ВІльні малолюдці

Розділ 9

Стогін, болісний, як тридцять понеділків на місяць, лунав на галявині.

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…

Це було схоже на рик зраненого звіра. Але насправді це стогнав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, що стояв у кучугурі снігу, поклавши одну руку на серце, а другу випроставши поперед себе. Дуже театрально.

Він закотив очі і стогнав:

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р…

— Ая, як тя муза запопаде, то тримайте мене семеро, — сказав Пограбуйко, затуляючи вуха долонями.

— О-о-о-о-о-о-ой-й-й-й-й-й-й, жаль великий і туга стр-р-рашна, — дуднів малолюдок, — нас спіткали, коли ми завітали у той Дивокр-р-рай, де все занепало і в скор-р-рботі пр-р-ропало…

Крилаті істоти завмерли, а тоді заметушились. Вони буцались безпорадно одне в одного.

— Незліченні стр-р-рахіття тр-р-рапляються щодня, — завивав далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І, прикро зізнатись, феї кр-р-рилаті немилосер-р-рдно на нас з неба напали.

Бабки-летючки запищали. Одні попадали у сніг, а ті, що втримались на льоту, розлетілись навсібіч.

— Кр-р-рильми тр-р-ріпотіли, а ми їх вір-р-ршами зустр-р-ріли! Тут їм і кінець! — прокричав їм услід Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

І вони зникли.

Фіґлі помалу приходили до тями після бою. Одних до крові покусали крилаті феї, інші просто валялись на землі, постогнуючи від болю.

На своєму пальці Тіфані теж зауважила дві крихітні дірочки від укусу.

— Все обійшлося, — прокричав Пограбуйко десь з-під її ніг. — Вони нікого не вкрали, тільки пару хлопців оглухло, бо не встигли затулити вуха від поезії.

— Вони одужають?

— Ая, одужают потроху з нашою поміччю.

Вільям виліз на кучугуру снігу, де все ще стояв Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. Він по-дружньому поплескав товариша по плечу:

— Брате, — сказав він гонорово, — гірших вір-р-ршів я ще не чув! Вуха пов’яли, сер-р-рце закр-р-ровило. Останні рядки ще можна допр-р-рацювати, але р-р-ричав ти знатно. З тебе буде фест співець!

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока зашарівся від компліментів.

«У Дивокраї слова справді мають силу, — подумала Тіфані. — А я тут справжніша за все довкола. Пам’ятатиму про це».

Фіґлі вишикувалися в шеренги — доволі хаотичні, слід визнати, — і вирушили в дорогу. Однак Тіфані цього разу не прагла йти попереду.

— Як тобі ті летучки малі? — спитав Пограб, коли Тіфані висмоктувала кров з ранки на пальці. — Подобалисі?

— Чому вони хотіли тебе вкрасти?

— Вони несут жертву у свої гнізда, де їхні писклі живут.

— Досить! — заволала Тіфані. — Не хочу цього знати!

— Ага, то сумне, — відповів Пограб, радісно усміхаючись.

— Ви колись тут жили?

— Так, але тоді було не так зле. Не ідеально, зауваж, але Крулева ще не була така холодна, як теперка. Круль ще був. Вона тоді раділа.

— А що сталося з Королем? Він помер?

— Ні. Слова їм стали поперек, якщо ти розумієш, про що я, — сказав Пограб.

— Вони посварились?

— Троха, — відказав Пограб. — То були чарівні слова. Ліси щезли, гори вибухнули, сотні загинули, та й таке. І він вернувсі у свій світ. Ту, в Дивокраї, ніколи не було мед та й ложкою, навіть у ті ліпші часи. Але можна було жити, якщо не дрімати. Ту були квітки, пташки і літо. А теперки лиш дрімки, псиська, кусючі феї і всяке нещастя лізе сюди з різних світів. Дивокрай зійшов на пси.

«Понабігало з інших світів, — думала Тіфані, бредучи крізь сніги. — Світів безліч, і вони всі юрмляться, як горошини в стручку, або ж ховаються в мильних бульбашках, а ті — ще в одній бульбашці».

Вона уявила собі, як створіння пробирається із світу у світ, достоту як миші у комірчину. Тільки вони набагато гірші, ніж миші.

«Що буде, якщо дрімка пробереться у мій світ? То не буде одразу зрозуміло. Вона сидітиме собі в кутку і ніхто її не побачить. І вона змінить твоє бачення світу, оберне сни на жахіття у сни, аж захочеться померти…»

Та Задні Думки їй підказували: цікаво, скільки вже до нас пробралося, а ми й не знаємо?

«Я у Дивокраї, де сни ранять. Я там, де всі казки реальні, де всі пісні справжні. Нісенітниця, як для келди, думала я…»

Задні Думки застерегли її: «Стривай-но, а що тобі перше спало на думку?».

І Тіфані подумала: «Та це вже якісь Дуже Задні Думки! Я думаю про те, як я подумала, що я думаю. Принаймні так я думаю».

Задні Думки запропонували: «Вгамуймося, будь ласка, а то всі не помістимося у таку маленьку голову».

Кінця-краю лісу не було. Властиво, це був маленький лісок, який, невідомо як, обертався навколо них, коли вони йшли. На те воно й Дивокрай, зрештою. Нічому вірити не можна.

Сніг щезав там, де ступала Тіфані. Не встигала вона й зиркнути на дерева, як ті одразу чепурились і прибирали справжнього вигляду.

Королева… гаразд, подумаємо про королеву. Вона має власний світ. Вона може з ним робити що завгодно. А вона лиш краде і руйнує.

Здаля почувся тупіт копит. Це вона! Що ж мені робити? Що казати?

Нак Мак Фіґлі поховалися за деревами.

— Ховайся! Не стій там! — прошепотів Пограбуйко.

— Може, малий з нею! — сказала Тіфані, вхопивши сковорідку міцніше і вдивляючись у блакитні тіні, що мигтіли поміж дерев.

— То й що? Ми придумаємо, як його визволити! Це Крулева! Крулеву пательнею не луплять!

Гул копит наближався, і стало зрозуміло, що кінь не один.

З-за дерев вийшов олень. Його тіло парувало жаром. Він витріщився на Тіфані божевільними червоними очима і стрибнув на неї. Тіфані пригнулась, і він пролетів над нею: в ніс їй вдарив страшний сморід, а на шию впали каплі його поту.

Це жива тварина. Такого смороду не придумаєш.

І тут вистрибнули пси…

Першому дісталось дном пательні, і він дав сторчака. Другий спробував було її клацнути зубами, але відволікся на малолюдків, що повилазили з-під кожної його лапи. Важко кусатись, коли всі чотири лапи роз’їжджаються навсібіч, а на голову вилазять малолюдки… яке там кусання на думці!

Нак Мак Фіґлі не терплять гончаків.

Тіфані придивилась до білого коня. Він теж справжній, як їй здалось. Верхи сидів хлопець.

— Ти хто? — спитав він.

Але з його вуст це прозвучало наче:

— Що ти таке?

— А ти хто? — запитала Тіфані, відгортаючи волосся з лоба. Це найкраще, на що вона спромоглась.

— Це мій ліс, — сказав хлопець. — Наказую тобі мене слухатись!

Тіфані придивилася до нього уважніше. Тьмяне, наче вже своє відсвітило, світло Дивокраю не давало добре розгледіти хлопця, але що більше вона придивлялася, то більше впевнювалась у своїй здогадці.

— Ти Роланд, чи не так? — спитала вона.

— Не смій так до мене звертатись!

— Так, це ти. Син Барона!

— Наказую тобі замовкнути!

Вираз його обличчя змінився — він зморщився і порум’янів, наче от‑от розреветься і щосили стримується. Він замахнувся батогом…

І батіг ледь чутно цвьохнув. Тіфані глянула додолу. Нак Мак Фіґлі з’юрмились під конем і повилазили один одному на плечі, щоб перерізати попругу у сідлі.

Тіфані зробила жест рукою:

— Стій! — крикнула вона командним тоном. — Поворухнешся — і впадеш з коня!

— Ти мене зачарувала? Ти відьма? — хлопець кинув батіг додолу і витяг з-за пояса довгий кинджал. — Смерть відьмі!

Він пришпорив коня, і світ сповільнився, розтягнувши момент і наче коментуючи «ай-яй-яй»: хлопець, все ще тримаючи кинджал, звалився з коня і приземлився сторчма у сніг.

Тіфані вже знала, що буде далі. З-за дерев пролунав голос Пограба:

— Ото ти попався, хлопче! Хапайте його!

— Ні! — верескнула Тіфані. — Не руште його!

Хлопець відсахнувся, витріщившись з переляку на Тіфані.

— Я тебе знаю, — почала вона. — Ти Роланд. Ти Баронів син. Кажуть, що ти загинув у лісі…

— Мовчи! Про це не можна говорити!

— А це чому?

— Бо зле буде!

— І так уже зле, — сказала Тіфані. — Послухай, я тут, щоб врятувати мого…

Та хлопець зіп’явся на ноги і чкурнув у ліс. Він озирнувся і закричав:

— Дай мені спокій!

Тіфані побігла було за ним, перестрибуючи вкриті снігом колоди, але він усе віддалявся та віддалявся, шмигаючи від одного дерева до іншого. А тоді він спинився і озирнувся.

Тіфані підбігла до нього і сказала:

— Я знаю, як тебе звідти витягти…

…і пустилась у танок.

Вона тримала за руку папугу, чи, принаймні, когось із папужою головою.

Ноги самі виписували ідеальні кроки. Вона кружляла, тримаючись за руки з тепер уже павичем, чи принаймні з кимось із павичевою головою. Вона визирнула з-за його плеча і побачила, що вже не в лісі, а в якійсь кімнаті, ні, залі, повній людей — і всі танцюють.

«Ох, — подумала вона. — Ще один сон. Яка ж я розтелепа…»

Музика лунала дивна. В ній був ритм, але він був нечіткий і чудний, наче музики вперше взяли інструменти до рук, пірнули у воду і грали ноти задом наперед. Танцюристи були в масках, принаймні вона сподівалася, що то маски. Вона спіймала себе на думці, що теж дивиться крізь прорізи для очей, на ній теж маска і довга блискуча сукня.

«ОК, — подумала вона розважливо. — Я натрапила на дрімку і опинилася тут. Уві сні. Але це не мій сон. Дрімка ліпить марево з усього, що знайде в голові, але я ніколи не мріяла про…»

— До ре мі мі ре до? — спитав павич. Голос його лився, як музика. Це був майже голос, однак не зовсім.

— Так, — сказала Тіфані. — Чудово.

— Со?

— Так, до ре мі ре до?

Здається, подіяло. Павичеголовий танцюрист вклонився і сумно мовив:

— Ку ку соль, — і пішов собі геть.

«Десь тут є дрімка, — промовила Тіфані сама до себе. — І дуже вправна. Це солодкий сон».

Та і в ньому були невеличкі неполадки. В кімнаті були сотні людей, але ті вдалині, хоч і рухалися доволі природно, були, як і дерева, — всього лиш кольоровою плямою. Однак, щоб зауважити це, слід було добре придивитися.

«Перший Погляд», — подумала Тіфані.

Повз неї минало безліч пар у лискучому вбранні і масках — так, наче вона просто одна з гостей. Ті, хто не йшли танцювати, прямували до довгих столів, що гнулися від усіляких наїдків.

Такі страви Тіфані бачила лиш на малюнках. На фермі, звісно, ніхто не голодував, але навіть коли їжі було більше, ніж вдосталь — на Вепроніч чи по жнивах, такого в них не було ніколи.

Їжа на фермі була переважно всіх відтінків білого та брунатного. Ніколи в них не було нічого рожевого чи блакитного і, тим паче, — їжа ніколи не тремтіла і не тряслась.

Тут було щось на паличках, щось осяйне і блискуче в півмисках. Все було якесь вигадливе: прикрашене кремом, шоколадними крихтами і незліченними кольоровими кульками. Все було вимішане, глазуроване чи закручене. На їжу це не було схоже. Такий вигляд, мабуть, має їжа, коли ти себе добре поводив, умер і потрапив у рай.

Це їжа не просто для того, щоб насититися, а щоб ще й похизуватись. Її виклали на купи зелені і декорували велетенськими квітковими композиціями. Прозорі фігури різних форм височіли, наче мильні камені, посеред їстівного пейзажу. Тіфані простягла руку і торкнулася до блискучого півника. Він був вирізьблений з льоду — аж змокріли пучки пальців. Постатей було багато різних: огрядний веселун, таця крижаних фруктів, лебідь…

На мить Тіфані піддалася спокусі. Вона так давно не мала й риски в роті. Та ця їжа — зовсім не їстівна. Це надто очевидно. Це приманка. Аж чутно, як вона промовляє:

— Привіт, дорогенька! З’їж-но мене!

«Я починаю розуміти, що до чого в цьому світі, — подумала Тіфані. — Як добре, що дрімки не скумекали покласти сиру…»

…і тут з’явився сир. Так, наче він там завжди й був.

В «Альманаку» вона бачила чимало різних видів сиру. Вона зналася на сирі і їй завжди було цікаво, як смакують ті незнані види.

Так багато сирів із загадковими назвами, як‑от тремтливий мамкабер, пахучий форкор, старий гавкавда, червонявий риблошмяк і, звісно ж, легендарний підстілтон з блакитною цвіллю, який слід прицвяхувати до столу, щоб на інші сири не кидався!

«Маленький шматочок не зашкодить, авжеж… Скуштувати — це ж зовсім не те саме, що з’їсти, правда ж? Все ж під контролем. Я ж бачу цей сон наскрізь. Ну що може трапитися страшного?»

«Сир… ну хто може встояти перед сиром!»

«Звісно, що дрімка виклала сюди сир, як тільки я подумала про нього…»

Тіфані вже взяла в руки ніж для сиру. Вона й сама не знає, як так сталося.

Холодна краплина впала їй на руку. І вона глянула на найближчу крижану скульптуру.

Пастушка у сукні з опуклими клинами і великому капелюсі. Тіфані була певна, що раніше це був лебідь.

До неї повернулася лють. Її мало не ошукали! Вона пильно подивилася до ножа для сиру і наказала:

— Обернись на меч.

Врешті-решт, дрімка ж втілює її думки, але що думати, вирішує Тіфані. Вона ж справжня. І якась частина її наяву.

Щось клацнуло.

— Поправка, — сказала Тіфані. — Обернись на трохи легший меч.

І тепер вона мала меч, який могла втримати в руках.

Зелень на столі зашелестіла, і звідти вигулькнула руда чуприна.

— П-с-ст, — прошепотіла вона. — Не їж канапе!

— А ти спізнився!

— Та то все та псякров, дрімка, яка тебе тут морочить, — пояснив Пограб. — Не хтіла нас впустити, бо ми вбрані не за дрескодом.

І він, вбраний у чорний смокінг з метеликом, виліз з капусти і зніяковів. Капуста знову зашелестіла, і звідти повистрибувало решта фіґлів. Вони трохи скидалися на рудоволосих пінгвінів.

— Дрескод? — здивувалася Тіфані.

— Ая, — відповів Дурноверхий Вулі, з листочком капусти на голові. — І, якби мене хто питав, то ті смокінячі портки страшно тиснут!

— Ти вже знайшла дрімку? — спитав Пограб.

— Ні! Тут тьма-тьмуща людей!

— Я допоможу, — сказав Пограбуйко. — Дрімка сі не сховає, якщо ти станеш просто перед нев. Та буть пильна! Хто його зна, на шо воно здатне, як го в кут загнати. Хлопці, так, ану вйо на пошуки і вдавайте, шо вам ся вечірка подобає!

— Можна напитисі і побитисі?! — радісно вигукнув Дурноверхий Вулі.

— А най тебе качка копне, — закотив очі Пограб. — Ні, лоботрясе, ніяких бійок і пиятик! То є крута вечірка, ти то розумієш? А то значить, шо треба напижитисі як єндик і вести світські бесіди! Розчинисі в натовпі!

— Я є знатний розчинник! Всі в осад випадут! — запевнив Дурноверхий Вулі. — Ходімо!

Навіть уві сні, навіть на розкішному балу, Нак Мак Фіґлі не розгубились: дожени, вгати і верещи — але ввічливо!

— Прекрасна погода, як на цю пору, так, пане смердюху?

— Гей, смаркаче, ану принеси-но мені картопельки по-французьки, і то прудко!

— Оркестр грає божественно! Чи так, чи не так, а як є!

— Ану засмаж мені ікри, і щоб зі скоринкою!

З натовпом коїлось щось дивне. Ніхто не панікував і не намагався втекти, а це, поза сумнівом, — єдино правильна реакція на вторгнення фіґлів.

Тіфані пройшлася залою. Люди в маскарадних костюмах не зважали на неї. «Це тому, що вони тут тільки для масовки, — подумала вона, — як і дерева — для фону». Вона попрямувала до блакитних дверей і відчинила їх.

Там не було нічого — тільки непроглядна темрява.

Отож… єдиний вихід — знайти дрімку. Варіантів більше нема. Дрімка може бути де завгодно. Це може бути маска, а може й просто стіл. Це може бути що завгодно.

Тіфані роздивлялася натовп. І тут вона побачила Роланда.

Він сидів за столом. Сам. Стіл гнувся від наїдків. В руці він тримав ложку.

Вона підбігла до нього і вибила йому ложку з рук:

— Ти геть здурів? — спитала вона, бештаючи його і підіймаючи на ноги. — Ти хочеш залишитися тут навіки?

Позаду почувся гамір.

Потім, пригадуючи, що відбулося, вона була певна, що це їй почулося. Вона просто знала, що там хтось є. Зрештою, це ж просто сон.

Вона озирнулася. І там була дрімка. Вона визирала з-за колони.

Роланд просто сидів і витріщався на все, що відбувалося навколо.

— Все гаразд? — спитала у відчаї Тіфані, намагаючись його розтормошити. — Ти щось з’їв?

— Соль моль соль, — пробурмотів хлопець.

Тіфані озирнулась і глянула на дрімку. Та повільно наближалася, намагаючись триматися в тіні. Вона скидалася на маленького сніговика, зліпленого із брудного підталого снігу.

Музика лунала гучніше. Свічки сяяли яскравіше. Пари у костюмах звірів кружляли все швидше й швидше. Підлога тремтіла. Сон сколихнувся.

Нак Мак Фіґлі бігли до неї звідусіль і щось волали, намагаючись перекричати шум і гам.

Дрімка підкрадалася до Тіфані, ворушачи товстими блідими пальцями.

— Перший Погляд, — видихнула Тіфані… і відтяла Роланду голову.

Сніг на галявині розтав, і дерева скидалися на цілком нормальні дерева.

Дрімка лежала на землі, просто перед Тіфані, яка тримала в руці стару сковорідку, що, як виявилося, чудово відтинає голови. Оце так сон.

Тіфані озирнулась і побачила Роланда — такого блідого, що його завиграшки можна було б сплутати з дрімкою.

— Це було страшно, — сказала вона. — Дрімка хотіла, щоб я вбила тебе. Вона прибрала твою подобу. Але вона не вміє розмовляти, на відміну від тебе.

— Ти мене мало не вбила! — прохрипів хлопець.

— Скажеш таке, — відповіла Тіфані. — Будь ласка, не тікай. Ти, бува, не бачив тут маленького хлопчика?

Роланд насупився:

— Що?

— Королева його викрала, — пояснила Тіфані. — А я прийшла повернути його додому. І тебе теж, якщо захочеш.

— Тобі звідси не вибратися, — прошепотів Роланд.

— Але ж сюди я пробралася?

— Пробратися — просто. А вибратися ще нікому не вдавалося!

— А я зможу! — сказала Тіфані впевнено, хоч насправді так не почувалась.

— Вона тебе не відпустить! — вигукнув Роланд, задкуючи.

— О, я тебе прошу, не будь таким… дурним, — відказала Тіфані. — Я знайду Королеву і поверну брата додому, щоб ти там не варнякав. Ясно тобі? До тепер мені все вдавалося. І я не сама, щоб ти знав, а з підмогою.

— І де ж вона? — поцікавився Роланд.

Тіфані озирнулася. Від Нак Мак Фіґлів не було й сліду.

— Вони завжди приходять, — сказала Тіфані, — коли потрібно…

Раптом вона усвідомила, що ліс якось дивно опустів. І охолов.

— Вони будуть тут як тут, от побачиш, — додала вона з надією в голосі.

— Вони залишились уві сні. В пастці, — монотонно пробубнів Роланд.

— Не може такого бути! Я ж убила дрімку!

— Все не так просто, як ти думаєш, — відповів хлопець. — Ти уявлення не маєш, що це за місце. У снах бувають ще сни. Ніколи невідомо, чи все відбувається наяву, чи ти все ще уві сні. Усі сні контролює Королева. Зрештою, це ж казкові малолюдці. Їм вірити не можна. Нікому не можна вірити. І тобі я теж не вірю. Ти ж, либонь, теж мені снишся.

Він відвернувся від неї і пішов собі вслід за вервечкою слідів від копит.

Тіфані завагалася на мить. Єдина справжня людина ось-ось піде геть, і вона залишиться на самоті з несправжніми деревами і тінями.

І страхіттями, що в тих тінях ховаються, чатуючи на неї…

— Гей, — сказала вона. — Ви де? Пограбе? Вільяме? Вулі?

У відповідь — лиш тиша. Навіть еха не було. Вона сама-самісінька, тільки чутно, як серце калатає.

Ясна річ, вона боролася і перемагала чудовиськ, чи не так? Але Нак Мак Фіґлі завжди були поруч, і це було простіше. Вони ніколи не опускають рук, вони кидаються в атаку, не задумуючись, і не знають, що означає слово «страх».

Задні Думки привели Тіфані до словника. Який вона колись прочитала вздовж і впоперек: страх — це одне з тисяч невідомих малолюдкам слів. На жаль, їй воно добре відоме. І відчуття страху теж. Вона й зараз його відчуває.

Тіфані взяла сковорідку. Не така вже це й добра зброя.

Холодні синяві тіні поміж дерев, здавалося, розросталися і розросталися.

Попереду, де виднілися сліди копит, вони були темніші. Дивно, та ліс позаду неї тепер був привітний, мало не принадний!

«Хтось не хоче, щоб я йшла вперед, — думала вона. — Це… спонукає йти вперед!» Сутінки моторошно поблискували в тумані. Там може чигати що завгодно!

Тіфані завагалася. Вона спіймала себе на думці, що чекає Нак Мак Фіґлів, марно сподіваючись почути їхній оклик «абодайго» (це точно погане слово, вона навіть сумнівів не має).

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той мирно спав у неї на долоні. Тіфані дала йому щигля.

— Шо? — квакнув ропух.

— Я застрягла в лісі жахіть і я тут зовсім сама, і… здається, скоро стемніє, — сказала Тіфані. — Що мені робити?

Ропух розплющив одне сонне око і пискнув:

— Геть.

— А то з тебе помічник!

— Найкраща порада у світі, — відповів ропух. — А тепер поклади мене в кишеню, а то від холоду я впадаю в сплячку.

Тіфані неохоче поклала тваринку назад до кишені фартуха і випадково намацала томик «Овечих недуг».

Вона витягла книжку і розгорнула навмання. Це був розділ про лікування зіпріння — увесь текст закреслили олівцем, а на берегах акуратним круглим бабусиним почерком було виведено:

Тіфані дбайливо згорнула книжку й обережно, щоб не розбудити ропуха, поклала у кишеню. А тоді, міцно вхопивши ручку сковорідки, ступила у синяву тінь.

«Звідки беруться ці тіні, якщо на небі нема сонця?» — думала вона, бо краще зосередитись на таких питаннях, аніж розмірковувати про значно гірші речі.

Та цим тіням не потрібне світло. Вони клубляться понад снігом самі по собі, а коли Тіфані підступає ближче — щезають. Ну, це принаймні непогано.

Тіні юрмились в неї за спиною. Вони йшли за нею назирці. Декілька разів Тіфані оберталась до них обличчям і тупала на них — тоді тіні відступали і ховалися за деревами, та вона знала — варто відвернутися, як вони тут як тут.

Попереду вона вгледіла дрімку, що ховалася за деревом. Тіфані на неї крикнула і замахнулась сковорідкою — і та пошкандибала геть.

Роззирнувшись довкола, Тіфані побачила ще двох дрімок далеко позаду.

Стежка вилась догори і ховалась у чомусь, що скидалося на ще густіший туман. Туман злегка переливався. Тіфані попрямувала вперед, бо іншої дороги не було.

Коли вона піднялася на вершину, то опинилася над долиною.

Там сиділо чотири дрімки — великі такі, більші за тих, що їй траплялися раніше. Вони сиділи одна навпроти одної, наче по кутах квадрата, випроставши коротенькі ніжки. Кожна мала золотий ошийник і прип’ятий до нього ланцюг.

— На ланцюгу? — здивувалася Тіфані вголос. — Але ж…

…хто міг прип’яти дрімку на ланцюг? Тільки хтось, хто й сам вміє снувати сни.

«Ми тримали на ланцюгу вівчарок, щоб ті допомагали нам пасти отару. Дрімки пасуть сни для Королеви…»

По центру квадрата, в якому сиділи дрімки, клубився туман. Сліди копит і сліди Роланда вели повз дрімок на прив’язі — у гущу туману.

Тіфані вертнулась на місці. Тіні відсахнулись. Враз довкола стало пусто: ану співу пташок, ані шелесту лісу. Вдалині вона розгледіла ще трьох дрімок — їхні великі, круглі і розлізлі писки визирали з-за дерев.

Вони її оточили і пасли.

Як би було добре, якби хтось був поруч і її спинив:

— Ні! Це надто небезпечно! Не роби цього!

На жаль, нікого поруч не було. Вона ось-ось зробить щось небувало відважне, а ніхто навіть не знатиме, якщо щось піде не так. Це її страшить і водночас… дратує. Як її це дратує! Це місце її дратує. Глупе і дивне.

Те саме вона відчувала, коли Дженні виплигнула з річки. З її річки! І та Королева викрала її брата! Може, це й егоїстично так думати, але лють — це краще, ніж страх. Страх — це холодний і вогкий безлад, а от лють — гостра. І Тіфані це на руку.

Дрімки пасуть її! Як вівцю!

Розлючена вівця може покласти на лопатки злого собацюру.

Отже…

Чотири великі дрімки сидять по кутах квадрата. О, це буде усім снам сон…

Замахнувшись сковорідкою — високо, аж по плече, щоб змести те, що насмілиться наблизитись, і, ледь стримуючись, щоб не впісятись, Тіфані поволі почала спускатися пагорбом, бредучи крізь сніги і тумани…

…і прибрела вона у літо.