ВІльні малолюдці

Розділ 7

Палати, променіти, палахкотіти, поблискувати…

Збиваючи масло, Тіфані часто думала про слова. Ономатопея — це звуконаслідувальні слова, — вичитала вона в словнику, — що відтворюють звук описуваного ними явища чи об’єкта, наприклад, крапля «крапає». Та Тіфані вважала, що мають бути слова, «які утворені від звуків того, що вони описують, якби те щось видавало звуки».

Візьмімо, наприклад, «поблискувати». Якби сонячний зайчик звучав, відбиваючись віддалік на вікні, то він би «палахкотів». А передзвін блискіток, що виграють на фользі, звучав би як «поблиск-поблиск». А от «променіти» — це чистий, прозорий звук, що променисто світліє вдалині. А щось м’яке і слизькувате — «палає».

В печері було чутно всі ці звуки водночас. Свічка була лиш одна і пахла вона овечим жиром, але золоті тарелі та кубки палали, променіли, палахкотіли і поблискували, відбиваючи світло навсібіч, аж один промінчик розсік повітря світлом, що аж пахло багатством.

Навколо ложа келди лежало золото. Келда сиділа на ложі, обпершись на гору подушок. Вона була набагато огряднішою за усіх інших малолюдків, наче складалася із кульок каштанового кольору, виліплених із прим’ятого тіста.

Коли до кімнати прослизнула Тіфані, то очі келди були заплющені, та щойно Тіфані перестала борсатись, як та їх розплющила. То були найпроникливіші очі, з тих, що їй довелося бачити, навіть проникливіші за очі міс Тік.

— То… ти внучка Сари Болячки? — спитала келда.

— Так. Тобто, ая, — відповіла Тіфані. Лежати долілиць було не дуже зручно. — А ти келда?

— Ая. Тобто, так, — відповіла келда усміхнувшись, і її кругляве обличчя забрижилось від зморшок.

— То як тебе звуть?

— Тіфані, е-е-е… Келдо.

Витівка протислась із іншого краю кімнати і сіла на стільці коло ложа келди, прискіпливо й осудливо спостерігаючи за Тіфані.

— Гарне ім’я. Нашою мовою це звучатиме як «ті-фа-ан». Земля під Брижами, — сказала келда.

— Не думаю, що хтось хотів…

— Те, що хтось хоче і що хтось робить — то дві великі різниці, — обірвала її келда. Її крихітні оченята сяяли. — Твій братик… з ним усе добре. Можна навіт повісти, шо він зара в більшій безпеці, ніж коли-будь. Жодні смертельні хвороби його не заторкнут. Крулева і волосини на його голові не рушит. І в тому є зло. Дівчино, поможи мені.

Витівка зірвалась на рівні ноги і допомогла келді виборсатися з-поміж подушок.

— Про що це я? — вела далі келда. — Ага, про малого. Ая, можна повісти, що йому там не зле ведеться, в землях Крулеви. А мама за ним плаче?

— І мама, і тато, — відповіла Тіфані.

— А сестра? — спитала келда.

Тіфані відчула, як слова «Так, звісно ж» неконтрольовано закрутились на кінчику її язика. Та вона знала, що було б дуже нерозумно дати їм зірватись. Ця невеличка старенька жінка бачила її наскрізь.

— Ая, ти вроджена відьма, так? — спитала келда, вп’яливши погляд у Тіфані. — В середині в тебе є гірчинка, яка тебе пече, так? Гірчинка, яка пильнує за тобою. Ти здатна на Перші Погляди і Задні Думки. І це великий дар, і велике прокляття водночас. Ти бачиш і чуєш те, що іншим не під силу. Світ відкриває тобі свої таємниці, але ти, як та гостя на вечірці, що стоїть у кутку і не може приєднатися до всіх. В тобі є гірчинка, яка не скресне і не щезне. Ти з роду Сари Болячки, авжеж. Хлопці правильну відьму привели.

Тіфані не знала, що відповісти, тож промовчала. Келда дивилася їй просто у вічі, очі її поблискували, аж Тіфані зніяковіла.

— Чому Королева викрала мого брата? — запитала вона врешті-решт. — І навіщо їй я?

— А ти гадаєш, ти їй потрібна?

— Так, власне, це точно. Тобто, Дженні, може, й випадково мені трапилася, а от вершник без голови? А гончаки? А викрадення Погіршая?

— Вона думає про тебе, — відповіла келда. — І коли вона думає, то частина її світу проникає у наш. Можливо, вона хоче тебе випробувати?

— Випробувати мене?

— Наскільки ти вправна. Ти відьма, що стереже кордони і переходи. Як і твоя бабуся, хоч вона так би про себе ніколи не сказала. Я теж стерегла, аж дотепер, та час передати обов’язки тобі. Їй доведеться мати справу з тобою, якщо вона хоче дістатися до нашої землі. Ти мастачка на Перші Погляди і Задні Думки, достоту як твоя бабуся. То рідкісне вміння для людей.

— Ти думаєш, що я можу бачити всіх наскрізь? — здивувалася Тіфані. — Я з тих, хто бачить привидів і всяке таке?

— О, ні. Яке ж суто людське мислення! Бачити наскрізь — це коли ти бачиш те, що є, а не те, що хтось хотів би, щоб ти бачила. Ти побачила Дженні, ти побачила вершника — і вони всі для тебе були реальними. Бачити впритул — то другосортний вид зору, коли бачать тільки те, що хтось хоче, щоб ми бачили. Більшість людей вміє дивитися тільки впритул. Слухай уважно: я щезаю, а ти ще багато чого не знаєш. Ти думаєш, що існує тільки один-єдиний світ? В цьому переконані вівці і смертні, сліпі на обидва ока. Бо, правду кажучи, світів більше, ніж зірок у небі. Зрозуміло? Вони всюди — великі та маленькі, ось вони — в тебе під носом. Вони буквально скрізь! Деякі світи можна побачити, а деякі — за замкненими дверима. Це може бути пагорб чи дерево, або ж камінь чи закрут стежки, чи навіть думка — це може бути що завгодно. Тобі потрібно навчитися робити їх зримими, бо ти проходиш повз них, навіть про це не знаючи. Деякі брами і ворота… отруйні.

Келда пильно подивилася на Тіфані і продовжила:

— Ти хотіла знати, навіщо Крулеві знадобився твій малий? Крулева любить дітей. Але своїх не має. Вона їх обожнює. Вона даватиме малому все, що він захоче. Вона виконуватиме всі його бажання.

— Єдине його бажання — це цукерки! — вигукнула Тіфані.

— Справді? А ти давала йому цукерки? — спитала келда, наче читаючи думки Тіфані. — Але потребує він не цукерок, а любові, виховання і щоб йому казали «ні», коли він хоче чогось шкідливого. Він має вирости сильним. А він таким не виросте, якщо буде в Крулеви. Все, що він матиме від життя, — це солодощі. До скону.

Краще б келда на неї так не дивилася.

— Та добре, що в нього є сестра, ладна на все, щоб його повернути, — сказала маленька старенька жінка, відводячи погляд від Тіфані. — Як же йому пощастило, що в нього є ти. Ти вмієш бути сильною, авжеж?

— Так, гадаю.

— От і добре. А слабкою ти вмієш бути? Ти вмієш вклонитися буревію? А вклякти перед грозою? — келда усміхнулася. — Ні, не відповідай. Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному. Ти ще не отрок, — і це добре, — бо туди, куди ти йдеш, дітям усе дається легше, дорослим — важче.

— Це світ Королеви? — ризикнула спитати Тіфані, намагаючись вловити кожне слово келди.

— Ая. Я його чую: він стелиться туманом ту і там. Я слабну. Я не можу захистити наш світ. То, дитино, домовмося так: я покажу тобі, де Крулева, а ти, як повернешся, станеш келдою.

Ці слова вразили Витівку не менше, ніж Тіфані. Вони смикнула головою, розтулила було рота, але келда цитьнула її, махнувши зморшкуватою рукою.

— Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати.

— Але вона не може… — затнулась Витівка.

— Не може? — перепитала келда.

— Мамо, вона ж не пікся!

— Ну так, трохи переросток, — погодилася келда. — Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш?

— Вона не знає, як у нас заведено! — запротестувала Витівка. — Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете!

— Ая, — відповіла келда. — Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна.

Келда глянула на Тіфані:

— То як, Тіфані?

Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала.

— А якими будуть мої обов’язки? — спитала Тіфані.

— Думати доведеться, — відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. — Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова — то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні.

— То це все твої сини? — спитала Тіфані приголомшено.

— Ая, мої, — відповіла келда, усміхаючись. — За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, — зітхнула вона. — Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти.

— Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! — заперечила Витівка.

— Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, — відповіла Тіфані.

— От і добре, — чвиркнула Витівка. — Оце буде видовище!

— Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, — сказала келда. — Вона казала, що ти чудна мала — все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж?

Знаючи, що Витівка на неї витріщається, — а може й саме тому, що Витівка на неї витріщається — Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди.

— Отже, домовились, — мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. — Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, — пробурмотіла вона. — Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда — Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її.

Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт.

Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала:

— От і все. Готово. А тепер — моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува…

Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї.

Келда принюхалася.

Тоді розплющила одне око:

— Ше нє, — пробурмотіла вона Витівці. — Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»?

На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася:

— А так. Це я. Ось…

Келда спромоглася сісти в ліжку:

— Ото є найфайніше, що придумали люди, — сказала вона. — Витівко, вціди-но мені краплину. Велику.

— Від цього волосся на грудях росте, — попередила її Тіфані.

— Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки.

Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток.

— Мамо, тобі від цього буде зле, — сказала Витівка.

— Ото вже мені вирішувати, — відказала келда. — Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані.

Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок.

— А крапелька могла б бути і більша, келдо, — дорікнула вона. — В келди сердечко щедре!

Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила.

— Ая, як то було давно, коли я востаннє пила ту наливку, — мовила вона. — Твоя бабуня і я, бувало, сьорбали си, сидячи коло вогню холодними вечорами.

Тіфані чітко побачила в уяві: Бабуня Болячка і ця маленька опецькувата жінка сидять коло пузатої печі в хижці, а навколо, під зорями, пасуться вівці…

— Великолюдка не дає мені пройти, — понуро зауважила Витівка.

— Дозволь зауважити, що там є де протиснутись, — відповіла їй стара келда тихим голосом — але в ньому вчувалися штормові нотки, які з’являться тут як тут, якщо хтось наважиться на непослух.

Припікаючи Тіфані поглядом, Витівка прослизнула повз неї.

— Ти знаєш ймо якого пасічника? — спитала келда.

Коли Тіфані ствердно кивнула, старенька продовжила:

— То ти розумієш, чому в нас тілька одна дочка. Без війни не обійдеться, якщо в одному вулику буде дві королеви. Витівка має вибрати собі малолюдків, що підут за нею, і знайти й собі власний клан. Так заведено. Вона вірить, що може бути інакше, дівки собі таке в голову вроят, сама знаєш. Вважай на неї.

Тіфані відчула, як хтось пройшов повз неї. До кімнати зайшли Пограбуйко і співець. Почулося перешіптування і шурхіт.

Навколо почали збиратися непрохані глядачі.

Коли люд вгамувався, келда сказала:

— Для клану зле навіть на годину лишитися без келди, яка б про нього дбала. То ж Тіфані буде вашою келдою, поки не знайдете нову…

Шепіт оточив Тіфані зусібіч. Стара келда глянула на Вільяма-співця:

— Чи я маю рацію, що таке вже колись було? — спитала вона.

— Ая. Двічі. В піснях то є, — відповів Вільям. Він запнувся, а тоді продовжив. — А то й тричі, якщо взяти до уваги, що Крулева…

Його слова заглушив вереск, що лунав позаду Тіфані:

— Ні крулеві! Ні крулю! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!

Стара келда підняла руку догори:

— Тіфані — нащадка Бабуні Болячки, — сказала вона. — Ви всі її знаєте.

— Ая, і ви всі виділи, як вона витріщилася в невидимі очі безголовому вершнику, — додав Пограбуйко. — На таке мало хто здатен!

— Я була вашою келдою сімнадцять років, і моє слово — закон, — промовила стара келда. — Тож вибір зроблено. Наказую вам допомогти їй повернути свого братика. Це ваш обов’язок в пам’ять про мене і Сару Болячку.

Вона оперлася на подушки і тихим голосом вела далі:

— А теперка співець нам заграє «Прегарні квіти». Побачимося в Останньому Світі. А ти, Тіфані, вважай си, — келда зітхнула гірко. — Десь казки справджуються, десь пісні збуваються…

Келда замовкла. Вільям-співець надув міх мишиці і подув в одну з рурок. Тіфані відчула, як у вухах щось забулькотіло. Звуки музики були занадто високі, щоб вона могла їх почути. Небавом Витівка схилилася над ліжком і подивилася на матір, а тоді — розплакалась.

Пограбуйко озирнувся і глянув на Тіфані: очі його наповнились слізьми:

— Можна тебе, келдо, попросити піти у велику залу? — мовив він ледь чутно. — В нас тут багато роботи. Знаєте, як то є…

Тіфані кивнула і дуже обережно, — малолюдки розтікались увсебіч поперед нею, — вийшла з кімнати. Вона знайшла закуток, де нікому не заважала і сіла там, притулившись до стіни. Вона думала, що буде багато айкання та ойкання, але смерть келди забагато важила для малолюдків, щоб отак зойкати. Одні фіґлі плакали, інші — втупились у порожнечу. Новина поширювалась, і в великій багаторівневій залі западала мерзенна зарюмсана тиша…

…того дня, коли померла Бабуня Болячка, пагорби мовчали.

Псам щодня носили свіжі хліб, молоко та обрізки м’яса. Не часто, але Тіфані таки чула, як батьки розмовляли і тато сказав мамі:

— Слід наглядати за мамою.

І от сьогодні черга Тіфані. Вона ніколи не вважала це обов’язком. Їй подобалося туди ходити.

Однак вона зауважила тишу. Тепер це не була тиша зіткана з безлічі різних звуків, хижку накрив купол безголосся.

Вона все зрозуміла. Ще до того, як увійшла всередину крізь прочинені двері і знайшла Бабуню на вузенькому ліжку.

Вона відчула, як її пройняло холодом. Холод навіть звучав — дзвінко і пронизливо, як нота музики. Холод мав голос. Це був голос бабусі: «Не плач, слізьми не поможеш, нема часу на розмови, треба братися до діла…».

А тоді… Тіфані погодувала собак, що чемно чекали сніданку. Було б добре, якби вони зробили щось сентиментальне — скавуліли чи лизали бабусине обличчя. Але ні. Голос все ще лунав у Тіфані в голові: «Не плач. Не плач за Бабунею Болячкою».

А тепер вона спостерігає за тою, трохи молодшою Тіфані, — як та тиняється неприкаяно у хижці, наче маріонетка…

Вона прибрала в хижці. Окрім ліжка та печі, там більше нічого й не було. Хіба що корзина з білизною, велика бочка води і коробка на продукти — ось і все. Ага, зате було безліч «овечих» штучок — казанків, пляшечок, мішків, ножів та ножиць. Якщо не зважати на сотні блакитно-жовтих обгорток «Веселого Моряка», пришпилених до стіни, то тут не було нічого, що вказувало б на те, що тут хтось живе.

Одну обгортку Тіфані взяла собі — вона все ще вдома, схована під матрацом. І тут вона пригадала собі одну оповідку.

Понад одне речення Бабуня Болячка говорила нечасто. Вона щадила слова так, наче за них платити треба було. Та одного дня, коли Тіфані принесла обід, Бабуня розповіла їй байку. Як курив пес файку. Вона розгорнула пачку тютюну, зиркнула на обгортку, а тоді, трохи спантеличено, як це бувало, — на Тіфані і промовила:

— Тисячі тих обгорток виділа, але ніколи не бачу ту його чувна.

Чувен. Так бабуня вимовляла слово «човен».

Тіфані, ясна річ, кинулася розглядати етикетку, але, — як і з голою пані, — теж не побачила ніякого човна.

— А все тому, що чувен там, де його неможливо побачити, — сказала Бабуня. — Муряк має чувен, щоб гнатисі за великим білим китом у солоному морі. Він за ним все сі гоне, по цілому світі. Його звати Мопі. То таке чудовиско, як та скеля з крейди, кажут. В книжці так пише.

— А чому він за ним женеться? — запитала Тіфані.

— Впіймати хоче, — відповіла Бабуня. — Але йому то сі не вдаст. Бо світ круглий, як великий таріль, і море кругом. То так, ніби гнатися за самим собою. Ти ніколи не йди в море, джиґґітко. Там коїсі страшне. Всі так кажут. Ту будь. Кістками вросла в пагорби.

Отака була байка. Це був чи не єдиний раз, коли Бабуня Болячка розповіла Тіфані щось, що, так чи інакше, не мало стосунку до овець. Тоді вона усвідомила, що поза Крейдокраєм лежить цілий світ! Тіфані часто снився Веселий Моряк і як він, у своєму човнику, женеться за білим китом. Іноді той кит гнався вже за нею, та Веселий Моряк поспівав порятувати її, припливши на великому кораблі. А тоді вся історія починалася заново.

Іноді їй снилося, що вона біжить до маяка. І вона прокидалася акурат, коли двері відчинялися. Вона ніколи не бачила моря, але у сусідів була картина із зображенням чоловіка, що вчепився у пліт посеред водойми, схожої на величезне озеро із брижами. Маяка видно не було.

Тіфані сиділа біля ліжка і думала про Бабуню Болячку, про дівчинку — Сару Хник, яка акуратно вимальовує квітки у записнику і про те, що світ втратив опору.

Тіфані сумувала за тишею. Те, що було тепер, — це не та сама тиша, що була раніше. Бабусина тиша була теплою, вона давала прихисток. Іноді Бабуні Болячці було невтямки, де діти, а де ягнята, але в її присутності ніхто не був самотнім. Взамін просили принести лиш свою власну тишу.

Тіфані шкодувала, що не мала нагоди попросити пробачення за ту статуетку пастушки.

А тоді вона пішла додому і сповістила усім, що Бабуня померла. Тіфані було сім. І то був кінець світу.

Хтось ґречно постукав їй у чобіт. Тіфані розплющила очі і побачила ропуха. В роті той тримав камінець. Це ним він цокав об чобіт.

— Вибач, — сказав він. — Я б постукав лапками, але ми — слабосилі тварини.

— Що мені робити? — спитала Тіфані.

— Ну, якщо ти вдаришся головою об цю низьку стелю, то можеш заявити про відшкодування, — відповів ропух. — Ем… що я мелю…

— Ага, сподіваюся, тобі за це соромно, — сказала Тіфані. — Навіщо ти це сказав?

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів ропух. — Ага, про що це ми?

— Я питала, що малолюдки від мене хочуть?

— Розумієш, навряд чи вони чогось хочуть, — відповів ропух. — Ти — келда. Ти кажеш, що ти хочеш.

— А чому Витівка не може бути келдою? Вона ж малолюдка!

— То не до мене питання, — відказав ропух.

— Може, я стану в пригоді? — пролунав голосок у Тіфані за вухом. Вона озирнулась і побачила, що на одній із галерей, які тяглись уздовж печери, стояв Вільям-співець.

Зблизька було видно, наскільки він відрізняється від усіх інших фіґлів. Волосся охайно причесане і зібране у хвостик. Татуювань мав менше, ніж інші. І розмовляв інакше — чіткіше і повільніше, а звук «Р» у нього гримів, наче в барабан били.

— Угу, так, — відповіла Тіфані. — Чому Витівка не може бути келдою?

Вільям кивнув:

— Гарне питання, — відповів він ґречно. — Знаєш, келда не може побратисі з братами. Вона муси йти шукати новий клан і там женитисі зі славним воїном.

— Гаразд, а чому б цьому воїнові не прийти сюди?

— Тутешні фіґлі його ж-бо не знатимуть. Вони ним будуть гор-р-рдувати, — Вільямове «гордувати» прогриміло, наче лавина з гір спустилася.

— Гаразд. А… Королева? Ти щось хотів було сказати, але запнувся.

Вільям зніяковів:

— Сумніваюся, що мені гоже розповідати про це…

— Я — тимчасова келда, — суворо мовила Тіфані.

— Ая. Так тому й бути… колись давно ми жили у володіннях Крулеви і служили їй, але це було ще задовго до того, як вона так охолола. Та вона нас ошукала, і ми повстали. То були темні часи. Вона нас не любить. Ось і вся історія, — додав Вільям.

Тіфані пильнувала за фіґлями, що один за одним ходили до кімнати келди. Там щось відбувалося.

— Вони ховають її у кургані, — пояснив Вільям, хоч його і не питали. — Там лежат всі попередні келди клану.

— Я гадала, що буде більше… галасу, — сказала Тіфані.

— Це ж їхня матір-р-р, — розʼяснив Вільям. — Вони не будут галасувати. Їхні серця занадто зболені для р-р-розмов. А коли будуть поминки, щоб провести її у той світ, от тоді ми здіймемо галас, от побачите. Заграють «Чорт поміж правників» і п’ятсот двадцять з хвостиком пар пуститься у ріл[5], ми будемо їсти і будемо пити, аж, пробачте за грубість, моїм племінникам голови попухнуть на ранок, — напівусмішка з’явилася на устах старого. — Та зараз час фіґлям побути в тиші. Ми оплакуємо мертвих не так, як ви. Наш сум лишається позаду.

— Це і твоя мама теж? — запитала Тіфані ледь чутно.

— Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців — то було б уже занадто для її серденька, — співець зітхнув. — Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо.

— Зате вам буде, — сказала Тіфані.

— А ти метикувата, це одразу видно! — вигукнув Вільям. — Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час…

І він пішов, розчинившись у померках.

Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану.

— Треба звідси вибиратись, — пробурмотіла вона.

— Мудро, — відповів ропух. — Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше.

— Але як? — запхикала Тіфані. — Час не видно!

Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря…

На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає.

А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган — наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік — там, де вона його й залишила.

— Вона б могла просто сказати, де шукати той час, — сказала Тіфані.

— Але вона не знала, де це буде, — відповів ропух. — Їй відомо тільки про знаки.

Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда?

— Здається, час побалакати з Гамішем, — мовила вона вголос.

— Мудро кажете, — пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась.

— Ти тут давно? — спитала вона.

— Із самого початку, пані, — відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро!

— Ви за мною увесь цей час спостерігали?

— Ая, пані. То є наш обовізок — пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, — і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. — Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані.

— Скажи, а що буде, як я не захочу… буду змушена… піти. А що, як я не хочу, щоб ви мене пильнували? Що тоді?

— Якщо ти про поклик природи, пані, то виходок там, у крейдяній копанці. Ти нам тільки цвірінькни, що хочеш пі‑пі і ніхто за тобов не піде, зуб даю, — відповів фіґель-охоронець.

Тіфані зміряла його поглядом: малий топтався по первоцвітах і аж сяяв від пихи й охоти прислужитися. Він молодший за інших, шрамів і ґуль у нього теж було менше. Навіть ніс мав цілий.

— Як тебе звуть, малюче? — спитала вона.

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. У фіґлів не такий великий вибір імен, то доводиться викручуватися.

— Ну що ж, Не-Такий-Як-Малий-Джок, — почала було Тіфані.

— Пані, я Не-Такий-Як-Середній-Джок, — виправив її Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Гаразд, Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джока, я можу…

— Я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — знову пояснив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Ти тільки на одного Джока сі помилила, — додав він дбайливо.

— А може, просто Генрі? — спитала Тіфані приречено.

— О, ні, пані, — насупився Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — За цим іменем нема історії, розумієте? А от Не-Таким-Як-Середній-Джок-Але-Більшим-За-Малого-Джок-Джока звався не один славетний воїн. Та це сливе таке ж почесне ім’я, як Малий Джок! Та й коли Малий Джок піде на той світ, то мені дістанеться його ім’я. Не те, щоб я не любив ім’я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, не подумайте! Багато є файних оповідок, ая, про Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, — додав малолюдок, так щиро дивлячись Тіфані у вічі, що їй не стало духу, пожартувати, що то, мабуть, дуже довгі оповідки.

Натомість вона сказала:

— Гаразд, а тепер я б хотіла перемовитись із Гамішем-літуном.

— Без проблем, — відповів Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Він там!

І зник. А за мить Тіфані почула, чи, радше, відчула вухами, — булькіт фіґлівського свистка.

Тіфані вийняла з кишені фартуха томик «Овечих недуг», що геть обтріпався. Остання сторінка довідника була чиста. Почуваючись наче справжня злочинниця, вона вирвала її і взялася за олівець — писати послання.

Вона перечитувала написане, коли над головою почувся шелест крил. А тоді — дзижчання, коротка мить тиші, і пролунало стишене, навіть стомлене «Абодайго…».

Тіфані придивилась уважніше: обабіч догори дриґом стирчало тільце Гаміша. На розпростертих руках все ще подриґувалися крила[6].Вона не одразу спромоглася поставити його на ноги. Тіфані проінструктували, що коли Гаміш вкручується головою в землю за годинниковою стрілкою, то викручувати його треба в протилежному напрямку, — а то вуха повідпадають.

Коли Гаміш усе ж став на ноги, трохи, щоправда, похитуючись, Тіфані мовила:

— Ти б міг загорнути в цей лист камінь і скинути його десь на фермі, де його точно хтось побачить?

— Ая, пані.

— Дякую… а… це боляче — ось так приземлятися на голову?

— Ні, пані, але страшне як соромно.

— Знаєш, ми колись бавилися іграшкою, яка може тобі в цьому зарадити, — сказала Тіфані. — Треба зробити… таку собі подушку безпеки…

— Як то подушку безпеки? — перепитав спантеличено літун.

— От як сорочки напинаються від вітру, коли сохнуть на мотузці після прання! Це просто: береш полотняну торбу, ладнаєш до неї шворку, а до неї — камінець. Коли ти підкинеш торбу вгору, то вона наповниться повітрям і камінь легенько опуститься на землю.

Гаміш витріщився на неї в усі очі.

— Ти зрозумів? — спитала Тіфані.

— Ая, я просто чекав, може ти ще щось мені скажеш, — відповів він ґречно.

— Як гадаєш, ти б міг десь… ем-м-м… позичити ряднину?

— Нє, пані. Але я знаю, де можна поцупити! — відповів Гаміш.

Тіфані вирішила не коментувати. Натомість вона сказала таке:

— А де була Королева, коли спустився туман?

Гаміш вказав кудись за небокрай:

— Десь от там, пані.

Вдалині Тіфані розгледіла ще пару курганів і декілька прадавніх каменюк. Трилітони, так вони називаються. Це загадкове слово означає «три камені». В долині можна надибати лише на кремінь і то не дуже великого розміру. А от трилітони сюди притягли здалеку, — щонайменше десять миль звідси, — і поскладали один на одного, наче дитячі кубики. Велике й мале каміння стояло колом; деяке каміння поклали окремо. Знадобилося чимало часу і чимало людей, щоби все так зібрати. Кажуть, що тут приносили людей у жертву. Інші наполягають, що то залишки релігійної споруди. А хтось певен, що то прадавнє кладовище.

А хтось застерігає, що місце краще оминати.

Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори.

— Чим я можу ще допомогти, пані? — ґречно поцікавився Гаміш. — То всьо? Тоді я пішов…

Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо.

— І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! — сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою.

— Ая, то просто — окрушина доброти, пані, і всьо, — озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Справді?

— Ая. І ще знадобиться добрий прут! — розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує.

— Це страшно! — вигукнула Тіфані.

— Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, — вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки — то її дітки.

Канюк став цяткою вдалині.

— Гаміш, здається, на землі і не буває! — зауважила Тіфані.

— Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить.

— А птахи що на то кажуть?

— Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати!

— Справді?

— Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати!

Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин.

— Треба знайти ті двері, — сказала вона. — Слухай, Не-Такий-Малий-Як…

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — терпляче виправив її малолюдок.

— Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі?

Юний малолюдок спантеличився.

— Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія.

— Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто!

— Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи…

— Вони обговорюють мене?

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися.

— Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е…

Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком.

— Я спускаюся до них, — мовила Тіфані. — Будь такий ласкавий, підштовхни мене.

Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням.

Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям.

— Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, — сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами.

— Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, — в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється.

— Що саме? — спитала Тіфані.

— Ем… може, гурнятко чаю? — запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю.

Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий.

— Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, — пояснив Пограбуйко. — Файний, пра?

Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями.

Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст.

Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух:

Ая, вона великувата, але то не її провина.

Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити.

Ая, то провда, велика жінка — то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає.

Ая, вона трохи замолода.

Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку.

Трясця, хлопці, що ви то мелете?

Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно.

Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє!

Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на світ — маленькі дитячі ручки можуть знадобитися в особливо складних випадках. Вона знала все про лантухи червоної крейди, яку баранам чіпляли на груди, і як потім, по червоних слідах на спинах овечок, було знати, яка з них найде ягня навесні. Чого тільки не навчиться тихе й уважне дитя! Часто навіть такого, що його, на думку дорослих, рано знати.

В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася.

— Що тут відбувається, Пограбе? — спитала Тіфані, ретельно добираючи слова.

— Ая, то… такі закони клану, — відповів спантеличений фіґель. — Ти — нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… — І на цьому він відступив убік.

— Стривай, я не розумію, — сказала Тіфані.

— Дивись, як ми файно сі вмили, — підказав Пограбуйко. — Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами — вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів…

Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч.

— Яка краса, — сказала Тіфані, сьорбаючи чай.

— Файно, файно, — відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. — То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш…

— Вони хочуть знати, хто твій обранець, — голосно мовила Витівка. — Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля.

— Ая, — підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі.

Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати!

Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само.

— О, це застало мене зненацька, — сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. — Така честь!

— Ая, ая, — підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу.

— До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, — вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!».

— Ая, тєжко, — погодився Пограб.

— Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, — сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору.

Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів:

— Ропуше! — гукнула вона.

Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи:

— Га?

— Вони хочуть видати мене заміж!

— Угу… ага… м-м-м…?

— Що ти їсиш?

Ропух дожував і відповів:

— Дуже сухореброго слимака.

— Ти чув, вони хочуть мене видати заміж!

— І?

— І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками!

— Ага, ну так, ріст — то проблема, — сказав ропух. — На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів…

— Годі тих кпин! Я келда, не забувай!

— О, так, звісно! — відповів ропух. — Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити — то немислима неповага!

— Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити?

— Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, — відказав ропух. — І ще — я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги!

І він поцибав геть у кущі.

Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота.

«Моя попередниця про це знала, — думала вона. — Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило».

«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали».

Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», — подумала вона.

І пірнула в димовий отвір.

Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду.

— Я обираю тебе, Пограбе, — сказала Тіфані.

Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів:

— Абодайго!

— І це ж наречена призначає дату весілля? — спитала жваво Тіфані. — Правда ж?

— Ая, — проджеркотів Пограбуйко. — Така традиція, аякже.

— Тож я призначу, — Тіфані набрала повітря повні груди. — На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, — сказала вона. — І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж!

Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався.

— Ая, ото ти файно придумала, — відповів він спроквола. — Нема чого спішитисі в такім важнім питанні.

— Згода, — відказала Тіфані.

— І буде час скласти файний список гостей, — не вгавав малолюдок.

— Аякже!

— І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! — клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. — Та то роботи не початий край!

— Отож-то й воно! — погодилася Тіфані.

— Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! — не витримала Витівка. — Та пташка ніколи не здзьобає…

— Вона погодилася! — заволав Пограб — Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону!

— Та то не біда, — сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. — Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка…

— Ціпочка має колупати, а не ти! — верескнув Пограб з відчаю. — Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! — він вийняв шабелину і замахав нею над головою. — Хто зі мнов?!

Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, — і один букет квітів у кулаці Вулі — здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі.

Оскільки фіґлі — страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт:

— Ми покладемо життя, але не віддамо штанів!

— Шило на мило!

— Розбійники з великої дороги — то є ми!

— Тисячку на бочку!

— Зарубай собі на носі, тракане[7]!

…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном:

— Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!

Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша.

— Ходімо! — вигукнув Пограбуйко.

Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей і почимчикували до димового отвору.

За мить у печері не було нікого, окрім співця та Витівки.

— Куди вони всі пішли? — спитала Тіфані.

— Пішли собі то й пішли, — кинула Витівка, стенувши плечима. — Я залишуся тут і пильнуватиму за вогнищем. Хтось тут має виконувати обов’язки келди, — глипнула вона на Тіфані.

— Витівко, сподіваюся, ти скоро знайдеш собі свій клан, — відповіла Тіфані солодкавим голосочком.

Витівка насупила брови.

— Вони трохи побігают на горі, може, вполюют пару зайців і перевернуться догори дриґом пару раз, — пояснив Вільям. — А тоді вгамуються, бо до них дійде, що не ясно поки, що робити.

— Вони завжди так метушаться? — спитала Тіфані.

— Ая, Пограб просто не хтів тих розмов про весілє, — відказав Вільям усміхаючись.

— О, так, у нас багато спільного на цьому ґрунті, — відповіла Тіфані.

Вона протислась крізь димовий отвір і побачила, що на горі її вже чекав ропух.

— Я все чув, — озвався той. — Ти молодець. Так кмітливо. Так дипломатично.

Тіфані озирнулася. До заходу сонця ще було декілька годин, та тіні вже довшали.

— Нам час вирушати, — сказала Тіфані, пов’язуючи фартух. — Ти йдеш з нами, ропуше.

— Навіть не знаю, що на це відповісти… — почав було ропух, поволі, але впевнено задкуючи. Але ропухи задкують не дуже вправно, тож Тіфані схопила його і запхала в кишеню фартуха.

Тіфані попрямувала до кургану і каменів. «Мій братик ніколи не виросте, — подумала вона, йдучи торфовиськом. — Так сказала стара келда. Як таке може бути? Що ж це за місце таке, де назавжди залишаєшся маленьким?»

Кургани ближчали. Тіфані розгледіла Вільяма і Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, але решти фіґлів видко не було.

Тіфані дійшла до курганів. Сестри казали їй, що там під землею повно мертвих королів, але це її не лякало. Її ніщо ніколи не лякало на пагорбах.

Там було холодніше, ніж деінде. Цього вона раніше не зауважувала.

Знайди місце, де час відстає. Кургани — то правіки. Так само і старі каменюки. Вони сюди вписуються? Так, вони хоч і прадавні, але лежать тут тисячоліттями. Вони тут встигли постаріти. Вони — невід’ємна частина краю.

Тіні подовшали, коли сонце опустилося на небосхилі. Ось коли Крейдокрай відкриває свої таємниці. Подекуди, коли світло падало під правильним кутом, можна було розгледіти межі старих полів та стежок. Тіні являли те, що ховалося від полуднесоння.

Тіфані вигадала слово «полуднесоння».

Слідів копит не було видно. Вона блукала поміж трилітонів, що скидалися радше на великі одвірки. Та коли вона намагалася пройти крізь них, то нічого магічного не відбувалося.

Все йде не за планом. Мала ж бути чарівна брама. Певно, що так.

Булькіт у вухах знаменував, що хтось неподалік грає на мишиці. Тіфані озирнулася і побачила Вільяма — він стояв на поваленому камені: щоки надуті, акурат як і сама мишиця.

Тіфані йому помахала:

— Що там? — спитала вона.

Вільям вийняв рурку з рота, і булькіт у вухах вщух:

— Ая, — відповів він.

— Це шлях до земель Королеви?

— Ая.

— А, може, б ти завдав собі клопоту і відповів мені нормально?

— Келді не треба підказувати, — нарешті відповів Вільям. — Келда все сама знає.

— Але ти ж знаєш! Ти б міг мені сказати!

— Ага, а ти б могла сказати «будь ласка», — відповів Вільям. — Мені дев’яносто шість років. Я тобі не пупсик у ляльковому будиночку. Твоя бабуні була файна жінка, то так. Але мені не буде наказувати якась шпиндючка.

Тіфані на мить відібрало дар мови, а тоді вона полізла в кишеню по ропуха.

— Шпиндючка? — спитала вона.

— Це щось мале, — пояснив ропух. — Довірся мені.

— І це він обізвав мене малою?!

— В душі я за тебе більший! — відповів Вільям. — І я сумніваюся, що ти б дуже тішилася, якби до тебе приплентався велетень і щось почав наказувати!

— А от стара келда вам наказувала! — огризнулася Тіфані.

— Ая! Бо вона заробила собі пошанівок! — голос співця луною покотився поміж каменів.

— Прошу тебе, допоможи! Я не знаю, що робити, — заблагала Тіфані.

Вільям витріщився на неї:

— Ая, але до цього ти справувалася непогано, — відповів він шанобливо. — Ти відкараскалась від шлюбу і не переступила закон, ти, хитрунко. Тобі все під силу, тільки дай си часу. Не можна от тако з порога хотіти, щоб усе було, як ти хочеш. Ти тільки те й робиш, що волаєш і вимагаєш цюців, розумієш? Роззуй вочі, дівчино. Думай головов.

І на цьому він знову запхав рурку в рота, надув щоки, аж шкіряний міх напнувся, а в Тіфані знову забулькотіло у вухах.

— Ропуше, а що ти на це скажеш? — спитала Тіфані, зазираючи до кишені фартуха.

— Боюся, ти тут сама по собі, — озвався ропух. — Ким би я дотепер не був, та я геть нічого не знаю про невидимі двері. І мене обурює це пре-син-гу-ван-ня, до твого відома.

— Я не знаю, що робити! Може, слід сказати якесь чарівне слово?

— Я теж не знаю. Може й слід сказати якесь чарівне слово? — відповів ропух і обернувся до Тіфані спиною.

Тіфані побачила, що Мак Фіґлі повертаються. Вони мають просто нестерпну звичку підкрадатися нечутно.

«О, ні, — подумала вона. — Вони думають, що я знаю, що робити! Так не чесно! Життя мене до такого не готувало. Я навіть до відьомської школи не ходила! Я навіть не можу знайти те, що треба знайти! Вхід має бути десь тут і десь тут є ключ, але я не знаю, де їх шукати!»

«Вони випробовують мене: чи я хоч щось знаю. І я знаю — все про сир. Більше нічого. Але відьма має дати собі раду…»

Вона запхала руку до кишені, посунула ропуха і намацала важку книжку «Овечі недуги».

Коли вона витягла книжку, то почула, як охнули малолюдки, що зібралися довкола неї.

Вони вірять, що слова чарівні…

Тіфані розгорнула книжку навмання і завмерла.

— Закрути, — мовила вона. Малолюдки закивали і поштурхували одне одного ліктями.

— Закрути — це спазми тельбухів у ярки, — читала вона далі, — що може спричинити запалення нижніх каналів. В особливо запущених випадках може спричинитися до виникнення синдрому Слока. Протокол лікування: щоденна доза скипидару до повного зникнення симптомів, скипидару чи вівці.

Тіфані боязко зиркнула поверх книжки. Фіґлі уважно спостерігали за нею, повилазивши на каміння та горбки. Вони були вражені. Одначе, цитата з «Овечих недуг» не допомогла невидимим дверям явитись.

— Чухачка, — читала далі Тіфані.

Фіґлі заметушились від нетерплячки.

— Чухачка — це вар’ятські зміни в шкірному покриві, зокрема навколо бомбонів. Скипидар ефективно використовується у лікуванні…

А тоді, краєм ока, вона зауважила ведмедика: маленького такого і неприродної червоної барви. Тіфані здогадалася, що це за видиво. Це — улюблені ласощі Погіршая. На смак, як підсолоджений клей, стовідсоткова хімія.

— Ага, — сказала вона вголос. — Мій брат тут точно був…

Фіґлі заметушилися.

Тіфані зробила крок вперед, все ще читаючи з «Овечих недуг» про мастит ніздрів і падачку, але не спускаючи ока з торфовиська. І побачила ще одного ведмедика, цього разу зеленого і майже непомітного в траві.

«Гаразд, — подумала Тіфані. — Ось неподалік один із трьох каменів у арці; два великі камені і поверх них — ще один». Вона вже проходила попід цією аркою, але нічого не сталося.

«І нічого не станеться тепер, — думала вона. — Ну бо хто ж лишає відчиненими ворота до свого світу, щоб абихто зайшов, — гляди, хтось та й забреде випадково! Треба знати напевно, де вхід».

«Мабуть, тільки так це працює. Ну гаразд. Тож я собі думатиму, що вхід тут». Вона рушила вперед, і перед нею з’явилося дивовижне видиво: зелень трави, блакить неба рожевіє довкола призахідного сонця, декілька білих хмаринок, яким уже давно час спати, і все залите теплим, медовим сяйвом. Немислима краса довкола, аж важко повірити, що так буває. Те, що Тіфані мало не щодня бачила цю красу, не мало ані найменшого значення. До того ж, щоб нею помилуватись, не треба пролазити попід камінням! Її видко звідусіль…

Окрім…

Щось тут не те, стривайте. Тіфані пройшла крізь арку туди й назад, але все ще не була певна, що правильно все зрозуміла. Вона простягла догори руку, щоб виміряти висоту сонця на горизонті.

А тоді побачила пташку — ластівку, що полюючи на мух, шугала вгору-вниз і раз у раз ховалася за камінням.

Це було… дивно і перевертало все з ніг на голову. Ластівка шугнула повз камінь, а Тіфані супроводжувала її поглядом… але не встигла за нею. Ластівка мала винирнути по той бік, натомість забарилась ненадовго і пролетіла попід аркою, на мить опинившись водночас по обидва її боки.

Від цього видовища очі Тіфані, наче викотилися з орбіт і обернулися навколо своєї осі.

Знайди місце, де час відстає…

— Якщо дивитися крізь арку, то час там відстає щонайменше на секунду, — сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше. — Гада… Я знаю, де вхід!

Нак Мак Фіґлі заулюлюкали і заплескали в долоні, почимчикувавши вслід за нею.

— Ото ти вже начитала! — вигукнув Пограб. — Я ніц з того не впетрав!

— Ая! Та там сам чорт ноги поломе в тому читанню! — додав інший.

— Пані, та ти справдешня келда, — сказав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Ая! — вигукнув Дурноверхий Вулі. — А як ти ті цукєркі розгледіла і навіть бровов не повела! Ми думали, що ти того малого зеленого проґавиш!

Фіґлі враз замовкли і зиркнули на нього з докором.

— Що я такого ляпнув? Ну що?

Тіфані похнюпилась:

— Ви все знали? Увесь цей час ви знали, де вхід!

— Ая, знали, — відповів Пограб. — Ми знаємо, де шо є. Ми колись жили в краю Крулеви, але ми, знаєш, той, повстали проти її злющості.

— Ми, той-во, повстали, а вона нас прогнала, буцімто ми пияки, злодії і забіяки! — пояснив Дурноверхий Вулі.

— Та де, всьо було не так! — заревів Пограбуйко.

— І ви просто вирішили подивитися, чи я знайду дорогу, чи ні? Так? — Тіфані вирішила завадити бійці своїм питанням.

— Ая, дивилисі. Але ти фест молодець!

Тіфані похитала головою:

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона. — Я зовсім не знаю ніяких чарів. Я просто уважно спостерігаю і думаю. Це шахрайство з мого боку.

Фіґлі перезирнулись.

— Ага, — сказав Пограбуйко. — А шо є чари? Таково махати паличков і сказати пару чарівних слів. І що в тому дуже мудрого? А от дивитись і бачити світ, розуміти його — ото є фест вміннє!

— Ая, бо так є, — додав, на превелике здивування Тіфані, Вільям-співець. — Ти роззула очі і включила голову. Саме так має робити справжня чарівниця. А то маханє паличкою — то все просто реклама.

— Овва, — зітхнула з полегшенням Тіфані. — Справді? Так, тож ось наша брама! Всі за мною!

— Ага, — сказав Пограб. — Тепер її відчини.

Тіфані завагалася було на мить, а тоді замислилась: «Я думаю, я спостерігаю. І що ж я виснувала із цих роздумів? А я виснувала таке: я вже крізь арку проходила і нічого не відбулося. Але тоді я була неуважна. Тоді я не думала».

«Не так, як треба. Світ, який я бачу крізь арку, не справжній. Він тільки скидається на справжній. Це така собі омана. І не придивившись уважно, можна просто пройти повз і навіть не усвідомити».

Ага…

Тіфані пройшла попід аркою. Нічого. Нак Мак Фіґлі спостерігали за нею у врочистій тиші.

«Гаразд, — думала вона. — Це все ще омана, еге ж?»

Тіфані стала перед аркою, розпростала руки і заплющила очі. І дуже обережно ступила вперед…

Щось хруснуло під черевиком, але вона не розплющила очі, аж поки під ногами більше не було відчутно каменів. А коли розплющила…

…навколо було чорно-біло.