Бібліотека душ

Розділ шостий

До будинку ми дійшли, коли вже майже споночіло. Нім швиденько провів нас у вестибюль, де вже чекав знервований Бентам. Він навіть не завдав собі клопоту привітатися.

— Навіщо ви привели цих гримів? — зиркнувши на візок, запитав він. — Де істота?

— Тут, — сказав я. І, висадивши ведмежат, почав вигрібати білизну.

Бентам спостерігав за моїми діями, але волів триматися віддалік. Нагорі простирадла були білі, але поступово ставали все більш скривавленими, а вже коли я докопався до дна, то побачив чорний кокон. Зняв останні ганчірки, й під ними показалося нещасне скорчене в позі ембріона створіння. Аж не вірилося, що ця жалюгідна подоба могла колись бути монстром з моїх нічних жахіть.

Бентам приступив ближче.

— О Господи, — видихнув він, роздивляючись криваві шмати. — Що вони з ним зробили?

— Насправді це я зробив. Але в мене особливого вибору не було.

— Він збирався відкусити Джейкобу голову, — пояснила Емма.

— Ти ж його не вбив? — спитав Бентам. — З мертвого нам ніякої користі не буде.

— Думаю, що ні. — Я наказав порожнякові розплющити очі, й той підкорився, хоч і дуже повільно. Досі живий, проте кволий. — Правда, не знаю, скільки він ще протримається.

— У такому разі не можна гаяти ні секунди, — рішучо промовив Бентам. — Потрібно негайно послати по мою цілительку і молитися небесам, щоб її пилок діяв і на порожняків.

Нім бігцем подався шукати цілительку. А поки ми чекали, Бентам запросив нас на кухню й пригостив печивом та консервованими фруктами. Ані в Емми, ані в мене апетиту не було (може, давалися взнаки нерви або ж і все те гидке, що ми бачили), тому ми просто жували із ввічливості та слухали, як Бентам розповідає, що відбувалося за нашої відсутності. Він наладнав свою машину, і тепер усе було готово — бракувало тільки під’єднати до неї порожняка.

— А ви точно знаєте, що вона запрацює? — спитала Емма.

— Я, звісно, ще не пробував, але знаю точно, — відповів той.

— А йому це не зашкодить? — Бажання захистити порожняка мені й самому видалося дивним, але з іншого боку, я на такі жертви пішов, щоб його врятувати, що інакше й бути не могло.

— Звісно, ні, — заперечно махнув рукою Бентам.

І тут підійшла цілителька. Побачивши її, я мало не скрикнув від подиву. Не тому, що в неї був екзотичний вигляд (хоч і не без цього), а тому, що я вже точно десь її бачив, але де чи за яких обставин — сказати не міг. Хоча як можна забути про зустріч з такою незвичайною людиною, теж у голові не вкладалося.

Видимими в неї були тільки ліве око й ліва рука. Решта тіла ховалася під акрами тканини: шалі, шарфики, сукня, кринолін у формі дзвона. Правої руки в неї, здавалося, не було, а за ліву її тримав юнак із коричневою шкірою та великими осяйними очима, вбраний у вишукану шовкову сорочку й крислатий капелюх. Він вів цілительку за собою, так, ніби вона була сліпа чи мала якесь інше каліцтво.

— Я Рейналдо, — відрекомендувався він, з французьким акцентом карбуючи кожне слово, — а це Матінка Пилок. Я говоритиму за неї.

Матінка Пилок нахилилася до Рейналдо і щось прошепотіла йому на вухо. А він глянув на мене й сказав:

— Сподіваюся, тобі вже краще.

Отоді я й зрозумів, де її бачив: у своїх сновидіннях (принаймні я їх такими вважав), коли одужував після нападу.

— Так, значно краще, — збентежено відповів я.

Бентам вирішив обійтися без люб’язностей.

— Можете зцілити такого? — підвівши Рейналдо та Матінку Пилок до візка, поцікавився він. — Це порожняк, ми бачимо його тільки в тих місцях, де його зафарбували.

— Вона може зцілити всіх, у кого в грудях б’ється серце, — відповів Рейналдо.

— Тоді прошу, — сказав Бентам. — Дуже важливо, щоб ми врятували цьому створінню життя.

Матінка Пилок через Рейналдо видала розпорядження. Витягніть звіра з візка, сказали вони, тож ми з Еммою нахилили візок, щоб порожняк випав на підлогу. Покладіть його в раковину, сказали вони, тож Емма й Шарон допомогли мені перемістити його в довгасту глибоку кухонну раковину. Ми промили його рани водою з крана, обережно, щоб не змити забагато білої фарби. Далі Матінка Пилок оглянула порожняка, а Рейналдо попросив мене показати, в яких місцях у нього рани.

— Меріон, — по-свійському звернувся Бентам до Матінки Пилок, — не треба йому загоювати всі до одного порізи й подряпини. Нам не потрібна ця істота при повному здоров’ї; треба тільки, щоб воно було живе. Розумієш?

— Так, так, — відмахнувся Рейналдо. — Ми знаємо, що робимо.

Бентам форкнув і відвернувся, всім своїм виглядом показуючи, який він незадоволений.

— Зараз вона виготовить пилок, — сказав Рейналдо. — Відійдіть подалі. Тільки дивіться, не вдихайте, бо тут-таки на місці й позасинаєте.

Ми позадкували. Рейналдо натягнув на носа й рот протипилкову маску, а потім зняв шаль, в яку було загорнуто те, що лишилося від правої руки Матінки Пилок. Культя під нею була завдовжки всього кілька дюймів, і закінчувалася вона високо над тим місцем, де мав би починатися лікоть жінки.

Правою рукою Матінка Пилок стала терти обрубок, з якого посипався дрібний білий порох, що повисав у повітрі. Затамувавши подих, Рейналдо рукою загріб повітря й зібрав пилок. Заворожено й трохи з огидою ми спостерігали за всім цим, поки він не зібрав близько унції[12] речовини, і приблизно настільки ж укоротилася культя Матінки Пилок.

Рейналдо передав пилок господарці, а вона схилилася над порожняком і дмухнула ним йому в обличчя. Так само, пригадав я, вона робила зі мною. Порожняк трохи вдихнув і раптово сіпнувся. Усі, крім Матінки, відскочили.

— Лежи, не вставай, — промовив я, але насправді це було не потрібно. Так тіло автоматично реагує на той порошок, пояснив Рейналдо, перемикається на нижчу передачу. Поки Матінка Пилок притрушувала різану рану на шиї в порожняка, Рейналдо нам повідомив, що порошок може загоювати рани й навіювати сон. Усе залежить від того, скільки його використати. Він говорив і говорив, а довкола рани тимчасом зашумувала і засвітилася біла піна. Матінчин Пилок, як пояснив нам Рейналдо, складався з неї самої. І його кількість була обмеженою. Бо щоразу, коли когось зцілювала, вона віддавала частку себе.

— Я сподіваюся, це не дуже нетактовне запитання, — сказала Емма, — але, якщо вам це шкодить, навіщо ви це робите?

На мить Матінка Пилок перестала зцілювати порожняка. Вона розвернулася до Емми єдиним видющим оком і заговорила так голосно й розбірливо, як тільки могла людина без язика. Проте все одно прозвучало це як мішанина звуків.

— Я це роблю, — переклав Рейналдо, — бо мене обрано для такого служіння.

— Тоді… спасибі вам, — знітилася Емма.

Матінка Пилок кивнула й повернулася до своєї праці.

Зцілення порожняка миттєвим бути не могло. Він поринув у міцний сон і прокинутися мав лише після того, як загояться найтяжчі його рани, а це, скоріше за все, могло розтягнутися на цілу ніч. Оскільки порожняк мав бути притомним, коли Бентам «під’єднає його» до своєї машини, то етапом номер два в нашому плані порятунку мало стати кількагодинне очікування. А доти майже всі ми зависали на кухні: Рейналдо та Матінка Пилок, яка вряди-годи повинна була притрушувати своїм порошком порожнякові рани, і ми з Еммою, бо мені не хотілося залишати звіра самого, хай там він навіть міцно спав. Тепер відповідальність за нього лягла на мої плечі. Так відповідає за улюбленця, не привченого дотримуватися чистоти в домі, той, хто його в цей дім приніс. Емма теж трималася поблизу, бо в певному розумінні почувалася відповідальною за мене (як і я — за неї). Тож коли я починав клювати носом, вона лоскотом будила мене й розказувала історії про старі добрі часи в домі пані Сапсан. Час від часу до кухні застромлював носа Бентам, але переважно він був відсутній — разом з Шароном і Німом вони прочісували будинок на предмет безпеки, боячись, що посіпаки його брата нападуть будь-якої миті.

Поки ніч прямувала до ранку, ми з Еммою розмовляли про те, що може таїти в собі прийдешній день. Якщо Бентам зможе розігнати свою машину, то була ймовірність, що за лічені години ми можемо опинитися всередині фортеці витворів. Можемо знову побачити друзів. І пані Сапсан.

— Якщо будемо дуже обережні і якщо дуже-дуже пощастить, — сказала Емма. — А ще, якщо…

Вона завагалася. Ми сиділи поруч на довгій дерев’яній лавці, попритулявшись спинами до стіни. Емма поворухнулася й зробила так, щоб я перестав бачити її обличчя.

— Що? — спитав я.

З болем у очах вона знову подивилася на мене.

— Якщо вони ще живі.

— Вони живі.

— Ні, мені набридло вдавати. Уже стільки часу минуло, що витвори могли забрати їхні душі на амброзію. Чи зрозуміти, що імбрини ні до чого не придатні, й замучити їх, чи видоїти з них душі, чи влаштувати показову екзекуцію, щоб була наука тим, хто намагався втекти…

— Годі, — зупинив її я. — Ще не стільки часу минуло.

— Сорок вісім годин буде, коли ми туди потрапимо. Як мінімум. А за сорок вісім годин може статися багато жахливого.

— Нам не треба уявляти нічого жахливого. Ти вже як Горацій з його найгіршими прогнозами. Нема сенсу мучити себе, поки не дізнаємося напевно, що з ними сталося.

— Ні, є сенс, — правила своєї Емма. — Причина мучити себе в нас є, і дуже вагома. Якщо ми зважимо всі найгірші можливості й одна з них виявиться правдивою, то ми вже будемо до неї готові.

— Я не думаю, що зможу до чогось такого хоч якось підготуватися.

Вона охопила голову руками й важко, слізно зітхнула. Думати про таке було понад її силу.

Я хотів їй сказати, що кохаю. Подумав, що це допоможе, замість невизначеності дасть нам якийсь ґрунт під ногами, бо це те, в чому ми можемо бути впевнені. Але ми не повторювали цих слів одне одному багато разів, а наважитися промовити її перед двома абсолютно незнайомими людьми я не міг.

Що більше я думав про своє кохання до Емми, то більше неспокою і тривоги воно в мені будило. Власне, через те, що наше майбутнє було таким невизначеним. Мені потрібно було намалювати в уяві майбутнє, в якому буде Емма, але неможливо було уявити наше життя бодай на день наперед, що вже й казати про якісь віддалені дні. Не знати, що мене чекає завтра, було дуже важко, я постійно відчував цю напругу. Від природи я обережний, люблю все планувати заздалегідь — із тих, хто хоче точно знати, що чекає на нього за цим поворотом дороги й за наступним теж, — тому для мене вся ця пригода з тієї миті, як я зайшов у напівзруйновану шкаралупу будинку пані Сапсан, і дотепер була одним суцільним вільним падінням у безодню. Щоб у ньому вижити, мені потрібно було стати іншою людиною, гнучкою, такою, що твердо стоїть на ногах, сміливою. Стати таким, щоб мій дід міг мною пишатися. Але моя трансформація була неповною. Цей новий Джейкоб міцно зрісся з попереднім, тож у мене досі бували моменти (багато моментів) принизливого страху: я бажав узагалі ніколи нічого не знати про жодну кляту пані Сапсан і відчайдушно потребував, щоб світ перестав крутитися в мене перед очима, аби я міг бодай за щось на кілька хвилин ухопитися. Із пронизливим болем я думав про те, котрий же Джейкоб кохає Емму. Новий, до всього готовий, чи старий, якому просто хочеться мати бодай якусь опору під ногами?

Я вирішив, що не хочу про це зараз думати (хоча це був виразно староджейкобівський спосіб розбиратися з негараздами), і натомість зосередився на проблемі, що була напохваті: порожняк і що з ним буде, коли він прийде до тями. Схоже було на те, що мені доведеться його віддати.

— Шкода, що не можна нам узяти його з собою, — сказав я. — З ним було б дуже легко знищувати всіх ворогів, які нам перешкоджатимуть. Але він, мабуть, повинен залишатися тут, щоб машина працювала.

— Тепер ти про нього говориш як про людину. — Емма підняла брову. — Тільки не прив’язуйся. Не забувай, якби цій потворі хоч половину шансу дали, вона би зжерла тебе живцем.

— Та я знаю. Знаю, — і я зітхнув.

— І потім: навряд чи так легко буде там усіх знищити. Витвори точно знають, як поводитися з порожняками. Зрештою, вони й самі колись були порожняками.

— У тебе унікальний дар, — озвався Рейналдо вперше за годину чи навіть більше. Він відірвався від спостереження за порожняком, щоб понишпорити в Бентамових шафках на предмет чогось їстівного, тож тепер вони з Матінкою Пилком сиділи за маленьким столиком і ласували сиром з синіми прожилками.

— Але це дивний дар, — відповів я. Розмірковував я над його дивністю вже досить давно, але дотепер ніяк не міг чітко оформити це в слова. — В ідеальному світі порожняків би просто не було. А якби їх не було, то я б своїм особливим зором нічого не бачив і ніхто б не розумів тої дивної мови, якою я говорю. Ви б навіть не здогадувалися, що в мене є ця дивна здібність.

— Тоді добре, що зараз ти тут, — сказала Емма.

— Так, але… хіба тобі не здається, що це все трохи занадто випадково? Я міг народитися в будь-який час. І мій дідо також. Порожняки існували тільки останні сто років чи десь так, але вийшло так, що ми обидва народилися тепер, якраз тоді, коли ми найбільше потрібні. Чому?

— Думаю, так судилося, — відповіла Емма. — А може, завжди були люди, які вміють робити те саме, що й ти, але вони про це не знали. Може, багато людей живуть собі й не знають, що в них є якісь особливі здібності.

Нахилившись до Рейналдо, Матінка Пилок щось йому прошепотіла.

— Вона каже, що все не так, — розтлумачив Рейналдо. — Твій істинний дар, імовірно, полягає не в тому, щоб керувати порожняком. Просто це найочевидніше його застосування.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я. — А яким ще він може бути?

Матінка Пилок знову зашепотіла.

— Усе значно простіше, — сказав Рейналдо. — Як обдарований віолончеліст народжується не зі здатністю панувати лише над цим інструментом, а з даром до музики в цілому, так і ти народився не лише для того, щоб керувати порожняком. І ти теж, — звернувся він до Емми, — не тільки вогонь можеш робити.

Емма спохмурніла.

— Мені більше сотні років. Думаю, я вже досить добре вивчила свої особливі здібності. Водою, повітрям чи землею я керувати не можу. Повірте, я пробувала.

— Але це не значить, що ти не можеш, — відповів їй Рейналдо. — На ранніх етапах життя ми розпізнаємо в собі певні таланти і зосереджуємося на них, відсікаючи інші. Річ не в тому, що більше нічого неможливо, а в тому, що більше нічого не розвивали.

— Цікава теорія, — сказав я.

— Головне тут, що ти не так уже й випадково вмієш керувати порожняком. Твій дар розвинувся в цьому напрямку, бо саме це тобі було потрібно.

— Якщо це правда, то чому всі ми не можемо контролювати цих істот? — спитала Емма. — Кожному дивному не завадило б те, що вміє Джейкоб.

— Бо лише його основний талант дав змогу розвинути це вміння. У часи, коли порожняків ще не існувало, таланти дивних із такою душею, як у нього, певно, виявляли себе якось по-іншому. Кажуть, що в Бібліотеці душ працювали люди, які вміли читати душі дивних, як книгу. Якби ці бібліотекарі жили в нашу епоху, то, напевно, вони були б такими, як він.

— Чому ви це кажете? — спитав я. — Невже в здатності бачити порожняків є щось споріднене з читанням душ?

Рейналдо порадився з Матінкою Пилком.

— Ти здаєшся читачем сердець, — відповів зрештою він. — У Бентамі ти роздивився іскру добра. І вирішив йому простити.

— Простити? — здивувався я. — За що мені йому прощати?

Матінка Пилок зрозуміла, що сказала зайвого, але забирати слова назад було вже запізно. І вона знову щось прошепотіла до Рейналдо.

— За те, що він заподіяв твоєму дідові, — розтлумачив той.

Я подивився на Емму, але вона, здавалося, була так само збентежена, як і я.

— А що він заподіяв моєму дідові?

— Я їм розкажу, — промовив голос із дверей, і до кухні, кульгаючи, увійшов сам Бентам. — Це моя ганьба, тож і признаватися в ній мушу я сам.

Він прочовгав повз раковину, витягнув із-за стола стілець і всівся на нього обличчям до нас.

— Під час війни твого діда дуже високо цінували за його особливе вміння поводитися з порожняками. У нас був таємний проект. Ми з одним технологом подумали, що зможемо відтворити його вміння й передати його іншим дивним. Зробити їх невразливими проти порожняків, щось на зразок щеплення. Якби ми всі могли їх бачити й відчувати, вони б перестали нести в собі загрозу, і війну проти їхнього виду було б невдовзі виграно. Благородство твого діда не знало меж: він часто йшов на жертви. Але жодна доти не була такою великою. Він погодився взяти участь.

Емма слухала з напруженим обличчям. Я бачив, що вона цього ще ніколи не чула.

— Ми взяли зовсім трохи, — вів далі Бентам. — Лиш невеликий шматочок його другої душі. Думали, вона запасна чи її можна потім відновити, як тоді, коли людина здає кров.

— Ви забрали в нього душу, — тремким голосом промовила Емма.

Бентам на сантиметр відставив великий палець від вказівного.

— От стільки. Той зразок ми розділили й прищепили кільком піддослідним. І хоча бажаний ефект виник, але він був нетривким. А повторне щеплення почало позбавляти їх вроджених здібностей. То був повний провал.

— А як же Ейб? — у Емминому голосі лунали лихі нотки, які вона завжди приберігала спеціально для тих, хто завдавав болю дорогим їй людям. — Що ви з ним зробили?

— Він заслаб, і його талант розпорошився, — відповів Бентам. — Перед процедурою він дуже нагадував молодого Джейкоба. У нашій війні з порожняками його здатність їх бачити відігравала вирішальну роль. Але після процедури він виявив, що більше не може їх контролювати, і його другий зір став нечітким, розмитим. Мені сказали, що невдовзі він взагалі покинув царство дивних. Боявся, що замість допомагати своїм ближнім дивним він становитиме для них загрозу. Відчував, що більше не зможе їх захищати.

Я подивився на Емму. Але вона втупилася в підлогу, і на її обличчі годі було щось прочитати.

— Про невдалий експеримент не варто шкодувати, — сказав Бентам. — Зрештою, тільки так і досягають прогресу в науці. Але про те, що сталося з твоїм дідом, я, мабуть, шкодуватиму довіку.

— Ось чому він поїхав, — дивлячись у стелю, промовила Емма. — Ось чому подався в Америку. — Вона повернулася до мене. Погляд у неї був не сердитий, але в ньому світився промінець полегкості. — Йому було соромно. Одного разу він так і написав у листі, а я так і не зрозуміла чому. А він просто відчував сором. І думав, що перестав бути дивним.

— У нього забрали його дивацтво, — сказав я. Ось вона, відповідь на інше запитання: як порожняку вдалося перемогти мого діда на задньому дворі його власного будинку. Старечої слабкості він ще не відчував, та й на здоров’я не скаржився. Але здібності, що допомагали йому захищатися від порожняків, було втрачено, причому давно.

— Це не те, про що тобі варто жалкувати. — у дверях виріс Шарон; руки він тримав схрещеними на грудях. — Одній людині тієї війни було не виграти. Справжня ганьба — це те, що витвори зробили з вашою технологією. Ви створили попередника амброзії.

— Я намагався повернути борг, — відказав на це Бентам. — Хіба я не допоміг тобі? А вам? — він глянув на Шарона й перевів погляд на Матінку Пилок. Здавалося, що вона, як і Шарон, була амброзійною наркоманкою. — Багато років я хотів попросити вибачення, — звернувся він до мене. — Хотів спокутувати провину перед твоїм дідом. Ось чому я весь цей час його шукав. Сподівався, він повернеться, щоб побачитися зі мною, і я знайду спосіб відновити його талант.

Емма гірко розсміялася.

— Після всього, що ви з ним зробили, ви сподівалися, що він повернеться?

— Я думав, що ймовірність дуже низька, але надіявся. Та, на щастя, спокута буває різною. У цьому випадку вона прийшла в подобі онука.

— Я прийшов не для того, щоб відпускати вам гріхи, — сказав я.

— Нехай навіть так. Я твій слуга. Якщо я можу щось зробити, тільки скажи.

— Просто допоможіть нам витягти наших друзів. І вашу сестру.

— З радістю. — Здавалося, йому полегшало від того, що я не попросив чогось іще чи не встав і не накричав на нього. А я міг би — голова йшла обертом, і я ще не визначився з тим, як мені реагувати. — А що ж до того, як нам чинити далі…

— А можна нам поговорити? — спитала Емма. — З Джейкобом, наодинці.

Ми вийшли в коридор, щоб побалакати — порожняк зник з поля зору, але все ж був недалеко.

— Давай складемо перелік усіх жахливих вчинків, до яких доклав руку цей чоловік, — запропонувала Емма.

— Давай. По-перше, він створив порожняків. Ненароком, звісно.

— Але створив. І амброзію теж створив, і в Ейба силу забрав майже всю.

«Ненароком», хотів було повторити я. Але проблема була не в Бентамових намірах. Я розумів, до чого вона хилить. Після всіх цих відкриттів я вже не знав, чи можемо ми впевнено довірити свої долі й долі наших друзів цій людині… чи покластися на його плани. Нехай наміри в нього були добрі, але хвіст нещасть за ним тягнувся чималий.

— Йому можна вірити? — спитала Емма.

— А в нас є вибір?

— Я не про це питала.

На мить я замислився.

— Думаю, можна, — відповів трохи згодом. — Але сподіватимемося, що в нього вже настала хороша смуга.

— ІДІТЬ СЮДИ, ШВИДКО! ВІН ПРОКИДАЄТЬСЯ!

З кухні долинуло відлуння криків. Ми з Еммою метнулися в двері й побачили, що всі втислися в куток, налякані слабким спросоння порожняком, який силкувався сісти, але спромігся лише перегнутися через край раковини. Лише мені було видно його роззявлену пащу. Язики мляво розтяглись по підлозі.

— Закрий рота, — наказав я порожнячою. З таким звуком, наче всьорбує спагетті, звір втягнув їх до рота. — Сядь рівно.

На це порожняк ще був не здатен, тож я взяв його за плечі й допоміг зайняти положення сидячи. А втім, оклигував він навдивовижу швидко, і вже через кілька хвилин оволодів своєю моторикою настільки, щоб з моєю допомогою вилізти з мийки й стати на ноги. Він уже не кульгав. Від різаної рани на шиї залишилася тільки ледь помітна біла лінія, схожа на ті, що швидко розсмоктувалися й на моєму обличчі. Коли я про це розповідав, Бентам не зміг приховати свого роздратування через те, що Матінка Пилок так ретельно підійшла до справи зцілення порожняка.

— Чим я можу зарадити, коли мій пилок такий сильний? — спитала вона через Рейналдо.

Змучені, вони пішли шукати ліжка. Ми з Еммою теж потомилися — вже наближався світанок, а ми ще не спали, але в нас відкрилося друге дихання, бо такий стрімкий прогрес подарував надію.

Бентам розвернувся до нас; його очі палали.

— Момент істини, друзі. Перевіримо, чи моя старенька знову запрацює?

Він мав на увазі свою машину, і запитувати було зайвим.

— Не будемо гаяти ні секунди, — вирішила Емма.

Бентам підкликав свого ведмедя, я підбадьорив свого порожняка. Пі-Ті проліз у двері, підхопив господаря, і разом вони повели нас углиб будинку. Якби хтось тієї миті на нас дивився, то міг би тільки зачудуватися з такого видовища: елегантний джентльмен, якого ніс ведмідь, Шарон у своїй неозорій чорній мантії, Емма, що позіхала в кулачок, з якого курився дим, і старий добрий я бурмотів до помальованого білою фарбою порожняка, який навіть у доброму здоров’ї човгав ногами під час ходи, так, наче кістки в нього не вміщувалися в тіло.

Ми йшли крізь коридори й донизу сходами, в самісіньке нутро будинку, в кімнати, де громадилася гримка машинерія, і розміри приміщень неухильно зменшувалися, аж поки не прийшли до дверей, у які не пролізе ведмідь. Ми зупинилися. Пі-Ті поставив господаря на підлогу.

— Ось воно, — мов гордий батько, просяяв Бентам. — Серце мого Панконтуркону.

Він прочинив двері. Пі-Ті залишився чекати зовні, а ми всі пішли слідом за господарем.

Майже всю маленьку кімнату займала грізна на вигляд машина з заліза й сталі. Від стіни до стіни тяглися її дивовижні нутрощі — численні маховики, поршні, клапани, що блищали від мастила. Складалося враження, що цей механізм може оглушити пекельним шумом, але він стояв холодний і мовчазний. Між двох велетенських трибів затягував щось гайковим ключем чоловік у перемащеному одязі.

— Це мій помічник, Кім, — представив його Бентам.

І я впізнав: то був чоловік, який біг за нами в Сибірській кімнаті.

— А я — Джейкоб. Ми вас учора налякали в снігах.

— А що ви там робили? — поцікавилась Емма.

— Замерзав до напівсмерті, — бурчливо відповів Кім і взявся затягувати далі.

— Кім допомагає мені шукати шлях до братового Панконтуркону, — пояснив Бентам. — Якщо в Сибірській кімнаті такий прохід існує, то найімовірніше, що він на дні глибокої розколини. Я певен, що Кім буде вдячний, якщо ваш порожняк допоможе оживити інші наші кімнати, де вже напевно виявляться двері до більш доступних місцин.

Кім щось буркнув і скептично окинув нас із ніг до голови поглядом. Мені стало цікаво, скільки років він воював з обмороженнями й прочісував розщелини.

Бентам одразу перейшов до справи. Уривчасто видав накази своєму помічникові, той повернув кілька циферблатів і потягнув за довгий важіль. Шиплячи й плюючись, триби машини трохи провернулися.

— Підведіть істоту, — тихо скомандував Бентам.

Порожняк чекав за дверима, тож я його покликав. Човгаючи, він зайшов у двері й низько утробно загарчав, неначе зрозумів, що зараз з ним робитимуть щось неприємне.

Помічник упустив на долівку ключ, але швидко його підхопив.

— Ось акумуляторна, — показав Бентам на велику коробку в кутку. — Ти повинен загнати істоту туди, й там вона сидітиме.

Акумуляторна нагадувала телефонну будку без вікон, тільки чавунну. З її даху стирчали різні трубки, з’єднані з трубами, що тяглися вздовж стелі.

Узявшись за ручку важких дверей, Бентам зі скрипом їх відчинив. Я зазирнув досередини. У гладеньких металевих стінах, ніби в духовці, були маленькі отвори. А на задній стіні висіли товсті шкіряні паси.

— А йому не буде боляче? — спитав я.

Це запитання мене самого здивувало, а вже Бентама й поготів.

— Хіба це важливо? — сказав він.

— Я б не хотів, щоб йому було боляче. Якщо в нас є вибір.

— Вибору нема, — відповів Бентам, — але болю воно не відчує. Камера наповниться наркотичним газом, і тільки потім усе станеться.

— А що буде далі? — не вгавав я.

Усміхнувшись, він погладив мою руку.

— Далі — справа техніки. Досить буде сказати, що твоя істота покине камеру неушкодженою, більш-менш у такому стані, в якому туди й зайшла.

Я не надто йому повірив. І чому це для мене важливо, теж до кінця не розумів. Порожняки змусили нас пережити пекло, і будь-які почуття для них, здавалося, були такі чужі, що я мав би радіти нагоді завдати одному з них болю. Але радості я не відчував. Убивати порожняка мені хотілося не більше, ніж яку-небудь дивну тварину. Поки я водив істоту на прив’язі за носа, то зблизився з нею настільки, що розумів — у неї всередині є щось більше, ніж порожнеча. Там жевріла крихітна іскорка; на дні глибокого колодязя лежав маленький камінець душі. Порожняк насправді був не порожній.

— Підійди, — наказав я йому, і порожняк, що доти сором’язливо м’явся в кутку, обійшов Бентама і став перед будкою.

— Усередину.

Я відчував його вагання. Він уже повністю зцілився, до нього повернулася сила, і якби моя влада над ним бодай на секунду похитнулася, то я знав, на що він здатен. Але я був сильнішим, і змагатися, чия воля переважить, сенсу не було. Мабуть, він вагався, відчуваючи мою нехіть.

— Мені шкода, — сказав я йому.

Порожняк не ворухнувся; що робити з наказом «шкода», він не знав. Мені просто потрібно було це сказати.

— Усередину, — повторив я, і цього разу порожняк послухався — зайшов у камеру. Торкатися його більше ніхто не хотів, тож надалі Бентам казав мені, що робити. Виконуючи його вказівки, я підштовхнув істоту до дальньої стіни й хрест-навхрест закріпив на ній пряжками шкіряні паси: на руках і грудях. Було очевидно, що призначено ці ремені для людини, а це породжувало запитання, на які я ще не був готовий відповідати. Тієї миті мало значення тільки одне — щоб усе йшло далі за планом.

Я вийшов з будки, відчуваючи, як від тих кількох секунд, які я провів усередині, горло стискає паніка.

— А зараз зачини двері, — сказав Бентам.

Коли я завагався, помічник виступив наперед, щоб зробити це замість мене, але я перегородив йому шлях.

— Це мій порожняк, — сказав я. — Я сам.

Я вперся ногами, взявся за ручку, а потім, хоч як намагався цього не робити, подивився порожняку в обличчя. У чорних очах, непропорційно великих порівняно з тілом, крихітним і зіщуленим, як жменька інжиру, стояв страх. Створіння було й завжди буде огидним, але тієї миті в нього був такий жалюгідний вигляд, що я відчув незбагненний жах, неначе збирався приспати пса, який не розумів, за що його карають.

Усі порожняки повинні померти, вперто сказав я собі. Знаючи, що це правильно. Однак легше від цього не ставало.

Я наліг на двері, й вони зі скреготом зачинилися. Бентамів помічник почепив на ручки велетенський навісний замок, повернувся до панелі керування і став крутити на ній різні ручки.

— Ти правильно вчинив, — прошепотіла Емма мені на вухо.

Триби почали обертатися, поршні — качати, а сама машина загула в ритмі, що струсонув усю кімнату. Сплеснувши в долоні, Бентам розплився в усмішці — до вух, як школяр. І тут із кабіни почувся розривний крик. Такого я ще в житті не чув.

— Ви ж сказали, йому не буде боляче! — визвірився я на Бентама.

Той повернувся до помічника.

— Газ! Ти забув про анестезію!

Асистент поспіхом потягнув на себе ще один важіль. Гучно засичало стиснуте повітря. Зі шпарини в дверях камери просочився вус білого диму. Мало-помалу порожнякові крики стихли.

— Ну от, — мовив Бентам. — Тепер він нічого не відчуває.

На якусь мить мені захотілося, щоб у кабіні замість мого порожняка сидів Бентам.

Поступово оживали й інші частини машини. У трубах понад нашими головами забулькотіла рідина. Кілька маленьких клапанів під самою стелею задзеленчали, ніби дзвоники. З нутра машини почала крапати чорна рідина. Не мастило, а щось іще темніше й з різкішим запахом — та рідина, яку порожняк виділяв майже постійно, яка сочилася з його очей і скрапувала з зубів. Його кров.

Я побачив достатньо. І, змагаючись із нудотою, рушив до дверей. За мною слідом вийшла Емма.

— Що з тобою?

Я не сподівався, що вона зрозуміє мою реакцію. Бо я й сам до кінця її не розумів.

— Усе буде нормально, — сказав я. — Це правильний вчинок.

— Єдино можливий, — запевнила вона. — Ми вже так близько.

З машинної зали, накульгуючи, вийшов Бентам.

— Пі-Ті, нагору! — скомандував він і заліз ведмедю на лапи, які той йому дбайливо підставив.

— Тепер працює? — спитала Емма.

— Зараз дізнаємося, — відповів їй Бентам.

Мій порожняк був замкнений у залізній кабіні на прив’язі й під наркозом, тож і особливої небезпеки в тому, щоб його залишити, не було. Але я все одно ненадовго затримався коло дверей.

— Спи, — наказав я. — Спи й не прокидайся, поки все це не скінчиться.

Слідом за Бентамом, його ведмедем та Еммою я вийшов з машинного відділення й піднявся якимись сходами. Ми потрапили в довгий коридор з килимовим покриттям на долівці, уздовж якого тяглися низкою кімнати з екзотичними назвами. Стіни аж бриніли енергією; будинок, здавалося, став живим.

Пі-Ті поставив Бентама на підлогу.

— Момент істини! — проголосив той, бадьоро покрокував до найближчих дверей і рвучко їх розчахнув.

У коридор вирвався вологий бриз.

Я підійшов поближче, щоб зазирнути досередини. І від побаченого поза шкірою пробіг мороз. Як і Сибірська кімната, то був портал в інший час і місце. На всіх предметах невибагливого умеблювання кімнати — на ліжку, гардеробі, нічному столику, — лежав щільний шар піску. Дальньої стіни не було взагалі. Замість неї у далечінь простягався вигин пляжу, прикрашеного по краю пальмами.

— Ось вам Раротонґа зразка тисяча сімсот п’ятдесят другого року! — гордо оголосив Бентам. — Здоров, Семмі! Давно не бачились!

Неподалік від дверей сидів навпочіпки й чистив рибу невисокий на зріст чоловік. Наша поява його трохи здивувала, проте вже за мить він помахав нам рибою.

— Давненько! — погодився він.

— То все добре? — спитала в Бентама Емма. — Це те, чого ви прагнули?

— Чого я прагнув, про що мріяв… — Зі сміхом Бентам поквапився розчинити наступні двері. А за ними виявилася поросла деревами прірва каньйону, над яким висів вузенький місток. — Британська Колумбія, тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятий! — торжествував він.

Навшпиньках, описуючи піруети, Бентам підбіг до третіх дверей — ми вже насилу за ним встигали, — і в кімнаті я побачив громаддя кам’яних колон, вкриті пилюкою руїни стародавнього міста.

— Пальміра! — закричав він і від емоцій, що затоплювали його, плеснув долонею по стіні. — Ура! Клята машинерія працює!

Бентам уже не стримував почуттів.

— Мій коханий Панконтуркон! — викрикнув він, широко розкинувши руки. — Як же я за тобою скучив!

— Мої вітання, — озвався Шарон. — Я радий, що мені довелося стати свідком цієї події.

Заразлива Бентамова радість швидко передалася й нам. То була приголомшлива річ, та його машина: цілий усесвіт, що вмістився в межах одного коридору. Я вдивлявся в його глибини й уже бачив, як звідти прозирають інші світи — за одними дверима стогнав вітрюган, у шпарину під іншими надмухало трохи піску. У будь-який інший час, за будь-яких інших обставин, я б побіг і повідчиняв їх геть усі. Але тієї миті мене цікавили тільки одні двері.

— Які з них ведуть до фортеці витворів? — спитав я.

— Так, так, до справи, — беручи себе в шори, кивнув Бентам. — Прошу вибачення, якщо я трохи захопився. Але я в цю машину все своє життя вклав, тож так приємно бачити, що вона знову працює.

Враз усі сили наче полишили його, і він привалився до стіни.

— Провести вас у фортецю — доволі простий замір. Поза цими дверима щонайменше дюжина пунктів перетину. Питання лише в тому, що ви робитимете, коли там опинитеся?

— Усе залежить від обставин, — відповіла Емма. — А що ми побачимо, коли там опинимося?

— Минуло вже чимало часу, відколи я там був востаннє, — сказав Бентам, — тож мої знання застаріли. Панконтуркон мого брата не схожий на мій — він збудований вертикально, у високій вежі. В’язнів утримують десь у іншому місці. Вони повинні сидіти в окремих камерах під надійною охороною.

— От ця охорона й буде для нас найбільшою проблемою, — визнав я.

— З вартовими спробую допомогти я, — сказав Шарон.

— Ти підеш з нами? — здивувалась Емма.

— У жодному разі! — обурився Шарон. — Але свою частку роботи можу виконати. З мінімальним ризиком для себе, звісно. Я влаштую безладдя під стінами фортеці, і це відверне увагу вартових. А ви тим часом зможете пробратися непоміченими.

— І яким же буде це безладдя? — поцікавився я.

— Із тих, які найменше люблять витвори. Громадське заворушення. Я примушу тих ледарів з Кіптявої вулиці катапультувати в стіни фортеці всякий огидний підпалений непотріб, поки вся сторожа не побіжить від них відбиватися.

— А навіщо їм тобі помагати? — уточнила Емма.

— Бо там, звідки я це взяв, є ще багато, — він сягнув у свою мантію і витяг звідти пляшечку амбро, яку раніше забрав у Емми. — Якщо їм пообіцяти побільше, вони підуть на все.

— Сер, негайно це приберіть! — гаркнув Бентам. — Ви ж знаєте, що в моєму будинку ця гидота заборонена.

Попросивши вибачення, Шарон сховав флакончик у складках мантії.

Бентам подивився на циферблат свого кишенькового годинника.

— Ще тільки пів на п’яту ранку. Шароне, я так думаю, що твої порушники громадського спокою бачать десятий сон. Зможеш їх до шостої розбурхати й підготувати?

— Авжеж, — кивнув Шарон.

— Тоді подбай про це.

— Радий прислужитися. — Шелестко змахнувши полами мантії, Шарон розвернувся і почимчикував далі по коридору.

— Отже, у вас півтори години на підготовку, — сказав нам Бентам. Хоча в чому полягатиме ця підготовка, мені було не зовсім ясно. — Усе, що я маю, у вашому розпорядженні.

— Думай, — сказала Емма. — Що може знадобитися під час набігу?

— У вас є зброя? — спитав я.

На це Бентам похитав головою.

— Мій Пі-Ті — ото й увесь захист, який мені потрібен.

— Вибухівка? — ризикнула Емма.

— На жаль, ні.

— І армагеддонських курей, я думаю, теж, — напівжартома-напівсерйозно сказав я.

— Тільки опудала, в експозиції.

Я уявив собі, як жбурляю опудало курки у витвора, що цілиться в мене з пістолета, і не знав, сміятися мені чи плакати.

— Я, може, не до кінця розумію, — сказав Бентам, — але навіщо вам зброя і вибухівка, якщо ти можеш контролювати порожняків? Усередині фортеці їх повно. Приборкай їх, і вважай, битву виграно.

— Це не так просто, — втомившись пояснювати, відповів я. — Щоб загнуздати бодай одного, потрібно багато часу…

«Мій дід міг би з цим упоратись, — хотів сказати я. — До того, як ти його зламав».

— Що ж, діло ваше. — Бентам вочевидь відчув, що наступив мені на мозоль. — На першому місці для вас мають бути імбрини, а як ви їх звільните — це вже другорядне. Спочатку поверніть їх, і щоб їх було якомога більше, починаючи з моєї сестри. Вони — найголовніше, найбільший приз, і їм загрожує найбільша небезпека.

— З цим я згодна, — сказала Емма. — Спочатку імбрини, а потім наші друзі.

— А далі що? — спитав я. — Щойно вони помітять, що ми викрадаємо своїх дивних, то кинуться нас переслідувати. Куди ми звідси подамося? — То було наче пограбування банку: забрати гроші — лише половина справи. Далі треба було ще з цими грішми втекти.

— Ідіть, куди забажаєте, — Бентам змахнув широким жестом на всю довжину коридору. — Вибирайте будь-які двері, будь-який контур. Лише в цьому коридорі у вас вісімдесят сім потенційних шляхів до відступу.

— Він має рацію, — кивнула Емма. — Хіба вони зможуть нас відшукати?

— Я думаю, вони примудряться, — заперечив я, — а це тільки ненадовго затримає, от і все.

Бентам застережно підняв указівний палець.

— Саме тому я влаштував для них пастку. Все виглядатиме так, наче ми сховалися в Сибірській кімнаті. У Пі-Ті там велика родина, тож одразу за дверима на них чекатиме ватага голодних ведмегримів.

— А якщо ведмеді не зможуть їх уколошкати? — висловила припущення Емма.

— Тоді, напевно, доведеться це зробити нам, — відказав Бентам.

— І Боб — ваш дядько, — сказала Емма. Нікому, крім британців, цей вислів був би не зрозумілий, якби не саркастичний тон, яким його було промовлено. Переклад: ваша недбалість здається мені божевіллям. Бентам говорив так, ніби вся ця розвага була не складнішою за похід у бакалійну крамницю: влетіли, всіх порятували, сховалися, прикінчили поганців, і Боб — твій дядько. Тобто, авжеж, божевілля.

— Ви розумієте, що нас лише двоє? — спитав я. — Двоє дітей.

— Саме так, — енергійно закивав Бентам. — Це якраз ваша перевага. Якщо витвори і чекатимуть якогось опору, то у формі війська під стінами фортеці, а не пари дітлахів на її території.

Його оптимізм почав підважувати мої сумніви. Можливо, подумав я, у нас і справді є шанс.

— Агов!

Розвернувшись на звук голосу, ми побачили, що до нас, засапавшись, на всіх парах летить Нім.

— Птах для містера Джейкоба! — вигукнув він. — Поштовий птах… для містера Джейкоба… щойно влетів… чекає внизу! — Досягши нас, він зігнувся навпіл і зайшовся затяжним кашлем.

— Як мені хтось міг прислати звістку? — здивувався я. — Хто взагалі знає, що я тут?

— То ходімо довідаємося, — запропонував Бентам. — Німе, веди нас.

Але тут Нім послизнувся і важко гепнувся на долівку.

— Ой, божечку, — забідкався Бентам. — Німе, ми знайдемо тобі тренера з ритмічної гімнастики. Пі-Ті, підніми бідаху!

Посланець — великий зелений папуга, чекав у фойє на першому поверсі. Він залетів у будинок крізь відчинене вікно за кілька хвилин до того й застрекотів моє ім’я. Отоді Нім його зловив і посадив у клітку.

Там він і далі стрекотів.

— Джжей-коб! Джжей-коб!

Голос у нього рипів, як іржаві петлі.

— Він не хоче розмовляти ні з ким, крім тебе, — пояснив Нім, підштовхуючи мене до клітки. — Ось він, дурна ти птахо! Перекажи йому свою звістку!

— Здрастуй, Джейкобе, — сказав папуга. — З тобою говорить пані Сапсан.

— Що? — шоковано перепитав я. — Вона стала папугою?

— Ні, — сказала Емма, — це повідомлення від пані Сапсан. Кажи, папуго, що вона передала?

— Я жива й здорова, сиджу у вежі у свого брата, — проговорив папуга моторошно людським голосом. — Інші теж тут: Мілард, Оливка, Горацій, Брантлі, Єнох та решта.

Ми з Еммою зачудовано перезирнулись. Брантлі?

А папуга, мов автовідповідач, знай собі торочив далі:

— Пес пані Королик сказав мені, де я можу вас знайти, тебе та панну Блум. Я хочу відрадити вас від будь-яких спроб нас урятувати. Нам тут нічого не загрожує, не потрібно ризикувати життям, викидаючи нерозумні коники. Натомість мій брат пропонує вам таке: здайтеся його охороні біля мосту на Кіптявій вулиці, і ви не постраждаєте. Я закликаю вас послухатися. Іншого вибору в нас нема. Ми знову будемо разом і під захистом та опікою мого брата станемо частиною нового царства дивних.

Папуга присвиснув, повідомляючи, що запис скінчився.

Емма недовірливо похитала головою.

— На пані Сапсан це зовсім не схоже. Хіба що їй промили мозок.

— А ще вона ніколи не називає дітей на ім’я чи прізвище, — додав я. — Вона б сказала «панна Брантлі», а не «Брантлі».

— Тобто ви не вірите, що це повідомлення автентичне? — спитав Бентам.

— Я не знаю, що то було, — відповіла Емма.

Нахилившись ближче до клітки, Бентам наказав:

— Перевірка справжності!

Птах нічого не відповів. Тоді Бентам обережно повторив команду і нашорошив вухо до птаха. Та враз він випростався.

— От чорт.

І тут я теж це почув. Цокання.

— БОМБА! — пронизливо закричала Емма.

Пі-Ті відкинув клітку в куток, згріб нас у захисні обійми й розвернувся до птаха спиною. А потім був сліпучий спалах і оглушливий вибух, але болю я не відчув: усе найгірше прийняв на себе ведмідь.

А ми не постраждали, тільки ударною хвилею мені заклало вуха й здмухнуло з Бентама капелюх, та ще була пекуча, хоч і, на щастя, нетривка спека.

Під дощем із клаптів фарби й папугового пір’я ми вийшли, спотикаючись, із кімнати. Ми були цілі й неушкоджені — всі, крім ведмедя. Той упав на всі лапи й, схлипуючи від болю, показав нам спину, обпалену, без шерсті. Побачивши це, Бентам розлючено закричав і обійняв тварину за шию.

Нім щодуху помчав будити Матінку Пилок.

— Ти розумієш, що це означає? — спитала Емма. Її всю трясло, очі були широко розплющені від жаху. Напевно, в мене вигляд був такий самий; після вибуху бомби людина інакшою бути не може.

— Точно я знаю одне: цього папугу прислала до нас не пані Сапсан.

— Очевидно…

— І Коул знає, де ми.

— Якщо раніше не знав, то тепер знає. Поштові птахи навчені розшукувати людей, навіть якщо відправник не знає їхньої точної адреси.

— А це означає, що Едисон у нього, — сказав я, і від цієї думки душа пішла в п’яти.

— Так… але тут є один нюанс. Коул нас боїться. Інакше не намагався б убити.

— Можливо, — погодився я.

— Та не можливо, а точно. А якщо він, Джейкобе, нас боїться… — Вона звузила очі. — Значить, у нас є щось лячне.

— Він не боїться, — озвався Бентам, підводячи голову зі складок на шиї в Пі-Ті. — Варто було б, та не боїться. Той папуга не повинен був вас знищити, а тільки знешкодити. Здається, моєму братові юний Джейкоб потрібен живим.

— Я? Навіщо?

— Мені на думку спадає лише одна причина. До нього дійшли чутки про твою виставу з порожняком, і це його переконало, що ти особливий.

— У чому особливий? — спитав я.

— Здогадуюся, що він може вважати тебе останнім ключем до Бібліотеки душ. Вбачає в тобі того, хто може бачити глечики з душами й користуватися ними.

— І Матінка Пилок таке казала, — прошепотіла Емма.

— Це божевілля, — сказав я. — Хіба так може бути?

— Важливо тільки те, що він у це вірить, — відповів Бентам. — Але це нічого не міняє. Ви проведете порятунок за планом, а потім ми відправимо вас, ваших друзів і наших імбрин щонайдалі від мого брата і його божевільних задумів. Але треба поквапитися. Джекові посіпаки простежать папугу й вибух до цього будинку. Вони вже скоро сюди нагрянуть, тому вам треба піти до їхньої появи. — Він звірився з кишеньковим годинником. — До речі, вже майже шоста.

І коли ми вже збиралися йти, до кімнати поспіхом увірвалися Матінка Пилок і Рейналдо.

— Матінка Пилок хоче тобі щось дати, — повідомив юнак, і жінка простягла мені маленький предмет, загорнутий у тканину.

Бентам сказав їм, що зараз не час для подарунків, але Рейналдо наполягав.

— Якщо потрапите в неприємності, — вклав він ту річ Еммі в долоню, — відкрийте.

Емма відгорнула цупку тканину. Та маленька річ, що лежала всередині, спочатку видалася шматком крейди. Аж поки Емма не покатала її на долоні.

На ній було дві кісточки й маленький пофарбований ніготь.

Мізинець.

— Даремно ви це, — похитав головою я.

Рейналдо побачив, що ми не зрозуміли.

— Це Матінчин палець, — пояснив він. — Розітріть його і використовуйте, коли знадобиться.

Еммині очі стали круглими від подиву, а рука трохи опустилася, неначе палець раптом поважчав утричі.

— Я не можу прийняти, — мовила вона. — це занадто.

Матінка Пилок простягнула руку (вона вже стала меншою, ніж раніше, і ту кісточку, біля якої раніше був мізинець, вкривала пов’язка) і зімкнула Еммині пальці на подарунку. Потім щось пробурмотіла, а Рейналдо переклав:

— Можливо, ви з ним — наша остання надія. Якби могла, я б віддала вам хоч усю руку.

— Не знаю, що й сказати, — мовив я. — Дякую.

— Використовуйте ощадливо, — застеріг Рейналдо. — Помалу їдеш — на довше вистачить. А, ще вам знадобиться оце. — Із задньої кишені джинсів він витяг дві маски від пилу і підняв їх за поворозки. — Інакше поснете разом із ворогами.

Я знову йому подякував і маски взяв. Матінка Пилок злегка нам уклонилася; її неосяжна спідниця замітала підлогу.

— А тепер нам справді час іти, — нагадав Бентам, і ми залишили Пі-Ті в товаристві цілителів та двох ведмежат, які прибігли ніжно тулитися до свого старшого родича, що занедужав.

Ми повернулися нагору, в коридор із контурами. А коли перетнули сходовий майданчик, я відчув секундне запаморочення — раптово накотила хвиля млості, як на краю урвища, бо до мене дійшло, де я стою, і за вісімдесятьма сімома дверима — вісімдесят сім різних світів і всі вони відкриті для нас, тягнуться в нескінченність і з’єднуються з цим коридором ниточками, ніби нерви — зі стовбуром мозку. У найближчі хвилини ми зайдемо до одного з них і, можливо, ніколи не вийдемо. Я відчував, як борються в мені через це старий і новий Джейкоби, жах і збудження напливали на мене упереміж.

Бентам швидко крокував, спираючись на ціпок, і говорив, говорив, говорив. Казав, якими дверима скористатися і де знайти двері за тими дверима, які ведуть на Коулів бік контуру, і як знову вибратися в машину Панконтуркону всередині твердині. Усе це було дуже складно й заплутано, але Бентам божився, що маршрут короткий і на ньому повно дороговказів. А щоб стовідсотково гарантувати, що ми не заблукаємо, він відправить з нами свого помічника. Того викликали з машинного відділення, і він стояв, поки ми прощалися, насуплений і мовчазний.

Бентам потис нам руки.

— Бувайте, хай щастить і дякую, — сказав він.

— Не дякуйте завчасно, — відповіла Емма.

Помічник відчинив одні двері й чекав біля них.

— Поверніть мою сестру, — попросив Бентам. — А коли знайдете тих, хто її утримує у неволі… — Здійнявши руку, він так стиснув кулак, аж зарипіла шкіра його рукавички. — Не щадіть їхніх почуттів.

— Не будемо, — пообіцяв я і зайшов у двері.