ВІльні малолюдці

Розділ 5

Тіфані відірвалась від землі на декілька дюймів. Вітер свистів їй у вухах, коли фіґлі прошмигнули крізь ворота ферми і понеслись понад торфовиськом…

Дівчинка летить. У неї ропух на голові сидить, міцно вчепившись їй у волосся.

Дивись, он продовгувата зелень долини, що розляглась, наче кит. А вона — світло-блакитна цятка на фоні безкраїх трав, підрівняних вівцями до рівня килимка. Та це зелене море втратило свою незайманість. Того й гляди: і тут, і там побували люди.

Минулого року пішло три морквини і одне яблуко на півгодинний урок геології, хоч їй і повернули морквину після того, як Тіфані пояснила вчителю, що правильно писати «геологія», а не «гиологія». Вчитель розповів, що мільйони років тому крейда сформувалася із крихітних мушель.

Тіфані видалось це логічним, адже іноді можна знайти рештки істот у крейді. А от про кремінь вчитель не знав майже нічого.

Іноді у крейді, найм’якішій породі, можна знайти вкраплення кременю, міцнішого за сталь. Іноді вівчарі крешуть шматки кременю — один об одного — і отримують ножі. Жоден сталевий ніж не зрівняється за гостротою з крем’яним!

У давні часи тут, у Крейдокраї, люди добували кремінь у копанках. Їх і досі можна знайти — такі глибочезні ями, порослі чагарником та ожиною.

Іноді шишкуваті шматки кременю знаходили в садках. Часом вони більші за людську голову. І не раз на голову схожі. Вони такі покручені, заломисті та переплавлені, що можна в них розгледіти будь-що — людське обличчя, дивного звіра, а чи морське чудовисько. Ті найцікавіші іноді навіть виставляють, як на виставку, на паркан.

Старожили називають ті шматки кременю «крейдятами», «крейдяними дітьми». Вони завжди… дивували Тіфані: так, наче камінь силкувався ожити. Деякі крейдята скидались на шмат м’яса, кісток чи ще якихось залишків із крамнички м’ясника. Здавалося, що там, у темряві, на дні морському, крейда намагалася обернутись на живу істоту.

Та навколо були не лише крейдяні кар’єри. Люди всюди лишили свій слід у Крейдокраї: тут були напівповалені кам’яні кругляки, а ще, наче зелені прищики, — поховальні кургани, в яких, кажуть, поховані прадавні вожді зі своїми скарбами. Ніхто не наважується розкопати, щоб перевірити, чи це так.

Іноді вівчарі, вигнавши отару в долину, щоб чимось зайняти час, очищали від бур’янів давні різьблення на крейдяних покладах. Крейда залягала всього за пару дюймів під торфом. Сліди від копит витримували сезон, а от різьблення — тисячі років. То були зображення коней і велетнів, але найцікавіше — це те, що їх неможливо достеменно побачити із землі. Скидалося на те, що їх вирізьбили для глядачів, що дивляться з неба.

Ще тут є дивні місця, як‑от Кузня Старого, — це всього лиш чотири великі пласкі каменюки, розташовані так, що утворюють врослу в землю хижку неподалік від кургану. Кузня має всього декілька футів завглибшки. На вигляд — нічого особливого, але спробуй-но гукни туди своє ім’я, то воно відіб’ється луною тільки по декількох секундах.

Усюди люди лишили по собі сліди. Крейдокрай мав вагу.

Стригальні залишились далеко позаду. Ніхто не зауважив Тіфані. І навіть поголені вівці не зважали на дівчинку, що летіла над землею.

Низовина залишилася далеко позаду, і тепер перед нею розкинулася долина. І тільки спорадичне мекання овець та крик канюка полохали тишу, зіткану із дзижчання бджіл, легенького подиху вітерця і шурхоту трави, що невпинно росла щохвилини.

По обидва боки від Тіфані, нерівними протяжними рядами, бігли, понуро вдивляючись поперед себе, Нак Мак Фіґлі.

Вони проминули декілька курганів не спиняючись, а потім так само збігли неглибокими ярами. І ось тоді Тіфані зауважила щось попереду.

Це була отара овець. Їх було небагато, і всі свіжопострижені. Та в цих краях завжди багато овець. Сюди приходять заблудлі вівці, а ягнята йдуть слідом за своїми мамами.

То магічне місце.

Зараз тут не особливо пишне видовище — залізні колеса, вгрузлі у торф, і пузата піч із низеньким комином…

Того дня, коли померла Бабуня Болячка, люди зрізали і підняли торф навколо хижки. Вони зібрали його й акуратно поскладали неподалік. А тоді вони видлубали глибоку, шість футів углиб і шість уздовж, яму, вибравши звідти величезні крейдяні блоки. Грім та Блискавка за ними радісно спостерігали. Вони не скавчали і не гавкали. Здається, процес їх більше цікавив, аніж засмучував.

Бабуню Болячку загорнули у вовняну ковдру, до якої пришпилили пучок вовняного руна. То особливий вівчарський ритуал. Цей знак мав повідомити богам, які можуть трапитися померлому на шляху, що перед ними — вівчар, який прожив життя на пагорбах, і що вівчарство та всі поточні справи не залишали йому багато часу на релігію — та й церков і храмів тут нема, тож цей знак мав би пояснити ситуацію богам і схилити їх на бік померлого.

Слід визнати, що ніхто ніколи не бачив, щоб за все своє життя Бабуня Болячка хоч раз комусь молилася, тож всі пристали на думку, що навіть тепер, по смерті, вона не матиме часу на бога, який не розуміє, що вівці — понад усе і поперед усього.

Поверх Бабуні Болячки вклали шар крейди, вона ж завжди казала, що пагорби в неї в кістках. Тепер же її кістки у пагорбах.

А тоді — спалили її хижку. Зазвичай так не роблять, але тато сказав, що в околицях нема вівчарів, яким би вона знадобилась.

Ані Грім, ані Блискавка не слухали тата, та він не сердився і дав їм посидіти всмак біля заграви від хижки, що догорала.

Наступного дня, коли дотліле вугілля охололо і попіл розвівався на вітрі, люди пішли і щонайобережніше поклали торф поверх крейди так, що лиш було видно, де раніше стояла пузата піч і сліди від металевих коліс, що тримались на осі.

І тоді, — так кажуть люди, — два вівчурі підвелися, нагострили вуха і почимчикували ген-ген і ніхто ніколи їх більше не бачив.

Малолюдці, що несли Тіфані, трохи сповільнились, і Тіфані замахала руками, щоб не втратити рівновагу, коли вони поставили її на землю. Вівці повільно потрюхикали собі геть, а тоді спинилися і уважно її роздивилися.

— Чому ми спинилися? Навіщо нам тут спинятися? Нам же ж треба її впіймати!

— Тре зачекати на Гаміша, пані, — відповів Пограбуйко.

— Хто це? Хто такий Гаміш?

— Він може знати, куди Крулева понесла твого малого, — відповів Пограбуйко, намагаючись вгамувати Тіфані. — То не можна тако просто прожогом гнати, розумієш.

Великий фіґель-бородань підніс руку догори:

— Зауваження не слушне, Велетню. Ти завжди прожогом женеш. Ми завжди так робимо.

— Ая, Великий Яне, мудро кажеш. Але треба знати, куди ти намиливсі гнатисі. Не можна гнатися куди-будь. То зле тако бігти, куди вочі видят.

Тіфані зауважила, що всі фіґлі вдивляються кудись за горизонт і на неї взагалі не зважають.

Люта і спантеличена, вона сиділа на іржавих колесах і вдивлялася в небо. Це було значно краще, ніж роззиратися довкола. Десь тут неподалік була могила Бабуні Болячки. Та її так просто, нахрапом, не знайти, бо торф уже заріс.

Вгорі було пару хмарин і більше нічого, хіба десь високо кружляли цятки канюків.

Над Крейдокраєм завжди кружляють канюки. Вівчарі взяли собі за звичай називати їх курчатами Бабуні Болячки, а дехто ще й хмарки — такі, як ото сьогодні на небі — називав «бабусиними ягнятками». А ще Тіфані знала, що як гриміло, то тато казав, що це «бабуня лютує».

А ще, кажуть, коли вовки внадяться на зиму, чи мати-вівця запропаде десь, вівчарі йдуть на місце, де стояла бабина хижка і лишають там унцію тютюну «Веселий Моряк». Так, про всяк випадок…

Тіфані завагалася було на мить, а тоді заплющила очі. «Я хочу, щоб все це було насправді, — прошепотіла вона сама до себе. — Я хочу впевнитись, що ніхто не думає, буцімто я теж пропала».

Тіфані зазирнула під широкі заржавілі облямівки коліс і здригнулась. Там лежав маленький барвистий згорток.

Вона взяла його. На вигляд він був новенький, ймовірно пролежав тут щонайбільше декілька днів. Спереду красувався Веселий Моряк — з усмішкою на всі тридцять два і довгою бородою, а позаду нього вирували блакитні хвилі.

Про море Тіфані дізналася завдяки обгорткам «Веселого Моряка». Казали, що море велике і розбурхане. На морі є вежа, то — маяк, а на ньому — великий ліхтар, що світить вночі і не дає човнам розбитись об скелі. На малюнках світло від маяка сліпучо-біле. Вона думала про маяк так часто, що він їй аж снився, а прокидалася вона із клекотом хвиль у вухах.

Якось вона чула, як один із її численних дядьків сказав: якщо подивитися на моряка догори дриґом, то частина капелюха, вухо і комірець складаються в зображення оголеної жінки. Але Тіфані ніколи не вдавалося її побачити, та й вона не зовсім розуміла, який у цьому резон.

Вона обережно відкрила згорток і принюхалась. Пахло Бабунею. Тіфані відчула, як навертаються сльози. Вона не оплакувала Бабуню. Ніколи. Вона плакала за ягнятами, за те, що порізала пальця і що все не так, як вона хоче, а от за Бабунею — ніколи. Бо це якось неправильно.

«І зараз я теж не плачу за Бабунею, — подумала вона, акуратно кладучи згорток у кишеньку на фартуху. — Не за померлою Бабунею…»

То все через запах. Бабуня Болячка пахла вівцями, скипидаром і тютюном «Веселий Моряк». Ці три запахи змішалися в один, який для Тіфані уособлював запах Крейдокраю. Запах той ходив за Бабунею, як хмара, і він уособлював тепло, спокій і місце, з якого все починається…

Над Тіфані промайнула тінь. Це канюк шугнув згори до Нак Мак Фіґлів.

Вона зірвалася з місця і замахала руками:

— Тікайте! Малята! Він вас повбиває!

Нак Мак Фіґлі мить дивилися на неї спантеличено, наче вона з глузду з’їхала.

— Та вгамуйтесі, пані, — сказав Пограбуйко.

Птах різко скерував убік і коли знову здійнявся в небо, то до землі полетіла якась цятка. Коли вона наблизилася до землі, то розпростерла крила, які з’явилися наче нізвідки, і завертілась, як приквіток платана, що сповільнило падіння. Це був малолюдок, і він усе ще крутився у шаленому вирі, коли гепнувся на торф за пару кроків віддалік. Він підвівся, лаючись на всю горлянку, заточився і впав. Та лаятися не перестав.

— Гарно приземливсі, Гаміше, — привітався Пограбуйко. — То, шо ти виртівсі, дуже помогло сповільнитисі. Ти навіть у землю не вгруз!

Гаміш таки зіп’явся на ноги і випростався. Він мав захисні окуляри:

— Сумніваюсі, шо я хочу про то гувурити, — відповів він, намагаючись відчепити з плечей тонкі дерев’яні плашки. — Почуваюсі як якась крилата фея.

— Як ти при цьому вижив? — поцікавилася Тіфані.

Крихітний літун намагався зміряти її поглядом з голови до ніг, але йому крутилося в голові, тож спромігся роздивитися лише голову і те, що вище.

— Шо за йна, що так добре знаєсі на авіації, — спитав він.

Пограбуйко кахикнув:

— То відьма, Гаміше. Поріддя Бабуні Болячки.

Вираз Гамішевого обличчя враз змінився. Тепер то був вираз щирого переляку:

— Я не хтів, прошу пані, уклінно прошу пробачити мою неґречність, — сказав він, задкуючи. — Ясно, шо відьма на авіації знаєсі, як ніхто. Та то не було так страшно, пані. Я тільки пильную, аби призимлитисі на голову. То важне.

— Ая, голова — то наша наймоцніша частина, — підтакнув Пограбуйко.

— Ти, бува, не бачив жінки з хлоп’ям? — спитала Тіфані. Слово «поріддя» їй не дуже сподобалося.

Гаміш схвильовано перезирнувся із Пограбуйком, той ствердно кивнув.

— Ая, видів, — відповів Гаміш. — На чорному вогірі. Їхала гет з долини туди, де дідько добраніч каже.

— Ми перед відьмою не лаємося! — гримнув на нього Пограбуйко.

— Перепрошую, моя пані. Вона мчала на свому куні, аж сі за нев курило! — виправився Гаміш, прибравши невиннішого, ніж в овечки, вигляду. — Но вона знає, що я за нею стежив і наслала туману. Вона щезла по той бік, і я не видів, де ся діла.

— Той бік — то межове місце, дуже небезпечне, — пояснив Пограбуйко. — Там зло. Там холод. То вустатне місце, не для малого.

Попри теплу погоду, Тіфані пройняло холодом. «Хай як там страшно, а я мушу туди піти, — подумала вона. — Вибору нема».

— Той бік? — перепитала вона.

— Ая. Магічний світ, — сказав Пограбуйко. — Там… погане відбувається.

— Там є чудовиська? — спитала Тіфані.

— Щонайгірші, — відповів Пограбуйко. — Акурат такі, як ти собі можеш уявити.

Тіфані підступив клубок до горла, і вона заплющила очі:

— Страшніші, ніж Дженні? Страшніші, ніж вершник без голови? — запитала вона.

— Ая. Та то були кушенята, як пурівняти з паскудами, що там жиют. То край поганих казок, так його називают, пані. То край, де сни оживают. То є край Крулеви.

— Ну, то не так… — почала було Тіфані. А тоді згадала, які їй іноді снилися сни — такі, що вона раділа пробудженню… — Ви не про гарні сни, еге ж?

Пограбуйко кивнув:

— Не про них. Я про ті погані.

«І я така з пательнею і книжкою «Овечі недуги»», — подумала Тіфані. В уяві виринув образ Погіршая, якого оточили страхітливі чудовиська. І ті певно що цукерками не пригостять.

Тіфані зітхнула:

— Гаразд, — сказала вона, — як туди потрапити?

— Ти шо, не знаєш дороги? — спитав Пограбуйко.

Цього вона не очікувала. Вона була готова до чогось на кшталт:

— Ая, куди зібралася, панєнко мала, викинь то з голови!

Власне, не так була готова, як мала надію. Вона сподівалася, що її почнуть вмовляти не йти, а вони навпаки сприйняли ідею як належне:

— Ні, — відповіла вона. — Я й гадки не маю! Я ніколи такого не робила! Будь ласка, допоможіть мені!

— Ти мав рацію, Пограбе, — сказав фіґель. — То відьма-початківець. Тре її вести до келди.

— А ти ше мені пугувури! Бабуні Болячка до келди не ходила! — огризнувся Пограбуйко. — То не…

— Тихо! — шикнула на них Тіфані. — Чуєте це?

Фіґлі роззирнулися:

— Чуємо що? — спитав Гаміш.

— Шурхіт!

Було таке відчуття, наче торф дрижить. Небо мало вигляд, наче дивишся на нього зсередини діаманта. І запахло снігом.

Гаміш вийняв люльку з камізельки і подув у неї. Тіфані нічого не почула, але згори пролунав крик.

— Я вам зара скажу, шо ся діє! — гукнув малолюдець і кинувся бігцем. Він біг, піднісши руки вгору.

Гаміш мчав щодуху, аж тут шугнув канюк, блискавично підхопив його і здійнявся в небо. Коли канюк набирав висоту, махаючи крилами, Тіфані побачила Гаміша, що видирався птахові на спину, міцно тримаючись за пір’я.

Фіґлі обступили Тіфані і повиймали з піхов шабелини.

— Який у нас план, Пограбе? — спитав котрийсь із малолюдків.

— Так, браття, ось що зробимо: як тільки-но щось побачимо, одразу атакуємо! Так?

Всі радісно загукали.

— Люкс план, — озвався Дурноверхий Вулі.

Земля вкрилася снігом. Хоч і не сніжило… сніг наче танув, тільки навпаки — і то швидко, за мить Нак Мак Фіґлі вже були по пояс у снігу, а ще за хвильку — по шию.

Тих нижчих сніг вкрив з головою, і з-під снігу чутно було приглушену лайку.

А тоді звідки не візьмись з’явилися собаки: вони зловіщо підкрадалися до Тіфані. Пси були великі, чорні і масивні, з помаранчевими бровами. Тіфані чула, як вони гарчали!

Вона запхала руку у кишеньку фартуха і вийняла ропуха. А той примружився від яскравого світла:

— Шо таке?

Тіфані показала йому, що діється навколо:

— Що це все означає?

— А щоб то! Гончаки! Зле! Очі в них вогняні, а зуби, як леза!

— Що мені робити?

— Бути звідси якомога далі!

— Красно дякую! Ти мені дуже допоміг!

Тіфані вкинула ропуха назад до кишені і вийняла з лантуха сковорідку.

Легко не буде, це ясно. Ті чорні псиська велетенські, очі їхні палають, а коли вони гарчать і розтуляють пащеки, то видно полиск сталі. Вона ніколи не боялася собак, але ці — справжнє поріддя із нічних жахіть.

Їх було троє, вони кружляли навколо неї, і як би вона не поверталася, в полі зору в неї завжди було двоє псів. І вона розуміла, що той, що лишається позаду, нападе першим.

— Розкажи мені щось про них! — сказала Тіфані, обертаючись по колу, щоб бачити усіх трьох собацюр.

— Кажуть, що вони живуть на кладовищах! — озвався голосок із кишені.

— Звідки взявся сніг?

— Бо це земля королеви. Тут завжди зима! Коли вона чарує, то завжди з’являється сніг.

Однак здаля виднілося трохи зелені.

Думай, думай…

Край Королеви. Магічне місце, де живуть справжні чудовиська. Все, що може наснитися. Собаки з вогняними очима та гострими, як лезо, іклами. Їх нема у реальному світі, вони у справжньому світі б не жили…

Пси пускали слину, звісивши червоні язики, — насолоджувалися її страхом. Тіфані, принаймні якась її частина, подумала: «І як це їхні зуби не заржавіли…»

Вона поклалася на спритність своїх ніг: пірнула поміж двох псів і побігла до клаптика зелені.

Позаду почувся переможний рик і хрускіт снігу під собачими лапами.

А клаптик зелені все ніяк не ближчав.

Вона почула верески малолюдців, а тоді — рик, що перемінився на скавчання, та позаду, коли вона перестрибнула через останні замети снігу і впала на тепле торфовисько, щось було.

Гончак стрибнув за нею. Тіфані відсахнулася від нього, та псові і так уже було непереливки.

Кудись щезли вогняні очі і зуби, гострі, як леза. Тут, у справжньому світі, на торфовищі, їх нема. Тут він осліп, і кров цебеніла йому з пащеки. Ой, не варто було стрибати з писком, повним гострих лез…

Тіфані стало його шкода: собака вив від болю. Та сніг підкрадався до неї зусібіч, і вона, довго не думаючи, вгатила пса сковорідкою. Пес важко гупнув на землю і лежав там нерухомо.

На снігу йшов бій не на життя, а на смерть. Усе вертілося, наче в тумані, але Тіфані змогла розгледіти дві темні постаті — вони крутилися і кидались одна на одну.

Тіфані вдарила у сковорідку, наче в ґонґ, і крикнула: враз із сніжного виру вистрибнув гончак і приземлився акурат перед Тіфані. На голові в нього сидів фіґель, вчепившись йому у вуха обома руками.

Сніг насувався все ближче і ближче до Тіфані. Вона відступала, спостерігаючи за псом, що підкрадався і гарчав на неї. Вона підняла сковорідку, наче биту.

— Ходи-но сюди, — прошепотіла вона. — Стрибай!

Собака зиркнув на неї вогняним поглядом, а тоді потупив погляд.

Та зник. Земля поглинула сніг. Світло змінилося.

Тіфані та вільні малолюдці лишилися самі у долині. Фіґлі обступили її:

— Пані, з вами все гаразд? — спитав Пограбуйко.

— Так! — сказала Тіфані. — Як усе просто! Треба лиш виманити їх зі снігу, і вони обертаються на звичайних собак!

— Час нам рушати. Ми втратили пару хлопців.

Тіфані враз притихла.

— Тобто? Вони загинули? — прошепотіла Тіфані.

Сонце знову сяяло яскраво, жайворонки повернулися… а люди мертві.

— Та де, — відповів Пограб. — Ми і так давно мертві. Ти не знала?