ВІльні малолюдці

Розділ 13

Королева йшла по траві до Тіфані. Де вона ступала, бралася крига. Та невеличка частина Тіфані, яка ще була здатна на думки, думала: «Трава до ранку зів’яне. Вона вбиває моє торфовисько!».

— Якщо добре подумати, то все життя — це просто сон, — сказала Королева все тим самим нестерпно врівноваженим приємним голосом. Вона сіла на повалені камені:

— Ви, люди, такі мрійники. Вам мариться, що ви всі розуми поїли. Вам мариться, що ви найважливіші. Вам мариться, що ви дуже особливі. Знаєте, ви кращі за дрімок. У вас явно більше уяви! Мені слід тобі подякувати.

— А це за що? — спитала Тіфані, втупившись у свої черевики.

Жах оповив її розжареним дротом. І нікуди не втечеш…

— Я навіть гадки не мала, який твій світ прекрасний! — відповіла Королева. — Дрімки… вони не те, щоб дуже відрізнялися від ходячих губок. Їхній світ — давній. Майже мертвий. Вони вже не спроможні на вигадку. Ви, люди, з невеличкою допомогою з мого боку, дасте раду набагато краще. Бо ви увесь час мрієте. Особливо ти. Ти мрієш увесь час. Ти себе уявляєш центром свого світу, чи не так? Прекрасно! Глянь-но на себе: сукня убога і стоптані черевики. І ти собі думала, що зможеш побороти мене пательнею! Ти себе бачила Відважною Дівчиною, що Рятує Братика. Ти думала, що ти — героїня пригодницького роману. А тоді — ти покинула брата. Знаєш, я думаю, що море води на голову — це те саме, що гори заліза на голову, а ти як думаєш?

Тіфані думати не могла. В голові клубився гарячий рожевий туман. Вона не змогла…

Задні Думки плентались десь у тумані, намагаючись достукатись до неї.

— Я Роланда врятувала, — промимрила вона до своїх черевиків.

— Але ж він не твій, — заперечила Королева. — Він, визнаймо це, доволі недалекий хлопець із червоними щоками і зі шкварком замість мозку, достоту, як його батько. Ти залишила свого братика з бандою злодіїв, щоб урятувати цього розпещеного бевзя?

«Не було часу! — горлали Задні Думки. — Ти не встигла б за ним побігти і вернутись до маяка! Ти і так ледь-ледь встигла! Зате хоч Роланда врятувала! Все ти правильно зробила! Навіщо ці докори! Що краще: спробувати врятувати брата — і бути відважною героїнею, але трохи мертвою, чи врятувати Роланда — і бути відважною живою героїнею?»

Та щось їй підказувало, що краще було б бути відважною та мертвою.

Щось у голові не вгавало: «Як ти скажеш мамі, що ти бачила, що нема часу на порятунок брата, тому ти кинулася рятувати когось іншого? Вона втішиться, що ти так все обернула? Іноді правильно — не означає добре».

«Це ж Королева! — волали Задні Думки. — Це її голос! Він діє гіпнотично! Не слухай її!»

— Це не твоя провина, що ти така холодна і безсердечна, — сказала Королева. — Це все вина твоїх батьків. Мабуть, вони були дуже зайняті. І те, що в них з’явився Погіршай, — це дуже жорстоко щодо тебе. Їм слід було бути обережнішими. І те твоє читання. Навіщо вони дозволяли тобі читати усі ці слова? Слова на кшталт «парадигма» й «есхатологія» шкодять неокріплому мозку. Вони спонукають зробити з брата живця на монстрів, — зітхнула Королева. — Як сумно, що таке трапляється скрізь і всюди. Думаю, тобі пощастило, що ти виросла просто затятою інтроверткою і непристосованою до життя.

Королева кружляла навколо Тіфані.

— Яка печаль, — вела вона далі. — Тобі примарилося, що ти сильна, розумна і тямовита… що ти з тих, хто завжди має при собі шворку. Та це просто виправдання, що в тобі так мало від нормальної людини. Ти маєш тільки мозок. Серця в тебе нема. Коли Бабуня Болячка померла, ти навіть не плакала. Ти забагато думала. А тепер твої дорогі думки підвели тебе. Тож краще тебе просто вбити, як гадаєш?

«Камінь! Шукай камінь! — верещали Задні Думки. — Пожбур у неї каменем!»

В сутінках Тіфані розгледіла якісь постаті. То були персонажі із дитячої книжки, а з ними — дрімки, вершник без голови і Джмелинки.

Довкола неї трава взялась інієм.

— Думаю, нам тут сподобається! — сказала Королева.

Тіфані відчула, як холонуть ноги.

Задні Думки спромоглись прохрипіти: «Та зроби щось!». «А тут все не так уже й добре організовано, — подумалося Тіфані крізь заціпеніння. — Не можна покладатися тільки на сни і мрії. Чи… мені треба було бути як усі нормальні люди. Але я не могла плакати! Ну не… плакалося мені! А як перестати думати? А думати про те, як думається? І про те, як передумається надумане і придумане!»

Тіфані зауважила посмішку на обличчі Королеви і подумала:

«Яка із цих особистостей, що думає, справжня я?»

«А чи існує справжня я?»

На небі розтікалися плями хмар. Вони затуляли собою зорі. То були чорнильні хмари з того холодного світу. Хмари жахів.

Задощило. Дощ був з градом. Град бомбардував зелену траву, і торфовисько обернулося на болото. Вітер завивав, наче зграя гончаків.

Тіфані спромоглася ступити крок уперед. Черевики застрягли в грязюці.

— О, відвага прокинулась? — сказала Королева, задкуючи.

Тіфані зробила ще крок, та все пішло шкереберть. Вона занадто змерзла і втомилася. Вона відчувала, як її «я» розчиняється і губиться…

— Яка безславна загибель! — вигукнула Королева.

Тіфані впала долілиць у замерзлу багнюку. Дощ пустився рясніше — колючий, наче голочки, — барабанив по голові і котився крижаними слізьми по щоках. Дощ гамселив так, що їй аж дух заперло…

Вона відчула, як холод витісняє з неї все тепло. І це останнє, що вона відчувала…

…окрім ще якогось звуку на фоні…

То був звук снігу, що тане, і хрусткого морозу. То був високий ледь чутний звук.

Тіфані вже не відчувала землі під ногами і нічого не бачила, навіть зоряного неба. Все затягнули хмари.

Вона так змерзла, що вже й холоду не чула. І пальців теж. У закляклому від холоду мозку бриніла лиш одна думка: «А чи є взагалі справжня я? Чи мене просто виснували мої ж думки?».

Темрява згусла. Ще ніколи ніч не була такою темною, а зима — холодною. Такої холоднечі не було навіть, коли скресала крига і Бабуня Болячка снувала крізь заметілі у пошуках тепленьких тілець. «Вівці можуть протривати крізь холод, якщо вівчар має клепку в голові», — казала Бабуня. Сніг рятує від холоду: вівці сплять собі у теплих нірках у снігу — хоч як би не бушував кусючий вітер, а їм він не страшний.

Та це була така холоднеча, як у ті дні, коли навіть не сніжило і вітер був сам по собі — ганяв по торфовиську колючки криги. То були смертельні дні ранньої весни, коли вже вівці окотяться, а тут зима вирішує ще раз на прощання дихнути крижаним подихом…

Темінь розлилась усюди — гірка і сліпозора. Тільки десь удалині мріяла іскорка світла. Одна-єдина зірочка. І рухалася…

Більшала на грозовому небі.

Кружляла і наближалася.

Тиша накрила Тіфані, і вона опинилась всередині. Тиша пахла вівцями і скипидаром. І ще — тютюном.

А тоді Тіфані відчула, що стрімголов провалюється крізь землю.

Там так ніжно і тепло. На мить здалося, що чутно шум хвиль.

В голові пролунав її власний голос.

Ця земля в моїх кістках.

Земля під хвилею.

Щось біле.

Воно повивало її у тій теплій темряві, щось схоже на сніг, але таке дрібне, як пил. Воно осіло позад неї, навколо неї, всюди.

Істота, схожа на вусатий ріжок морозива, пролетіла повз і щезла в темряві.

«Я під водою», — здогадалась Тіфані.

Я пам’ятаю…

Це правічний дощ під дном морським. З-під дна океану народжується нова земля. Це не сон. Це… спогад. Земля під хвилею. Море крихітних мушельок…

Ця земля жива…

Увесь час її окутував теплий заспокійливий запах хижі вівчаря і тепло невидимих рук, що її обіймали.

Навколо неї здіймалася білизнá, вона були всюди, але це Тіфані не дратувало. Це наче ходити в тумані.

Я всередині крейди, як кремінь, як крейдятко…

Тіфані не могла визначити, скільки часу вже провела під водою — чи час спинився, чи мільйони років промайнуло за секунду. Вона відчула, що виринає нагору.

Спогади нахлинули на неї.

Хтось завжди пильнував за межами. Це не вони вирішили. Це вирішили за них. Хтось мав пильнувати. Іноді межі слід було захищати. Хтось мав вступитися за тих, хто не міг постояти за себе…

Тіфані розплющила очі. Вона так і лежала в багнюці: Королева сміялася з неї, гроза бушувала.

Та тепер їй було тепло. Правду кажучи, аж гаряче від люті… люті через скалічене торфовисько, люті через власну дурість, люті через цю прекрасну істоту, що вміла тільки контролювати і більше нічого.

Ця істота… намагалася захопити її світ.

Усі відьми — егоїстки, сказала якось Королева. Але Задні Думки підказували Тіфані: «То оберни егоїзм на свою зброю! Хай усе стане твоїм! Хай життя, сни та мрії інших стануть твоїми! Захисти їх! Відведи їх до отари! Пройди заради них крізь бурі! Віджени вовків! Мої сни! Мій брат! Моя сім’я! Моя земля! Мій світ! Як ти смієш відбирати те, що належить мені?».

«Я за них відповідаю!»

Лють переповнила її. Вона стисла кулаки і викрикнула у грозу, вклавши у крик усю свою лють, що кипіла всередині.

Блискавка вдарила обабіч неї: ліворуч, а тоді — вдруге, праворуч.

З них, поблискуючи, вилущилися два собаки.

Їх хутра парували, а з вух, коли ті ворушились, сипали блакитні іскри. Вони слухняно розглядали Тіфані.

Королева зойкнула і щезла.

— Блискавко, до мене! — вигукнула Тіфані. — Громе, поруч!

Їй згадалось, як колись вона бігала пагорбами, спотикалася і падала, плуталась у командах, а ці двоє собак робили все правильно…

Два чорно-білі спалахи метнулися до хмар.

Вони їх заганяли. Робили з них бурю.

Хмари лякались і розбігалися навсібіч, але блискавичний спалах наздоганяв їх і повертав на місце.

Велетенські потворні фігури крутились і верещали у небі, що от‑от закипить, але Грім та Блискавка зігнали не одну отару, вони знали, що робити — іноді ляскали щелепи, шугали блискавиці та чувся переляканий вереск. Тіфані вдивлялася у небо, дощ хльостав її по обличчю, і вона викрикувала команди, які годі було розчути.

Брикаючись, гуркочучи і скрегочучи, гроза перекотилася за пагорби — ген аж до гір, де вона погрузне десь у глибоких ярах.

Тіфані задихалась, але її переповнювало відчуття перемоги: вона спостерігала, як повертаються і всідаються поруч з нею собаки. А тоді згадала, що не має значення, які команди вона дає собакам. Це ж не її собаки. Це робочі пси.

Грім та Блискавка не слухаються маленької дівчинки.

Вони навіть на неї не зважають.

Вони дивляться кудись позад неї.

Якби хтось їй сказав, що за спиною в неї страхітливе чудовисько, то вона б обернулась. І навіть, якби в того чудовиська були велетенські зуби, то теж би обернулась. А зараз озиратись вона не хотіла. Змусити себе було ой як не просто — це було найважче, що їй доводилось робити.

Вона не боялася того, що там може побачити. Вона боялася — всепроймаюче і всеохопно — того, що може там не побачити. Вона заплющила очі, поки її черевики по-зрадницьки човгали туди-сюди, а тоді, глибоко вдихнувши, розплющила очі.

Пахло «Веселим Моряком», вівцями і скипидаром…

В темряві, сяючи білизною сукні з блакитними стрічками та срібними пряжками, стояла Бабуня Болячка — вона усміхалася і аж сяяла від пихи. В руці вона мала велетенський пастуший ціпок, прикрашений блакитними бантами.

Вона елегантно покрутилась, і Тіфані зауважила, що хоч Бабуня в образі делікатної осяйної порцелянової пастушки, а з-під подолу сукні визирають її старі важкі черевики.

Бабуня Болячка вийняла з рота люльку і ледь помітно кивнула Тіфані — для Бабуні це було рівнозначне гучним аплодисментам. А тоді — зникла.

Справжня темрява зоряної ночі вкрила торфовисько, і повітря сповнилося звуками ночі. Тіфані не знала, чи це сон, чи все відбувається десь не тут, чи взагалі — тільки в її голові.

Це не мало значення. Це відбулося. І тепер…

— Я все ще тут, — озвалася Королева, раптом з’явившись перед Тіфані. — Все це сон. Мабуть, ти зійшла з глузду, ти ж бо така дивна дитина. Мабуть, тобі допомогли. Ти ж ні на що не здатна. Ти справді вважаєш, що можеш сама вийти проти мене? Я можу вроїти тобі будь-яку думку…

— Абодайго!

— О, ні, тільки не це! — сказала Королева, сплеснувши руками.

Нак Мак Фіґлі були не самі — з ними був Погіршай, сильний запах водоростей, калюжі води і дохла акула. Вони взялись нізвідки, з повітря, і гепнулися просто поміж Тіфані та Королевою.

Фіґлі завжди готові до бою, тож зірвалися на рівні ноги і повитягали шабелини з піхов, паралельно струшуючи воду з чуприн.

— Це ти чи не ти? — спитав Пограб, витріщившись на Королеву. — Нарешті ми зійшлись у бою, ти, паскудо! Сюди тобі зась! Геть звідси! Сама підеш чи тебе провести?

Королева наступила на Пограба і щосили причавила його ногою. Коли вона відступила, то тільки вершечок Пограбової голови стирчав з торфовища.

— То сама не підеш? — сказав Пограб, виборсавшись з-під землі, наче й не було нічого. — Не змушуй мене злитисі! І не натравлюй на нас своїх звірят, бо ти знаєш, що ми їх здамо гицелям!

Він озирнувся до Тіфані, що стояла нерухомо, як вкопана:

— Ми тут усе владнаємо самі, Келдо. Ми з Королевою розберемося, як у старі-добрі часи!

Королева клацнула пальцями:

— Вічно ви лізете туди, де нічого не тямите, — прошипіла вона. — А ось вам, що ви на це скажете?

Шабелини фіґлів ураз засяяли блакитним.

Десь у глибині натовпу осяяних фіґлів почувся голосок, що напрочуд скидався на голос Дурноверхого Вулі:

— От тепер нам буде непереливки…

Віддалік з’явилося три постаті: та середуща мала на собі довгу червону мантію, чудернацьку перуку, чорні панчохи і черевики з пряжками, решта дві — не вирізнялися нічим особливим, то були прості чоловіки, вбрані у прості сірі костюми.

— Жінко, та в тебе серця нема! — вигукнув Вільям-співець. — Наслати на нас правників…

— От той ліворуч — ото страшидло, — квилив малолюдок.

— А щоб то качка копнула! В нього портфель! Портфель, побий його грім…

Неохоче, крок за кроком, горнучись один до одного від страху, Нак Мак Фіґлі почали задкувати.

— Мати Василева, та він розстібнув застібку, — застогнав Дурноверхий Вулі. — Ой, леле, судний день не за горами, коли правник розстібає портфель…

— Пані та панове, пане Пограбуйко Фіґельович? — звернувся до Пограбуйка один із чоловіків у сірому. Голос його звучав заупокійно.

— Нема тут такого! — вигукнув Пограб. — Нічого не знаємо!

— Ми склали перелік скоєних вами злочинів загальною кількістю дев’ятнадцять тисяч сімсот шістдесят три…

— То не ми! — верескнув з відчаю Пограб. — Правда, браття?

— …серед них дві тисячі бійок, неподобств, пиятики, особливо тяжкої пиятики, лайки (включно з нерозбірливими актами мовлення, які можна було розшифрувати як образи та лайку), порушення спокою, лінощі…

— Ви помилилися! — надривався Пограб. — Це не ми! Ми там просто собі стояли! А ті справжні злочинці втекли з місця злочину!

— …крадіжки в особливо великих розмірах, крадіжки у гігантських розмірах, грабіж, порушення недоторканості житла, снування зловіщих планів для здійснення ще зловіщіших злочинів…

— У нас було важке дитинство! — кричав Пограб. — Ви на нас наговорюєте, бо ми блакитні! Нас ніхто не любить! Поліція нас узагалі ненавидить! Та нас навіть у той час у країні не було!

Та фіґлі, що збилися докупи, аж скорчилися від болю, коли правник витяг з портфеля папку паперів. Він відкашлявся і зачитав:

— Анґус Великий, Анґус-Не-Такий-Великий-Як-Великий-Анґус, Анґус Малий, Арчі Великий, Арчі Одноокий, Арчі Малий Шаленець…

— Вони нас записали! — хникав Дурноверхий Вулі. — Вони нас записали! Вони нас запакують до в’язниці!

— Протестую! Вимагаю письмової і неупередженої постанови Habeas Corpus, — пролунав тихенький голосок. — І я висуваю зустрічний позов Vis-ne faciem capite repletam для справедливого розгляду справи.

Запала мертва тиша. Пограб озирнувся на вкляклих зі страху Нак Мак Фіґлів і спитав:

— Ну, і хто це ляпнув?

Ропух виповз наперед і зітхнув:

— Я раптом усе згадав, — сказав він. — Я згадав, хто я. Ділове мовлення повернуло пам’ять. Тепер я ропух, але… — він ковтнув слину. — Колись я був правником. І те, що тут коїться, — незаконно! Усі ці звинувачення — це наклеп, виснуваний із свідчень, зібраних неправомірним шляхом.

Ропух глянув на королівських юристів своїми жовтими очима:

— Також я, посилаючись на Potest-ne mater tua suere, amice, вимагаю перенести слухання справи на невизначений термін.

Юристи невідомо звідки повитягали товстезні фоліанти і кинулись нервово їх гортати.

— Ця термінологія нам невідома, — вичавив нарешті хтось із них.

— А вони спітніли, — зауважив Пограб. — Ропуше, то виявляється, ми можемо мати своїх правників?

— Певно, що так, — відповів ропух. — У вас можуть бути захисники.

— Захисники? — спитав Пограб. — І вони захистять нас від тої з пальця висмоктаної брехні?

— Звісно, — відповів ропух. — І ви матимете чим їм заплатити за свою невинність, бо ж ви нагребли скарбів, я так чую, непогано. Я з вас візьму…

Ропух запнувся, побачивши, що фіґлі пригрозили йому осяйними шабелинами.

— Я згадав, чому фея-хрещена обернула мене на ропуха, — вичавив він. — Тож, зважаючи на обставини, хай це буде pro bono publico з мого боку.

Шабелини так і не ворухнулись.

— Це означає — безкоштовно, — пояснив ропух.

— О, так набагато краще, — сказав Пограб, а на фоні звучав шурхіт шабелин, що ховалися до піхов. — Як так сталося, що ти ропух-правознавець?

— О, все почалося з невинної суперечки, — пояснив ропух. — Фея-хрещена здійснила три бажання моєї клієнтки: стандартний пакет — щастя, здоров’я і багатство. Тож коли моя клієнтка прокинулася якось вранці без відчуття щастя, то найняла мене, щоб скласти позов за недотримання умов контракту. В історії хрещенофейства ще таких прецедентів не було. На жаль, безпрецедентно було й те, що фея обернула мою клієнтку на люстерко, а мене, як самі бачите, — на ропуха. Найгірше було, коли суддя зааплодувала. Оце було вже занадто, як на мене.

— Та право ти не забув, еге ж? Добре є, — мовив Пограб.

Він глянув на юристів з портфелями.

— Ну що, смердюхи в костюмах, у нас тепер є дармовий адвокат, і ми ним скористаємося, навіть не сумнівайтесь.

Юристи з повітря снували сувої паперів. Вигляд у них був спантеличений і трохи навіть переляканий. Пограб аж сяяв від задоволення, спостерігаючи за ними.

— А що ти їм наплів про протест не мате, мій вчений друже? — спитав Пограб.

— Vis-ne faciem capite repletam, — поправив його ропух. — Це найкраще, на що я спромігся. Це означає приблизно таке, — він відкашлявся. — Чи не хотіли б ви писок, повен голів?

— Це ж треба, як усе просто, — сказав Пограб. — Та ми б завиграшки стали адвокатами, правда, хлопці? Треба тільки мудрих слів підівчити! Хлопці, хапайте-но їх!

Настрій Нак Мак Фіґлів умить мінявся. Особливо, якщо чувся бойовий клич.

Шабелини стреміли в небо.

— Дві сотні лютих вояків! — кричали вони.

— Годі цирку в залі суду!

— По наш бік закон!

— Наш юрист нас береже!

— Годі, — пролунав голос Королеви.

Вона змахнула рукою — і юристи, і малолюдки враз щезли. На торфовиську залишилась лиш вона та Тіфані — одна навпроти одної, і тільки вітер свистав поміж каменів.

— Що ти з ними зробила? — скрикнула Тіфані.

— Ой, та нічого… вони десь тут, — відповіла Королева легковажно. — Це ж усе сон. Сни в снах. Дівчинко моя, не можна покладатися ні на що. Все несправжнє. Все минуще. Все закінчується. І єдине, що ти можеш зробити, — це навчитись снувати сни. Та вже занадто пізно… І… я довше цього вчилася.

Тіфані не зовсім розуміла, які думки в неї лунали в голові. Вона втомилася. В неї було таке відчуття, наче вона спостерігає за собою збоку, чи то пак — згори і збоку. Вона бачила свої чоботи і якнадійніше оперлася на землю, а тоді…

…а тоді…

…а тоді, як та, що прокидається зі сну, вона відчула минущість часу. Вона відчула подих пагорбів і віддалений рик давніх морів, ув’язнених у міріадах крихітних мушельок. Вона думала про Бабуню Болячку — там, під зеленою травою, вона розчиняється у крейдяному краї, у тій землі, що лежить під хвилею. Вона почувалася так, наче навколо неї поволі оберталися велетенські коліщата часу та зірок.

Вона розплющила очі, і всередині неї — десь дуже глибоко — теж розплющились очі.

Вона чула, як росте трава і як ворушаться хробаки в землі. Вона відчувала тисячі крихітних життів, що вирували навколо неї, вона вловлювала запах вітру і бачила усі відтінки ночі…

Коліщата зірок та років, простору та часу стали на місце. Вона знала напевне, де вона, хто вона така і для чого вона тут.

Тіфані замахнулась. Королева спробувала було її спинити, та це було так само, як намагатися спинити колесо часу. Тіфані ляснула її по обличчі і збила з ніг.

— Я ніколи не плакала за Бабунею, бо не було в цьому потреби, — сказала Тіфані. — Бабуня завжди зі мною!

Тіфані нахилилась, а з нею — уся сила століть.

— Вся суть не в тому, щоб спати, — прошепотіла дівчинка. — Вся суть в тому, щоб прокинутися. Прокидатися — складніше. Я прокинулася і я справжня. Я знаю, хто я і я знаю, чого я хочу. Тобі мене не ошукати. Тобі зась до мене. І до всього, що моє.

«Такою я більше ніколи не буду, — подумала Тіфані, і побачила жах на обличчі Королеви. — Ніколи я не буду почуватися такою високою, як небо, такою древньою, як пагорби, такою могутньою, як море. Мені дали цей дар на коротку мить, але ціна цього дару така — він не назавжди, його доведеться повернути».

Але й винагорода та сама. Цей дар не під силу жодній людині. Можна увесь день поспіль розглядати квітки, але ж робота сама себе не зробить! Воно й не дивно, що ми живемо, наче в мріях, бо хто ж це витримає — жити і бачити світ наяву, таким, який він є насправді?

Тіфані набрала повні груди повітря і підняла Королеву із землі. Тіфані бачила, що навколо коїться, але ті чудовиська зі світу снів її не зачіпали. Вона — справжня і вона наяву. Такою справжньою вона ще не була ніколи. Вона відчувала все нараз, тож доводилося навіть захищатися від шквалу відчуттів.

Королева була не важчою за маля. Вона відчайдушно змінювала личини просто в обіймах Тіфані — то вона була чудовиськом, то небаченим звіром з кігтями та щупаками. Та врешті-решт вона обернулася на маленьку сіреньку істоту, схожу на мавпочку, — з великою головою і круглими очицями. Вона засапалась, і її маленька запала грудка то здіймалася, то опускалася від частого дихання.

Тіфані підбігла до каменів. Арка все ще стояла на місці. «Вона ніколи не падала», — подумала Тіфані. Королева безсила, нема в неї ніяких чарів, самі фокуси. Убогі фокуси.

— Тримайся звідси подалі, — сказала Тіфані, ступаючи у прохід між каменями. — Ніколи не повертайся. Ніколи не зазіхай на моє.

Істота була така слабка і мала, наче немовля, що Тіфані додала:

— Сподіваюся, десь є хтось, хто за тобою заплаче. Сподіваюся, Король повернеться.

— Тобі мене шкода? — вишкірилася істота, що колись була Королевою.

— Так, трохи, — відповіла Тіфані. «Так, як Міс Жін Робінсон», — подумала вона.

Вона поставила істоту на землю. Вона поклигала геть по снігу, озирнулася і враз знову обернулася на прекрасну Королеву.

— Тобі не перемогти, — мовила Королева. — Завжди є шпарка, в яку я прослизну. Людям сняться сни…

— Іноді ми таки прокидаємося, — відказала Тіфані. — Не повертайся… а то пожалкуєш…

Тіфані зосередилася на каменях, і крізь отвір тепер виднівся тільки навколишній краєвид.

«Треба придумати, як закрити перехід назавжди», — пролунали в голові Задні Думки. Хоча, ні, це вже були Дуже-Дуже Задні Думки.

В голові роїлося від думок. Вона відійшла подалі і сіла на траву, обійнявши коліна. «Уяви-но собі, якщо це не мине, — думала вона. — Довелося б носити беруші і затички до носа, насунути на голову великий чорний капюшон, і то б не було спокою із тим суперзором і суперсприйняттям…»

Вона зажмурилась, а тоді — зажмурилася ще сильніше.

Вона відчула, як сили покидають її. Це було наче поринати у сон, вислизаючи з явної яви у звичайний буденний стан… яви. В очах рябіло і мутніло.

«Ось так ми й живемо, — подумала вона. — Ми сновигаємо у напівсні, бо у явній яві жити неможливо…»

Хтось постукав їй по черевику.