ВІльні малолюдці

Розділ 6

— Як це, ви мертві? — спитала Тіфані.

Вона озирнулася довкола: фіґлі спиналися на ноги, постогнуючи, але ніхто не голосив «ой, лишенько».

Що ж таке тоді городить Пограбуйко?

— Якщо ви не живі, то це що таке? — вела далі Тіфані, вказуючи на маленькі тільця.

— А, ті, вони вернулисі на землю живих, — відповів Пограбуйко радісно. — То не така файна земля, як та во, та вони скоро сі вернут до нас. Нема чого голосити.

Болячки не вирізнялися особливою побожністю, та Тіфані знала, як усе у світі влаштовано, і почала з’ясовувати питання із самих основ — хто живий, а хто мертвий:

— Але ви ж живі! — не вгавала вона.

— О, ні, пані, — сказав Пограбуйко, допомагаючи підвестися фіґлеві. — Ми були живі. Ми були файні хлопці, там, на землі живих, а коли ми там вмерли, то переродилисі ту.

— Чекайте, ви кажете, що ви вмерли і переродилися тут? — спитала Тіфані. — То тут що… Рай?

— Ая! Все, як має бути! — відповів Пограбуйко. — Сонечко таке гарне, звірини донесхочу, квіточки ладні всюди і маленькі пташки ціпкают собі.

— Ая, і бийсі собі всмак, — додав хтось із фіґлів, а тоді вступив цілий хор фіґлів:

— І грабуй!

— І пий, і бийсі!

— І кабака ту є! — додав Дурноверхий Вулі.

— Але ж тут є і погані речі! — заперечила Тіфані. — Тут є чудовиська!

— Ая, — підвердив Пограб радісно. — Класно, пра? Все, як на тарілочці!

— Але ми тут живемо! — вигукнула Тіфані.

— Ага, так, то може ви, люди, теж були добрі в Останньому Світі? — великодушно поступився Пограбуйко. — Пані, я на хвильку — тре хлопців позбирати.

Тіфані вийняла ропуха з фартуха, коли Пограб відійшов подалі.

— О, ми живі, — сказав той. — Аж не віриться. Є очевидні підстави подати позов на власника тих собацюр, до речі.

— Що? — насупилася Тіфані. — Що ти верзеш?

— Я… я… не знаю, — відповів ропух. — Думки самі лізуть до голови. Можливо, я щось знав про собак, коли був людиною?

— Слухай, фіґлі думають, що вони в раю! Вони вважають себе померлими і що після смерті потрапили сюди!

— І що?

— Гаразд, може це й так! То тут ти живий, тоді помираєш і потрапляєш у рай деінде, так?

— Ну так, це ж те саме, тільки по-іншому сформульовано. Власне, чимало войовничих племен вважає, що після смерті люди потрапляють у рай, — пояснив ропух. — У місце, де вони вічно зможуть пиячити, битися і святкувати. То, мабуть, цей край — то рай малолюдців.

— Але ж ця земля — справжня!

— То й що? Це неважливо. Вони вірять, що це їхній рай, отже для них так і є. Та й вони такі крихітні. Можливо, всесвіт перенаселений, і довелося зробити рай тут, де було місце. Я — простий ропух, то ж не вимагай від мене занадто багато, як твоя ласка. Можливо, вони помиляються. Можливо, помиляюся я.

Тіфані відчула, як її чобіт буцнула крихітна ніжка.

— Нам час іти, пані, — сказав Пограбуйко. На плечах він ніс мертвого фіґля. Чимало інших фіґлів теж несли полеглих товаришів.

— Ем-м… ви їх поховаєте? — спитала Тіфані.

— Ая, їм тепер не потрібні старі тіла, але й лишати тако не годиться, — відповів Пограбуйко. — Та й як люди найдут маленькі черепи і кісточки, то почнут сі дивувати, а нам того не треба. Нам треба берегтисі, пані, — додав він.

— Ну… це дуже практичний хід думок, — відповіла Тіфані, втративши надію щось зрозуміти.

Фіґлі вказали на порослий чагарями курган, що виднівся вдалині. Чагарі вкривають чи не всі кургани. Деревця не пропустять глибокої землі. Кажуть, що розчищати чагарі там — то погана прикмета.

— Тепер уже недалеко, — сказав Пограб.

— Ви живете на кургані? — спитала Тіфані. — Я думала, що то могили прадавніх вождів.

— Ага, є там один королик старий, його хата двері в двері з нашов, але він нам клопоту не завдає, — відповів Пограб. — Та не бійсі, там нема кістяків чи ше яких шматків наших. То гарна хата, ми зробили її фест файно.

Тіфані глянула у безкраю блакить неба, що розпростерлося над нескінченною зеленню долини. Тут так спокійно — і сліду нема від вершників без голови та лютих псів.

«А що, якби я не повела Погіршая до річки? — думала вона. — Що б я робила зараз? Поралася б у сироварні, гадаю…»

«Я ніколи навіть не знала про все це. Я ніколи не знала, що живу в раю, хоч це й рай тільки для маленьких блакитних чоловічків. Я нічого не знала про людців, що літають верхи на канюках».

«Та й чудовиська я ще жодного не здолала».

— Звідки вони беруться? — спитала Тіфані. — Як називається те місце, звідки приходять чудовиська?

— Ай, та ти добре те місце знаєш, — сказав Пограбуйко. Що ближче вони наближалися до кургану, то відчутнішим ставав запах диму в повітрі.

— Я? — перепитала Тіфані.

— Ая. Та я нізащо не скажу то ту, просто неба і вголос. То можна тільки пошепки казати і в надійному місці. Ту, під небом, я анічичирк.

Вхід до кургану — завеликий, як на кролячу нору, а борсуки тут узагалі не водяться — був надійно схований поміж корінням чагарника, і нікому б навіть на думку не спало, що тут живе якийсь звір.

Хоч Тіфані і худорлява, але їй все одно довелося зняти фартух і повзти попід коріняками, щоб дістатися до нори. А всередину її вже проштовхували фіґлі — і то не один.

Протиснувшись всередину, вона опинилася у не такій вже й малій норі, та й пахло там непогано. Власне, вхід — то справжнісінький обман. Всередині було просторо, як у доволі великій кімнаті, по центру там було порожньо, але в стінах, від підлоги до самої стелі, виднілися тунелі акурат завбільшки з пересічного фіґля. В тунелях була тьма малолюдців усіх можливих розмірів: вони прали білизну, сперечалися, шили і, того й гляди, билися, — і все це вони робили напрочуд голосно. У декого чуприну і бороду припорошила сивина. А ті, що добряче молодші, заввишки всього декілька дюймів, гасали зовсім голі, невпинно лаючись одне з одним писклявими голосами. Після років досвіду у вихованні Погіршая, Тіфані не треба було пояснювати, що відбувається.

Дівчаток тут, щоправда, не було. Вільних жінок-малолюдок не було. Хоча, ні. Одна була… Натовп, що без упину комашився та метушився, розступився і пропустив її вперед. Ростом вона була Тіфані по кісточки. Вона була вродливіша за чоловіків-малолюдців, хоч за, скажімо, Дурноверхого Вулі останній хробак буде гарнішим. Та, як і чоловіки, вона була рудоволоса і вигляд мала напрочуд рішучий.

Вона вклонилася Тіфані, а тоді сказала:

— Ти, пані, та відьма з людей?

Тіфані роззирнулася довкола. Вона єдина на всю печеру височіла на понад сім дюймів.

— Ем, так, — відповіла Тіфані. — Більш-менш, так.

— Я Витівка. Келда велить переказати тобі, що малий твій цілий.

— Вона знайшла його? — перепитала Тіфані. — Де він?

— Нє, нє! Келда добре знає Крулеву. Вона не хоче, абись ти переживала за то.

— Але вона його викрала!

— Ая! То є про-бле-ма-тич-но. Не фатиґуйся. Келда скоро тебе прийме. Вона зара… нездужає.

Витівка різко розвернулася, крутнувши спідницями, і велично, наче справжня королева, ступаючи по крейдяній підлозі, зникла за великим круглим каменем, що стояв упритул до стіни.

Тіфані, не опускаючи погляду, вийняла з кишені ропуха і піднесла до уст:

— Чи я фатиґуюся? — прошепотіла вона.

— Та наче ні, — відповів ропух.

— Ти б мені сказав, правда ж? — ніяк не вгавала Тіфані. — Було б жахливо, якби хтось побачив, що я фатиґуюся.

— Ти не знаєш, що таке фатиґуватися, так? — спитав ропух.

— Не зовсім. Гаразд, зовсім ні.

— Це означає «не хвилюйся», ось і все.

— Так я і думала, — збрехала Тіфані. — Ти б міг сісти мені на плече? Відчуваю, твоя допомога знадобиться.

За нею із цікавістю спостерігала ціла армія Нак Мак Фіґлів, та, здавалося, в цю мить вона могла лиш метушитися і чекати. Вона сіла і барабанила кінчиками пальців по коліну.

— Як тобі сі подобає в нас, га? — почувся голосок звідкись знизу. — Файно, пра?

Тіфані глянула вниз. Пограбуйко і ще декілька знайомих їй фіґлів причаїлися коло її ніг і схвильовано за нею спостерігали.

— Дуже… затишно, — сказала Тіфані, бо це краще, аніж сказати «Сокиру можна вішати» чи «Шум і гам».

Тіфані спитала:

— Ви готуєте на всіх на цьому маленькому вогнищі?

Посеред печери було маленьке вогнище, а над ним — отвір у даху, крізь який виходив і непомітно розсіювався дим, і крізь який у кімнату проникало трохи денного світла.

— Ая, пані, — відповів Пограбуйко.

— Мале всяке, зайців, от таке шось, — додав Дурноверхий Вулі. — Велике запікаємо у крей… ей‑ей-ей…

— Перепрошую, що ти кажеш? — перепитала Тіфані.

— Шо? — спитав Пограбуйко невинним голоском, затуляючи рота Вулі, який щосили намагався виборсатися.

— Що Вулі казав про запікання великої звірини? — наполягала на своєму Тіфані. — Ви запікаєте звірину у крейдяному кар’єрі? Велика звірина — то та, що бекає, так? Це ж єдина велика звірина, що водиться на цих пагорбах!

Тіфані опустилась навколішки на замурзану підлогу і опинилася на рівні обличчя Пограба — той посміхався шаленою посмішкою і весь спітнів.

— Так, питаю?

— Е-е, а-а, та… так би мовити.

— Так?

— Так, але то не ваші! — пискнув Пограбуйко.

— Ми ніколи не брали вівців без дозволу Бабуні Болячки!

— Бабуня дозволяла вам брати овець?

— Ая, дозволяла! Дозволяла! В плату за…

— Яку ще плату?

— За те, що жодна овечка Болячок не потрапила вовку в зуби! — пробелькотів Пограбуйко. — І лисиці ягнят не крали. Так? І вороняки до ягнят не добралисі! І Гаміш з неба на них не кидався!

Тіфані зиркнула собі на плече, де сидів ропух.

— Вороняки — то ворони, — пояснив ропух. — Іноді вони видзьобують ягнятам очі…

— Так, я знаю, що вони роблять, — урвала Тіфані. Вона себе опанувала трохи. — Зрозуміло. Бабуня просила вас відганяти ворон, вовків і лисиць, так?

— Ая, пані! Не тілько відганяти! — переможно виголосив Пограбуйко. — Вовк — то смачна і поживна їжа.

— Ая, кебаби з них фест файні, але не такі файні, як з овеч… о-о-ой… — тільки й встиг вимовити Вулі перш ніж долоня Пограба затулила йому рота.

— У відьми можна брати тільки те, що вона дозволяє, — сказав Пограбуйко, міцно тримаючи брата, що намагався вивернутися. — А вона померла, то ми вже тої старої угоди не дотримуємосі, хоча й отару Болячків чіпати не будемо, гонорово присягаю!

— А в тебе, шалапуте злодійкуватий, є гонор, щоб ото ним присягати? — спитала Тіфані.

Пограбуйко аж засяяв:

— Ая! Я такий, то вам усі тут мою репутацію підтвердят! То правда, пані. В пам’ять про Бабуню Болячку ми пильнуємо овець на пагорбах, а натомість беремо окрушинку маленьку, ніц не варту.

— І кабаку берем, ясна рі-і-і… — і знову Вулі пхинькав, задихаючись під долонею брата.

Тіфані набрала повітря повні груди — не дуже мудрий вчинок у помешканні фіґлів.

Пограбуйко — з тією нервовою посмішкою — скидався на гарбузоголового людця з велетенською ложкою в руці.

— Ви берете собі тютюн? — процідила крізь зуби Тіфані. — Тютюн, який вівчарі залишають буцімто для моєї бабусі?

— Та, менше з тим, забудь то, — пискнув Пограбуйко. — Ми вичікуємо декілька днів і, як твоя бабуні не приходе забрати собі, то ми беремо за ню. Знаєш, з тими відьмами ніколи невідомо. І ми сі дивимо за вівцями, направду. Вона б не мала нам то за зле! Скільки ж вечорів ми отако з нев курили, а з келдов вони курили під хижков, спершись на колеса. Та вона б нізащо не дала намочитисі тютюнчикові! Пані, не злисі!

Тіфані відчула приступ неконтрольованої люті, а найгірше — це те, що вона лютилася на себе.

— Коли ми знаходимо ягнят і всяке таке, то ведемо їх сюди. Ту їх уже знайдут вівчарі, — додав схвильовано Пограб.

«І що я собі думала? — подумала Тіфані. — Як я могла собі подумати, що це вона приходить по «Веселого Моряка»? Невже я могла вірити, що вона десь бродить пагорбами у пошуках овець? Невже я вірила… що вона десь тут, пильнує ягнят?»

«Так! Я хотіла, щоб так було. Я не хотіла вірити, що її… просто не стало. Тільки не Бабуня Болячка… такої, як вона, не могло просто не стати. І я так хотіла, щоб вона повернулася: вона ніколи зі мною не розмовляла, а я боялася заговорити до неї, тож ми ніколи з нею не розмовляли. Ми ділили мовчання на двох».

«Я нічого не знаю про неї. Тільки пара книжок і якісь оповідки, які вона намагалася мені розповідати, а я не до кінця розуміла. Я пам’ятаю її великі м’які червоні долоні. І ще — її запах. А от яка вона була насправді — я не знаю. Тобто колись їй теж мало бути дев’ять. Вона ж була Сарою Хник. Вона вийшла заміж і народила дітей — двоє з них народились у хижці. Вона ж, мабуть, робила багато всього цікавого, а я про це навіть не знаю».

В пам’яті, як це зазвичай, рано чи пізно, бувало, сплив образ порцелянової блакитно-білої пастушки, що кружляє у червонявому мареві сорому…

Одного дня, незадовго до семиріччя Тіфані, тато взяв її із собою на ярмарок в Ойк — спродати баранів. Так далеко — десять миль — від дому вона ще не бувала. Це було вже за межами Крейдокраю. Все тут було інакше: корів та огороджених полів було більше, хати були криті черепицею, а не соломою. Для Тіфані це була мандрівка у чужокрай.

— Бабуня Болячка тут ніколи не бувала, — сказав тато дорогою. — Вона ненавидить виїздити за межі Крейдокраю, — пояснив він. — Вона каже, що їй від цього голова йде обертом.

День видався прекрасний! Тіфані знудило на цукрову вату, крихітна старенька віщунка наобіцяла їй, що багато-багато чоловіків змагатиметься за її руку, а ще — Тіфані виграла порцелянову статуетку пастушки, блакитно-білу.

То був приз у тирі на ярмарку, але тато сказав, що це все шахрайство: кільце нізащо, хоч і з тисячної спроби, не закинути на кілок, бо воно замале в діаметрі.

Та Тіфані спробувала, і це був той щасливий кидок. Власник тиру не особливо зрадів, коли Тіфані попросила статуетку пастушки, а не ту яскраву мішуру, якою були завалені полиці ятки. Та коли втрутився батько Тіфані і гиркнув на нього, він все ж віддав дівчинці статуетку. Тіфані обіймала її дорогою додому: вона сиділа на возі, а над головою, високо в небі, сяяли зорі.

Вранці вона, горда із себе, подарувала її Бабуні Болячці. Старенька обережно взяла її у зморшкуваті руки і уважно роздивлялася.

Тепер Тіфані розуміє, наскільки жорстоко це було з її боку.

Бабуня Болячка, мабуть, ніколи й не чула про пастушок. У Крейдокраї ті, хто дбали про овець, називалися вівчарями — вівчарі, і крапка. А ця прекрасна істота — пастушка — ані на йоту не мала нічого спільного з Бабунею Болячкою.

Порцелянова пастушка мала довгу старосвітську сукню із такими опуклими клинами по боках, наче в трусики напхали клунків. Сукню прикрашали блакитні стрічки, а ще в неї був доволі ефектний солом’яний капелюшок, — теж увесь у стрічках, і навіть вівчарський ціпок — гачкуватішого Тіфані ще не бачила ніколи — в неї був прикрашений стрічками.

Блакитні банти були навіть на делікатній ніжці, що грайливо визирала з-під подолу сукні з воланами.

Це не пастушка, яка не вилазить із важких зношених чобіт, напханих вовною, бродячи пагорбами у незгоду, коли вітер виє і мжичка впинається у тіло крихітними цвяшками. Вона б нізащо у такій сукні не витягла барана, що заплутався рогами у чагарях. Вона б не стояла пліч-о-пліч сім годин із найкращим стригалем — вівця за вівцею, аж нічим було дихнути від бруду і вовни, що здіймалися у повітря, аж млоїло від лайки і навіть найкращий стригаль опускав руки, бо не міг дорівнятися до бабусі. Жодна вівчарка, що має хоча б крихту самоповаги, не «підійде» і не «сяде» біля такої манірної дівчини з клунками в трусах. Це мила забавка, але це пародія на справжню пастушку, та й зробив її хтось, хто в очі ніколи не бачив навіть паршивої вівці!

Що про подарунок подумала Бабуня Болячка? Тіфані не мала й гадки. Скидалося на те, що вона була рада, та усім бабусям належиться радіти, коли онуки їм щось дарують. Вона поставила пастушку на поличку, а тоді посадила Тіфані собі на коліна і назвала «моя маленька джиґґітко» — трохи схвильовано, як завжди, коли вона намагалася поводитись, як личить бабусям.

Бувало так, щоправда, дуже рідко, що Тіфані бачила, як Бабуня, що вряди-годи залишалась на фермі, а не йшла на полонину, брала статуетку в руки і розглядала її. Але як тільки вона зауважувала, що Тіфані за нею стежить, як одразу ж ставила пастушку на місце і вдавала, що їй потрібна була книжка про овець, а не статуетка.

Можливо, журилася Тіфані, старенька вважала цей подарунок своєрідною образою. Можливо, думала вона, бабуня тепер вважатиме, що такий вигляд мають мати справжні пастушки. А не такі старі, як вона, у заляпаній сукні і важких черевиках, з лантухом, що мав би захищати плечі від дощу. Справжня пастушка має сяяти, наче зоряний небосхил. Тіфані не хотіла, — о, це останнє, чого б вона хотіла, — щоб Бабуня подумала, наче Тіфані вважає її якоюсь… неправильною.

А потім, декілька місяців по тому, бабуся померла, і все пішло неправильно. Народився Погіршай, зник Баронів син, а тоді прийшла сувора зима, і пані Окунець замерзла в снігах.

Статуетка не давала Тіфані спокою. Поговорити про це не було з ким. Всі були або дуже заклопотані, або байдужі. Всі були вкрай роздратовані. Вони казали, що перейматися дурною статуеткою — це… по-дурному.

Вона мало не розтрощила ту пастушку, але таки стрималася, бо всі б питалися, в чому справа.

Зараз вона б такого невідповідного подарунка нізащо б не зробила. Тепер вона вже доросла.

Вона згадала, як бабуня дивно усміхалася, розглядаючи статуетку. Ну чому ж вона нічого не сказала. Та Бабуня любила мовчати.

А ось тепер вона подружилася із блакитними малолюдками, які бродять пагорбами і пильнують отару. І вони це роблять, бо любили бабуню. Тіфані моргнула.

В цьому є сенс! Люди лишають тютюн у пам’ять про Бабуню Болячку.

А Нак Мак Фіґлі в пам’ять про Бабуню Болячку пильнують овець. Все працює як годинник! Ніякої магії, щоправда, в цьому нема. Як і Бабуні Болячки…

— Дурноверхий Вулі! — кликнула Тіфані, дивлячись, як він борсається у брата в обіймах, і намагаючись не розплакатись.

— Га-а?

— А то правда те, що мені Пограбуйко розповів?

— Га-а-а? — брови Вулі враз люто поповзли догори.

— Містере фіґель, ви б могли прибрати руку з його рота? — спитала Тіфані.

Дурноверхого Вулі відпустили. Пограбуйко мав схвильований вигляд, а Вулі — вкрай нажаханий. Він стягнув чепчик і тримав його в руках, на кшталт якогось щита.

— Це правда, Вулі? — спитала Тіфані.

— Вай, вай.

— Просто скажи: так чи ні.

— Ая! Правда, — випалив Вулі. — Вай, вай…

— Щиро дякую, — відповіла Тіфані, пчихаючи і намагаючись непомітно втерти сльози. — Все гаразд. Я все розумію.

Фіґлі не зводили з неї поглядів.

— То ти сі не будеш злила на нас? — спитав Пограбуйко.

— Ні. Я все розумію.

Її слова відлунювали у печері, і сотні чоловічків зітхнули з полегшенням.

— Вона не обернула мене на кузьку! — радів Дурноверхий Вулі, радісно усміхаючись товаришам. — Чули, хлопці? Я говорив з відьмою, і вона на мене сі не надула! Вона мені усміхаєсі!

Він усміхнувся Тіфані і вів далі:

— Знаєте, пані, якщо тако взяти згорток кабаки і перевернути догори дриґом, то пів моряцкої шапки і клаптик вуха будут, як пані гм-м-м… як то… ну… теє…

— І тут знову я мушу втрутитисі і заткнути трубу, — сказав Пограбуйко, затуляючи Вулі рота.

Тіфані розтулила було рота, щоб щось сказати, але враз замовкла — їй залоскотало у вусі.

Під стелею спали кажани, а тепер попрокидалися і поспіхом повилітали крізь отвір у стелі.

Дехто з фіґлів порався біля чогось, що Тіфані скидалось на чудернацький круглий камінь з діркою посередині, викочений у віддалений кут печери.

У вухах їй шуміло і булькало, наче з них витікав віск. Фіґлі вишикувалися перед каменем у дві шеренги.

Тіфані штурхнула ропуха:

— Може, мені слід знати, що таке кузька? — прошепотіла вона.

— То маленька комашка, — пояснив ропух.

— Гм, як цікаво! А що це за писк такий?

— Я ропух. Слух у нас не дуже. Та це, мабуть, отой вгорі постарався.

Фіґель був угорі, коло самого отвору, крізь який — Тіфані призвичаїлася до напівтемряви — виднілося золотаве сяйво.

Новоприбулий був сивий, а не рудий, і хоч і досить високий, як на фіґля, — худий, як тріска. В руках він тримав щось схоже на велику шкіряну торбу, з якої стирчать маленькі рурки.

— Таке, я певна, не багатьом людям пощастило побачити і… вижити, — сказав ропух. — Він грає на мишиці!

— Мені у вухах лоскотно! — Тіфані намагалася не зважати на два маленькі вушка на мишиці.

— То висока тональність, тому так, — пояснив ропух. — Звісно, фіґлі чують звуки не так, як люди. Це, мабуть, їхній співець.

— Він складає героїчні пісні про славні битви?

— Ні, він читає поезії, які відлякують ворогів. Пам’ятаєш, наскільки слова важливі для Нак Мак Фіґлів? Тож коли вправний піїта читає поезію, ворожі вуха враз вибухають. Скидається на те, що вони чекають тебе…

Власне, в цей момент Пограбуйко делікатно поплескав Тіфані по носку черевика:

— Келда тебе прийме, пані, — сказав він.

Музика припинив грати і стояв поважно біля отвору. Тіфані відчула, як у неї втупилися сотні крихітних допитливих очиць.

— «Спеціальна овеча настоянка», — прошепотів ропух.

— Перепрошую?

— Візьми із собою, — наполягав ропух. — Буде на подарунок!

Малолюдки уважно спостерігали, як Тіфані лягла долілиць і пролізла крізь дірку в камені. Ропух міцно тримався за дівчинку. Коли Тіфані підповзла ближче, то зрозуміла, що те, що вона вважала каменем, насправді було великим круглим щитом — зеленаво-блакитним та побитим іржею від старості. Дірка, яку той щит прикривав, була достатньо велика, щоб Тіфані могла пролізти крізь, але ноги залишилися ззовні, бо в печеру вони б просто не помістилися: по-перше, тому що там стояло ложе, хоч і мале, на якому сиділа келда; по-друге, в печері було ніде ступити — всюди лежали купи і насипи золота.