ВІльні малолюдці

Розділ 10

Спека, наче жар з духовки, обпалила їй обличчя, аж Тіфані зойкнула.

Якось у неї вже був сонячний удар — там, у долині, коли вона гуляла без капелюха. І тепер усе було так само: світ навколо неї набув тривожно-тьмяних відтінків зеленого, жовтого і фіолетового. Тіні не було. Спека так згусла, що, здавалося, от‑от закуриться.

Тіфані стояла серед очерету… принаймні було на це схоже. І він сягав їй вище голови.

…і там росли соняхи, тільки от…

…соняхи чомусь білі…

…бо це ніякі не соняхи насправді. Це стокротки. Вона це знає напевно. Вона сотні разів бачила їх на малюнках у книжці казок. Це стокротки, а навколо — не очерет, а трава. А сама Тіфані — крихітна, дуже крихітна.

Вона потрапила у дивний малюнок. Малюнок — це сон, чи сон — це малюнок, яка різниця, якщо ти — всередині! Впади-но зі скелі. Яка тобі різниця, чи земля наблизилась до тебе, чи ти — до землі. І так зле, і так погано.

Здаля пролунав гучний хрускіт і хриплі окрики. Хтось заплескав у долоні і сказав сонним голосом:

— Молодець! Дуже добре…

Тіфані, прокладаючи собі шлях крізь траву, що було не так уже й легко, пішла на звук.

На пласкому камені сидів чоловік і велетенським дворучним молотом лущив горіхи завбільшки з нього самого. За ним спостерігав натовп людей. Тіфані сказала «людей», бо нічого кращого їй на гадку не спало, однак те слово аж по швах тріщало від натуги вмістити у себе означуване.

По-перше, вони всі були різного розміру. Хтось вищий, хтось нижчий, та всі були нижчі за траву довкола. Ті менші взагалі були крихітні. Дехто з лиця був такий, що годі двічі глянути. А дехто й такий, що й одного погляду забагато.

«На те воно й сон, — сказала сама до себе Тіфані. — Сон і не має бути правдоподібним і приємним. Це просто сон, а не мрія. От би людям, які бажають, щоб «твоє життя скидалося на сон», потрапити сюди хоча б на п’ять хвилин».

Коли вона вийшла на яскраву задушливу галявину, чоловік саме підняв молоток догори:

— Перепрошую! — сказала вона.

— Так? — запитав чоловік.

— Чи нема тут, бува, Королеви? — спитала Тіфані.

Чоловік витер піт з чола і вказав кивком на той бік галявини:

— Її Величність пішли у спочивальню, — відповів він.

— Спочили? Чи пішли в альтанку? — запитала Тіфані.

— Друга думка правильна, міс Тіфані.

«Тільки не питай його, звідки він знає твоє ім’я», — подумала Тіфані.

— Дякую, — відповіла вона, а оскільки її гарно виховали, то ще додала: — Успіхів у лущенні горіхів.

— Ось цей — міцний горішок, — відказав чоловік.

Тіфані пішла далі, намагаючись не виказувати свого здивування і вдавати, що ця група дивних майжелюдей — це просто собі звичайне товариство. Найстрашніші серед них, мабуть, ті дві Великі Жінки.

У Крейдокраї міцні жінки були в пошані. Всі фермери хотіли мати за дружину велику міцну жінку. Робота на фермі — важка, тож жінка, яка не може взяти під пахву двох поросят чи в’язку сіна на плечі — нікому не потрібна. Та ці дві могли підняти цілого коня! Вони пропікали Тіфані поглядом, коли та проходила повз.

На спині в них були крихітні ідіотські крильця.

— Який прекрасний день, щоб помилуватися, як лущать горіхи! — радісно вигукнула Тіфані, коли порівнялася з ними.

Їхні велетенські бліді обличчя зморщилися, наче вони силувалися зрозуміти, що вона таке.

Поруч із ними сидів невеличкий чоловічок з великою головою, облямівкою сивої бороди і шпичастими вухами. Вбрання його було дуже старосвітським. Він теж спостерігав за лущенням горіхів і заодно — за Тіфані.

— Доброго ранку! — привіталася вона.

— Пчих! — сказав він, а в голові у Тіфані пролунав синхронний переклад: «Тікай звідси!».

— Перепрошую? — здивувалася вона.

— Пчих! — повторив чоловічок, махаючи руками. А Тіфані знову почула переклад: «Тут дуже небезпечно!».

Він відмахувався блідими руками, наче намагаючись відігнати її.

Похитавши головою, Тіфані пішла собі далі.

На галявині були пани та пані, люди у пишному вбранні, а ще — декілька пастухів. Дехто з них, однак, був наче зібраний із клаптиків — геть як у дитячій книжці, що лежала в Тіфані у спальні.

Книжка та зроблена із цупкого картону, та попередні покоління малих Болячок добряче її обшарпали. На кожній сторінці, розрізаній поперек на чотири рівні смужки, був зображений якийсь персонаж. Суть книжки була в тому, що знуджене маля могло собі гортати сторінки і перевдягати персонажів. Так, тулуб пекаря могла вінчати голова воїна, а внизу були сукня та селянські чоботи.

Тіфані ніколи не було настільки нудно: вона вважала, що навіть ті, хто все життя висять на гілляках головою донизу, не можуть аж настільки знудитися, щоб хоч п’ять секунд погортати цю книжку.

Люди довкола неї мали такий вигляд, наче вони щойно зійшли зі сторінок тієї книжки, або ж — потемки одягалися на костюмовану вечірку. Дехто кивав їй, коли вона з ними порівнялася, але не був здивований її появі.

Тіфані пірнула під листок, більший за неї, і там, у прихистку, витягла з кишені ропуха.

— Шо? Хо-о-олодно мені-і-і, — пропищав ропух, скулившись у неї на долоні.

— Холодно? Та тут як у печі!

— Ні, хо-о-олодно, — вперся ропух. — Поклади мене до кишені, я замерзаю!

«Стривайте», — подумала Тіфані:

— А ропухам сняться сни?

— Ні!

— Ага… то тут насправді не гаряче?

— Ні! Кажу ж тобі! То ти мариш!

— Пс-ст, — почулося здаля.

Тіфані поклала ропуха назад до кишені і довго не наважувалась обернутись.

— Це я!

Аж тоді глянула на кущ стокроток, вдвічі вищих за людський ріст.

— Хто це «я»?

— Ти з глузду з’їхала? — спитали стокротки.

— Я шукаю брата, — відрубала Тіфані.

— Такий нестерпний малий, який невпинно випрошує цукерки?

З-за стокроток вигулькнув Роланд і приєднався до неї під листком.

— Так, — сказала вона, відсуваючись з відчуттям, що лиш сестрі можна називати Погіршая нестерпним.

— І погрожує впісятись, якщо його лишити самого? — спитав Роланд.

— Так, то він! Де він?

— То це твій брат? Це він завжди липкий і до всіх липне?

— Та ж він!

— І ти справді хочеш, щоб він повернувся додому?

— Справді!

— Але чому?

«Бо він — мій брат, — подумала Тіфані. — Що за дурне питання!»

— Бо це мій брат! То де він?

— А ти точно зможеш звідси вибратися? — спитав Роланд.

— Звісно, — збрехала Тіфані.

— І ти візьмеш мене із собою?

— Так.

Принаймні вона на це сподівається.

— Гаразд. Я тобі дозволяю себе забрати, — сказав Роланд, трохи заспокоївшись.

— Ну це ж треба, дозволяєш! — відказала Тіфані.

— Слухай, я ж тебе зовсім не знав. У лісі коїться дивне: то люди зникають, то загублені сни снують навколо… Треба бути обережним. Та якщо ти справді знаєш шлях додому, то нам треба повернутись якнайшвидше, щоб тато не хвилювався.

Задні Думки заворушились у голові Тіфані. Вони нашептали таке: «Не подавай виду. Просто спитай…».

— Як довго ти тут? — делікатно поцікавилась вона.

— Ну, світло тут не дуже змінюється, — сказав хлопець. — Важко сказати… декілька годин чи, можливо, день…

Тіфані щосили намагалася не подавати виду, але марно. Роланд примружився:

— День? Правда ж? — перепитав він.

— Е-е-е… а чому ти питаєш? — спитала Тіфані, відчайдушно намагаючись уникнути розмови.

— Іноді здається, що довше. Я тільки декілька разів зголоднів за цей час — два чи три. І в туа… ну, розумієш, теж ходив всього пару разів. Але я стільки всього іншого встиг зробити! То був дуже активний день…

І він замовк.

— Еге ж. Все так, — сказала Тіфані. — Тут час іде повільніше. Насправді минуло… трохи більше часу.

— Сто років? Тільки не кажи, що минула сотня років! Це все магія, і насправді минула сотня років, так?

— Та ні! Що ти! Майже рік.

Реакція хлопця її здивувала. Цього разу він мав справді переляканий вигляд:

— О, ні! Це ще гірше, ніж сотня років!

— А це чому? — спантеличено спитала Тіфані.

— Якби минуло сто років, то мене б не висварили, коли я повернуся додому!

«Гм-м», — подумала Тіфані.

— Не думаю, що тебе сваритимуть, — сказала вона вголос. — Твій тато дуже страждає. Та й це не твоя провина, що Королеві заманулося тебе викрасти.

Тіфані завагалася і замовкла, бо тепер все було написано на його обличчі.

— Чи таки твоя провина? — спитала Тіфані.

— Ну, я був на полюванні, і така гарна пані там їхала верхи на коні, а збруя вся в дзвониках, пані засміялася до мене, і я, ясна річ, пришпорив свого коня і погнався за нею, а тоді…

Він замовк.

— Оце ти даремно, — сказала Тіфані.

— Тут не так уже й погано, — відповів Роланд. — Просто все… змінюється. Усюди якісь… двері. Переходи в інші… місця.

Він притих.

— Може, розповіси мені все спочатку?

— Спочатку все було чудово! — вигукнув Роланд. — Я думав, що це пригода, розумієш? Вона давала мені барбариски…

— Що це таке? — поцікавилась Тіфані. В словнику такого не було. — Щось схоже на варваризм?

— Не знаю. А що таке варваризм?

— Така коров’яча недуга — артрит вуха, — пояснила Тіфані. — Мабуть, не те.

Роланд аж почервонів, підбираючи слова:

— Це щось на кшталт нуги.

— Ага, ясно. І?

— А тоді вона мені наказала співати і танцювати, стрибати і гратися, — вів далі Роланд. — Вона сказала, що діти так мають робити.

— І ти так робив?

— А ти б робила? Я що, ідіот? Мені вже дванадцять, до твого відома, — завагався Роланд. — Чи вже тринадцять, якщо я тут цілий рік?

— Чому вона хотіла, щоб ти стрибав і грався? — спитала Тіфані, хоч насправді хотіла сказати щось таке: «Ні, тобі все ще дванадцять, хоч ти поводишся наче тобі вісім».

— Вона сказала, що так личить дітям, — пояснив Роланд.

Тіфані задумалась. Наскільки їй відомо, то діти тільки те й роблять, що сперечаються, кричать, бігають, регочуть, пхають свого носа куди не слід, брудняться і ниють. Якщо хтось бачив, як вони водночас танцюють, співають і стрибають, то це їх, мабуть, оса вкусила!

— Дивно, — мовила вона.

— Коли я не хотів стрибати і гратися, вона давала мені солодощі.

— Нуги?

— Ні, зацукровані сливи, — сказав Роланд. — Це такі сливи, тільки в цукрі. Вона завжди напихає мене цукром! Вона думає, що я люблю цукор!

Тіфані пригадала собі дещо:

— Ти ж не думаєш, що вона намагається тебе відгодувати, а потім запече в печі і з’їсть?

— Ні, звичайно, що ні. Тільки злі відьми так роблять.

Тіфані прищурилась:

— Так, — сказала вона делікатно. — Зовсім забула. То ти їси тільки солодке?

— Ні, я ж вмію полювати! Сюди забрідають справжні тварини. Щоправда, не знаю, як їм це вдається. Пчих каже, що вони випадково знаходять переходи. А тоді мруть тут від голоду, бо ж тут завжди зима. Якщо двері відчинені, Королева посилає загони грабіжників в інші світи. Увесь цей світ… як піратський корабель.

— Ага, або ж кліщ, — озвучила свої думки Тіфані.

— Що це таке?

— Це така комаха, вона кусає вівцю і ссе з неї кров. Не відчепиться, поки не нап’ється вволю, — пояснила Тіфані.

— Фу. Про таке тільки селюки знають, — сказав Роланд. — На щастя, мені таке невідомо. Я зазирав крізь прочинені двері в декілька світів. Але вийти не зміг. З одного ми набрали картоплі, а з другого — риби. Здається, вони залякують людей, щоб ті віддавали їм усе, що треба. А ще був один світ, з якого пролізли дрімки. Вони сміялися і запрошували зайти. А я не пішов! Там усе червоне, наче розпечене сонце. Велетенське сонце на горизонті і червоне, майже нерухоме, море. І тіні такі довгі-довгі. На каменях сидять ті жахливі істоти — вони жеруть крабів, павуків та усіляких маленьких гадів. Це огидно! Навколо них лежали купи об’їдків — пазурів, черепашок і кісточок.

— Хто такі «вони»? — поцікавилася Тіфані, оте «селюки» не оминуло її уваги.

— Ти про що?

— Ну, ти увесь час повторюєш «вони», — сказала Тіфані. — Хто це такі?

— А, ти про них. Більшість з них справжні, — пояснив Роланд. — Це ельфи. Казкові істоти. Вони — піддані Королеви. Ти не знала?

— Вони ж наче мали бути маленькими?

— Гадаю, вони можуть бути будь-якого розміру, — пояснив Роланд. — Вони… не зовсім справжні. Вони… як ті сни. Вони можуть бути невагомими, як повітря, а можуть навпаки — твердими, як скеля. Пчих так каже.

— Пчих? — спитала Тіфані. — А, цей маленький чолов’яга, що каже «пчих», а в голові з’являються справжні слова, і ти все розумієш, що він хотів сказати?

— Так, то він. Він тут уже дуже давно. Ось чому я зрозумів, що тут щось не те із часом. Одного разу Пчиху вдалося повернутися у свій світ, але там уже все змінилося. Він так засмутився, що знайшов перехід і повернувся сюди.

— Повернувся назад? — спитала Тіфані вражено.

— Він сказав, що краще бути своїм у чужому світі, ніж чужинцем у світі, що колись був твоїм рідним і ще жива про це пам’ять, — пояснив Роланд. — Здається, так він сказав. Він каже, що тут не так уже й погано, якщо триматися подалі від Королеви. Він каже, що тут можна чимало усього зрозуміти.

Тіфані пригадала згорблену постать Пчиха, який нерухомо спостерігав за лущенням горіхів. Він мало скидався на того, хто щось розуміє чи чогось вчиться. Він скидався радше на того, хто так давно живе в страху, що страх уже став частиною його життя, як веснянки.

— Головне — не сердити Королеву, — сказав Роланд. — Я вже бачив, що трапляється з людьми, які її розлютили. Вона на них насилає Джмелинок.

— Ти про тих велетенських жінок з крихітними крильцями?

— Так! Це лиховісні створіння! Коли Королева по-справжньому на когось розлютиться, то вона просто дивиться, і той хтось… змінюється.

— Як це?

— Обертається на щось… чи когось. Не хочу змальовувати це видовище, — здригнувся Роланд. — А якби таки довелося, то мені б знадобилися самі червоні та пурпурові фарби. А потім тих нещасних віддають на поталу дрімкам, і ті їх з’їдають.

Роланд стріпнув головою:

— Слухай, сни тут справжні. Справжнісінькі. Коли ти уві сні, то тобі здається, що ти… не тут. І жахіття тут теж справжні. Ти можеш загинути!

«Мало в цьому справжнього, — подумала Тіфані. — Це схоже на сон. Наче ось-ось і прокинешся».

«Я маю пам’ятати, що таке справжнє».

Тіфані придивилася уважніше до своєї вицвілої блакитної сукні, в якій попоролися шви на подолі, бо її то підгинали, то відгинали для численних власниць. Ось ця сукня справжня. І сама Тіфані справжня. Сир справжній. Десь неподалік є світ із зеленим торфовиськом і блакитним небом. І той світ теж справжній.

Нак Мак Фіґлі справжні, і вона б дуже хотіла, щоб вони були тут, з нею. Те, як вони викрикують «абодайго!» і безстрашно кидаються в бій, вселяє впевненість, що все буде гаразд! Може, й Роланд справжній.

А все решта — це сон у світі, який силою висмоктує життя із справжніх світів, у світі, де час стоїть нерухомо і невідомо які жахіття чигають щохвилини. «Годі з мене, — вирішила Тіфані. — Я просто хочу повернутися додому і забрати із собою брата, поки в мені бушує лють.

Коли я перестану лютитися, то злякаюся, і цього разу мені буде по-справжньому страшно. Занадто страшно, щоб ясно думати. Достоту як Пчихові. А думати треба…»

— Перший сон, у якому я опинилася, був дуже схожий на мій власний сон, — сказала Тіфані. — Мені снилися сни, в яких я сплю. Але мені ніколи не снилися бали…

— О, це був мій сон, — відповів Роланд. — Коли я був ще малим. Одного разу я прокинувся серед ночі і спустився у велику залу, а там танцювали люди в маскарадних костюмах. Було так… осяйно, — він замовк тужливо, а тоді продовжив:

— Моя мама ще тоді була жива…

— В мене в книжці була така ілюстрація, — сказала Тіфані. — От звідки вона це взяла.

— Ні, вона часто робить цей сон, — заперечив Роланд. — Він їй подобається. Вона бере сни звідусіль. Вона їх колекціонує.

Тіфані підвелася і взяла в руки сковорідку.

— Мені треба побачити Королеву, — сказала вона.

— Ні! — вигукнув Роланд. — Ти єдина тут справжня. Ще є Пчих, але з нього кепське товариство.

— Я забираю брата і йду додому, — відрубала Тіфані.

— То йди собі. Я не піду, — відказав Роланд. — Не хочу дивитися, на що вона тебе оберне.

Тіфані вийшла з-під листка і зробила крок назустріч сліпучому, зовсім без тіней, світлу. Вона пішла стежкою, що вела догори на пагорб. Йти довелося у велетенській траві, що сягала вище голови. То тут, то там з’являлися дивно вбрані чудернацькі люди — вони за нею спостерігали, але вдавали, що просто йдуть собі у справах і до неї їм діла нема. Тіфані озирнулася: лущильник горіхів знайшов більший молоток і готувався гепати по горіхах.

— Хоцю цюцю! Хоцю цюцю! Хоцю цюцю!

Тіфані метнулась, наче флюгер у торнадо! Вона побігла стежкою вперед, приготувавшись вгатити сковорідкою того, хто стане між нею та братом, і, продершись крізь трав’яні джунглі, вийшла на галявинку, порослу стокротками. Може, десь тут є і королівська альтанка. Тіфані мала це в носі.

Погіршай сидів на великому пласкому камені, обкладений цукерками. Деякі солодощі були більші за нього самого. Менші цукерки валялись, звалені купами, більші, схожі на колоди, лежали коло його ніг. Вони були всіх можливих цукеркових кольорів: там були і несправжній малиновий, і псевдолимонно-жовтий, і справжньо-штучний помаранчевий, кислотно-зелений і бозна-який блакитний.

Погіршай ридав ридма, аж сльози котилися градом. А оскільки вони скапували на солодощі, то все довкола було таке липке, що й годі уявити.

Погіршай голосив. Його рот зяяв, наче та червона печера, в якій виднівся маленький тремтливий відросток — невідомо як він називається. Погіршай стихав лиш на коротку мить, коли треба було вдихнути, а то задихнешся, і та перерва тривала всього долю секунди — схлипнувши, він знову брався вити.

Тіфані одразу зрозуміла, в чому проблема. Вона вже це бачила колись, на днях народженнях. Погіршай страждав на важку цукеркову залежність. Так, його оточували солодощі! Та коли він брав одну цукерку, його вбитий цукром мозок подавав сигнал «А чого тільки одну? Треба всі!». А їх же так багато, що всі з’їсти він не подужає! Ну це вже занадто! І єдине рішення — гірко ридати!

Вдома вона б знала, як його вспокоїти — вбрати йому відро на голову, щоб вгамувався, а тим часом — сховати цукерки подалі. Залишити тільки жменю-дві, з якими він може впоратися.

Тіфані впустила сковорідку і вхопила брата на руки:

— Це я, Тіфані, — прошепотіла вона. — І ми йдемо додому.

«І ось тут має з’явитися Королева», — подумала Тіфані. Ані тобі переможного кличу, ані магії… нічого такого не було.

Тільки бджоли дзижчали десь удалині, трава коливалась на вітрі, і Погіршай схлипував — плакати він уже не мав сили.

Тіфані зауважила, що по той бік галявини, під квітковим балдахіном, стояв трон, зроблений із листя. Та під балдахіном не було нікого.

— А я тут, у тебе за спиною! — прошепотіла їй на вухо Королева.

Тіфані метнулась, та позаду нікого не було.

— Та тут я, тут, — сказала Королева. — Це мій світ, дівчинко. Ти ніколи за мною не поспієш. Я за тебе розумніша. Чому ти хочеш забрати мого малюка?

— Він не твій! Він наш! — відповіла Тіфані.

— Ти ж його ніколи не любила. У тебе серце, як маленька сніжка. Я бачу тебе наскрізь.

Тіфані насупилась:

— Любила? Не любила? До чого це тут? Це мій брат! Мій!

— О, це дуже відьомська риса, авжеж, — мовила Королева. — Егоїзм. Мій, моя, моє. Всі відьми пильнують свого!

— Ти його вкрала!

— Вкрала? То ти вважаєш, що він — твоя власність?

Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Вона хоче намацати слабину. Не слухай її».

— О, у тебе є задні Думки! — сказала Королева. — І ти думаєш, що від того ти справжня відьма, чи не так?

— Чому ти не покажешся мені? — спитала Тіфані. — Ти боїшся?

— Боюся? — знову почувся голос Королеви. — Тебе?

І тут Королева з’явилася. Вона виявилася значно вищою, ніж Тіфані, але такою ж тендітною. Волосся вона мала темне і довге, обличчя — бліде, а губи — кольору вишні. Сукня на ній була чорно-біло-червона. І все це було якимсь трохи не таким, чи що.

Задні Думки підказали Тіфані: «Це тому, що вона ідеальна. Абсолютно. Як лялька. Справжні люди не бувають ідеальними».

— Це не справжня ти, — промовила Тіфані впевнено. — Це тільки сон про тебе. Це зовсім не ти.

Усмішка щезла з лиця Королеви, але одразу повернулась на місце — крива і роздратована.

— Яка неґречність, ти ж мене зовсім не знаєш! — сказала Королева, сідаючи на листяний трон. Вона поплескала поруч себе. — Ходи сюди, сядь поруч. Не стій так виклично навпроти мене. Я пробачаю твою неґречність, ти ж, мабуть, розгубилась.

І вона обдарувала Тіфані осяйною усмішкою.

«Пильнуй за її очима, — підказали Задні Думки. — Вона насправді ними не дивиться. Це просто красива цяцька».

— Ти вторглася у мій дім, вбила моїх підданих, поводилася нечемно і взагалі неприйнятно, — вела далі Королева. — Ти мене зневажила. Та я розумію, що тебе ввели в оману деструктивні елементи, чи то пак, повстанці.

— Ти вкрала мого брата, — повторила Тіфані, міцно обіймаючи Погіршая. — Ти крадійка.

Та голос Тіфані ослаб і дзвенів їй у вухах.

— Він плентався без нагляду, — спокійно відповіла Королева. — Я забрала його додому і приголубила.

Королева говорила таким водночас і дружнім, і м’яким тоном, що одразу було зрозуміло, хто тут має рацію, а хто — ні. І провина зовсім не твоя. Мабуть, це батьки постаралися, чи щось не те з’їла, чи щось таке жахливе, що й не пригадати, трапилося, і все пішло шкереберть. Проблема не в тобі, і Королева це розуміє. Ти — дуже мила. Просто всі ці негаразди, що випали на твою долю, спонукали до хибних рішень. Якби ти це визнала, люба Тіфані, тобі б одразу стало легше жити на цьому світі…

«…холодному світі, що його стережуть чудовиська, у світі, де ніщо і ніхто не росте, — відлунювали Задні Думки. — Це би був світ, в якому всім править Королева. Не слухай її».

Тіфані позадкувала.

— Я що, чудовисько? — спитала Королева. — Я просто хотіла товариства…

Задні Думки заметушилися від цих слів і підказали Тіфані: «Міс Жін Робінсон…».

Багато років тому вона працювала служницею на фермі. Подейкували, що вона виросла у сиротинці в містечку Зойк. Подейкують, що її мама прийшла туди серед ночі, в грозу і народила її, а директор притулку написав у великому чорному щоденнику таке: «Міс Робінсон, немовля жін. статі». Молода мати не вирізнялась кмітливістю, та й узагалі — лежала при смерті, й подумала, що так дівчинку назвали. Тож так її і записали у метричну книгу.

Тепер міс Робінсон уже старенька: вона переважно мовчала, мало їла і ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа без роботи. Ніхто так не вмів мити підлоги, як Міс Жін Робінсон. З лиця вона була, як щіпка, з довгим червоним носом, а руки, що ніколи не знали спокою, мала худі, вузлуваті і зі червоними кісточками. Міс Робінсон працювала в поті чола.

Тіфані не зовсім розуміла, що відбувається, коли все сталося. Жінки, — по двоє, по троє, — перемовлялися, стоячи на воротах, склавши руки і озиралися несміливо, чи, бува, не надійшов який чоловік.

То тут, то там Тіфані вдавалося підслухати уривки розмов, хоч іноді вони більше скидалися на якийсь таємний код: «Бідолашна, ніколи не мала своїх. Це ж не її біда, що вона сама шкіра та кості» чи «Кажуть, що вона так і сиділа, коли її знайшли, пригортала його до себе і все повторювала, що то її» чи «В хаті було повно дитячого одягу. Вона його сама сплела!». От це останнє особливо спантеличило Тіфані, бо звучало так, наче «В хаті було повно черепів!».

Та всі погоджувалися, що так бути не може. Злочин — це завжди злочин. Слід сказати Барону.

Міс Робінсон викрала немовля — Вчасну Решето, яку любили і всіляко леліяли молоді батьки, хоч і назвали її, не маючи нічого лихого на думці, — Вчасна (якщо можна називати дітей в ім’я чеснот — Віра, Надія, Любов, то чому б не назвати на честь такого потрібного вміння — приходити вчасно?).

Немовля лежало в колисці в дворі і раптом — зникло. Всі, як годиться, кинулись на його пошуки, плакали і розпачали, аж поки хтось не згадав, що міс Робінсон взяла додому трохи більше молока, ніж зазвичай…

Немовля викрали. Поза сумнівом. У Крейдокраї високих парканів не ставили, та й двері рідко хто замикав на замок. Крадіжки — то було щось нечуване і дуже серйозне. Якщо навіть на мить не можна відвернутися, щоб тобі з під носа не вкрали твого добра, то все зійде на пси! Закон є закон. Злочин є злочин…

Тіфані підслухала суперечки, що точилися в селі: ті самі аргументи ходили по колу. Бідолашна жінка не хотіла нікому завдати шкоди. Вона працьовита і ніколи не скаржиться. В неї не всі вдома. Закон є закон. Злочин є злочин.

Барону таки повідомили новини, і він зібрав раду у великій залі. Прийшли всі, хто міг покинути роботу в полі. Пан та пані Решета теж прийшли. Вона була схвильована, а він — рішучий. Міс Робінсон просто сиділа собі нерухомо, втупившись у червоні кісточки пальців.

Судом назвати це важко. Міс Робінсон не зовсім розуміла, в чому її звинувачують, зрештою, як і всі присутні. Ніхто не розумів, що тут діється і чого всі зібрались, але всі хотіли довести справу до кінця.

Барону теж усе це не подобалось. Закон трактує все чітко: крадіжка — це жахливий злочин, а викрадення людини — це ще важча провина. У Зойку була в’язниця, неподалік від притулку. Хтось навіть казав, що між ними є перехід напряму. І туди відправляли усіх крадіїв.

Барон не звик думати двічі. Його родина століттями панувала в Крейдокраї, не завдаючи собі клопоту думати двічі. Він сидів, слухав і барабанив пальцями по столі, дивився на людей так, наче сидів не на стільці, а на розпеченій сковорідці.

Тіфані сиділа в першому ряді і добре чула, як він зачитував вирок — мекаючи та бекаючи, уникаючи слів, які таки доведеться вимовити врешті-решт. Аж тут відчинились двері, і до зали увірвались Грім та Блискавка.

Вони сіли в проході між рядами лавок, акурат навпроти Барона, і втупились у нього своїми розумними ясними очима.

Тільки Тіфані наважилась озирнутись і подивитись, що ж там робиться за дверима зали. Двері все ще були прочинені. Вони занадто важкі, щоб собака, навіть сильний, міг відчинити їх навстіж. І вона побачила, що хтось зазирає у щілинку.

Барон замовк і витріщився поперед себе. Він теж дивився на двері.

А тоді він згорнув законник і сказав:

— Мабуть, цього разу ми підемо іншим шляхом…

І таки пішли. Людям довелося вислухати міс Робінсон. Не все минуло гладко і не всі були вдоволені, та все ж, інший шлях не підвів.

Коли люди розходились по хатах, Тіфані відчула запах «Веселого Моряка» і згадала про Баронового пса.

— Пам’ятай про цей день, — сказала тоді Бабуня Болячка. — Пригодиться, як будеш судити…

Баронам треба нагадувати, щоб не забували…

— А за тебе хто заступиться? — спитала Тіфані вголос.

— За мене? — здивувалася Королева, аж її тонкі брови поповзли догори.

Дуже Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Стеж за її обличчям, коли вона збентежена».

— Що, нема кому? — спитала Тіфані, задкуючи. — Ти хоч до когось була доброю? Є кому сказати, що ти не просто злодійка і причепа? А ти така. Ти… ти як та дрімка, тільки й вмієш, що…

Ось воно! Тепер Тіфані зрозуміла, про що йшлося Дуже Заднім Думкам. Обличчя Королеви на мить замиготіло.

— Це не твоє тіло, правда ж? — не вгавала Тіфані. — Це личина, яку ти виставила на показ. Це не справжня ти. Як і все тут — порожнє і фальшиве…

Королева підбігла і дала їй ляпаса — сильнішого, ніж мав би бути уві сні. Тіфані впала на мох, впустила Погіршая, той впав і заревів:

— Хо-о-о-очу пі-і-іся-яти!

«Чудово», — озвалися Дуже Задні Думки.

— Чудово? — перепитала Тіфані вголос.

— Чудово? — перепитала Королева.

«Так, — сказали Дуже Задні Думки, — бо вона не знає, що в тебе є ми. Сковорідка в тебе під рукою. А такі, як вона, не терплять заліза, пам’ятаєш? Вона сердиться. А ти її ще більше розлюти, щоб вона не могла себе опанувати. Зроби їй боляче».

— Ти тут живеш, у цьому світі вічної зими і тільки й мариш літом, — сказала Тіфані. — Не дивно, що Король тебе покинув.

Королева на мить завмерла — вона скидалася на прекрасну статую. Вона, як та ходяча примара, мигнула, і Тіфані вдалось розгледіти… щось. Не більше за неї, людиноподібне, жалюгідне і збентежене. Та подоба Королеви — високої та лютої, вмить повернулася. Тіфані вдихнула на повні груди і…

Тіфані схопила сковорідку і, зірвавшись на рівні ноги, щодуху замахнулась своєю зброєю. Сковорідка лиш зачепила високу фігуру, але і цього було достатньо, щоб образ Королеви затремтів, як повітря над розпеченою дорогою, і закричав.

Не чекаючи, що буде далі, Тіфані вхопила малого на руки і кинулась навтьоки: вона бігла вниз, продираючись крізь траву, на неї витріщалися дивні постаті, що збіглися на лютий вереск Королеви.

Тіфані зауважила, що тепер у траві, яка раніше не кидала тіні, заворушились примари. Люди — ті несправжні, схожі на персонажів із книжки-складанки, змінили личину і рушили на Тіфані та малого, що верещав, наче різаний.

По той бік галявини щось задзижчало. Дві велетенські постаті, що їх Роланд назвав Джмелинками, здіймалися в повітря, тріпочучи щосили крихітними крильцями.

Хтось вхопив її за руку і потяг у траву. Це був Роланд.

— Тепер можна тікати? — запитав він, весь розпашілий.

— Е-е-е, — почала було Тіфані.

— Ну то побігли! — вигукнув він. — Давай руку і погнали!

— Ти знаєш, як звідси вибратися? — задихалася Тіфані, коли вони прожогом бігли крізь зарості стокроток.

— Ні, — відповів Роланд. — Звідси нема виходу. Ти ж бачила… дрімок… це дуже потужний сон…

— То чому ми біжимо?

— Щоб сховатися… від неї. Якщо довго не потрапляти їй на очі, то… Пчих каже, що вона забуде…

«Не думаю, що вона мене скоро забуде», — подумала Тіфані.

Роланд спинився, але Тіфані висмикнула руку і побігла далі, міцно притискаючи до себе вкляклого від подиву Погіршая.

— Куди ти біжиш? — крикнув їй вслід Роланд.

— Геть звідси, подалі від неї!

— Вернись! Ти ж біжиш назад!

— Ні! Я біжу вперед!

— Але ж це сон! — крикнув навздогін Роланд, що вже її майже догнав. — Ти біжиш довкола!

І Тіфані вибігла на галявину… ту саму галявину.

Джмелинки акурат приземлилися: одна — ліворуч від Тіфані, а друга — праворуч, а попереду стала Королева.

— Знаєш, — сказала вона. — Я думала, що ти спроможна на більше. Ну ж бо, віддай малого. А тоді я вирішу, що з тобою робити далі.

— Не такий вже це й великий сон, — пробурмотів Роланд позаду Тіфані. — Якщо довго бігти, то опинишся там, звідки почав…

— Спеціально для тебе зроблю ще менший сон, ніж ти сам, — мовила Королева солодко. — Оце буде тобі наука!

Кольори враз стали яскравішими, а звуки — гучнішими. Тіфані навіть щось внюхала, а це було ой як дивно, бо раніше тут нічого не пахло.

Це різкий запах, який годі забути. Запах снігу. А з-під снігу, крізь дзижчання комах, пробивалося ледь чутне:

— Абодайго! Як то звідси вийти?