Затьмарення

9

— Гей, Донно, чуєш, — мовив він. — Тобі подобаються коти?

Вона закліпала червоними очима.

— Маленькі сцикливі створіння. Пересуваються приблизно у футі над землею.

— Над? Ні, вони ходять по землі.

— І сцять. За меблями.

— А маленькі весняні квіти? — поцікавився Арктор.

— Так, — відповіла вона. — Шарю — маленькі весняні квіти, із жовтим посередині. Вони першими проростають.

— Раніше, — мовив він. — Перш ніж зійде щось інше.

— Так,— кивнула Донна, кайфуючи із заплющеними очима.— А тоді хтось на них наступає, і вони — вмирають.

— Ти мене розумієш, — сказав Арктор. — Ти можеш читати мої думки.

Вона вляглася, відклавши люльку для гашишу вбік.

Та спорожніла.

— Більше немає,— мовила дівчина, і її усмішка повільно розчинилася.

— Що сталося? — запитав він.

— Нічого.

Вона лише покрутила головою.

— Можна тебе обійняти? — спитав Арктор. — Я хочу тебе обійняти. Можна? Типу взяти тебе в обійми. Добре?

Її темні розширені розфокусовані втомлені очі широко розплющилися.

— Ні, — відказала Донна. — Ні, ти надто огидний.

— Що? — перепитав він.

— Ні! — тепер вона проказала це різко. — Я нюхаю багато коксу; мені треба бути надзвичайно обережною через те, що я нюхаю багато коксу.

— Огидний! — розлючено перекривив її Арктор. — Іди ти на хуй, Донно!

— Просто облиш моє тіло в спокої, — дивлячись на нього, відказала вона.

— Звісно, — сказав він. — Звісно.

Арктор звівся на ноги і ступив кілька кроків від неї.

— Можеш мені довіряти.

Йому закортіло піти до своєї машини, дістати з бардачка пістолет і прострелити їй обличчя, розваливши череп і очі на друзки. Невдовзі це відчуття минуло, ці гашишеві ненависть і лють.

— Ну і хуй з ним, — понуро промовив він.

— Я не люблю, коли люди мацають моє тіло, — сказала Донна.— Я змушена на це зважати, бо нюхаю багато коксу. Я планую якось провезти через канадський кордон чотири фунти коксу в собі, у своїй вагіні. Я скажу їм, що я католичка й досі незаймана. Ти куди?

Тепер її охопила тривога; вона трохи підвелася.

— Забираюся, — відказав Арктор.

— Твоя тачка біля твого будинку. Я тебе відвезу.

Дівчина насилу звелася на ноги — скуйовджена, розгублена й напівсонна; рушила до шафи по свою шкірянку.

— Я тебе відвезу. Але ти маєш зрозуміти, чому я змушена оберігати свою вагіну. Чотири фунти коксу коштують...

— Ніхуя! — перебив її Арктор. — Ти занадто вгашена, щоб проїхати бодай десять футів, і ні за що не пустиш за кермо свого дитячого візочка когось іншого.

— Тому що більше ніхто, блядь, не може впоратися з моєю тачкою! — дико закричала вона, повернувшись до нього обличчям. — Ніхто не здатен її навіть нормально завести, зокрема чоловіки! Ні їздити не вміють, нічого не вміють! Ти поліз у мою...

А тоді він раптом опинився надворі, побрів у темряві, без піджака, через незнайому частину міста. Нікого поруч. «Сам, бляха, один», — подумав він, а тоді почув, як Донна поспішає за ним, намагаючись наздогнати, хапаючи ротом повітря, адже за ці дні скурила стільки трави й гашу, що її легені наполовину забились смолами. Арктор зупинився, постояв не розвертаючись, зачекав, почуваючи себе справді кепсько.

Наблизившись до нього, Донна уповільнила кроки, захекала.

— Мені дуже прикро, що я вразила твої почуття. Своїми словами. Я не подумала.

— Ага, — відказав Арктор. — Надто огидний!

— Іноді, коли я цілий день працюю і дуже-дуже стомлююся, перший напас мене просто виносить. Ти повернешся? Чи що? Хочеш, поїдемо в кіно? Як щодо «Саузерн Комфорт»? Я не можу купити... мені не продадуть, — мовила вона і запнулась. — Я ж неповнолітня, так?

— Гаразд, — сказав він.

Удвох вони знову рушили до будинку.

— Це — справді хороший гаш, хіба ні? — запитала Донна.

— Це — чорний липкий гашиш,— відказав Боб Арктор,— а це означає, що він насичений опіумними алкалоїдами. Те, що ти куриш, — опіум, а не гашиш — ти це знаєш? Ось чому він так дорого коштує — ти про це знала?

Він почув, що почав говорити гучніше; зупинився.

— Ти не гаш довбиш, крихітко. Ти валишся опіумом, а це призводить до залежності на все життя, яка коштує... скільки зараз коштує фунт гашу? І ти куритимеш і кунятимеш, і кунятимеш, а тоді нездатна вже будеш завести власну машину й врізатимешся у задні бампери інших авто, і потребуватимеш його щодня, перед тим як піти на роботу...

— Мені й зараз потрібно, — відказала Донна. — Я курю перед роботою. І в обід, і щойно повертаюся додому. Саме через це я й барижу — щоб купувати гаш. Гашиш — кайфовий. Він — кльовий.

— Опіум, — повторив Арктор. — Скільки зараз коштує гашиш?

— Приблизно десять тисяч доларів за фунт, — відповіла Донна. — Якщо хороший.

— Господи! Стільки ж, як герич.

— Я ні за що не колотимусь. Ніколи цього не робила й не буду. Щойно почнеш ширятись — протримаєшся не довше як шість місяців, чим би ти не мазався. Навіть якщо й водою з-під крана. Підсядеш...

— Ти вже підсіла.

— Усі ми, — відказала Донна. — Ти закидаєшся Препаратом С. І що? Яка різниця? Я — щаслива; ти хіба ні? Я щовечора приходжу додому й курю високоякісний гаш... це — мій кайф. Не намагайся мене змінити. Нізащо не намагайся мене змінити. Ні мене, ні мій світогляд. Я така, яка є. І відриваюся за допомогою гашу. Це — моє життя.

— Бачила коли-небудь фото старих курців опіуму? Як, наприклад, колись у Китаї? Або зараз в Індії. Який вони мають вигляд, коли старішають?

— Довго жити я не збираюся,— мовила Донна.— Тому яка різниця? Я не хочу лишатися тут надовго. А ти? Навіщо? Що в цьому світі такого? А сам ти їх коли-небудь бачив? Бляха, а як щодо Джеррі Фебіна? Бачив того, хто давно сидить на Препараті С? І справді, що в цьому світі такого, Бобе? Це лише проміжний пункт перед наступним, де нас покарають за те, що ми були народжені в злі...

— Ти й справді католичка.

— Нас тут лише карають, тому, коли час від часу маєш можливість кайфонути, хуй із ним! Роби це. Днями я мало не розбилася на своєму MG дорогою на роботу. У мене рубало восьмилінійне стерео, я курила зі своєї люльки гаш і не помітила старого чувака на «Форді Імператор» вісімдесят четвертого року...

— Ти — дурепа, — сказав він. — Справжня дурепа.

— Ти ж знаєш — я помру рано. Так чи інакше. Хоч що б я робила. Імовірно, на трасі. У моєму MG майже не працюють гальма, уявляєш? І цього року мені вже чотири рази виписували штраф за перевищення швидкості. Тепер мені треба відвідувати школу водіїв. Засада. Цілих шість місяців.

— То одного дня,— промовив він,— раптом станеться так, що я більше ніколи не зможу тебе побачити. Так? Ніколи.

— Через школу водіїв? Ні, через шість місяців...

— Через кладовище, — пояснив він. — Ти вмреш ще до того, як за законом Каліфорнії, за цим їбучий законом Каліфорнії, тобі дозволять купити банку пива або пляшку хоч якогось бухла.

— Ага! — насторожившись, вигукнула Донна. — «Саузерн Комфорт»! Просто зараз! То ми збираємося пити лікер і їхати в кіно на «Мавп»? Так? Ще лишилося вісім фільмів, включно з тим, що...

— Послухай, — перебив її Боб Арктор, узявши за плече; Донна інстинктивно відсахнулася.

— Ні, — відказала вона.

— Знаєш, що вони мають тобі дозволити зробити хоча б раз? Хоча б один раз? Дозволити тобі хоча б раз легально піти й купити банку пива.

— Чому це? — здивувалася Донна.

— Як подарунок за те, що ти — хороша,— сказав Арктор.

— Одного разу мені продали! — втішено вигукнула Донна.— У барі! Офіціантка, що розносила коктейлі. Я була гарно вдягнена і з компанією — офіціантка поцікавилася, що я питиму і я відповіла: «Мені — „Водка Коллінз“», — і вона принесла. Це було в «Ла Пас», до речі, і там справді приємне місце. Прикинь! Можеш у це повірити? Я запам’ятала назву «Водка Коллінз» із реклами. На той випадок, якщо мене запитають у барі, то я знатиму, що казати. Розумієш?

Ідучи поруч, вона раптом взяла його під руку та обійняла, чого майже ніколи не робила.

— Це була найкайфовіша мить всього мого життя.

— Тоді, думаю, — промовив Арктор, — свій подарунок ти вже отримала. Той один-єдиний.

— Я вкурила, — вигукнула Донна, — вкурила! Звісно ж, вони казали мені потім — ті люди, з якими я там була, — що треба було замовити мексиканський напій, типу «Текіли Санрайз», адже, розумієш, там, у ресторані «Ла Пас», було щось типу мексиканського бару. Наступного разу знатиму, якщо ще раз туди потраплю, я собі запам’ятала. Знаєш, що я збираюся якось зробити, Бобе? Я збираюся переїхати до Орегону й жити серед снігів. Буду щодня прибирати лопатою сніг із ґанку. І в мене буде маленький будиночок і город із овочами.

— На це тобі доведеться назбирати, — відказав він. — Доведеться відкладати всі твої гроші. Це — дорого.

— Це дасть мені він, — поглянувши на Арктора, раптом ніяково мовила Донна. — Як же його?

— Хто?

— Ти знаєш.

Оскільки вона розповідала таємницю, то її голос пом’якшав. Донна ділилася з ним, оскільки він, Боб Арктор, був її другом і вона йому довіряла.

— Містер Той Самий. Я знаю, яким він буде, — він їздитиме на «Астон-Мартіні» і відвезе мене у ньому на північ. І там, серед снігів, буде маленький старомодний будиночок, там, на півночі.

Після паузи вона запитала:

— Сніг же має бути приємним, чи не так?

— А ти не знаєш? — поцікавився він.

— Я ніколи не бачила снігу, окрім одного разу в Сан-Берду, у горах, але тоді був дощ зі снігом і багнюка, і я ще, блядь, навернулася. Я не про такий сніг; я про справжній.

Боб Арктор, відчуваючи певну важкість у серці, запитав:

— Ти справді в усьому цьому впевнена? Що це справді трапиться?

— Так і трапиться! — кивнула вона. — Мені це карти наворожили.

Далі вони рушили мовчки. Назад до її будинку, до MG. Донна — заглиблена у власні мрії і плани; а він — він думав про Берріса, Лакмена, Генка, таємну квартиру й Фреда.

— Чуєш, — мовив він, — можна я поїду з тобою до Орегону? Коли ти врешті-решт зберешся?

Донна м’яко й ніжно усміхнулася Арктору посмішкою, яка означала: «Ні».

І, знаючи її, він зрозумів, що вона серйозно. І нічого не зміниться. Арктор затремтів.

— Тобі холодно? — запитала вона.

— Ага, — відказав він. — Дуже.

— У мене в машині хороша пічка, — сказала Донна, — коли будемо в кінотеатрі... ти зігрієшся.

Вона взяла його руку, стисла її, потримала, а тоді раптом випустила.

Проте відчуття дотику її пальців лишилося в його серці. Воно зосталося. На всі роки його майбутнього життя, довгі роки без неї, без можливості її побачити, почути чи дізнатися щось про неї, чи вона жива, чи щаслива, чи вже померла, чи що, — цей дотик лишився з ним, закарбувався й ніколи його не полишить. Цей один дотик її руки.

Тієї ночі він привів до себе милу наркоманку Конні, котра сиділа на голці, щоб трахнути її за пакет із десятьма дозами «мексиканки».

Худорлява дівчина з прямим волоссям всілася на краєчок його ліжка, поправляючи розхристані коси; вона прийшла до нього вперше — він познайомився з нею на наркоманській вечірці і майже нічого про неї не знав, хоча зберіг її номер і зателефонував через кілька тижнів. Оскільки вона кололася, то, звісно ж, була фригідною, однак це не заважало; якщо говорити про її власне задоволення, секс її не цікавив, проте, з іншого боку, їй було байдуже, яким саме сексом займатися.

Це одразу впадало у вічі. Напівроздягнена Конні сиділа на ліжку, знявши взуття, тримаючи в роті шпильку, її погляд був млявим, вочевидь, у себе в голові вона бачила якісь глюки. У її видовженому кістлявому обличчі відчувалася якась міць. «Мабуть, — вирішив він, — це завдяки кісткам, зокрема яскраво вираженим вилицям». На правій щоці в неї був прищик. Без жодних сумнівів, вона ним не переймалася й навіть не помічала його; прищики не обходили її так само, як і секс.

Можливо, вона не відчувала між ними різниці. Можливо, для неї, ін’єкційної наркоманки зі стажем, секс і прищики були між собою схожі, а то й взагалі тотожні. «Подумати лишень, — розмірковував він, — хоч на мить зазирнути у голову нарколиги».

— У тебе є зубна щітка, якою я могла б скористатися? — запитала Конні. Вона почала потроху куняти й щось бурмотіти, як зазвичай о цій нічній порі роблять ін’єкційні.— А чорт із нею — зуби є зуби. Я почищу їх...

Її голос став таким тихим, що він не міг зрозуміти, що вона каже, хоча, з огляду на те, що її губи ворушилися, він знав: вона й далі щось гундосить.

— Знаєш, де ванна? — запитав він.

— Яка ванна?

— У цьому будинку.

Підвівшись, вона рефлекторно продовжувала поправляти волосся.

— Хто ці чуваки, що тусять там так пізно? Забивають косяки й триндять без упину? Певно, з тобою живуть. Звісно. Такі чуваки не могли б жити деінде.

— Двоє з них — так, — відказав Арктор.

Її очі, схожі на очі мертвої тріски, спробували зосередитися на ньому.

— Ти підар? — поцікавилася Конні.

— Намагаюся із цим боротися. Саме тому ти сьогодні тут.

— А ти достатньо добре з цим борешся?

— Краще тобі повірити.

Конні кивнула.

— Так, підозрюю, я про це незабаром дізнаюся. Якщо ти латентний гей, то, вочевидь, захочеш, щоб я взяла ініціативу в свої руки. Лягай, і я все зроблю сама. Хочеш, щоб я тебе роздягла? Гаразд, просто лежи на місці, і я все зроблю.

Вона потягнулася до його ширінки.

Пізніше він лежав у темряві напівсонний від — так би мовити — власної вмазки. Поруч хропіла Конні, виставивши руки з-під ковдри й витягнувши їх вздовж тіла. Він ледь бачив її обриси. «Ці нарколиги, — подумав він, — сплять, як той граф Дракула. Лежать горілиць, доки зненацька не сядуть, мов машина, що перемкнулася з режиму А в режим Б. „Певно, уже день“, — каже наркоман, чи принаймні так каже плівка із записом у його голові. Наговорює йому інструкції, а в мозку наркомана в цей час грає музика з будильника... Іноді вона звучить приємно, але зрештою її метою є лише змусити тебе щось робити. Музика в будильнику розрахована на те, щоб тебе розбудити; у наркомана ця музика слугує для того, щоб перетворити тебе на інструмент, який дістане наркоту в будь-якому вигляді. Будучи машиною, він і тебе перетворить на машину, що слугуватиме йому».

«Будь-який наркоман,— думав він,— це — запис».

Він знову вирубився, розмірковуючи про ці неприємні речі. І врешті-решт наркоману, якщо це дівчина, немає що продати, окрім власного тіла. Як-от Конні, думав він; Конні, яка лежить поруч із ним.

Розплющивши очі, він повернувся до дівчини, котра лежала поруч, і побачив Донну Готорн.

Він одразу ж стрепенувся і сів. «Донна!» — подумав він. Він чітко бачив її обличчя. Жодних сумнівів. «Господи!» — подумав він і потягнувся до нічничка. Пальці торкнулися лампи; вона перекинулася й упала. Проте дівчина не прокинулася. Він усе ще втупився в неї поглядом і поступово знову впізнав у ній Конні: гострі риси обличчя, відкритий писок, під кайфом, кістляве лице вгашеної наркоманки — Конні, а не Донна; саме ця дівчина, а не інша.

Почуваючись жалюгідно, він влігся й начебто знову задрімав, роздумуючи в темряві про те, що б це означало і таке інше.

— Мені байдуже, що від нього смерділо, — через деякий час мрійливо пробурмотіла уві сні дівчина, що лежала поруч із ним. — Я все одно його кохала.

Йому стало цікаво, про що вона. Про хлопця? Про свого батька? Кота? Дорогоцінну м’яку дитячу іграшку? «Можливо, про все разом,— подумав він.— Але вона сказала „кохала“, а не „все ще кохаю“. Вочевидь, його, хоч ким чи чим він був, уже не існує. Імовірно, — розмірковував Арктор, — вони (хоч ким би вони були) змусили її покинути його саме тому, що від нього так жахливо тхнуло».

Імовірно, так. Він задумався про те, скільки їй тоді було років, цій кінченій наркоманці, яку вві сні поряд із ним охопили спогади.