ВІльні малолюдці

Розділ 8

— Поза сумнівом, вона має дар Першого Погляду, — почувся голос Вільяма десь позаду, коли Тіфані роздивлялася край Королеви. — Вона все бачить наскрізь.

Під бруднувато-білим небом, скільки око сягало, лежав сніг. Здавалося, що Тіфані опинилася всередині м’ячика для пінг-понгу. Тільки чорні стовбури і витке гілля дерев, розкиданих то тут, то там, вказували на те, де закінчується земля, а де починається небо…

…і ще сліди копит. Вони рясніли на снігу аж до чорнодеревого лісу, вкритого шапкою снігу.

Холод голками впинався в шкіру.

Тіфані глянула додолу і побачила, як Нак Мак Фіґлі, по пояс у снігу, пробиралися крізь ворота. Вони йшли мовчки. Дехто оголив шабелини.

Вони не сміялися і не жартували. Вони пильнували.

— Гаразд, — озвався Пограбуйко. — Файно є. Чекай нас ту, і ми приведемо твого малого. То раз плюнути.

— Я з вами! — випалила Тіфані.

— Нє, келда не ходе…

— А я — ходю! — вигукнула Тіфані, здригаючись від холоду. — Тобто, піду! Це ж мій брат. До речі, а де це ми?

Пограбуйко глянув на білясте небо. Сонця видно не було.

— Ми на місці, — сказав він. — Тож вже можна сказати. Це те, що ви називаєте Дивокраєм.

— Це Дивокрай? Та не може такого бути! На малюнках він не такий. В Дивокраї такі… деревця, квітки і сонечко! І ще — передзвін срібних дзвоників! Товстощокі малюки в комбінезонах трублять у ріжки! Крилаті істотки літають! Я бачила на малюнках…

— Не все ту було так, як зара, — відрубав Пограб. — І ти з нами не йдеш. Бо ти неозброєна, ось так.

— А чим це моя сковорідка не догодила? — спитала Тіфані.

Щось бемкнуло її по литках. Тіфані озирнулась і побачила, як Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока переможно її тримає.

— Ага, фест пательня, — буркнув Пограб. — Але ту треба мати шабелину із громованого заліза! То є офіційна загарбницька зброя для вторгнення у Дивокрай.

— Сковорідкою я користуюся вправно, — сказала Тіфані. — І я…

— Тривога! — верескнув Дурноверхий Вулі.

Вдалині Тіфані розгледіла валку чорних цяток. А тим часом хтось видряпався їй догори по спині і виліз з ногами на голову.

— Це чорні псиська, — оголосив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Їх тьма- тьмуща!

— Від псиськів не втечеш! — закричала Тіфані, хапаючи сковорідку.

— Та й не треба, — сказав Пограб. — З нами ж співець! Тільки ти вушка затули краще…

Вільям, втупившись у песячу зграю, що наближалася до них, повідкручував рурки з мишиці і поскладав їх у торбу, що висіла в нього на плечі.

Собаки вже були дуже близько. Тіфані чітко бачила їхні гострі, як леза, ікла та вогняні очі.

Неквапом Вільям витяг з торби коротші та менші сріблясті рурки і поприкручував їх до мишиці. Спокійно і виважено, він і не думав метушитися.

Тіфані міцніше взялася за держак сковорідки. Пси не гавкали. Краще б вони валували — було б не так моторошно.

Вільям вклав мишицю під пахву і подув щосили, аж міх напнувся.

— Я вам заграю, — оголосив він, коли собаки підійшли так близько, що Тіфані бачила, як слина капає їм з пащ. — Невмир-р-рущу пісню, «Кор-р-роль під водою».

Всі як один Нак Мак Фіґлі покидали шабелини і позатуляли долонями вуха. Вільям приклав мишицю до уст, притупнув ногою раз чи двічі і заграв — акурат тоді, коли пси намірилися стрибнути на Тіфані. І тоді все сталося нараз. Тіфані зацокотіла зубами, тобто зуби зацокотіли самі. Сковорідка завібрувала і впала додолу. Собацюра, що хотів було на неї плигнути, беркицьнув назадгузь, а очі його розбіглись у різні боки.

Гончакам не було діла до малолюдків. Пси вили. Ганялись за своїми хвостами. Перекидались по снігу. Спотикались і буцались. Зграя безжальних захеканих убивць обернулась на купку нещасних тварин, що крутились, вертілись і намагались виплигнути з власних шкур.

Сніг розтав довкола Вільяма. Щоки його розчервонілися від напруги. Все навколо парувало.

Нарешті він вийняв рурку з рота. Гончаки, що борюкалися в болоті, попіднімали голови. А тоді всі як один підібгали хвости і повтікали чимдуж.

— Ну що ж, теперка вони знают, що ми ту, — сказав Пограб, втираючи сльози.

— Со се буво? — спитала Тіфані, перевіряючи, чи всі зуби на місці.

— Мелодія болю, — пояснив Пограбуйко. — Ти її не чуїш, бо то є дуже високі звуки, а песики чуют. І гулова їх від того болит. А тепер час рушати, а то вона ще когось пришле.

— Королева їх прислала? Але ж вони наче з нічного жахіття явились! — вигукнула Тіфані.

— Ая, — сказав Пограбуйко. — Вони звідти і є.

Тіфані глянула на Вільяма-співця. Він незворушно міняв рурки в мишиці. Він їй підморгнув.

— Нак Мак Фіґлі дуже сер-р-рйозно ставляться до музики, — додав він. А тоді він кивком вказав на сніг.

Коло самих ніг Тіфані лежав жовтий цукровий ведмедик, стовідсотково хімічний.

Сніг довкола Тіфані танув.

Двоє малолюдків завиграшки підняли Тіфані і понесли засніженим полем. Позаду вервечкою тяглися фіґлі.

Сонця не було. Навіть у найпохмуріший день можна розгледіти, де має бути сонце на небі. А тут — нічого. І ще тут було щось таке дивне, що Тіфані ніяк не могла осмислити й описати. Тут було наче не по-справжньому. Вона не могла пояснити це відчуття, але щось не так із обрієм. Здавалося, що він так близько, що от‑от торкнешся до нього рукою, химерно так.

І все якесь… незавершене. От візьмімо дерева в тому лісі попереду. «Дерево як дерево, — думала вона. — Зблизька чи здалека — дерево та й годі. Кора, гілля, коріння. І, навіть якщо дерево цяткою видніється здалеку, то ти і так знаєш, що воно там».

Тут усе не так. Тут, здавалося, це і є цятки, а коріння і пагони виростають, коли наближаєшся. Наче ті цятки собі думають:

— Увага! Хтось іде! Прикидаємося справжніми деревами!

Це наче бути всередині картини, автор якої не особливо пильнував за достовірністю зображення предметів на другому плані, натомість швиденько домальовував ті місця, на які падає погляд. Повітря було холодне і застояне, ніби у старому погребі. Все потьмяніло, коли вони наблизилися до лісу. Поміж дерев він віддавав синювато-моторошним.

«Пташок нема», — подумала Тіфані.

— Стійте! — гукнула вона.

Малолюдки поставили її на землю. Пограб зауважив:

— Не тре ту вештатисі. Треба йти!

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той заморгав від сліпучого снігу.

— О, курди бальони! — пробубнів ропух. — То недобре. Я маю бути в сплячці.

— Чому тут усе таке… дивне?

— То питання не до мене, — відповів ропух. — Я бачу сніг, я бачу кригу, я чую, що замерзну і помру. Я прислухаюся до моєї внутрішньої ропухи.

— Та не так уже й холодно!

— А мені… холодно, — ропух заплющив очі. Тіфані зітхнула і посадила його назад до кишені.

— Я тобі зара розкажу, де ми є, — сказав Пограбуйко, скануючи місцевість. — Ти знаєш тих маленьких гидких істоток, шо впиваються вівці в шкіру і ссут кров, а тоді самі відпадают? От цей во світ такий самий, як вони.

— Як кліщ? Паразит такий? Кровопивця?

— Ая, він. Він собі снує довкола, поки не найде слабе місце, на яке б ніхто не подумав, і відчиняє браму. Крулева шле своїх посіпаків. Аби ті грабували світ. Ну там, комори спустошити, худібку поцупити…

— Але ми кулись любили красти куровки, — перервав Дурноверхий Вулі.

— Вулі, — сказав Пограб, недвозначно зиркаючи на шабелину, — памітаєш, я тобі казав, аби ти хоч іноді думав троха перед тим, як роззявити того свого діравого шлапака, що в тебе замість писка?

— Було таке.

— Ото треба було думати.

Пограб повернувся до Тіфані і несміливо глянув на неї:

— Ая, ми були найліпші з найліпших Крулевиних посіпак, — сказав він. — Люди навіт полювати не ходили, так сі нас бояли. А їй всьо було мало. Вона хтіла ше і ше. Ми їй казали, шо то є неґречно — красти останнього пацика в старої панюсі, чи там відбирати востатнє в голодних. Фіґлям но тілько дай вкрасти золоте горнє в богача, а от брати горнє, де старий тримає свої вставні зюби — то вже красно дякую, то є встид і сором. Нак Мак Фіґлі любят битисі і грабувати, то в них не відбереш, але хто б то бивсі і оббирав бідаків?

Тіфані стояла край тінистого лісу і слухала розповідь про маленький світ, де ніщо не росте, не сяє сонце і де все, що є, взяте деінде. Це світ, що бере, але взамін віддає лиш страх. Він нападав: люди не висовувалися з ліжок, коли поночі чули дивні звуки, бо знали, що спробуй-но дати відсіч, і Королева вторгнеться в їхні сни.

Тіфані не зовсім розуміла, як вона це робить, але розуміла, що це вона насилає гончаків і вершників без голови. Сни були… майже реальними. Королева могла зробити сни… ще реальнішими. Робиш крок назустріч і розчиняєшся в них. А як не встигнеш прокинутись, поки чудовиська запопадуть…

Посіпаки Королеви відбирали не лише їжу. Іноді вони викрадали й людей…

— Наприклад, дударів, — сказав Вільям-співець. — Розумієш, казкові істоти не вміють грати. Вона викрадала тих, хто вмів грати.

— І дітей вона теж краде, — додала Тіфані.

— Ая. Твій малий — не перший, — підтвердив Пограбуйко. — Ту ніхто не смієсі і не бависі, як бачите. Вона думає, що діти тому зарадят.

— Стара келда сказала, що Королева не завдасть шкоди малому, — сказала Тіфані. — Правда ж?

Нак Мак Фіґлі не вміють нічого приховувати, вони — як розгорнута книжка. Книжка з малюнками про Песика-Плямчика і Червоний М’ячик, тексту там небагато — одне-два короткі речення на сторінку. В них усе було написано на обличчі і от зараз теж:

— Абодайго, хоч би вона не питаласі про то, шо ми не хочемо розповідати…

— Правда чи ні? — повторила запитання Тіфані.

— Ая, — відповів Пограб поволі. — Вона тобі не збрехала. Крулева намагаєсі бути доброю, але вона не знає як. Вона ж ельф. До людей їм діла нема.

— А що буде, якщо ми його не повернемо назад?

І знову на обличчях фіґлів було написано «ну навіщо ці питання, га».

— Повторюю питання… — сказала Тіфані.

— Наважуся пр-р-рипустити, що вона його відпустить, — відповів Вільям. — І він буде все ще малям. Тут же ніщо не р-р-росте. Ніхто не дор-р-рослішає.

— То він у безпеці?

Пограбуйкові слова застрягли в горлі, а те, на що він спромігся, було схоже на «ая», що бореться із мозком, який натомість хотів би сказати «ні».

— Ану швидко кажіть, що ви приховуєте! — вигукнула Тіфані.

Дурноверхий Вулі заговорив першим:

— Та чимало всього, — сказав він. — Наприклад, те, що свинець закипає при…

— Чим далі вглиб краю, тим повільніше тут йде час, — випалив Пограб. — Роки минають як дні. Не мине й декількох місяців, як твій малий набридне Крулеві. А тут, де час повільний і тєжкий, декілька місяців — то сама розумієш… Коли він вернесі у світ смертних, ти вже будеш бабця старенька, а може, тебе і не буде. Якби в тебе були дітиска, то ти їх попередь, шоб трималися подалі від малого заслиненого вар’ята, шо гоне пагорбами і просе цюців, бо то їхній вуйцьо Погіршай. Але і то не найгірше, нє. Якщо довго жити уві сні, то можна з’їхати з котушок: то вже не так легко прокинутисі і включитисі в нормальне життя…

Тіфані витріщилася на нього, не вірячи власним вухам.

— Таке вже тр-р-раплялося р-р-раніше, — сказав Вільям.

— Я його поверну додому, — тихо мовила Тіфані.

— В тому ми сі не сумніваємо, — відповів Пограб. — І ми з тобов: куди ти, туди й ми. Нак Мак Фіґлі ніц не бояться!

Фіґлі радісно заволали, але синява курява поглинула радісний клич, принаймні, так здалось Тіфані.

— Крім правників, — встиг втулити свої дві слові Дурноверхий Вулі, перш ніж Пограб затулив йому рота.

Тіфані відшукала сліди копит і пішла вслід.

Вона йшла і спостерігала, як дерева на очах стають усе справжнішими і справжнішими, а тоді вона озирнулась.

Нак Мак Фіґлі йшли слід-у-слід за нею. Пограб підбадьорливо їй кивнув. Сліди її ніг обернулись на ямки в снігу, а довкола них поросла трава.

Ці дерева діяли їй на нерви. Те, як усе довкола змінювалося, лякало її чи не більше, ніж усілякі чудовиська. Чудовисько можна вгатити сковорідкою, а ліс — ні. А їй так кортіло когось добряче гепнути…

Тіфані спинилась і відгорнула сніг з коріння — на якусь мить там, під сподом, не було нічого, окрім сірості. На очах коріняки розростались і набували барви. А тоді все завмерло, наче так було завжди.

Ось це лякало набагато сильніше, ніж гончаки.

Гончаки — це просто собі чудовиська. Їх можна побороти. А ось це… аж моторошно…

Тіфані вирішила копнути глибше і дати хід Заднім Думкам. Вона відчувала, як у ній проростає страх — шлунок обернувся на розпечено-червоний згусток, брови спітніли. Але це… нелогічно. Вона спостерігала за своїм страхом, а отже, якась частка її «я» не боялася.

Проблема в тому, що ноги якраз належали до того лякливого «я». Тож треба пильнувати.

І ось тут усе пішло коту під хвіст. Страх її здолав: вона у чужому світі, навколо чудовиська, за нею хвостиком плентається сотня маленьких блакитних злодіїв. І… чорні псиська. Вершник без голови. Чудовиська в річці. Вівці літають по полю. Голоси з-під ліжка…

Її охопив жах. Але це б не була Тіфані, якби не кинулась йому назустріч із високо піднятою… сковорідкою. Треба пробратися крізь ліс, знайти Королеву, забрати брата і забратись звідси геть! Позаду почувся галас…

Тіфані прокинулась…

Снігу навкруги не було, натомість була біла постіль і побілена стеля її спальні. На мить вона завагалась, вдивляючись у стелю, а тоді зазирнула під ліжко.

Там був тільки нічний горщик. Коли Тіфані відчинила дверцята лялькового будиночка, то не знайшла там нічого, окрім двох іграшкових солдатиків, плюшевого ведмедика і ляльки без голови.

Стіни стояли на місці. Підлога, як завше, рипіла. Домашні капці не змінилися: такі ж старі, зручні і з рожевою обскубаною опушкою.

Вона стояла посеред кімнати і тихенько промовила:

— Є тут хто?

У відповідь бекнула овечка. Та вона десь далеко, на пагорбах, і не могла її чути.

Двері рипнули і відчинились, до кімнати прослизнув Щуроміх. Він терся їй об ноги і мурчав, як виляски грому, а тоді стрибнув на її ліжко і скрутився калачиком.

Тіфані неквапно і замислено одяглась, сподіваючись, що кімната скористається нагодою і викине якийсь коник.

Внизу мама готувала сніданок. Вона поралася коло мийки.

Тіфані вихором пронеслася повз неї, до посудомийні, а звідти — до молочарні. Навкарачки проповзла по підлозі, зазираючи під мийку і шафки.

— Можете виходити, чесно, — сказала вона.

Анічичирк. У молочарні нікого, крім неї, не було. Вона любила залишатись тут наодинці. Це, так би мовити, її власний простір. Але не тепер. Тепер тут занадто порожньо, занадто чисто…

Коли вона прибрела назад до кухні, мама все ще поралася коло мийки — мила начиння, а на столі вже парувала тарілка вівсянки для Тіфані. Стіл було накрито на одного.

— Сьогодні я зіб’ю більше масла, — сказала Тіфані, сідаючи за стіл. — Молока ж так багато.

Мама кивнула і поставила вимиту тарілку на сушку біля мийки.

— Мамо, я провинилася, чи що? — спитала Тіфані.

Мама заперечно кивнула.

Тіфані зітхнула:

— А тоді вона прокинулася. Це був всього лиш сон.

Це чи не найгірше завершення історії. Все було як насправді. Вона пам’ятає, як пахне димом печера малолюдків і як той… як його звали?.. ага, так, Пограбуйко… як Пограбуйко хвилювався, коли розмовляв з нею.

Так дивно, що Щуроміх лащився до неї. Він за першої ж нагоди біг до неї на ліжко, але вдень завжди тримався від неї осторонь. Як дивно…

З камінної полиці почувся бренькіт. Порцелянова пастушка на Бабусиній полиці заходила ходуном. Тіфані завмерла з ложкою каші на півдорозі до рота і дивилась, як та зараз впаде, і таки так — фігурка ковзнула додолу і розбилася на друзки.

Бренькіт не вгавав. Тепер деренчало в печі. Тіфані бачила, як дверцята тремтять на завісах.

Тіфані глянула на маму — та й далі розставляла вимитий посуд на сушці. Але тарілку мама тримала не в руці…

Дверцята пічки злетіли із завіс і ковзнули на підлогу.

— Не їж вівсянку!

Нак Мак Фіґлі — сотні малолюдків — увірвались до кухні і заповнили всю кімнату.

Стіни затремтіли. Підлога хитнулась. І тепер біля мийки стояла навіть не людська істота, а… щось, і те щось від людини мало не більше, ніж імбирний чоловічок — сіре, як прокисле тісто, ворушке, і воно посунуло на Тіфані!

Малолюдки закрутилися хурделицею і рушили йому назустріч. Тіфані глянула в очі того «чогось» — крихітні чорні цятки. І десь із самого її нутра вирвався крик.

Ні задніх думок, ні передніх — тільки крик! Зірвавшись з губ, він заповнив собою увесь простір, зробився наче той чорний тунель, в який вона провалилася, під звуки, що лунали позад неї:

— Чого витріщилася, га? Копняків захтіла, та?

Тіфані розплющила очі. Вона лежала на вологій землі у засніженому похмурому лісі. Малолюдки за нею стривожено спостерігали, але дехто з них пильно вдивлявся у гущавину лісу.

Там, поміж дерев, було… щось. Шматки чогось. Воно було сіре і висіло на гіллі, наче старе шмаття.

Тіфані повернулась до Дурноверхого Вулі, що стояв позаду і схвильовано на неї дивився.

— Це ж був сон, правда? — спитала вона.

— Не зовсім, — відповів він. — І сон, і ява.

Тіфані рвучко сіла, аж малолюдки відстрибнули.

— Але там… щось було, а тоді ви всі повистрибували з печі! — сказала вона. — Ви мені приснились! Що це за істота була?

Вільям-співець втупився в неї поглядом і збирався з думками.

— Це була дрімка, — пояснив він. — Пам’ятаєш, тут нема нічого свого? Усе є відображенням ззовні. Або вкрадене з іншого світу. Або Крулева начарувала. Дрімка ховалася в деревах, і ти так швидко йшла, що не звернула уваги. Знаєш, що таке павуки?

— Та звісно!

— От, павуки плетуть павутину. Дрімки плетуть сни. Тут це легко. Твій світ — майже справжній. А цей — майже несправжній. Майже сон. А дрімки висновують для тебе сни, такі собі пастки. Якщо ти щось з’їсиш уві сні, то не захочеш звідти йти.

Він явно собою пишався і чекав, що Тіфані буде вражена.

— А навіщо дрімки це роблять? — спитала Тіфані.

— Вони люблять дивитися сни. Тобі уві сні добре — вони тішаться. Вони будуть дивитися, як ти їсиш примарну їжу і тішитися, а насправді ти помиратимеш голодною смер-р-ртю. А тоді дрімка тебе ззість. Не одразу, звісно ж. Вона трохи зачекає, поки ти підгниєш, бо вона, знаєш, беззуба.

— То як же ж вибратися з тої дрімоти?

— Найліпший спосіб — знайти дрімку, — сказав Пограбуйко. — Вона десь там є, ховається десь. А тоді дати їй добрячого копняка…

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «копняка»?

— Голову їй відрубати. От то помагає.

«От тепер я вражена, — подумала Тіфані. — Але здались мені такі враження…»

— І це — Дивокрай? — спитала вона.

— Ая. Туристів сюди не водять, — відповів Вільям. — А ти — молодець. Ти опиралася. Ти зрозуміла, що щось не так.

Тіфані пригадала собі милого котика і пастушку, що впала з полиці. Вона сама собі намагалася подати знак. Треба було бути пильнішою.

— Дякую, що ви по мене прийшли, — сказала вона лагідно. — Як ви мене знайшли?

— Ми будь-куди знайдемо дорогу, навіть у др-р-рімоту, — відповів Вільям, усміхаючись. — Ми ж, зрештою, викрадачі.

Шматок дрімки впав з дерева і гепнувся у сніг.

— Більше їм мене не впіймати! — вигукнула Тіфані.

— Ая. Я бачу. У тебе жага крові, — сказав Вільям, і в голосі звучали нотки захоплення. — Якби я був дрімкою, то навіть би не підступався близько. Але ти знай, що їх ще буде і буде, а вони бувають ой які підступні. Вони служать вартовими у Крулеви.

— Я не дам себе ошукати!

Тіфані враз пригадала той жах, коли все навколо почало втрачати свою подобу і змінювати форму. Найгірше, що це все відбувалося в неї вдома, на її території. Це було справжнє жахіття, коли великі безформні кусні гепалися на підлогу кухні. Лють свою вона теж пригадала. Хтось намагався вторгнутися у її дім.

Те щось не просто намагалося її вбити, воно її принизило…

Вільям пильно на неї подивився:

— Ая, ти маєш фест розлючений вигляд, — сказав він. — Ти, мабуть, дуже любила свого брата, якщо готова боротися за нього із чудовиськами…

Тіфані не могла спинити потік думок. «Я не люблю брата. Знаю, що це так. Він… як вчепиться, то не відчепиться, ходить помалу, стільки часу згаяно, бо треба його глядіти, і верещить він, усе йому дай та дай. І не поговориш з ним нормально. Все, що він може, — вимагати».

Та Задня Думка була інша: «То мій брат! Мій дім, моя сім’я, мій брат! Та як вони сміють чіпати моє!».

Її вчили не думати лиш про себе. Вона — не егоїстка, принаймні у звиклому значенні цього слова. Вона намагається дбати про інших. Ніколи не бере останній шматок хліба. Але зараз не про це.

Вона не якась особливо шляхетна, відважна чи добра. Вона робить те, що слід робити, бо інакше не можна. І тут їй згадався…

…ліхтар Бабуні Болячки, що у морозяну іскристу ніч чи в громовицю, що більше скидалася на безжальну війну, миготів на полонині і рятував заблудле ягня від смертельного морозу чи витягав барана, що звалився з кручі. Крізь мороз вона брела вночі у пошуках дурнуватої овечки, від якої й спасибі не діждешся, і яка завтра ж утне таку ж дурницю і потрапить у халепу, можливо, й ще більшу. Вона йшла, бо не йти — немислимо.

Одного разу дорогою їм стрівся мандрівний крамар з ослом. Ослик був малий — його ледь видно з-під нав’ючених мішків. Ослик впав під тягарем і крамар лупив його дрюком.

Тіфані розплакалась, коли це побачила, а Бабуня щось тихо наказала Блискавці та Грому…

Крамар лишив ослика в спокої, коли почув гарчання собак. Ті обступили його з обох боків так, що він не міг одночасно тримати їх обох у полі зору. Він замахнувся на Блискавку, але Грім загарчав ще загрозливіше.

— Я б на вашому місці цього не робила, — промовила Бабуня.

Крамар був не дурний. Собаки дивилися на нього незворушним сталевим поглядом. Він опустив дрючок.

— А тепер кидай дрюка, — сказала Бабуня. Чоловік послухався, кинувши його, наче той запік його в долоню, додолу, аж закурилося.

Бабуня Болячка підійшла і підняла ту патичину. Тіфані добре пам’ятає, що це була вербова лозина — довга і пружка.

І тут — так швидко, що рука замиготіла в повітрі, — Бабуня цвьохнула крамаря по обличчю, залишивши дві червоні смуги. Чоловік хотів було дати Бабуні здачі, але вчасно спам’ятався, бо собаки тільки й чекали команди «фас».

— Що, болит? — запитала Бабуня ввічливо. — Тепер ти зрозумів, хто ти, а хто я. Ти продаєш баняки і пательні, і непогані, наскільки я знаю. Але одного мого слова досить, щоб ти сюди свого носа не потикав. Ясно тобі? Краще нагодуй тварину, а не лупи. Ти мене зрозумів?

Крамар кивнув. Очі мав заплющені, руки йому тряслись.

— На тому й порішили, — сказала Бабуня Болячка. Собаки миттю втихомирились і знову стали просто собі вівчарками. Вони підійшли до Бабуні і сіли по обидва боки від неї, висолопивши язики.

Чоловік розпакував клунки, нав’ючені на ослика, і взяв собі трохи тягаря на плечі, а тоді обережно штурхнув ослика, щоб той встав. Бабуня, набиваючи люльку «Веселим Моряком», спостерігала за ним. А тоді, коли запалила люльку, сказала, наче це щойно спало їй на гадку:

— Ті, хто в силі, мают помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосих.

Тіфані подумала: «Може, така і має бути відьма? Це не зовсім те, що я собі думала! А де ж крута сторона відьомства?».

Тіфані підвелася:

— Ходімо! — сказала вона.

— А ти шо, не стомиласі? — спитав Пограб.

— Нам треба йти!

— Ая, добре! Крулева, напевно, пішла до себе, по той бік лісу. Ми тебе понесемо, а то будемо плентатисі пару годин…

— Я хочу йти сама!

Спогад про велетенське мертвецьке обличчя дрімки ожив у пам’яті, але лють його швидко витіснила:

— Де моя сковорідка? Красно дякую! Рушаймо!

Вони пробиралися крізь дивні дерева. Сліди кінських копит аж виблискували у темряві. То тут, то там вони перетиналися з іншими слідами — це могли бути пташині сліди, а ще були круглі відбитки, що могли належати кому-завгодно, і смуги, немов сліди змій, якби водилися снігові змії.

Малолюдки бігли по праву і по ліву руку від неї.

Навіть коли лють вгамувалася, на цей світ неможливо було дивитися, щоб не лускала від болю голова. Те, що було вдалині, набувало форми вкрай швидко, а як тільки його минеш, воно знову змінювалось…

Майже несправжній, так казав Вільям. Майже сон. Цьому світу бракувало справжності, щоб предмети вдалині мали обриси реального. Божевільний маляр поспіхом квацяє фарбами.

Коли вона придивлялася до дерева, то воно мінялося на очах, уподібнювалося до справжніх дерев і вже не скидалося на щось, намазюкане Погіршаєм, і то — із зав’язаними очима.

«Це вигаданий світ, — подумала Тіфані. — Майже як казка. В казці й не треба описувати дерева детально, хто на це зважає?»

Тіфані спинилася на галявинці і уважно роздивлялася дерево. Дерево ніби розуміло, що на нього дивляться. Воно набувало обрисів справжнього: стовбур вкрився корою, на великих гіляках з’явилося розгалуження гіллячок.

Довкола її стіп танув сніг. Танув — не зовсім відповідне слово. Він просто щезав, а зі споду з’являлися листя та трава.

«Якби я була світом, якому бракує справжності, — думала Тіфані, — то сніг би був зручним рішенням. Його можна зробити завиграшки. Все довкола просто біле. Біле і просте. Але я зараз це ускладню. Я ж справжня, на відміну від цього світу».

Почулося дзижчання, і Тіфані глянула вгору.

Раптом у повітрі замиготіли крихітні, менші за фіґлів, людці з крилами, як у бабок. Довкола них сяяв золотавий ореол. Тіфані зачаровано потяглась до них рукою…

Тієї ж миті вона відчула, як чи не увесь клан Нак Мак Фіґлів смикнув її щосили і відіпхнув у кучугуру снігу.

Коли вона вибралася звідти, галявина обернулася на поле бою. Малолюдки стрибали і колошматили крилатих людців, які кружляли над ними і дзижчали, наче оси. На її очах двоє шугнули на Пограба і, вчепившись у волосся, підняли його високо над землею.

Борсаючись в повітрі, він щодуху верещав. Тіфані підстрибнула і вхопила його за пояс, водночас другою рукою відмахуючись від крилатих чудовиськ. Ті відпустили малолюдка і, вправно вивернувшись від неї, чкурнули, відчайдушно тріпочучи крильцями, наче колібрі.

Звідкілясь зачулося:

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…

Пограб борсався в обіймах Тіфані:

— Швидко! Постав мене на землю! — верещав він. — Зара буде поезія!