Бібліотека душ (Ренсом Ріґґз) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Розділ одинадцятий

Шарон висадив нас на тій самій темній і повній щурів пристані під доками, де ми вперше з ним зустрілися. І коли я зійшов з човна на дошки, в душі ворухнулася гірка й водночас солодка ностальгія. Кожну секунду останніх кількох днів було позначено для мене жахом, брудом, усіма найекзотичнішими формами болю. Але такої пригоди, як ця, я, імовірно, більше ніколи в житті не матиму. Мені всього цього бракуватиме… не так випробувань, які я витримав, як тієї людини, якою я був, поки їх переживав. Тепер я знав, що в мене всередині є залізний стрижень сили волі, і сподівався, що зумію його зберегти, хай навіть моє життя стане легким.

— Бувай, — попрощався Шарон. — Я радий нашому знайомству, попри всі ті неприємності, яких ти мені завдав.

— Ага. Я теж. — Ми потисли один одному руки. — Було цікаво.

— Зачекай нас тут, — попросила його пані Сапсан. — Ми з панною Блум повернемося за годину-дві.

Знайти моїх батьків виявилося справою досить легкою. Було б, звісно, ще легше, якби я не втратив свого телефону, але навіть без нього вистачило звернення в поліційний відділок. Я був серед осіб, зниклих безвісти, тому за півгодини після того, як я назвав поліцейському своє ім’я й посидів на лавці, примчали мої мама з татом. Вбрані вони були у м’ятий одяг, у якому, очевидно, й спали, завжди ідеальний макіяж моєї матері був жахливим, у батька відросла триденна щетина, і обоє тримали в руках по пачці оголошень «ЗНИКЛА ЛЮДИНА». І одразу ж мені стало невимовно соромно за все, що я змусив їх пережити. Але, коли я забурмотів вибачення, вони впустили оголошення на долівку, з двох боків мене обійняли, і мої слова потонули в складках татового светра.

— Джейкобе, Джейкобе, о боже, мій маленький Джейкобе, — плакала мама.

— Це він, це правда він, — сказав тато. — Ми так хвилювалися, так хвилювалися…

Скільки я був відсутній? Тиждень? Напевно, так, хоча за відчуттями минула вже ціла вічність.

— Де ти був? — питала мене мама. — Що ти робив?

Вони випустили мене з обіймів, але вставити слово я ще не міг.

— Навіщо ти втік? — суворо запитав тато. — Джейкобе, про що ти тільки думав?

— Я посивіла з тобою! — поскаржилася мама і вдруге пригорнула мене до себе.

Тато оглянув мене з ніг до голови.

— Де твій одяг? Що це на тобі?

Я так і не перевдягнувся після пригод, мій одяг був чорним. Ой. Проте пояснити його було легше, ніж, наприклад, одяг дев’ятнадцятого століття. І на щастя, Матінка Пилок позагоювала всі порізи, що прикрашали моє обличчя…

— Джейкобе, скажи щось! — зажадав батько.

— Мені правда дуже, дуже шкода, — сказав я. — Якби це залежало тільки від мене, я б нізащо не завдав вам таких неприємностей. Але тепер уже все добре. Все буде гаразд. Ви не розумієте, але нічого страшного. Я так вас люблю.

— В одному ти правий, — мовив тато. — Ми не розуміємо. Геть нічого.

— І це не добре, — докинула мама. — Ти все нам поясниш.

— І нам теж, — озвався поліцейський, що стояв поряд. — І тест на наркотики пройдеш.

Ситуація вийшла з-під мого контролю. Пора було смикати за кільце, щоб розкрився парашут.

— Я вам усе розкажу, — пообіцяв я, — але спершу познайомтеся з моїми друзями. — Мамо, тату, це пані Сапсан.

Я побачив, як мій тато з пані Сапсан переводить погляд на Емму. Напевно, він упізнав дівчину, бо вираз у нього став такий, наче він привида побачив. Але нічого страшного в цьому не було — вже зовсім скоро він усе забуде.

— Познайомитися з вами — це приємність для мене, — і пані Сапсан потиснула моїм батькам руки. — У вас надзвичайний син, незрівнянний хлопчина. Джейкоб не лише ідеальний джентльмен, він ще й талановитіший за свого дідуся.

— За дідуся? — перепитав тато. — А звідки ви…

— Хто ця дивна жінка? — спитала мама. — Звідки ви знаєте нашого сина?

Пані Сапсан узяла їх обох за руки й уважно подивилася в очі.

— Альма Сапсан, Альма Ле Фей Сапсан. Наскільки я розумію, ваше перебування тут, на Британських островах, було жахливим. Дуже невдалою видалась ця подорож. Я думаю, для всіх буде краще просто забути, що тут сталося. Ви зі мною згодні?

— Так, — сказала мама, і її погляд став далеким-далеким.

— Я погоджуюсь, — наче загіпнотизований, підтвердив батько.

Пані Сапсан призупинила діяльність їхніх мізків.

— Казково, дивовижно. А зараз, будь ласка, переведіть погляди сюди. — Вона відпустила їхні руки й витягла з кишені довге соколине перо в блакитні цятки. Та раптом мене накрила гаряча хвиля сорому, і я її зупинив.

— Стривайте. Усе-таки я не хочу, щоб ви стирали їм пам’ять.

— Ти цього певен? — Здавалось, я її трохи розчарував. — Тобі буде дуже важко все їм пояснити.

— Але я не хочу їх обманювати.

— То що ти їм скажеш? — спитала Емма.

— Я ще не знаю. Але просто це неправильно… стирати їм пам’ять.

І якщо розповісти всю правду було б егоїстично з мого боку, то просто стерти потребу в поясненні — вдвічі егоїстичніше. І до речі, що робити з поліцією? Іншими родичами? Друзями батьків? Безумовно, вони всі знали, що я зник, а якщо батьки забудуть, що сталося… почнеться казна-що.

— Що ж, вирішувати тобі, — кивнула пані Сапсан. — Але я думаю, ти вчиниш мудро, якщо дозволиш мені стерти бодай останні дві-три хвилини, щоб вони забули панну Блум і мене.

— Ну… добре, — сказав я. — Головне, щоб вони після цього англійську мову не забули.

— Я буду дуже обережна, — запевнила мене пані Сапсан.

— Що там у вас за розмови про стирання пам’яті? — втрутився поліцейський. — Хто ви така?

— Альма Сапсан, — і директриса швидким кроком підійшла до нього, щоб потиснути руку. — Альма Сапсан, Альма Ле Фей Сапсан.

Раптом полісмен опустив голову й дуже зацікавився якоюсь плямкою на підлозі.

— А я знаю кількох витворів, з якими ви теж могли б таке зробити, — сказала Емма.

— На жаль, це діє лише на піддатливий розум нормальних, — пояснила пані Сапсан. — До речі. — Вона підняла перо.

— Стривайте, — втрутився я. — Поки ви не почали. — Я простягнув їй руку для потиску. — Спасибі вам за все. Я дуже за вами скучатиму, пані Сапсан.

Та, замість узяти мою руку, пані Сапсан міцно мене обійняла.

— Пане Портман, це взаємно. І дякувати вам повинна саме я. Якби не героїзм, ваш і панни Блум…

— Ну, — знітився я, — якби ви стільки років тому не врятували мого дідуся…

Вона усміхнулася.

— Тоді вважаймо, що ми квити.

Залишилося сказати тільки одне «прощавай». Найважче. Я обійняв Емму за плечі, й вона несамовито стисла мене в обіймах.

— А ми можемо одне одному писати? — спитала вона.

— Ти впевнена, що хочеш листуватися?

— Звісно. Друзі підтримують зв’язок.

— Добре, — полегшено видихнув я.

А потім вона мене поцілувала. Довгим-предовгим поцілунком у губи, від якого в мене пішла обертом голова.

— Я думав, ми лише друзі! — здивовано відсторонюючись, промовив я.

— Ну, так, — знічено відповіла вона. — Тепер уже так. Просто мені потрібно було залишити собі щось на пам’ять.

І ми обоє розсміялися, з легкістю й болем у серцях.

— Діти, припиніть! — шикнула на нас пані Сапсан.

— Френку, — слабким голосом промовила мама, — а що то за дівчинка, з якою цілується Джейкоб?

— Ані найменшої гадки не маю, — пробурмотів у відповідь батько. — Джейкобе, хто ця дівчинка і чому ти з нею цілуєшся?

Я побуряковів.

— Е-е, це моя… подруга. Емма. Ми з нею прощаємося.

Емма сором’язливо помахала їм рукою.

— Ви мене скоро забудете, але… Здрастуйте!

— Перестань цілувати незнайомих дівчат і підійди сюди, — сказала мама.

— Гаразд, — я повернувся до пані Сапсан. — Здається, час починати.

— Не думай, що ми прощаємося назавжди, — запевнила пані Сапсан. — Ти тепер один з нас. І так легко нас не спекаєшся.

— Дуже на це сподіваюся, — широко всміхнувся я, попри те, що на серці лежав камінь.

— Я тобі писатиму, — Емма спробувала вичавити з себе усмішку, але голос її зрадив. — Хай щастить у тому… що там роблять нормальні люди.

— До зустрічі, Еммо. Я за тобою сумуватиму. — Ці слова здавалися дуже непідходящими, але в такі моменти всі слова здаються непідходящими.

Пані Сапсан узялася закінчувати почате. Підняла соколине перо й полоскотала батьків під носами.

— Даруйте! — мовила моя мама. — Що це ви собі до… А-А-А-А-А-А-ПЧХИ!

Вони з батьком розічхалися не на жарт. І поки тривав їхній напад, пані Сапсан полоскотала ще й полісмена, і він розічхався теж.

А на той час, коли чхальне безумство нарешті трохи вщухло, залишивши по собі мокрі носи й червоні обличчя, пані Сапсан з Еммою вислизнули у двері й пішли.

— От я й кажу, — ніби нічого й не було, повів далі батько. — Стривайте… а що я казав?

— Що ми поїдемо додому, а про все це поговоримо пізніше? — з надією спитав я.

— Але спершу ти даси мені відповіді на кілька запитань, — сказав полісмен.

Ще кілька хвилин ми розмовляли з поліцією. Відповідав я ухильно, постійно перепрошував і клявся, що мене ніхто не викрадав, ніхто з мене не знущався й не накачував наркотиками. (Завдяки тому, що пані Сапсан стерла офіцерові пам’ять, він забув, що я повинен пройти той тест.) А коли батьки розповіли про дідову смерть і «проблеми», які я після неї переживав, поліція задовольнилася поясненням, що я — звичайнісінький підліток-утікач, який забув прийняти ліки. Нам дали підписати кілька папірців і відправили геть.

— Так, так, будь ласка, їдьмо додому, — попросила мама. — Але вже там, юначе, ми з вами поговоримо конкретно.

Додому. Це слово здалося мені якимось чужим, іншомовним. Далекою землею, яку мені навіть уявити було важко.

— Якщо поквапимося, — сказав тато, — то встигнемо на вечірній літак…

Він міцно тримав мене за плечі, наче боявся, що відпустить — і я одразу ж дам драла. Мама не зводила з мене вдячного погляду широко розплющених очей і весь час кліпала, щоб відігнати сльози.

— Я нікуди не дінуся, — пообіцяв я. — Правда-правда.

Але я розумів, що вони мені не вірять. І ще довго не віритимуть.

Ми вийшли надвір і зупинили чорне таксі. І коли вже авто зупинялося біля тротуару, я помітив, що з парку через вулицю на мене дивляться два знайомі обличчя. У плямистому затінку дуба стояли Емма й пані Сапсан. Знемагаючи від болю в грудях, я на прощання підняв руку.

— Джейкобе? — гукнув тато, тримаючи відчиненими двері таксі. — Що таке?

Я вдав, що хочу почухати голову.

— Нічого, тату.

Я сів у таксі. Тато подивився в бік парку. А коли я визирнув у вікно, то під дубом вже не було нікого, тільки якась пташка сиділа й вітер гнав опале листя.

* * *

Моє повернення додому не було ні тріумфальним, ні легким. Я зруйнував довіру батьків, і здобути її знову буде справою нелегкою та болючою. За мною постійно спостерігали, побоюючись, що я можу втекти. Нікуди не відпускали без нагляду — навіть прогулятися кварталом. У будинку встановили складну охоронну систему, яка повинна була не так уберегти від злодіїв, як завадити мені дременути з дому. І знову мене поспіхом відправили на терапію, я пройшов незліченну кількість психологічних тестів, мені призначили нові сильніші пігулки (які я ховав під язиком, а потім випльовував). Але того літа мені доводилося переживати й гірші поневіряння. І якщо тимчасова втрата свободи була ціною, яку я повинен був заплатити за знайдених друзів, набутий досвід і виняткове життя, яке тепер у мене буде, то мене така угода цілком влаштовувала. Усі незручні розмови з батьками, усі самотні ночі, проведені в мріях про Емму та моїх дивних друзів, кожен візит до нового психіатра — воно було того варте.

Доктор Спенґер була незворушною жінкою старшого віку. Чотири рази на тиждень я проводив ранок у сяйві її перманентної усмішки й хірургічно підтягнутого обличчя. Вона невпинно розпитувала мене, чому я втік з острова і де був увесь той час. І ні разу її усмішка не зблякла. (Очі в неї були помийно-коричневого відтінку, зіниці нормальні, контактних лінз вона не носила.) Історійка, яку я сфабрикував, більше нагадувала заяву про тимчасове помутніння розуму, з елементами втрати свідомості й уся вона від початку до кінця була цілковито неправдоподібною. Усе звучало так: злякавшись кернгольмського маніяка, який блукав островом і різав овець, я не витримав цього кошмару, сховався на човні, що мав відпливати в Уельс, ненадовго забув, хто я такий, а потім автостопом дістався до Лондона. Спав я в парках, ні з ким не розмовляв, не знайомився, субстанцій, що змінюють настрій чи свідомість, не вживав і в дезорієнтованому стані блукав містом кілька днів. А що стосується того телефонного дзвінка, коли я повідомив батькові, що я «дивний»… е-е, якого дзвінка? Не пам’ятаю я ніякого дзвінка…

Зрештою доктор Спенґер дійшла висновку, що це був маніакальний епізод з проявами галюцинацій, а спричинилися до нього стрес, горе й нерозв’язані проблеми з дідусем. Інакше кажучи: я трохи шизонувся, але, напевно, то було тільки один раз і тепер мені вже набагато краще, спасибі. Та батьки все одно були як на голках. Вони все чекали, коли я знову зірвуся, викину якесь колінце, знову втечу. Але я поводився щонайслухняніше. Роль хорошого хлопця й сина, що від душі кається, я грав так, наче йшов на «Оскар». Добровільно допомагав виконувати хатню роботу. Не спав до обіду, вставав набагато раніше й стирчав перед очима у своїх насторожених батьків. Дивився з ними телевізор, виконував різні завдання й залишався після їди за столом та брав участь у їхніх беззмістовних балачках — про ремонт у ванній, правила асоціації власників нерухомості, модні дієти, птахів. (І жодного разу ніхто навіть побіжно не згадав діда, острів чи мій «епізод».) Я був приємним, добрим, терплячим і взагалі навіть близько не нагадував їхнього колишнього сина. Вони, певно, вирішили, що мене викрали прибульці й підмінили на клона. Але не скаржилися. І вже за кілька тижнів було вирішено, що можна тепер запросити й родичів: цей дядечко чи та тітонька хай завітають на каву й вимушені балачки, щоб я міг сам продемонструвати свою психічну нормальність.

Дивним було те, що батько ні разу не згадав про того листа, який Емма залишила йому на острові, а також про її фото з Ейбом. Може, йому було важко про це думати або він переживав, що обговорення спричинять у мене рецидив. Та, хай би якою була причина, поводився він так, наче цього ніколи не було. Що ж стосувалося зустрічі з Еммою, Мілардом і Оливкою, то він давно вже вирішив, що то був химерний сон.

Минуло кілька тижнів, і батьки почали поволі розпружуватися. Вони купилися на мої байки й повірили в пояснення доктора Спенґер щодо моєї поведінки. Напевно, вони могли копнути й глибше, ретельніше порозпитувати, звернутися до другого чи третього психіатра, але надто вже їм хотілося вірити, що мені стало краще. Що ті ліки, на які мене посадила доктор Спенґер, справили свій магічний вплив. А понад усе вони хотіли, щоб наше життя знову повернулося до норми, і що довше я був удома, то більше все начебто входило в свою колію.

Та сам я все ніяк не міг адаптуватися. Мені було нудно й самотньо. Дні тягнулися, наче вічність. Після всіх труднощів, які нам довелося пережити за останні тижні, я думав, що комфорт рідної домівки дасть мені втіху. Але досить-таки скоро випрані й випрасувані простирадла та їжа з китайського ресторану втратили свій шик. Ліжко було надто м’яким. Їжа здавалася надто смачною. Удома все було надмірним, і через це я почувався винним та занепадав духом. Час від часу, блукаючи супермаркетом з батьками, я згадував про тих нужденних людей, яких бачив у Диявольському Акрі, і сердився. Чому ми маємо так багато, що не знаємо, куди це все подіти, а в них є менше, ніж потрібно, щоб вижити?

Спав я теж погано. Прокидався в різний час і постійно прокручував у голові сцени життя у дивних. Я залишив Еммі свою адресу й по кілька разів на день перевіряв поштову скриньку, але ні від неї, ні від інших листів так і не було. І що довше я жив без звістки від них — два тижні, потім три, — то абстрактнішими і нереальнішими видавалися всі ті пригоди. Невже все це відбувалося насправді? Чи то все була маячня? У моменти зневіри я навіть думав: «А якщо я й справді божевільний?»

Тож мені наче гора з плечей спала, коли за місяць після повернення додому від Емми нарешті надійшов лист, короткий і недбало написаний: вона просто повідомляла про те, як триває відбудова, й запитувала, що тут у мене. Зворотною адресою була абонентська скринька в Лондоні, досить близька за розташуванням, як пояснила Емма, до входу в контур «Диявольський Акр», тож вона могла порівняно часто прокрадатися в теперішнє й перевіряти її. Відписав я того ж дня, і доволі скоро ми стали обмінюватися двома-трьома листами на тиждень. Жити вдома ставало дедалі нестерпніше, і ці листи для мене були ковтком свіжого повітря.

Ризикувати, щоб батьки знайшли листа, я не міг, тому щодня вистежував листоношу й вибігав йому назустріч ще до того, як він ступав на нашу під’їзну доріжку. Я запропонував Еммі обмінятися імейлами, бо листуватися по інтернету буде швидше й безпечніше, і на кілька сторінок розписав, що таке інтернет і де вона може знайти інтернет-кафе та відкрити собі електронну скриньку, але це було безнадійно; вона й клавіатурою ніколи не користувалася. Однак листи вартували ризику, тому я навіть навчився насолоджуватися писанням від руки. Було щось невимовно солодке в тому, щоб тримати річ, до якої торкалася й на якій писала та, котру я любив.

А в один конверт вона вклала кілька фотографій. І написала ось що:

Милий Джейкобе, у нас тут нарешті стало цікаво. Пам’ятаєш людей на виставці в підвалі, тих, про кого Бентам казав, що то воскові фігури? Виявилося, що він брехав. Він викрав їх із різних контурів і за допомогою порошку Матінки Пилок тримав у стані анабіозу. Ми тепер думаємо, що він намагався запустити свою машину, використовуючи замість акумулятора різних дивних людей. Але до твого порожняка нічого не працювало. А Матінка Пилок зізналася, що їй було про це відомо, ось чому вона так дивно поводилась. Я думаю, Бентам її шантажував чи погрожував убити Рейналдо, якщо вона йому не допомагатиме. Хай там як, але вона допомогла нам усіх розбудити й розвести по їхніх контурах. Скажи, божевілля якесь?

А ще ми використовуємо Панконтуркон, щоб досліджувати різні місцини й знайомитися з новими людьми. Пані Сапсан каже, що нам корисно подивитись, як живуть інші дивні в різних куточках світу. В будинку я знайшла фотоапарат, брала його на останню екскурсію і вкладаю кілька своїх фоток. Бронвін каже, ще трохи — і буде з мене майстер!

Шалено за тобою скучила. Я знаю, що я не повинна такого казати… бо це тільки все ускладнює. Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти. Може, навідаєшся до нас? Я дуже хочу тебе побачити. Чи, може…

Останні слова вона викреслила й натомість написала: «Ой-ой, мене кличе Шарон. Він уже відпливає, а мені треба, щоб цей лист потрапив на пошту сьогодні. Відписуй швидше! З любов’ю, Емма».

І що могло означати те «чи, може», подумав я.

Я пороздивлявся фотографії, які вона вклала в конверт. Ззаду на кожній був опис буквально на кілька рядків. На першому знімку дві дами у вбранні вікторіанських часів стояли перед смугастим наметом під табличкою з написом «ЦІКАВИНКИ». Ззаду Емма приписала: «Пані Боболінк і пані Гагара відкривають виставку для мандрівників, застосовуючи Бентамові старі артефакти. Тепер, коли дивні можуть мандрувати більше, вони стали на цьому непогано заробляти. Багато хто з нас нічого не знає про нашу історію…»

Далі була фотографія кількох дорослих, що спускалися вузькими сходами до пляжу й шлюпки, що гойдалася на хвилях. «На узбережжі Каспійського моря є один чудовий контур, — написала Емма, — і минулого тижня Нім із кількома імбринами подалися туди покататися на човні. Ми з Г’ю та Горацієм пішли з ними, але залишилися на березі. Годі вже з нас човнів, дякую».

На останній фотокартці були нерозділені дівчатка-близнючки з велетенськими бантами у волоссі кольору воронячого крила. Вони сиділи одна біля одної, відтягуючи руками сукні, щоб видно було те місце, в якому їхні тіла з’єднувалися між собою. «Карлотта й Карліта — сіамські близнючки, — повідомляв напис на звороті, — але це не найбільше їхнє дивацтво. Їхні тіла виробляють клей; коли він висихає, то стає міцнішим за бетон. Єнох на нього сів і потім два дні ще ходив, приклеєний до стільця! Він так казився від люті, що я думала, в нього голова трісне. От би ти це бачив…»

Відписав я одразу ж. Що ти мала на увазі під «чи, може»?

Минуло десять днів, а від Емми — ні слуху ні духу. Мене тривожило, що вона могла подумати, ніби забагато вибовкала в листі, забула про нашу «дружню» угоду і тепер дала задній хід. Я навіть сумнівався, що вона підпише наступного листа «З любов’ю, Емма», трьома маленькими словами, яких я завжди так чекав. А за два тижні я вже засумнівався, що наступний лист коли-небудь надійде.

Коли пошта перестала приходити взагалі, я, мов одержимий, виглядав листоношу, та він не показувався вже чотири дні. Отоді я й збагнув — щось не так. Батьки завжди отримували тонни різних каталогів і рахунків. Якомога недбалішим тоном я в них запитав, що за дивина, чому ми останнім часом не одержуємо пошти? Батько пробурмотів щось про національне свято й змінив тему. Після цього мене охопила ще більша тривога.

Загадку було розгадано під час наступного ранкового сеансу в доктора Спенґер, відвідати який запросили й моїх батьків, хоч це було незвично. Вони сиділи напружені й з попелясто-сірими обличчями, навіть світську бесіду підтримувати не могли. Почала Спенґер з простих невинних запитань. Як я почуваюся? Чи не бачив я цікавих сновидінь? Я розумів, що вона підводить до чогось важливого, і зрештою не витримав напруги й невідомості.

— А чому батьки тут? — спитав я. — І чому в них такі обличчя, наче вони щойно з похорону?

Уперше за весь час нашого знайомства незмінна усмішка доктора Спенґер зблякла. Відкривши шухляду письмового стола, вона витягла звідти три конверти.

Листи від Емми. Усі розпечатані.

— Нам треба про це поговорити, — сказала вона.

— Ми ж домовилися, що між нами не буде жодних таємниць, — озвався тато. — Джейкобе, це погано. Дуже погано.

У мене затрусилися руки.

— Це приватне, — я силкувався оволодіти своїм голосом, але мені це погано вдавалося. — Це для мене листи. Ви не повинні були їх читати.

Що там було, в тих листах? Що побачили батьки? То була катастрофа, справжнісінька катастрофа.

— Хто така Емма? — спитала доктор Спенґер. — Хто така пані Сапсан?

— Так нечесно! — закричав я. — Ви вкрали мої приватні листи і влаштували мені засідку!

— На півтону нижче, — порадив батько. — Усе розкрилося. Просто будь чесним, і нам усім легше буде через це пройти.

Доктор Спенґер підняла зі стола фотографію, ту, яку Емма вклала в один з листів.

— Хто ці люди?

Я нахилився вперед, щоб подивитися. На фотографії дві старенькі жіночки сиділи в кріслі-гойдалці, і одна пригортала до себе іншу, наче немовля.

— Гадки не маю, — різко відповів я.

— Тут на звороті є напис, — і вона прочитала: — «Ми шукаємо способи допомогти тим, у кого забрали частку душі. Тісний контакт творить дива. Лише за кілька годин пані Рогодзюб була як новенька імбрина».

«Ем-брина», прочитала лікарка.

— Імм-бринна, — мимохіть виправив я. — «І» має звучати як «і».

— Зрозуміло. — Доктор Спенґер поклала фото на стіл і сперлася підборіддям на переплетені руки. — А що таке… імм-бринна?

Озираючись назад, можна сказати, що, напевно, то було по-дурному, але тоді я почувався загнаним у глухий кут і не вигадав нічого кращого, ніж розповісти всю правду. У них були листи, фотографії, і зрештою всі мої непереконливі історії розлетілись, мов картковий будиночок.

— Вони нас захищають.

Доктор Спенґер зиркнула на моїх батьків.

— Усіх нас?

— Ні. Лише дивних дітей.

— Дивних дітей, — повільно повторила доктор Спенґер. — І ти вважаєш себе одним з них.

Я простягнув руку.

— Віддайте мені листи.

— Ти їх отримаєш. Але спершу нам треба поговорити.

Я склав руки на грудях. Вона розмовляла зі мною так, наче ай-к’ю в мене був сімдесят, не більше.

— Чому ти думаєш, що ти дивний?

— Бо я бачу те, чого не бачать інші люди.

Краєм ока я помітив, як бліднуть батьки. Для них це був сильний удар.

— У листах ти згадуєш якийсь… Пан…контуркон? Що ти можеш мені про нього розказати?

— Не я писав ті листи. То Емма.

— Авжеж. Тоді змінимо ракурс. Розкажи мені про Емму.

— Докторе, — втрутилася мама, — мені здається, не варто заохочувати…

— Пані Портман, прошу вас. — Доктор Спенґер застережно підняла руку. — Джейкобе, розкажи мені про Емму. Це твоя дівчина?

Татові брови поповзли вгору. У мене ще ніколи не було дівчини. Я навіть на побаченні жодного разу не був.

— Мабуть, була моєю дівчиною. Але потім ми ніби як… узяли паузу.

Доктор Спенґер щось занотувала, а тоді задумливо постукала ручкою об підборіддя.

— А коли ти її уявляєш, то який вона має вигляд?

Я втиснувся в спинку крісла.

— Що ви маєте на увазі — уявляю її?

— О. — Доктор Спенґер склала губи бантиком. Вона зрозуміла, що впорола дурницю. — Я маю на увазі, що…

— Ну все, вистава затягнулася, — сказав батько. — Джейкобе, ми знаємо, що це ти написав ці листи.

Я мало не підскочив у кріслі.

— Що?! Там же не мій почерк!

Батько витяг з кишені листа — того самого, який колись залишила для нього Емма.

— Це теж написав ти, правда? Почерк той самий.

— Ні, теж Емма! Подивися, вона його підписала своїм ім’ям! — я хотів вихопити в батька листа, але він його відвів назад.

— Іноді нам так сильно чогось хочеться, що ми уявляємо, ніби це насправді існує, — сказала доктор Спенґер.

— Ви мене божевільним вважаєте? — прокричав я.

— У моєму кабінеті цього слова ніхто не вживає, — запевнила доктор Спенґер. — Джейкобе, будь ласка, заспокойся.

— А як же марка на конверті? — не вгавав я, показуючи на листи, що лежали перед Спенґер на столі. — Вони всі з Лондона!

Батько зітхнув.

— Минулого семестру в школі ти вивчав «Фотошоп». Я, може, й старий, але знаю, як легко підробити марки.

— А фотографії? Їх я теж підробив?

— Вони дідусеві. Я впевнений, що вже бачив їх раніше.

Голова в мене йшла обертом. Відчуття було таке, що мене викрили, зрадили, страшенно зганьбили. А потім я перестав говорити, бо все, що я казав, наче тільки утверджувало їх у думці, що я збожеволів.

Я сидів і кипів од злості, поки вони обговорювали мене так, ніби мене й нема в кімнаті. Доктор Спенґер поставила мені новий діагноз — «радикальна втрата зв’язку з реальністю» і сказала, що ці «дивні» — частина світу галюцинацій, який я створив для себе сам, та ще й уявну подружку вигадав. Оскільки я дуже розумний, то багато тижнів у мене виходило вдавати, ніби я цілковито нормальний, але ці листи доводять, що до зцілення ще далеко. Я навіть можу бути небезпечним сам для себе. Вона порадила одразу ж, не зволікаючи ні хвилини, відправити мене в «стаціонар» на «реабілітацію і нагляд» — як я зрозумів, психіатри так завуальовано називають «дурку».

Вони вже все розпланували.

— Лише на тиждень-два, не більше, — сказав батько. — Це чудова клініка, надзвичайно дорога. Вважай, що це будуть маленькі канікули.

— Віддайте мої листи.

Доктор Спенґер поклала їх назад у теку.

— Вибач, Джейкобе, — сказала вона. — На нашу думку, буде краще, якщо вони залишаться в мене.

— Ви мені збрехали! — я підскочив до її стола й спробував забрати листи, але Спенґер відреагувала блискавично й відстрибнула з текою в руках. Батько закричав і схопив мене, а вже наступної миті в двері ввалилися двоє моїх дядьків. Весь цей час вони чекали в коридорі. Особисті охоронці, на випадок, якщо я схочу втекти.

Усі разом вони відвели мене на паркувальний майданчик, до машини. Мама нервово пояснила, що дядьки поживуть із нами кілька днів, поки в клініці для мене не звільниться палата.

Вони боялися лишатися зі мною наодинці. Мої рідні батьки. А потім відправлять мене туди, де я вже буду головним болем якихось чужих людей. У клініку. Наче я ліктя ушкодив і його треба перев’язати. Називаймо речі своїми іменами: то лікарня для душевнохворих, нехай навіть і дорога. Там я точно не зможу вдавати, ніби проковтнув пігулки, а потім їх випльовувати. Там я вже не обдурю лікарів історійками про дезорієнтацію і втрату пам’яті. Мене накачуватимуть нейролептиками й сироваткою правди, доки я не розповім їм усе до останньої найдрібнішої детальки про царство дивних. І остаточно переконавшись, що я схибнувся і виправити це вже не можна ніяк, вони не матимуть іншого вибору, крім замкнути мене в повстяній кімнаті й змити ключ в унітаз.

У мене попереду маячив повний і безповоротний гаплик.

* * *

Упродовж наступних кількох днів за мною наглядали, мов за злочинцем; у сусідній кімнаті завжди чергував хтось із батьків і дядьків. Усі чекали дзвінка з клініки. Судячи з усього, то був популярний заклад, але щойно там звільниться місце, тобто будь-якого дня, мене швиденько туди відпровадять.

— Ми навідуватимемо тебе щодня, — пообіцяла мама. — Джейкобе, це лише на кілька тижнів, даю тобі слово.

Лише на кілька тижнів. Ага, аякже.

Я намагався апелювати до їхнього здорового глузду. Благав звернутися до графолога, щоб довести, що то не мій почерк. Та коли це не допомогло, я повністю змінив тактику. Визнав, що сам писав ті листи (хоч то, звісно, була й неправда), сказав, що тепер усвідомив — я все це вигадав, немає ні дивних дітей, ні імбрин, ні Емми. Це їх потішило, але думки не змінило. Згодом я почув, як вони шепочуться, й дізнався, що забезпечити мені місце в списку очікування вони можуть, тільки якщо заплатять за перший тиждень лікування в клініці, дуже дорогій клініці, наперед. Отже, вороття не було.

Я зважував можливості втечі. Вкрасти ключі від машини й накивати п’ятами. Але рано чи пізно мене однаково зловлять і тоді взагалі буде непереливки.

У моїх фантазіях на порятунок приходила Емма. Я навіть написав листа, в якому розповів їй, що сталося. Але відправити його не міг ніяк. Навіть якби зміг прокрастися до поштової скриньки непоміченим — листоноша все одно більше не приходив до нашого будинку. Та якби вона й отримала мого листа, що б це змінило? Я застряг у теперішньому, дуже далеко від контуру. Вона б не прийшла.

Третього вечора, вже у відчаї, я непомітно спер татів телефон (мені електронними пристроями користуватися більше не дозволялося) і відправив з нього імейла Еммі. Ще до того, як зрозуміти, що вона й комп’ютер — несумісні, я створив для неї електронну скриньку — firegirl1901@gmail.com, але вона так затято цим усім не цікавилася, що я ні разу їй туди не писав, і навіть пароля їй не повідомив. Лист у пляшці, викинутий у море, і той би швидше до неї дійшов. Але це був мій єдиний шанс.

Дзвінок пролунав наступного вечора: для мене з’явилося місце. Мої сумки вже давно були зібрані й чекали свого часу. Не мало значення, що вже пробило дев’яту вечора чи що до клініки було дві години їхати машиною. Вирушати ми повинні були негайно.

Ми повантажилися в «універсал». Батьки сіли спереду, а мене причавили між собою дядьки ззаду, неначе боялися, що я можу на ходу вискочити з машини. Насправді я міг би. Та коли загуркотіли, відчиняючись, гаражні двері й тато завів машину, крихітний промінець надії, яку я в собі плекав, почав гаснути. Ані найменших шансів на порятунок у мене тепер не було. Я не міг ні переконати батьків, ні втекти, хіба що бігтиму до самого Лондона, але все одно потрібен паспорт і гроші, і ще інші різні неможливі штуки. Ні, доведеться терпіти. Але на долю дивних випадали й гірші випробування.

Ми заднім ходом виїхали з гаража. Тато увімкнув фари, потім радіо. Рівна безперервна діджейська балаканина заповнила собою увесь салон. Понад пальмами, що росли на краю подвір’я, сходив місяць. Я похилив голову й заплющив очі, намагаючись загнати назад страх, що поволі мене паралізував. Може, силою бажання вдасться перенестися деінде. Може, я зникну.

Ми рушили. Під колесами хрускотіли потрощені мушлі, якими була встелена наша під’їзна доріжка. Дядьки обабіч мене перемовлялися — щось про спорт. Хотіли розрядити ситуацію. Я змусив себе не слухати.

Мене тут немає.

Ми ще не виїхали на проїжджу частину, але машина різко зупинилася.

— Це ще що таке? — почув я батьків голос.

Він посигналив, і я широко розплющив очі. Але побачене лише зайвий раз переконало мене, що я силою волі занурився в сон. Перед нашою машиною, перекриваючи доріжку й світячись у сяйві наших фар, вишикувалися всі мої дивні друзі: Емма, Горацій, Єнох, Оливка, Клер, Г’ю, навіть Мілард — а перед ними, в пальті й із саквояжем у руці, стояла пані Сапсан.

— Не зрозумів. Що тут відбувається? — зачудовано промовив один з моїх дядьків.

— Ага, Френку, це що за чортівня? — спитав другий.

— Не знаю, — відповів батько й опустив скло. — Ану геть з моєї доріжки! — прокричав він.

Карбуючи крок, пані Сапсан підійшла до дверцят водія.

— Ми не підемо. Будь ласка, вийдіть iз автомобіля.

— Ви хто така? — спитав батько.

— Альма Ле Фей Сапсан, тимчасова голова Ради імбрин і директриса цих дивних дітей. Ми вже зустрічалися раніше, хоча навряд чи ви пам’ятаєте. Діти, привітайтеся.

У батька відвисла щелепа, а мама стала дихати часто-часто. Діти помахали руками, Оливка левітувала, Клер відкрила рота на потилиці, Мілард — костюм без тіла — покрутився на місці, а Емма, ідучи до відчиненого вікна з боку мого батька, запалила в долоні вогник.

— Здрастуйте, Френку! — мовила вона. — Я Емма. Ми з вашим сином — добрі друзі.

— Бачите? — спитав я. — Я ж вам казав, що вони існують!

— Френку, забери нас звідси! — пронизливо заверещала мати і вдарила його по плечу.

Доти батько сидів, мов закляклий, але після цього наліг на клаксон і вдарив ногою по педалі газу. З-під колес бризнули мушлі, й машина рвонула вперед.

— СТІЙ! — закричав я, бо ми помчали просто на моїх друзів. Вони всі порснули в обидва боки — всі, крім Бронвін. Дівчина просто вперлася для надійності ногами, виставила вперед руки й ухопила нашу машину спереду. Нас інерцією кинуло вперед, і авто спинилося. Колеса марно крутилися в повітрі, а мама й дядьки аж завили від жаху.

Машина заглухла. Фари згасли, затих двигун. Поки мої друзі оточували її з усіх боків, я спробував переконати рідних заспокоїтися.

— Не бійтеся, це мої друзі, вони вам нічого не зроблять.

Дядьки зомліли, їхні голови безсило похилилися на мої плечі. А материні крики мало-помалу стихли до схлипувань. Знервований тато сидів з широко розплющеними очима.

— Здуріти здуріти здуріти можна, — усе бурмотів він собі під носа.

— Залишайтеся в машині, — попередив я. Потім простягнув руку над непритомним дядьком, відчинив дверцята, переліз через нього й вискочив надвір.

Ми з Еммою бурхливо обійнялися: стиснули одне одного міцно й кружляли до запаморочення. Від хвилювання я навіть говорити не міг.

— Що ти… як ви…

Я весь тремтів і досі думав, що сплю.

— Я отримала твого електричного листа! — радісно відповіла вона.

— Мого… імейла?

— Так, не знаю, як там воно називається! Від тебе довго не було звістки, я стала хвилюватися, а потім згадала про ту машинну скриньку, яку ти для мене зробив. Горацій відгадав твій пароль, і…

— Ми вирушили одразу ж, як дізналися, — дивлячись на моїх батьків, пані Сапсан осудливо похитала головою. — Я дуже розчарована, але не скажу, що надто здивована.

— Ми прийшли тебе врятувати! — гордо промовила Оливка. — Як ти нас врятував!

— Я дуже радий вас бачити, — сказав я. — Але хіба вам не пора вже вертатися? Ви ж постарієте!

— А ти не читав моїх останніх кількох листів? — спитала Емма. — Я ж усе пояснила…

— Їх забрали батьки. Прочитали і страшно перелякалися.

— Що? Який жах! — Емма сердито зиркнула на батьків. — Щоб ви знали, це крадіжка! Та байдуже. Ми зробили дивовижне відкриття!

— Тобто я зробив дивовижне відкриття, — уточнив Мілард. — А все завдяки Перплексусу. Я багато днів сушив собі голову, як повернути його до контуру через Бентамову химерну машину. За цей час Перплексус повинен був стрімко постаріти. Але не постарів. Більше того — в нього волосся знову стало чорним! Отоді я й зрозумів, що з ним щось відбулося, коли він був із нами в Абатоні. Повернувся його справжній вік. Коли імбрини зруйнували контур, то його годинник перевівся назад і повернулася молодість, хоч насправді йому вже п’ятсот сімдесят один рік.

— І не лише в Перплексуса годинник перевівся, — схвильовано пояснювала далі Емма, — але й у нас усіх! У тих, хто того дня був у Абатоні!

— Очевидно, це побічний ефект від руйнування контуру, — сказала пані Сапсан. — Вкрай небезпечний фонтан молодості.

— То це означає… що ви не постарієте стрімко? Ніколи?

— Не швидше за тебе! — розсміялася Емма. — Старітимемо день у день.

— Це ж… дивовижно! — радість накрила мене з головою, але я силкувався осягнути все. — А я точно не сплю?

— Точніше не буває, — підтвердила пані Сапсан.

— Джейкобе, а можна нам трошки погостювати? — до мене підстрибом підійшла Клер. — Ти казав, що чекатимеш нас.

— Я вирішила, що в нас будуть канікули, — сказала пані Сапсан ще до того, як я встиг відповісти. — Діти майже нічого не знають про двадцять перше століття. До того ж цей будинок здається набагато комфортабельнішим за стару діряву Бентамову мишоловку. Скільки тут спалень?

— Е-е… здається, п’ять.

— Так, тоді вистачить. Цілком достатньо буде.

— А що робити з батьками? І з дядьками?

Глянувши на машину, пані Сапсан махнула рукою.

— Твоїм дядькам ми легко витремо пам’ять. А щодо батьків… я вважаю, що кота вже випущено з мішка, як-то кажуть. Доведеться певний час за ними поспостерігати, тримати на короткому повідці. Але якщо якихось двох нормальних і можна навчити бачити світ нашими очима, то це батьків великого Джейкоба Портмана.

— А ще сина й невістку великого Абрахама Портмана! — додала Емма.

— Ви… ви знали мого батька? — несміливо спитав тато, виглядаючи на нас у вікно машини.

— Я любила його, як сина, — відповіла пані Сапсан. — Так, як люблю тепер Джейкоба.

— Вони в нас трохи погостюють, — сказав я. — Можна?

Татові очі стали круглими, і він сахнувся.

— Це… ну… краще спитай у мами…

Вона зіщулилася на пасажирському сидінні, затуляючи долонями очі.

— Мам? — покликав я.

— Ідіть геть, — відповіла вона. — Просто йдіть геть. Усі!

Пані Сапсан нахилилася до неї.

— Пані Портман, подивіться на мене, будь ласка.

Мама визирнула крізь розчепірені пальці.

— Насправді вас тут нема. Я забагато вина за вечерею випила, от і все.

— Запевняю вас, ми справжні, з плоті й крові. Може, зараз вам і важко в це повірити, але зрештою ми подружимося.

Мама відвернулася.

— Френку, пошукай іншу хвилю. Мені не подобається ця передача.

— Добре, люба, — мовив тато. — Синку, я думаю, краще буде, е-е… е-е… — а тоді він заплющив очі й підняв скло.

— А як ви думаєте, в них не поїде дах? — спитав я у пані Сапсан.

— Вони прийдуть до тями й звикнуть, — відповіла вона. — Просто деяким потрібно трохи більше часу, ніж іншим.

* * *

Усі разом ми пішли до мого будинку. Сходив ясний місяць, вітер ворушив пальми, у спекотній нічній темряві співали цикади. Бронвін штовхала заглухлу машину (досі з моїми батьками в салоні) слідом за нами. Я йшов, тримаючи за руку Емму, і від думок про все, що сталося, досі йшла обертом голова.

— Але одного я зрозуміти не можу, — сказав я. — Як ви сюди потрапили? І так швидко?

Я спробував уявити, як дівчинка з ротом на потилиці й хлопчик з роєм бджіл, що кружляють навколо його голови, проходять митний контроль в аеропорту. А Мілард: вони його потайки на літак провели? І де вони взагалі паспорти роздобули?

— Нам пощастило, — відказала Емма. — Одна з Бентамових кімнат вела в контур за сто миль звідси.

— Там якесь огидне болото, — додала пані Сапсан. — Крокодили й грязюки по коліно. Гадки не маю, що мій брат хотів там знайти. Зате звідти я змогла влаштувати нам вихід у теперішнє, а вже після цього залишалося зовсім трохи — сісти на два автобуси й пройти пішки три та половину милі. Уся ця подорож забрала в нас менше доби. Думаю, не варто й згадувати про те, що ми втомилися й нас мучить спрага.

Ми підійшли до парадного ґанку. Пані Сапсан вичікувально подивилася на мене.

— Точно! Здається, в холодильнику є напої…

Я навпомацки вставив у двері ключ і відімкнув їх.

— Гостинність, пане Портман, де ваша гостинність? — і пані Сапсан першою зайшла в будинок, здіймаючи за собою легенький вітерець. — Діти, залишаємо взуття надворі, ми вже не в Диявольському Акрі!

Я стояв і тримав відчиненими двері, поки всі, не знімаючи забрьоханого взуття, тупали всередину.

— Так, це нам чудово підійде! — почув я вердикт пані Сапсан. — Де тут кухня?

— А що мені робити з машиною? — спитала Бронвін, усе ще тримаючи «універсал» за задній бампер. — І, е-е… з нормальними?

— Можеш завезти їх у гараж? — попросив я. — І хвилину-дві за ними приглянути?

Бронвін подивилася спершу на Емму, потім перевела погляд на мене.

— Само собою.

Я знайшов пульт керування гаражними дверима й натиснув на кнопку. Бронвін закотила машину разом з моїми приголомшеними батьками всередину, і ми з Еммою лишилися самі на ґанку.

— А точно все нормально буде, якщо ми залишимося? — нерішуче спитала Емма.

— Я поки не знаю, що батьки скажуть, — сказав я. — Але, здається, пані Сапсан думає, що вони не заперечуватимуть.

— Я мала на увазі, чи для тебе нормально. Ми закінчили на такій ноті…

— Ти жартуєш чи що? Я такий щасливий, що ти тут, аж говорити не можу.

— Добре. Ти всміхаєшся, тому я тобі повірю.

Всміхаюся? Та я шкірився, як дурень.

Емма зробила крок назустріч. Я обійняв її, пригорнув до себе. Так ми й стояли; я міцно притулився щокою до її лоба.

— Я не хотіла тебе втрачати, — прошепотіла вона. — Але іншого способу не бачила. Здавалося, що краще миттєво розійтися, ніж втрачати тебе повільно.

— Не треба пояснювати. Я все розумію.

— Але тепер, може, й не доведеться. Бути просто друзями. Якщо не хочеш.

— А може, й навпаки — це вдала думка, — сказав я. — Якийсь час ними побути.

— О, — одразу ж розчаровано видихнула вона. — Ну так…

— Ні, я маю на увазі… — я ніжно відхилився й глянув на неї. — Тепер, коли в нас є час, можемо не поспішати. Я запрошу тебе в кіно… ходитимемо на прогулянки… ну, як усі нормальні люди роблять.

Емма стенула плечима.

— Я не дуже багато знаю про те, як роблять нормальні люди.

— Це не складно, — сказав я. — Ти навчила мене бути особливим. Може, тепер я зможу навчити тебе бути звичайною. Ну, рівно настільки, наскільки сам таким умію бути.

Вона ненадовго замовкла. А тоді розсміялася.

— Так, Джейкобе. Я думаю, це чудово. — Вона взяла мене за руку, нахилилася ближче, поцілувала в щоку. — Тепер ми маємо час.

Я стояв поряд з нею у вечірній тиші, дихав в унісон, і раптом стало до болю очевидно одне: прекрасніших трьох слів, ніж ці три, в нашій мові не знайти.

Ми маємо час.

Фотографії, які надруковано в цій книжці, автентичні, вінтажні, знайдені шляхом тривалих пошуків. За винятком жменьки тих, які зазнали цифрової обробки, вони лишилися незмінними. Їх старанно збирали впродовж кількох років: на блошиних ринках, виставках старих газет і частенько в архівах колекціонерів фотографій, набагато успішніших, ніж я. Вони щедро поділилися зі мною своїми найціннішими скарбами й допомогли створити цю книжку.

Такі фотографії було люб’язно надано власниками для використання (Нумерація сторінок наведена згідно з паперовим виданням):

Сторінка / Назва / З колекції

33 / Витвори пускають отруйний газ / Ерін Вотерс

59 / Чоловік з піратами / Джон Ван Ноут

118 / Дівчинка у повітрі / Джек Морд/Архів «Танатос»

187 / Опудало дівчинки / Адріана Мюллер

189 / Майрон Бентам / Джон Ван Ноут

193 / Імбрини зі своїм ведмегримом / Джек Морд/Архів «Танатос»

210 / Хлопець із крилами / Джон Ван Ноут

235 / Кривавий коридор / Джек Морд/Архів «Танатос»

276 / Нутро машини / Джон Ван Ноут

290 / Папуга в клітці / Джон Ван Ноут