Бібліотека душ

Розділ десятий

Після того, як контур згинув і впала вежа, нам, приголомшеним до глибини душі, не дозволили довго стояти й витріщатися. Хоч і здавалося, що всі найстрашніші загрози лишилися позаду й більшість наших ворогів полягли чи потрапили в полон, навколо нас панував хаос і слід було терміново братися до праці. Попри наше виснаження, синці й розтягнення, імбрини взялися робити те, що вміють найкраще, — наводити лад. Вони перетворилися на людей і взяли командування на себе. Увесь табір обшукали, щоб знати, чи не заховалися десь витвори. Двоє здалися одразу, ще одного знайшов Едисон — жалюгідна з вигляду жінка ховалася в якійсь ямі.

Вона вийшла з піднятими руками, благаючи милосердя. Шаронових кузенів попросили спорудити невеличку імпровізовану в’язницю, щоб вона могла вмістити наших полонених (їх поки що було небагато, але кількість неухильно збільшувалася), і вони радо та з піснями взялися вистукувати молотками. Шарона допитали пані Сапсан і пані Шилодзьобка, але буквально через кілька хвилин їм стало зрозуміло, що він просто найманець, а не шпигун чи зрадник, і їх це задовольнило. Скидалося на те, що Шарона зрада Бентама шокувала не менше, ніж нас усіх.

Невдовзі тюрми й лабораторії витворів спорожніли, а їхні машини терору було знищено. Визволеним жертвам їхніх страхітливих дослідів допомогли. Ще десятки випустили з іншого тюремного блоку. Блідих, худих і обшарпаних, їх вивели з підвалу будівлі, де їх утримували. Деякі бездумно бродили подвір’ям, тож за ними слід було наглядати, щоб не пішли геть і не заблукали. Інших так переповнювала вдячність, що вони ніяк не могли перестати нам дякувати. Одна маленька дівчинка цілих півгодини переходила від одного дивного до іншого і вражала нас обіймами. «Ви й не знаєте, що ви для нас зробили, — усе повторювала вона. — Ви не знаєте, що ви зробили».

Не піддатися цьому було неможливо. Ми втішали їх, як могли, нас оточували шморгання й зітхання. Я навіть уявляти не хотів, що довелося пережити моїм друзям, не кажучи вже про тих, хто провів багато тижнів чи місяців в ув’язненні в Коула. Порівняно з цим, мої синці й травми були подряпинами.

Але найдовше я пам’ятатиму трьох урятованих братів. Їхнє здоров’я наче й не дуже постраждало, але побачене й пережите їх так шокувало, що вони оніміли. За першої ж нагоди вони відійшли від натовпу, знайшли якісь камінці, щоб на них присісти, й порожніми поглядами вдивлялися в простір. Найстарший обіймав молодших двох за плечі. Було таке відчуття, що вони не можуть поєднати картинку, яку бачать перед собою, з тим пеклом, яке звикли сприймати за реальність.

Ми з Еммою підійшли до них.

— Тепер ви в безпеці, — м’яко сказала вона.

Вони подивилися на неї так, наче не розуміли значення цього слова.

Побачивши, що ми з ними розмовляємо, Єнох підійшов до нас разом із Бронвін. За собою вона тягла напівпритомного витвора — лаборанта зі зв’язаними руками. Хлопці аж сахнулися.

— Він більше не завдасть вам болю, — запевнила їх Бронвін. — Більше ніхто з них не завдасть.

— Може, залишити його тут з вами ненадовго, — з диявольською посмішкою промовив Єнох. — Вам точно є про що з ним побазікати.

Витвір підвів голову. Побачив хлопців, і його чорні очі полізли на лоба.

— Годі, — сказав я. — Не треба їх мучити.

Найменшенький стиснув руки в кулаки й став підводитися, але найстарший брат змусив його сісти й щось прошепотів на вухо. Молодший заплющив очі й кивнув, наче хотів перестати про щось думати, а потім схрестив руки й затиснув кулаки під пахвами.

— Ні, дєкую-ю-ю, — чемно відповів він з протяглим південним акцентом.

— Ходімо, — сказав я, і ми залишили їх самих. А Бронвін поволокла витвора за собою далі.

Ми безцільно вешталися табором, очікуючи на вказівки від імбрин. Але було дуже приємно скинути з себе відповідальність за ухвалення рішень. Ми почувалися виснаженими, але на підйомі, неймовірно змученими, але водночас нас заряджало божевільне розуміння того, що ми вижили.

То тут, то там спонтанно вибухали радісні крики, сміх, пісні. Мілард і Бронвін танцювали на понівеченій землі. Оливка й Клер тулилися до пані Сапсан, а та носила їх на руках і металася подвір’ям, перевіряючи то те, то се. Горацій усе щипав себе, не вірячи, що це не один з його снів, прекрасне майбутнє, до якого ще дуже далеко. Г’ю блукав самотиною, помітно сумуючи за Фіоною, чия відсутність залишила в наших душах чорну діру. Мілард тривожився за свого героя, Перплексуса, чиє пришвидшене старіння зупинилося, коли ми зайшли в Абатон і, на диво, досі не відновилося. Але неодмінно відновиться, похмуро запевняв нас Мілард. А тепер, коли вежі Коула більше не існувало, незрозуміло було, як Перплексус зможе потрапити у свій старий контур. (Звичайно, був ще Панконтуркон Бентама, але котра з його сотні дверей туди вела?)

А ще були ми з Еммою. Ходили разом, наче прив’язані, однак заледве обмінялися кількома словами. Думаю, ми боялися розмовляти одне з одним, через те що нам потрібно було обговорити.

Що буде далі? Що з нами станеться? Я розумів, що Емма царства дивних не покине. Їй доведеться решту життя провести в контурі, байдуже, що то буде — Диявольський Акр чи якесь інше, ліпше місце. Але я міг піти. Вдома на мене чекала сім’я. Життя чи його бліда подоба. Проте тут у мене теж була сім’я. І була Емма. І був ще цей новий Джейкоб, яким я став. Яким досі ставав. Чи виживе він у Флориді?

Усе це мені було потрібно. Обидві сім’ї, обидва Джейкоби — і вся Емма. Я розумів, що доведеться вибирати, і боявся, що це мене розколе на дві частини.

Для мене це було занадто, більше, ніж я міг би витримати одразу після тих жахливих випробувань, які випали на нашу долю. Я потребував ще кількох годин, однієї доби, щоб уявити, ніби всього цього нема. Тож ми з Еммою стояли пліч-о-пліч і дивилися поперед себе, кидаючись до всього, чим могли допомогти імбринам.

Але вони від природи були надміру турботливі, тому вирішили, що ми й так достатньо пережили. Нам потрібен був перепочинок. А до того ж, сказали вони, у деяких роботах дивні діти не повинні брати участі. Коли впала вежа, вона розчавила маленьку будівлю, що була під нею, але імбрини не хотіли, щоб ми прочісували руїни в пошуках тих, хто міг уціліти. Ще десь у таборі були пляшечки з амбро, які потрібно було дістати, та ми навіть близько до них підходити не повинні були. Мені було цікаво, що вони з ними робитимуть і чи можуть ті вкрадені душі колись возз’єднатися зі своїми законними власниками.

Я згадав пляшечку, в яку помістили душу мого діда. Коли Бентам нею скористався, мене до краю обурило це осквернення. А проте, якби він цього не зробив, ми б нізащо не вибралися з Бібліотеки душ. Тож насправді нас врятувала душа мого діда. Втішно було знати, що принаймні її не змарнували.

Але за межами табору теж було багато роботи. На Парш-провулку та взагалі у всьому Диявольському Акрі чекали порятунку зневолені дивні діти, проте імбрини наполягали, що звільняти їх повинні саме вони, разом з кількома дивними дорослими. Та, як виявилося, опору вони не зустріли взагалі: работорговці та інші перевертні повтікали з Акра одразу ж, як було переможено витворів. Дітей потрібно було зібрати й привести в безпечний будинок. Зрадників — розшукати і влаштувати їм трибунал. Але нам сказали, що все це не наш клопіт. Просто зараз нам потрібне було місце, де ми зможемо відновити сили, а також база, на якій почнеться реконструкція царства дивних. А в сповненій страху фортеці витворів ніхто з нас не хотів залишатись ані на хвилину довше, ніж це було необхідно.

Я запропонував піти в Бентамів будинок. Там була купа місця, ліжка, вигоди, лікар, що мешкав у самому домі, а ще Панконтуркон (хтозна, чи не згодився б він для чогось). Вирушили ми, коли надворі вже стрімко сутеніло. В одну витвірську вантажівку сіли ті, хто не міг ходити, а решта пішли пішки позаду. За невеличкою допомогою порожняка під мостом (він спершу переніс через прірву вантажівку, а потім і нас, групками по три людини). Дехто з малечі боявся порожняка, і їх треба було заспокоювати. Інші не могли дочекатися своєї черги й криком вимагали покатати їх іще раз. Я їм поступився. Мій контроль над порожняками вже став моєю другою натурою, і це дуже тішило, хай навіть і з гірким присмаком. Тепер, коли порожняки майже вимерли, мій дивацький талант видавався чимось непотрібним, принаймні такий його вияв. Але мене це цілком влаштовувало. Демонструвати свою владу я не хотів, та й тепер вона стала лише фокусом для вечірок. Я був би значно щасливішим, якби порожняків узагалі ніколи не існувало.

Повільною процесією ми брели через Диявольський Акр. Ті з нас, хто йшов пішки, оточили вантажівку, як платформу на параді, інші їхали на її даху й бамперах. Це все дуже нагадувало переможну ходу, і дивні жителі Акра висипали зі своїх домівок і халуп, щоб провести нас поглядами. Усі вони бачили, як упала вежа. І зрозуміли, що все тепер змінилося. Багато хто вітав нас оплесками. Деякі салютували. Інші ховалися в тіні, соромлячись того, що робили.

Біля дверей будинку Бентама нас зустріли Матінка Пилок і Рейналдо. Вони тепло привітали нас і сказали, що будинок повністю в нашому розпорядженні. Матінка Пилок негайно взялася лікувати поранених: вклала їх у ліжка, подбала про комфорт, посипала рани чарівним порошком. Вона запропонувала спершу зцілити мої синці й укуси на животі, але я сказав, що почекаю. У інших усе було значно гірше.

Я розповів їй, як використав її палець. Як він врятував мені життя й життя інших. Та вона лише плечима знизала й повернулася до роботи.

Але я не відставав.

— Ви заслуговуєте на медаль, — сказав я. — Не знаю, чи є медалі для дивних, але якщо є, то вам точно її дадуть.

Утім, ці мої слова, замість справити потрібний ефект, чомусь її збентежили. Вона здушено схлипнула і побігла геть.

— Я щось не те сказав? — спитав я в Рейналдо.

— Оце вже не знаю, — стривожено відказав той і подався за нею.

Приголомшений Нім блукав будинком. Він ніяк не міг повірити, що Бентам накоїв такого лиха.

— Це, певно, якась помилка, — знай твердив він. — Пан Бентам не міг нас так зрадити.

— Розплющ очі, — порадила йому Емма. — Твій бос був слизькою мерзотою.

Я вважав, що насправді все було трохи складніше, але розпочинати суперечку про неодновимірність Бентамового морального обличчя не хотів, бо це навряд чи допомогло б мені здобути велику популярність. Бентам не мусив віддавати той рецепт чи вступати в бійку зі своїм монстром-братом. Він зробив свідомий вибір. І зрештою добровільно пішов на смерть, аби врятувати всіх нас.

— Йому потрібен час, — сказав Шарон, показуючи на Німа. — Багато треба перетравити. Бентам багатьох із нас обдурив.

— Навіть тебе? — спитав я.

— Особливо мене. — Знизавши плечима, він похитав головою. Обличчя в нього було сумне-сумне і зніяковіле. — Він допоміг мені зіскочити з амброзії, позбутися від залежності, життя мені врятував. У ньому було й добро. Напевно, через це я закривав очі на все погане.

— Але в нього мусила бути довірена особа, — сказала Емма. — Такий собі посіпака. Ігор, як у Франкенштейна.

— Його помічник! — вигукнув я. — Його хтось бачив?

Усі похитали головами. Ми обшукали весь будинок, але права рука Бентама, чоловік із кам’яним обличчям, зник. Пані Сапсан зібрала всіх і попросила нас із Еммою детально його описати — на той випадок, якщо повернеться.

— Його слід вважати небезпечним, — сказала вона. — Якщо побачите його, не вступайте з ним у розмови. Одразу ж тікайте й повідомте імбрині.

— Повідомте імбрині, — пробурчав Єнох. — Невже вона не розуміє, що це ми їх урятували, а не навпаки?

Хоч як тихо він говорив, та пані Сапсан почула.

— Так, Єноху. Ви всі неймовірні. І помітно виросли. Але навіть над дорослими є старійшини, які краще знають, що до чого.

— Так, пані, — знітився він.

Згодом я запитав у пані Сапсан, як вона думає, чи збирався Бентам зрадити нас із самого початку.

— Мій брат завжди був пристосуванцем, — відповіла вона. — Я думаю, десь глибоко в душі йому хотілося вчинити правильно. І коли він вирішив допомогти вам із панною Блум, то зробив це від щирого серця. Та разом з тим він виношував плани зрадити нас, у випадку, якщо це буде йому вигідно. А коли я сказала, куди йому йти, він вирішив ці плани втілити.

— Пані Сапсан, ви не винні, — заспокоїла її Емма. — Після того, що він зробив з Ейбом, я б йому теж не пробачила.

— Та все ж я могла бути й добрішою. — Директриса спохмурніла, її погляд помандрував убік. — Стосунки між братами й сестрами бувають складними. Інколи я думаю, чи не підштовхнула я братів своїми діями до того шляху, який вони обрали. Чи могла я бути для них кращою сестрою? Можливо, в молодості я була надто зациклена на собі.

— Пані Сапсан, це ж… — я вчасно затнувся і не промовив слово «смішно», бо в мене ніколи не було ні брата, ні сестри, то, може, нічого смішного в цьому й не було.

Згодом ми повели пані Сапсан та ще декількох імбрин у підвал, щоб показати їм серце Бентамової машини — Панконтуркону. Я відчув зв’язок зі своїм порожняком у акумуляторному відсіку, слабким, але ще живим. Мені було дуже його шкода, і я спитав, чи можна його звідти витягти, але пані Сапсан відповіла, що машина їм поки що потрібна в робочому стані. Маючи стільки дверей до різних контурів під одним дахом, вони зможуть швидко поширити новину по всьому царству дивних, оцінити масштаб лиха, завданого витворами, й почати відбудовувати.

— Пане Портман, я сподіваюся, ви розумієте, — сказала пані Сапсан.

— Так…

— Джейкоб має слабкість до того порожняка, — пояснила Емма.

— Ну, — трохи засоромився я. — Він був у мене першим.

Пані Сапсан подивилася на мене трохи дивно, але пообіцяла зробити все можливе.

Рана від укусу на моєму животі боліла дедалі нестерпніше, ігнорувати її було вже несила, тож ми з Еммою стали в чергу до Матінки Пилок, що тяглася від імпровізованої клініки на кухні й далі по коридору. То було дивовижно — бачити, як на кухню заходять людина за людиною, накульгуючи, побиті, в синцях, з поламаними пальцями на ногах чи з легким струсом мозку (або ж, як у випадку пані Шилодзьобки, з кулею, випущеною зі старовинного Коулового револьвера, яка застрягла в плечі), а всього через кілька хвилин виходять, сяючи, як нові копійки. Власне, вигляд у всіх був такий чудовий, що пані Сапсан відвела Рейналдо вбік й попросила нагадати Матінці Пилок, що вона — не відновлюваний ресурс і що не варто витрачати себе на маленькі рани, які й самі прекрасно загояться.

— Та я намагався її переконати, — відповів той, — але вона — перфекціоністка. І слухати не хоче.

Тож пані Сапсан пішла на кухню, щоб самій переговорити з Матінкою Пилок.

Вийшла вона звідти через п’ять хвилин, із сором’язливою усмішкою. Кілька порізів зникло з її обличчя, а рука, яку імбрина не могла випрямити відтоді, як Коул жбурнув її об стіну печери, тепер вільно звисала вздовж тіла.

— Яка вперта жінка! — вигукнула вона.

Настала моя черга заходити до неї. Але я мало не відмовився від лікування, коли побачив, що на руці в неї лишилися тільки великий і вказівний пальці. Втім, одного погляду на нерівні, вкриті кривавою кіркою порізи в мене на животі їй вистачило, щоб штовхнути на кушетку, яку вони поставили біля раковини. Укус уже інфікований, повідомила вона мені через Рейналдо. На зубах у порожняків повно страшних бактерій, і якщо мене лишити без лікування, я дуже сильно захворію. Тож я здався. Матінка Пилок посипала верхню частину мого тіла своїм чарівним порошком, і вже за кілька хвилин моє самопочуття значно поліпшилося.

Перш ніж вийти, я ще раз спробував їй сказати, як багато насправді важить її жертва і як та подарована мені частка її самої врятувала нас усіх.

— Ні, правда, без того пальця я б нізащо не зміг…

Та щойно я розкрив рота, вона відвернулася — так, ніби слова подяки були нестерпно палючими для її вух.

Рейналдо буквально виштовхав мене з кухні.

— Пробач, але в Матінки Пилок багато інших пацієнтів.

У коридорі на мене чекала Емма.

— Виглядаєш просто казково! — вигукнула вона. — Слава птахам, бо я вже почала переживати за той укус.

— Не забудь їй сказати про свої вуха.

— Що?

— Про вуха, — гучніше повторив я, показуючи на них пальцем. Після Бібліотеки в Емми постійно дзвеніло у вухах. Вона вимушено підтримувала в долонях вогонь, щоб ми бачили, куди біжимо, коли тікали, й тому не могла затуляти вуха від жахливого шуму — а я боявся, що він був у буквальному розумінні оглушливим. — Тільки про палець не згадуй!

— Про що?

— Про палець! — я підняв указівний палець догори. — Її це чомусь дуже заторкує, пробач за мимовільний каламбур.

— Чому?

Я знизав плечима.

— Не знаю.

Емма зайшла досередини. А через три хвилини вийшла, клацаючи пальцями біля вух.

— Дивовижа! — вигукнула вона. — Так чітко, наче дзвоник дзеленчить.

— Ну слава Богу, — сказав я. — Кричати не прикольно.

— Ха. До речі, я про палець їй сказала.

— Що?! Навіщо?

— Цікаво було.

— Ну і?

— У неї руки затрусилися. Потім вона пробурмотіла щось нерозбірливе, а Рейналдо не схотів перекладати, просто взяв і виштовхав мене за двері.

Мабуть, ми могли б розвинути цю тему, якби так не потомилися й не хотіли їсти, а ще якби тієї миті до наших ніздрів не долинули спокусливі пахощі їжі.

— Налітайте! — вигукнула пані Королик із глибини коридору, і розмову довелося відкласти.

Уже споночіло, й ми всі зібралися на вечерю в Бентамовій бібліотеці — єдиній великій кімнаті, де могли вміститися ми всі. У каміні весело палахкотів вогонь, а столи вгиналися від наїдків, принесених вдячними місцевими: смажені кури, картопля, дичина й риба (від якої я відмовився, на той випадок, якщо виловили її в Смердючці). Ми їли, розмовляли та переказували пригоди, що випали на нашу долю за останні кілька днів. Пані Сапсан дуже мало чула про нашу подорож з Кернгольму до Лондона, а потім через розбомблене місто до сховку пані Королик, тож хотіла знати всі до єдиної подробиці. Слухачем вона була відмінним, завжди сміялася в кумедних місцях і втішно зітхала, коли ми красномовно описували драматичні моменти.

— А потім бомба впала прямісінько на порожняка і розірвала його на дрібнесенькі шматочки! — прокричала Оливка і вискочила з крісла, розповідаючи про цю подію. — Але на нас були особливі светри пані Королик, тому нас не вбило шрапнеллю!

— Ой божечку! — вигукнула пані Сапсан. — Як пощастило!

Коли наші оповідки закінчилися, пані Сапсан якийсь час сиділа мовчазна, вивчаючи нас поглядом, у якому сум поєднувався з захватом.

— Я дуже, дуже вами пишаюся, — зрештою промовила вона, — і страшенно шкодую, що все так сталося. Я вам передати не можу, як би я хотіла, щоб поряд із вами була я, а не мій брехливий брат.

Хвилиною мовчання ми вшанували Фіону. Г’ю наполягав, що вона не загинула, просто загубилася. Дерева пом’якшили її падіння, сказав він, і вона, певно, блукає зараз у лісі десь неподалік від звіринця пані Королик. Чи падаючи вдарилася головою і забула, хто вона і звідки. Чи переховувалася…

Він з надією подивився на нас, але ми уникали зустрічатися з ним поглядами.

— Я впевнена, рано чи пізно вона з’явиться, — втішала його Бронвін.

— Не давай йому фальшивих надій, — сказав Єнох. — Це жорстоко.

— Хто-хто, а ти точно знаєш, що таке жорстоко, — уїдливо відповіла йому Бронвін.

— Пропоную змінити тему, — втрутився Горацій. — Я хочу послухати, як пес врятував Джейкоба й Емму в підземці.

Едисон жваво застрибнув на стіл і заходився розповідати цю історію. Але він приправляв її стількома ліричними відступами про власний героїзм, що Емма не витримала й змушена була сама взяти слово. Разом ми з нею розповіли всім, як знайшли дорогу в Диявольський Акр і як за допомогою Бентама здійснили міні-вторгнення до табору витворів. А наприкінці мене закидали запитаннями. Усім кортіло знати про порожняків.

— Як ти вивчив їхню мову? — спитав Мілард.

— А що ти відчуваєш, коли ними керуєш? — поцікавився Г’ю. — Ти уявляєш, що ти один з них, як оце я зі своїми бджолами?

— Це лоскотно? — запитала Бронвін.

— А тобі ніколи не хотілося залишити собі одного, ну, як котика? — спитала Оливка.

Я відповів, як зміг, але відчував, що слів мені все-таки бракує, бо описати його, мій зв’язок з порожняками, було важко — наче на ранок переповісти сновидіння. А ще мене дуже відволікала та розмова, яку ми з Еммою все відкладали. Договоривши, я зустрівся з Еммою поглядом і кивком показав на двері. Перепросивши, ми вийшли. А поки йшли повз стіл на вихід, я відчував, що погляди всіх присутніх у залі прикуті до наших спин.

Ми пірнули в гардеробну, яку освітлював ліхтар, повну пальт, капелюхів і парасольок. Там не було ні простору, ні затишку, але принаймні можна було поговорити сам на сам, не боячись, що зараз хтось зайде чи підслухає. Раптом мене охопив ірраціональний страх. Переді мною маячила необхідність зробити тяжкий вибір, а я ще не був до нього готовий.

Якийсь час ми мовчали й просто дивилися одне на одного. У кімнаті було глухо, як у мішку, від усього того одягу, тому мені здавалося, ніби я чую стукіт наших сердець.

— Отже, — мовила Емма, бо, звісно, вона мала розпочати першою. Емма, завжди прямолінійна, ніколи не відчувала страху перед незручними моментами. — Ти залишаєшся?

Я не знав, що скажу, аж доки слова не зірвалися з язика. Я летів на автопілоті й не фільтрував, що кажу.

— Мені треба побачитися з батьками.

То, поза сумнівом, була правда. Їм було боляче, страшно, а вони цього не заслуговували. Я надто довго тримав їх у підвішеному стані.

— Авжеж, — сказала Емма. — Я розумію. Звичайно, тобі треба.

Запитання зависло в повітрі. Невисловлене. «Побачитися з батьками» було напівмірою, ухильною відповіддю. Побачитися з ними — так, авжеж. А потім що? Що я їм скажу?

Я спробував уявити, як говорю батькам правду. У цьому плані телефонна розмова, яка в нас із батьком відбулася в таксофоні підземки, була тільки передвісником майбутніх розваг. Він збожеволів. Наш син схибнувся. Чи наркотики приймає. А може, йому не вистачає наркотиків.

Ні, правда — це не вихід. А що тоді? Я побачуся з ними, вони переконаються, що я живий-здоровий, я вигадаю якусь історію про туристичні принади Лондона, а потім скажу їм: їдьте додому без мене? Ха. Вони мене не відпустять. На місці нашої зустрічі в кущах чергуватимуть поліцейські. Люди в білих халатах із сітками завбільшки з Джейкоба. Мені доведеться втікати. Якщо я розкажу правду, то тільки гірше зроблю. А побачитися з ними й потім утекти — це ще більшого болю їм завдати. Але думка про те, що я більше ніколи не побачу батьків, ніколи не поїду додому… я не міг вмістити її в голові. Бо якщо вже бути до кінця чесним із собою, хай там як боляче думати про те, щоб покинути Емму, друзів і цей світ, але я хотів повернутися додому. Мої батьки та їхній світ уособлювали собою повернення до нормальності й передбачуваності — а після всього пережитого божевілля я дуже цього прагнув. Мені треба було певний час побути нормальним. Перевести дух. Не дуже довго.

Свій борг перед дивними й пані Сапсан я сплатив сповна. Я став одним з них. Але один з них — це не все, що в мене було в житті. Я ще був сином своїх батьків і сумував за ними, хай там вони й тисячу разів будуть неідеальними. Мені навіть у чомусь бракувало мого тупого нудного життя. Звісно, Емми мені потім не вистачатиме набагато сильніше, ніж усього цього. Але біда була в тому, що я забагато хотів. Я хотів жити обома життями. Мати подвійне громадянство. Бути дивним і дізнатися все-все про світ дивних людей, і бути з Еммою, і дослідити всі ті контури, які Бентам каталогізував у своєму Панконтурконі. Але також робити всі ті звичайні дурниці, до яких звикли нормальні підлітки, поки я ще до них належу. Отримати водійські права. Подружитися з кимось мого віку. Закінчити школу. А потім мені виповниться вісімнадцять і я зможу податися куди завгодно і в який завгодно час. Я зможу повернутися.

Ось у цьому й полягала головна правда: я не зміг би прожити до кінця життя в часовому контурі. Я не хотів довіку залишатися дивною дитиною. Та можливо, одного дня я міг стати дивним дорослим.

А може, якщо я буду вкрай обережним, то зрештою знайдеться спосіб отримати все.

— Я не хочу йти, — сказав я, — але думаю, що мені це необхідно. На якийсь час.

Еммине обличчя витягнулося.

— Ну то йди, — відказала вона.

Мене це зачепило. Вона навіть не спитала, що значить «на якийсь час».

— Я буду приходити, — швидко промовив я. — Коли завгодно зможу в гості прийти.

Теоретично то була правда. Тепер, коли загрозу з боку витворів було знищено, завжди, дасть птах, буде куди повертатися. Але уявити, щоб мої батьки в найближчому майбутньому схвалили поїздку до Великої Британії, мені особисто було важко. Я брехав сам собі, нам обом, і Емма це розуміла.

— Ні, — сказала вона. — Я цього не хочу.

У мене все обірвалося всередині.

— Що? — тихо спитав я. — Чому?

— Бо так робив Ейб. Щокілька років повертався. І щоразу виявлялося, що він став старшим, а я лишилася такою ж, як раніше. А потім він познайомився з жінкою й одружився…

— Я так не зроблю. Я кохаю тебе.

— Я знаю, — сказала вона й відвернулася. — Він теж кохав.

— Але ж ми не… з нами так не буде… — я наосліп шукав відповідних слів, але в думках була каша.

— Ні, буде. Ти ж знаєш, якби могла, я б пішла з тобою. Але я не можу, там я стрімко постарію. Тому мені доведеться просто чекати на тебе тут. Як комасі в бурштині. А ще раз я цього не переживу.

— Це ненадовго! Лише на кілька років. А потім я зможу робити все, що схочу. Можу кудись поїхати вчитися. Може, сюди, в Лондон!

— Може, — повторила вона. — Може. Але зараз ти даєш обіцянки, яких, імовірно, не виконаєш. А це дуже сильно ранить закоханих.

Серце калатало в грудях. Я був у відчаї, накочувала паніка. До біса все, не побачу більше батьків — то й не побачу. Нехай. Але Емму я втратити не міг.

— Я не подумав як слід, — сказав я. — Я не це мав на увазі. Я залишаюся.

— Ні, по-моєму, ти зараз чесний. Якщо ти зостанешся, то не будеш тут щасливим. І зрештою зненавидиш мене за це. А так буде ще гірше.

— Ні. Ні, я ніколи…

Але я вже розкрив карти, й забирати слова назад тепер було запізно.

— Ти повинен піти, — сказала вона. — У тебе є своє життя, є сім’я. Наші стосунки не могли тривати вічно.

Я сів на підлогу, відхилився спиною на стіну з пальт і дав їм себе поглинути. На кілька довгих секунд я вдав, ніби всього цього не відбувається, що мене тут нема, що весь мій світ вовняний, і чорний, і пахне нафталіном. А коли знову виринув на поверхню, щоб вдихнути повітря, Емма сиділа, схрестивши ноги по-турецькому, поряд зі мною.

— Я теж цього не хочу, — сказала вона. — Але, здається, я розумію, чому все має бути так. Тобі треба відбудувати свій світ, а мені — свій.

— Але він і мій теж.

— Це правда. — Вона замислилась на хвильку, потираючи підборіддя. — Це правда, і я дуже сподіваюся на те, що ти повертатимешся. Бо ти став для нас своїм, і без тебе наша сім’я вже не буде одним цілим. Але коли ти прийдеш знову, то ми з тобою зустрінемося просто як друзі.

Я над цим задумався. Друзі. Яке бліде й неживе слово.

— Мабуть, це краще, ніж взагалі більш ніколи не розмовляти.

— Погоджуюсь, — кивнула вона. — Навряд чи я б це витримала.

Я підсунувся поближче до неї й обійняв за талію. Подумав, що вона відсторониться, але цього не сталося. А за хвилю її голова опустилася на моє плече.

Так ми сиділи ще довго.

Коли ми з Еммою нарешті вийшли з гардеробної, майже всі вже спали. Камін у бібліотеці догорів до жарин, на тарелях, що були повні їжі, лишалися тепер тільки недоїдки, а під високою стелею зали розлягалася луна від хропіння й бурмотінь. Діти й імбрини полягали на диванах та скрутилися на килимі, хоч нагорі було багато зручних спалень. Мало не втративши одне одного, вони тепер не хотіли розставатись ані на мить, навіть на ніч.

Я піду вранці. Тепер, коли я знав, що має статися між нами з Еммою, зволікати означало тільки зайвий раз мучити себе та її. Але тієї миті нам потрібно було поспати. Скільки вже часу минуло, відколи ми востаннє заплющували очі на довше, ніж на хвилину-дві? Такого страшного виснаження я ще в житті не відчував.

Ми поклали в кутку декілька подушок і заснули, тримаючи одне одного в обіймах. То була наша остання ніч разом, і я тримав її міцно, зімкнувши руки в замок, так, неначе міцніше стискаючи, я міг закарбувати її у своїй чуттєвій пам’яті. Яка вона була на дотик, як пахла. Звук її дихання, коли воно вповільнюється й вирівнюється. Але сон мене зборов, каменем потягнув на своє дно. Я наче щойно заплющив очі, та раптом уже мружився від яскравого жовтого світла, що лилося з високих вікон.

Усі вже попрокидалися й безцільно блукали залою, перемовляючись пошепки, щоб нас не розбудити. Ми поспіхом розімкнули обійми, соромлячись без прикриття темряви. Та перш ніж ми встигли прийти до тями й зібратися, в залу стрімкою ходою увійшла пані Сапсан з кавником у руках, а за нею плентався Нім із тацею кухликів.

— Усім доброго ранку! Сподіваюся, всі добре відпочили, бо в нас багато…

Побачивши нас, пані Сапсан урвалася на півслові, і її брови поповзли догори.

Емма затулила обличчя долонями.

— Ой, ні.

Втома, виснаження й емоції минулого вечора далися взнаки, і я навіть не подумав про те, що спати в одному ліжку з Еммою (навіть якщо ми тільки спали, не більше) — це образа для вікторіанських почуттів пані Сапсан.

— Пане Портман, на кілька слів. — Пані Сапсан поставила кавник на столик і поманила мене пальцем.

Здається, мені зараз дадуть прочуханки. Я підвівся, розрівняв пом’ятий одяг. Густа червона фарба потроху заливала мені щоки. Мені анітрохи не було соромно, але невеличке зніяковіння відчувалося.

— Побажай мені удачі, — пошепки попросив я Емму.

— Ні в чому не зізнавайся, — прошепотіла вона у відповідь.

Перетинаючи кімнату, я чув здавлені смішки, а хтось навіть виспівував: «Джейкоб і Емма на дереві сиділи… і-м-б-р-и-н-а!»

— Ой, Єноху, коли ти вже подорослішаєш? — риторично спитала Бронвін. — Тобі просто ревнощі спокою не дають.

Слідом за пані Сапсан я вийшов у коридор.

— Нічого не було, — сказав я, — це щоб ви знали.

— Запевняю вас, мені це нецікаво, — відповіла вона. — Сьогодні ви нас покинете, адже так?

— А звідки ви знаєте?

— Нехай я, власне кажучи, підстаркувата жінка, але моя кебета ще досі при мені. Я знаю, що ви розриваєтеся між батьками та нами, між старою домівкою та новою… чи тим, що від неї лишилося. Ви хочете досягти рівноваги, не стаючи на жодну сторону й не завдаючи болю тим, кого любите. Але це нелегко. І навіть неможливо. Я правильно розумію проблему?

— Ну… так. В принципі так.

— І на чому ви зупинилися з панною Блум?

— Ми друзі, — це слово далося мені нелегко.

— І через це ви нещасні.

— Ну, так. Але я розумію… здається.

Вона скептично нахилила голову.

— Справді?

— Вона захищає себе.

— І вас, — додала пані Сапсан.

— Оцього я не доганяю.

— Джейкобе, ти ще дуже молодий. Є багато таких речей, яких ти, скоріше за все, не «доганятимеш».

— Не розумію, до чого тут мій вік.

— Та до всього! — раптом вона розсміялася, коротким і різким сміхом. Та коли побачила, що я справді не розумію, трохи пом’якшилася. — Панна Блум народилася десь на зламі минулого століття. Її серце старе й надійне. Може, ти боїшся, що невдовзі вона тебе кимось замінить… що якийсь Ромео з дивних заморочить їй голову. Але я не вважаю, що це ймовірно. Вона вибрала тебе. Я ще ні з ким не бачила її такою щасливою. Навіть із Ейбом.

— Правда? — я відчув, як у грудях розгоряється тепло.

— Правда. Але, як ми вже встановили, ти молодий. Тобі лише шістнадцять, уперше шістнадцять. Твоє серце лише прокидається, і панна Блум — твоє перше кохання. Чи не так?

Я сором’язливо кивнув. Але так, безсумнівно. Це всім було помітно.

— Ти можеш закохатися знову, і не раз, — сказала пані Сапсан. — Молоде серце, як і молодий мозок, не вміє довго зосереджуватися на чомусь одному.

— Не можу. Я не такий.

Я розумів, що таке може сказати будь-який імпульсивний підліток, але тієї миті я був такий упевнений у своєму коханні до Емми, як дотепер не був упевнений ні в чому.

Пані Сапсан повільно кивнула.

— Я рада це чути. Панна Блум, може, й дала тобі дозвіл розбити їй серце, але його не дам я. Вона дуже важлива для мене людина. І наполовину не така міцна, якою хоче здаватися. Не хочу, щоб вона вешталася без діла й підпалювала то те, то се, якщо тебе раптом потягне на слабкі чари якоїсь звичайної дівчини. Я вже через це проходила, зайвих меблів у нас більше нема. Ти розумієш?

— Е-е, — протягнув я, заскочений зненацька. — Думаю, так…

Підійшовши до мене ближче, пані Сапсан повторила ще раз, тихіше і з притиском.

— Ти розумієш?

— Так, пані Сапсан.

Вона суворо кивнула, та потім усміхнулася й погладила мене по плечу.

— Що ж, добре. Гарно поговорили. — І не встиг я відповісти, а вона вже бадьоро покрокувала в бібліотеку, вигукуючи «Снідати!».

Я пішов за годину. До пристані мене провели Емма, пані Сапсан і всі наші друзі та імбрини. Там уже чекав Шарон — на новому човні, який покинули, втікаючи, пірати Смердючки. Ми довго обіймалися й прощалися зі сльозами на очах, і закінчилося все тим, що я пообіцяв повернутися й побачитися з усіма знову (хоча я не знав, як це мені вдасться, принаймні в найближчі роки — міжнародні перельоти коштують недешево, а переконати батьків взагалі малореально).

— Джейкобе, ми ніколи тебе не забудемо! — схлипувала Оливка.

— Я запишу твою історію для прийдешніх поколінь, — пообіцяв Мілард. — Це буде мій новий проект. І я потурбуюся про те, щоб її включили в нове видання «Казок про дивних». Ти прославишся!

До мене підійшов Едисон, з двома ведмежатами, що бігли за ним назирці. Хто кого всиновив — він їх чи вони його, — я розібрати не міг.

— Ти четверта найхоробріша людина з тих, кого я знав у житті, — сказав мені пес. — Я дуже хочу, щоб ми зустрілися знову.

— Я теж на це сподіваюся, — цілком серйозно відповів я.

— Ой, Джейкобе, а можна ми до тебе в гості приїдемо? — благально запитала Клер. — Я завжди хотіла побачити Америку.

Мені не вистачило духу пояснювати, чому це неможливо.

— Авжеж, можна, — сказав я натомість. — Я дуже хочу, щоб ви до мене приїхали.

Шарон постукав жердиною по човну.

— Усі на борт!

Я неохоче заліз досередини і здивувався, коли в нього сіли ще й Емма та пані Сапсан. Вони наполягли на тому, щоб залишатися зі мною, доки я не зустрінуся з батьками, і опиратись я не став. Прощатися поетапно було набагато легше.

Шарон знявся зі швартових, і ми попливли. Наші друзі махали нам і вигукували прощальні слова. Я теж махав у відповідь, але дивитись, як вони віддаляються, було дуже боляче, тому я наполовину заплющив очі й не розплющував, аж поки течія не віднесла нас за поворот Смердючки й вони зникли з поля зору.

Розмовляти нікому не хотілося. У повній тиші ми дивились, як повз нас пропливають перекособочені будинки й хиткі мостики. За якийсь час ми підпливли до переходу, нас грубо засмоктало в той самий тунель, через який ми потрапили до Акра, й виплюнуло на протилежний бік, у вогке й тепле сучасне пообіддя. Поруйновані будинки Акра зникли, а на їхньому місці виросли скляні кондомініуми й блискучі офісні вежі. Повз нас продирчав моторний човен.

Мало-помалу наші вуха наповнювалися звуками ділового й надміру заклопотаного теперішнього. Автомобільна сигналізація. У когось дзвенів мобільний. Бадьора поп-музика. Ми проминули модний ресторан з краєвидом на канал, але, завдяки Шароновим чарам, люди, що обідали на патіо, не побачили, як ми пливемо повз них. А якби побачили, то цікаво, що б могли подумати? Двоє підлітків у чорному, жінка, вбрана у формальну сукню вікторіанської доби, і Шарон у мантії Смерті та з жердиною, везе нас назад із підземного царства. Але хто його знає, можливо, сучасний світ такий перенасичений усілякими дивовижами, що ніхто б і бровою не повів.

Та з моїми батьками була зовсім інша історія. І тепер, коли ми повернулися в теперішнє, мене щораз сильніше турбувало, якою ця історія буде. Вони вже вирішили, що я з’їхав з глузду чи підсів на важкі наркотики. Якщо мене не запроторять у божевільню, я вважатиму себе щасливчиком. Та навіть якщо ні, за мною ще багато років наглядатимуть. Батьки більше ніколи не зможуть мені довіряти.

Але то була моя боротьба, і я знайду спосіб з цим розібратися. Найпростішим для мене виходом було б сказати їм правду. Але знову ж таки, я не міг. Батьки нізащо не зрозуміють цієї частини мого життя, а якщо я примушу їх зрозуміти, то вони самі можуть у психушку загриміти.

Мій батько вже й так знав про дивних дітей більше, ніж йому б це пішло на користь. З усіма ними він зустрічався на Кернгольмі, хоч і подумав тоді, що то йому наснилося. Потім Емма залишила йому того листа і фото, на якому вона з моїм дідом. І, наче цього було замало, по телефону я сказав татові, що я дивний. Потім уже до мене дійшло, що то була помилка. Дуже егоїстично з мого боку. А тепер от я прямував на зустріч із батьками, а поряд сиділи Емма й пані Сапсан.

— Я тут подумав, — я розвернувся до них у човні. — Може, вам не варто зі мною йти.

— Чого це? — здивувалася Емма. — Так швидко ми не постаріємо…

— Думаю, батькам не варто вас зі мною бачити. Мені й без того буде важко їм усе це пояснити.

— Я вже це трохи обміркувала, — озвалася пані Сапсан.

— Що саме? Зустріч із моїми батьками?

— Так. Якщо хочеш, я можу тобі допомогти.

— Як?

— Один з численних обов’язків імбрин — спілкуватися зі звичайними, чия цікавість до нас виходить за межі ненав’язливо та починає спричиняти негаразди. Ми вміємо зробити так, щоб вони перестали цікавитися, тобто забули, що вони дещо бачили.

— Ти про це знала? — спитав я в Емми.

— Так. Якби не стирання, дивні щодня фігурували б у вечірніх новинах.

— Тобто ви… стираєте людям пам’ять?

— Усе більше схоже на вибіркове усування певних незручних спогадів, — уточнила пані Сапсан. — Це безболісна процедура, яка не викликає жодних побічних ефектів. Та все ж тобі це може здатися крайнім заходом. Тому я залишу це на твій розсуд.

— Добре, — сказав я.

— Що добре? — спитала Емма.

— Добре, будь ласка, зітріть моїм батькам пам’ять. Це ж просто супер. А коли стиратимете… я там у дванадцять років на маминій машині в двері гаража в’їхав…

— Пане Портман, я думаю, краще не захоплюватися.

— Жартую, — сказав я. Хоч насправді то лише частково був жарт. У кожнім разі, полегшення я відчув величезне. Тепер не доведеться усі свої підліткові роки просити пробачення за той раз, коли я втік, змусив батьків думати, що я мертвий, і мало не зруйнував навіки їхні життя. Приємно.