ВІльні малолюдці

Розділ 2

Тіфані прочитала оголошення і усміхнулася.

— Є хто? — спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук».

Жіночий голос десь зі середини відповів:

— Хто там?

— Тіфані.

— Яка Тіфані?

— Тіфані, яка налаштована серйозно.

— О, це звучить багатообіцяюче. Заходь.

Тіфані відгорнула заслінку. Всередині намету була темінь, задуха і спекота. Тендітна постать сиділа, скулившись за маленьким столиком. У неї був дуже гострий тонкий ніс, а на голові стримів великий чорний солом’яний капелюх із паперовими квітами. Він геть не личив такому обличчю.

— Ви відьма? — спитала Тіфані. — Я не маю нічого проти, якщо так.

— Яке нахраписте питання! — сказала жінка, і вигляд у неї був вельми збентежений. — Барон не дозволяє відьмам перебувати у вашому краю, ти ж знаєш, і перше, що питаєш, чи я відьма?

— Ну, ви ж бо вся в чорному, — пояснила Тіфані.

— Будь-хто може носити чорне, — відповіла жінка. — Це нічого не означає.

— І у вас солом’яний капелюх з паперовими квітами, — не вгавала Тіфані.

— Ага! — вигукнула жінка. — Це все спростовує! Відьми носять гостроверхі капелюхи. Всі це знають, дурне дитя.

— Однак відьми ще й дуже кмітливі, — спокійно заперечила Тіфані. Щось таке було в очах жінки, що під’юджувало її не спинятись. — Вони всюди можуть прослизнути. Мабуть, вони й не схожі зовні на відьом. І відьма, яка сюди прийде, знатиме напевно про заборону Барона, тож вона одягатиметься так, як відьма б ніколи не одяглась!

Жінка пильно на неї глянула:

— Оце так кмітливі умовиводи, — мовила вона врешті-решт. — З тебе б вийшла прекрасна ловчиня на відьом! Ти знала, що колись відьом палили на вогнищах? Який би в мене не був капелюх, він все одно доводить, що я відьма, так?

— Власне, жаба на вашому капелюсі теж дала мені підказку, — відповіла Тіфані.

— Взагалі-то, я ропух.

— Ви надто жовті, як на ропуха.

— Це я щось трохи прихворів, — пояснив ропух.

— І ви розмовляєте! — сказала Тіфані.

— Ваше слово проти мого, — квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. — Ви нічого не доведете!

— Сірників не маєш, правда? — спитала жінка.

— Не маю.

— От і добре. Просто перевіряю.

Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки.

— Мене звати, — мовила вона врешті, — міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми.

— Ви про нервовий тік? — запитала Тіфані, насупивши брови.

— Перепрошую? — холодно спитала міс Тік.

— Тік, — відповіла Тіфані. — Таке трапляється. Але скипидар допоможе…

— Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, — пояснила міс Тік.

— О, ви про коаламбур[4], чи то пак про гру слів, — сказала Тіфані. — У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще — міс Цок…

— Бачу, ти не здашся без бою, — мовила міс Тік. — І переможця може й не бути.

— Ви справді відьма?

— Та годі вже, — урвала міс Тік. — Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх!

— То можна відпустити пружину? — спитав ропух.

— Так, — відповіла міс Тік, усе ще уважно роздивляючись Тіфані. — Можеш відпустити.

— Люблю пускатись берега, — мовив ропух, підповзаючи до краю капелюха.

Почулося клацання, а тоді звук підйомного мосту — і центр капелюха поволі — з-поміж паперових квітів, що почали відпадати — ривками підійнявся вгору.

— Е-е-е-е… — вичавила зі себе Тіфані.

— У тебе є питання? — спитала міс Тік.

І на останньому оберті коліщаток вершечок капелюха зіп’явся догори, як крапка, поставлена над і.

— А звідки ви знаєте, що я не побіжу до Барона і все йому не розповім? — поцікавилася Тіфані.

— Бо у тебе нема ані найменшого бажання, — відповіла міс Тік. — Ти в захваті від того, що відбувається. Ти ж хочеш бути відьмою, я права? Ти, мабуть, хочеш політати на мітлі, авжеж?

— О, так!

Тіфані часто мріяла про політ на мітлі. Але міс Тік ураз опустила її на землю.

— Справді? Тобі подобається носити дуже-дуже товсті рейтузи? Повір мені, коли мені доводиться летіти, я одягаю дві пари вовняних рейтуз під низ і одні брезентові поверх, а це, запевняю, геть не жіночно, скільки мережива не приший. Там буває дуже холодно! Люди про це забувають. А ще є щетина. Не питай мене про щетину. Я не хочу про це говорити.

— Ви що, не можете скористатися закляттям, щоб зігрітися? — спитала Тіфані.

— Могла б. Та відьми так не роблять. Раз скористаєшся магією, щоб зігрітися, — скористаєшся і для інших потреб.

— Та хіба відьма не має… — почала було Тіфані.

— Коли ти навчишся магії, справді навчишся — все-все вивчиш про магію, то залишиться ще один найважливіший урок, — сказала міс Тік.

— Який?

— Як не чаклувати. Відьми не вдаються до чарів без крайньої потреби. Це складно і вимагає багато зусиль, щоб контролювати себе. Відьма уважно стежить за всім, що відбувається довкола. Відьма в собі впевнена. Відьма завжди має при собі мотузку.

— Я теж завжди маю при собі мотузку! — сказала Тіфані. — Це дуже зручно!

— Добре. Та не мотузкою єдиною. Відьмина сила — у деталях. Відьма бачить усе наскрізь і кидає оком довкола. Відьма далекоглядніша, ніж усі решта. Відьма знає, де вона в просторі і в часі. Відьма бачила Зеленозубу Дженні, — додала вона. — То що там трапилося?

— Звідки ви знаєте, що я бачила Зеленозубу Дженні?

— Я ж відьма. Вгадай, — відповіла міс Тік.

Тіфані роззирнулась навколо намету. Там не було на що дивитися, хоч тепер вже її очі звикли до темряви. Звуки зовнішнього світу не проникали крізь товсту тканину тенту.

— Здається, я знаю…

— Так? — сказала відьма.

— Я думаю, що ви чули, як я розповідала про це вчителю!

— Саме так. Мої вуха не дрімають, — мовила міс Тік, змовчавши про блюдце із чорнилом. — Розкажи мені про це чудовисько з очима завбільшки із супну тарілку діаметром вісім дюймів. До чого тут узагалі тарілки?

— Про чудовиська є згадка у моїй книжці оповідок, — пояснила Тіфані. — Там пише, що Зеленозуба Дженні має очі завбільшки із супну тарілку. Там є ілюстрація, але така не дуже добра. Тож я поміряла тарілку, щоб знати точний розмір.

Міс Тік підперла голову і якось дивно усміхнулась Тіфані.

— Правильно я зробила, чи не так? — спитала Тіфані.

— Що? А, так. Е-е-е… так. Дуже. Правильно. А далі що?

Тіфані розповіла їй про сутичку із Зеленозубкою, але про Погіршая не згадувала, щоб міс Тік, бува, не сміялася з неї. Міс Тік уважно слухала.

— Чому ти взяла сковороду? — спитала вона. — Ти ж могла взяти, наприклад, ломаку.

— Сковорода мені більше пасувала, — пояснила Тіфані.

— Таки так! Дженні б тебе з’їла, якби ти мала ломаку. Сковорідка ж залізна, а такі істоти не терплять заліза!

— Але ж це чудовисько із казки! — сказала Тіфані. — Звідки воно взялося в нашій маленькій річці?

Міс Тік мить пильно роздивлялася Тіфані, а тоді запитала:

— Чому ти хочеш бути відьмою, Тіфані?

Все почалося із «Казок про фей для чемних дітей». Власне, почалося все з багатьох різних причин, але здебільшого — з оповідок.

Мама читала їй, коли Тіфані була ще зовсім маленькою, а потім, підрісши, вона читала їх уже сама. І у всіх тих історіях десь та й була відьма. Стара недобра відьма.

І Тіфані подумала було: «А де ж докази?»

Казки ніколи не пояснювали, чому ж відьма зла. Досить бути старою жінкою, досить бути самотньою, досить мати дивний вигляд, наприклад, не мати зубів. І все — цього досить, щоб вас вважали відьмою.

Раз вже зайшла мова, то в книжці взагалі нема ніяких доказів. Там розповідається про «прекрасного принца»… Та чи він справді прекрасний, чи його так називають, бо він принц? А от ще — «дівчина, красна, як день»… Власне, про який день йдеться? Посеред зими день узагалі не ясний! Казки не змушують вас думати, вони змушують вас вірити всьому, що вам кажуть…

А вам кажуть, що стара відьма живе сама-самісінька у дивному будиночку, зробленому з імбирного пряника, чи в хатці, що дріботить околицею на курячих ніжках, вона говорить з тваринами і знається на чарах.

Тіфані знала єдину стареньку, що жила сама в дивній хатинці…

Стривайте, все було не так. Вона знала тільки одну стареньку, яка жила в дивній хатинці, що пересувалась околицею — це була Бабуня Болячка. І вона зналася на чарах — чаклувала над вівцями, говорила з тваринами — нічого злого в ній не було. Це доводить, що казкам вірити не можна.

Була ще одна старенька — казали, що вона відьма. І її доля змусила Тіфані… замислитись.

Хай там як, але Тіфані значно більше подобались відьми, аніж прекрасні принци, не кажучи вже про дурних манірних принцес, які витають у хмарах. Вони мають прекрасне золотаве волосся, а Тіфані — ні. Її волосся коричневе, просто коричневе. Мама каже, що воно каштанове чи рудаве, але Тіфані знає, що воно просто коричневе, коричневе, коричневе! Як і її очі. Коричневі, як земля. Чи є в книжці пригоди для тих, у кого коричневе волосся і карі очі?

Нема, нема, і ще раз — нема… там самі блондини і блондинки з блакитними очима і зеленоокі руді. Якщо в тебе коричневе волосся, то ти, скоріш за все, будеш у ролі служки чи дроворуба, чи кимось на кшталт цього. А, ще можеш бути молочаркою! В головній ролі вона не буде ніколи, хоч як би добре не вправлялась із сиром. Принца з неї не буде, принцеси так само, рубати ліс вона не хоче, тож залишається одне — бути відьмою і мати знання, як Бабуня Болячка.

— Хто така Бабуня Болячка? — почувся голосок.

Хто така Бабуня Болячка? Люди почнуть розпитувати. І ось відповідь: бабуня була усім. Вона була всюди. Здавалося, що увесь рід Болячок виріс з бабуні. Село жило, вирішувало щось, робило свої справи з думкою, що там, на пагорбах, у вівчарській хатинці на колесах, за всім пильно стежить Бабуня Болячка.

А ще вона була втіленням тиші наших пагорбів. Мабуть, саме тому вона й любила Тіфані — у свій дивний неоковирний спосіб. Старша сестра Тіфані не вгавала ні на мить — бабуся ж не любила галасу. Тіфані не галасувала, коли приходила до неї. Їй просто подобалося там бути з нею. Вона просто спостерігала за канюками і прислухалася до звуків тиші.

А звуки таки були: шуми, голоси, галас тварин, що спускалися в долину, поглиблювали тишу і робили її звучною. А Бабуня Болячка загорталась у цю тишу і зробила там місце й для Тіфані. На фермі завжди було гамірно. Людей багато, роботи — море. На тишу часу не було. Не було часу слухати. Та бабуня зберігала тишу і вміла слухати.

— Що? — спитала Тіфані, кліпнувши.

— Ти сказала, що «Бабуня Болячка завжди мене слухала», — мовила міс Тік.

Клубок став Тіфані в горлі:

— Здається, моя бабуся була трохи відьмою, — сказала вона, і в голосі її чулась гордість.

— Справді? Чому ти так думаєш?

— Ну, бо відьми ж уміють проклинати, так? — спитала Тіфані.

— Так кажуть, — делікатно погодилася міс Тік.

— Тато казав, що бабуся кляне на чім світ стоїть, — відповіла Тіфані.

Міс Тік закашлялась:

— Клясти і проклинати — то два різні слова. Клясти — це як «шляк» чи «бздюх», розумієш? А проклинати — то щось на кшталт такого: «Сподіваюся, що твій ніс вибухне, а вуха розлетяться навсібіч».

— Думаю, бабусина клятьба — то було щось значно більше, — сказала Тіфані дуже впевненим тоном. — Вона зі своїми собаками розмовляла.

— І що ж вона їм казала? — спитала міс Тік.

— Та таке: ходи сюди і геть від мене або ще — так зійде, — сказала Тіфані. — Вони її завжди слухались.

— Але це звичайні команди вівчаркам, — кинула міс Тік зневажливо. — Це не зовсім чаклунство.

— Та це все одно олюднює тварин, хіба ні? — роздратовано відгавкнулась Тіфані. — Відьми мають олюднених тварин, з якими розмовляють. От як ваш ропух.

— Я не олюднений, — почувся голосок десь з-поміж паперових квітів. — Я просто трохи самовпевнений.

— І вона зналася на травах, — гнула своєї Тіфані. Вона доведе, що Бабуня Болячка була відьмою, хоч би довелося сперечатись увесь день. — Вона могла вилікувати усе на світі. А ще тато казав, що вона могла приготувати пастуший пиріг зі сокири, — Тіфані продовжила пошепки. — Вона оживляла ягнят…

Весною і влітку ви б не застали бабусю вдома. Більшість року вона ночувала у своїй старій буді на колесах, яку можна було перевозити з місця на місце, вслід за отарою. Коли Тіфані вперше побачила бабусю вдома, на фермі, то та стояла навколішки коло вогнища і запихала неживе ягня у велику чорну піч.

Тіфані кричала криком. Бабуся делікатно підняла її і трохи незграбно всадовила собі на коліна, втихомирила і назвала «моя маленька джиґґітка», а її собаки, що грались, було, на долівці — Грім та Блискавка — дивились на неї із собачим захопленням. Бабуні було ніяково вдома, з дітьми, бо вони не мекають, як ягнята.

Коли Тіфані перестала плакати, бо вона банально засапалась, бабуня посадила її на килимок і відкрила піч — і Тіфані побачила, як овечка поволі повертається до життя.

Коли Тіфані трохи підросла, то з’ясувала, що «джиґґіт» означає «двадцять» на «ян тан тетера» — давній лічильній мові вівчарів. Старші люди досі нею користуються, коли лічать щось, на їхню думку, важливе. Тіфані була двадцятою онукою Бабуні Болячки.

І ще підрісши, вона все зрозуміла про піч, яку ніколи не розігрівали до жару, тільки, гм, до літепла. Мама клала туди хліб, щоб опара піднялася, а кіт, Щуроміх, спав там, часто й на тісті. Це було акурат те місце, де слабеньке, напівживе ягня, народжене вночі, в заметіль, могло оклигати. Тоді їй це здавалося магією. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм.

— Добре, та це все одно не зовсім про чаклунство, — сказала міс Тік, розвіявши чари. — Власне, тобі не треба мати відьом у предках, щоб стати відьмою. Це сприяє, ясна річ, завдяки спадковості.

— Ви маєте на увазі, талант передається? — спитала Тіфані, звівши брову.

— Частково, так, — відповіла міс Тік. — Та мені йшлося про гостроверхі капелюхи, скажімо. Якщо в тебе є бабуся, яка залишить тобі у спадок гостроверхий капелюх, то це вбереже тобі масу грошей. Їх неймовірно важко знайти, особливо таких, щоб втримали на собі господарку. Чи був такий у пані Болячки?

— Не думаю, — сказала Тіфані. — Вона надягала капелюх лиш тоді, коли було дуже вже холодно. Вона надягала на голову замість каптура старий мішок з-під зерна. Е-е-е… це рахується?

Вперше за всю розмову міс Тік пом’якшала:

— Цілком можливо, — мовила вона. — Тіфані, а ти маєш братів чи сестер?

— Маю, шістьох сестер, — відказала Тіфані. — Я наймолодша. Вони вже майже всі живуть окремо.

— Але ти і не найменша, бо в тебе є милий молодший братик, — зауважила міс Тік. — Єдиний хлопчик. Оце так був сюрприз!

Ні з того, ні з сього напівпосмішка міс Тік почала дратувати Тіфані.

— А звідки ж ви знаєте про мого брата? — спитала вона.

Посмішка щезла. Міс Тік подумала: «А мала кмітлива».

— Здогадалася, — сказала вона. Нікому не подобається, коли його чи її ловлять на шпигунстві.

— Ви застосовуєте до мене персикологію? — випалила Тіфані.

— Ти маєш на увазі психологію? — спитала міс Тік.

— Та яка різниця, — сказала Тіфані. — Ви думаєте, що я його не люблю, бо батьки з ним цяцькаються і панькаються, еге ж?

— Таке мені на думку не спадало, — мовила міс Тік і поклала край хвилюванням, що її впіймано на шпигунстві. — Можливо, таке у мене склалося враження, бо ти використала його як приманку для слизького чудовиська, — додала вона.

— Та він ще той зануда! — сказала Тіфані. — Він завжди в мене на голові, і я мушу його доглядати, а ще він завжди хоче солодощів. Пусте, — вела вона далі, — мені треба було швидко щось вигадати.

— Таки так, — погодилась міс Тік.

— Бабуня Болячка позбулась би тих чудовиськ з річки, — сказала Тіфані, пропустивши повз вуха слова міс Тік. — Навіть, якщо про них і не пише в книжках.

І вона б зарадила місіс Окунець, додала вона про себе. Вона б говорила, а люди б слухались… Вони завжди слухали бабусю. Говори за тих, хто безголосий, казала вона.

— Добре, — промовила міс Тік. — Відьми багато чому можуть зарадити. Ти сказала, що річка, звідки виплигнула Дженні, була мілкою? І світ весь помутнів і затремтів? А шурхіт був?

Тіфані аж засяяла:

— Був, авжеж!

— Ох, лихо насувається.

Тіфані розхвилювалась.

— А я можу його спинити?

— Ого, я вражена, — відповіла міс Тік. — Ти щойно сказала «А я можу його спинити?», а не «Чи хтось його може спинити?». Це добре. Ти готова до відповідальності. Це добрий початок. І ти тверезо мислиш. Однак спинити його ти не можеш.

— Але ж я вгатила Зеленозубу Дженні по голові!

— Пощастило, — відказала міс Тік. — Повір, вона — це ще квіточки, на твоєму шляху може стрітися щось значно гірше. Думаю, вторгнення почнеться саме тут, тому, моя дівчинко, в тебе стільки ж шансів, що й у того ягняти, котре народилося зимової ночі. Не плентайся попід ногами. А я піду гукну на допомогу.

— Що, Барона покличете?

— Мати Василева, ні. Який з нього пожиток?

— Але ж нас він захищає, — сказала Тіфані. — Мама так каже.

— Справді? — спитала міс Тік. — Кого від кого? Тобто, від кого ж це?

— Ну, від, тих… нападів, здається. Від інших баронів, так тато каже.

— Він має велику армію?

— Та, е-е-е, в нього є сержант Робертз, і Кевін, ще є Невіл і Тревор, — перелічила Тіфані.

— І вони всі володіють магією? — поцікавилась міс Тік.

— Одного разу я бачила, як Невіл показував карткові фокуси, — відповіла Тіфані.

— Йде на ура на вечірках, але проти когось такого, як Дженні — не піде, — сказала міс Тік. — Тут що, взагалі нема відьом?

Тіфані завагалась.

— Була старенька місіс Окунець, — сказала вона. О, так. Вона жила сама у дивній хатинці…

— Гарне ім’я, — сказала міс Тік. — Та не певна, чи чула його раніше. Де вона?

— Замерзла минулої зими, — поволі вимовила Тіфані.

— А тепер розкажи мені те, що хочеш утаїти, — різко, наче бритвою втнула, мовила міс Тік.

— Е-е… вона благала, щоб її впустили, але люди не відчиняли їй, і вона… е-е-е… це була морозяна ніч, і… вона замерзла.

— І вона була відьмою, так?

— Всі казали, що вона відьма, — відповіла Тіфані. Вона насправді зовсім не хотіла про це говорити. Ніхто в їхньому селі і в довколишніх не хотів про це говорити. І всі оминали руїни її хатинки в гущавині лісу.

— Але ти так не думаєш?

— Гм… — скривилась Тіфані. — Розумієте, у Барона був син, Роланд. Йому було заледве дванадцять, здається. І минулого літа він поїхав кататися у ліс, сам. Додому повернулись лише його собаки.

— Місіс Окунець у тому ж лісі? — спитала міс Тік.

— Так.

— І люди думали, що це вона його вбила? — запитала міс Тік. Вона зітхнула. — Вони думають, що вона його запекла в печі, чи щось на кшталт цього.

— Ніхто не казав нічого подібного, — сказала Тіфані. — Та, гадаю, так вони вважали.

— А його кінь повернувся? — спитала міс Тік.

— Ні, — відповіла Тіфані. — І це дивно, бо якби він з’явився десь на пагорбах, то люди б зауважили.

Міс Тік склала руки, принюхалась і посміхнулась усміхом, в якому не було й крихти веселощів.

— Це легко пояснити, — сказала вона. — У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж?

— Та ні, навпаки, невеличка, — відповіла Тіфані. — На десять дюймів вглиб.

— Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? — вела далі міс Тік.

— Так. І вона мала кота. І косоокість, — додала Тіфані. А тоді випалила:

— Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою.

— Вони спалили книжки, — ледве вичавила із себе міс Тік.

— Вони сказали, що там старі чари, — мовила Тіфані. — І малюнки зірок.

— А коли ти зайшла подивитися, вони там були? — спитала міс Тік.

Тіфані обімліла:

— Звідки ви знаєте?

— Я уважно слухаю. То як, були?

Тіфані зітхнула:

— Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну — із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота.

— Ти поховала кота?

— Так! Ну хтось же мав! — сказала Тіфані спересердя.

— І ти обміряла піч? — спитала міс Тік. — Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри.

«І тарілки теж поміряла, — додала подумки міс Тік. — Оце так знахідка!»

— Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно!

Міс Тік мовчки кивнула ствердно:

— Що було далі?

— А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, — відповіла Тіфані. — І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, — додала Тіфані трохи непевно.

— Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, — сказала міс Тік. — Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, — вона нахилилась уперед. — Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, — вела далі вона. — Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками.

— Звідки ви все це знаєте? — спитала Тіфані.

— Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, — відказала міс Тік. — Яка з неї відьма, еге ж?

— Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, — сказала Тіфані. — Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів.

Міс Тік зітхнула:

— Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією.

— А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? — поцікавилась Тіфані.

— Поясни мені, чому ти все ще — після того, що сталося з місіс Окунець — хочеш бути відьмою?

— Щоб таке більше не повторилося, — відповіла Тіфані.

«Вона ж бо поховала відьминого кота, — подумала міс Тік. — Та що це за дитя»?

— Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, — мовила вона. — Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, — а я от дітей люблю.

— Чому?

— Бо їх набагато легше увіпхати в піч! — сказала міс Тік.

Та Тіфані не злякалася, просто роздратувалася:

— Нечемно так казати, — сказала вона.

— Ну, відьми й не мусять бути чемними, — відповіла міс Тік, виймаючи з-під столу велику чорну торбу. — Я рада, що ти звернула на це увагу.

— А що, справді є школи для відьом? — не вгавала Тіфані.

— В певному сенсі, так, є, — відказала міс Тік.

— Де вони?

— Недалеко.

— Там чарівно?

— Дуже.

— Це дивовижне місце?

— Іншого такого не знайти.

— А я можу туди потрапити за допомогою магії? Ну, єдиноріг, може, якийсь по мене прийде і відвезе туди?

— З якого це дива? Єдиноріг — то всього лиш велика коняка, хіба що трохи шпичакувата. Нема чим зачаровуватись, — відповіла міс Тік. — З тебе одне яйце, будь така ласкава.

— І де саме мені шукати цю школу? — наполягала на своєму Тіфані, простягаючи яйце.

— Ага. Зриш у корінь, — сказала міс Тік. — З тебе два коренеплоди, моркви, скажімо.

Тіфані простягла їй моркву.

— Дякую. Слухай: щоб знайти школу відьом, йди на оце узвишшя, вилізь на вершину, розплющ очі… — міс Тік завагалась.

— Так?

— А тоді ще раз розплющ очі.

— Але ж… — почала було Тіфані.

— А яйця ще є?

— Нема, але…

— Нема? То й науки більше нема. А от у мене є до тебе питання.

— А яйця у вас є? — миттєво знайшла що відповісти Тіфані.

— Ха! Ти ще щось бачила коло річки?

У наметі запала тиша. Ззовні проникали відголоски граматичних помилок і єретичні географічні координати, а Тіфані та міс Тік прикипіли поглядами одна до одної.

— Ні, — збрехала Тіфані.

— Точно? — перепитала міс Тік.

— Точно.

Обидві продовжували змагатися, хто кого перегледить. Тільки от Тіфані могла перегледіти хоч кота!

— Ясно, — промовила міс Тік, відвівши погляд. — Дуже добре. Якщо так, то, будь ласкава, скажи… чи коли ти спинилась на порозі мого намету і сказала «Ага» тоном, який мені видався зухвалим, чи ти думала таке: «Ось дивний маленький чорний намет із загадковою маленькою вивіскою, тож зайду-но всередину, пошукаю пригод», а чи таке: «Це, мабуть, намет якоїсь злої відьми, на кшталт місіс Окунець, і вона може зачарувати мене, не встигну я й порога переступити»? Та досить на мене витріщатися! Тобі вже очі сльозяться!

— Я думала і те, і те, — сказала Тіфані, кліпнувши.

— І все одно увійшла? Чому ж?

— З’ясувати.

— Гарна відповідь. Відьми від природи люблять усюди пхати свого носа, — міс Тік підвелася. — Гаразд, мені час іти. Сподіваюся, ми ще побачимося. А наостанок ось тобі моя порада, безкоштовно.

— А я маю щось за неї заплатити?

— Що? Я ж щойно сказала, що вона безкоштовна! — відповіла міс Тік.

— Авжеж, але тато казав мені, що безкоштовні поради виливаються в копієчку, — сказала Тіфані.

Міс Тік пхикнула:

— Ну тоді ця порада — безцінна, — мовила вона. — Слухай сюди!

— Слухаю, — сказала Тіфані.

— Добре. А тепер… якщо ти віриш у себе…

— Так?

— …і у свої мрії…

— Так?

— …і йтимеш за своєї зіркою… — вела далі міс Тік.

— Так?

— …тебе все одно перевершуватимуть ті, хто старанно працює, вчиться і не лінується, як ти. На все добре.

В наметі, здавалося, потемніло. Час було йти. Тіфані не спам’яталася, як опинилася в натовпі вчителів, які згортали свої намети.

Вона не озиралася. Вона достатньо довідалася, щоб більше не озиратися: або намет лишиться на місці, що буде розчаруванням, або ж він дивовижним чином зникне, що буде лячно.

Вона попрямувала додому і все думала, чи слід було розповісти про рудоволосих чоловічків. Вона змовчала, і на те була ціла низка причин. Тепер вона й не була певна, що бачила їх насправді; їй здавалося, що людці цього б не хотіли; і це приємно, що міс Тік не знає усього. Так. От це найвагоміша причина. Міс Тік — занадто розумна, на думку Тіфані.

Дорогою додому вона вийшла на вершину пагорба Ковчег неподалік села. Він не дуже високий, не досягає навіть пагорбів навколо ферми і вже точно не рівня горам.

Пагорб дуже… домашній. На вершині є місцина, де нічого не росте, і Тіфані чула історію, мовляв, там герой боровся із драконом, і де пролилася кров бестії, там нічого відтоді не росте. А ще є переказ, буцімто під пагорбом заховані скарби, які той дракон охороняв, а ще одна розповідає, що тут похований король у латах із чистого золота. Багато історій розповідають про пагорб: дивно, що вони його ще не розчавили.

Тіфані стояла на голій землі і дивилася навкруги.

Вона бачила село і річку, їхню ферму і замок Барона, а за полями, які вона добре знала, вона бачила сиві ліси і вересовища.

Вона заплющила очі, а тоді розплющила. Моргнула і знову розплющила.

Ані сліду магічної брами, невидимих будинків чи дивних знаків.

На мить їй здалося, що повітря дзижчить і запахло снігом.

Коли вона прийшла додому, то подивилася у словнику значення слова «вторгнення». Воно означало — вриватися.

«Вторгнення почнеться тут», — так сказала міс Тік.

І тепер з-за верхньої полиці за нею пильно стежили маленькі невидимі оченята…