ВІльні малолюдці

Розділ 14

— Гей, ти куди пропала? — гукнув Пограб, витріщившись на неї. — Ми от‑от мали завдати прочуханки юристам, зирк, а тебе нема, і Крулеви нема!

«Сни у снах, — думала Тіфані, обперши голову на лікті. — Та снам кінець: ось Нак Мак Фіґлі, і вони, поза всілякими сумнівами, справжні».

— Все позаду, — озвалася вона.

— Ти її закатрупила?

— Ні.

— То вона повернеться знову, — сказав Пограб. — Вона така тупа. У снах мудра, але, повір мені, тупа, як пень.

Тіфані кивнула. В очах вже не мигтіло. Явна ява минулася, як і сон.

Та вона пам’ятатиме, що то був не сон.

— Як ви втекли від тієї гігантської хвилі? — спитала Тіфані.

— Та, ми фест бігуни, — відповів Пограб. — І маяк там був моцний. Води набігло — най то качка копне!

— Акули приплили, та й таке, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Ага, пару акулок було, — здвигнув плечима Пограб. — І восьминожки були…

— То був молюск, — виправив його Вільям-співець.

— І ми його пустили на кебаб, — сказав Дурноверхий Вулі.

— Малюсики-фіґлюсики! — верескнув Погіршай, осяяний раптовим спалахом красномовства.

Вільям ввічливо кахикнув і сказав:

— Велика хвиля винесла на берег мор-р-ре затонулих кор-р-раблів зі скар-р-рбами. То ми трохи затрималися на грабіж…

Нак Мак Фіґлі показали їй пригорщі золотих монет та коштовного каміння.

— Це справжні коштовності, ви впевнені? — спитала Тіфані. — Казкове золото на ранок обертається на порох!

— Ая? — спитав Пограб. Він задивився кудись у далечінь. — Ну, хлопці, ви чули, що сказала келда? В нас є пів години, щоб то все спродати!

— То ми пішли? — спитав він уже тепер у Тіфані.

— О, так… Добре. Дякую.

І вони щезли, мить — і розчинились у блакитно-рудавому мареві.

Тільки Вільям-співець на мить затримався. Він вклонився Тіфані.

— Ти непогано дала собі раду, — сказав він. — Ми тобою пишаємося. І Бабуня б тобою пишалася. Пам’ятай це. Тебе люблять.

А тоді і він розчинився в повітрі.

Роланд застогнав. Він усе ще лежав на траві. Та тепер заворушився.

— Малюсиків нема, — засумував Погіршай. Запала тиша, і він додав:

— Абодайго, нема ні йного.

— Хто це такі? — пробурчав Роланд, намагаючись підвестись.

— Все складно, — пояснила Тіфані. — Ти щось пам’ятаєш?

— Все, як уві сні, — відповів Роланд. — Море пам’ятаю, ми бігли кудись, і я горіх розлущив, а там було безліч маленьких людців, і я ходив на лови у якийсь тінявий ліс…

— Спиться та й сниться, — делікатно зауважила Тіфані.

Вона підвелась і подумала: треба тут трохи затриматися. Не знаю чому, просто таке відчуття. Можливо, я колись знала, та тепер забула. Треба зачекати…

— Ти дійдеш до села? — спитала вона.

— Так. Думаю, зможу. Але що я…

— То візьми із собою Погіршая, добре? А я трохи відпочину…

— Точно? — спантеличено запитав Роланд.

— Так. Я швидко. Заведеш Погіршая на ферму. Скажеш, що я скоро прийду. Скажи їм, що зі мною все добре.

— Малюсики, — сказав Погіршай. — Абодайго! Спатки хоцю.

Роланд вагався.

— Та йдіть уже! — наказала Тіфані і махнула рукою.

Коли хлопці, озирнувшись на прощання, щезли за гребнем пагорба, Тіфані сіла і скулилася на траві поміж чотирма залізними колесами. Десь там, удалині, виднівся курган Нак Мак Фіґлів. Хоч вона й бачила малолюдків всього декілька хвилин тому, спогад про них був уже якийсь дивний, бентежний: так, ніби їх ніколи й не було насправді.

Може, піти до кургану і перевірити, чи є там димовий отвір? І чи Тіфані зможе його знайти? А як його там нема? А як є, а в норі нема нікого, крім кроликів?

Ні, все це було насправді, переконувала вона себе. Я маю це пам’ятати.

Десь у сірому досвітньому небі квилив канюк. Тіфані дивилася, як він кружляє у сонячних променях, аж поки від нього не відділилася маленька цятка.

То було надто високо — навіть для малолюдків.

Тіфані зірвалася на рівні ноги, коли Гаміш падав сторчма головою з неба на землю. Аж раптом над ним відкрився парашут, і він плавно, наче пушинка, став спускатися додолу.

Мішкуватий парашут мав у-подібну форму. І коли він приблизився, то Тіфані вдалося краще розгледіти силует… такий знайомий силует.

Гаміш приземлився. А на нього — пара її панталонів у дрібну трояндочку.

— Оце було круто! — вигукнув Гаміш, виборсуючись із ногавиці. — Годі приземлятися на голову!

— То мої найкращі панталони, — втомлено зауважила Тіфані. — Ти їх поцупив, коли сушилося прання?

— Ая! Такі гарнюні, такі чистюні, — сказав Гаміш. — Тільки мереживо пообрізати довелося, але я його не викинув, десь є, то можеш пришити, як хочеш.

Він обдарував Тіфані сонцесяйною усмішкою фіґля, що вряди-годи не приземлився на голову.

Тіфані зітхнула. Їй подобалося мереживо. Не так то в неї й багато речей, що служать просто прикрасою.

— Залиш собі, — сказала вона.

— О, добре, залишу, — відповів Гаміш. — Ага, той во… До тебе гості. Там, над долиною. Дивись-но.

В небі виднілися ще дві постаті — більші за канюка. Вони летіли так високо, що їх було добре видно у променях світанкового сонця. Тіфані дивилася, як вони кружляли, спускаючись на землю.

То був хтось на мітлі.

«Я знала, що треба зачекати!» — подумала Тіфані.

У вухах забулькотіло. Вона озирнулась і побачила, як Гаміш закивав чимдуж п’ятами. Канюк підхопив його і здійнявся в небо. Цікаво, він злякався, чи просто уникав зустрічі… з кимось.

Мітли наближались.

На тій, що була ближче до землі, сиділо двоє. Коли мітла приземлилася, Тіфані впізнала в одній з постатей міс Тік — вона сиділа позаду, вчепившись у меншу постать, що кермувала мітлою. Міс Тік скорше сповзла, аніж спішилась з мітли, а тоді пошкандибала до Тіфані.

— Ти собі не уявляєш, що мені довелося стерпіти, — сказала вона. — То було жахливо! Ми летіли крізь грозу! З тобою все гаразд?

— Е-е-е-е… так…

— Що сталося?

Тіфані витріщилася на міс Тік. І як тут відповісти на таке питання?

— Королеви більше нема, — відказала Тіфані. Здається, це вичерпна відповідь.

— Що? Королеви нема? О, до речі, це місіс Оґґ.

— Здоров, — привіталася керманичка мітли, поправляючи довгу чорну сукню, з-під подолу якої долинало ляскання ґумок.

— Там, угорі, вітер дме куди захоче, щоб ви знали! — сказала вона.

То була опецькувата веселунка з обличчям, наче яблуко, що довго пролежало у комірчині, і коли вона усміхалася, зморшки на личку ворушились навсібіч.

— А це, — вела далі міс Тік, — це міс…

— Панна, — перебила її відьма, що саме спішувалася з мітли.

— Перепрошую, панна Дощевіск, — виправилася міс Тік.

— Дуже, дуже могутні відьми, — прошепотіла вона Тіфані на вушко. — Мені пощастило їх зустріти. Там, у горах, відьом цінують.

Тіфані й не здогадувалася, що міс Тік здатна хвилюватися, та вона, схоже, панікувала від самої лиш присутності панни Дощевіск. Вона була висока — не така вже й висока, зрозуміла Тіфані згодом, як висока на вигляд і поставою. Та, якщо не приглядатися, то запросто можна піддатися враженню.

Вона, як і всі чаклунки, була вбрана у доволі благеньку чорну сукню. Обличчя вона мала тонке і якесь старече — і це все, що можна було зчитати з лиця. Пронизливі блакитні очі зміряли Тіфані з голови до ніг, а тоді ще раз — з ніг до голови.

— Гарні черевики, — сказала відьма.

— Розкажи панні Дощевіск, що сталося… — почала було міс Тік.

Та відьма змахнула рукою, і міс Тік ураз замовкла. Тіфані очам своїм не вірила.

Панна Дощевіск ще раз зміряла Тіфані поглядом — аж він пройшов наскрізь і спинився аж за п’ять миль звідтіля. А тоді вона підійшла до каменів і змахнула рукою. То був дивний рух — наче коловорот, і по ньому залишився осяйний слід у повітрі. Пролунав шум, схожий на чудернацьке суголосся різних звуків, а тоді різко змовк. І запала тиша.

— «Веселий Моряк»? — спитала відьма.

— Так, — відповіла Тіфані.

Відьма ще раз махнула рукою. Почувся ще один дивний пронизливий звук.

Панна Дощевіск рвучко розвернулась і вдивлялася у далечінь, де стирчав чубчик кургану малолюдків.

— Нак Мак Фіґлі? Келда? — спитала вона.

— Ем-м… так. Та тільки тимчасово, — відповіла Тіфані.

— Ясно, — сказала Дощевіск.

Помах. Шум.

— Сковорідка?

— Так. Та вона загубилася.

— Ага.

Помах. Шум. Вона наче висотувала минуле з повітря.

— Наносили води?

— І дрів теж, — додала Тіфані.

Помах. Шум.

— Ясно. «Спеціальна овеча настоянка»?

— Так, тато каже, що вона…

Помах. Шум.

— Ага. Край снігів.

Помах. Шум.

— Королева.

Помах. Шум.

— Бійки.

Помах. Шум.

— Море?

Помах. Шум. Помах. Шум.

Дощевіск вдивлялася у миготіння, наче там були тільки їй видимі зображення. Місіс Оґґ сіла поруч із Тіфані. Її коротенькі ніжки бовтались у повітрі, не дістаючи до землі, коли вона вмощувалася зручніше.

— Якось я закурила собі «Веселого Моряка», — сказала вона. — Пахне, як нігті на ногах, еге ж?

— Точнісінько! — визнала Тіфані.

— Якщо ти келда Нак Мак Фіґлів, то ти б мала вийти заміж за одного з них, правда? — вела далі місіс Оґґ, наче й не було нічого.

— Так, та я викрутилася, — відповіла Тіфані. Вона все розповіла, а місіс Оґґ сміялася. То був компанійський сміх — такий заспокоює.

Помахи та шум припинилися. Дощевіск вдивлялася в нікуди, а тоді мовила:

— Хай там як, ти поборола Королеву. Та тобі допомогли, я гадаю.

— Так і було, — відповіла Тіфані.

— І хто ж це був?

— А це не ваша справа, — сказала Тіфані, не встигнувши прикусити язика.

Міс Тік зойкнула.

Місіс Оґґ заморгала, і її оченята бігали від Тіфані до Дощевіск, ніби вона слідкувала за м’ячиком на тенісному матчі.

— Тіфані, це найвідоміша чаклунка у сві… — розлютилася міс Тік, але Дощевіск подала їй знак рукою, щоб та замовкла. «Треба й собі так навчитися махати руками», — подумала Тіфані.

Дощевіск зняла гостроверхого капелюха і вклонилася Тіфані.

— Влучно, — сказала вона, випроставшись і дивлячись у вічі Тіфані. — Я не мала права питати. Це твій край, і ми тут тільки з твого дозволу. Я поважатиму тебе, якщо ти поважатимеш мене.

Здавалося, що на мить повітря завмерло, а небо потемніло.

Дощевіск зробила крок уперед, наче ніякою грозою і не пахло:

— Та якщо ти якось захочеш мені розповісти, то я радо послухаю, — сказала вона звичним тоном. — А ті істоти, наче зліплені з тіста? Про них я теж хочу знати більше. Ти до них більше не підходь. Бабуся твоя з тих, здається, з ким би я охоче познайомилася.

Дощевіск випросталась:

— А поки подивімося краще, чого б тебе ще вартувало навчити.

— Може, ви мене навчите, де шукати чаклунську школу? — спитала Тіфані.

Запала мертва тиша.

— Чаклунську школу? — перепитала Дощевіск.

— Е-е-е, — вичавила із себе міс Тік.

— Це ж була метанфора, чи не так? — спитала Тіфані.

— Метанфора? — брови місіс Оґґ поповзли догори від здивування.

— Вона мала на увазі «метафора», — пробубоніла міс Тік.

— Це ж як у казках, — не вгавала Тіфані. — Добре. Я зрозуміла. Ось це і є школа, еге ж? Чарівне місце? Світ. Ось він. Цього не розумієш, поки не придивишся. А ви знали, що фіґлі вважають наш світ раєм? А ми не звертаємо уваги. Нема ніяких уроків відьомства. Вся суть у тому, щоб вміти бачити… здається.

— Гарно сказано, ти кмітлива, — сказала Дощевіск. — Та магія існує. Ти потім це зрозумієш. Багато розуму не треба, щоб чарувати, а то чарівники не дали б ради.

— Тобі потрібна робота, — мовила місіс Оґґ. — Із чаклунства не проживеш. Магію не застосовують собі на користь. Залізне правило.

— Я вмію добре робити сир, — відповіла Тіфані.

— Сир? — перепитала Дощевіск. — Гм. Добре. Сир — це добре. А на медицині ти знаєшся? Чи на акушерстві? Ось це добре ремесло.

— Ну, я допомагала при складних пологах… овець, — відказала Тіфані. — А ще я бачила, як на світ з’явився мій брат. Мене ніхто не вигнав з кімнати. Все так само, як з ягнятами. Та, гадаю, сироваріння — то моє. Це простіше і не таке галасливе.

— Як сир, то сир, — сказала Дощевіск, киваючи на знак згоди. — Сир живий.

— Що ви робите насправді? — спитала Тіфані.

Худорлява відьма на мить завагалась, а тоді відповіла:

— Ми пильнуємо… кордони. Їх багато, набагато більше, ніж думають люди. Межі між життям і смертю, між цим і тим світом, між днем та ніччю, між тим, що правильне, і тим, що хибне… їх слід пильнувати. Ми дивимося, ми охороняємо суть речей. І ніколи не просимо про винагороду. Це важливо.

— Буває, що люди нам щось дають. Іноді люди дуже щедрі до відьом, — сказала місіс Оґґ радісно. — Коли в селі ярмарок, то я досхочу ласую тістечками. Є тисячі способів, як можна отримувати, нічого не просячи. Люди люблять, коли відьми веселі.

— Та тут, на пагорбах, люди думають, що відьми злі! — вигукнула Тіфані, а Задні Думки додали: «А згадай-но, Бабуня Болячка майже ніколи не купувала тютюн!».

— Ти здивуєшся, як люди скоро звикають до нових порядків, — мовила місіс Оґґ. — Просто треба поступово їх привчати.

— Нам уже час, — сказала Дощевіск. — Там їде верхи хтось з ферми. Чоловік, світловолосий, червонолиций…

— Наче мій тато!

— Він жене бідну конячку галопом, — додала Дощевіск. — Рушаймо. Ти все ще хочеш вчитися? Коли ти можеш піти з дому?

— Перепрошую? — здивувалася Тіфані.

— Хіба дівчаток тут не віддають у найми і все таке? — спитала місіс Оґґ.

— Ага. Так. Віддають, тільки трохи старших.

— От тоді міс Тік і прийде по тебе — коли будеш трохи старша, — сказала Дощевіск.

Міс Тік кивнула.

— В горах є старенькі відьми, які діляться знаннями взамін на поміч по дому. За твоїм рідним краєм ми припильнуємо, поки тебе не буде, покладися на нас. Під час навчання тобі належиться триразове харчування, мітла… такі в нас порядки. Ну як?

— Я згідна, — відповіла Тіфані, радісно усміхаючись.

Прекрасна мить ось-ось мине, а Тіфані навіть і половини всього не з’ясувала:

— Так, але…

— Слухаю? — сказала місіс Оґґ.

— Мені не доведеться танцювати голою чи ще щось таке? Я чула, що…

Дощевіск закотила очі.

Місіс Оґґ вишкірилася в усмішці:

— Ну, заняття непогане, ясна рі… — почала було вона.

— Ні, не доведеться! — урвала її Дощевіск. — Жодних пряничних хаток, жодного реготу, жодних голих танців!

— Хіба що ти сама захочеш, — сказала Місіс Оґґ, підводячись. — Регіт ще нікому не зашкодив, звісно, якщо в міру і зі чуттям реготати. Я навчу тебе як, та нам справді вже час…

— Але… як тобі це вдалося? — спитала міс Тік у Тіфані. — Тут же сама крейда! Як ти стала відьмою на крейді? Як же ж так?

— Що ти там знаєш, Перспікаціє Тік, — урвала Дощевіск. — Кістяк пагорбів складається з кременю. Він гострий, твердий і корисний. Король земних порід.

Вона взяла мітлу і повернулася до Тіфані:

— Ти матимеш проблеми вдома, як думаєш? — запитала вона.

— Цілком можливо, — сказала Тіфані.

— Тобі допомогти?

— Це мої проблеми, і я з ними дам раду сама, — відповіла Тіфані, хоч їй дуже хотілося сказати: «Так, будь ласка. Допоможіть мені! Уявити годі, що тато мені зробить! А Барон буде лютий! Та я не хочу, щоб вони думали, що я не дам ради! Я маю дати всьому лад сама!».

— Правильно, — мовила Дощевіск.

«Може, вони думки вміють читати», — подумала Тіфані.

— Думки? Ні, — сказала Дощевіск, сідаючи на мітлу. — Вираз обличчя — так. Йди-но сюди, юна міс.

Тіфані слухняно підійшла.

— Вчитися відьомства, — почала вона. — Це зовсім не те саме, що вчитися в школі. Спершу тобі дають тест, а тоді вже ти роками з’ясовуєш і вивчаєш, як тобі вдалося його скласти. Це, певною мірою, як у житті, — вона делікатно взяла Тіфані за підборіддя і подивилася їй просто в очі. — Бачу, що ти розплющила очі.

— Так.

— Це добре. Не всім вдається бачити по-справжньому. Часи грядуть бентежні. Тож тобі це вміння знадобиться.

Вона махнула рукою, обвела колом волосся Тіфані, а тоді підняла руку над її головою, злегка поклацуючи і перебираючи пальцями. Тіфані піднесла руки до голови. На мить їй здалося, що там усе, як і було раніше, а потім вона намацала… щось. Наче відчуття якесь: якщо не знати, що воно там, то й не знайдеш.

— Там справді щось є? — спитала вона.

— А хто його зна, — відповіла відьма. — Це віртуальний гостроверхий капелюх. Ніхто, крім тебе, не знатиме, що він на тобі. Можливо, так тобі буде легше.

— Тобто, він існує тільки в моїй голові? — спитала Тіфані.

— У тебе в голові багато всього. І це не означає, що воно несправжнє. Краще не вдаватися в зайві роздуми.

— А що трапилося з ропухом? — поцікавилася міс Тік, яка таки вдавалася у роздуми.

— Він лишився жити з вільними малолюдками, — відповіла Тіфані. — З’ясувалося, що він колись був адвокатом.

— Ти дала Нак Мак Фіґлям адвоката? — перепитала місіс Оґґ. — Та вони цей світ догори дриґом перевернуть! Хоча, мати дриґ не так уже й погано!

— Сестри мої, дорога зве, — сказала міс Тік, що вже сиділа на мітлі позаду місіс Оґґ.

— Навіщо так урочисто, — дорікнула місіс Оґґ. — Це вам не театр. Бувай, Тіфі! До скорої зустрічі!

Вона обережно здійняла ніс мітли в повітря. Мітла Дощевіск ледь чутно попискувала. Звук був дуже схожий на той, що супроводжує підйом гостроверхого капелюха міс Тік. А тоді мітла зробила бр-р-р-ру-у-у-ум!

Дощевіск зітхнула:

— Ох, ці гноми! Казали, що полагодили! В гномській майстерні вона й справді завелася одразу…

Здаля почувся тупіт копит. Напрочуд швидко Дощевіск зістрибнула з мітли, вхопила її міцно обома руками і побігла по траві, аж спідниця метлялася.

Тільки цяточка вдалині виднілася, коли батько Тіфані вигулькнув з-за пагорба. Він їхав верхи на їхньому робочому конику з ферми. Він так поспішав, що навіть не встиг взути конячку у шкіряні захисні ногавки, і тепер вона виривала залізними підковами чималі, із супну тарілку[8], шматки торфу.

Коли батько спішився з коня, Тіфані почула приглушене бр-р-р-р-ру-у-ум позад себе.

Вона здивувалася, побачивши, що він усміхається і плаче водночас.

Все скидалося на сон.

Тіфані зрозуміла, що це дуже зручна відмовка: нічого не пам’ятаєш, все, як уві сні. Не пригадую, наснилося, мабуть.

Барон теж радів, але свято вірив у те, що Королева, ким би вона там не була, викрадала дітей, а Роланд її переміг і, само собою, допоміг цим двом бідолашним діткам повернутися додому.

Мама наполягла вкласти Тіфані спати, хоча й на дворі був білий день. Власне, Тіфані не заперечувала. Вона стомилась і лежала під ковдрою — у рожевому світі марева, на межі сну і яви.

Вона чула, як унизу тато розмовляв з Бароном. Вона чула, як вони намагалися зрозуміти, що трапилося, і натужно силуються виснувати цілісну історію тих загадкових подій. Звісно, дівчинка дуже смілива (це слова Барона), але ж їй дев’ять, так? Вона навіть не вміє мечем орудувати! А Роланд брав уроки фехтування в школі…

І так вони балакали. Коли Барон пішов, Тіфані чула, як мама з татом продовжили розмову. Наприклад, про те, що Щуроміх тепер чомусь спить на даху.

Тіфані лежала в ліжку і вдихала запах мазі, якою мама помастила їй скроні. Мабуть, вона забилась, сказала мама, побачивши, як Тіфані увесь час обмацує голову.

Отже… червонопикий Роланд тепер великий герой, еге ж? А вона — дурненька принцеска, що підвернула ногу і тільки те й робить, що падає непритомна? Це так несправедливо!

Тіфані сягнула по невидимий капелюх, який вона поклала на столик коло ліжка. Мама залишила їй горнятко бульйону на столику, але він там так і стояв — неторкнутий. Тіфані намацала шершавий край крис капелюха.

«Ми ніколи не просимо винагороди, — подумала вона. — До того ж це моя таємниця». Ніхто більше не знає про вільних малолюдців. Хіба Погіршай бігає по хаті, обмотавшись скатертиною, наче кілтом, і кричить:

— Малюсики! Зара як буцну в черевик!

Та місіс Болячка так тішилася, що він знайшовся і що він цікавиться ще чимось, окрім солодощів, що пропускала повз вуха, що він вигукує. Ні, розповідати нікому не можна. Ніхто їй не повірить, а як і повірять, то підуть розкопувати курган малолюдків! Вона такого не допустить.

Що б зробила Бабуня Болячка?

Бабуня Болячка мовчала б. Бабуня Болячка часто мовчала. Вона просто усміхалася і пахкала люлькою. І чекала слушної нагоди…

Тіфані усміхнулася. Вона не спала і це їй не наснилося. Минув день.

А тоді — ще один.

І ще. Дощило. Тіфані спустилася до кухні, коли там не було нікого і взяла з полиці статуетку пастушки. Вона поклала її у мішок, тихцем вислизнула з дому і побігла на пагорби.

Грози оминали Крейдокрай — пагорби розсікали хмари надвоє, наче ніс корабля. Та коли Тіфані добралася до старої груби і чотирьох залізних коліс, коли вирізала шмат дерну та обережно видзьобала місце для порцелянової фігурки, а тоді поклала дерен на місце… задощило так, що дерен мав би прижитися. Вона подумала, що так правильно. Тіфані була певна, що запахло тютюном.

А тоді вона попрямувала до кургану малолюдків. Вона тривожилась: вони ж там, то навіщо йти перевіряти, чи це так… це буде скидатися на сумніви, еге ж? Фіґлі — люди зайняті. Роботи в них багато. В них жалоба за старою келдою.

Так вона себе переконувала. Вона туди йде не тому, що боїться, що насправді в норі живуть кролики, а не малолюдки. Зовсім не тому.

Вона — келда. В неї є обов’язки.

Лунала музика. Почулися голоси. А коли вона заглянула у темряву нори, запала тиша.

Тіфані обережно дістала пляшку «Спеціальної овечої настоянки» і вкинула її в темряву. Тіфані відступилась, і до неї долинули відголоски музики. Вона помахала канюку, що ліниво намотував круги попід хмарами, і навіть не сумнівалася, що крихітна цяточка-канюк помахала їй у відповідь.

Четвертого дня Тіфані збивала масло і поралася по хазяйству. Та у неї був помічник.

— А тепер піди погодуй курчат, — сказала вона Погіршаю. — Що ти маєш зробити?

— Дати гам-гам ціп-ціпкам, — відповів Погіршай.

— Курчатам, — розлютилася Тіфані.

— Курчатам, — слухняно виправився Погіршай.

— І носа витри, тільки не об рукав! У тебе ж для цього є хустинка. Як повертатимешся, то спробуй, чи зможеш принести поліно, гаразд?

— Ая, абодайго! — пробубнів собі під ніс Погіршай.

— А яке слово ми не говоримо? — спитала Тіфані. — Ми не говоримо…

— «Абодайго» ми не говоримо, — буркнув Погіршай.

— Особливо, якщо поруч є хто?

— Як поруц є мама, — відповів Погіршай.

— От і чудово. А як з усім впораємося, то підемо до річки.

Погіршай зрадів такій перспективі.

— А малюсики? — спитав він.

Тіфані завагалася з відповіддю.

Вона не бачила фіґлів, відколи повернулася додому.

— Можливо, і вони там будуть, — відповіла вона. — Та вони, мабуть, зайняті. Їм слід знайти нову келду, і… зайняті вони. Я так гадаю.

— Малюсики геп по довбешці, нагла морда, абодайго переверне і гепне, — радісно горлав Погіршай.

— Побачимо, — відповіла Тіфані, відчуваючи на своїх плечах увесь тягар батьківства. — А тепер — йди-но погодуй курей і збери яйця.

Коли він причимчикував назад, несучи повен кошик яєць, Тіфані виклала одне полінце масла на мармурову плиту і взяла лопатки, щоб надати йому форму… масла. Коли полінце буде вигладжене на гладко, вона проштампує його дерев’яним штампом. Людям подобається декороване візерунком масло.

Коли вона формувала масло, то побачила, що хтось стоїть на порозі. Вона озирнулася.

То був Роланд.

Він дивився на неї — обличчя ще більше розчервоніле, ніж зазвичай. Він крутив у руках свого непристойно дорогого капелюха, достоту, як колись це робив Пограб.

— Чого тобі? — спитала Тіфані.

— Слухай… ну, той… я …е-е-е, — затинався Роланд.

— Так?

— Слухай, я не хотів, я не мав наміру брехати, — мекав він. — Але тато сам зробив висновок, що я герой, і не хотів слухати, коли я намагався пояснити… як ти…

— …допомогла тобі? — підказала йому Тіфані.

— Так… Тобто, ні! Він сказав, що тобі пощастило, що я там був, він сказав…

— Це не має значення, — обірвала його Тіфані, беручись за лопатки для масла.

— І він усім розповідає, який я відважний і всяке таке…

— Я сказала, що це не має значення, — відповіла Тіфані. Лопатки пац-пац-пац-кали по свіжому маслі.

Роланд розтулив було рота, але одразу стулив:

— Тобто, тобі все одно? — вичавив він нарешті.

— Так, усе одно, — сказала Тіфані.

— Але ж це несправедливо!

— Ми єдині знаємо правду, — промовила Тіфані.

Пац-пац-пац. Роланд витріщився на масне полінце масла, яке Тіфані невпинно пацкала лопаткою.

— Ясно, — сказав він. — І ти нікому не розкажеш? Тобто, ти маєш право розповісти, як усе було насправді, але…

Пац-пац-пац.

— Мені ніхто не повірить, — відказала Тіфані.

— Я намагався, — відповів Роланд. — Чесно, я намагався.

«Гадаю, це правда, — подумала Тіфані. — Та ти не дуже кмітливий, а Барон не має дару першого погляду. Він бачить світ таким, яким хоче».

— Одного дня ти станеш Бароном, чи не так? — спитала Тіфані.

— Так. Колись стану. А той, я хотів спитати: ти справді відьма?

— Сподіваюся, ти будеш добрим Бароном? — спитала Тіфані, обертаючи масло. — Чесним і справедливим? Платитимеш людям чесно і доглядатимеш стареньких? І ти не дозволиш прогнати з дому стареньку бабусю?

— Ну, сподіваюся я…

Тіфані глянула йому просто у вічі, міцно стискаючи по лопатці у кожній руці.

— Я ж буду поруч. Ти знатимеш, що я за тобою пильную. Я стоятиму там, осторонь від натовпу. Завжди. Я за всім спостерігатиму, бо я з давнього роду Болячок, і це моя земля. Та ти можеш бути Бароном і, маю надію, будеш добрим. А як ні… то буде тобі непереливки!

— Ти знаєш, що ти… ну… дуже… — запнувся Роланд, почервонівши.

— Допомогла тобі? — підказала Тіфані.

— …але тобі не можна так зі мною розмовляти!

Тіфані була певна, що десь на горищі пролунало «Анайто, ото слимак» — ледь-ледь чутне, та все ж розібрати можна.

На мить вона заплющила очі, а тоді, із завмерлим серцем, вказала лопаткою на порожні відра:

— Відра, наповніться! — наказала вона.

Повітря затремтіло, відра затряслись, і навколо них утворилася димова завіса. Вода виплюскувалася поза вінця.

Роланд витріщався на все це мовчки. Тіфані усміхнулася йому щонаймилішою усмішкою, яка могла добряче налякати.

— Ти ж нікому не скажеш, правда? — спитала вона.

Він зблід і подивився на неї:

— Ніхто б і так не повірив… — відповів він, запинаючись.

— Ая, — сказала Тіфані. — То ми порозумілися. Як мило. А тепер, якщо ти не проти, то я б хотіла закінчити з маслом і взятися за сир.

— Сир? Але ж…. ти б могла робити все, що захочеш! — випалив Роланд.

— А я хочу робити сир, — спокійно відповіла Тіфані. — Йди собі.

— Ця ферма належить моєму татові! — вигукнув Роланд, і аж коли слова пролунали, він зрозумів, що сказав свої думки вголос.

Пролунали два тихі, але водночас напрочуд гучні, клац, коли Тіфані озирнулась і поклала на стіл лопатки для масла.

— Оце було відважно, — озвалася вона, — та я маю надію, що тепер, добре подумавши, ти вже жалкуєш про сказане?

Роланд заплющив очі і ствердно закивав.

— Добре, — сказала Тіфані. — Тож сьогодні я беруся за сир. А завтра, якщо захочу, візьмуся за щось інше. А потім мене тут не буде, і ти здивуєшся: де ж вона? Та частинка мене завжди буде тут. Завжди. Думками я буду тут. Й очима теж. І я повернуся. А тепер йди собі!

Роланд обернувся і побіг геть.

Коли за ним і слід замело, Тіфані сказала:

— Ну, хто тут?

— Це я, пані. Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані.

Малолюдок вигулькнув з-за відра і додав:

— Пограбуйко сказав, що ми маємо наглядати за тобою і за малим. І подякувати маємо за твій подарунок.

«Навіть якщо ти знаєш, як це робиться, це все одно магія», — подумала Тіфані.

— Тільки наглядайте за мною у молочарні, — сказала вона. — Деінде не шпигуйте за мною!

— Та де б ми шпигували! — вигукнув Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока схвильовано. А тоді усміхнувся. — Витівка буде келдою в клані, що мешкає неподалік Мідної Гори, — вів він далі, — і вона мене запросила бути там співцем!

— Мої вітання!

— Ая, а Вільям каже, що я дам раду, якщо буду практикуватися у грі на мишиці, — сказав малолюдок. — А… е-е-е…

— Так?

— А Гаміш каже, що в клані Довгоозерців є дівчина, яка хоче стати келдою, і то добрий клан… — малолюдок аж побузковів від сорому.

— Це ж добре, — сказала Тіфані, — на місці Пограба я би з нею вже побралася.

— Ти не проти? — спитав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока з надією в голосі.

— Зовсім ні, — відповіла Тіфані.

Хоч насправді, слід визнати, вона трохи була проти, та це таке невелике проти, що його пасує запхнути у якнайвіддаленіший закуток і там і залишити.

— Це ж чудово! — вигукнув фіґель. — Хлопці, знаєш, трохи переживали. Побіжу їх вспокою.

Він стишив голос і спитав:

— А може, ти хочеш, щоб я побіг за цим лантухом, що ото щойно пішов звідси і впевнився, щоб він ще раз упав з коня?

— Ні! — випалила Тіфані. — Ні. Не треба, — вона взяла лопатки для масла. — Я з ним дам раду, — додала вона, усміхаючись. — Я дам раду.

Коли малолюдок пішов, вона знову взялася за масло… пац-пац-пац.

А коли закінчила, то відклала лопатки і кінчиком пальця (дуже чистого пальця) намалювала тонку звивисту лінію, а тоді — ще одну, щоб утворився символ хвилі. Під ними вона намалювала одну пряму лінію — то був Крейдокрай.

Земля під хвилею.

А тоді вона швиденько стерла малюнок і взяла штамп, який вчора зробила — вирізьбила зі шматка яблуневого дерева, що їй подарував місцевий тесля, містер Блок.

Тіфані обережно приклала штамп до масла.

На лискучій, жовтогарячій поверхні полінця виблискували гібридний місяць, і на його фоні — відьма, верхи на мітлі.

Вона усміхнулася, і це була усмішка Бабуні Болячки. Колись усе буде інакше.

Та починати слід з малого. Як із жолудя виростає дуб.

А тоді Тіфані взялася робити сир… у молочарні, на фермі, поміж розлогих полів, що переходили у пагорби, поснулі під високим літнім сонцем, там паслися отари овець, що поволі снували по торфовиську, наче білі хмарки по зеленому небу, і де‑не-де, наче ті комети, шугали вівчарки. Так було завжди і так буде завжди у безкрайому світі пагорбів.