На сучасних бойнях перед самим забоєм корову проводять звивистим лабіринтом. Тісні повороти й сліпі кути заважають тварині бачити далеко вперед, тож вона до останніх кількох кроків не розуміє, куди завела її мандрівка, аж поки лабіринт не починає різко звужуватися й металевий комір стискається в неї на шиї.
Та поки ми втрьох квапливо прямували слiдом за Шароном у самiсiньке серце Диявольського Акра, я вiдчував, що точно знаю, що нас чекає, хоч i не знав, коли i як. З кожним кроком i кожним поворотом ми заглиблюємося у вузол, i я боявся, що нам його нiзащо не розплутати.
Просмерджене повітря стояло і не рухалося; єдиним входом для нього слугувала нерівна тріщина неба понад нашими головами. Видуті й просілі стіни підходили одна до одної впритул, тож подекуди нам доводилося протискатися вперед плечем. У цих тісних місцинах цегла була чорною — засмальцьована одягом тих, хто протискався тут до нас. Тут не було жодного натяку на природу, жодного зеленого кущика, нічого живого, крім пискучих гризунів і примар з налитими кров’ю очима, що маячіли в темряві за дверними проходами й під зливними ґратами на вулиці. Вони б неодмінно накинулися на нас, але їх зупиняв наш гід, височезний, як вежа, у чорному балахоні. Слідом за самою Смертю ми йшли в яму Пекла.
Ми повертали, повертали й знову повертали. Кожен прохід здавався точнісінько таким самим, як і попередній. Ніде не було ні табличок, ні позначок. Або Шарон керувався блискучою пам’яттю, або йшов навмання, щоб відірватися від піратів Смердючки, які могли нас переслідувати.
— А ви точно знаєте, куди ми йдемо? — поцікавилася в нього Емма.
— Ясно, що знаю! — відгавкнувся Шарон і, не озираючись, кинувся за поворот. Там він зупинився, повернувся власними ж слідами й ступив у дверний отвір, що наполовину був утоплений нижче рівня вулиці. Усередині виявився вогкий підвал. Стеля в ньому була заввишки всього п’ять футів, а темряву розганяло кволе, як передсмертний подих, сіро-жовте світло. Згорбившись, ми бігли підземним коридором. Викинуті кістки тварин хрускотіли під ногами, стеля чиркала по головах, ми проминали таке, на що я намагався не дивитися, — зсутулену фігуру в кутку, сплячі тіла, що дрижали на мізерних солом’яних підстилках, хлопця в дранті, що лежав на землі, а до зап’ястка в нього було прив’язане жебраче відерце. На дальньому кінці прохід ширшав, переходив у кімнату, і у світлі, яке падало крізь декілька брудних вікон, навколішки стояла пара жалюгідних з вигляду жінок-прачок, які шкребли білизну в басейні, наповненому запашною водою зі Смердючки.
Ми піднялися якимись сходами й вийшли, слава Богу, надвір, на подвір’я, спільне для кількох будинків, яке зусібіч оточували стіни. У якійсь іншій реальності на ньому міг би рости доглянутий газончик чи стояла б маленька альтанка. Але то був Диявольський Акр, тож там було вогко й насвинячено. До стін поприбивало хвилі викинутого з вікон сміття, а посередині в грязюці стояв перекособочений дерев’яний хлів, у якому чатував худорлявий хлопчина, охороняючи ще худорлявішу свиню — одну-єдину. Біля стіни з глинобитної цегли якась жінка курила й читала газету, а за спиною в неї стояла дівчина й тягала з волосся гниди. Жінка й дівчина не звернули на наш загін жодної уваги, але хлопець показав нам зубці вил. Та коли врешті стало зрозуміло, що ми не маємо планів на його свиню, він знову втомлено опустився навпочіпки.
Посеред подвір’я Емма зупинилася й підвела погляд на мотузки з білизною, натягнуті між ринвами під дахом. Вона знову звернула нашу увагу на те, що наш одяг робить нас схожими на співучасників убивства, і запропонувала перевдягтися. Шарон відповів, що вбивці тут не виглядають білими воронами, й сказав, що треба йти, але Емма наполягала на тому, що в Підземці витвір побачив наш поплямований кров’ю одяг і передав своїм товаришам по рації орієнтування на нас. У ньому ми були надто легкою мішенню й сильно вирізнялися в натовпі. Та насправді, думаю, їй просто було некомфортно ходити в блузці, зашкарублій від чужої крові. Так само, зрештою, як і мені. Я не хотів, щоб наші друзі (якщо ми їх все-таки знайдемо) побачили нас у такому вигляді.
Шарон неохоче погодився. Перед тим він вів нас до паркана на краю подвір’я, та розвернувся на сто вісімдесят градусів і завів нас в один з будинків. Ми подолали два, три, чотири сходові марші (так довго йшли нагору, що навіть Едисон засапався) і слідом за Шароном зайшли у відчинені двері до маленької убогої кімнатки. Крізь розпірку в стелі затікав дощ, і підлога з часом стала хвилястою, мов брижі на поверхні ставка. По стінах бігли вени чорної плісняви. Біля стола при закіптюженім вікні дві жінки й дівчина пітніли над швацькими машинками з ножним приводом.
— Нам потрібен якийсь одяг, — гримким басом, що струсонув тонкі стіни, звернувся до жінок Шарон.
Вони підвели до нього бліді обличчя. Одна жінка підняла голку для шиття й стиснула її, наче зброю.
— Прошу, — сказала вона.
Піднявши руки, Шарон трохи відтягнув з голови каптур, так, що лише швачки могли побачити його обличчя. Обидві зойкнули й зі стогонами знепритомніли, попадавши на стіл.
— А це обов’язково було робити? — спитав я.
— Не те щоб, — відповів Шарон, знову приладнуючи каптур на голові. — Але це було доцільно.
Швачки збирали з клаптів тканини простецькі сорочки та сукні. Ганчір’я, з якого вони шили, валялося купами на підлозі, а результати роботи, на яких було більше латок і швів, ніж на монстрі Франкенштейна, вивішувалися на мотузку за вікном. Емма взялася підтягувати мотузку до себе, а мій погляд помандрував кімнатою. Помітно було, що це не лише робоча майстерня. Ці жінки тут жили. Там стояло ліжко, збите з відходів деревини. Я зазирнув у покоцаний казан, що висів над вогнищем, і побачив там залишки бідняцької юшки: шкурки з риби й пожухле капустяне листя. Несміливі спроби жінок прикрасити своє житло — букетик засохлих квітів, підкова, прибита над камінною полицею, портрет королеви Вікторії в рамці, — навіювали ще більший смуток, ніж якби прикрас не було взагалі.
Відчай тут був майже дотикальним. Він обважнював усе навколо, навіть саме повітря. Ще ніколи в житті я не стикався з такими жахливими злиднями. Невже дивні справді могли жити в такій біді? Поки Шарон витягав через вікно жмут сорочок, я поставив йому це запитання. Але його ця думка мало не образила.
— Дивні б ніколи до такого не докотилися. Це звичайні собі мешканці нетрів, що застрягли в пастці нескінченного повторення цього дня в контурі. Звичайні населяють гнилі окрайки Акра. Але його серце належить нам.
То були звичайні. І не просто звичайні, а звичайні, застряглі в контурі, як ті, на Кернгольмі, яких жорстокі дітлахи тероризували б у комп’ютерній грі «Набіги на села». Вони така сама частина ландшафту, як і море та скелі, сказав я собі. Але чомусь, роздивляючись вимучені обличчя швачок, занурені в ганчір’я, я дуже сильно переживав, що ми змушені в них красти.
— Я впевнена, що ми впізнаємо дивних одразу, як побачимо, — сказала Емма, копирсаючись у купі брудних блузок.
— Їх завжди видно, — підтакнув Едисон. — Витончена хитрість маскування ніколи не була сильною рисою нашого виду.
Я скинув з себе закривавлену сорочку й поміняв її на найменш брудну альтернативу, яку тільки зміг знайти: щось схоже на робу, яку видають у тюрмі, без коміра, в смужку, з рукавами різної довжини, грубо зшиту з клаптів тканини, шорсткішої за наждачний папір. Але розмір був мій, і, накинувши на плечі простий чорний піджак, який було недбало перекинуто через спинку стільця, я тепер скидався на людину, яка може приблизно зійти за місцевого жителя.
Ми повідверталися, щоб Емма могла перевдягтися в сукню-мішок, що була їй задовга й теліпалася попід ногами.
— Я в цьому бігти не зможу, — пробурчала Емма і, взявши зі стола кравчинь ножиці, заходилася з дбайливістю різника обтинати сукню. Вона дерла тканину, штрикала ножицями й різала, поки не вкоротила поділ до колін.
— Чудово, — милувалася вона своєю грубою роботою в дзеркалі. — Трохи нерівно, але…
— Горацій зробить тобі кращу, — не подумавши, бовкнув я. Геть забувши, що наші друзі не чекають на нас за дверима в сусідній кімнаті. — Тобто… якщо ми їх знову побачимо…
— Не треба, — мовила Емма. Кілька секунд вона здавалася такою сумною, цілковито загубленою в своєму смутку. Та потім відвернулася, поклала ножиці на стіл і цілеспрямовано рушила до дверей. А коли повернулася обличчям до нас, вираз на ньому був рішучим і твердим. — Ходімо. Ми й так уже багато часу згаяли.
Вона володіла дивовижною здатністю обертати смуток на гнів, а гнів — на дію, а це означало, що стримати її надовго не могло ніщо у світі. Ми з Едисоном (і Шарон, котрий, я підозрював, досі не до кінця розумів, з ким має справу) вийшли слідом за нею на майданчик і спустилися сходами.
Уся площа Диявольського Акра (принаймні її дивна серцевина) займала всього десять-двадцять кварталів. Вийшовши з робітного дому, ми підняли дошку на паркані й протислися в тіснючий прохід. Він привів до іншого, трохи менш тісного, а цей, своєю чергою, до ще трохи ширшого, а далі — до ще ширшого, і вже в цьому ми з Еммою могли йти пліч-о-пліч. І далі вони ширшали, як артерії, що розслабляються після серцевого нападу, аж поки ми не прийшли до чогось такого, що можна було назвати вулицею, забрукованою червоною цеглою, із тротуарами по боках.
— Назад, — пробурмотіла Емма. Ми відступили за ріг і виглядали звідти, як командос, повитикавши голови стосом одна над одною.
— Що це ви надумали? — спитав Шарон. Він стояв на дорозі й, здавалося, більше боявся, що ми його осоромимо, ніж що його можуть убити.
— Видивляємося засідки й шляхи відступу, — пояснила Емма.
— Ніхто тут засідок не влаштовує, — відповів Шарон. — Пірати нападають лише на нічиїй землі. Сюди вони за нами не підуть. Це Парш-провулок.
Про це насправді повідомляв і вуличний знак — перший, який я побачив у всьому Диявольському акрі. «Парш-провулок», було виведено на ньому химерними рукописними літерами. «Піратство небажане».
— Небажане? — здивувався я. — А як щодо вбивства? Не схвалюється?
— Я думаю, вбивство «толерується з обмеженнями».
— А тут є бодай щось незаконне? — спитав Едисон.
— Пеня за протерміновані бібліотечні книжки дуже велика. Десять ударів батогом за день. І це тільки за книжки в паперових обкладинках.
— Тут є бібліотека?
— Цілих дві. Хоча в одній додому за абонементом читати не дають, бо всі книги, які в ній зберігаються, в оправі з людської шкіри. Вони дуже цінні.
Ми відклеїлися від стіни, обережно вийшли з-за рогу і дещо спантеличено роззирнулися навколо. На нічиїй землі я очікував смерті на кожному повороті, однак Парш-провулок, судячи з усього, був пристановищем суспільного порядку. Вздовж вулиці вишикувались охайні маленькі крамнички, й вони мали вивіски, вітрини й помешкання на горішніх поверхах. Ніде не видно було ні проваленого даху, ні розбитої шибки. Вулицею ходили люди. Вони прогулювалися неквапливим кроком, по одному й парами, час від часу зупиняючись, щоб зайти в крамницю чи зазирнути у вітрину. Зодягнені вони були не в дрантя. Обличчя — чисті. Нехай усе тут не виблискувало новизною й чистотою, але обвітрені поверхні й фарба, що подекуди пооблущувалася клаптями, надавали провулку хендмейдового, трохи потертого вигляду, чудернацького і в чомусь навіть чарівливого. Якби моя мати побачила Парш-провулок в одному з тих своїх журналів про подорожі, які вона гортала, проте ніколи не читала, і які захаращували вдома наш кавовий столик, то миттю б затуркотіла про те, який він гарненький, і стала плакатися, що вони з татом так ні разу і не з’їздили у справжню відпустку в Європу. Ой, Френку, їдьмо.
А от Емма була виразно розчарована.
— Я чекала чогось зловіснішого.
— Я теж, — сказав я. — Де всі лігва для вбивств і арени для кривавого спорту?
— Не знаю, ким ви вважаєте тутешніх людей і якими справами, на вашу думку, вони займаються, — відповів Шарон, — але про лігва для вбивств я ніколи не чув. Що ж до арен для кривавого спорту, то є тільки одна — Дерекова, на Гнійній вулиці. Цей Дерек добрий хлоп. Винен мені п’ятак…
— А витвори? — перебила Емма. — Що з нашими викраденими друзями?
— Говоріть тихіше, — цитьнув Шарон. — От розберуся зі своїми справами, тоді й знайдемо когось, хто зможе вам допомогти. А доти не повторюйте цього більше ніколи.
Емма підійшла до Шарона впритул.
— Тоді не змушуйте мене повторювати от що. Ми цінуємо вашу допомогу й експертний досвід, але життям наших друзів призначили дату закінчення терміну придатності. І я не сидітиму склавши руки й не битиму байдики через острах розворушити лихо.
Шарон подивився на неї згори вниз. Трохи помовчав. А тоді сказав:
— У всіх нас є дата закінчення терміну. І на вашому місці я б не поспішав так дізнатися, коли він добігає кінця.
Ми вирушили на пошуки Шаронового юриста. Але досить-таки скоро човняр не на жарт засмутився.
— Я міг би поклястися, що його офіс був десь на цій вулиці, — розвертаючись на підборах, повідомив він. — Хоча востаннє я його навідував багато років тому. Може, переїхав кудись.
Шарон вирішив піти на пошуки самостійно, а нам наказав лишатися на місці.
— Повернуся за кілька хвилин. Ні з ким не говоріть.
І широкими кроками він пішов геть, а нас залишив самих. Ми збилися в зграйку і невпевнено стояли на тротуарі, не знаючи, куди себе подіти. Люди проходили повз нас і неприкрито витріщалися.
— Він нас просто надурив, правда? — мовила Емма. — Так усе розписав, наче це місце — розплідник криміналітету. Але мені більше схоже на будь-який інший контур. Насправді тутешні люди здаються нормальнішими за інших дивних, яких я тільки бачила в житті. Таке враження, що з них порохотягом висмоктали всі їхні особливості. Тут відверто нудно.
— Та ти, певно, жартуєш, — не повірив їй Едисон. — Я ще в житті не бачив таких мерзотних і бридких нетрищ.
Ми обоє глянули на нього здивовано.
— Ти чого? — спитала Емма. — Це ж просто маленькі крамнички.
— Так, але подивіться, що в них продають.
Доти ми цим не цікавилися. Якраз поза нашими спинами розташовувалася вітрина, а в ній стояв добре вбраний чоловік з сумовитими очима й розложистою бородою. Помітивши, що привернув до себе нашу увагу, він злегка кивнув, підніс догори кишеньковий годинник і натиснув кнопку на корпусі. Тієї ж миті він застиг нерухомо, і його зображення наче розпливлося. А через кілька секунд він перемістився, не рушаючи з місця, — зник і миттєво вигулькнув на протилежному краю вітрини.
— Ого! — у захваті мовив я. — Оце так фокус!
І вдруге чоловік витворив таке — телепортувався в інший куток. Поки я стояв, загіпнотизований, Емма з Едисоном перейшли до вітрини наступної крамниці. Я приєднався до них і побачив схожу експозицію. Тільки за склом там стояла жінка в чорній сукні, а в одній руці в неї теліпався довгий разок намистин.
Помітивши, що ми дивимося, вона заплющила очі й простягнула руки вперед, мов сомнамбула. Повільно стала пропускати намистини крізь пальці, кожну з них прокручуючи. Я так уважно стежив за намистинами, що знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти: з її обличчям щось коїться. З кожною прокрученою намистиною воно ледь помітно змінювалося. Оберт однієї намистини — й на моїх очах блідість трохи зійшла з її шкіри. Оберт другої — і губи її витоншилися. Потім волосся стало на дещицю рудішим. А після кількох десятків намистин проступив загальний ефект — її обличчя змінилося до невпізнаваності, перетворившись із темноволосої пухкенької бабусі на молоду рудоголову з гострим носиком. Це видовище одночасно захоплювало та вселяло якусь тривогу.
Коли показ завершився, я повернувся обличчям до Едисона.
— Не розумію. Що вони продають?
Та не встиг він відповісти, як до нас притьмом підбіг малий років десяти-дванадцяти й тицьнув мені до рук пару карток.
— Два за ціною одного, лише сьогодні! — радісно закричав він. — Жодних розумних пропозицій не відхиляють!
Я перевернув картки в руці. На одній була фотографія чоловіка з годинником на ланцюжку, а ззаду йшов напис «Дж. Едвін Бреґ, білокаціоналіст». Інша картка зображувала жінку в трансі з чотками, а напис проголошував «Д. Фюнке, жінка з тисячею облич».
— Киш звідси, ми нічого не купуємо, — шикнула на нього Емма. Хлопчик на неї сердито зиркнув та почимчикував геть.
— Тепер ви бачите, що вони продають? — спитав Едисон.
Я пробіг поглядом уздовж вулиці. Такі люди, як чоловік із годинником та жінка з чотками, стояли мало не в кожній вітрині вздовж Парш-провулка. Дивні, готові тієї ж секунди, як зловлять на собі твій погляд, показати виставу.
Я ризикнув висловити припущення.
— Вони продають… себе?
— Згасла лампочка знову поступово розгорілася, — проголосив Едисон.
— І це погано? — знову навздогад кинув я.
— Так, — відрізав Едисон. — У царстві дивних це поза законом, і на те є слушні причини.
— Бути дивним — священний дар, — пояснила Емма. — І продавати його означає здешевлювати те, що є в нас найбільш особливого.
Прозвучало це так, ніби вона відтарабанила завчену істину, яку їй втовкмачували змалечку.
— А, — сказав я. — Ясно.
— Тебе це не переконало, — зауважив Едисон.
— Я просто не розумію, що в цьому поганого. Якби мені потрібні були послуги людини-невидимки, а цій невидимці потрібні були б гроші, то чому б нам не обмінятися?
— Але в тебе є непорушні моральні принципи, і це відрізняє тебе від дев’яноста дев’яти відсотків людства, — сказала Емма. — А уяви, якби погана людина… чи хай навіть людина, в якої поняття про мораль нижче середнього… якби така людина схотіла заплатити за послуги дивного-невидимки?
— Дивний-невидимка повинен відмовитися.
— Але ситуації не завжди такі чорно-білі, — вела далі Емма, — і коли ти продаєш себе, то псуєш свій моральний компас. Уже дуже скоро ти, сам про це не підозрюючи, перейдеш у сіру зону й робитимеш таке, чого раніше нізащо б не робив, якби тобі за це не платили. А коли дивний — ще той відчайдух, він може продатися кому завгодно, байдуже, які в покупця наміри.
— Наприклад, витворові, — з притиском сказав Едисон.
— Ну добре, так, це було б погано, — погодився я. — Але ви думаєте, що якийсь дивний реально на таке здатен?
— Не будь дурником! — присоромив мене Едисон. — Ти тільки подивися, в якому стані це місце. Та це, мабуть, єдиний контур у Європі, який витвори не сплюндрували. А як ти думаєш, чому? Бо я певен, що він їм надзвичайно корисний. Безцінно мати цілу популяцію на все готових ренегатів та інформаторів, які тільки й ждуть нагоди виконати твоє замовлення.
— Може б ти говорив тихіше? — попросив я.
— А це логічно, — сказала Емма. — Напевно, вони запустили в наші контури дивних-кротів. Бо інакше як би вони так багато знали? Входи в контури, захист, слабкі місця… лише за допомогою таких інформаторів. — Недобрим поглядом вона роззирнулася навколо, з таким виразом, наче щойно відпила зіпсутого молока.
— Жодних розумних пропозицій не відхиляють, — сердито прогарчав Едисон. — Зрадники, всі до одного. Та їх усіх перевішати треба!
— Любчику, що таке? Невдалий день?
Ми рвучко розвернулися і побачили, що позаду стоїть жінка. (Як довго вона там пробула? Що чула?) Вбрана вона була строго й по-діловому за модою 1950-х років — спідниця до колін і туфлі на низьких чорних підборах, — і ліниво пахкала сигареткою. Волосся вона вкладала на голові вуликом, а її акцент був не менш американським, ніж рівнини Середнього Заходу.
— Я Лорейн, — відрекомендувалася жінка, — а ви тут новачки.
— Ми чекаємо на одну людину, — сказала Емма. — Ми тут… на канікулах.
— О, як я вас розумію! — вигукнула Лорейн. — Я й сама у відпустці. Останні п’ятдесят років. — Вона розсміялася, оголюючи заквецяні помадою зуби. — Якщо я можу вам бути чимось корисна, ви тільки дайте знати. У Лорейн найкращий вибір у Парш- провулку, це беззаперечний факт.
— Ні, дякую, — відмовився я.
— Сонечку, не бійся. Вони не кусаються.
— Нам нічого не потрібно.
Лорейн тільки плечима знизала.
— Я просто хотіла чимось допомогти. У вас такий вигляд, наче ви загубилися.
І вона розвернулася, щоб іти, проте щось у її словах викликало Еммину цікавість.
— Вибір чого?
Лорейн повернулася й сяйнула замащеною усмішкою.
— Старі, молоді. Найрізноманітніші таланти. Дехто з моїх відвідувачів просто хоче подивитися шоу, і це нормально, але в інших є особливі потреби. І ми дбаємо про те, щоб ніхто не пішов невдоволеним.
— Хлопець сказав «ні, дякую», — гарикнув Едисон. Здавалося, він от-от відправить ту жінку подалі. Але тут Емма виступила поперед нього й сказала:
— Я б хотіла подивитися.
— Що? — здивувався я.
— Я хочу подивитися, — повторила Емма, і в її голосі вже чулися гострі нотки. — Покажіть.
— Виконуємо лише серйозні запити, — попередила Лорейн.
— О, я дуже серйозна.
Я не знав, що замислила Емма, проте довіряв їй достатньо, щоб не протестувати.
— А вони? — спитала Лорейн, невпевнено дивлячись на мене та Едисона. — Вони завжди такі грубіяни?
— Так. Але вони нормальні.
Лорейн примружилася, неначе оцінювала, чи важко буде силоміць викинути нас із її закладу, якщо раптом виникне така потреба.
— Що ти вмієш робити? — спитала вона. — Що-небудь умієш?
Емма прокашлялася й вирячила на мене очі. Я одразу ж збагнув, що вона телеграфує: «Збреши!»
— Раніше я вмів піднімати поглядом у повітря олівці та інші речі, — сказав я, — але тепер навіть не можу поставити олівця сторчма. Здається, я… вийшов з ладу чи щось таке.
— Таке буває навіть із найкращими. — Вона перевела погляд на Едисона. — А ти?
Той підкотив очі.
— Я собака, що розмовляє.
— І це все, що ти вмієш? Розмовляти?
— Інколи здається, що так, — не втримався я від шпильки.
— Не знаю, на кого з вас мені образитися більше, — пробурчав Едисон.
Лорейн востаннє затяглася сигаретою і ударом пальця викинула її геть.
— Гаразд, прянички. Ідіть за мною.
І вона пішла. А ми трохи затрималися, щоб пошепки провести нараду.
— А як же Шарон? — спитав я. — Він сказав нам чекати тут.
— Це лише на хвилинку, — заспокоїла Емма. — І чуйка мені підказує, що про хованку витворів вона знає набагато більше, ніж Шарон.
— І ти думаєш, вона просто добровільно здасть нам цю інформацію? — спитав Едисон.
— Побачимо, — сказала Емма й пішла слідом за Лорейн.
У закладі Лорейн не було ні вітрини, ні вивіски. Лише порожні двері зі срібним дзвіночком на ланцюжку. Лорейн подзвонила у дзвіночок. Ми стояли й чекали, поки зсередини хтось гримотів численними засувами, а потім у дверях виникла шпарина. З темряви на нас блиснуло око.
— Свіже м’ясце? — спитав чоловічий голос.
— Клієнти, — відповіла Лорейн. — Відчиняй.
Око зникло, і двері відчинилися повністю. Ми зайшли у строгий вестибюль, де чекав швейцар, який оглянув нас із ніг до голови. На ньому було важке пальто з високим коміром і крислатий фетровий капелюх, насунутий так низько на голову, що з усього його обличчя нам видно було лише два ока-намистини та ще кінчик носа. Він перегородив нам дорогу й дивився на нас впритул згори вниз.
— Ну? — підганяла його Лорейн.
Чоловік, здавалося, вирішив, що ми не становимо загрози.
— Гаразд. — Він відступив убік. Зачинив і замкнув за нами двері, а потім подався слідом, коли Лорейн повела нас довгим коридором.
Ми зайшли у тьмяну вітальню, де блимали гасові лампи. То була кімната, опоряджена з низькопробним смаком і претензіями на велич: стіни прикрашали витушки орнаменту й оксамитове драпірування, стеля у формі купола була розписана засмаглими давньогрецькими богами в туніках, а вихід у коридор обрамлювали мармурові колони.
Лорейн кивнула швейцару.
— Дякую, Карлосе.
Карлос непомітно ретирувався вглиб кімнати. Лорейн підійшла до задрапірованої стіни, потягнула за шнур, і тканина ковзнула вбік. А під нею виявилася широка панель з міцного скла. Ми всі підійшли поближче, щоб глянути, і крізь скло побачили іншу кімнату. Вона була дуже схожою на ту, в якій стояли ми, але меншою. Там на стільцях і канапах байдикували якісь люди. Одні читали, інші куняли.
Я нарахував вісьмох. Декілька були старшого віку, їхні скроні вже посріблила сивина. Ще двом (хлопчикові й дівчинці) не було й десяти років. І тут до мене дійшло, що всі вони ув’язнені.
Едисон розкрив було рота, аби щось спитати, але Лорейн тільки нетерпляче відмахнулася від нього. «Усі запитання потім, будь ласка». Вона широкими кроками підійшла до скла, взяла трубку, під’єднану, наче пуповина, до стіни під ним, і заговорила в неї.
— Номер тринадцять!
На тому боці підвівся й почовгав до скла найменший хлопчик. Ноги й руки в нього були в кайданах, і серед усіх дивних тільки він один був одягнений у щось схоже на тюремну робу: костюм у смужку і ковпак з номером 13, вишитим на ньому товстими стібками. І хоч йому не могло бути більше десяти років, волосся на обличчі в нього росло, як у дорослого чоловіка: кущава трикутна борідка та брови, схожі на гусінь із джунглів. Очі під ними дивилися холодно, наче оцінювали.
— Чому він закутий у кайдани? — спитав я. — Невже він небезпечний?
— Побачиш, — відповіла Лорейн.
Хлопчик заплющив очі. Здавалося, він зосереджується. А за секунду з-під краю його ковпака показалося волосся й поповзло вниз по лобі. Еспаньйолка стала рости також, вона збилася в безладну плутанину, а потім піднялася й погойдувалася в повітрі, мов загіпнотизована змія.
— Чортячі чаплі, — промовив Едисон. — Яка дивовижна чудасія.
— Уважно тепер дивіться, — всміхнулася Лорейн.
Номер тринадцять підняв скуті ланцюгами руки. Гострий кінець загіпнотизованої борідки націлився на замок, оповився довкола замкової шпарини і заповз досередини. Хлопчик розплющив очі. Порожнім поглядом він дивився поперед себе. Приблизно через десять секунд вигнута еспаньйолка напружилася й завібрувала на високій музичній ноті, яку ми могли розчути навіть крізь скло.
Замок відкрився, і кайдани спали iз зап’ясть в’язня.
Він злегка вклонився. Я притлумив бажання заплескати в долоні.
— Він може відчинити будь-який замок у світі, — з ледь чутною гордістю в голосі повідомила Лорейн.
Хлопчик повернувся до свого крісла й журналу.
Лорейн прикрила трубку долонею.
— Він єдиний у своєму роді, так само як і решта. Один уміє читати думки, дуже майстерний у цьому. Інша може до плеча просунути руку в будь-яку стіну. Це вміння корисніше, ніж здається, повірте мені. Он та маленька дівчинка може літати, якщо нап’ється солодкої виноградної води.
— Та невже? — глухо промовив Едисон.
— Вона з радістю вам покаже. — Лорейн заговорила в трубку, підкликаючи дівчинку до вікна.
— Це не обов’язково, — крізь міцно зціплені зуби сказала Емма.
— Це їхня робота, — сказала Лорейн. — П’ята, іди-но сюди!
Дівчинка підійшла до стола, заставленого пляшками, вибрала одну, наповнену багряною рідиною, і стала пити. Осушивши пляшку, вона поставила її назад на стіл, смачно гикнула і підійшла до стільця з плетеною спинкою. За мить вона знову гикнула, і її ноги почали відриватися від землі, підіймаючись догори, тоді як голова лишалася на тому ж рівні. Після третього гикання її ноги піднялися на дев’яносто градусів, і дівчинка лягла на спину в повітрі. Єдиною опорою їй була спинка стільця під потилицею.
Мабуть, Лорейн чекала від нас бурхливішої реакції, але ми, хоч і були вражені, та зберігали гробову мовчанку.
— Важка публіка, — зауважила вона і відпустила дівчинку.
— Що ж, — Лорейн повісила трубку і повернулася обличчям до нас. — Якщо з побаченого ніщо не припало вам до душі, в мене є домовленості з іншими стайнями. Ваш вибір у жодному разі не обмежується тим, що ви бачили тут.
— Стайні. — Еммин голос звучав рівно, але я розумів, що це тільки на поверхні, а всередині в неї все кипить і нуртує. — Тобто ви хочете сказати, що обходитеся з ними як з тваринами?
Лорейн уважно подивилася на Емму, і її погляд переметнувся на чоловіка в пальті, що стояв на чатах у глибині зали.
— Звісно, ні, — запевнила вона. — Це дуже цінні активи. Їх добре годують, забезпечують відпочинок, тренують працювати під тиском. Вони чисті, мов щойно наметений сніг. Більшість із них ніколи не торкалися ні краплини амбро. І в мене в кабінеті лежать документи, які це підтверджують. Або можете спитати в них самих. Номери тринадцять і шість! — гукнула вона в трубку для перемов. — Підійдіть і скажіть цим людям, як вам тут подобається.
Хлопчик і дівчинка встали та підійшли, човгаючи, до вікна. Хлопчик узяв трубку для перемов.
— Нам тут дуже подобається, — механічно промовив він. — Мама з нами чудово обходиться.
Він передав трубку дівчинці.
— Ми любимо робити свою роботу. Ми… — вона замовкла, силкуючись пригадати слова, які колись вивчила й забула. — Ми любимо свою роботу, — пробурмотіла зрештою.
Лорейн роздратовано їх відпустила.
— Отакі справи. Я можу дати вам одного чи двох на тест-драйв, але якщо й ці не підійдуть, мені потрібен буде авансовий платіж.
— Я б хотіла побачити ті документи, — Емма скоса позирнула на чоловіка в пальті. — Ви казали, у вас у кабінеті лежать. — Руки, які вона стискала в кулаки по боках, почали червоніти. Я розумів, що нам треба якнайшвидше звідси забиратися, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Байдуже, якою інформацією могла володіти ця жінка, битися за неї не варто було. А врятувати всіх цих дітей… ну, хай це прозвучить безсердечно, але нам спершу треба було врятувати своїх дітей.
— Взагалі-то в цьому нема потреби, — сказав я, нахилився до Емми й прошепотів: — Ми повернемося й допоможемо їм. Але в нас є пріоритети.
— Документи, — проігнорувала мене Емма.
— Нема питань, — відповіла Лорейн. — Ходімо в мій кабінет і поговоримо предметніше.
І Емма пішла, і не було способу її спинити, який би не викликав підозр.
За кабінет Лорейн правив стіл і стілець, запхнутий у гардеробну. І щойно вона встигла зачинити за нами двері, як Емма стрибнула на неї й міцно притисла до дверей. Лорейн вилаялася й закричала, кличучи Карлоса, проте одразу ж притихла, коли Емма піднесла до її обличчя руку, що світилася червоним, немов жарина з печі. На блузці Лорейн, у тих місцях, куди Емма приклала долоні, штурхаючи її до дверей, чорніли й курілися відбитки долонь.
У двері постукали, на тому боці хтось щось пробурчав.
— Скажи йому, що все добре, — тихо й жорстко наказала їй Емма.
— Усе добре! — здавлено гукнула Лорейн.
У двері за її спиною застукотіли.
— Повтори.
Лорейн, цього разу переконливіше:
— Іди геть! Я справами займаюся!
Знову буркіт, потім звук кроків, що віддалялися.
— Ви зараз дуже по-дурному робите, — сказала Лорейн. — Ніхто з тих, хто мене обікрав, не лишився живим.
— Гроші нам не потрібні, — заспокоїла її Емма. — Ти відповіси на декілька запитань.
— Про що?
— Ті люди в тій кімнаті. Думаєш, вони твоя власність?
На чоло Лорейн набігла хмара.
— Що вам взагалі потрібно?
— Ті люди. Ті діти. Ти їх купила. Думаєш, вони твоя власність?
— Я ніколи нікого не купувала.
— Ні, ти купила, а тепер ти їх продаєш. Ти работорговець.
— Насправді все не так. Вони прийшли до мене з власної волі. Я їхній агент.
— Ти їхня сутенерка, — виплюнула сердито Емма.
— Без мене вони б повмирали з голоду. Чи їх би забрали.
— Хто забрав?
— Ти знаєш хто.
— Я хочу почути, як ти це кажеш.
Жінка розсміялася.
— Це невдала думка.
— Он як? — Я підійшов поближче. — Чому ж?
— У них скрізь є вуха, і їм не подобається, коли про них тріпаються.
— Мені вже доводилося вбивати витворів. Я їх не боюся, — сказав я.
— Тоді ти ідіот.
— Укусити її? — спитав Едисон. — Мені дуже хочеться. Трішечки.
— Що відбувається, коли вони забирають людей? — Прохання пса я пустив повз вуха.
— Ніхто не знає, — відповіла вона. — Я намагалася розвідати, але…
— Я чомусь не сумніваюся, що ти дуже активно намагалася, — саркастично промовила Емма.
— Вони часом приходять сюди. Скуповуватися.
— Скуповуватися, — повторив Едисон. — Гарне слівце, нічого не скажеш.
— Щоб використати моїх людей. — Вона роззирнулася. Голос знизила до шепоту. — Я терпіти цього не можу. Ніколи не знаєш, скільки людей їм знадобиться, на який час. Але ти даєш їм те, що вони просять. Я б поскаржилась, але… скаржитися не можна.
— На те, що вони тобі платять, ти точно не скаржишся, — презирливо мовила Емма.
— Цього й близько не вистачає, щоб компенсувати те, чому їх там піддають. Коли я чую, що вони наближаються, то стараюся сховати найменшеньких. Їх приводять назад вимученими, зі стертою пам’яттю. Я питаю: «Куди вас водили? Що примушували робити?» Але діти ніц не можуть пригадати. — Лорейн похитала головою. — А потім їм сняться жахіття. Дуже страшні. Продавати їх після такого ой як важко.
— Тебе треба продати. — Емма почервоніла від злості й уся тремтіла. — Хоча за тебе ніхто й півгроша не дасть.
Мої руки стислися в кулаки, і я сховав їх у кишені, від гріха подалі, щоб вони, бува, не налетіли на Лорейн. Вона ще могла бути для нас корисною.
— А що з дивними, яких вони викрадають з інших контурів? — спитав я.
— Їх провозять через вхід у вантажівках. Раніше таке було рідкістю. А тепер усе частіше й частіше.
— Сьогодні теж проїхала така вантажівка? — спитав я.
— Кілька годин тому. Вони тут по всій вулиці автоматників виставили, перекрили її повністю. Цілу виставу влаштували.
— А зазвичай такого не роблять?
— Зазвичай ні. Я думаю, тут вони почуваються в безпеці. Ця доставка, мабуть, була важливою.
«То були вони», — подумав я. Тілом пробіг дрож хвилювання, але його миттєво загасив Едисон, котрий кинувся на Лорейн.
— Звісно, вони тут почуваються в безпеці, — прогарчав він, — серед таких розчудесних зрадників!
Я вхопив його за нашийник і ледве встиг відтягти.
— Угамуйся!
Едисон силкувався вивернутись, і на мить мені здалося, що він зараз хапне мене за руку. Але несподівано він розслабився.
— Ми робимо, що можемо, аби вижити, — просичала Лорейн.
— Ми теж, — сказала Емма. — А тепер розказуй, куди їдуть ті вантажівки. І якщо ти збрешеш чи там виявиться пастка, я повернуся й запаяю тобі ніздрі. — Один розпечений палець вона піднесла до самісінького кінчика носа Лорейн. — Згода?
Я цілком міг собі уявити, як Емма це робить. Вона зараз черпала почуття з глибокої криниці ненависті, яку я ще ніколи не бачив у ній повністю відкритою. І хоча в таких ситуаціях, як ця, вона приносила користь, але разом з тим було в ній і щось лячне. Думати про те, на що Емма здатна, якщо в неї буде відповідна мотивація, мені не хотілося.
— Вони їдуть у свою частину Акра. — Лорейн відвела голову подалі від розжареного Емминого пальця. — Через міст.
— Який міст? — спитала Емма, підносячи палець ближче.
— У горішньому кінці Кіптявої вулиці. Але перейти його навіть не намагайтесь, якщо вам дорогі ваші голови, бо їх з вас знімуть і настромлять на палі.
Я зрозумів, що більше ми з Лорейн нічого важливого не витягнемо. Тепер треба було вирішувати, що з нею робити. Едисон хотів її вкусити. Емма жадала своїм до білого жару розпеченим пальцем вивести в неї на лобі літеру «Р» — таврувати на все життя як работорговця. Але я переконав їх не робити ні того, ні того, і натомість ми заткнули їй рота плетеним шнуром від штор і прив’язали до ніжки письмового стола. Ми вже збиралися залишити її в такому вигляді, коли мені спало на думку останнє, про що я хотів би дізнатися.
— Ті дивні, яких вони викрадають. Що з ними потім роблять?
— Мрррф!
Я відтягнув униз її кляп.
— Ніхто не знає, бо нікому ще не вдалося звідти втекти, — сказала вона. — Але ходять чутки.
— Про що?
— Щось гірше за смерть. — Вона вишкірилася в посмішці, що сочилася слиною. — Але, підозрюю, про це вам доведеться дізнатися самим, чи не так?
Щойно ми відчинили двері кабінету, як чоловік у пальті кинувся до нас через усю вітальню, здійнявши в руці щось важке. Та до нас він добігти не встиг, бо з кабінету пролунав притлумлений тривожний крик, і він зупинився, міняючи курс, щоб подивитися, що там з Лорейн. І тільки-но він переступив поріг кабінету, Емма захряснула двері в нього за спиною й розплавила клямку на непридатний шлак.
Це дало нам зайву хвилину чи дві.
Ми з Едисоном рвонули до виходу. Вже на півдорозі до дверей я зрозумів, що Емми за нами немає. Вона гупала в скло кімнати поневолених дивних.
— Ми допоможемо вам утекти! Покажіть мені, де двері!
Вони мляво оберталися й дивились на неї, розпластавшись на своїх шезлонгах і кушетках.
— Киньте щось, розбийте скло! — кричала Емма. — Швидко!
Ніхто й не ворухнувся. Обличчя у всіх були спантеличені. Може, вони не вірили, що порятунок реально можливий. А може, просто не хотіли, щоб їх рятували.
— Еммо, ми не можемо чекати. — Я потягнув її за руку.
Проте вона не здавалася.
— Будь ласка! — кричала вона в трубку. — Відправте хоча б дітей!
У кабінеті вже щодуху волали. Двері здригалися на завісах. У нападі розчарування Емма вгатила по склу кулаком.
— Що з ними таке?
Приголомшені погляди. Маленький хлопчик і дівчинка заплакали.
Едисон зубами потягнув Емму за поділ сукні.
— Нам треба йти!
Емма впустила з рук трубку для перемов і з гіркотою відвернулася від скла.
Ми на бігу влетіли у двері й вирвалися на тротуар. Уся вулиця стояла в густому жовтому завої; він запакував усе у свою вату й сховав протилежний бік вулиці від поглядів. На той час, коли ми спринтерським бігом домчали до кінця кварталу, ззаду вже долинали гнівні крики Лорейн, але побачити її ми не могли. Ми проминали ріг за рогом, аж поки не з’явилося відчуття, що ми від неї відірвалися. На порожній вулиці біля забитої дошками вітрини крамнички ми зупинилися перевести дух.
— Це називається Стокгольмський синдром, — сказав я. — Коли жертви починають співчувати своїм викрадачам.
— А я думаю, вони просто боялися, — не погодився зі мною Едисон. — Куди їм було тікати? Увесь цей контур — одна велика тюрма.
— Ви обидва помиляєтеся, — заперечила Емма. — Їх чимось обпоїли.
— Ти так говориш, наче точно знаєш, — зауважив я.
Вона відкинула з лоба волосся, що лізло в очі.
— Коли я працювала в цирку, після того як втекла з дому, якось до мене після факірського шоу підійшла жінка. Вона сказала, що знає, хто я така, знає інших, до мене подібних, і що я могла б заробляти набагато більше, якби пішла працювати на неї. — Емма вдивлялася у вулицю, її щічки розчервонілися від бігу. — Я їй сказала, що не хочу йти. Вона наполягала. Пішла вона від мене розлюченою. Тієї ночі я прокинулася в критому возі з кляпом у роті й наручниками на руках. Я не могла рухатися, не могла нормально думати. Мене тоді врятувала пані Сапсан. Якби вона не знайшла мене наступного дня, коли вони зупинилися підкувати коня… — Емма кивнула в той бік, звідки ми прибігли, — …я б могла скінчити так, як вони.
— Ти ніколи мені про це не розповідала, — тихо сказав я.
— Бо я не дуже люблю про це розказувати.
— Мені дуже шкода, що з тобою таке сталося, — співчутливо промовив Едисон. — А та жінка, від якої ми втекли… то вона тебе тоді викрала?
Емма ненадовго замислилася.
— Це було дуже-дуже давно. Найгірші спогади я витіснила з пам’яті, і обличчя викрадачки також. Але точно знаю одне. Якби ви залишили мене сам на сам з тією жінкою, то я не впевнена, чи змогла б зупинитися, щоб не забрати в неї життя.
— У нас у всіх є демони, яких треба вбити, — постарався заспокоїти її я.
Раптом на мене накотила така хвиля втоми, що довелося спертися спиною на забиту вітрину. Скільки ми вже не спали? Скільки годин минуло, відколи Коул нам відкрився? Здавалося, що це було багато днів тому, хоча навряд чи минуло більше десяти-дванадцяти годин.
Відтоді кожна мить давалася з боєм, кожна хвилина була кошмаром боротьби й нескінченного жаху. Я відчував, що моє тіло от-от не витримає і звалиться. У вертикальному положенні мене досі підтримувала тільки паніка. А коли вона почала слабнути, разом з нею ослабнув і я.
На крихітну частку секунди я дозволив собі заплющити очі. Та жахіття знайшли мене й там, у тій короткій тривалості часу, взятого в чорні дужки. Привид вічної смерті, що присів навпочіпки й пожирав тіло мого діда. З його очей замість сліз сочилася олія. Ті самі очі монстра, з подвійними кільцями секатора, що з них стирчали, виття й падіння в болотисту могилу. Спотворене від болю обличчя його господаря, що, підстрелений у живіт, з криком падав у порожнечу. Я вже повбивав своїх демонів, але тріумфальна мить тривала недовго; на їхнє місце швидко прийшли інші.
Мої очі рвучко розплющилися, бо за спиною, на тому боці забитої вітрини, пролунали кроки. Я відскочив убік і розвернувся. Крамниця мала покинутий вигляд, але всередині хтось був і збирався вийти надвір.
Ось вона: паніка. Я враз отямився. Решта теж почули шум. Керуючись колективним інстинктом, ми пірнули за дровітню поблизу. Крізь дірочки між дровами я подивився на вітрину й прочитав вицвілу вивіску над дверима.
Мандей, Дайсон і Страйп, адвокати. Нас ненавидять і бояться з 1666 року.
Засув поїхав убік, і дуже повільно двері відчинилися. У проході виник знайомий чорний каптур. Шарон. Він роззирнувся на обидва боки, оцінив місцевість, зрозумів, що все чисто, тоді вислизнув надвір і замкнув за собою двері. Він квапливо пішов у напрямку Парш-провулка, ми пошепки радилися, йти нам за ним чи ні. Чи потрібен він нам тепер? Чи можна йому довіряти? Можливо, і можна. Що він робив за тією забитою дошками вітриною? Там, усередині, був той адвокат, до якого він збирався? Чому тоді крадькома?
Забагато запитань, забагато непевних моментів навколо нього. Ми вирішили, що впораємося вже самі. Тихо сиділи й спостерігали, як його фігура, огорнута завоєм, поволі ставала примарою й врешті-решт зникла.
Ми вирушили на пошуки вулиці Кіптявої та моста витворів. Не бажаючи ризикувати, щоб не наразитися на ще одну непередбачувану зустріч, вирішили шукати, не питаючи дороги. Стало трохи легше, коли ми знайшли вказівники Акра, що ховалися в найнезручніших місцях (назви вулиць розташовувалися за вуличними лавками на висоті коліна, теліпалися вгорі на ліхтарних стовпах, були вирізьблені на старій вичовганій бруківці під ногами). Але навіть за їхньою допомогою ми так само часто повертали не туди, як і в правильний бік. Враження складалося таке, наче Акр надумав довести людей, що застрягли в ньому, до безумства. Були вулиці, що закінчувалися глухими стінами й знову починалися деінде. Вулиці, які так круто повертали, що спіраллю закручувалися довкола самих себе. Вулиці без назви, чи з двома-трьома назвами. Але таких чистих і доглянутих вуличок, як Парш-провулок, нам більше не траплялося. Там вочевидь докладали особливих зусиль, щоб створити привабливе середовище для покупців на ринку дивної плоті. Сама думка про це тепер, коли я побачив товар Лорейн і почув Еммину історію, викликала спазми в шлунку.
Поки ми блукали, я потроху почав розумітися на унікальній географії Акра, вивчаючи квартали не так за їхніми назвами, як за характером. Кожна вулиця була не схожою на інші, крамнички вздовж неї групувалися за певним типом. Жалобна вулиця була багата на двох гробарів, медіума й теслю, який працював ексклюзивно з «перепрофільованим деревом для домовин», трупу професійних похоронних плакальниць, які у вихідні квартетом виконували популярні пісні без акомпанементу, і податкового бухгалтера. Вулиця Гнійна виявилася на диво веселенькою: на підвіконнях тут стояли вазони з квітами, будинки було пофарбовано в яскраві кольори; навіть її найпомітніший пункт (бойня) вабив до себе світлою блакиттю своїх стін. Я мусив змагатися з дивним імпульсом піти всередину й попроситися на екскурсію. Натомість Барвінкова вулиця була вигрібною ямою. Посеред неї красувалася відкрита каналізаційна стічна труба, агресивні мухи налітали хмарами (видно було, що їм тут дуже добре ведеться), а на хідниках гнили купи овочів, власність зеленяра, що продавав їх за зниженими цінами. Табличка проголошувала, що він може поцілунком повернути їх до свіжого життя.
Знесилене авеню було всього-на-всього п’ятдесят футів завдовжки, й на ньому працював тільки один бізнес: двоє чоловіків продавали закуски з кошика на полозах. Навколо юрмилися діти, криком вимагали дати їм їжу, і Едисон відхилився од нашого курсу, щоб повинюхувати, чи не знайдеться в них під ногами якихось їстівних решток. Я вже зібрався було його гукнути, коли один з чоловіків закричав: «Котяче м’ясо! Варене котяче м’ясо!» Едисон стрімголов примчав сам, підібгавши слова, скиглячи: «Я більше ніколи нічого не їстиму, ніколи, нічого…»
До Кіптявої вулиці ми наблизилися з боку Верхньої Плями. І що ближче підходили, то більший занепад спостерігали у кварталі. Вітрини світили порожнечею, на тротуарах не було людей, бруківка почорніла від повітряних потоків сажі, що віяли в нас під ногами, неначе сама вулиця була заражена й до неї повільно підкрадалася смерть. Наприкінці вона круто завертала праворуч, і перед самим поворотом стояв старий дерев’яний будинок, а його ґанок охороняв не менш старий чоловік. Він замітав сажу шорсткою мітлою, але вона накопичувалася швидше, ніж він міг зібрати.
Я спитав у нього, навіщо він це робить, це ж марна праця. Він непривітно зиркнув на мене, притискаючи мітлу до грудей, наче боявся, що я її в нього поцуплю. Ноги в нього були босі й чорні, а штани до колін вкрилися сажею.
— Хтось мусить замітати, — сказав він. — Не можна пекельний безлад розводити.
Коли ми проминули його будинок, він понуро повернувся до своєї роботи, хоча артритні пальці насилу могли зімкнутися на держаку мітли. Але я подумав, що є в ньому щось королівське; його демонстративний виклик захопив мене. Він був чатовим, що відмовився покинути свій пост. Останній вартовий кінця світу.
Повернувши разом з дорогою, ми пройшли крізь зону будинків, що в міру нашого просування скидали шкуру. Спочатку з них від опіків злізла фарба, трохи далі вікна почорніли й полопалися, потім провалилися дахи й попадали стіни та нарешті, коли ми підійшли до перетину з Кіптявою вулицею, від будинків лишилися самі кістки — безладдя обвуглених і перехняблених балок, у попелі жевріли жарини, неначе потроху переставали битися крихітні серця. Мов громом уражені, ми стояли й розглядалися навколо себе. Бруківкою бігли тріщини, з яких піднімався сірчастий дим. Голі після пожежі дерева, мов опудала, німо бовваніли понад руїнами. Вітер гнав вулицею потоки попелу, і подекуди висота кучугур сягала одного фута. Усе це дуже нагадувало пекло, іншого його варіанту я бачити не хотів.
— Отже, це під’їзна доріжка витворів, — сказав Едисон. — Їм дуже пасує.
— Кошмар. — Я розстебнув куртку. На вулиці було парко, наче в сауні, жар просочувався навіть крізь підошви взуття. — А нагадайте, що розказував Шарон про це місце.
— Підземна пожежа, — відповіла Емма. — Вони можуть роками горіти. За ними погана слава, бо їх дуже важко загасити.
Пролунав хлопок, неначе хтось відкрив величезну бляшанку кока-коли, і з розколини в бруківці зовсім недалеко від нас вирвався високий шпичак помаранчевого полум’я. Ми всі аж підскочили від ляку й несподіванки. Після цього довелося збиратися iз силами.
— Пропоную не затримуватися тут ані на одну зайву хвилину, — сказала Емма. — Куди?
Вибір був невеликий: хіба що направо чи наліво. Ми знали, що Кіптява вулиця закінчувалася біля Смердючки на одному краю й біля моста витворів — на іншому. Але в який бік нам іти, гадки не мали, та й видимість у обох напрямках через дим, туман і завірюху з попелу була майже нульовою. Вибрати навмання означало вирушити не туди, куди слід (а це було небезпечно), і змарнувати дорогоцінний час.
Ми вже поволі впадали у відчай, коли раптом почули, що до нас крізь туман просочується мелодія співу. Ми притьмом збігли з дороги й сховалися за обвугленими ребрами будинку. Співці наближалися, їхні голоси ставали гучнішими, і ось ми вже могли розібрати слова їхньої дивної пісні:
Напередодні до повішення
Навідавсь кат до крадія
І каже: ось поки ти трохи живіший,
Попереджу про щось тебе я.
Передавлю я тобі шию і відправлю в чорторию,
І руку відітну, і ще щось помну,
Здеру з тебе шкуру, і ляжеш ти здуру…
У цьому місці всі співаки замовкли, щоб перевести дух, а потім хором закінчили: «У ЯМУ ГЛИБОКУ Й СТРАШНУ!»
Ще задовго до того, як вони виринули з туману, я зрозумів, кому належать ці голоси. Фігури набули обрисів у чорних комбінезонах і міцних чорних черевиках. Збоку в них весело теліпалися мішки з інструментами. Навіть після тривалого виснажливого дня праці невтомні споруджувачі шибениць горлопанили пісні.
— А хай вони здорові будуть, хоч їм і ведмідь на вуха наступив, — тихо розсміялася Емма.
Раніше ми бачили, що вони працювали на тому кінці Кіптявої вулиці, де вона виходила до Смердючки, тож розумно було б припустити, що звідти вони і йшли. А це, своєю чергою, означало, що йшли вони в бік мосту. Ми дочекалися, поки чоловіки пройдуть і знову розчиняться в тумані, і тільки потім наважилися вийти на дорогу та піти слідом за ними.
Ми човгали ногами крізь насипи попелу, від якого все вкривалося сажею: краї моїх штанів, Еммині черевики й голі щиколотки, лапи Едисона по всій довжині. Десь віддалік теслярі затягли нову пісню. Їхні голоси дивною луною розлягалися на згарищі. Нас оточували суцільні руїни. Час від часу ми чули різне «ушшш», і одразу ж з-під землі виривався струмінь полум’я. Але жоден не пробився так близько до нас, як перший. Нам щастило, бо підсмажитися живцем тут було б дуже легко.
Раптом зірвався вітер, і в небо полетіла чорна заметіль із попелу й жарин. Ми повідверталися й позатуляли обличчя, намагаючись дихати обережно. Я прикрив рота комірцем сорочки, але це не надто допомогло, і я закашлявся. Емма взяла Едисона на руки, але й сама почала задихатися. Я зірвав із себе куртку й накинув їм на голови. Еммин кашель влігся, і крізь тканину я почув приглушене Едисонове «дякую!».
Нам більш нічого не лишалося, крім стояти, збившись у купку, і чекати, поки втихомириться попільна бура. Стоячи з заплющеними очима, я почув, як неподалік щось ворушиться. Крізь щілину в пальцях визирнув і побачив таке, що, попри все бачене досі в Диявольському Акрі, ледь не підстрибнув від подиву. Вулицею прогулювався чоловік, неспішно і недбало. До рота він притискав носовичок, але поза тим його ніщо не турбувало. Шлях у темряві він прокладав собі без проблем, бо з кожного його ока били потужні промені білого світла.
— Вечір добрий! — гукнув він, повертаючи до мене свої око-промені й торкаючись пальцями капелюха. Я спробував відповісти, але рот наповнився попелом, а разом з ним і очі, а коли я знову їх розплющив, чоловік зник.
Коли вітер уже потроху вщухав, ми кашляли, спльовували й терли очі, аж поки не привели себе до робочого стану. Емма поставила Едисона на землю.
— Якщо не будемо обережні, цей контур уб’є нас ще до того, як це зроблять витвори, — сказав пес. Емма віддала мені куртку, а потім міцно-преміцно обійняла й тримала в обіймах, аж поки повітря не стало чистішим. Вона вміла так оповити мене руками й покласти голову в улоговинку на грудях, що між нами не лишалося жодних проміжків, і я сильно хотів її поцілувати, навіть тут, з ніг до голови вкриту сажею.
Едисон прочистив горло.
— Пробачте, що турбую, але нам дуже треба йти далі.
Ми роз’єдналися, трохи присоромлені, й рушили далі. Невдовзі в тумані попереду проступили бліді фігури. Вони кружляли по вулиці, переходячи від халабуди до халабуди, якими було захаращено узбіччя. Ми завагалися, й стало трохи неспокійно, бо вони могли виявитися ким завгодно. Але іншого шляху вперед не було.
— Підборіддя догори, спини рівно, — сказала Емма. — Постарайтеся прибрати лячного вигляду.
Ми вишикувалися в одну шеренгу й пішли в їхню гущавину. Очі в них бігали, вигляд був дикий. Укриті плямами сажі. Вдягнені в непотріб зі смітника. Я сердито насупився, силкуючись якнайкраще справити враження небезпечного покидька. Вони сахалися від мене, як побиті собаки.
Почались якісь бараки. Низенькі хатини, збиті з вогнестійкого брухту; бляшані дахи не злітали з них тільки завдяки каменюкам і пенькам, на них покладеним. На місці дверей (якщо вони взагалі були) — шматки полотна. Грибковий наріст життя на кістках спаленої цивілізації. Майже непомітний.
По вулиці бігали кури. Біля діри в дорозі, з якої піднімався дим, стояв навколішки чоловік і смажив на пекучому жарі яйця.
— Близько не підходьте, — пробурмотів Едисон. — Вони якісь хворі.
Мені теж так здавалося. Ці люди ходили накульгуючи, погляди в них були тьмяні й неживі. На головах у кількох із них були маски й мішки з грубої тканини з прорізами для очей, немовби вони хотіли сховати обличчя, які пожувала хвороба, чи вповільнити її передавання іншим.
— Хто вони? — спитав я.
— Поняття не маю, — знизала плечима Емма. — І питати не збираюся.
— Я здогадуюся, що їх більше нікуди не пускають, — сказав Едисон. — Недоторканні, переносники чуми, злочинці, чиї злочини такі тяжкі, що їх вважають непрощенними навіть тут, у Диявольському Акрі. Ті, хто врятувався від зашморгу, оселилися тут, на самісінькому дні, на краю суспільства дивних. Їх вигнали вигнанці з вигнанців.
— Якщо це край, — зауважила Емма, — то витвори мусять бути десь неподалік.
— А ви точно впевнені, що ці люди — дивні? — спитав я. Окрім жалюгідності, в них не було нічого унікального. Може, в мені заговорила гординя, проте якось не вірилося, що спільнота дивних, хай навіть деградованих, могла б дозволити собі існувати в такому середньовічному убозтві.
— Не знаю, не цікаво, — відрізала Емма. — Просто йдіть.
Ми посхиляли голови й дивилися просто поперед себе, вдаючи, що нам зовсім не цікаво, в надії, що ці люди відповідатимуть нам тим самим. Більшість трималися подалі, однак знайшлися й такі, що хвостом вчепилися за нами й стали жебракувати.
— Що-небудь, хоч щось. Піпетку, пляшечку, — канючив один, жестами показуючи на свої очі.
— Будь ласочка, — благав інший. — Ми вже багато днів не вживали.
Щоки в них були рябі та вкриті шрамами, наче вони плакали кислотними слізьми. Я без огиди навіть дивитися на них не міг.
— Не знаю, що вам треба, але в нас цього нема, — кишнула на них Емма.
Злидарі відстали й зупинилися на дорозі, витріщаючись на нас недобрими поглядами. А ще один гукнув високим хрипким голосом:
— Гей, ти! Хлопче!
— Не звертай на нього уваги, — пробурмотіла Емма.
Не повертаючи голови, я скоса зиркнув на того, хто гукав. Він сидів навпочіпки, притулившись спиною до стіни, у лахмітті, й тремтячою рукою показував на мене.
— Ти — це він? Хлопець! Ти ж він, га? — Очі йому прикривала пов’язка, і він підняв її, щоб уважніше до мене придивитися. — Та-а-а-а-ак. — Він тихо присвиснув і вищирився в посмішці, оголивши чорні ясна. — Вони тебе ждуть.
— Хто жде?
Мені урвався терпець. Я зупинився перед ним. Емма роздратовано зітхнула.
Посмішка жебрака стала ще ширшою, ще божевільнішою.
— Матері праху і в’язальники вузлів! Прокляті бібліотекарі й блаженні картографи! Усі, хто всі! — Він здійняв руки та глузливо вклонився, наче божеству, і в ніс мені вдарив густий сморід тіла. — Давнннннно ждуть!
— Ждуть чого?
— Ходімо, — сказала Емма. — Ти ж бачиш, він божевільний.
— Велике шоу, велике шоу, — промовив жебрак. Голос у нього то гучнішав, то стихав, наче в ярмаркового закликайла. — Найбільше й найкраще, най-най і останнє! Уже мммммайже тут…
Моїм тілом пробіг дивний холод.
— Я тебе не знаю, а ти, чорт забирай, не знаєш мене. — Розвернувшись, я пішов геть.
— Та чого ж не знаю? Знаю. Ти хлопець, який говорить з порожняками.
Я непорушно застиг на місці. Емма й Едисон подивилися на мене круглими від подиву очима.
Я побіг до жебрака назад.
— Хто ти такий? — закричав я йому в обличчя. — Хто тобі це сказав?
Але він лише сміявся і сміявся у відповідь, і більше я нічого з нього витягти не зміг.
Довкола нас почав збиратися натовп, тож ми вирішили, що краще буде непомітно здиміти.
— Не озирайся, — попередив Едисон.
— Забудь про нього, — сказала Емма. — Він безумець.
Думаю, ми всі розуміли, що він не просто безумець. Але більше нам не було відомо нічого. Ми швидко крокували в параноїдальній мовчанці, в головах аж роїлося від запитань без відповідей. Про чудернацькі проголошення жебрака ніхто не згадував, і за це я був дуже вдячний своїм супутникам. Я гадки не мав, що вони означають, і був надто втомлений, щоб над цим розмірковувати. А з того, як Емма та Едисон насилу тягли ноги, було зрозуміло, що вони теж потомилися. Однак і про втому ми не говорили. Виснаження було нашим новим ворогом, і називати його на ім’я означало давати йому ще більшу владу над нами.
Ми щосили намагалися роздивитися бодай якісь ознаки моста витворів, бо дорога попереду спускалася в заволочену густим туманом долину. Я подумав, що Лорейн легко могла нам збрехати. Може, й не було ніякого моста. Може, вона відправила нас у цю яму в надії, що її мешканці зжеруть нас живцем. Якби ж ми взяли її з собою, то могли б зараз примусити…
— Он він! — закричав Едисон, і його тіло напнулося стрілою, що вказувала просто вперед.
Ми силкувалися побачити те, що помітив він (навіть в окулярах зір в Едисона був значно гострішим за наш), і через дюжину кроків уже розгледіли, ледь-ледь, як дорога звузилась, а далі дугою вигнулася над якимсь проваллям.
— Міст! — вигукнула Емма.
Ми пустились бігом. Про виснаження всі моментально забули, й наші ноги здіймали над дорогою чорну куряву. Через хвилину, коли ми зупинилися перевести дух, стало краще видно.
Над безоднею висів саван зеленкуватого туману. А за ним невиразно виднілася довга стіна з білого каменю, а ще далі — висока блідо-біла вежа, верхівка якої губилася в низько навислих хмарах.
Ось вона: фортеця витворів. Була в ній якась тривожна невизначеність — вона нагадувала обличчя, з якого стерли всі риси. Розташування теж було якимсь неправильним — велична біла споруда й чисті лінії химерно контрастували зі спаленою пусткою Кіптявої вулиці, неначе посеред битви при Азенкурі раптово виріс заміський торговельний центр. Від самого лише погляду на неї я заряджався острахом і цілеспрямованістю, неначе відчував, як усі розрізнені нитки мого дурненького розсіяного життя сходяться в одній точці, невидимій за тими стінами. Ось де воно було: те, що я повинен був зробити — чи померти, намагаючись. Борг, який я мусив сплатити. Те, до чого були прелюдією всі радості й жахіття, які я пережив дотепер. Коли все, що відбувається, має свою причину, то моя причина чекала на протилежному боці мосту.
Раптом поруч зі мною розсміялася Емма. Я здивовано глянув на неї, і вона притихла.
— Це тут вони ховаються? — ніби пояснюючи свій сміх, спитала вона.
— Здається, так, — відповів Едисон. — Ти знаходиш це смішним?
— Майже все своє життя я ненавиділа й боялася витворів. Усі ці роки, не скажу вже й скільки разів, я уявляла ту мить, коли ми нарешті знайдемо їхнє лігво, їхній барліг. І я очікувала, що це буде як мінімум темний лиховісний замок. Де зі стін сочиться кров. Де є озеро з киплячою олією. Але ні.
— То ти розчарована? — поцікавився я.
— Так, трішки. — Вона з осудом тицьнула пальцем у фортецю. — Невже це й усе, на що вони здатні?
— Я теж розчарований, — сказав Едисон. — Я сподівався, що з собою ми приведемо щонайменше армію. Але, судячи з усього, вона нам не знадобиться.
— Я в цьому сумніваюся, — заспокоїв я його. — На тому боці муру нас може підстерігати що завгодно.
— Тоді ми будемо готові до чого завгодно, — сказала Емма. — Що вони можуть проти нас застосувати з того, чого ми ще не бачили? Ми пережили кулі, бомбардування, напади порожняків… Найголовніше, що ми нарешті тут і, після всіх цих років, коли вони влаштовували засідки на нас, ми нарешті дамо їм бій на їхній території.
— Я не сумніваюся, що вони зараз тремтять від страху, — підштрикнув я.
— Я знайду Коула, — вела далі Емма. — Я його знайду та змушу рюмсати й кликати маму. Я примушу його благати зберегти йому нікчемне життя, а потім зімкну обидві руки в нього на шиї й стискатиму, поки в нього голова не розплавиться.
— Не забігаймо наперед, — попередив я. — Нам ще до них добратися треба, а я певен, що перешкод буде чимало. Там скрізь будуть витвори. І, ймовірно, озброєні вартові.
— А може, навіть порожняки, — докинув Едисон.
— Порожняки точно будуть. — Здавалося, від цієї думки Емма навіть відчула певне радісне хвилювання.
— Я це до того, — сказав я, — що не варто нам штурмувати браму, поки не дізнаємося, що на нас чекає на іншому її боці. Можливо, другого шансу в нас не буде, я не хочу його змарнувати.
— Добре, — неохоче погодилася Емма. — І що ти пропонуєш?
— Треба, щоб Едисон непомітно прокрався всередину. З нас усіх він найменш помітний, малий, тому сховатися зможе практично будь-де, і нюх у нього найкращий. Він може провести рекогносцировку, потім так само таємно прокрастися назад і розказати нам, що дізнався. Ну тобто, якщо він сам не проти.
— А якщо я не повернуся? — поцікавився Едисон.
— Тоді ми підемо слідом за тобою, — відповів я.
Пес ненадовго замислився — та лиш ненадовго.
— Я згоден. За однієї умови.
— Кажи.
— У легендах, які складатимуть на нашу честь після того, як ми здобудемо звитяжну перемогу, я хочу зватися Едисоном Відважним.
— Ти неодмінно так зватимешся, — запевнила його Емма.
— Ні, хай буде Надзвичайно Відважний, — одразу ж виправився Едисон. — І Красивий.
— Домовились, — кивнув я.
— Чудесно, — сказав Едисон. — Що ж, не будемо гаяти часу. На тому боці мосту — чи не всі, кого ми любимо в цьому світі. Кожну хвилину, яку я проведу на цьому боці, можна вважати змарнованою.
Ми мали провести Едисона до мосту, а там чекати неподалік на його повернення. Ми підтюпцем припустили вниз схилом, біглося легко, нетрі навколо ущільнювалися в міру нашого просування. Проміжки між халупами все зменшувалися, аж поки їх не лишилося взагалі, і краєм ока ми на бігу бачили тільки розпливчастий суцільний ряд, що складався з клаптів поточеного іржею металу. А потім бараки й прибудови раптово закінчилися, і на сотню ярдів Кіптява вулиця знову перетворилася на пустище завалених стін і почорнілих балок — щось подібне до буферної зони, можливо, спеціально створеної витворами. Нарешті ми підійшли до мосту, біля початку якого товклися якісь люди. Загалом їх було десь із кількадесят. Поки ми були ще далеко й не могли розгледіти стан їхнього одягу, Едисон сказав:
— Дивіться, якась армія стала табором і бере фортецю в облогу! Я так і знав, що ми не єдині, хто піде в бій…
Однак, придивившись уважніше, ми побачили, що це хто завгодно, тільки не солдати. З розчарованим умфф яскравий промінець надії Едисона блимнув і згас.
— Це не облога, — констатував я. — Вони просто… лежать.
З усіх жителів нетрів, яких ми бачили досі, ці були найжалюгіднішими. Горблячись, вони сиділи в попелі, і їхні фігури позастигали в такому неживому заціпенінні, що на якусь мить я навіть тих, хто сидів рівно, прийняв за покійників. Їхні тіла й волосся почорніли від попелу й бруду, а обличчя були такі розцятковані ямками та шрамами, що я аж злякався, чи не прокажені вони. Коли ми пробиралися між ними, дехто кволо підводив погляди, але навіть коли вони чогось і чекали, то вже точно не нас, тож їхні голови знову безсило хилилися додолу. Єдиним серед них, хто стояв на ногах, був хлопець у мисливській шапці-вушанці, який сновигав між сплячими й нишпорив по їхніх кишенях. Ті, кого він розбудив, махали на нього руками, били його, але жодне не встало й не наздогнало його. Бо в них однаково не було чого красти.
Ми майже їх проминули, коли один гукнув:
— Ви помрете!
Емма зупинилася й демонстративно розвернулася.
— Це хтось там щось сказав?
— Ви помрете.
Чоловік, який промовив ці слова, невимушено розлігся на шматку картону. Крізь гриву чорного волосся зиркали жовті очі.
— Ніхто не переходить їхній міст без дозволу.
— А ми от візьмемо й перейдемо. Якщо тобі відомо щось таке, чого нам варто остерігатися, то кажи!
Відпочивальник приглушив смішок. Решта мовчали.
Емма обвела їх усіх поглядом.
— То що, ніхто з вас нам не допоможе?
Один чолов’яга хотів було сказати:
— Стережіться… — але не встиг розкрити рота, як його зацитькав інший.
— Нехай ідуть. За кілька днів нам дістанеться жир!
Рядами жителів нетрищ пробіг стогін пожадливої агонії.
— О, чого б я тільки не віддала за пляшечку, — промовила жінка біля моїх ніг.
— За краплинку, лиш за краплинку! — проспівав якийсь чоловік, підстрибуючи навпочіпки. — Краплинку їхнього жиру!
— Перестаньте, це ж муки! — зарюмсав інший. — Навіть не згадуйте про це!
— Та проваліться ви всі в пекло! — закричала Емма. — Ходи, Едисоне Відважний, переправимо тебе на той бік.
І ми з огидою відвернулися.
Міст був вузький. Посередині він вигинався дугою, а мармур, з якого його збудували, був таким чистим, що навіть попіл з вулиці, здавалося, побоювався порушувати заборону переходити цей міст. Зовсім трохи не доходячи до його краю, Едисон нас зупинив.
— Стійте, тут щось є. — Ми неспокійно стояли поряд, поки він заплющував очі й нюхав повітря — мов та ясновидиця, що читає з кришталевої кулі.
— Треба вже йти, ми тут на видноті, — пробурчала Емма, проте Едисон був не з нами. До того ж не схоже було, щоб нам загрожувала якась велика небезпека. На мосту нікого не було, ґратчасті ворота на тому боці ніхто не охороняв. На довгому білому мурі, де мали б, по ідеї, стояти чатові з гвинтівками й біноклями, також було порожньо. Крім муру, єдиною оборонною спорудою фортеці була прірва, що тяглася вздовж стін на кшталт рову, а на її дні кипіла річка, від якої здіймався сірчастий зелений туман і висів навколо нас. І, наскільки я бачив, перейти її можна було тільки одним-єдиним шляхом — через міст.
— Ти досі розчарована? — спитав я в Емми.
— Та ні, відверто ображена, — відповіла вона. — Таке враження, що вони навіть не намагаються нас зупинити.
— Ага, і мене це турбує.
І тут Едисон зойкнув, а його очі широко розплющилися. Та засяяли, мов дві електричні лампочки.
— Що таке? — затамувавши подих, спитала Емма.
— Слід ледве відчутний, але запах Баленсіаґи Королик я розпізнаю де завгодно.
— А інші?
Едисон знову принюхався.
— З нею були люди нашого виду. Сказати точно, хто чи скільки їх було, я не можу. Слід дуже забруднився. Останнім часом тут проходило багато дивних і я не їх маю на увазі. — Він недобрим поглядом подивився на причмелених, що сиділи навпочіпки позаду нас. — Їхня дивна сутність слабка, її вже майже не існує.
— Тоді жінка, яку ми допитували, казала правду, — втрутився я. — Саме сюди витвори приводять своїх полонених. Наші друзі були тут.
З тієї самої миті, як їх викрали, моє серце не переставала стискати страшна задушлива безнадія. Але тепер вона трохи послабила свій тиск. Уперше за багато годин нас вело щось більше, ніж надія та здогади. Ми прийшли слідом за своїми друзями, перетнувши ворожу територію, і опинилися на порозі у витворів. Само по собі це вже було маленькою перемогою, і тієї миті я відчував (хай навіть це тривало недовго), що нам усе до снаги.
— У такому разі ще більш дивно, що цей гадючник ніхто не охороняє, — похмуро відзначила Емма. — Мені це зовсім не подобається.
— Мені теж, — кивнув я. — Але іншої дороги через прірву я не бачу.
— Пора вже мені братися за діло, — сказав Едисон.
— Ми пройдемо з тобою, допоки буде змога, — пообіцяла Емма.
— Буду вдячний, — відповів Едисон голосом, у якому звучали нотки, трохи не схожі на надзвичайно відважні.
За моїми підрахунками, міст можна було перебігти менш ніж за хвилину, але навіщо бігти? «Тому що, — подумав я, і в пам’яті раптом матеріалізувався рядок з Толкіна, — не можна просто так узяти й зайти в Мордор».
Ми швидким кроком рушили через міст, а навздогін нам лунало бурмотіння й приглушені смішки. Я озирнувся на причмелених. Упевнені, що ось зараз нас спіткає нагла й жахлива смерть, вони совалися, зручно вмощуючись, щоб краще все побачити. Бракувало тільки попкорну. Мені так і кортіло повернутися й поскидати всіх до одного в кипучу ріку.
За кілька днів нам дістанеться жир. Я не знав, що це означає, і сподівався ніколи не довідатися.
Міст круто пішов угору. Підкрадалася параноя, мене охопило погане передчуття, і серце забилося вдвічі швидше. Відчуття було таке, ніби от зараз щось каменем упаде вниз, перекриваючи нам шлях до відступу. Мені здавалося, що я — миша, яка дріботить прямісінько в пастку.
Пошепки ми обговорили свій план: Едисон прокрадається крізь ворота, а ми повертаємося в барачні нетрища й знаходимо собі якийсь непомітний закапелок, щоб там перечекати. Якщо за три години він не повернеться, то ми з Еммою самі постараємося пробратися у фортецю.
Ми наближалися до верхівки мосту, за якою повинен був відкритися маленький відрізок спуску, який досі був для нас невидимим. І тут ліхтарні стовпи закричали:
— Стій!
— Хто йде?
— Ніхто не пройде!
Зупинившись, мов укопані, ми витріщилися на них. На наш превеликий подив, то були зовсім не ліхтарні стовпи, а відтяті голови, настромлені на довгі палі. Вони були дуже страшні: обвисла сіра шкіра, вивалені з ротів язики. А проте, попри відсутність тіл з горлом і голосовими зв’язками, три голови до нас говорили. Загалом їх було вісім, попарно виставлених обабіч мосту.
Лише Едисон, здавалося, ніскілечки не здивувався.
— Тільки не кажіть, що ви ніколи не бачили голів на мостах, — сказав нам він.
— Ні кроку далі! — попередила голова ліворуч від нас. — Тих, хто без дозволу перетне міст, чекає майже певна смерть!
— Треба було казати «чекає певна смерть», — порадила голова праворуч. — «Майже» — це ні те, ні се.
— У нас є дозвіл, — на ходу збрехав я. — Я витвір, веду цих двох полонених дивних до Коула.
— Нас ніхто не попереджав, — роздратовано сказала голова ліворуч.
— Річарде, а вони тобі схожі на полонених? — спитала права голова.
— Чого не скажу, того не скажу, — відповіла ліва. — Уже багато тижнів минуло, відколи круки видзьобали мені очі.
— І тобі теж? — спитала права. — Жаль.
— Мені його голос не знайомий, я жодного витвора з таким не пригадую, — сказала ліва. — Добродію, як твоє ім’я?
— Сміт, — відповів я.
— Ха! Нема в нас ніякого Сміта! — тріумфально промовила права.
— А я новенький.
— Хвалю за спробу. Ні, навряд чи ми вас пропустимо.
— А хто нас зупинить? — спитав я.
— Та ясно, що не ми, — відповіла ліва голова. — Ми тут лише для залякування.
— Та інформування, — додала права. — Ви знали, що в мене диплом музейного дослідника? Я ніколи не хотів стати головою на мосту…
— Та нею ніхто не хоче стати, — сердито увірвала його ліва. — Жодна дитина не мріє стати, коли виросте, скривавленою мостовою головою, яка цілісінький день тільки те й робить, що залякує людей, і щоб очі їй видзьобали круки. Але життя не завжди встеляє тобі шлях трояндами, чи не так?
— Ходімо, — пробурмотіла Емма. — Усе, що вони можуть, — теревені правити.
Тож ми вирішили не звертати на них уваги й пішли вгору мостом. Кожна голова вимовила нам услід своє попередження.
— Ні кроку вперед! — закричала четверта.
— Далі ви йдете на свій страх і ризик! — заголосила п’ята.
— Здається, вони не слухають, — сказала шоста.
— Ну що ж, — безтурботно мовила сьома. — Не кажіть потім, що ми вас не попереджали.
А восьма тільки висолопила до нас товстого зеленого язика. Ми їх проминули, піднялися на вершину дуги моста, і раптом міст обірвався. Там, де мусив бути камінь, зяяло провалля завширшки двадцять футів[5], і я мало в нього не ступив. Коли я, відчайдушно розмахуючи руками, злякано поточився назад, мене підхопила Емма.
— Чортів міст недобудований! — Щоки в мене горіли від припливу адреналіну й сорому. Я чув, як сміються з мене голови й хихочуть причмелені.
Якби ми бігли, то не змогли б зупинитися вчасно і полетіли б сторчголов у прірву.
— Ти як? — спитала мене Емма.
— Я нормально. А от у нас проблеми. Як ми тепер переправимо Едисона на той бік?
— Ситуація справді неприємна, — Едисон роздратовано крокував уздовж краю урвища. — Перестрибнути, я так розумію, не зможемо?
— Без шансів, — сказав я. — Занадто далеко, навіть якщо розігнатися. Навіть із жердиною.
— Ха. — Емма озирнулася назад. — А ти дав мені ідею. Я зараз.
Вона покрокувала мостом, а ми з Едисоном тільки провели її поглядом. Біля першої ж голови вона зупинилася, взялася обома руками за палю, на яку та була настромлена, й потягнула.
Паля вийшла легко. Під гучні протести голови Емма поклала її на землю, вперлася ногою в обличчя й сильно смикнула. Паля вислизнула з голови, й та, завиваючи від люті, покотилася донизу мостом. Емма повернулася, вся світячись від тріумфу, поставила палю на край урвиська, відпустила, й та з гучним брязкотом упала містком на інший бік.
Оглянувши результат своїх зусиль, Емма насупилася.
— Ну, не Лондонський міст. — Двадцять футів завдовжки й один дюйм завширшки, трохи вигнута посередині, палиця дуже нагадувала канат для циркового акробата.
— Візьмімо ще декілька, — запропонував я.
Ми кілька разів збігали туди й назад: витягали палі й перекидали їх через провалля. А голови плювалися, сипали прокльонами й порожніми погрозами. Коли останню з них зняли з палі й вона покотилася геть, у нас був готовий маленький металевий місточок, не більше фута завширшки. Ковзкий від слизу з голів, він побрязкував з кожним подмухом легкого попільного вітерцю.
— Заради Англії! — мовив Едисон і обережно ступив на жердини.
— Заради пані Сапсан, — сказав я й рушив слідом за ним.
— Заради пташок, ідіть уже, — нетерпляче підштрикнула Емма й ступила на місток позаду мене.
Едисон дуже нас гальмував. Його маленькі лапи знай провалювалися між палицями, й ті прокручувалися, мов вали, від чого мій шлунок нажахано тріпотів. Я намагався зосередитися на тому, куди ставлю ноги, щоб не дивитися у прірву, але це було неможливо; річка, що кипіла внизу, притягувала до себе мій погляд, мов магнітом. Я зловив себе на думці про те, чи помру миттєво, якщо впаду з такої висоти, чи ще достатньо довго проживу, щоб відчути, як воно — зваритися живцем. А Едисон тим часом вирішив узагалі не йти та ліг, щоб далі сунутись, як слимак. Так ми й рухалися, дюйм за ганебним дюймом, і дісталися вже середини жердин, як раптом тріпотіння в шлунку стало гострим і замість нього виникло інше відчуття: вузла в животі, на жаль, добре мені знайомого.
Порожняк. Я намагався вимовити це вголос, але в роті зненацька пересохло; на той час, коли я зумів проковтнути слину й витиснути з себе слово, відчуття зміцніло в десять разів.
— Яка неприхильна до нас фортуна, — сказав Едисон. — Він попереду нас чи позаду?
Певності щодо цього я не мав, тому довелося прислухатися до відчуття, щоб визначити його напрямок.
— Джейкобе! Спереду чи ззаду? — прокричала Емма мені на вухо.
Спереду. Компас у животі вказував точно, але я нічого не розумів: нижній спуск моста тепер було видно аж до самих воріт, і весь той відрізок був порожнім. Там не було нікого й нічого.
— Я не знаю! — в розпачі вигукнув я.
— Тоді йдемо вперед, — вирішила Емма.
Ми вже були ближче до дальнього краю діри, ніж до ближнього; просуваючись уперед, ми б швидше зійшли з жердин. Я заштовхав якнайглибше свій страх, нахилився, взяв Едисона на руки й побіг, ковзаючись і хитаючись на хитких палях. За відчуттям, порожняк був на відстані простягнутої руки. Я вже чув, як він рохкає, прямуючи до нас із якогось невидимого закапелка попереду. Я дослухався до звуку й простежив поглядом, звідки він іде. Те місце виявилося попереду нас, але нижче рівня ніг — на зрізаному переді мосту, де в камені було вирізьблено кілька високих вузьких бійниць.
Там. Серцевина мосту була порожньою, і в мості сидів порожняк. Його тіло б нізащо не протислося в отвори в камені, зате язики могли туди пролізти запросто.
Я вже подолав місток із жердин і ступив на твердий міст, коли в мене за спиною закричала Емма. Я поставив Едисона на землю й крутнувся, якраз вчасно, щоб побачити, як язик порожняка обкрутився довкола її талії й стрімко підняв у повітря.
Вона викрикнула моє ім’я, я викрикнув: «Емма!» Язик перевернув її донизу головою й струсонув. Вона знову закричала. Нічого гіршого я в житті не чув.
Інший язик ляснув знизу по палях, і наш саморобний місток задеренчав та посипався, мов сірники, у безодню. Ще один язик ухопив Едисона, а третій гупнув мене в груди.
Задихаючись від удару, я впав на землю. Поки я силкувався перевести дух, язик ковзнув уздовж моєї талії, стиснув її й підняв мене в повітря. Інший вхопив Едисона за задні лапи. Одна мить — і всі ми безпорадно теліпалися в повітрі головами донизу.
Кров шугонула мені в голову, й перед очима потемніло. Я чув, як гавкає Едисон — він намагався куснути язик.
— Не треба, він тебе кине! — крикнув я, але він не послухався.
Емма теж нічим не могла зарадити; якби вона припалила язик, що стискав її талію, порожняк би її впустив у прірву.
— Джейкобе, говори з ним! — заволала вона. — Примусь його зупинитися!
Я вигнувся, щоб роздивитися вузькі віконця, крізь які пролізли язики. Його зуби вгризалися в кам’яну поперечину. Витрішкувато дивилися голодні чорні очі. Ми висіли, наче фрукти на товстих чорних стеблах, а внизу роззявила пащу прірва.
Я спробував заговорити його мовою.
— ОПУСТИ НАС! — закричав… але слова вийшли нашими.
— Ще раз! — дзявкнув Едисон.
Я заплющив очі й уявив, як порожняк виконує мій наказ. А потім спробував знову.
— Постав нас на міст!
Знову по-нашому. Це був не той порожняк, з яким я познайомився, з яким годинами базікав, поки він був знерухомілий, вмерзлий у кригу. Мій зв’язок з цим новим, незнайомцем, був дуже слабким і ненадійним. Порожняк неначе відчув, що я намацую ключ до його мозку, бо зненацька підсмикнув нас догори, наче розкручуючи, щоб жбурнути у прірву. Я мусив з ним зв’язатися, хоч якось, негайно, бо…
— СТОП! — заволав я, зриваючи голос… і цього разу назовні вирвалося утробне дряпання порожнячої.
Ми сіпнулися й зависли в повітрі. Декілька секунд просто висіли, погойдуючись, наче простирадла на легенькому вітерці. Мої слова мали ефект, проте недостатній. Я лише спантеличив чудовисько.
— Не можу дихати, — прохрипіла Емма. Язик стискав її занадто міцно, і обличчя в неї побагровіло.
— Постав нас на міст, — наказав я — знову порожнячою! — і слова пазурами дряпали мені горло, коли я їх промовляв. Кожен вибух порожнячої звучав так, наче я викашлював скобки для степлера.
Порожняк щось невпевнено прохрипів. На мить відчувши оптимізм, я подумав, що він справді мене послухається, виконає наказ. Та враз він струсонув мною вгору-вниз, швидко й сильно, наче рушник витрушував.
Перед очима все попливло й ненадовго стало чорним. Коли я прийшов до тями, то мій язик занімів, а в роті відчувався присмак крові.
— Скажи йому, хай нас поставить! — кричав мені Едисон. Але говорити я майже не міг.
— А намааюшя, — пробелькотів я. Закашлявся і сплюнув кров’ю. — Поав аш а еую, — ламаною англійською сказав я. — Поав аш…
Я зупинився, переорієнтував свій мозок. Набрав повні легені повітря.
— Постав нас на міст, — шорсткою порожнячою наказав монстру я.
Повторив ще тричі, в надії, що ці слова дійдуть до якоїсь заглибини в рептилячому мозку тварюки.
— Постав нас на міст. Постав нас на міст. Постав нас на…
Зненацька порожняк закричав — гучно й до болю в зубах страшно. Він підтягнув мене до отворів у мості, своїй в’язниці, й гаркнув знову, обляпуючи мені обличчя чорною слиною. А потім він підняв нас усіх трьох догори й пожбурив назад, туди, звідки ми прийшли.
Наш політ перевертом у повітрі, здавалося, тривав цілу вічність. Я не сумнівався, що ми падаємо назустріч своєму фатуму. А тоді моє плече зустрілося з твердим каменем моста, і ми покотилися, ковзаючи, його схилом донизу.
На диво, але ми були живі. Побиті, однак притомні, і всі наші кінцівки були на своїх місцях. Ми скотилися донизу гладеньким мармуровим мостом, налетіли на купу голів унизу, розкидали їх і, нарешті, спинилися. Тепер вони оточували нас звідусіль та в’їдливо глузували, поки ми обтрушувалися й приходили до тями.
— І знову здрастуйте! — вигукнула найближча до мене макітра. — Нас дуже потішили ваші крики жаху. У вас такі потужні легені!
— Чому ви нам не сказали, що в проклятущому мості підстерігає порожняк? — Я, погойдуючись, спробував сісти рівно. У всьому тілі палахкотів біль: пекли подряпані руки, обдерті коліна, боліло плече, яке я, швидше за все, вивихнув.
— А хіба це цікаво? Набагато краще, коли це сюрприз.
— Здається, Лоскотун вас полюбив, — докинула інша голова. — Попередньому відвідувачу він ноги відгриз.
— Це ще що, — сказала голова з блискучою сережкою-кільцем у вусі, як у пірата. — Якось я бачив, як він обв’язав одного дивного мотузкою, на п’ять хвилин опустив його в річку, потім підняв і з’їв.
— Дивний аль-денте[6], — з повагою промовила третя голова. — Наш Лоскотунчик — гурман.
Ще не зовсім готовий зіп’ястися на ноги, я проповз кілька футів, які відділяли мене від Емми та Едисона. Вона сиділа, потираючи голову, а пес обережно переносив вагу тіла на ушкоджену лапу.
— Ну як ви? — спитав я.
— Я добряче забилася головою, — відповіла Емма й здригнулася, коли я відгорнув їй волосся, щоб подивитися, звідки тече цівка крові.
Едисон підняв догори лапу, що безсило висіла.
— Боюся, вона поламана. Я так розумію, ти не міг попрохати ту звірюку поставити нас обережненько.
— Дуже смішно, — скривився я. — А так, якщо подумати, чому я просто не наказав йому повбивати всіх витворів і визволити наших друзів?
— Та, власне, я теж про це думала, — мовила Емма.
— Я жартую.
— А я — ні, — сказала вона. Я промокнув її рану манжетою сорочки, і Емма різко втягнула повітря крізь зуби та відштовхнула мою руку. — Що там сталося?
— Я думаю, порожняк мене зрозумів, але мені не вдалося змусити його підкоритися. З цим порожняком у мене немає такого зв’язку, який я маю, тобто мав, з іншим.
Той звір був мертвий, його розчавило мостом, і він, імовірно, втопився. І зараз я трохи про це шкодував.
— А як ти встановив зв’язок з тим першим? — спитав Едисон.
Я швиденько переказав їм, як знайшов порожняка вмерзлим по очі в кригу, і за ту ніч, яку ми провели в дивній, майже інтимній атмосфері спілкування, я, очевидно, зумів зламати код доступу до життєво важливої частини його мозку.
— Якщо в тебе не було зв’язку з порожняком у мості, — задумливо промовив Едисон, — то чому він нас не вбив?
— Може, я його збентежив?
— Ти мусиш бентежити його краще, — різко промовила Емма. — Нам треба переправити Едисона на той бік.
— Краще? Як, уроки брати, чи що? Наступного разу, коли ми підійдемо ближче, та тварюка нас повбиває. Треба знайти іншу переправу.
— Джейкобе, іншої немає. — Емма відкинула пасмо брудного волосся, що лізло їй в очі, і пильно подивилася на мене. — Переправа — це ти.
І тільки-но я відкрив рота, щоб захриплим своїм голосом висловити контраргументи, як відчув пекучий біль ззаду і з вереском підскочив. Одна з голів укусила мене в дупу.
— Ти чого?! — закричав я, потираючи вкушене місце.
— Настроми нас на палі, щоб усе було в такому вигляді, в якому ви нас знайшли. Вандали! — обурено сказала вона.
Спересердя я розмахнувся ногою і копнув її, щоб полетіла якнайдалі, і вона покотилася в юрбу причмелених. Після цього всі голови розкричалися й стали лаяти нас на всі заставки, а їхні щелепи активно рухалися, і від цього голови каталися по землі. Видовище було абсолютно гротескне. Я в боргу не залишився — облаяв їх у відповідь і ногами позасипав попелом їхні відразливі обличчя з натягнутою шкірою. Я збивав куряву, поки вони всі не почали нею плюватися й давитися. І раптом у повітрі пролетіло щось мале та кругле і ляпнулося мені в спину.
Гниле яблуко. Я рвучко розвернувся й став обличчям до причмелених.
— Хто це кинув?
Вони загиготіли, як наркомани під кайфом, тихо і з форканням.
— Вертайтесь туди, скудова пришвендяли! — прокричав один з них.
Мені й самому це вже здавалося не такою вже й невдалою ідеєю.
— Та як вони посміли, — прогарчав Едисон.
— Не зважай, — спробував я його заспокоїти, бо мій гнів уже вщухав. — Давай просто…
— Як ви смієте! — побагровівши від люті, закричав Едисон і піднявся на задні лапи. — Чи ж ви не дивні? Зовсім сором розгубили? Ми намагаємося вам допомогти!
— Дайте пляшечку чи йдіть до біса! — сказала жінка, вбрана в лахміття.
Едисон весь аж тремтів од обурення.
— Ми намагаємося вам допомогти, — знову повторив він, — а ви осьде — осьде ви! — поки наших людей мордують, наші контури перевертають догори дриґом, ви спите під брамою у ворога! Та ви кидатися на неї повинні! — Пораненою лапою він показав на них. — Ви всі зрадники! Клянуся вам, настане той день, коли я побачу, як вас притягнуть на Раду імбрин і покарають згідно з їхнім вироком!
— Ну все, все, не витрачай на них усі свої сили. — Хитаючись, Емма піднялася на ноги. І тут їй у плече поцілила гнила капустина та ляпнулась, розпластана, на землю.
Після цього Еммин терпець урвався.
— Тут, я бачу, комусь кортить попрощатися зі своїм носом! — закричала вона й змахнула до причмелених рукою, на якій сичали язики полум’я.
Ще під час промови Едисона я бачив, як про щось по- змовницькому перешіптувалася групка причмелених. А тепер вони рушили на нас, виставивши вперед тупу зброю. Відчикрижену гілку. Шматок труби. Ця сцена нічого доброго не віщувала.
— Ви нам набридли, — ліниво тягнучи слова, промовив чоловік із синцями на обличчі. — Ми вкинемо вас у річку.
— Хотіла б я на це подивитися, — зашипіла Емма.
— А я б не хотів, — сказав я. — Нам краще піти.
Їх було шестеро проти нас трьох, а наша фізична форма залишала бажати кращого: Едисон кульгав, у Емми по обличчю текла кров, а я через ушкоджене плече не міг підняти праву руку. Але чоловіки вже розійшлися півколом і наближалися до нас. З наміром загнати нас у прірву.
Емма озирнулася на міст, потім глянула на мене.
— Ну давай. Я знаю, що ти зможеш нас перевести. Спробуй ще раз.
— Ем, я не зможу. Не зможу. І я не прибіднююся.
Так і було. Я не мав у собі сили контролювати того порожняка, принаймні поки що, і знав про це.
— Якщо хлопець каже, що не здатен, я схильний йому вірити, — промовив Едисон. — Ми повинні знайти якийсь інший вихід.
— Наприклад? — сердито пирхнула Емма. Подивилася на Едисона. — Ти зможеш бігти? — Перевела погляд на мене. — А ти битися зможеш?
Відповідь на обидва запитання була однаковою. Ні. Я розумів, що вона має на увазі. Наші варіанти стрімко вивітрювалися.
— У такі миті, як ця, — велично проказав Едисон, — мій рід не б’ється. Ми вражаємо красномовством! — І ставши обличчям до чоловіків, він звернувся до них гримким голосом: — Браття дивні! Закликаю до вашого розуму! Дозвольте мені сказати декілька слів!
Вони не звернули на нього ні найменшої уваги. Відрізаючи нам усі шляхи до відступу, змушували нас задкувати до прірви. Емма зробила найбільшу вогненну кулю, на яку була здатна, а Едисон скиглив щось про те, як лісові тварини живуть у злагоді, то чому ми не можемо? «Подумайте про звичайного їжака та його сусіда, опосума… хіба вони марнують сили на те, щоб заганяти один одного в прірви, коли їм загрожує спільний ворог — зима? Ні!»
— Він геть схибнувся, — відзначила Емма. — Закрий пельку і вкуси когось із них!
Я роззирнувся в пошуках чогось придатного для бою. Єдиними твердими предметами в межах досяжності виявилися голови. Тож я підняв одну з них за жалюгідний останній жмутик волосся.
— Тут десь є інша переправа? — заволав я їй в обличчя. — Швидко кажи, бо в річку кину!
— Іди до дідька! — злостиво процідила голова й спробувала вхопити мене зубами.
Я пожбурив нею в чоловіків, незграбно, лівою рукою. Але вона впала, не долетівши до мішені. Я понишпорив у пошуках іншої голови, підняв її й повторив запитання.
— Звісно, є, — глузливо скривилася голова. — У автов’язі! Хоча на вашому місці я б краще ризикнув пройти повз порожняка під мостом…
— Що таке автов’яз? Кажи, бо зараз і ти полетиш!
— Це те, що вас зараз зіб’є, — відповіла голова, і раптом удалині пролунали постріли — бам, бам, бам, — повільно й вивірено, немов попередження. Враз чоловіки, що на нас наступали, зупинилися й розвернулися, щоб подивитися на дорогу.
У наш бік з гуркотом котилося щось велике й квадратне, напіввидиме крізь хмару попільної куряви. Загарчав великий двигун, переходячи на нижчу передачу, і з чорноти вигулькнула вантажівка. То була сучасна машина військового призначення, армована, з усіма прибамбасами й шинами в половину людського зросту. За кабіною розташовувався куб без вікон, і біля його бортів обабіч стояли двоє витворів-автоматників у бронежилетах.
І щойно вона з’явилася, причмелених охопила шалена радість. Вони сміялися, зойкали від щастя, махали й заламували руки, наче вцілілі в кораблетрощі на безлюдному острові, що сигналять літаку, який пролітає в них понад головами. Про нас усі геть-чисто забули. Нам випала гігантська золота можливість, і проґавити її ми наміру не мали. Я викинув відтяту голову, підхопив Едисона лівою рукою і слідом за Еммою притьмом побіг геть з дороги. Ми могли б не зупинятися — подалі від Кіптявої вулиці, кудись у безпечніші квартали Диявольського Акра. Однак перед нами нарешті опинився наш ворог у плоті, і те, що відбувалося зараз чи повинно було відбутися невдовзі, вочевидь мало велике значення. Ми спинилися недалеко, на узбіччі, й спостерігали з ненадійного сховку, який давали спалені дерева.
Вантажівка пригальмувала, і її оточила юрба, плазуючи, жебраючи — пляшечку, суулі, амбро, хоч краплинку, хоч на язик, будь ласочка, пане. Відразливі у своєму обожуванні цих різників, вони хапали солдатів за одяг і взуття, а натомість діставали копняки чоботами зі сталевими носками. Я не сумнівався, що зараз витвори почнуть стріляти чи натиснуть на газ і почавлять цих дурнуватих, що наважилися стати між ними та мостом. Та сталося неочікуване: вантажівка спинилася, й витвори заходилися викрикувати вказівки. Шикуйсь у шеренгу, ось тут, дотримуйтесь порядку, бо нічого не отримаєте! Люди з натовпу ставали у стрій, наче знедолені — в чергу по хліб, забиті й неспокійні в передчутті того, що вони мають отримати.
Без попередження Едисон заборсався, щоб я спустив його на землю. Я спитав, що сталося, але він тільки повискував і борюкався сильніше. Вираз у нього при цьому був такий відчайдушний, наче він натрапив на значний слід. Емма притиснула його, але він і від неї визволився та встиг сказати: «Це вона, це вона — це пані Королик», перш ніж я зрозумів, що «автов’яз» — це скорочено від «авто для в’язнів» і що вантаж у велетенській вантажівці витворів майже напевно складається з людей.
І тут Едисон мене вкусив. Я зойкнув і пустив його, а він миттєво цим скористався та чкурнув геть. Емма вилаялася, я крикнув: «Едисоне, не треба!» Але все було марно: його вже вів інстинкт, непогамовний рефлекс вірного пса, що хоче захистити свого хазяїна. Я кинувся за ним, але промазав і розтягнувся на землі, бо він був навдивовижу спритним як на істоту, яка могла бігати лише на трьох лапах. А потім Емма підняла мене, й разом ми побігли за ним, полишили свій сховок і вилетіли на дорогу.
Була така скороминуща мить, коли я подумав, що ми встигнемо його впіймати, що солдатів оточує юрба, а самі причмелені занадто зайняті й нас не помітять. І все могло так і вийти, якби на півдорозі через дорогу Емму не спіткало відкриття. Вона помітила на задньому борті вантажівки двері. «Двері з замками, які можна розплавити. Двері, які можна відчинити», — напевно, подумала вона (я зрозумів це з того промінчика надії, який освітив її обличчя). І проминула Едисона, навіть не намагаючись його зловити, та вибралася на бампер вантажівки.
Пролунали крики наглядачів. Я спробував ухопити Едисона, але він вислизнув і заховався під вантажівкою. Емма вже взялася плавити клямку на одних дверях, але тут перший наглядач змахнув своєю гвинтівкою, наче бейсбольною биткою. Він поцілив їй у бік, і вона звалилася на землю. Я кинувся до наглядача, ладний зробити з ним усе, що тільки зможу однією рукою, але хтось поставив мені підніжку, я гепнувся на хворе плече, і мене прошила блискавка болю.
Почувши крик наглядача, я підвів погляд, побачив, що він втратив зброю і махає пораненою рукою, а потім підстрибом біжить у божевільний кипучий вир тіл. Причмелені оточили його: тепер вони вже не благали, а вимагали, погрожували, шаленіли… I тепер десь там у котрогось із них була його зброя. У паніці він щосили махав іншому витвору обома руками над головою: «Визволи мене!»
Я насилу звівся на ноги й побіг до Емми. Інший наглядач пірнув у юрмисько. Він стріляв у повітря, аж поки не витяг свого напарника й разом вони не повернулися до вантажівки. Тієї ж миті, як їхні ноги опинилися на підніжках, вони постукали долонями об борт, і двигун заревів. І коли він рушив у бік мосту, здіймаючи шинами-монстрами хмари гравію та попелу, я дотягнувся до Емми.
Я стиснув її руку, щоб самому переконатися, що вона досі ціла.
— У тебе кров, — сказав я, — багато. — Хоча це була дуже кострубата констатація факту, проте я не вмів ліпше висловити всю свою тривогу через те, що їй боляче, що вона шкутильгає, а з рани на голові ллється у волосся кров.
— Де Едисон? — замість відповіді сказала вона. Та не встигло «я не знаю» зірватися з моїх губ, вона перебила: — Треба бігти за ними. Це наш єдиний шанс!
Ми подивилися на вантажівку, яка вже була біля моста, й побачили, як наглядач вистрелив у двох причмелених, які їх переслідували. Ті попадали, звиваючись, на землю, і я зрозумів, що вона помиляється: наздогнати вантажівку не можна було ніяк і переправитися через міст теж. Цей задум був безнадійним. І причмелені вже теж це зрозуміли. Коли попадали їхні друзяки, я відчув, як їхній відчай переростає в лють. І за лічені секунди та лють обернулася проти нас.
Ми хотіли втекти, але опинилися в повному оточенні. Юрба викрикувала, що ми «все зіпсували», що тепер вони «спровадять нас на той світ», що ми заслуговуємо здохнути. На нас градом посипалися удари, ляпаси, штурхани, чиїсь руки смикали нас за волосся й дерли на нас одяг. Я намагався захистити Емму, але скінчилося все тим, що вона захистила мене, принаймні на кілька секунд. Вона розмахувала руками й обпікала всіх, до кого могла дотягтися. Та навіть її вогню не до снаги було відігнати їх від нас, і удари сипалися без упину, аж поки ми не попадали на землю й не поскручувалися в клубки, затуляючи обличчя руками. Звідусіль на нас напливали хвилі болю.
Я був майже впевнений, що помираю чи що сплю, бо почув тієї миті спів. Гучний бадьорий хор виводив «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків!» — та тільки кожен рядок супроводжувався роздаванням смаковитих стусанів і відповідними до них криками. «Як (ЛЯСЬ!) весело збивати шибеницю, довічну розраду (ХРЯСЬ!) всіх вішальників!»
Після кількох рядків і кількох хряскотів удари на нас сипатися перестали і натовп боязко відступив, щось сердито побуркуючи. Крізь запону крові й піску, що застеляла мені очі, я розрізнив фігури п’ятьох кремезних теслярів. На поясах у них висіли інструменти, а в руках вони здіймали молотки. Вони проклали собі клин крізь юрбу, оточили нас колом і роздивлялися тепер із сумнівом, неначе ми — чудернацькі риби, яких вони не очікували побачити у своїх сітях.
— Це вони? — почув я від одного з них. — Кузене, якісь вони пошарпані.
— Ну, звісно, вони! — відповів інший. Голос у нього був глибокий, як сирена в тумані. І знайомий.
— Це Шарон! — закричала Емма.
Я насилу зміг поворухнути рукою, щоб протерти одне око від крові. Він стояв просто перед нами, височів у чорній мантії на повен свій зріст. Раптом мені схотілося розсміятися чи хоча б спробувати. Ще ніколи в житті я так не радів появі такої потвори. Шарон щось виловив зі своєї кишені — маленькі скляні пляшечки — й, здійнявши їх над головою, закричав:
— ГЕЙ, ВИ, ХВОРІ МАВПИ, У МЕНЕ ТУТ Є ТЕ, ЧОГО ВИ ТАК ХОЧЕТЕ! ЗАБИРАЙТЕ І ДАЙТЕ ЦИМ ДІТЯМ СПОКІЙ!
І з цими словами він жбурнув флакончики на дорогу. Юрба потоком ринула за ними. Вони зойкали й кричали, ладні роздерти одне одного на шматки, аби дістатися свого скарбу. І раптом біля нас лишилися тільки теслі, трохи пом’яті після штовханини, проте без єдиної подряпини. Вони з почуттям виконаного обов’язку засунули свої молотки за пояси. А Шарон легкою ходою наблизився до нас, простягаючи вперед білу, мов сніг руку, і сказав:
— Ви що собі думали, коли отак узяли і втекли? Я ж місця собі від хвилювання не знаходив!
— Це правда, — підтвердив один з теслярів. — Він був сам не свій. Примусив нас шукати вас усюди.
Я спробував сісти рівно, але мені це не вдалося. Шарон нависнув над нами й роздивлявся нас так, наче вбиту тварину при дорозі.
— Ви цілі? Йти зможете? Що, в біса, ці нечестивці з вами зробили? — Його тон нагадував щось середнє між розлюченим сержантом на стройовій підготовці й стурбованим батьком.
— Джейкоб поранений, — хриплим голосом промовила Емма. «Ти теж», — хотів сказати я, але язик мене не слухався. Скидалося на те, що вона права: голова була важкою, мов камінь, а зір нагадував перебої з супутниковим сигналом: картинка то була чіткою, то зникала взагалі. Шарон підняв мене з землі й поніс на руках (він виявився значно міцнішим, ніж виглядав). Мені раптом сяйнула одна думка, яку я спробував висловити уголос:
— Де Едисон?
У мене в роті наче каша була, але якимось незбагненним чином Шарон мене зрозумів. І, повернувши мою голову в бік мосту, відповів:
— Там.
Здаля видавалося, що вантажівка летить у повітрі. Невже то мій струшений мозок викидав коники?
Ні. Тепер я добре бачив: вантажівку переносив через провалля своїми язиками порожняк.
Але де ж Едисон?
— Там, — повторив Шарон. — Знизу.
Під вантажівкою звисали дві задні лапи й коричневе тільце. Едисон, хитрий чортяка, вхопився за якусь деталь ходової зубами і поїхав. І коли язики поставили вантажівку на дальньому боці моста, я подумав: «Хай тебе Бог береже, безстрашний песику. Тепер тільки на тебе надія».
А потім усе попливло перед очима, і світ полетів назустріч темряві.