Бібліотека душ

Розділ сьомий

Слідом за Бентамовим асистентом, повз звичайне умеблювання, крізь четверту стіну, якої не було і назовні, в густі непролазні хащі вічнозелених дерев. Була середина дня пізньої осені чи ранньої весни, у прохолодному повітрі розливалися пахощі деревного диму. Під ногами в нас похрускувала вторована стежка, насвистував птах, і тихо, проте наполегливо піднімався шум води, що десь падала. Помічник Бентама говорив мало, і нас це цілком влаштовувало; ми з Еммою були дуже напружені й не хотіли ні з ким базікати ні про що.

Пройшовши стежкою крізь зарості дерев, ми вийшли на дорогу, яка завертала за гору. Виснажений ландшафт із сірого каміння та клаптів снігу. Далекі сосни скидалися на ряди настовбурченої щетини в зубній щітці. Ми припустили підтюпцем, обережно, щоб не втрачати сили завчасно. За кілька хвилин ми обігнули поворот і опинилися перед стіною води, що з гуркотом падала донизу.

Тут стояв один з дороговказів, які обіцяв Бентам. «СЮДИ» було написано на ньому — чітко і ясно.

— Де ми? — спитала Емма.

— В Аргентині, — відповів помічник.

Виконуючи вказівки, ми пішли стежиною, що поступово заростала деревами й чагарниками. Ми прокладали собі шлях крізь зарості ожини й насилу йшли далі, і в міру нашого просування стихав і гуркіт води. Біля маленького струмка стежка закінчувалася. За течією струмка ми пройшли кількасот ярдів, поки й він не урвався. Вода стікала у низовину, вхід до якої губився в папоротях і моху. Помічник уклякнув на березі струмка і відгорнув запону бур’янів — та й застиг нерухомо.

— Що це? — пошепки спитав я.

Помічник дістав з-за пояса пістолет і тричі вистрелив у просвіт. А відповіддю на це був крик, від якого холола в жилах кров. В струмок викотилась якась потвора. Мертва.

— Що це таке? — перепитав я, витріщившись на істоту. Здавалося, що вона всуціль складається з шерсті й пазурів.

— Не знаю, — відповів асистент. — Але вона вас підстерігала.

Раніше я нічого подібного не бачив. У потвори було пухке тіло, зуби-ікла і велетенські вибалушені очі, та навіть вони здавалися волохатими. Я подумав, що, мабуть, її туди посадив Коул. Можливо, він очікував, що його брат діятиме за таким планом, і влаштував пастки на всіх коротких шляхах, які вели до його Панконтуркону.

Води струмка забрали з собою тіло.

— Бентам казав, що в нього нема зброї, — відзначила Емма.

— У нього й нема, — відповів помічник. — Це мій пістолет.

Емма подивилася на нього з надією.

— А можна, ми позичимо?

— Ні. — Він сховав зброю. І вказівним пальцем показав на печеру. — Ідіть через неї. А далі підете тим самим шляхом, яким ми сюди прийшли. І опинитеся у витворів.

— А де будете ви?

Він сів у сніговий замет.

— Тут.

Я подивився на Емму, вона відповіла таким самим поглядом; ми обоє щосили намагалися приховати свою вразливість. Намагалися наростити довкола серця броньований щит. Від того, що ми можемо побачити. Зробити. Що можуть заподіяти нам.

Я спустився течією струмка і допоміг зійти Еммі. Від крижаної води німіли ноги. Нахилившись, щоб зазирнути в печеру, я побачив, як углибині тьмяно зблискує світло. Ще один перехід із темряви на світло, псевдонародження.

Скидалося на те, що інші зубаті потвори всередині не чигають, тому я обережно спустився у воду. І одразу ж від крижаної температури перехопило подих. Я почув, як охнула від того самого в мене за спиною Емма, ухопився за край входу в печеру і ковзнув досередини.

Коли ти занурений у холодну стрімку воду, то відчуваєш такий біль, ніби все твоє тіло колють голками. Будь-який біль спонукає йти вперед, а такий — і поготів; я спритненько проштовхався крізь водяний тунель, дряпаючись по слизькому гострому камінні й низьких виступах. Вода заливала мені обличчя, я мало не похлинувся. Та потім нарешті вибрався і допоміг Еммі.

Удвох ми вистрибнули з крижаного струмка й роззирнулися навколо. Тут усе було точнісінько таким самим, як і на тому боці печери. От тільки помічника вже не було, і гільз на снігу, і відбитків ніг. Ми неначе увійшли в дзеркало й потрапили до світу, який у ньому відображувався, за винятком кількох деталей.

— Ти весь посинів, — сказала Емма, підтягла мене на берег і міцно пригорнула до себе. По тілу розлилося її благодатне тепло, і в занімілі кінцівки поволі поверталися відчуття.

Ми пішли, тим самим шляхом, яким прийшли до печери. Відшукали дорогу крізь колючі зарості ожини, нагору пагорбом, повз водоспад — усе в ландшафті залишалося незмінним, от тільки «СЮДИ», дороговказу, який для нас поставив Бентам, тут не було. Контур йому не належав.

Ми знову потрапили в лісочок. Перебігали від дерева до дерева, ховалися за стовбурами, поки не дійшли до того місця, де доріжка закінчувалася й переходила в долівку, а потім — у кімнату, що ховалася за переплетеним віттям пари ялин. Але ця кімната відрізнялася від Бентамової. У ній усе було по-спартанському: без меблів, жодних шпалер у маки, а підлога й стіни виявилися гладенькими бетонними. Ми ступили досередини й навпомацки пошукали в темряві двері. Я вів по стіні руками, аж поки не зачепився за маленьку вкорочену ручку.

Ми попритулялися вухами до дверей і послухали, чи не звучать за дверима голоси або кроки. Але я чув лише притлумлені відлуння.

Повільно, обережно, я прочинив у дверях шпарину. Помалу висунув у отвір голову і визирнув назовні. Та побачив широкий вигнутий хол, лікарняно чистий й сліпучо яскравий. У його гладеньких стінах випиналися високі чорні, немов у склепі, двері; десятки дверей карколомно завертали за вигин стін.

Ось вона, витвірська вежа. Ми все-таки проникли в печеру до лева.

Я почув наближення кроків. Швидко втягнув голову в кімнату. Зачиняти двері часу вже не було.

Крізь щілину я помітив білий спалах, коли повз нас пройшов чоловік. Рухався він швидко, вбраний був у білий лабораторний халат і йшов, уткнувшись носом у папірець, який тримав у руці.

Мене він не помітив.

Я дочекався, поки віддаляться його кроки, а потім протиснувся в хол. Одразу ж за мною вийшла Емма і причинила за нами двері.

Ліворуч чи праворуч? Зліва підлога забирала трохи вгору, справа — опускалася донизу. Якщо вірити Бентамові, ми перебували в Коуловій вежі, а от його полонених утримували не тут. Нам потрібно було вибратися назовні. Отже, вниз. Униз і праворуч.

Ми повернули направо, обіймаючи внутрішню стіну, бо коридор спіраллю спускався донизу. Гумові підошви моїх черевиків порипували. Доти я цього звуку просто не помічав, але в тяжкій тиші коридору з товстими стінами кожен крок змушував зіщулюватися.

Ми трохи просунулися вперед, та раптом Емма напружилася й притулила мені руку до грудей, щоб зупинити.

Ми прислухалися. Тепер, коли наші кроки стихли, ми почули інші — вони долинали спереду й були вже близько. Ми притьмом кинулися до найближчих дверей. Ті відчинилися дуже легко, ми пірнули всередину, зачинилися й спинами попритулялися до дверей.

Стіни і стеля в кімнаті, до якої ми потрапили, були круглі. Виявилося, що ми всередині велетенської дренажної труби, ще до кінця не змонтованої, тридцять футів завширшки. І ми там були не самі. На тому місці, де труба закінчувалася і розливалося дощове денне світло, на довгих ремонтних козлах сиділи з десяток чоловіків і ошелешено на нас витріщалися. Своїм вторгненням ми перебили їм обід.

— Ви як сюди потрапили? — закричав один.

— Та це ж малі, — заспокоїв його інший. — Слухайте-но, це вам не дитячий майданчик!

То були американці. Здавалося, вони геть не розуміють, звідки ми взялися. Але відповісти ми не наважилися, зі страху, що почують витвори в коридорі, а ще я переживав, що крики робітників теж приваблять їхню увагу.

— Той палець у тебе? — пошепки спитав я в Емми. — Здається, саме час його випробувати.

Тож ми показали їм палець. Тобто начепили протипилові маски (вологі після струмка, однак досі придатні), Емма розтерла крихітний шматочок пальця Матінки Пилок, і ми рушили вздовж труби до чоловіків та спробували кинути в них порошком. Спочатку Емма спробувала здмухнути його з долоні, складеної ківшиком, але порох лише здійнявся понад нашими головами, і від нього в мене защипало та трохи заніміло обличчя. Потім я спробував його кинути, але це взагалі не мало жодного ефекту. Скидалося на те, що цей порошок — погана зброя для нападу. На той момент робітникам уже почав уриватися терпець, і один зістрибнув з козел, щоб витягти нас із труби силоміць. Емма миттю сховала палець і розпалила рукою вогонь. Її полум’я підпалило порох, що завис був у повітрі, й зі звуком «пуф!» він зайнявся, враз перетворюючись на дим.

— Ого! — промовив чоловік. Він зайшовся кашлем і майже одразу, міцно заснувши, повалився на землю. Декілька його друзів підбігли допомогти, але теж полягли поряд із ним на землю жертвами хмари анестезійного диму.

Робітники, які ще не поснули, були налякані, сердиті й розкричалися на нас. Тож, перш ніж ситуація перейде на інший виток, ми помчали назад до дверей. Я перевірив, чи горизонт чистий, і ми вислизнули в коридор.

Коли я зачинив позаду нас двері, звук чоловічих голосів повністю стих, так, неначе двері не просто відокремили їх всередині, а якось вимкнули.

Ми трохи пробігли, а потім зупинилися й стали наслухати: чи не долинуть кроки. Потім бігли, зупинялися й слухали, по спіралі спускаючись униз уривками просування й дослухання. Ще двічі ми чули, що наближаються люди, й притьмом ховалися за дверима. Одні відчинялися в паркі джунглі, наповнені лункими вересками мавп; за іншими була кімната зі стінами з невипаленої цегли, а далі починалась утрамбована земля й громаддя гір, що невиразно вимальовувалися на тлі.

Підлога вирівнялася, й коридор став прямим. За останнім поворотом нас чекали подвійні двері, а за ними сяяло денне світло.

— А хіба тут не повинно бути більше охоронців? — знервовано спитав я.

Знизавши плечима, Емма кивком показала на двері, які видавалися єдиним виходом з вежі. Я вже збирався їх штовхнути, коли почув знадвору голоси. Якийсь чоловік розповідав анекдот. Усе, що я чув, — жебоніння його голосу, не слова, але то явно був анекдот, бо, коли він договорив, люди вибухнули сміхом.

— Твоя охорона, — промовила Емма тоном офіціанта, що пропонує вишукану страву.

Ми могли або чекати й сподіватися, що вони десь подінуться, або відчинити двері й зустрітися з ними лицем до лиця. Останній варіант був відважнішим і швидшим, тож я прикликав Нового Джейкоба і сказав йому, що ми зараз розчахнемо двері й будемо битися, і щоб він, коли його ласка, не обговорював цього зі Старим Джейкобом, бо той неминуче скиглитиме й опиратиметься. Але на той час, коли я все владнав, Емма вже діяла.

Мовчки й спритно вона відчинила одну стулку поворотних дверей. Перед нами низкою вишикувалися п’ятеро витворів у різномастих уніформах, і у всіх на поясах теліпалася поліцейська табельна зброя. Вони стояли в розслаблених позах і дивилися в протилежний од нас бік. Ніхто не помітив, що двері відчинилися. Перед ними лежало подвір’я, оточене приземкуватими баракоподібними будівлями, а віддалік здіймалася догори фортечна стіна. Я вказав пальцем на мізинець, захований у Емминій кишені, — сон, губами промовив я, маючи на увазі, що треба цих витворів зробити непритомними, а потім затягнути їх у вежу, бо це здавалося найбільш доцільним з практичного погляду. Вона зрозуміла, причинила двері лише наполовину й почала викопувати з кишені палець. А я потягнувся до протипилових масок, які запхав був за пояс.

І тут над фортечним муром удалині пролетіла якась полум’яна маса. Вона описала елегантну дугу і жвакнула посеред двору, плюючись навсібіч краплями вогню. Вартові забігали: двоє наважилися підійти поближче, щоб глянути, що ж воно впало, і коли вже посхилялися над вогненною кашею, через мур перелетів ще один кім’ях і влучив у одного вартового, аж той розпластався на землі, і зайнялося все його тіло. (Судячи з різкого запаху, що швидко поширювався, прилетіла суміш бензину й екскрементів.)

Решта вартових підбігли, щоб його загасити. Задзеленчала лунка сигналізація. Кілька секунд — і з будинків, що стояли довкола подвір’я, висипали витвори й помчали до муру. Розпочалася Шаронова атака, дай йому Бог здоров’я, і хвилина в хвилину вчасно. Якщо пощастить, у нас буде нормальне прикриття, аби безперешкодно пошукати друзів, хоч кілька хвилин. Навряд чи у витворів піде більше часу на те, щоб придушити кількох амброманів, озброєних катапультами.

Ми окинули поглядами подвір’я. З трьох боків його обступали невисокі будівлі, всі більш-менш однакові. І ніде не було ні підсвічених стрілок, ні неонових вивісок, які б сигналізували, що тут утримують імбрин. Доведеться шукати якнайшвидше і сподіватися на удачу.

Троє витворів побігли до стіни, а двоє лишилися гасити того, якого накрили палаючі випорожнення. Спинами до нас вони викочували його по землі.

Ми навмання вибрали будівлю — ту, що стояла ліворуч, — і помчали до її дверей. Усередині очам відкрилася кімната, напхана, судячи з вигляду й запаху, одягом із секонд-хенду. Ми побігли проходом, обабіч якого тяглися вішаки з найрізноманітнішим одягом, з різних епох і культур, усі впорядковані та з бирочками. Напевно, то був гардероб для всіх контурів, до яких проникали витвори. Я подумав, що той кардиган, який доктор Ґолан вбирав на наші сеанси, цілком міг колись висіти в тій кімнаті.

Але наших друзів тут не було, імбрин теж, тому ми продиралися проходами, шукаючи виходу до сусідньої будівлі, щоб не довелося знову виходити на подвір’я, де ми неодмінно трапимося на очі витворам.

Виходів не знайшлося. Треба було ризикувати і знову вискакувати надвір.

Ми підійшли до дверей і виглянули в шпарку. Довелося перечекати, поки подвір’ям із запізненням, на ходу натягаючи форму, біг ще один охоронець. Коли горизонт очистився, ми вибігли на видноту.

Довкола нас падали катапультовані предмети. Коли в Шаронової імпровізованої армії закінчилися екскременти, вона почала запускати інші речі — цеглу, сміття, маленьких дохлих тварин. Я почув, як один із цих снарядів брудно лаявся в польоті, а потім гепнувся, покотився по землі, і я впізнав обриси поморщеної зсохлої голови з мосту. Якби моє серце не калатало так швидко, я б гучно розсміявся.

Ми перебігли через подвір’я до споруди навпроти. Її двері обіцяли багато: важкі, металеві, їх би неодмінно охороняли, якби вартовому не довелося покинути свій пост і бігти до муру. Авжеж, усередині тримали щось важливе.

Відчинивши їх, ми прослизнули в маленьку лабораторію, стіни якої було обкладено білими кахлями. Тут сильно пахло хімікатами. Мій погляд одразу привернула до себе шафка, в якій було повно жахливих хірургічних інструментів, всуціль сталевих і блискучих. Крізь стіни пробивався низький гул, нерівне серцебиття машин, але також іще дещо…

— Ти це чуєш? — напружено вслухаючись, спитала Емма.

Я чув. Неперервний і деренчливий, але виразно людський звук. Хтось сміявся.

Ми з Еммою обмінялися спантеличеними поглядами. Емма віддала палець Матінки Пилок мені й засвітила в руці вогник. І ми обоє наділи маски. Ми думали, що готові до чого завгодно, хоча тоді навіть не підозрювали, які кошмари чекають на нас у цьому будинку.

Ми рушили в обхід кімнат, які я зараз ледве можу описати, бо я щосили намагався викинути їх із пам’яті. Кожна наступна кімната була страхітливішою за попередню. У першій розташувалася маленька операційна для показових операцій; стіл тут було зміцнено шкіряними пасками й обмежувачами. Керамічні ванни уздовж стін стояли напоготові — збирати висмоктані з тіла рідини. Далі розташовувалася дослідницька, де від крихітних черепів та інших кісток тяглися дроти до електричного обладнання й вимірювальних приладів. Стіни були обклеєні полароїдними знімками, що документували експерименти, які проводилися на тваринах. Коли дійшла черга до них, ми вже тремтіли й затуляли очі.

Але найгірше чекало попереду.

У наступній залі відбувався експеримент. Ми налякали двох медсестер і лікаря, які саме виконували якусь страшну процедуру над дитиною. Між двома столами в них був розтягнутий маленький хлопчик, а під ним лежали постелені газети, щоб на них скрапувало. Медсестра тримала його за ноги, а лікар узяв за голову й холодним поглядом дивився в очі.

Побачивши нас у масках і з вогнем у руках, вони закричали «На поміч!», але до них ніхто не прийшов. Лікар кинувся до столика, що вгинався під ріжучими інструментами, але Емма його випередила, і після недовгої шарпанини він здався та підняв руки догори. Ми затисли дорослих у кутку й поставили вимогу — сказати нам, де утримують полонених. Але відповідати вони відмовилися, я дмухнув порошку їм в обличчя, і вони звалилися на підлогу.

Малий був сторопілий, але, поза тим, неушкоджений. Здавалося, він не може видати нічого, крім скигління, у відповідь на нашу автоматну чергу запитань — Як ти? Такі, як ти, ще є? Де? — тож ми вирішили, що найкраще буде його поки що сховати. Загорнувши його в простирадло, щоб зігріти, ми відправили його в тісну комірчину, пообіцявши повернутися. І я мав надію, що ми цю обіцянку зможемо виконати.

Наступна зала була широка й відкрита, як лікарняна палата. Тут до стіни було прикуто ланцюгами двадцять чи більше ліжок, а на них лежали, прив’язані, дивні люди: дорослі й діти. Притомних серед них, здавалося, не було. З підошов їхніх ніг стирчали голки, й до пакетів, що поволі наповнювалися чорною рідиною, зміїлися трубки.

— Їх спустошують, — тремким голосом промовила Емма. — Витягають з них душі.

Я не хотів дивитися на їхні обличчя, але це було необхідно.

— Хто тут, хто тут, хто ви, — бурмотів я, поки ми квапливо ходили від ліжка до ліжка.

На власний сором, я сподівався, що серед цих нещасних не виявиться нікого з наших друзів. Але декількох ми все-таки впізнали. Меліну, дівчину з даром телекінезу. Блідих братів Джоела-і-Пітера, відокремлених один від одного, щоб більше не могли влаштувати руйнівного вибуху. Обличчя в них були спотворені, м’язи напружені, а кулаки вони стискали навіть уві сні, так, неначе їх мучили невимовні жахіття.

— Господи, — мовила Емма. — Вони намагаються боротися.

— Тоді допоможімо їм. — Я підійшов до Меліниного ліжка й обережно витяг з її стопи голку. Крихітна крапелька чорної рідини просочилася з рани. А за мить обличчя дівчини розслабилося.

— Здоров, — сказав голос десь із протилежного боку кімнати.

Ми розвернулися круто, мов вихор. У кутку сидів чоловік із кайданами на ногах. Скрутившись у клубок, він погойдувався і сміявся без усмішки; очі в нього були мов уламки чорної криги.

То його холодний сміх ми чули, коли він розлягався залами й проходив крізь стіни.

— Де тримають інших? — спитала Емма, опускаючись перед ним на коліна.

— Та ж вони всі тут! — відповів їй чоловік.

— Ні, інші, — заперечив я. — Їх має бути більше.

Той знову розсміявся, і від його подиху в повітрі зависали маленькі хмарки замерзлої пари, хоча це було дивно, бо в кімнаті не було холодно.

— Ви на них стоїте, — сказав реготун.

— Кажи зрозуміліше! — закричав на нього я, втрачаючи терпець. — У нас немає часу!

— Будь ласка, — слізно попросила його Емма. — Ми дивні. Ми прийшли вам допомогти, але спершу нам потрібно знайти своїх імбрин. У якій вони будівлі?

— Ви. Стоїте. На. Них, — дуже повільно повторив чоловік. — На них. — Струмінь крижаного повітря від його дихання холодив нам обличчя.

Та коли я вже збирався вхопити його й добряче потрусити, він здійняв руку й показав на щось поза нашими спинами. Розвернувшись, я помітив замасковану в кахляній підлозі ручку. І квадратний обрис ляди.

На них. У буквальному розумінні.

Ми підбігли до ручки, повернули її й підняли кришку люка. Униз у темряву спіраллю звивалися металеві сходи.

— А звідки нам знати, що ви не обманюєте? — засумнівалася Емма.

— Нізвідки, — відповів чоловік, і саме лише це було правдою.

— Спробуймо, — вирішив я. Зрештою, відступати нам не було куди, лишалося хіба що повернутися тим шляхом, яким ми сюди прийшли.

Змучений Еммин погляд перебіг зі сходів, що вели донизу, на ліжка довкола нас.

Я знав, про що вона думає, але вона навіть не спитала — часу на те, щоб обійти всі ліжка й від’єднувати всіх від трубок, не було.

Нам доведеться до них повернутися. Я лише сподівався, що на той час буде до чого повертатися.

Емма поставила ногу на металевий східець і стала спускатися в темну діру в підлозі. Перед тим, як піти за нею, я зустрівся поглядом із безумцем і приклав указівний палець до губ. Розплившись в усмішці, той повторив мій жест. Лишалося тільки сподіватися, що він зробив це серйозно. Невдовзі мали надійти вартові, і якщо він триматиме рота на замку, то, може, вони не полізуть за нами в люк. Я рушив униз сходами й зачинив над нами ляду.

Попритулявшись одне до одного на верхівці вузького циліндра гвинтових сходів, ми з Еммою подивилися вниз. Наші очі помалу пристосовувалися до переходу між яскраво освітленою кімнатою вгорі й темрявою, що панувала в цій майже неосвітлюваній темниці зі стінами з грубого каменю.

Емма взяла мене за руку й прошепотіла на вухо:

— Камери.

Вона показала пальцем. Потроху вигляд увиразнився, і я побачив ґрати тюремної камери.

Ми, скрадаючись, пішли униз сходами. Мало-помалу очам відкривався простір: ми опинилися на краю довгого підземного коридору, вздовж якого тяглися камери. І хоча ми не бачили, хто в них сидів, та в мені раптом стрепенулася надія. Так, це було воно — те місце, яке ми сподівалися знайти.

Та раптово в коридорі загупали чоботи. Мене прошила хвиля адреналіну. Камери стеріг вартовий, з рушницею через плече і пістолетом у кобурі. Поки що він нас не бачив, але побачить, будь-якої миті побачить. Ми вже задалеко відійшли від люка, щоб порятуватися втечею через нього, і ще занадто високо над поверхнею землі, щоб легко зістрибнути й прийняти бій, тому ми присіли навпочіпки і, зіщулившись, відхилилися назад, сподіваючись на те, що веретеноподібні поручні сходів зможуть нас сховати.

Але це було неможливо. Ми опинилися майже на рівні його очей. Від нас його відділяло двадцять кроків. П’ятнадцять. Треба було терміново щось робити.

Отож я й зробив.

Підвівся й пішов донизу сходами. Помітив він мене, звісно, одразу, але не встиг ще добре роздивитися, як я заговорив. Голосно і владно в нього запитав:

— Ви не чули сигналу тривоги? Чому ви не надворі, де всі повинні захищати мур?

На той час, коли до нього дійшло, що я не та людина, чиїм наказам він повинен підкорюватись, я був уже на підлозі; а коли він потягнувся до пістолета, я вже подолав половину відстані, що нас розділяла, кулею несучись на нього, наче квотербек в американському футболі. Я врізався в нього плечем тієї ж миті, як він натиснув на гачок. Прогримів постріл, куля зрикошетила десь у мене за спиною. Ми розтягнулися на землі. Я зробив одну помилку: спробував завадити йому вистрелити ще раз, одночасно намагаючись «показати палець» (тепер він був у мене, схований глибоко в правій кишені). Для того, щоб виконати обидва ці трюки, в мене не вистачило кінцівок, тож вартовий скинув мене з себе на землю і встав. Я точно знаю, що там би мені настав і каюк, якби він не побачив тієї миті Емму, яка щодуху летіла до нього, і розвернувся, щоб у неї вистрелити.

Він випустив кулю, але вона полетіла занадто високо, і це дало мені якраз ту необхідну перевагу, щоб зіп’ястися на ноги й знову на нього кинутися. Я обхопив його обома руками, й ми полетіли через увесь коридор — вартовий гепнувся спиною об ґрати однієї з камер. Він ударив мене — сильно, в обличчя, ліктем, я крутнувся і впав. Отоді він і навів на мене пістолет, і ми з Еммою обоє були надто далеко, щоб йому завадити.

Та раптом із темряви камери крізь ґрати вистромилася пара дужих рук і вхопила вартового за волосся. Його голова відкинулась назад і лунко, наче об дзвін, вдарилася в ґрати.

Обм’якнувши, вартовий сповз на підлогу. З темряви камери вийшла наперед Бронвін. Вона притислася обличчям до ґрат і всміхнулася нам.

— Пане Джейкобе! Панно Еммо!

Ніколи в житті я ще так не радів, когось побачивши. Її великі добрі очі, її міцне підборіддя, пряме м’яке волосся — то була Бронвін! Як могли, ми обійнялися крізь ґрати, відчуваючи таку радість і полегкість, що забелькотіли: «Бронвін, Бронвін», а Емма охнула:

— Це справді ти?

— Панно, а це справді ви? — спитала Бронвін. — Ми молилися і надіялися, і, ох, я так хвилювалася, що вас могли схопити витвори…

Бронвін так міцно притискала нас до себе крізь ґрати, що я злякався — раптом зараз мене розчавить? Ґрати були товстенні, як цегла, й виготовлені з чогось міцнішого, ніж залізо, і я зрозумів, що це єдина причина, чому Бронвін досі не вирвалася з камери.

— Не можу… дихати, — простогнала Емма, і Бронвін, перепросивши, нас відпустила.

Тепер, коли я міг її гарненько роздивитися, в очі впадав синець на щоці у Бронвін і темна пляма на блузці, що могла бути кров’ю.

— Що вони з тобою зробили? — спитав я.

— Нічого страшного. Хоча погрожували.

— А решта? — раптом запанікувала Емма. — Де всі наші?

— Тут! — пролунав голос десь із глибин коридору. — Я тут! — вигукнув інший.

Отоді ми й побачили обличчя наших друзів, що попритискалися до ґрат камер уздовж коридору. То були вони: Горацій та Єнох, Г’ю та Клер, Оливка, що з розкритим ротом дивилася на нас крізь ґрати своєї камери, притулившись спиною до стелі, під якою висіла в повітрі. Усі були там, усі дихали й жили, крім бідолашної Фіони, яка загубилася, коли впала з кручі у звіринці пані Королик. Але оплакувати її було розкішшю, якої ми поки що дозволити собі не могли.

— О, слава птахам, чудодійним клятим птахам! — вигукнула Емма й підбігла до Оливчиної камери, щоб узяти дівчинку за руку. — Ви уявити собі не можете, як ми хвилювалися!

— Та навіть наполовину не так сильно, як ми, — озвався десь далі по коридору Г’ю.

— А я їм казала, що ви нас визволите! — давлячись слізьми, промовила Оливка. — Я казала їм і казала, але Єнох мене обзивав пришелепою, якщо я так думаю…

— Та забудь, вони ж прийшли! — вигукнув Єнох. — Де вас носило?

— Але як, в ім’я Перплексуса, ви нас розшукали? — спитав Мілард. Він був єдиний, кого витвори вбрали в тюремну робу — смугастий костюм робив його видимим.

— Ми вам усе-усе розкажемо, — запевнила Емма, — але спочатку треба знайти імбрин і всім разом вибратися звідси.

— Вони далі по коридору, — сказав Г’ю. — За великими дверима.

У кінці коридору виднілися велетенські металеві двері. На вигляд вони були такі солідні, наче за ними крилося банківське сховище чи сидів ув’язнений порожняк.

— Вам знадобиться ключ, — і Бронвін показала на низку, що висіла у непритомного наглядача на поясі. — Великий золотистий. Я за ним спостерігала!

Я підповз до вартового й зірвав з його пояса ключі. А потім підвівся, та так і застиг із ними в руках; мій погляд із дверей камери перебігав на Емму й назад.

— Швидше, давай випускай нас! — нетерпеливився Єнох.

— Яким ключем? — спитав я. На низці їх висіли дюжини, і всі, крім великого золотистого, були однакові.

Еммине обличчя витягнулося.

— О, ні.

Сюди от-от мали нагрянути інші вартові, а на те, щоб відімкнути кожну камеру, підуть дорогоцінні хвилини. Тож ми підбігли до кінця коридору, відімкнули двері й передали ключі Г’ю, чия камера була найближчою.

— Виходь сам, а потім звільняй інших! — гукнув йому я.

— А потім залишайтеся тут, поки ми по вас не повернемося, — додала Емма.

— Е ні! — похитав головою Г’ю. — Ми з вами!

Часу на суперечки не було, але, правду кажучи, мені аж відлягло на душі, коли я це почув. Ми так довго боролися самі, без будь-якої підтримки, що тепер я всі обіцянки допомогти сприймав з радістю.

Ми з Еммою насилу відчинили великі й важкі, мов у бункері, двері, ще раз подивилися на друзів і прослизнули всередину.

На протилежному боці дверей виявилася довга прямокутна зала, обставлена простими меблями й освітлювана зеленкавими лампами денного світла під стелею. Кімната справляла щонайкраще враження й скидалася на кабінет, але обдурити мене було не так легко. Стіну було обкладено губчастим звукоізоляційним матеріалом. Товстелезні двері могли витримати ядерний вибух. То був не кабінет.

Ми чули, що на дальньому кінці зали хтось ворушиться, але побачити щось заважала масивна шафа-картотека. Я торкнувся Емминої руки й кивнув — ходімо. Ми стали тихо просуватися вперед, сподіваючись непомітно підкрастися до того, хто був у цій залі разом з нами.

Я мигцем помітив край білого халата й лисувату голову чоловіка. Точно не імбрина. Невже він не чув, як відчинилися двері? Ні, не чув, і я зрозумів, чому: він слухав музику. Жіночий голос виспівував м’яку звабливу рок-пісню, стару, я вже колись її чув, але назву забув. Так дивно, так не до речі почути її тут, зараз.

Ми скрадалися вперед. Пісня звучала якраз на такій гучності, щоб заглушити звук наших кроків, коли ми проминали столи, захаращені паперами й картами. На стелажі, прикріпленому до стіни, містилися сотні скляних лабораторних посудин, а всередині виблискувала чорна поцяткована сріблом рідина. Трохи затримавшись коло них, я побачив, що на кожній мензурці є наклейка, на якій дрібним шрифтом надруковано імена жертв, чиї душі містилися всередині.

Визирнувши з-за картотеки, ми побачили чоловіка в лабораторному халаті, що сидів за столом спиною до нас і шурхотів паперами.

А довкола нього була анатомічна виставка з нічних жахіть. Рука, з якої здерли шкіру й оголили м’язи. Хребет, повішений на стіну, мов трофей. Кілька знекровлених органів, розкиданих по письмовому столі, як загублені шматки пазла. Чоловік щось писав і кивав, мугикаючи в такт пісеньці, — щось про кохання, щось про дива.

Ми обійшли шафу й рушили до нього. Я згадав, де востаннє чув цю пісню: у стоматолога, коли металевий гачок копирсався в м’якій рожевій плоті моїх ясен.

«З тобою кохання — це весело».

Тепер нас від нього відділяло лише кілька ярдів. Емма простягнула руку, готова її запалити. Але буквально за секунду до того, як ми опинилися в межах досяжності, він до нас заговорив.

— Привіт-привіт. А я вас чекав.

Вкрадливий слизький голос, якого я ніколи не забуду. Коул.

Емма викликала полум’я, що з виляском батога вистрілило з її долонь.

— Кажи, де імбрини, і я, може, збережу тобі життя!

Чоловік налякано крутнувся в кріслі. Те, що ми побачили, і нас перелякало не на жарт: нижче широко розплющених очей обличчя в нього було руїною розплавленої плоті. Це був не Коул і навіть не витвір, та й говорити він ніяк не міг. Губи в цього чоловіка зрослися. У двох руках він тримав механічний олівець і маленький пульт дистанційного керування. На халаті в нього був бейджик.

Воррен.

— Ой, ви ж не зробите боляче старенькому Ворренові? — знову Коулів голос, звідти ж, звідки й музика: з гучномовця у стіні. — Хоча можете робити, мені байдуже. Це всього-на-всього мій інтерн.

Воррен втиснувся в поворотне крісло, перелякано зиркаючи на полум’я в Емминій долоні.

— Де ти? — роззираючись, закричала вона.

— Про це не думайте! — через гучномовець сказав Коул. — Зараз важливо тільки те, що ви прийшли до мене в гості. Я щасливий! Це ж набагато простіше, ніж полювати на вас по всіх усюдах.

— До нас на підмогу йде ціла армія дивних! — блефуючи, викрикнула Емма. — Юрба біля ваших воріт — це лише кінчик списа. Кажи нам, де імбрини, і тоді ми, так уже й бути, домовимося про мирне вирішення!

— Армія! — розсміявся Коул. — У Лондоні боєздатних дивних і на пожежну бригаду не назбирається, не кажучи вже про армію. А що стосується ваших жалюгідних імбрин, залиште свої порожні погрози собі. Я радо вам покажу, де вони. Воррене, допоможеш мені?

Воррен натиснув на кнопку пульта дистанційного керування, який тримав у руці, й з гучним шерехом у бічній стіні від’їхала панель. За нею виявилася друга стіна, з товстого скла, що відкривалося у простору кімнату, яка потопала в мороці.

Ми попритискалися обличчями до скла й затулилися долонями з боків, щоб краще роздивитися, що всередині. Перед нашими очима поволі увиразнювався простір, схожий на покинутий підвал, захаращений меблями. На стінах були важкі драпірування, і повсюди проглядали обриси людей, що застигли в неприродних позах. Багато з них, як і запчастини на Ворреновому письмовому столі, здавалося, були без шкіри.

О Господи, що він з ними зробив…

Мій погляд метався темним приміщенням, серце калатало.

— Це пані Дзюб! — вигукнула Емма. І тоді я теж її побачив. Вона сиділа в кріслі трохи збоку, мужоподібна, з пласким обличчям, і на плечі їй спускалися дві досконало симетричні кіски. Ми гупали у скло, гукали її, але вона, немов у півсні, просто вдивлялася поперед себе і не реагувала на наші волання.

— Що ви з нею зробили? — закричав я. — Чому вона не відповідає?

— У неї забрали частку душі, — пояснив Коул. — Від цього мозок тупішає.

— Ти виродок! — Емма щосили вдарила кулаком у скло. Воррен відкотився у кріслі в куток. — Ти, нікчемний боягуз із чорною душею, ти…

— Ой, та вгамуйся, — обірвав її Коул. — Я лише дрібку її душі взяв, а решта ваших нянечок у доброму здоров’ї, якщо не гуморі.

У засміченому приміщенні заблимала лампочка, її світло різало очі, і зненацька стало чітко видно, що більшість фігур — просто манекени, вочевидь, не живі люди. Манекени чи якісь анатомічні моделі, що застигли у певних позах, як статуї, із напнутими сухожиллями та напруженими м’язами. Але серед них, із кляпами в ротах, прив’язані до стільців і дерев’яних стовпчиків, кривлячись і мружачи очі від того, що раптово увімкнулося світло, сиділи справжні, живі люди. Жінки. Вісім, десять… на те, щоб порахувати їх усіх, не вистачило часу. Переважна більшість із них були старі, з розкуйовдженим волоссям, проте водночас мали тонкі аристократичні риси обличчя.

Наші імбрини.

— Джейкобе, це вони! — вигукнула Емма. — Ти бачиш пані…

Та, перш ніж ми побачили пані Сапсан, світло блимнуло і згасло, і моїм очам уже нічого не було видно в темряві.

— Вона теж там, — стомлено зітхнувши, сказав Коул. — Ваша обожнювана пташка, ваша нянечка…

— Ваша сестра, — нагадав я, сподіваючись, що це вдихне в нього трохи людяності.

— Дуже не хочу її вбивати, — признався Коул. — Але, думаю, і не доведеться… звісно, якщо ви дасте мені те, що я хочу.

— І що ж це таке? — Я відійшов від скла.

— Та нічого особливого, — недбалим тоном промовив він. — Просто шматочок твоєї душі.

— Що?! — гаркнула Емма.

Я голосно розсміявся.

— Ну, ну, спершу вислухайте! — закликав нас Коул. — Мені вона вся не потрібна. Краплина з піпетки, не більше. Менше навіть, ніж я взяв у пані Дзюб. Так, ти ненадовго станеш причмелений, немов у дурмані, але за кілька днів повністю відновишся.

— Тобі моя душа потрібна, бо ти думаєш, що це допоможе тобі скористатися Бібліотекою, — сказав я. — І здобути всю ту могутність.

— Я так бачу, ви спілкувалися з моїм братиком, — відповів Коул. — Тоді, напевно, знаєте: я вже близько до мети. Майже все моє життя минуло в пошуках, але я нарешті знайшов Абатон, і ці імбрини, досконале поєднання імбрин, відімкнули переді мною його двері. Але, на жаль, тоді ж я дізнався, що мені бракує ще одного-єдиного складника. Дивного з дуже особливим талантом, який нечасто трапляється у світі в наші дні. Я вже майже до розпачу дійшов, думав, ніколи не знайду такої людини, коли раптом збагнув, що параметрам відповідає онук одного дивного, а ці імбрини, вже не потрібні мені, стануть гарною приманкою. Так і вийшло! Хлопчику мій, це доля, я вірю. Ти і я — ми увійдемо в історію дивних людей разом.

— Нікуди ми разом не увійдемо, — сказав я. — Якщо ти здобудеш таку велику владу, то перетвориш світ на справжнє пекло.

— Ти не зрозумів мене, — вів далі Коул. — Але це не дивно; мене більшість людей не розуміє. Так, мені довелося перетворити світ на пекло для тих, хто стояв у мене шляху, але тепер, коли я майже дійшов до мети, я готовий бути щедрим. Великодушним. Усепрощаючим.

Музика, що дотепер слугувала тлом для Коулового голосу, змінилася тихою інструменталкою, і вона так разюче контрастувала з панікою і жахом, які мене охопили, що мене аж мороз пробрав.

— Нарешті ми житимемо в мирі й злагоді, — м’яко й переконливо говорив він, — я буду вашим королем, вашим богом. Це природна ієрархія царства дивних. Ми не повинні були жити отак, децентралізовано, без влади. Щоб над нами верховодили жінки. Коли я очолю царство, ховатися більше нікому не доведеться. Не буде більше жалюгідного трепету перед спідницями імбрин. Наше законне місце — на чолі людського столу. Ми правитимемо на всій землі, усіма її народами. Нарешті ми успадкуємо те, що наше за правом!

— Якщо ти думаєш, що ми погодимося брати в цьому участь, — сказала Емма, — ти остаточно з’їхав з глузду.

— Дівчино, нічого іншого я від тебе й не чекав, — відповів на це Коул. — Типова представниця вихованих імбринами дивних: жодних амбіцій, ні краплини розуму і впевненість у тому, що тобі всі винні. Заспокойся. Я розмовляю з чоловіком.

Еммине обличчя почервоніло, як вогонь у її руці.

— Давай ближче до діла, — відрубав я, думаючи про вартових, які от-от мали повернутися, і наших друзів, що вовтузилися з ключами в коридорі.

— Ось що я пропоную, — сказав Коул. — Дозволь моїм фахівцям провести маніпуляції з тобою, і коли я здобуду те, що мені потрібно, я тебе й твоїх друзів відпущу. І ваших імбрин теж. Після цього вони не становитимуть для мене загрози.

— А якщо я відмовлюся?

— Якщо ти не дозволиш мені вийняти з тебе душу легко й безболісно, то це залюбки зроблять мої порожняки. Хоча вони не надто вміють марципани розводити з пацієнтами. Тож коли вони з вами покінчать, то, боюсь, я не зможу їх спинити, і вони перейдуть до ваших імбрин. Тому те, що мені потрібно, я одержу так чи інакше.

— Це не спрацює, — сказала Емма.

— Ти про маленький трюк цього хлопця? Я чув, що він зміг приборкати одного порожняка. Але як щодо двох одночасно? Чи трьох? А п’ятьох?

— Скільки схочу, стільки й буде, — впевнено й незворушно спробував відповісти я.

— Дуже б я хотів на це подивитися, — сказав Коул. — Тобто можна вважати це твоєю відповіддю?

— Чим хочеш, тим і вважай, — відрізав я. — Я тобі не допомагатиму.

— Божечку, — сказав Коул. — То це ж у тисячу разів веселіше буде!

Ми почули, як він сміється у гучномовці, а тоді я мало не підскочив від гучного гудка.

— А тепер ти що зробив? — спитала Емма.

Мій живіт прохромила стріла різкого болю, і я навіть без Коулових пояснень зрозумів, що відбувається: у тунелі під кімнатою імбрин, з нутра будівлі, звільнили порожняка. Він уже наближався, підповз до зливних ґрат у підлозі, які зі скрипом піднімалися. Зовсім скоро він опиниться серед імбрин.

— Він відправив туди порожняка! — вигукнув я. — Зараз він вибереться в кімнату.

— Почнемо з одного, — сказав Коул. — Зможеш прикрутити йому хвоста — познайомишся з його друзяками.

Я загупав у скло.

— Впусти нас!

— Із задоволенням. Воррене.

Воррен натиснув другу кнопку на пульті. Секція скляної стіни завбільшки з двері від’їхала вбік.

— Я заходжу! — крикнув я Еммі. — А ти лишайся тут і охороняй його.

— Якщо пані Сапсан там, я теж заходжу.

І було очевидно, що відрадити її не вдасться.

— Тоді ми візьмемо його з собою, — сказав я.

Воррен спробував дати драпака, але Емма встигла схопити його за халат.

Я побіг через двері в темну захаращену кімнату, а Емма позаду тягла за шкірку безротого інтерна, що борсався і опирався.

Я почув, як стукнули, зачиняючись за нами, двері.

Емма вилаялася.

Я розвернувся, щоб подивитися.

На протилежному боці дверей, на підлозі, лежав пульт. Ми опинилися в пастці.

Не минуло й кількох секунд, як інтерн примудрився вивільнитися з Емминої хватки й рвонув кудись у темряву. Емма хотіла побігти за ним, але я завадив — він зараз був неважливий. Значення мав лише порожняк, котрий от-от мав виповзти з ями й потрапити до кімнати.

Він був виснажений, він помирав. Його гризучий голод я відчував, наче власний. Ще кілька секунд — і він почне ласувати імбринами, якщо ми його не зупинимо. Якщо я не зупиню. Однак спершу мені треба його знайти, а кімната була така засмічена й темна, що моя здатність бачити порожняків нічим особливим не допомагала.

Я попросив Емму дати більше світла. Вона, як могла, розрівняла язики полум’я, але було таке враження, ніби тіні від них тільки довшають.

Щоб її уберегти, я попросив її триматися поближче до дверей. Вона відмовилася.

— Триматимемося разом, — сказала вона.

— Тримайся разом позаду мене, будь ласка. Далеко позаду.

Принаймні в цьому вона зі мною погодилася. Коли я проходив повз кататонічну пані Дзюб і далі в кімнату, Емма відстала на кілька кроків і здійняла руку високо над головою, щоб освітити нам шлях. Те, що ми могли роздивитися, скидалося на безкровний військово-польовий шпиталь — усюди лежали розібрані людські фігури.

Носком ноги я штовхнув якусь руку, та глухо бамкнула і відкотилася. Гіпсова. То тут, то там траплялися різні органи: на столі стояв торс, у банці, наповненій рідиною, плавала голова з широко розплющеними очима й розкритим ротом, майже напевно справжня, але не надто свіжа. Скидалося на те, що це Коулова лабораторія, кімната тортур і комора для зберігання речей — усе в одному. Як і його брат, він любив накопичувати різний непотріб, дивні й відразливі речі. От тільки Бентам був організований до нутра кісток, а Коулу дико потрібна була прибиральниця.

— Ласкаво прошу до ігрової кімнати порожняка, — прокотився Коулів голос із гучномовця. — Ми тут проводимо над ними досліди, годуємо, дивимось, як вони розчленовують свій харч. Цікаво, за які ваші органи він візьметься насамперед? Деякі порожняки починають з очей… з маленької закуски…

Я перечепився через тіло, і від удару моєї ноги воно жалібно скрикнуло. Опустивши погляд, я побачив до смерті перелякане обличчя немолодої вже жінки, що дикими очима дивилася на мене. Незнайома імбрина.

Не зупиняючись, я нахилився і прошепотів: «Не бійтеся, ми вас витягнемо звідси», — але сам подумав, що ні, не витягнемо. «Цей хаос фігур і божевільних тіней стане місцем нашої погибелі», — підняв голову невгамовний Старий Джейкоб, завжди радий віщувати смерть.

У глибині кімнати щось заворушилося, і одразу ж волого плямкнув, розтуляючись, рот порожняка. Він уже був тут, серед нас. Я націлився на нього й побіг — спотикаючись, відновлюючи рівновагу, Емма теж бігла й кричала: «Джейкобе, швидше!»

— Джейкобе, швидше! — передражнив через гучномовець Коул.

І зробив гучніше музику: драйвову, життєрадісну, божевільну.

Ми пробігли повз трьох, чотирьох інших імбрин (усі вони, зв’язані, борсалися, силкуючись звільнитися від пут), і лише тоді я нарешті його побачив.

Я різко загальмував, й мені забракло повітря. Порожняк був такий величезний, що голова пішла обертом. Гігант, на кілька голів вищий за того, якого я приручив; попри згорбленість, його череп майже черкав по стелі. Нас від нього відділяло двадцять футів. Язики з розверстих щелеп загрібали повітря. За кілька кроків попереду Емма спіткнулася й рукою показала на щось, освітлюючи.

— Он там! Дивись!

Вона, звісно, побачила не порожняка, а те, до чого він прямував: жінку, що висіла догори ногами, як шмат яловичини, й звивалася, а чорна спідниця опустилася їй на голову. Та навіть у такому вигляді, навіть у темряві я її впізнав. Пані Королик.

Поряд із нею висів Едисон. Вони борсалися, з кляпами в ротах, і порожняк уже був за кілька кроків од них, простягав язики, обвивав їх довкола плечей пані Королик, підтягував її до своїх щелеп.

— СТІЙ! — заволав я, спочатку рідною мовою, а потім рипучими словами мови, яку порожняк міг зрозуміти. І кричав я знову і знову, аж поки він не спинився — але не тому, що підкорився мені. Просто я раптово став для нього значно цікавішою жертвою.

Він відпустив імбрину, і вона, як маятник, гойднулася в протилежний бік. Язики порожняка розвернулися до мене.

— Відріж мотузку пані Королик, поки я відволікатиму порожняка, — сказав я Еммі.

Безперестанку розмовляючи з порожняком, сподіваючись відвернути його увагу від пані Королик і натомість сфокусувати її на собі, я відійшов убік.

— Закрий рота. Сядь. Лягай.

Я рухався, і потвора відвернулася від пані Королик, — хороший, хороший, — а коли я позадкував, вона рушила вперед.

Так. Гаразд. І що далі?

Я засунув руки в кишені. В одній лежали залишки пальця Матінки Пилок. А в другій був секрет — пляшечка амбро, яку я потайки від Емми, коли вона дивилася в інший бік, прихопив у іншій залі. Я взяв її в момент невпевненості в собі. На випадок, якщо я самотужки не впораюся. Якщо знадобиться стимул.

— Сядь, — сказав я. — Спинися.

Порожняк ляснув у мій бік язиком. Я рвучко присів за манекеном, і язик, немов ласо, захопив його, підняв у повітря й жбурнув об стіну, де той розлетівся на друзки.

Від другого язика я теж ухилився. І боляче вдарився гомілкою об перевернуте крісло. Язик шмагнув порожню підлогу в тому місці, де щойно був я. Поки що порожняк зі мною бавився, але зовсім скоро йому захочеться вбивати. Треба було терміново щось робити, і варіантів було тільки два.

Пляшечка чи палець.

Запанувати над цим порожняком без підсилення здібностей, яке давала пляшечка амбро, я б не зміг у жодному разі. Розтертий палець Матінки Пилок я б не зміг розпорошити в повітрі далеко від себе, а маску я загубив. Якби я спробував ним скористатися, то лише заснув би сам, а це було навіть гірше, ніж не зробити нічого.

Коли в землю позаду мене врізався інший язик, я ковзнув під стіл і витяг з кишені пляшечку. Руками, що сильно тремтіли, я намагався витягти корок. Ким я після цього стану: героєм чи рабом? Чи одна пляшечка зробить мене наркоманом на все життя? І що гірше: бути наркоманом і рабом чи бути мертвим у шлунку цього монстра?

Стіл полетів геть, і я залишився незахищеним. Скочив на ноги.

— Стiй, стiй! — заволав я, відступаючи маленькими стрибками, а порожнякові язики цілилися в мене й лише на якісь дюйми промазували.

Спиною я вперся в стіну. Відступати далі не було куди.

Я прийняв удар в живіт, а потім язик, що по мені шваркнув, обвився довкола моєї шиї. Треба було бігти, але я стояв, приголомшений, склавшись навпіл, не дихаючи, бо порожняк вибив з мене дух. І тут я почув сердите гарчання — не від порожняка, та рішучий лункий гавкіт.

Едисон.

Раптом язик, що тягнувся до моєї шиї, напружився, неначе від болю, і шугнув назад через усю кімнату. Пес, маленький хоробрий боксер, укусив порожняка. Із гарчанням і дзявкотом він вступив у бій з невидимою істотою, що була удвадцятеро більшою за нього.

Я сповз на підлогу спиною по стіні й відчув, як легені знову наповнюються повітрям. Мною опанувала рішучість, і я підніс пляшечку догори. Переконаний, що без неї не маю жодних шансів. Витяг корок, підняв флакончик вище рівня очей і відхилив назад голову.

Та почув своє ім’я.

— Джейкобе, — тихо покликав хтось із темряви, за кілька кроків од мене.

Я розвернувся на звук голосу і побачив, що на підлозі, серед безладно накиданих на купу частин тіла, лежить пані Сапсан. Уся в синцях, зв’язана, намагаючись говорити крізь дурман від болю чи наркотиків, та все одно поряд. Вона дивилася на мене пронизливим поглядом зелених очей.

— Не треба, — тихо сказала вона. — Не роби цього. — Її голос було ледве чути, він ледве пробивався до моїх вух.

— Пані Сапсан!

Я опустив флакончик, закоркував його й навкарачки поліз туди, де лежала вона. Моя друга мати, свята серед дивних. На підлозі, поранена. Імовірно, вона помирала.

— Будь ласка, скажіть, що з вами все гаразд, — попросив я.

— Поклади це, — відповіла вона. — Тобі воно не потрібне.

— Ні, потрібне. Я не такий, як він.

Ми обоє знали, кого я маю на увазі. Не такий, як мій дідо.

— Ні, ти такий, — заперечила вона. — Усе, що тобі необхідно, вже є в тебе всередині. Поклади це й натомість скористайся оцим. — І вона кивком показала на якусь річ, що лежала між нами. Гострий дерев’яний кілок — ніжка поламаного стільця.

— Я не можу. Цього не досить.

— Досить, — запевнила вона. — Ціль межи очі.

— Я не можу, — повторив я. Але послухався. Поставив пляшечку на підлогу і взяв кілка.

— Ти молодець, — прошепотіла вона. — А тепер іди й зроби з ним щось бузувірське.

— Добре, — кивнув я, і вона з усмішкою опустила голову на підлогу.

Я підвівся, рішуче стискаючи в руці дерев’яний кілок. Едисон на протилежному боці кімнати глибоко вгородив зуби в порожняків язик і осідлав його, наче ковбой бика на родео. Він безстрашно і впевнено тримався на ньому, а порожняк тріпав язиком вперед і назад, силкуючись скинути пса. Емма вже перерізала мотузку, на якій висіла пані Королик, і стояла над нею, охороняючи й наосліп розмахуючи полум’яними руками.

Порожняк хряснув Едисона об стовпчик, і собака нарешті його відпустив та обм’якнув.

Я помчав до монстра, так швидко, як тільки дозволяла смуга перешкод з розкиданих кінцівок. Але тварюку, як метелика на вогонь, більше притягувала до себе Емма. Порожняк уже наближався до неї, тож я закричав, спочатку англійською: «Гей! Сюди! — а потім порожнячою: — Іди мене візьми, виродку!»

Я підняв найближче, що було напохваті і що виявилося рукою, і жбурнув. Кінцівка відскочила від порожнякової спини, й потвора розвернулася обличчям до мене.

— Іди мене візьми, іди мене візьми.

Це на секунду спантеличило монстра, але цього часу мені вистачило, щоб підібратися до нього, не наражаючись на його язики. Я вдарив його кілком — один раз, двічі — просто в груди. Відреагував він так, наче його вжалила бджола, не більше, а потім повалив мене на землю язиком.

— Стій, стій, стій, — кричав я порожнячою, відчайдушно шукаючи бодай що-небудь, чим можна було б до нього достукатися, але звір видавався непробивним, цілковито невразливим до моїх наказів. Отоді я й згадав про палець, крихітний шматочок завбільшки з крейду в кишені. Поки я його діставав, язик обкрутився довкола мене й підсмикнув у повітря. Я чув, як кричить на нього Емма, щоб поставив мене на землю. І Коул теж.

— Не здумай його їсти! — хрипко заверещав він через гучний зв’язок. — Він мій.

Поки я витягав палець Матінки Пилок із кишені, порожняк укинув мене собі в пащеку.

Від колін до грудей я опинився у пастці між його зубів. Допомагаючи собі ними, він заштовхував мене глибше в горлянку, вони вже вгризалися в мою плоть, а щелепа розкривалася ширше, щоб мене заковтнути.

Це стане моїм останнім вчинком. Останнім моментом. Я розчавив палець у руці й запхнув глибоко в те місце, де, за моїми здогадами, було порожнякове горло. Емма била його руками, палила його… і раптом, якраз за мить перед тим, як його щелепи мали зімкнутися й перерізати мене навпіл, потвора стала задихатися. Присмалена, вона п’яно позадкувала від Емми, кашляючи й відступаючи в бік заґратованої ями в підлозі, звідки раніше виповзла. Поверталася до свого лігва, де в неї буде повно часу на те, щоб мене зжерти й перетравити.

Я намагався спинити порожняка, намагався кричати (Пусти мене!), але він вгризався глибше, біль уже затьмарював собою все, і я вже не міг думати. Та ось ми опинилися біля ґрат і прослизнули донизу. Рот у порожняка був набитий мною, тому він не міг хапатися за щаблі драбини, пригвинченої до стіни, і падав, падав і душився, а я чомусь досі був живий.

Невдовзі ми вдарилися об дно. Пролунав гучний тріск, наче ламалися кістки, і в легенях раптом не стало повітря, а весь седативний пилок, який я увіпхав до стравоходу порожняка, вилетів назовні й повис навколо нас. Його сніжинки поволі опускалися, і я відчував його дію — він полегшував мій біль і притуплював мозок, і з порожняком, напевно, була та сама історія, бо він більше не кусав мене, щелепи поволі розслаблялися.

Ми лежали купою, приголомшені, під дією заспокійливого, і швидко поринали в сон, але я встиг побачити, як перед очима, крізь усі ці білі димні часточки, вимальовується вологий темний тунель, завалений кучугурами кісток. Останнім, що я побачив перед тим, як пилок поглинув мою свідомість, був гурт порожняків, згорблених і зацікавлених. Човгаючи ногами, вони підходили до нас.