ВІльні малолюдці

Розділ 1

Щось починається поперед чогось.

То була літня злива, але вона, здається, цього не знала і хльостала дощем точнісінько, як зимовий буревій.

Міс Перспікація Тік сиділа у хлипкому сховку, за який їй слугував вутлий кущик, і спостерігала за світом. Дощ оминув її увагу. Та й відьми швидко сохнуть.

Дослідження світу провадилось за допомогою двох тичок, зв’язаних докупи мотузкою, продірявленим камінцем, яйцем, панчохою міс Тік (теж дірявою), шпилькою, клаптем паперу і крихітним огризком олівця. На відміну від чарівників, відьми вміють обходитися малим. Усе приладдя скрутили і зв’язали докупи — і з цього вийшло… щось. Воно дивно посмикувалось, коли міс Тік штрикала його пальцем. Одна з тичок, здається, проштрикнула яйце наскрізь, але сліду на виході не було.

— Ага, — мовила вона стиха, коли дощ хлюпнув їй із крисів капелюха. — Ось воно що. Стіни світу брижаться. Дуже дивно. Мабуть, інший світ намагається пробратися сюди. Із цього ніколи не буває нічого доброго. Треба йти туди. Хоча… мій лівий лікоть каже, що там уже є відьма…

— Вона все владнає, — почувся тихий і якийсь загадковий голосок з-під її ніг.

— Ні, не може цього бути. Там крейдяний край, — сказала міс Тік. — Добра відьма на крейді не виросте. Та це ледь ліпше за глину. Для доброї відьми треба шмат міцної скелі, повірте мені на слово, — міс Тік струснула головою, аж розлетілися навкруг краплинки води. — Та мої лікті зазвичай мене не підводять[1].

— Навіщо ці балачки? Ходімо подивимося, що там діється, — сказав голосок. — Нам тут і так не дуже то й добре ведеться, правда?

Ніде правди діти. Низина не дуже гостинна до відьом. Міс Тік ледве зводила кінці з кінцями на тих мікстурах і зло-ворожбі[2], ночувати доводилося по стайнях. Двічі її жбурляли в ставок.

— Я не можу втручатися, — мовила вона. — Не на території іншої відьми. Із цього не буде нічого путнього. Та… — запнулася вона, — відьми не беруться нізвідки. Погляньмо, що там коїться…

Вона вийняла щербатий тарільчик і вмочила його у калабаньку дощівки, що зібралася в її капелюсі. А тоді з іншої кишені дістала каламар і націдила акурат стільки чорнила, щоб вода почорніла.

Вона накрила тарільчик долонями, щоб не набралося дощу, і прислухалася.

Тіфані Болячка лежала на пузі коло річки, лоскочучи пстругів. Вона любила, як ті реготали. Вода тоді брижилась бульбашками.

А неподалік, де берег річки був схожий на пляж з ріні, її брат, Погіршай, длубався в мулі прутом, аж сам заляпався болотом по самі вуха.

Погіршай заляпувався вмить. Умий його, витри і постав посеред чистої кімнати на п’ять хвилин, а він уже заляпаний. Воно само. Раз — і він уже забрьоханий. Та глядіти його було нескладно, тільки пильнуй, щоб жаб не наївся.

Якась маленька частинка мозку Тіфані мала сумніви стосовно імені Тіфані. Їй було дев’ять і вона не мала сумнівів, що з іменем Тіфані їй буде непросто жити далі. Понад те, лиш тиждень тому вона вирішила, що хоче бути відьмою, коли виросте, і для відьми Тіфані — не дуже годяще ім’я. Люди засміють.

Інша — і більша — частина мозку Тіфані переймалася словом «шурхіт». Це таке слово, про яке не дуже то й хтось думає. Чухаючи пструга по підборіддю, вона крутила шурхотом у голові.

Шурхіт… бабусин словник каже, що визначення таке — «низький приємний звук шепоту чи бурмотіння». Тіфані подобалося те слово на смак. Воно спонукало її до думок про незнайомців у довгих мантіях, за зачиненими дверима вони пошепки обмінюються дуже важливими таємницями: шурх-шурх-шурх…

Вона прочитала словник від А до Я. Ніхто їй не казав, що так не робиться.

За такими думками вона й не зауважила, як пструг кудись зник. Натомість за пару дюймів від обличчя з’явилося щось інше.

Це була кругла корзинка, не більша за шкаралупку кокоса, дірки залатані чимось, щоб не набиралась вода, і конструкція могла триматись на поверхні. І в ній стояв маленький чоловічок — всього шість дюймів заввишки. На голові в нього кучма рудого скуйовдженого волосся, із вплетеними пір’їнками та якимсь шматтям. Бороду він мав теж руду, — таку ж занехаяну, як і чуприна. Решту тільця вкривали синяві татуювання, а що лишилося — крихітний кілт. Він тряс кулаком і вигукував:

— Трясця би вхопила! Булись би дурні ту стовбичити! Зелена голова наближаєсі!

А тоді він смикнув за мотузку, що звисала з його човна, і на поверхню вигулькнув ще один захеканий рудоволосий чоловічок.

— Нема кули рибалити туво! — гукнув перший, затягуючи його на борт. — Зелена голова наближаєсі!

— Трясця! — відповів плавець, мокрий до нитки. — Гребемо звіти!

Тоді він схопив маленьке весло і, махаючи ним туди-сюди, швидко відплив у своїй корзині.

— Перепрошую! — крикнула Тіфані. — Ви фейрі?

Та відповіді не було. Маленький округлий кошик зник в очереті.

Мабуть, ні, вирішила Тіфані.

А тоді, що здивувало її до чорноти душі, почувся шурхіт. Вітру не було, але листва на вільсі, що росла на березі річки, затремтіла і зашурхотіла. Очерет теж заворушився. Та він не пригинався, а просто собі затремтів. Усе затремтіло, наче хтось узяв світ у долоні і трусив ним. Повітря забулькотіло. Люд перешіптувався за зачиненими дверима…

Вода забулькотіла при самому березі. Там не дуже глибоко — було б по коліна, якби Тіфані залізла поплюскатись, — але враз вода потемніла, позеленіла і, невідомо як, поглибшала.

Вона відступилася на пару кроків саме вчасно, щоб уникнути довгих тоненьких ручок, які вигулькнули з води і вчепилися у берег, де вона щойно стояла. Вона встигла мигцем побачити худе обличчя і гострі зуби, велетенські круглі очиці і обвисле зелене волосся, схоже на водорості, а тоді це щось булькнуло під воду.

Щойно вода поглинула істоту, як Тіфані вже чимдуж бігла до бережка, на якому Погіршай пік завиванці із жаб. Вона схопила малого акурат у той момент, коли при березі завирували бульбашки. Вода знову забулькотіла, зеленоволосе вигулькнуло з води і довгими ручиськами вхопилося за бережок. А тоді воно верескнуло і гепнулося назад у воду.

— Мені тлеба в тувале-е-ет! — кричав Погіршай.

Тіфані не зважала. Вона пильно вдивлялась у плесо.

«Мені зовсім не страшно, — думала вона. — Як дивно. Мало б бути, але я просто розлючена. Тобто, десь там у мені є страх, схожий на червоногарячу кулю, але лють його не випускає…»

— Погі хоче піпі! — пищав Погіршай.

— Ну то вперед, — сказала Тіфані неуважно. Брижі все ще ряботіли при березі.

Нема змісту комусь про це розповідати. Всі скажуть: «Оце так уява в дитини», — це якщо вони будуть в доброму гуморі, а якщо в поганому: «Не вигадуй».

Вона все ще дуже злилась. Як якесь чудовисько посміло з’явитися в річці!?

Особливо таке… таке… недолуге! Та за кого воно мене має?!

Ось Тіфані йде додому. Ось її черевики: великі важкі черевики, батько їх латав-перелатав, вони колись, до неї, належали усім її сестрам; вона одягає декілька пар шкарпеток, щоб черевики не спадали. Вони завеликі. Іноді Тіфані думає, що вона тут просто для того, щоб пересувати ті черевики.

Ось її сукня. Вона теж належала її сестрам. Мама її вшивала, вкорочувала, подовжувала і попускала стільки разів, що її вже давно було час пустити на лахміття. Та вона подобалася Тіфані. Вона накриває литки і, якого б вона не була кольору на початку, тепер вона молочно-блакитна, — на диво, достоту такого ж кольору, як бабки, що кружляють обабіч стежки. Ось яка Тіфані з лиця: рожевувата, очі карі, волосся брунатне. Нічого особливого. Голова її може здивувати, — якщо хтось дивиться на її відображення, скажімо, у тарільчику темної води, — і здатись завеликою, як на її пропорції тіла, але вона ще може підрости.

Вгору, вгору, ще вище, аж поки дорога стане стрічкою, а Тіфані з братом — двома маленькими цятками, тоді буде її край…

Край зветься Крейдяним. Середина літа, під жарким сонцем розкинулись зелені долини. Отари овець повільно брели дереном, як хмарки в зелені неба. То тут, то там кометами шугали вівчарки. А ось — як трохи прижмуритись — зелений пагорб, наче кит на землі…

…в калабані чорнильної води у тарільчику.

Міс Тік підвела погляд.

— Та істота в човнику — це Нак Мак Фіґель! — сказала вона. — Найстрашніший з усіх фейрі! Навіть тролі бояться вільних малолюдців! І один з них її застеріг!

— То вона відьма, так? — поцікавився голосок.

— В такому віці? Неможливо! — заперечила міс Тік. — Хто б її вчив! В Крейдокраї нема відьом! М’якотіле там усе. Та… вона не злякалась…

Дощ ущух. Міс Тік глянула на Крейдокрай, що виднівся понад низькими пружкими хмарами. Туди було п’ять миль дороги.

— Слід приглянути за цими малими, — сказала вона. — Та крейда зам’яка, щоб на ній вродилася відьма…

Тільки гори вищі за Крейдокрай. Вони височіють — гострі, пурпурові і сиві, оповиті пасмами снігу, що не сходить з вершин навіть влітку. «Наречені неба», так їх якось назвала Бабуня Болячка, а оскільки бабуня зрідка говорила щось, особливо, якщо це щось не стосувалось овець, то Тіфані це запам’яталось. Та й це було напрочуд точно. Такий вигляд гори й мають взимку, коли вони всі білі і сніг розвівається вуаллю.

Бабуня говорила давніми і дивними словами, що бралися із прадавніх приповідок. Вона не називала низину Крейдокраєм, вона казала — Вал. «На Валі віє вітер крижаний», — думала Тіфані, і так те слово й причепилося до неї.

Вона прийшла на ферму.

Тіфані зазвичай лишалася на самоті. Нічого особливо жорстокого чи лихого в цьому не було, бо ж ферма велика і всі зайняті роботою, а свою вона робила добре, і так якось склалося, що її наче й не було. Вона поралася з молоком, і їй це добре вдавалося. Масло їй вдавалося ліпше, ніж її мамі, і люди нахвалювали, який добрий вона робить сир. Вона має хист. Іноді, коли до села забрідали мандрівні вчителі, їй перепадало трохи науки. Та здебільшого вона поралася в молочарні, де було темно і сиро. Їй це подобалось. Це означало, що вона робить щось корисне для ферми.

Власне, це була Домашня Ферма. Її батько винайняв ферму у Барона, землевласника, та на цих землях вже сотні років розташована ферма Болячок, тож тато (тихо, зазвичай після вечірнього кухля пива) казав, що земля і так знає, що належить родині Болячок. Незважаючи на те, що відколи два роки тому померла бабуня, Барон ставився до них із повагою, називаючи найкращими вівчарями в околиці, та й взагалі селяни віднедавна відгукувались про нього незле, мама Тіфані забороняла йому так говорити. «Нам воздасться за шанобливе ставлення, — казала мама, — та й бідолашний чоловік має свою біду».

Все ж, іноді тато наполягав, що першими тут були Болячки (Божачки, Божечки, Больки — по-різному писалося), — це ім’я згадують у старих документах сотні й сотні років. «Ці пагорби закладені у наш кістяк, — казав він, — і ми завжди були тут вівчарями».

Тіфані по-своєму пишалася цим і трохи соромилася, бо ж годилося б пишатися і пращурами, які не сиділи сиднем на місці і час від часу пробували щось нове. Та, зрештою, треба ж чимось пишатися! І відколи вона себе пам’ятає, тато, зазвичай тихий і неповороткий чоловік, розповідав байку, яка вже сотні років передається від Болячки до Болячки.

Байка така: «Передо мною день робочий, — а я ціла Болячка», ще варіант: «Встаю Болячкою і лягаю Болячкою», і ще такий: «Болячка тут і там». Байки не дуже то й веселі, якщо чуєш їх хоча б втретє, та, якщо тато не розповідав їх хоча б з тиждень, то Тіфані за ними сумувала. То не мало бути просто для сміху, тато просто мав повторювати їх, як замовляння. Хай там як, але всім її родичам боліло лишитися тут, а не боліло вибратися звідси.

В кухні нікого не було. Мама, мабуть, понесла перекус чоловікам, що саме стригли овець. Сестри, Ганна і Збитка, теж були там, збирали вовну і загравали до хлопців. Вони завжди охоче долучалися до стрижки овець.

Біля великої чорної печі була полиця, яку мама ще називала Бібліотекою Бабуні Болячки, бо та хотіла мати власну книгозбірню. Решта називало її просто — Бабусина Полиця.

Це була невелика поличка, а книжки стояли затиснуті поміж слоїком імбирних цукатів та порцеляновою статуеткою пастушки, яку Тіфані виграла на ярмарку, коли їй було шість років.

На полиці було всього п’ять книжок, якщо не брати до уваги фермерський щоденник, який, на думку Тіфані, не можна вважати справжньою книжкою, бо ми ж її пишемо самі. Там був словник. Там був «Альманак» — щороку новий. А поруч — «Овечі недуги», така товста книжка із закладками, які поробила бабуня.

Бабуня Болячка чудово зналася на вівцях, хоч і називала їх не інакше, як «торби з кістками, очицями і зубами, які шукають собі пригод на дупу». Вівчарі долали милі, щоб привести її полікувати піднепалу худобинку. Вони казали, що бабця має цілющі руки, а вона казала, що найліпший лік на хвору вівцю чи людину — це порція скипидару, міцне слівце і копняк! Аркуші паперу з бабусиними рецептами ліків стирчали з книжки. Більшість мало у складниках скипидар, але були й такі, що складалися зі самих міцних слівець.

Поруч з книжкою про овець стояв тоненький томик «Квіти Крейдокраю». Дерен у долині густо поріс дрібненькими делікатними квітками, як‑от первоцвіти та дзвоники, і ще дрібнішими, які дивом вбереглись від випасу худоби. У Крейдокраї квіти мають бути з характером, щоб пережити овець і зимові заметілі.

Хтось, давно-давно, розфарбував малюнки квітів у книжці. На першій сторінці акуратним почерком писало «Сара Хник» — так звали бабуню до заміжжя. Вона, мабуть, вважала, що прізвище Болячка не далеко втекло від Хників.

А ще там була книжка «Казок про фей для чемних дітей» — така стара, що там усе римувалось.

Тіфані вилізла на стілець і дістала казки з полиці. Вона гортала сторінку за сторінкою, аж поки не знайшла те, що шукала — на мить вона завмерла і просто дивилась. А тоді відклала набік книжку, переставила крісло і відчинила креденс.

Вона знайшла там глибоку тарілку, взяла її і пішла до шухляди, дістала звідти кравецьку стрічку, якою мама користувалась, коли бралася до шиття, і поміряла тарілку.

— Гм-м, — сказала вона. — Вісім дюймів. Чому б так і не написати?

Вона зняла зі стіни найбільшу сковорідку — в такій можна зготувати сніданок на пів дюжини осіб — дістала солодощі зі слоїка на столику і поклала їх у паперову торбинку. А тоді взяла Погіршая — вкрай збентеженого і спохмурнілого — за забрьохану руку і попрямувала до потічка.

Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі.

Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами.

— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона.

Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем.

Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно.

— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку.

Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі?

Ні.

Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні.

Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой, а це ознака того, що «бемц» вдався на славу.

Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки.

Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні.

— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки.

Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося.

А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски:

— Трясця, Бобцю, ти то бачив?

— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму.

Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини!

— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха.

— Знаю! — відрубала міс Тік.

— А вона просто взяла і луснула його по голові!

— Знаю!

— Ось так!

— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік.

Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем.

— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця!

— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні…

Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля.

— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав!

— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже!

— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок.

— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато.

Власник голосу, все ще із сховку, пропищав:

— То тут тобі й кінець?

— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все…

Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг.

Всі у цьому краю носять із собою обереги, і міс Тік зауважила, що відсутність такого викликає в людей підозри у відьомстві. Хочеш бути відьмою — маєш бути трохи цинічною.

Міс Тік мала гостроверхого капелюха, але то був нишко-капелюх, який настовбурчував вершок тільки, коли вона веліла.

Єдина річ у її торбині, що могла викликати підозри — це крихітний зачовганий томик «Вступу до ескапології» Великого Вільямсона. Якщо в тебе така робота, що тебе вмить можуть пожбурити у ставок, ще й із зв’язаними руками, то вміння проплисти тридцять ярдів під водою, не скидаючи вбрання, і ловити бульбашки повітря поміж водоростей нічим тобі не допоможуть, якщо ти не навчишся вправлятися із вузлами різної складності.

— Ти тут не маєш магічних сил? — спитав голос з капелюха.

— Не маю, — відповіла міс Тік.

Вона роззирнулася за якимсь дивним дзенькотом. Попереду прямувала чудернацька процесія. Це були здебільшого віслюки з маленькими возиками, вкритими яскравими пелеринами. Люди йшли коло возиків, запилюжені по пояс. То були переважно чоловіки, вбрані у барвисті мантії — ну принаймні вони були яскравими до того, як їх роками волочили по багнюці та курних дорогах — і чорні квадратні капелюхи, доволі дивні на вигляд.

Міс Тік усміхнулася.

Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку.

— Не дам ради чаклувати, — сказала міс Тік, випроставшись. — Та я можу навчати!

Тіфані тим часом працювала у молочарні до смеркання. Сир сам себе не зробить.

На ланч був хліб з варенням. Мама їй сказала:

— Завтра вчителі будуть у місті. Можеш піти, коли тут впораєшся.

Тіфані сказала, що піде, бо їй треба більше довідатись про те і се.

— Можеш взяти їм пів дюжини морквин і яйце. Я певна, яйце їм, бідолашним, пригодиться, — сказала мама.

Тіфані взяла все із собою і пішла на науку, варту цілого яйця.

Більшість хлопців із села, вирісши, робило ту саму роботу, що й їхні батьки, чи принаймні роботу, яку виконували батьки інших хлопчаків. Дівчата мали виконувати роботу чиїхось дружин. Ще вони мали вміти читати і писати, — цяцька для домашніх білоручок, яка не личить хлопцям.

Однак усі погоджувалися, що таки є пара речей, які слід знати навіть хлопцям, щоб випередити їхні питання на кшталт «А що там по той бік гір?» чи «А чому дощ паде з неба?».

Кожна сільська родина щороку купувала собі «Альманак», і з того була сяка-така наука. «Альманак» був великий і товстий, надрукований десь далеко, і в ньому можна було детально прочитати про фази Місяця і коли які рослини час садити. Також він містив декілька прогнозів на грядущий рік, і там згадувалося про віддалені краї, як‑от Хапонія чи Гершеба[3]. Тіфані бачила малюночок Хапонії в «Альманаку». Там був зображений верблюд серед пустелі. Якби мама їй не сказала, що це, то вона б не знала ні того, ні іншого. Вона задумувалась, чи в тім краю є ще щось, та, здавалося, Хапонія = верблюд і пустеля — це єдине, що було відомо про ті землі.

І в тому то й проблема. Якщо не знайти способу спинити потік питань, то люди питатимуть і питатимуть.

Вчителі тут стають у пригоді. Натовпи вчителів бродять поміж гір, так само, як і лудильники, ковалі, знахарі-чудотворці, продавці тканин та інші мандрівні торговці, які пропонують людям товар на щодень — непотрібний? та такий, що час від часу знадобиться. Вони ходять від села до села і читають короткі лекції про все на світі. Вони тримаються віддаль від інших мандрівників і мають доволі загадковий вигляд у своїх обшарпаних мантіях і чудернацьких квадратних капелюхах. Вони говорять складними словами, на кшталт «рифлене залізо». Життя в них непросте: животіють на тому, що вдається заробити з уроків, які дають усім, хто готовий слухати. А коли ніхто не слухає, то перебиваються печеними їжаками. Сплять вони під зорями: вчителі математики їх рахують, астрономії — міряють, а краснослови — називають. Вчителі географії зблудили десь у гущавині лісу і попались у ведмежі капкани.

Люди здебільшого раді були їх бачити. Вони навчали дітей акурат, щоб заткнути їм рота, — в тому-то й вся суть, урешті-решт. Та зі села їх слід було випровадити до темряви, аби курей не покрали.

Сьогодні кольорові рундуки та намети розкинулись на полі одразу за селом. Попереду загородили високими полотняними стінами невеличкі квадратні площі, які пильно гляділи асистенти, аби ніхто, бува, не почув Науку задарма.

На першому наметі, який трапився Тіфані, висіла вивіска, на якій писало таке:

Тіфані одразу зрозуміла, що може він і собаку з’їв на головних земних масивах, але наука від вчителя зі сусіднього намету йому б пригодилась поза сумнівом:

Наступний намет задекорували історичними сценками — переважно то були зображення королів, які тнуть одне одному голови, але були ще схожі цікавинки на цю тематику. Вчитель, вбраний у червону, підбиту кролячим хутром, мантію, стояв при вході, почепивши на голову старого циліндра з увіткнутими в нього прапорцями. Він мав невеличкий мегафон і націлив його на Тіфані.

— Смерті королів крізь віки? — запропонував він. — Дуже освітній матеріал, багато крові!

— Та не дуже, — відповіла Тіфані.

— О, міс, вам слід конче знати, звідки ви родом! — сказав учитель. — Звідки ж бо вам знати, куди ви прямуєте?

— Я із древнього роду Болячок, — відказала Тіфані. — І я прямую подалі від вас.

Вона знайшла те, що шукала, у ятці з ілюстраціями тварин, серед яких, на її превелику радість, був верблюд.

На вивісці писало таке: Корисні істоти. Сьогодні: Наші Друзі Їжачки.

Вона задумалась, наскільки те річкове чудо могло бути корисним, і цей урок — то, здається, єдина нагода, щоб знайти відповідь на запитання. Декілька дітей сиділо на лавці в очікуванні уроку, але вчитель все ще стояв при вході і рекламував подію, в надії заповнити порожні місця.

— Привіт, дівчинко, — сказав він, і це була його перша велика помилка. — Ти хочеш знати все-все про їжаків, еге ж?

— Я вже знаю. Була у вас на занятті минулого літа, — відповіла Тіфані.

Чоловік придивився до неї уважніше, і усмішка вмить щезла з його обличчя.

— А, так, — сказав він. — Пам’ятаю. Це ти засипала мене тими… запитаннячками.

— І на сьогодні в мене теж є запитання, — відповіла Тіфані.

— Сподіваюся, вони не стосуються того, як родяться малятка їжаків? — поцікавився чолов’яга.

— Ні, — терпляче пояснила Тіфані. — Це стосується зоології.

— Зоології? Це довге слово, еге ж?

— Та ні, зовсім ні, — відповіла Тіфані. — Покровительство — ось це довге слово. А зоологія — то доволі коротке.

Вчитель прищурився. Діти на кшталт Тіфані — то справжня морока.

— Та ти розумниця, як я бачу, — зауважив він. — Та я не знаю жодного вчителя зоології у цих краях. Ветеринари є, зоологів — нема. Тебе цікавить якась конкретна тварина?

— Зеленозуба Дженні. Глибоководне чудовисько з великими іклами та кігтями, і очима, завбільшки з тарілку супу.

— Якого розміру? Ти маєш на увазі великі тарелі, на цілу порцію? З крекерами, чи, може, навіть з хлібними рулетиками? Чи ти про маленькі тарілочки, в яких подають пів порції до салату?

— Такі на вісім дюймів в діаметрі, — сказала Тіфані, яка ніколи в житті не замовляла ані супу, ані салату. — Я поміряла.

— Оце так загадка, — мовив вчитель. — Здається, такого не знаю. Воно точно не корисне. Ось у цьому я певен. Звучить як якась вигадка.

— Я теж так спершу думала, — сказала Тіфані. — Та все-таки я б хотіла довідатися про нього трохи більше.

— Ну, тоді спробуй піти до неї. Вона тут новенька.

Вчитель тицьнув пальцем на маленький намет в кінці ряду. Він був геть чорний і доволі обшарпаний на вигляд. Ані тобі вивісок, ані знаків оклику.

— Чого вона навчає? — спитала Тіфані.

— Важко сказати, — відповів вчитель. — Вона каже, що мисленню, але я уявлення не маю, як цього можна навчити. З тебе одна морквина, дякую.

Коли Тіфані підійшла ближче, то побачила маленьку записку, пришпилену до намету. Там писало літерами, більше схожими на шепіт, а не на крик: