Але нехай.
Я зачинився у ванній, що вся виблискувала білими кахлями й важкою залізною сантехнікою, та перехилився через раковину, щоб оглянути себе у посрібленому дзеркалі.
Видон у мене був ще той.
Обличчя спухло, його перетинали навскісні запалені рожеві смуги, які наче швидко гоїлися, проте досі були на місці — як нагадування про кожен удар, який мені перепав. Усю верхню половину тіла вкривала мапа з синців, уже не болючих, але потворних. У складках вух, там, де важко було вимити, запеклася кров. Від її вигляду в мене запаморочилася голова, і довелося вхопитися за раковину, щоб встояти на ногах. Бо зненацька на мене наринув страшний спогад: кулаки й ноги гамселять по мені, земля стрімко летить назустріч.
Дотепер мене ще ніхто не намагався прикінчити голими руками. Це було щось нове, зовсім інакше, відмінне від переслідування порожняків, яких вів інстинкт. І зовсім відмінне від того, коли в тебе стріляють, бо кулі — це швидкий знеособлений спосіб убити. А от щоб руками — тут потрібно було докласти зусиль. Це вимагало ненависті. Було дивно і гидко знати, що така ненависть направлена на мене. Що дивні, які навіть не знали мого ім’я, у нападі колективного божевілля зненавиділи мене настільки, що взялися вибивати з мене життя кулаками. Мені від цього було соромно, так, ніби принизили мою людську гідність, хоча до кінця я не розумів чому. То було щось таке, з чим мені належало розібратися в майбутньому, якщо колись у мене взагалі буде розкішний надлишок часу, щоб розбиратися з такими речами.
Я повернув кран, щоб умитися. Труби здригнулися і застогнали, але після великого видовищного вибуху бризок з крана полилася лише тоненька цівка коричневої води. Цей Бентам, може, й був багатієм, але ніякі гроші не могли огорнути його коконом і порятувати від реальності того пекельного місця, у якому він жив.
Як його взагалі сюди занесло?
А ще більша інтрига полягала в тому, звідки цей чоловік знав мого діда чи про нього. Бо певна річ, що саме його Шарон мав на увазі, коли казав, що Бентам шукав старого чоловіка, який умів розмовляти з порожняками. Можливо, мій дід познайомився з Бентамом під час війни, після того, як покинув дім пані Сапсан, але до того, як подався в Америку. То був визначальний період його життя, про який він вкрай рідко згадував, а щоб детально розповідати — то взагалі ніколи. Попри все, що я дізнався про діда за останні кілька місяців, він усе ще багато в чому залишався для мене загадкою. А тепер, після його смерті, засмучено подумав я, то й поготів залишиться.
Я вбрався в одяг, який дав мені Бентам, стильні на вигляд блакитну сорочку та сірий вовняний светр і прості чорні штани. Усе сіло на мені ідеально, так, наче вони знали, що я сюди завітаю. Коли я вже взувався в коричневі шкіряні оксфорди, у двері постукала Емма.
— Як ти там?
Я відчинив двері, й мені в очі вибухнула жовта барва. Емма здавалася дуже нещасною у надзвичайно пишній сукні канаркового кольору з рукавами-пуфами й пишним подолом до п’ят.
Вона зітхнула.
— Запевняю тебе, це було найменше зі швацьких лих.
— Ти схожа на Великого Птаха[7], — виходячи за нею з ванної, сказав я. — А я — на містера Роджерса[8]. Жорстокий дядько цей Бентам.
Жодного з моїх порiвнянь вона не зрозуміла. Пропустивши їх повз вуха, підійшла до вікна й визирнула надвір.
— Так. Добре.
— Що добре?
— Цей карниз. Він завширшки з Корнуол, і скрізь є за що вхопитися. Тут безпечніше, ніж на шведській стінці.
— А чому нам важлива ширина карниза? — спитав я, теж підходячи до вікна.
— Бо у коридорі чатує Шарон, тому через нього ми вийти не зможемо.
Вряди-годи в мене складалося таке враження, що багато розмов зі мною Емма веде у своїй голові і мене в них не посвячує. А потім дратується через те, що я не розумію, коли вона мені нарешті повідомляє якісь деталі. Її розум працював так швидко, що час від часу випереджав сам себе.
— Нам нікуди не можна йти, — нагадав я. — Ми маємо познайомитися з Бентамом.
— І познайомимося, але хай мені грець, якщо я проведу наступну годину, б’ючи байдики в цій кімнаті. Святий пан Бентам — вигнанець, який живе в Диявольському Акрі, а це означає, що, швидше за все, він небезпечний покидьок з брудним минулим. Я хочу оглянути його будинок. Побачимо, що ми знайдемо. Ми швидко, туди й назад, ніхто й не помітить, що нас нема. Слово честі.
— А, чудово, таємна спецоперація. Ми якраз відповідно вбрані.
— Дуже смішно.
На мені були туфлі з твердими підошвами, кожен крок у яких нагадував удар молотком, Емма була в сукні, жовтішій за знак «небезпечно!». До того ж я тільки недавно знайшов у собі сили стояти рівно на ногах. І все ж я погодився. Надто часто виявлялося, що вона має рацію в такі моменти, тож я звик довіряти її інтуїції.
— Якщо нас помітять — так і буде, — сказала вона. — Цей дядько сто років чекав зустрічі з тобою. Не вижене ж він нас через те, що ми пішли на невеличку екскурсію.
Відчинивши вікно, вона вибралася на карниз. Я обережно висунув голову. Ми були на два поверхи вище порожньої вулиці в «добрій» частині Диявольського Акра. Я впізнав дровітню: за нею ми ховалися, коли Шарон виходив з порожньої на вигляд крамниці. Прямо перед нами був офіс юридичної контори «Мандей, Дайсон і Страйп». Такої фірми, звісно, не існувало. То була просто вивіска, під якою ховався таємний вхід у будинок Бентама.
Емма простягнула мені руку.
— Я знаю, що ти не фанат висоти, але я не дам тобі впасти.
Після того, як мене тримав над річкою окропу порожняк, ця маленька висота здавалася не такою вже й страшною. До того ж Емма мала рацію — карниз був широкий, і з кам’яної кладки то тут, то там стирчали декоративні виступи й морди гаргулій, за які зручно було хапатися руками. Я виліз, надійно взявся за стіну і маленькими кроками рушив слідом за нею.
Коли карниз повернув за ріг і ми відчули впевненість у тому, що йдемо паралельно до коридору, а значить, Шарон нас побачити не може, ми спробували відчинити вікно.
Замкнено. Ми почовгали далі й поторсали наступну раму, але вона теж була замкнена — як і третє, четверте і п’яте вікна.
— У нас закінчуються вікна, — зауважив я. — Що, як жодне з них не відчиниться?
— Оце наступне відчиниться, — відповіла Емма.
— А звідки ти знаєш?
— Я екстрасенс. — І з цими словами вона вдарила в шибку ногою. Розбите скло полетіло в кімнату і задзеленчало вниз фасадом будинку.
— Ні, ти мародер, — сказав я.
Емма широко мені всміхнулася і долонею проштовхнула в кімнату кілька останніх гострих уламків, що досі стирчали в рамі.
Вона ступила в отвір. Я (трохи неохоче) зайшов за нею в темну печероподібну кімнату. Нам довелося чекати, коли зір адаптується до темряви. Єдине світло проникало з вікна, яке ми щойно розбили. І в цьому мізерному освітленні проступив край гобсеківського раю. Дерев’яні ящики й коробки хиткими стосами здіймались аж під стелю, а прохід між ними лишався зовсім вузенький.
— У мене таке відчуття, що Бентам не любить викидати непотріб, — відзначила Емма.
У відповідь я вибухнув автоматною чергою чхання — тричі поспіль. У повітрі плавала пилюка. Емма побажала мені здоров’я і запалила в долоні вогник, а потім піднесла його до найближчого ящика. На ньому був напис Rm. AM-157.
— Як думаєш, що в них? — спитав я.
— Щоб дізнатися, потрібен ломик, — відповіла Емма. — Вони міцні.
— Я думав, ти екстрасенс.
Вона скорчила мені міну.
Оскільки ломика в нас не було, ми ризикнули піти вглиб кімнати. Вікно з кволим світлом лишилося позаду, і Емма мусила свій вогник збільшити. Вузький коридорчик між язиками вів крізь аркові двері в іншу кімнату, таку саму темну і майже таку саму захаращену. Та тільки замість ящиків там було повно громіздких предметів, укритих білими чохлами від пилу. Емма вже хотіла здерти один з них, але я вчасно спіймав її за руку.
— Що таке? — роздратовано спитала вона.
— Під ним може виявитися щось жахливе.
— Так отож. — І вона зірвала чохол, збуривши цілий циклон пилюки.
Коли курява розсіялася, ми побачили свої тьмяні відображення у скляній вітрині, з тих, що виставляють у музеях: по пояс заввишки й квадратній, площею чотири фути. Усередині, охайно розкладені й марковані, лежали різні предмети: вирізьблена шкаралупа кокосового горіха, китовий хребець у вигляді гребінця, кам’яна сокирка і декілька інших, корисність яких не була очевидною, принаймні на перший погляд. Табличка на склі повідомляла: «Предмети побуту дивних з острова Еспіріту-Санту, Нові Гебриди, Південнотихоокеанський регіон, прибл. 1750 р.»
— Ха, — мовила Емма.
— Дивно, — відповів я.
Вона знову вкрила вітрину чохлом, хоча замітати за собою сліди особливого сенсу не було (вставити нову шибку в розбите вікно ми ніяк не могли), і ми повільно стали обходити кімнату, навмання розкриваючи інші предмети. Усі вони так чи інакше виявилися музейними вітринами. Те, що лежало всередині, майже не було пов’язане між собою. Поєднувало ці речі тільки те, що колись вони належали дивним чи ті ними користувалися. В одній вітрині лежали барвисті шовки, які носили дивні на Далекому Сході, близько 1800 року. В іншій містився поперечний переріз пня якогось дерева, але, придивившись ближче, ми побачили, що насправді це двері з залізними петлями й клямкою, виготовленою з наросту на дереві. На табличці було написано: «Вхід у будинок дивних у Великій Гібернійській Глушині, прибл. 1530 р.»
— Ого. — Емма нахилилася над склом, щоб краще роздивитися. — Я й не думала, що нас у світі так багато.
— Чи було багато, — виправив я. — Не знаю, чи вони досі там живуть.
Остання вітрина, яку ми оглянули, називалася «Зброя дивних-хеттеїв, підземне місто Каймаклі, дата невідома». На наш превеликий подив, усередині лежали тільки дохлі жуки й метелики.
Емма розвернула свій вогник у мій бік і глянула на мене.
— Ми визначили, що Бентам — великий прихильник історії. Ідемо далі?
Ми швидко пройшлися ще двома кімнатами, де було повно музейних вітрин під чохлами, і за ними відкрилися практичні сходи, якими ми піднялися на наступний поверх. Двері зі сходового майданчика вели в довгий коридор, що потопав у товстих килимах. Здавалося, він тягнеться вічно. Двері, розташовані з рівними проміжками, й повторюваний візерунок на шпалерах створювали запаморочливе враження нескінченності.
Ми пішли коридором, зазираючи в кімнати. Усі вони були однаково вмебльовані, з однаковим інтер’єром, ідентичними шпалерами: у кожній було ліжко, тумбочка і гардероб, точнісінько як у тій кімнаті, де відновлював сили я. Візерунок на шпалерах — пишні ґрона червоного винограду — гіпнотичними хвилями перекочувався зі стін на килимове покриття підлоги, і складалося враження, що всю кімнату поволі відвойовує в людей природа. Насправді ж усі кімнати були б цілковито безликими, якби не маленькі мідні таблички, пригвинчені до дверей. На них кожній кімнаті було присвоєно унікальне ім’я, і всі вони, як одне, були екзотичними: «Альпійська кімната», «Ґобійська кімната», «Амазонська кімната».
Уздовж коридору було щось із п’ятдесят кімнат, і ми вже пройшли половину його довжини (тепер ми оглядали все поспіхом, бо були впевнені, що нічого корисного тут для себе не знайдемо), як зненацька понад нашими головами прокотився струмінь повітря, такого холодного, що на шкірі в мене повискакували сироти.
— Оххо! — Я потер передпліччя. — А звідки це?
— Може, хто лишив вікно відчиненим? — висловила припущення Емма.
— Але ж надворі не холодно, — заперечив я, і вона тільки плечима знизала.
Ми йшли коридором далі, і повітря все більше остигало. Аж врешті ми завернули за ріг і опинилися у відрізку коридору, де зі стелі звисали крижані бурульки, а на килимі виблискував іній. Здавалося, що холоднечу випромінює одна кімната. Ми стояли перед нею й дивились, як одна за одною зі шпарини під дверима випурхують сніжинки.
— Це дуже дивно, — тремтячи від холоду, сказав я.
— І, поза сумнівом, незвично, — погодилася Емма. — Навіть за моїми мірками.
Я зробив крок уперед (під ногами потріскував засніжений килим) і уважно прочитав напис на табличці. «Сибірська кімната».
Я подивився на Емму. Вона відповіла мені таким самим поглядом.
— Мабуть, кондиціонер зламався, от і жене холод, — сказала вона.
— Давай відчинимо й подивимось. — Я простягнув руку до клямки й спробував її повернути, але нічого не вийшло. — Замкнено.
Емма поклала руку на клямку і кілька секунд потримала. З неї почала крапати вода, бо всередині потроху танув лід.
— Не замкнено, — сказала Емма. — Замерзло.
Вона повернула клямку і штовхнула двері, але ті прочинилися всього на дюйм. На протилежному боці заважала кучугура снігу. Ми вперлися в двері плечима й на рахунок «три» налягли на них. Двері розчахнулися, і нам в обличчя вдарило арктичне повітря. На всі боки полетів сніг, засипав нам очі, вирвався в коридор.
Позатулявши обличчя долонями, ми зазирнули всередину. Меблі тут були такі самі, що й у решті кімнат — ліжко, гардероб, тумбочка, — але то тут, то там видніли горбки снігових заметів.
— Що це таке? — перекрикуючи вітер, спитав я. — Ще один контур?
— Такого не може бути! — викрикнула у відповідь Емма. — Бо ми вже в контурі!
Змагаючись із вітром, ми переступили поріг, щоб роздивитися все поближче. Я думав, що сніг і вітер залітали у відчинене вікно, але, коли завірюха вляглася, побачив, що вікна в цій кімнаті нема взагалі. Ба більше: у ній навіть не було дальньої стіни. Обабіч нас виблискували вкриті памороззю стіни, над головою була обмерзла стеля, а десь у нас під ногами, напевно, був килим. Але на тому місці, де мала бути четверта стіна, кімната переходила в крижану печеру, а далі був відкритий простір, земля й повітря, і білі сніги та чорні скелі, що тяглися в нескінченність.
Як я розумів, то й був Сибір.
У білу пустелю з кімнати вела стежка, прокладена в снігу лопатою. Ми потупали по ній і вийшли з кімнати в печеру, у захваті роздивляючись усе навколо. З підлоги й зі стелі виростали гігантські крижані шпичаки, й усе це нагадувало ліс білих дерев.
Емму важко було чимось вразити — їй було майже сто років, і за цей час вона бачила стільки всього дивного, що на ціле життя вистачить. Але ця печера, здавалося, наповнила її щирим і непідробним захватом.
— Це неймовірно! — Вона нахилилася, щоб зачерпнути в долоню снігу. І, сміючись, жбурнула ним у мене. — Скажи, неймовірно?
— Скажу, — крізь зуби, що цокотіли, підтвердив я, — але звідки це все тут?
Обминаючи велетенські бурульки, ми вийшли на відкриту місцевість. Я озирнувся, проте кімнати не побачив узагалі, так ідеально вона була замаскована всередині печери.
Емма поспішила вперед, та одразу ж і повернулася.
— Туди дивись! — напруженим голосом промовила вона.
Я підійшов до неї, загрібаючи ногами вже глибоченький сніг. Ландшафт тут був химерним. Перед нами розстилалося рівне біле поле, а за ним земля провалювалася глибокими хвилеподібними складками, що нагадували розколини в льодовику.
— Ми тут не самі, — Емма показала на деталь, якої я не помітив. На краю розколини стояв якийсь чоловік і вдивлявся вглиб.
— Що він робить? — поставив я більш-менш риторичне запитання.
— Здається, шукає щось.
Ми спостерігали, як він повільно йде вздовж розколини, не перестаючи пильно дивитися вниз. Так збігла хвилина, і раптом я зрозумів, що страшенно змерз і вже не відчуваю обличчя. Знявся вітер, і ненадовго сцена зникла за сніговою запоною.
А коли за кілька секунд усе вляглося, ми побачили, що чоловік дивиться прямісінько на нас.
Емма застигла.
— Ой-ой.
— Ти думаєш, він нас бачить?
Емма опустила погляд на свою канарково-жовту сукню.
— Так.
Ми стояли й дивилися. Наші погляди були прикуті до чоловіка, який теж вдивлявся в нас через порожню білу рівнину… аж раптом він знявся з місця й побіг у наш бік. Від нас його відділяли сотні ярдів глибоких снігових заметів і горбкуватих розколин. Не зрозуміло було, чи хоче він нам зашкодити, але ми опинилися там, де не мусили бути, і найкращим виходом зараз було просто втекти. Тим більше, що це розумне рішення було підкріплене таким виттям, яке я раніше чув тільки раз у житті, — в циганському таборі.
Ведмідь.
Одного погляду, кинутого через плече, вистачило, щоб у цьому пересвідчитися: з розщелини виліз здоровецький чорний ведмідь і приєднався до чоловіка на снігу. Тепер вони вдвох наввипередки мчали до нас, і ведмідь долав відстань значно швидше за чоловіка.
— ВЕДМІДЬ! — навіщось крикнув я, хоч це й так було зрозуміло.
Я спробував побігти, але замерзлі ноги відмовилися співпрацювати. А от на Емму холоднеча, здавалося, не подіяла ніяк. Вона вхопила мене під руку й потягла за собою. Ми стрілою влетіли в печеру, перебігли, спотикаючись, кімнату, і вискочили у двері, перед якими в коридорі вже насипало півколом снігу. Я зачинив за нами двері (наче це могло спинити ведмедя), і ми тим самим шляхом повернулися через довгий коридор, униз сходами, назад у мертвий музей Бентама, щоб сховатися серед його фантомів у білих чохлах.
Ми заховалися між стіною та громіздким укритим простирадлом монолітом у найдальшому кутку, який тільки могли знайти, залізши у такий тісний закапелок, що навіть не могли повернутися одне до одного обличчями. Холоднеча, від якої ми втекли, надовго оселилася в наших кістках. Ми стояли мовчки й тремтіли, штивні, як манекени. Сніг з одягу танув і калюжками збирався під нашими ногами. Лівою рукою Емма взяла мене за праву. То була й уся теплота і значущість, якими ми могли обмінятися. У нас потроху виникала власна мова спілкування, яку годі було перекласти звичайними словами. То був особливий словник жестів, і поглядів, і доторків, і поцілунків, що з кожною годиною ставали дедалі насиченішими, інтенсивнішими, складнішими. То було щось надзвичайно глибоке й фантастичне, і в такі миті, як ця, мені ставало трохи менш холодно і трохи менш страшно.
Та через кілька хвилин, коли жоден ведмідь не прибіг, аби нас з’їсти, ми наважилися пошепки перекинутися кількома словами.
— То ми були в контурі? — спитав я. — Контур всередині контуру?
— Я не знаю, що то було, — зізналася Емма.
— Сибір. Так написано на дверях.
— Якщо то був Сибір, виходить, що та кімната — портал, а не контур. А порталів, певна річ, не існує.
— Певна річ, — кивнув я, хоча повірити в те, що у світі, де існують часові контури, трапляються й портали, було насправді не так уже й важко.
— А якщо то просто був дуже старий контур? — висловив я припущення. — Типу з льодовикового періоду, йому десять-п’ятнадцять тисяч років? У ті часи Диявольський Акр цілком міг мати такий вигляд.
— Сумніваюся, що існують аж такі стародавні контури, — сказала Емма.
У мене цокотіли зуби.
— Ніяк не можу зупинити дрижаки, — поскаржився я.
Емма притислася до мене збоку й потерла спину теплою рукою.
— Якби я міг зробити портал куди завгодно, то Сибір не був би на першому місці в моєму списку.
— А куди б ти хотів?
— Гм. Ну може, на Гаваї. Хоча це нудно. Усі б сказали «на Гаваї».
— Я — ні.
— А ти б куди хотіла?
— Туди, звідки ти родом. У Флориду.
— Нічого собі. А чим вона тобі така цікава?
— Мабуть, мені цікаво подивитися, де ти зростав.
— Мені приємно, — сказав я. — Але там особливо нема чого дивитися. Тихо, спокійно, нічого не відбувається.
Вона поклала голову мені на плече і зігріла теплим подихом мою руку.
— Дуже схоже на рай.
— У тебе сніг у волоссі, — сказав я, але сніжинки розтанули, коли я спробував скинути їх рукою. Я струснув холодну воду з руки на підлогу… отоді я й помітив наші сліди. Ми залишили слід із відбитків мокрого взуття, який, найімовірніше, вів до нашої схованки.
— Які ж ми безголові, — я показав на сліди. — Треба було там роззутися.
— Нічого страшного, — заспокоїла мене Емма. — Якщо нас досі не вистежили, то, мабуть, і не…
На протилежному боці кімнати пролунав гучний стукіт кроків, а йому вторувало хрипке дихання великої тварини.
— Назад до вікна, бігом, — просичала Емма. І ми обережно вивільнилися зі свого сховку.
Я хотів побігти, але послизнувся в калюжі. Вчепився за найближчу річ напохваті, і нею виявилося простирадло, що накривало великий предмет, за яким ми ховалися. Воно з тріском — зззззуїт! — порвалося, відкриваючи ще одну вітрину, а я приземлився на підлогу, на купу подертого полотна.
І, щойно підвівши очі, побачив дівчинку. Не Емму, яка стояла наді мною, а поряд, у вітрині, за склом. У неї було ідеальне янгольське личко, сукня з рюшиками, у волоссі бант, але дивилася вона порожнім поглядом скляних очей просто поперед себе, застигнувши у вічній гримасі набитого опудала людини.
Переляк був такий, що я зойкнув. Емма розвернулася, щоб побачити, що зі мною, і тоді вже перелякалася сама.
Вона рвучко поставила мене на ноги, й ми побігли.
Я геть забув про чоловіка, що за нами гнався, про ведмедя, про Сибір. На ту мить у мене лишилось одне-єдине бажання — втекти подалі з тієї кімнати, від того опудала дівчинки, подалі від будь-якої можливості, що ми з Еммою можемо закінчити, як вона — нас уб’ють і посадять у вітрину, за скло. Тепер я знав усе, що мені потрібно було знати про того Бентама. Він був божевільним колекціонером. Я не сумнівався — якби ми зазирнули під інші чохли, то знайшли б інші такі самі зразки, як та дівчинка.
Ми на повній швидкості завернули за ріг і що ж там побачили? На нашому шляху виросла страхітлива гора шерсті й пазурів. Ми закричали, на ходу спробували загальмувати, але було вже пізно, і ми, ковзаючись, врізалися ведмедю в ноги та збилися докупи, щулячись від страху і мріючи про смерть. На нас накочували хвилі гарячого смердючого віддиху. Щось мокре та шорстке тернулося об мою щоку.
Мене лизав ведмідь. Мене лизав ведмідь, а хтось із цього сміявся.
— Не бійтеся, він не кусається, — сказав той хтось, і я відкрив обличчя, яке доти затуляв долонями, й побачив довгий волохатий ніс і великі карі очі, що витріщалися на мене згори вниз.
Це ведмідь сказав? Хіба ведмеді говорять про себе в третій особі?
— Його звати Пі-Ті, — вів далі той хтось, — він мій охоронець. Дуже приязний, якщо, звісно, ви добре до мене ставитеся. Пі-Ті, сидіти!
Пі-Ті сів і заходився замість мого обличчя облизувати собі лапи. Я миттю перевернувся на лівий бік, стер зі щоки слину й нарешті побачив того, кому належав голос. То був старший чоловік — джентльмен. На губах у нього грав ледь помітний посміх, що чудово доповнював його забійний прикид: циліндр, ціпок, рукавички й високий білий комір, що здіймався над темним сюртуком.
Він злегка вклонився і підняв циліндр.
— Майрон Бентам, до ваших послуг.
— Повільно відступай, — прошепотіла мені на вухо Емма. Ми підвелися одночасно і бочком відійшли подалі од ведмежих лап. — Пане, ми не хочемо неприємностей. Просто відпустіть нас, і ніхто не постраждає.
Бентам розвів руками й усміхнувся.
— Ви вільні піти, коли забажаєте. Але для мене це буде великим розчаруванням. Ви щойно завітали, і в нас є стільки спільних тем для розмов.
— Серйозно? — підняв брови я. — То, може, почнете з того, що поясните, що то за дівчинка у вітрині?
— І про Сибірську кімнату! — додала Емма.
— Ви засмучені, вам холодно, ви змокли. Чи не хочете обговорити все це за чашкою гарячого чаю?
Хочемо. Але я не збирався в цьому зізнаватися.
— Ми нікуди з вами не підемо, поки не поясните, що тут відбувається, — сказала Емма.
— Що ж, гаразд, — відповів Бентам, ні на секунду не втрачаючи гарного настрою. — У Сибірській кімнаті був мій асистент, і ви його заскочили зненацька. Як ви вже, напевно, здогадалися, та кімната веде в часовий контур у Сибіру.
— Але це неможливо, — заперечила Емма. — Сибір далеко, за тисячі миль звідси.
— Три тисячі чотириста вісімдесят дев’ять, — уточнив Бентам. — Але я все життя присвятив тому, щоб міжконтурні мандрівки стали реальністю. — Він повернувся до мене обличчям. — Щодо вітрини, яку ви знайшли. Це Софронія Вінстед. Перша дивна дитина, що народилася в англійській королівській родині. Її життя було досить цікавим, хоч і скінчилося дещо трагічно. Тут, у своєму дивнаріумі, я зібрав усіх визначних дивних — добре відомих і незнаних, тих, що мали добру славу і погану. І всіх їх я з радістю вам покажу. Бо приховувати мені нема чого.
— Він псих, — промимрив я до Емми. — Хоче зробити з нас опудала й забрати у свою колекцію.
На це Бентам тільки розсміявся. (Слух у нього явно був чудовим.)
— Хлопчику мій, це воскові фігури. Так, я колекціонер і поборник збереження минувшини. Але я не бальзамую людей. Невже ти справді міг подумати, що я так довго чекав зустрічі з тобою лише для того, щоб вийняти з тебе нутрощі й замкнути в шафці?
— Я чув і про моторошніші захоплення, — сказав я, згадавши Єноха та його армію гомункулів. — А що тоді вам від нас потрібно?
— На все свій час. Спершу вас треба зігріти й обсушити. Потім чай. А потім…
— Не подумайте, що я грубіянка, — урвала його Емма, — але ми й так уже тут затрималися. Наші друзі…
— Поки що з ними все гаразд, — сказав Бентам. — Я довідався. Усе не так погано, як вам здається. Північ для них настане ще не скоро.
— Звідки ви знаєте? — різко спитала Емма. — І що значить — північ…
— Що значить — ви довідалися? — перебив її я.
— На все свій час, — повторив Бентам. — Я розумію, чекати важко, але ви маєте бути терплячими. Одразу всього не розкажеш, та й ви в печальному стані. — Він простягнув до нас руку. — Погляньте. Ви тремтите.
— Що ж, гаразд, — вирішив я. — Ходімо пити чай.
— Чудесно! — вигукнув Бентам. І двічі постукав ціпком об підлогу. — Пі-Ті, до мене!
Ведмідь щось прогарчав на знак згоди, підвівся на задні лапи й пішов — перевальцем, наче товстун на коротеньких ніжках, — туди, де стояв Бентам. А вже біля нього звір нахилився й підняв старого в повітря, наче немовля, однією лапою притримуючи спину, іншою — ноги.
— Я розумію, що це нетрадиційний спосіб переміщення, — сказав Бентам через волохате ведмеже плече, — але я дуже швидко втомлююся. — Кінчиком ціпка він тицьнув уперед і наказав: — Пі-Ті, бібліотека!
Ми з Еммою зачудовано спостерігали, як ведмідь з паном Бентамом на руках став віддалятися.
«Таке не щодня побачиш», — подумав я. І це стосувалося практично всього, що я побачив того дня.
— Пі-Ті, стій! — скомандував Бентам.
Ведмідь зупинився. Бентам помахав нам рукою.
— Ви йдете?
А ми стояли й німо витріщалися.
— Вибачте, — першою отямилася Емма. І ми припустили бігом.
Ми йшли лабіринтом коридорів слідом за Бентамом та його ведмедем.
— А ваш ведмідь — теж дивний? — поцікавився я.
— Так, це ведмегрим, — і Бентам ніжно погладив Пі-Ті по плечу. — Їх люблять брати в компаньйони імбрини в Росії та Фінляндії, а дресирування ведмегримів — давній і вельми шанований вид мистецтва серед тамтешніх дивних. Вони досить сильні, щоб дати відсіч порожняку, і досить делікатні, щоб глядіти дитину, зимової ночі їхня шерсть зігріває незгірш за електричну ковдру, і охоронці з них виходять найзагрозливіші, як бачите… Пі-Ті, ліворуч!
Поки Бентам перелічував усі плюси ведмегримів, ми непомітно дійшли до маленького передпокою. Під скляним куполом посеред кімнати стояли три жінки, а над ними нависав велетенський і лютий з вигляду ведмідь. З переляку в мене аж дух перехопило — поки я не зрозумів, що вони нерухомі, ще один експонат з колекції Бентама.
— Це пані Омелюх, пані Жовтушник і пані Чомга, — сказав Бентам, — та їхній грим Алексі.
Зблизька вже стало помітно, що ведмегрим захищає воскових імбрин. Дами застигли поряд з ним у розслаблених позах, а ведмідь стояв на задніх лапах, скалився на уявного ворога й замахувався на нього лапою. Інша лапа зворушливо спочивала на плечі однієї з імбрин, а вона пальцями трималася за його довгий кіготь, наче демонструючи всім свою невимушену владу над цим страховиськом.
— Алексі був прадядьком Пі-Ті, — пояснив Бентам. — Пі-Ті, привітайся з дядечком!
Пі-Ті рикнув.
— От би ти таке вмів робити з порожняками, — прошепотіла мені Емма.
— А скільки часу треба, щоб видресирувати ведмегрима? — спитав я в Бентама.
— На це йдуть роки, — відповів той. — Грими від природи дуже незалежні.
— Роки, — прошепотів я Еммі.
Вона тільки очі підкотила.
— Алексі теж восковий? — спитала вона в Бентама.
— Ні, що ви. Це опудало.
Очевидно, відраза Бентама до того, щоб робити опудала з дивних людей, на дивних тварин не поширювалася. Якби з нами був Едисон, подумав я, тут би зараз усім мало місця було.
Я здригнувся. Емма провела теплою рукою мені по спині знизу вгору. Бентам теж це помітив і перепросив:
— Даруйте! У мене так рідко бувають гості, що я не можу стриматися й одразу показую свою колекцію. Отже, я обіцяв чай, і чай буде!
Бентам націлив ціпок уперед, і Пі-Ті рушив далі. Ми пішли слідом за ними з музейних кімнат, де спочивали під накриттями артефакти, через інші частини будинку. Усе свідчило про те, що це домівка пересічного багатія. Був тут вестибюль з мармуровими колонами, була їдальня в офіційному стилі з гобеленами на стінах і стільцями для дюжин відвідувачів, а крила будинку, здавалося, були призначені винятково для того, щоб демонструвати зі смаком дібране умеблювання. Але в кожній кімнаті, поряд з усім іншим, обов’язково стояли предмети з дивної колекції Бентама.
— Іспанія, п’ятнадцяте сторіччя, — він показав на блискучий обладунок, що стояв у коридорі. — Віддав на реставрацію, і він став як новий. Як на мене шитий!
Нарешті ми прийшли до бібліотеки, найпрекраснішої з усіх, які я бачив у житті. Бентам наказав Пі-Ті поставити його на підлогу, струсив з сюртука ведмежу шерсть і запросив нас досередини. Сама бібліотека була щонайменше триповерховою, полиці тяглися вгору й сягали запаморочливої висоти. Для того, щоб до них дотягтися, в кімнаті було продумано безліч сходинок, перехідних містків і пересувних драбинок на колесах.
— Зізнаюся: прочитав далеко не все, — сказав Бентам, — але я над цим працюю.
Він провів нас до батальйону диванів, розставлених довкола каміна, в якому палахкотіло полум’я, наповнюючи кімнату теплом. Біля вогнища нас уже чекали Шарон і Нім.
— То це я не вартий довіри вахлак? — просичав Шарон, але вишпетити мене як слід йому не вдалося: Бентам відправив його, щоб приніс нам ковдри. Ми користувалися симпатією господаря, тож гострий Шаронів язичок мусив почекати свого часу.
Не минуло й хвилини, як нас всадовили на канапу й позагортали в ковдри. Нім пурхав навколо, готував чай на позолочених тацях, а Пі-Ті, скрутившись калачиком перед вогнищем, швидко поринав у сплячку. Я спробував відігнати од себе відчуття затишку і втіхи, яке потроху мною оволодівало, й зосередитися на нашій незавершеній справі — великих питаннях і проблемах, для яких, здавалося, не існувало розв’язку. Наші друзі та імбрини. Абсурдне й безнадійне завдання, яке ми на себе взяли. Якби я про все це подумав одночасно, цей непідйомний вантаж міг мене розчавити. Тому я попросив у Німа три шматочки цукру й стільки вершків, щоб чай побілів, вихилив чашку трьома ковтками й попросив ще.
Шарон відійшов у куток, де він міг скільки завгодно кукситися і водночас прислухатися до нашої розмови.
Еммі кортіло перейти від офіціозу до справ.
— Отже, — сказала вона. — Ми вже можемо поговорити?
Бентам пустив її запитання повз вуха. Він сидів навпроти нас, але дивився впритул тільки на мене. На його обличчі грала дуже дивна усмішечка.
— Що таке? — спитав я, стираючи з підборіддя краплини чаю.
— Дивовижно, — промовив він. — Ти викапаний він.
— Викапаний хто?
— Твій дідусь, авжеж.
Я опустив чашку.
— Ви його знали?
— Знав. Він був моїм другом. Колись давно, коли я відчайдушно потребував друга.
Я зиркнув на Емму. Вона трохи поблідла і сильніше стисла в руках чашку.
— Він помер, кілька місяців тому, — сказав я.
— Так. Я дуже шкодував, коли про це дізнався. Але, правду кажучи, й дивно було, що він так довго протримався. Я думав, його вбили багато років тому. Забагато в нього ворогів було. Але він був надзвичайно талановитим, твій дідусь.
— А на чому ґрунтувалася ваша з ним дружба? — Еммин тон нагадував слідчого на допиті.
— А ти, напевно, Емма Блум. — Нарешті Бентам звернув свій погляд і на неї. — Багато про тебе чув.
Емму це, здавалося, здивувало.
— Справді?
— О так. Абрахам дуже тебе любив.
— Це новина для мене, — і Емма густо почервоніла.
— У житті ти навіть вродливіша, ніж у його розповідях.
Емма зціпила зуби.
— Дякую, — сухо відказала вона. — А де ви з ним познайомились?
Усмішка Бентама зів’яла.
— Що ж, перейдімо до справи.
— Якщо ви не проти.
— Зовсім ні, — відказав він, хоча в його манері триматися тепер відчувалося охолодження на кілька градусів. — Отже, ви запитували мене про Сибірську кімнату. Я знаю, панно Блум, що вас не задовольнила та відповідь, яку я вам дав.
— Так, але мене… тобто нас… більше цікавить Джейкобів дідусь і те, навіщо ви нас сюди привели.
— Повірте мені, все це пов’язано. Та кімната і цей будинок загалом — місце, з якого слід почати.
— Добре, — кивнув я. — Розкажіть про будинок.
Бентам глибоко вдихнув повітря й притулив складені дашком пальці до губ, про щось міркуючи.
А потім почав так:
— Цей будинок наповнений безцінними артефактами, які я все життя привозив з експедицій. Але нема серед них більш цінного надбання, ніж сам цей будинок. Це машина, прилад, мій власний винахід. Я зву його «Панконтуркон».
— Пан Бентам — геній, — втрутився Нім, ставлячи перед нами тарілку з сендвічами. — Пане Бентам, сендвіч?
Бентам жестом показав, щоб він відійшов.
— Але навіть не це основоположне, — вів далі він. — Моя історія починається задовго до того, як було споруджено цей будинок. Тоді я ще був юним хлопчиною, твого віку, Джейкобе. Ми з братом любили уявляти себе мандрівниками й першовідкривачами. Ми годинами нависали над мапами Перплексуса Аномалуса й мріяли, як відвідаємо всі контури, які він відкрив. І що знайдемо нові, й відвідаємо їх не один раз, а знову і знову. Таким чином ми сподівалися повернути царству дивних його колишню велич. — Він нахилився вперед. — Ви розумієте, про що я говорю?
Я спохмурнів.
— Повернути йому велич… за допомогою мап?
— Ні, не тільки. Запитайте себе: що робить нас як народ слабкими?
— Витвори? — висловила здогад Емма.
— Порожняки? — додав я.
— Ні, ще до того, як вони з’явилися, — заперечив Бентам.
— Переслідування з боку нормальних, — сказала Емма.
— Ні. Це просто симптом нашої слабкості. А насправді слабкими нас робить географія. За моїми приблизними підрахунками, нині у світі налічується близько десяти тисяч дивних. Ми знаємо, що вони мусять бути, так само, як мусять бути у всесвіті інші планети, на яких існує розумне життя. Це математична закономірність. — Він усміхнувся і відпив чаю. — А зараз уявіть собі, що десять тисяч дивних, з усіма своїми разючими талантами, зібралися в єдиному місці і їх поєднує спільна мета. Вони стануть силою, з якою важко буде не рахуватися, чи не так?
— Думаю, що так, — кивнула Емма.
— Безперечно, це так, — продовжив Бентам. — Але географія роз’єднала нас на сотні слабких підгруп. Десятеро дивних тут, дванадцятеро там… Тому що вкрай важко мандрувати, наприклад, з контуру в австралійському буші до контуру в африканському Розі[9]. Це небезпечно не лише з огляду на нормальних та світ природи. Під час довгої мандрівки можна стрімко постаріти. Тиранія географії унеможливлює практично всі візити в далекі контури, окрім хіба що нетривалих, навіть у цю модерну епоху повітряних мандрівок.
Він ненадовго замовк і обвів поглядом кімнату. А тоді повів далі.
— Отже. Уявіть, що між тим контуром в Австралії та тим, що в Африці, існує сполучна ланка. Раптом виявляється, що ті дві популяції можуть познайомитися між собою і розвинути взаємини. Торгувати одна з одною. Чогось одна в одної навчатися. Об’єднуватися, щоб захищати одна одну в кризові часи. Стає можливим усе те, що раніше було нездійсненним. Поступово зароджуватиметься дедалі більше таких зв’язків, і світ дивних перестане бути зібранням розкиданих по всіх усюдах племен, які вимушені ховатися в ізольованих контурах, і перетвориться на могутню державу, єдину і сильну!
Що більше говорив Бентам, то більше його охоплювало радісне збудження. А на останніх словах він здійняв руки догори й розчепірив пальці, наче вхопився за невидиму перекладину.
— Для цього й машина? — несміливо спитав я.
— Для цього й машина, — підтвердив він, опускаючи руки. — Ми з братом шукали легшого способу досліджувати світ дивних, а натомість натрапили на спосіб його об’єднати. Панконтуркон повинен був стати спасінням для нашого народу, винаходом, який навіки змінить природу суспільства дивних. Ось як він працює. Починаєте ви тут, у цьому будинку, з маленьким приладом, який називається шатл. Він вміщається в руку, — сказав він, розкриваючи долоню. — Ви забираєте його з собою, виходите з будинку, за межі контуру, здійснюєте перехід через теперішнє й потрапляєте в інший контур, який може виявитися на іншому боці світу чи в сусідньому селі. Там шатл збирає інформацію — подібний до ДНК відбиток того іншого контуру, який можна використати, щоб виростити другий вхід до нього тут, усередині цього будинку. Тож, коли ви повернетеся, вся ця інформація буде у вас із собою.
— У тому коридорі нагорі, — здогадалася Емма. — Усі ті двері з маленькими табличками.
— Саме так, — кивнув Бентам. — Ті кімнати — це входи до всіх тих контурів, які ми з братом відвідали за довгі роки, а там зібрали дані про них і принесли з собою. Завдяки Панконтуркону початковий тяжкий шлях до першого контакту треба подолати лише раз. Кожна наступна подорож відбувається миттєво.
— Це як натягнути телеграфні дроти, — сказала Емма.
— Точно, — підтвердив Бентам. — Отже, таким чином, теоретично, цей будинок стає центральним сховищем усіх контурів з усього світу.
Я замислився над цим. Згадав, як це було важко — вперше потрапити в контур пані Сапсан. А якби, замість пхатись аж на маленький острівець біля берегів Вельса, я міг увійти до її контуру зі своєї шафи в Енглвуді? Я міг би жити одночасно двома життями: вдома з батьками й тут, з друзями та Еммою.
Але. Якби таке існувало, дідо Портман та Емма не мусили б розставатися. А ця думка була такою дивною, що в мене від хвилювання засвербіло в куприку.
Бентам замовк і відсьорбнув чаю.
— Прохолов, — сказав він і поставив чашку на стіл.
Емма вибралася з ковдри, підійшла до канапи, на якій сидів Бентам, і занурила кінчик вказівного пальця в його чай. За мить рідина в чашці знову закипіла.
— Фантастика, — радісно їй всміхаючись, сказав Бентам.
Вона витягла пальця.
— Одне запитання.
— Здається, я знаю, про що, — мовив Бентам.
— Гаразд. Про що?
— Якщо така дивовижа існує насправді, то чому ви досі про неї не чули?
— У яблучко, — сказала Емма й знову вмостилася на канапі поруч зі мною.
— Ви ніколи про неї не чули… і ніхто не чув… бо з моїм братом сталася прикра халепа. — Бентам спохмурнів. — Це він допоміг машині з’явитися на світ, однак зрештою він же і став причиною її краху. Зрештою Панконтуркон стали використовувати не як знаряддя для об’єднання нашого народу, хоча таким був його задум від самого початку, а зовсім з протилежною метою. Негаразди почалися, коли ми збагнули, що завдання відвідати всі контури у світі, щоб відтворити їхні входи тут, — щонайменше смішне. Воно так далеко виходило за межі наших можливостей, що межувало з маячнею. Нам потрібна була допомога — і до того ж значна. На щастя, мій брат був таким харизматичним хлопцем і так добре вмів переконувати, що всю потрібну нам поміч ми діставали легко. І невдовзі в нас уже була армія молодих ідеалістів — дивних, ладних ризикувати життям і здоров’ям, щоб допомогти нам втілити нашу мрію. От тільки я тоді не знав, що мрія мого брата відрізняється від моєї. У нього були свої, приховані плани.
Не без зусиль Бентам підвівся.
— Є одна легенда, — сказав він. — Ви, панно Блум, можете її знати. — Постукуючи ціпком, він через усю кімнату рушив до книжкових полиць і витяг маленьку книжечку. — Це казка про загублений контур. Про такий собі загробний світ, куди вирушають наші душі після того, як ми, дивні, помираємо.
— Абатон, — кивнула Емма. — Авжеж, я про нього чула. Але це лише легенда.
— Тоді, може, ви розкажете її нам? Щоб і наш друг-неофіт почув.
Бентам пришкутильгав назад до канапи і вручив мені книжечку. Тоненьку, зелену й таку стару, що її краї вже стали хвилястими. На обкладинці було надруковано назву — «Казки про дивних».
— А я цю книжку читав! — вигукнув я. — Ну, частину так точно.
— Цьому виданню близько шестисот років, — пояснив Бентам. — Казку, яку нам зараз розповість панна Блум, в ньому надрукували востаннє, а надалі її проголосили небезпечною. Був такий час, коли можна було потрапити за ґрати, просто розказавши її. Отож, ви тримаєте в руках єдину заборонену книжку за весь час існування царства дивних.
Я розгорнув тоненький томик. Кожну сторінку було написано квітчастим, нелюдськи охайним почерком, а на всіх полях красувалися ілюстрації.
— Але я її дуже давно чула, — несміливо промовила Емма.
— Я тобі підказуватиму. — Бентам обережно опустився на канапу. — Не бійся.
— Що ж, — почала Емма, — як мовить легенда, колись дуже давно… тобто дуже-дуже давно, тисячі років тому… існував такий окремий контур, куди дивні вирушали після смерті.
— Рай для дивних, — сказав я.
— Не зовсім. Ми там не залишалися навіки вічні чи ще щось таке. Це було більше схоже на… бібліотеку. — Сумніваючись, чи слушно дібрала слово, Емма глянула на Бентама. — Правильно?
— Так, — кивком підтвердив він. — Вважалося, що дивні душі надто цінні і їх надто мало, щоб марнувати їх, закопуючи разом з тілом у землю. Тож натомість наприкінці життя ми повинні були здійснити паломництво в Бібліотеку, де наші душі зберігатимуть для майбутнього використання іншими. Навіть у справах духовних ми, дивні, завжди були скупенькі.
— Перший закон термодинаміки, — сказав я.
Не розуміючи, Бентам кліпнув очима.
— Матерію не можна ні створити, ні знищити. Чи, в цьому випадку, душі. — (Часом я й сам дивуюся, коли виявляється, що я щось пам’ятаю зі школи.)
— Напевно, принцип той самий, — сказав Бентам. — Стародавні люди вірили, що людству доступна лише обмежена кількість дивних душ і коли народжувався хтось дивний, то він чи вона одержували душу на руки так, як я можу взяти книжку з бібліотеки. — Він обвів рукою полиці навколо нас. — Але коли твій період життя… твій термін, відведений на читання… добігав кінця, душу потрібно було повернути.
Бентам жестом показав Еммі, що вона може розповідати далі.
— Будь ласка, продовжуй.
— Отже, — повела далі Емма, — була ця Бібліотека. Я завжди уявляла її сповненою прекрасних осяйних томів, і в кожному містилася дивна душа. Тисячі років люди брали звідти душі, повертали їх перед смертю, і все було в ажурі. А потім одного дня хтось дотумкав, що в Бібліотеку можна залізти, навіть якщо ти не збираєшся вмирати. І він таки туди заліз і пограбував її. Він викрав наймогутніші душі, які тільки зміг знайти, а потім використав їх, щоб посіяти хаос і руйнування. — Емма глянула на Бентама. — Правильно?
— Якщо брати до уваги тільки факти, то правильно, а от артистизм викладу кульгає, — зізнався Бентам.
— Використав їх? — перепитав я. — Але як?
— Поєднавши їхню силу зі своєю, — пояснив Бентам. — Врешті- решт вартові Бібліотеки вбили грабіжника, забрали вкрадені душі й відновили зруйнований порядок. Але джина, так би мовити, вже було випущено з пляшки. Знаття про те, що Бібліотеку можна пограбувати, мов отрута, швидко просочилося в наше суспільство. Той, хто контролював Бібліотеку, міг здобути владу над усім царством дивних, і невдовзі було вкрадено ще більше душ. Настали темні часи, коли затруєні жагою влади розв’язували один проти одного епічні битви за владу над Абатоном і Бібліотекою душ. Багато дивних згинуло у тих війнах. Земля була випалена дощенту. Скрізь панували голод і чума, а тим часом дивні, що володіли такою владою, яку годі осягнути розумом, розправлялися одне з одним за допомогою потопів і блискавок. Ось звідки пішли міфи звичайних про богів, які боролися за першість у небі. Їхня «Битва титанів» була насправді нашою битвою за Бібліотеку душ.
— А хіба ви самі не казали, що ця історія вигадана? — спитав я.
— Я саме до цього дійшов. — Бентам розвернувся до Німа, котрий тупцяв поряд, переминаючись із ноги на ногу. — Німе, ти можеш іти. Ми вже вдосталь напилися чаю.
— Пробачте, пане, я не хотів підслуховувати, пане, просто це мій улюблений фрагмент.
— Тоді сядь!
Усівшись на підлогу, Нім схрестив ноги й підпер підборіддя долонями.
— Як я вже казав, на нетривалий, проте жахливий період наш народ спіткали біди й руйнування. Влада над Бібліотекою часто переходила з одних рук до інших, і це супроводжувалося кровопролитними битвами. А тоді одного дня все припинилося. Самопроголошеного короля Абатона вбили в бою, і його вбивця пішов у Бібліотеку, щоб узяти її під свій контроль. Але він її не знайшов. Контур несподівано зник.
— Зник? — не повірив я.
— Учора був, а сьогодні нема, — сказала Емма.
— Пуфф, — докинув Нім.
— За легендою, Бібліотека душ розташовувалася на пагорбах стародавнього міста Абатон. Та коли претендент на королівський престол прибув, щоб забрати свій приз, Бібліотека щезла. А разом з нею — саме місто. Щезли, наче їх і не було. На їхньому місці розстилалася погідна зелена лука.
— Здуріти можна, — сказав я.
— Але це порожні вигадки, — нагадала Емма. — Стара казка, от і все.
— «Легенда про загублений контур», — прочитав я на сторінці, на якій була розгорнута книга в моїх руках.
— Можливо, ми ніколи не знатимемо напевно, існував Абатон чи ні, — губи Бентама розтяглися в усмішці сфінкса. — Інакше це була б не легенда. Але, як у випадку переказів про закопані скарби, легендарність цієї історії не заважала людям шукати його протягом століть. Подейкують, що сам Перплексус Аномалус багато років свого життя присвятив полюванню на загублений контур Абатона. Саме так він і знайшов усі ті контури, які в подальшому з’явилися на його уславлених мапах.
— Я цього не знала, — здивувалася Емма. — Усе-таки щось добре з цієї гонитви вийшло.
— І щось дуже погане також, — додав Бентам. — Мій брат теж повірив у цю легенду. А я по-дурному не звернув уваги на цю слабкість — а коли зрозумів, що ця легенда повністю підпорядкувала його собі, було вже запізно. На той час мій харизматичний братик переконав нашу маленьку армію молодих рекрутів, що історія правдива. Абатон існує. Бібліотеку душ можна віднайти. Перплексус підібрався був дуже близько, сказав він їм, тож лишається тільки довершити його роботу. І тоді могутня й небезпечна сила, що в ній міститься, буде належати нам. Їм.
Я надто довго вичікував, і цей задум почав роз’їдати його, мов рак. Вони все шукали й шукали загублений контур, вирушали в експедицію за експедицією, і кожна невдача тільки підсилювала їхній запал. Про мету об’єднати царство дивних було забуто. Усе, чого прагнув мій брат, — владарювати над ним, як ті охочі стати богами в старовину. А коли я кинув йому виклик і спробував перебрати на себе контроль над машиною, яку сам побудував, він оббрехав мене, назвавши зрадником, нацькував на мене інших і замкнув у темниці.
Бентам так сильно стиснув свого ціпка, наче дуже хотів скрутити комусь в’язи. А коли підвів на нас очі, його виснажене обличчя було блідим, як маска смерті.
— Напевно, ви вже здогадалися, як його звуть.
Я метнув погляд на Емму. Її очі були круглими, як повний місяць. І ми промовили разом:
— Коул.
Бентам кивнув.
— Його справжнє ім’я — Джек.
Емма нахилилася до нього вперед.
— Тоді ваша сестра…
— Моя сестра — Альма Сапсан.
Мов громом уражені, ми витріщилися на Бентама. Невже чоловік, який сидів тієї миті перед нами, — справді брат пані Сапсан? Я знав, що їх у неї двоє, раз чи два вона згадувала про них у розмові, навіть хлоп’ячі фотки мені показувала. А ще історію розказала, про те, що вони шукали безсмертя і в 1908 році це призвело до катастрофи. Вони та їхні послідовники перетворилися на порожняків, а потім — на витворів, яких ми знали й боялися. Але жодного брата вона не називала на ім’я, і її розповідь мало нагадувала ту історію, яку щойно розказав нам Бентам.
— Якщо ви кажете правду, — промовив я, — тоді ви, напевно, витвір.
У Німа відвисла щелепа.
— Пан Бентам — не витвір! — Він уже ладен був підвестися й захищати честь господаря, але Бентам махнув на нього рукою.
— Німе, все гаразд. Вони чули тільки Альмин варіант. Однак у її знаннях є прогалини.
— Я не чую, щоб ви заперечували, — зауважила Емма.
— Я не витвір, — відрізав Бентам. Він не звик, щоб його допитували такі, як ми, і крізь його світський полиск почали протикатися шпичаки гордості.
— Тоді, можливо, ви не заперечуватимете, якщо ми перевіримо, — сказав я, — просто щоб переконатися…
— Анітрохи. — Спираючись на ціпок, Бентам підвівся й пошкутильгав до нейтрального простору між нашими канапами. Пі-Ті стало трохи цікаво, що відбувається, і він підвів голову, а Нім демонстративно розвернувся спиною, сердитий, що його господар мусить зазнати таких принижень.
Ми зустрілися з Бентамом на килимі. Він трохи нахилився, щоб ми не мусили ставати навшпиньки (він був навдивовижу високим), і терпляче чекав, поки ми обдивлялися його очі, шукаючи там ознак контактних лінз чи іншого обману. Білки очей у нього були жахливо налиті кров’ю, неначе він уже багато днів не спав. Але більше нічого підозрілого ми не помітили.
І відійшли назад.
— Гаразд, ви не витвір, — констатував я. — Але це означає, що ви не можете бути Коуловим братом.
— На жаль, ви відштовхуєтеся від хибних засновків, — відповів він. — Я відповідальний за те, що мій брат і його послідовники перетворилися на порожняків, але сам я порожняком не став.
— Ви зробили порожняків? — жахнулася Емма. — Навіщо?!
Відвернувшись, Бентам подивився на вогонь.
— То була жахлива помилка. Нещасний випадок. — Ми чекали його пояснень. Але, здавалося, йому величезних зусиль коштувало витягти цю розповідь з того закамарку душі, в якому він її ховав. — Я винен у тому, що так довго дозволяв подіям іти своєю чергою, — важко зітхнувши, промовив він. — Я все переконував себе в тому, що мій брат не такий небезпечний, яким здається. І тільки після того, як він мене ув’язнив і вже було запізно щось робити, я збагнув, як я помилявся.
Він підступив ближче до тепла вогнища й став на коліна, щоб попестити широке ведмеже черево і запустити пальці в густу шерсть.
— Я розумів, що Джека потрібно спинити. Не лише задля мого власного добра. І не тому, що він міг колись знайти Бібліотеку душ, а це було небезпечно. Ні, бо очевидно було, що його амбіції тепер сягали набагато далі. Місяцями він муштрував наших рекрутів і перетворив їх на солдатів, виконавців волі небезпечного політичного руху. А себе призначив на роль аутсайдера, що бореться за те, щоб вирвати контроль над нашим суспільством з рук імбрин з їхнім «інфантилізаційним впливом», як він це називав.
— Тільки завдяки імбринам наше суспільство досі існує, — з гіркотою в голосі промовила Емма.
— Так, — кивнув Бентам, — але, ви розумієте, мій брат був жахливим заздрісником. Ще з тих часів, коли ми були дітьми, Джек заздрив, що в нашої сестри є така влада й становище. Наші вроджені здібності порівняно з її можливостями були мізерні. Коли Альмі виповнилося три роки, старші імбрини, які нас доглядали, зрозуміли, що вона володіє величезним даром. Люди аж тряслися над нею, і Джека це доводило до сказу. Коли вона була немовлям, він її щипав — лише для того, щоб побачити, як вона плаче. А коли тренувалася перетворюватися на птаху, він ганявся за нею і висмикував з хвоста пера.
Я побачив, як лихе полум’я спалахнуло на Емминому пальці, але вона загасила його в чашці з чаєм.
— І з часом ця бридка поведінка все гіршала, — вів далі Бентам. — Цю отруйну заздрісність, притаманну деяким нашим ближнім-дивним, Джек зумів приборкати й використовувати собі на догоду. Він проводив збори й виголошував промови, збираючи під своїм крилом невдоволених. Диявольський Акр був для цього дуже підходящим майданчиком, бо тут жило багато дивних-вигнанців, вороже налаштованих до матріархату імбрин, відокремлених від нього.
— Землекрилі, — сказала Емма. — Перед тим, як витвори стали витворами, вони так себе називали. Пані Сапсан трохи нам про них розказувала.
— «Нам не потрібні їхні крила! — проповідував Джек. — Ми самі відростимо собі крила!» Звісно, то була метафора, але вони взяли моду чіпляти на себе фальшиві крила й марширувати з ними, й то був символ їхнього руху. — Бентам підвівся й показав рукою на книжкові полиці. — Погляньте он туди. В мене збереглися декілька фотографій з тих часів. Зовсім мало, ті, які він не зміг знищити. — Він зняв з полиці альбом і прогортав його до фотографії, на якій великий натовп слухав чоловіка, що перед ним виступав. — А ось і Джек, виливає ненависть в одній зі своїх промов.
Натовп майже винятково складався з чоловіків у великих жорстких капелюхах. Банда була чимала; люди стояли, балансуючи, на ящиках і чіплялися за верхівки огорожі, щоб почути, що каже Коул.
Бентам перегорнув сторінку і показав нам інше фото. На ньому було двоє дужих молодиків у костюмах і капелюхах: один з усмішкою до вух, інший — без виразу на обличчі.
— Ліворуч — я, а праворуч — Джек, — пояснив Бентам. — Джек усміхався лише тоді, коли йому щось було від тебе потрібно.
І насамкінець він відкрив фото підлітка з парою великих крил, розправлених за плечима, схожих на совині. Він сидів, трохи згорбившись, на п’єдесталі й з тихим презирством дивився в об’єктив камери. Одне око прикривав перехняблений на голові капелюх. А внизу на фотографії було надруковано слова «Нам не потрібні їхні крила».
— Отакі в Джека були плакати для вербування, — пояснив Бентам.
Піднісши друге фото ближче до очей, Бентам придивився до братового обличчя.
— У ньому завжди була темрява, — сказав він. — Але я не хотів її помічати. А от в Альми зір був гостріший, вона рано відштовхнула його від себе. Проте ми з Джеком були близькі, за віком і способом мислення. Принаймні я так думав. Ми були друзяки-нерозлийвода. Але свою істинну сутність він од мене приховував. Я не розумів, який він насправді, до того дня, коли сказав: «Джеку, ти повинен це припинити», — а він наказав мене відлупцювати й кинути в темну холодну яму помирати. А тоді вже було запізно.
Бентам підвів погляд, і в його очах відбився блиск вогнища.
— Це надзвичайне відчуття, коли розумієш, що для свого брата ти значиш менше, ніж порожнє місце. — Занурений у жахливі спогади, він на якийсь час замовк.
— Але ви не померли, — зрештою порушила мовчанку Емма. — Ви перетворили їх на порожняків.
— Так.
— Яким чином?
— Я їх заманив у пастку.
— І там вони стали страхітливими чудовиськами? — із сумнівом спитав я.
— Я не збирався перетворювати їх на чудовиськ. Хотів тільки їх позбутись. — Він скутою ходою повернувся до канапи й обережно опустився на подушки. — Я гинув від голоду, був уже на порозі смерті, коли мені сяйнула досконала думка, за допомогою якої я міг заманити в пастку свого брата. Стара, як саме людство, брехня. Фонтан молодості. Пальцем я нашкрябав на земляній підлозі своєї камери етапи малозрозумілої техніки маніпуляції контурами, яка могла повернути назад стрімке старіння й назавше знищити його загрози. Так видавалося на перший погляд. Насправді ж то був лише побічний ефект процедури, яку ті етапи описували: таємної і майже забутої на той час. Вона давала змогу в разі великої небезпеки швидко й назавжди обвалити контури.
У моїй уяві виникло кліше з наукової фантастики — кнопка «самознищення». Наднова в мініатюрі; зірки, що спалахують і гаснуть.
— От тільки я не сподівався, що мій трюк так чудово спрацює, — зізнався Бентам. — Один учасник руху, який мені співчував, розповів про мою техніку іншим, видавши її за власний винахід, і Джек повірив. Він повів своїх однодумців у далекий контур, щоб запустити послідовність. І я сподівався, що там двері за ними затріснуться навіки.
— Але сталося зовсім інше, — сказала Емма.
— Це тоді вибухнула половина Сибіру? — спитав я.
— Реакція була такою потужною, що це тривало один день і одну ніч, — відповів Бентам. — Збереглися її знімки, а також фотографії наслідків…
Він кивнув на альбом, що лежав на підлозі, й став чекати, коли ми відшукаємо в ньому фотокартки. Одну було зроблено вночі в якійсь невідомій глушині. Її перетинав вертикальний струмінь полум’я, масивний, проте далекий викид розжареної до білого енергії, що освітила ніч, як римська свічка[10]. На іншій було зруйноване село: каміння, рештки хат і дерева, з яких позлазила кора. Лише від одного погляду на неї я відчував, як там віє самотній вітер; то було дотикальне мовчання місцини, яку ґвалтовно позбавили життя.
Бентам похитав головою.
— Ніколи, навіть у найхимерніших своїх снах, я не міг уявити, що може виповзти з обваленого контуру, — сказав він. — Опісля тих подій якийсь недовгий час усе було тихо. Звільнившись із ув’язнення, я почав одужувати. Знову здобув контроль над своєю машиною. Скидалося на те, що темна доба мого брата добігла кінця. Але то був лише початок.
— Так починалися Порожні війни, — додала Емма.
— Невдовзі до нас почали надходити чутки про створінь, зітканих із темряви. Вони виповзали зі знищених лісів, щоб харчуватися дивними… і звичайними, і тваринами — усім, що потрапляло їм до щелеп.
— Якось я бачив, як один з’їв автомобіль, — сказав Нім.
— Автомобіль? — не повірив я.
— Я сидів усередині, — відповів Нім.
Ми чекали від нього подробиць.
— Ну і? — не витримала Емма.
— Я втік, — знизав плечима Нім. — А тій потворі стернова колонка в горлянці застрягла.
— Можна мені продовжувати? — спитав Бентам.
— Авжеж, пане. Перепрошую.
— Отже, як я казав, спинити цих страховиськ не могло майже ніщо… крім однієї-двох стернових колонок. І входів до контурів. На щастя, в нас їх було чимало. Тому більшість із нас рятувалася від порожняків, просто залишаючись у своїх контурах і виходячи звідти лише в крайньому разі, коли не було іншого вибору. З появою порожняків наше життя не скінчилося, але разом з ними прийшли величезні незручності, ізоляція і небезпека.
— А витвори? — спитав я.
— Думаю, він ще до них дійде, — сказала Емма.
— Так, — кивнув Бентам. — Через п’ять років після зустрічі з першим порожняком мені трапився мій перший витвір. Після півночі в мої двері хтось постукав. Я був у своєму будинку, в повній безпеці контуру. Принаймні так я думав. Та коли я відчинив двері, на порозі стояв мій брат Джек, вже трохи підтоптаний, але загалом схожий на себе колишнього. Та тільки очі в нього були мертві. Порожні й білі, як аркуш несписаного паперу.
Ми з Еммою підібгали під себе ноги, сіли по-турецькому й нахилилися в бік Бентама, ловлячи кожне його слово. А він невидющими очима вдивлявся кудись у простір понад нашими головами.
— Він зжер стільки дивних, що наповнив свою порожню душу й перетворився на істоту, яка тільки зовні нагадувала мого брата, а за своєю сутністю ним не була. Ті жалюгідні рештки людяності, які він зберіг у собі за довгі роки, випарувалися без сліду, витекли з нього разом із кольором очей. Порівняно з тим дивним, яким витвір колись був, він схожий на збляклу багаторазову копію оригіналу. Деталі розмиті, колір теж…
— А пам’ять? — спитав я.
— Джек свою зберіг. А жаль, бо так він не забув про Абатон і Бібліотеку душ. А також про те, що я з ним зробив.
— А як він дізнався, що це ви зробили? — здивувалася Емма.
— Можете вважати це братньою інтуїцією. А ще одного дня, коли в нього не було важливіших справ, він катував мене, поки я в усьому не зізнався. — Бентам кивком показав на свої ноги. — Як бачите, я так до кінця й не одужав.
— Але він вас не вбив, — відзначив я.
— Витвори — прагматичні створіння, а помста — не надто великий мотиватор, — відповів Бентам. — Тепер Джек ще більше, ніж раніше, був одержимий ідеєю знайти Абатон. Але для цього йому потрібна була моя машина. І я, щоб нею керувати. Я став його бранцем, його рабом, а Диявольський Акр перетворився на таємний штаб для невеликого, проте впливового контингенту витворів, що заповзялися відшукати й зламати двері до Бібліотеки душ. І це, як ви вже, напевно, здогадалися, їхня головна мета.
— Я думав, вони хочуть відтворити реакцію, яка зробила з них порожняків, — сказав я, — тільки щоб усе було крутіше і краще. «Цього разу все буде правильно», — останнє речення я взяв у повітряні лапки.
Бентам спохмурнів.
— Де ви про це чули?
— Один витвір перед смертю розказав, — пояснила Емма. — За його словами, для цього їм і потрібні всі імбрини. Щоб реакція була потужнішою.
— Повна нісенітниця, — пирхнув Бентам. — Це, мабуть, просто прикриття, щоб збити вас зі сліду. Хоча цілком можливо, що витвір, який вам ці побрехеньки переказав, сам у них щиро вірив. Про пошуки Абатона знало тільки Джекове коло втаємничених.
— Але якщо їм не потрібні імбрини для реакції, — сказав я, — то навіщо вони їх викрадають? Це ж зайвий клопіт.
— Бо загублений контур Абатона не просто загублений, — відповів мені Бентам. — Згідно з легендою, перед тим, як його було втрачено, його також замкнули. І зробили це імбрини. А якщо точніше, то дванадцять імбрин, що прилетіли з дванадцяти найвіддаленіших куточків царства дивних. І тому, хто зуміє знайти Абатон, знадобиться допомога тих самих дванадцяти імбрин, або ж їхніх нащадків, щоб розпечатати контур. Тож не дивно, що мій брат викрав рівно дванадцять імбрин. На те, щоб вистежити їх і вполювати, в нього пішли роки.
— Я так і знав! — вигукнув я. — Просто відтворити реакцію, яка зробила з них порожняків, — це якось дрібно. За цим мусило стояти щось інше.
— Отже, він знайшов, — сказала Емма. — Коул не став би запускати все в дію й викрадати імбрин, якби не знав, де Абатон.
— Ви ж казали, що це легенда, — нагадав я. — А тепер так про нього говорите, наче він реально існує. То де правда?
— Офіційна позиція Ради імбрин проголошує, що Бібліотека душ — це казка, не більше, — відповів Бентам.
— Мені байдуже, що там проголошує Рада, — відказала Емма. — Як вважаєте ви?
— Моя думка — це моя думка, — ухильно відповів він. — Але якщо Бібліотека насправді існує і Джек зуміє її знайти та відкрити, то вкрасти звідти душі він усе одно не зможе. Він про це не знає, але йому потрібен третій елемент. Третій ключ.
— І що ж це? — спитав я.
— Забрати глечики з душами не зможе ніхто. Для більшості вони будуть невидимі й недотикальні. Їх не здатні торкнутися навіть імбрини. У казках їх можуть бачити й брати до рук лише особливі знавці. Їх називають бібліотекарями. А жоден бібліотекар не народжувався ось уже протягом багатьох тисяч років. Якщо Бібліотека й існує, то, крім порожніх полиць, Джек там нічого не знайде.
— Аж на душі відлягло, — зрадів я.
— І так, і ні, — похитала головою Емма. — Що він зробить, коли зрозуміє, що імбрини, на яких він так довго полював, нічим йому не допоможуть? Він осатаніє!
— Це те, чого я найбільше боюся, — визнав Бентам. — У Джека погана вдача. А коли мрія, яку він так довго плекав, помре…
Я спробував уявити, що це може означати, усі ті тортури, на які здатен такий, як Коул, але мій розум відсахнувся від цієї думки. І схоже було на те, що ті самі жахіття транслювалися Еммі, бо слова, які вона промовила наступними, були гострі й заряджені гнівом.
— Ми їх повернемо.
— У нас із вами спільна мета, — промовив Бентам. — Знищити мого брата і йому подібних та врятувати мою сестру й подібних їй. Я вірю, що разом ми зможемо і те, й те.
Тієї миті він здавався таким маленьким: тонув у масивному дивані, до хитких ніг тулився ціпок, — що я ледь не розсміявся.
— Як? — зірвалося з моїх губ. — Тут потрібне ціле військо.
— А от і ні, — відповів він. — Війську витвори легко дадуть відсіч. На щастя, в нас є дещо ліпше. — Він подивився на нас із Еммою, і його губи вигнулися в усмішці. — У нас є ви двоє. А вам пощастило, що у вас є я. — Бентам сперся на ціпок і повільно звівся на ноги. — Вас треба переправити в їхню фортецю.
— Вона в них якась непроникна, — сказав я.
— Бо, умовно кажучи, так і є, — відповів Бентам. — У ті роки, коли Диявольський Акр був тюремним контуром, у ній утримували найгірших з найгірших злочинців. Після того, як повернулися витвори, вони облаштували в ній свою домівку. І те, що колись було в’язницею, з якої ніхто не міг утекти, перетворилося на фортецю, до якої ніхто не може проникнути.
— Але ви знаєте, як туди пробратися, — здогадалась Емма.
— Не виключено. Якщо ви мені допоможете, — сказав Бентам. — Коли прийшов Джек зі своїми витворами, вони викрали серце мого Панконтуркону. Примусили мене зламати мою машину, скопіювати її контури й відтворити їх усередині їхньої фортеці, щоб вони могли продовжити роботу в більш захищених умовах.
— То є… ще один? — здивувався я.
Бентам кивнув.
— Мій — це оригінал, а їхній — копія, — сказав він. — Вони між собою пов’язані, в кожному є двері, які ведуть до іншого.
Враз Емма сіла рівно.
— Ви хочете сказати, що ми можемо використати вашу машину, щоб проникнути в їхню?
— Саме так.
— Тоді чому ви цього не зробили? — спитав я. — Ще багато років тому?
— Джек завдав моїй машині таких непоправних пошкоджень, що я думав, її неможливо полагодити, — відповів на це Бентам. — Протягом багатьох років у ній функціонувала тільки одна кімната: та, що веде до Сибіру. Ми невтомно шукали, але так і не знайшли шляху через неї до Джекової машини.
Я згадав чоловіка, який вдивлявся в розколину — наче шукав там, глибоко в снігу, двері.
— Нам треба відчинити інші двері, інші кімнати, — сказав Бентам, — але для цього мені потрібна адекватна заміна для тієї частини, яку вкрав Джек, — динамо-машини з самісінького серця Панконтуркону. І дещо може спрацювати, я давно підозрював. Однак це дуже могутня, дуже небезпечна деталь. Вона є в наявності тут, у Диявольському Акрі, але роздобути її було для мене неможливо. Дотепер.
Він повернувся обличчям до мене.
— Хлопчику мій, мені потрібно, щоб ти привів до мене порожняка.
Авжеж, я погодився. Тієї миті я б на яке завгодно прохання повівся, якби вирішив, що це допоможе звільнити наших друзів. І тільки після того, як у мене вихопилась ця обіцянка й Бентам узяв мене за руки й потиснув їх, я зрозумів, що поняття не маю, де того порожняка дістати. Ними точно аж кишіло у фортеці витворів, але ми вже з’ясували, що пробратися туди не можна ніяк. А тоді з тіней, що громадилися в кутках кімнати, виступив Шарон і повідомив нам одну добру новину.
— Пам’ятаєш свого друзяку, якого причавило мостом? — спитав він. — Він, як виявилося, не зовсім помер. Кілька годин тому вони його виловили зі Смердючки.
— Хто «вони»? — не зрозумів я.
— Пірати. Закували в кайдани й посадили в клітку при кінці Гнійної вулиці. Він там, я чув, неабиякий переляк спричиняє.
— Отже, так і зробимо. — Емму охопило радісне збудження. — Викрадемо порожняка, приведемо його сюди, перезапустимо машину пана Бентама, відчинимо двері, які ведуть у фортецю витворів, і заберемо звідти своїх друзів.
— Раз-два й готово! — хрипко розсміявся Шарон. — Окрім того останнього моменту.
— І першого, — сказав я.
Емма підійшла до мене поближче.
— Пробач, золотце. Я пообіцяла твої послуги, не спитавши тебе самого. Як думаєш, упораєшся з тим порожняком?
Я зовсім не був у цьому впевнений. Так, справді, на річці Смердючці я примусив його виконати кілька видовищних трюків, але скомандувати йому, як цуценяті, йти поряд і довести аж до будинку Бентама вимагало занадто великих зусиль як на мої рудиментарні вміння приборкувати порожняків. А після останньої зустрічі, що обернулася катастрофою, моя впевненість у собі взагалі впала до рекордно низької позначки. Але все впиралося в те, чи зможу я впоратися з монстром.
— Звісно, зможу, — після дуже довгої паузи відповів я. — Коли нам іти?
Бентам заплескав у долоні.
— От молодець! Так тримати!
Еммин уважний погляд затримався на моєму обличчі. Вона бачила, що я прикидаюся.
— Можете йти, коли будеш готовий, — відказав Бентам. — Шарон буде вашим провідником.
— Краще не зволікати, — озвався Шарон. — Коли місцеві вдосталь набавляться з тим порожняком, я думаю, вони його вб’ють.
Емма підняла чотирма пальцями перед своєї пишної сукні.
— У такому разі я вважаю, що нам слід переодягтися.
— Звичайно, — кивнув Бентам і відправив Німа пошукати для нас одяг, що більше пасував би до нашого завдання. Той повернувся за хвилину, несучи черевики на товстих підошвах і сучасні робочі штани та куртки: чорні, водонепроникні, з матеріалу, що трохи розтягувався.
Ми розійшлися по окремих кімнатах перевдягатись, а потім зустрілися в коридорі. Тепер ми з Еммою були вбрані для пригод. Грубий і безформний, цей одяг надавав Еммі трохи чоловічого вигляду (хоча на її красі це не позначилося ніяк), але вона не нарікала. Просто зав’язала ззаду волосся, зробила стійку «струнко» й відсалютувала мені.
— Сержант Блум виконувати ваші накази готова.
— Який гарнюсінький солдатик, ще такого не бачив, — жахливо розтягуючи слова, як актор Джон Вейн, сказав я.
Між ступенем моєї знервованості й кількістю тупих жартів, якими я сипав, існувала пряма залежність. А тієї миті мене ледь не трусило; шлунок перетворився на несправний кран, з якого просто на нутрощі скрапувала кислота.
— Ти впевнена, що ми зможемо? — спитав я.
— Так.
— Ти хоч коли-небудь у чому-небудь сумніваєшся?
Емма тільки головою похитала.
— Сумнів — це гострий шпичак у надувному рятувальному човні життя.
Вона підійшла до мене впритул, і ми обійнялися. Я відчував, що вона легенько тремтить. Вона теж не була куленепробивною. І тоді зрозумів, що моя непевна віра в себе почала робити підкоп під її власну віру в мене.
А Еммина впевненість у собі була тим цементом, який тримав усе докупи. То був наш надувний рятувальний човен.
Її віру в мене я звик вважати дещо нерозважливою. Здавалося, вона гадала, що я можу клацнути пальцями й змусити порожняка танцювати під свою дудку. Що якась внутрішня слабкість блокує мої здібності. І, хоч як мене часом це обурювало, десь глибоко в душі я розумів, що вона, може, й права. Єдиним способом з’ясувати це раз і назавжди було підійти до наступного порожняка з непохитною вірою, що я здатен його приборкати.
— Якби ж я міг бачити себе таким, яким бачиш мене ти, — прошепотів я.
Вона обійняла мене ще міцніше, і я твердо постановив, що мушу спробувати.
У коридор вийшли Шарон і Бентам.
— Готові? — спитав Шарон.
Ми відпустили одне одного з обіймів.
— Готові, — кивнув я.
Бентам потиснув руки, спершу мені, потім Еммі.
— Я такий щасливий, що ви тут, — сказав він. — Гадаю, це доказ того, що зірки нарешті зійшлися на нашу користь.
— Сподіваюся, що ви маєте рацію, — озвалася Емма.
Ми вже зібралися було йти, коли мені спало на думку запитання, яке я давно хотів поставити. І тут мене осяяло, що у випадку, якщо події розвиватимуться за найгіршим сценарієм, це може стати останнім шансом дізнатися відповідь.
— Пане Бентам, — сказав я, — ми так і не поговорили про мого дідуся. Звідки ви його знали? Чому його шукали?
Брови Бентама поповзли вгору, але він одразу ж і всміхнувся, неначе хотів приховати свій подив.
— Просто я скучив за ним, от і все, — сказав він. — Ми були давніми друзями. Я сподівався, що коли-небудь ще буде нагода його побачити.
Я розумів, що це не вся правда, і з того, як Емма звузила очі, побачив, що вона теж йому не надто повірила. Але часу допитуватися в нас не було. Тієї миті майбутнє було важливішим за минуле.
На знак прощання Бентам підняв руку.
— Будьте там обережні, — попросив він. — А я пильнуватиму тут. І готуватиму свій Панконтуркон до тріумфального повернення в стрій. — На цих словах він пошкутильгав назад у бібліотеку, і ми почули, як він там волає до свого ведмедя: «Пі-Ті! Вставай! У нас є робота!»
Шарон повів нас довгим коридором, вимахуючи дерев’яним ціпком і ляскаючи босими ногами по кам’яній підлозі. Біля дверей, що вели надвір, він зупинився, нахилився до рівня наших очей і виклав свої базові правила.
— Там, куди ми зараз вирушимо, дуже небезпечно. У Диявольському Акрі лишилося всього декілька дивних дітей, які нікому не належать, тому люди вас помічатимуть. Не говорити, якщо до вас не заговорюють. Не дивитися нікому в очі. Від мене триматися на певній віддалі, але в жодному разі не губити з поля зору. Вдамо, що ви мої раби.
— Що? — не повірила Емма. — Ніколи і нізащо.
— Так буде найбезпечніше, — запевнив її Шарон.
— Це принизливо!
— Так, зате не викликатиме зайвих запитань.
— І як нам це зробити?
— Просто виконуйте все, що я вам наказуватиму, негайно і без розпитувань. І зробіть трохи скляні очі.
— Так, хазяїне, — голосом робота промовив я.
— Не те, — сказала мені Емма. — Він має на увазі, як діти в тому кошмарному закладі на Парш-провулку.
Я розслабив м’язи обличчя й рівним голосом відтарабанив:
— Привіт, ми тут дуже щасливі.
Здригнувшись, Емма відвернулася.
— Так, дуже добре, — і Шарон перевів погляд на Емму. — Тепер ти спробуй.
— Якщо без цього ніяк, — відрізала вона, — я вдаватиму з себе німу.
Шарона це цілком влаштовувало. Він відчинив двері й вигнав нас на світло дня, що догоряло.