Затьмарення

10

У своєму шифрувальному костюмі Фред сидів перед батареєю екранів, на яких прокручувалися голографічні записи, спостерігаючи, як у вітальні Боба Арктора Джим Берріс читав книжку про гриби. «Чому про гриби?» — подумав Фред і пришвидшив плівки, перекрутивши їх на годину вперед. Берріс досі сидів і надзвичайно уважно читав, роблячи нотатки.

Незабаром Берріс відклав книжку й вийшов з будинку, зникнувши з поля зору сканерів. Він повернувся з коричневим паперовим пакетом, який поклав на столик для кави й розгорнув. Звідти він вийняв засушені гриби, які один за одним почав порівнювати із кольоровими фотографіями в книжці. З надмірною неквапливістю, яка була йому невластива, він порівняв кожен гриб. Урешті-решт він відклав один жалюгідного вигляду гриб убік, а решту знову склав у пакет; з кишені він вийняв жменю порожніх капсул і дуже акуратно почав кришити цей гриб у капсули, почергово їх закупорюючи.

Після цього Берріс почав телефонувати. «Жучок» у телефоні одразу ж записував набрані номери.

— Привіт, це Джим.

— І?

— Скажімо, я дістав.

— Не тринди.

— Psilocybe mexicana.

— Це що?

— Рідкісний галюциногенний гриб, що використовувався містичними культами Південної Америки тисячі років тому. Ти літаєш, стаєш невидимим, розумієш мову тварин...

— Ні, дякую.

Клац.

Набирає інший номер.

— Привіт, це Джим.

— Джим? Який Джим?

— З бородою... зелені окуляри, шкіряні штани. Ми познайомилися на тусовці у Банди...

— О, так. Джим. Ага.

— Ти хотів би розмутити органічних психоделіків?

— Ну, я не знаю... — відчувається занепокоєння. — Це точно Джим? Твій голос несхожий на його.

— У мене є щось неймовірне — рідкісний органічний південноамериканський гриб, який тисячі років тому використовували містичні індіанські культи. Ти літаєш, стаєш невидимим, твоя машина зникає, можеш розуміти мову тварин...

— Моя машина постійно зникає. Коли я лишаю її у місці, де не можна паркуватися. Ха-ха.

— Можу продати тобі приблизно шість капсул цієї Psilocybe.

— Скільки?

— П’ять доларів за капсулу.

— Офігенно! Без жартів? Гей, давай десь зустрінемося, — раптом підозріло. — Знаєш, здається, я тебе пам’ятаю — ти мене вже якось нагрів. Де ти взяв ці гриби? Звідки мені знати, що це не розведена кислота?

— Їх привезли до США у глиняному ідолі, — мовив Берріс. — що належав до поставки музейних експонатів, які надійно охоронялися, але цей ідол був маркований. Лягаві на кордоні ні про що не здогадалися.

А тоді додав:

— Якщо вони тебе не вставлять, я поверну тобі гроші.

— Ну, це не матиме значення, якщо після них я гойдатимусь на деревах з виїденим мозком.

— Два дні тому я сам однією закинувся, — сказав Берріс.— Щоб перевірити. Найкращий приход, який у мене був — стільки кольорів. Уже точно краще, ніж мескалін. Я своїх клієнтів не намахую. Я завжди перевіряю товар сам. Якість гарантовано.

За спиною Фреда за голомонітором спостерігав інший агент у шифрувальному костюмі.

— Що він штовхає? Каже, що це мескалін?

— Набив капсули грибами, — відказав Фред, — які він або ще хтось назбирав десь поблизу.

— Деякі гриби надзвичайно токсичні, — зауважила людина в шифрувальному костюмі позаду Фреда.

До них доєднався третій агент у костюмі, полишивши на деякий час власне спостереження.

— Деякі види аманіти містять чотири токсини, що здатні знищувати червоні кров’яні тільця. Помираєш за два тижні, і протиотрути не існує. Надзвичайно болісна смерть. Тільки експерт може точно сказати, які саме гриби він збирає в природному середовищі.

— Знаю, — сказав Фред і позначив номери відрізків плівки для аналізу у відділі.

Берріс телефонував знову.

— Яку статтю законодавства він порушує? — запитав Фред.

— Надання хибної інформації під час рекламування товарів, — відказав один із тих, що підійшли, обидва агенти засміялися й повернулися до своїх екранів.

Фред продовжив спостереження.

На Голомоніторі Чотири відчинилися вхідні двері — ідо будинку з пригніченим виглядом увійшов Боб Арктор.

— Привіт.

— Як воно? — запитав Берріс, збираючи капсули докупи й запихаючи глибоко до кишені. — Як пройшло з Донною?

Він засміявся.

— Певно, у кілька способів.

— Годі тобі! Від’їбись! — сказав Арктор і зник з Монітора Чотири, щоб за мить потрапити під спостереження п’ятого сканера, який був розташований у його спальні.

Там, зачинивши двері, Арктор вийняв кілька пластикових пакетів з білими пігулками; деякий час він вагався, а тоді запхав їх під простирадло, щоб не було видно, і зняв піджак. Він здавався втомленим і нещасним; його обличчя було змарнілим.

Боб Арктор трохи посидів наодинці на краєчку свого неприбраного ліжка. Урешті-решт він похитав головою, підвівся, повагався... тоді поправив волосся й вийшов із кімнати, щоб, підходячи до Берріса, потрапити під сканер, розташований у вітальні. Тим часом другий сканер записав, як Берріс сховав коричневий пакет із грибами під подушки дивана й повернув книжку на полицю, де б її ніхто не помітив.

— Чим займався? — поцікавився Арктор.

— Дослідженням,— виголосив Берріс.

— Чого?

— Особливостей певних делікатних мікологічних тіл,— засміявся Берріс.— Не надто добре пройшло з «Міс Великі Цицьки», так?

Арктор зиркнув на нього й вийшов на кухню поставити кавник.

— Бобе, — ліниво подавшись за ним, мовив Берріс, — перепрошую, якщо сказав щось, що тебе образило.

Доки Арктор чекав, щоб зварилася кава, Берріс ошивався поряд, безцільно вистукуючи пальцями й мугикаючи.

— Де Лакмен?

— Припускаю, що намагається десь обікрасти телефон-автомат. Прихопив із собою твій гідравлічний домкрат; зазвичай це означає, що він збирається пограбувати телефон, хіба ні?

— Мій домкрат, — повторив Арктор.

— А знаєш,— мовив Берріс,— я можу надати тобі професійну допомогу у звабленні твоєї крихітки...

Фред швидко прокрутив плівку вперед. Лічильник показав, що прокручено щонайменше дві години.

— ...плати, чорт забирай, за оренду або берись лагодити сраний цефаскоп, — роздратовано бовкнув Арктор Беррісу.

— Я вже замовив резистори, які...

Фред знову прокрутив плівку вперед. Минуло ще дві години.

Тепер Голомонітор П’ять показував Арктора в спальні, у ліжку, годинник-радіо був налаштований на станцію KFX, тихо грав фольк-рок. На Моніторі Два у вітальні на самоті сидів Берріс, знову читаючи про гриби. Довгий час жоден із них нічого не робив. Одного разу Арктор підвівся й збільшив гучність, коли по радіо заграла пісня, яка йому, вочевидь, подобалася. У вітальні, майже не рухаючись, читав Берріс. Згодом Арктор знову нерухомо влігся на ліжку.

Задзвонив телефон. Берріс простягнув руку й підніс слухавку до вуха.

— Алло?

— Містер Арктор? — запитав чоловічий голос з телефона.

— Так, це я,— мовив Берріс.

— Коза б мене трахнула! — проказав Фред.

Він потягнувся, щоб збільшити гучність на передавачі телефонної розмови.

— Містере Арктор,— повільно низьким голосом сказав невідомий абонент, — перепрошую, що так пізно вас турбую, але той ваш чек, який нам не вдалося перевести в готівку...

— О, так, — мовив Берріс. — Я саме збирався вам з цього приводу зателефонувати. Трапилася ось яка ситуація, сер. Я захворів на страшний шлунковий грип, мене морозить, спазми шлунку, коле в боці... Прямо зараз я не маю можливості зібратися й переробити цей нещасний двадцятидоларовий чек і, чесно кажучи, взагалі не збираюся цього робити.

— Що? — хрипло перепитав чоловік. У його голосі вчувалося не так здивування, як погроза.

— Саме так, сер, — кивнувши, сказав Берріс. — Ви правильно розчули, сер.

— Містере Арктор, — мовив той, хто дзвонив, — цей чек банк повертав уже двічі, а симптоми грипу, які ви описуєте...

— Думаю, хтось мені щось підсипав, — сказав, шкірячись, Берріс.

— А я думаю, — мовив чоловік, — що ви один із тих... — він намагався підібрати правильне слово.

— Думайте собі, що хочете, — відказав Берріс, і досі шкірячись.

— Містере Арктор, — гучно дихаючи у слухавку, проказав чоловік, — я піду з цим чеком до окружного прокурора, і доки ми з вами розмовляємо, я хочу дещо сказати вам стосовно того, що я думаю...

— Навались, відключись і прощавай, — мовив Берріс і поклав слухавку.

Пристрій, що підслуховував розмову, автоматично записав цифри номера абонента, одразу ж вирахувавши їх із нечутного сигналу, який виник, щойно спрацювало телефонне обладнання. Фред поглянув на номер, що висвітився на лічильнику, а тоді вимкнув трансляцію з усіх голосканерів, зняв слухавку власного поліцейського телефона і зробив запит даних за номером.

— Майстерня ключів «Енґлсон», вулиця Гарбор, 1343, Анагайм, любчику, — повідомила йому поліцейська операторка.

— Майстерня ключів, — мовив Фред. — Гаразд.

Він записав це й поклав слухавку. Майстерня ключів... двадцять доларів, кругленька сума: це означало, що майстер працював на виїзді й робив дублікат ключа. Оскільки свій ключ «власник» загубив.

Теорія. Зателефонувавши до майстерні ключів «Енґлсон», щоб незаконно зробити собі «дублікат» ключа від будинку або автомобіля, а то й обидва одразу, Берріс назвався Арктором. Сказав Енґлсону, що загубив усю зв’язку ключів... однак майстер, щоб перестрахуватися, попросив у Берріса чек як підтвердження його особи. Берріс повернувся в дім, узяв незаповнену чекову книжку Арктора й виписав майстру чек. Однак за цим чеком було неможливо зняти готівку. Але чому? На рахунку Арктора було цілком достатньо коштів; із чеком на таку дрібну суму не мало бути жодних проблем. Але якби за ним зняли готівку, Арктор дізнався б про це з виписки й зрозумів би, що виписав його не він, а Джим Берріс. Тому Берріс попорпався в Аркторових шухлядах і знайшов — вочевидь, він зробив це ще раніше, — стару чекову книжку наразі неактивного рахунку й скористався нею. Оскільки рахунок був закритий, зняти готівку було неможливо. Отже, тепер Берріс потрапив у халепу.

Але чому Берріс просто не пішов і не заплатив майстру готівкою? Його кредитор уже був розлючений, телефонував, тож зрештою таки поскаржиться окружному прокурору. І тоді Арктор про все дізнається. На Беррісову голову впаде купа лайна. Утім, те, як Берріс розмовляв з уже розлюченим майстром... Він хитрістю викликав у нього ще більшу ворожість, через яку той міг вдатися до чого завгодно. І ще гірше — Беррісовий опис «грипу» був описом героїнової ломки, і будь-хто, кому хоча б щось про це було відомо, негайно здогадався б. А завершив розмову Берріс прямим натяком на те, що він — кінчений наркет і його нічого не обходить. І все це під іменем Боба Арктора.

Таким чином майстер зрозумів, що його боржник — нарколига, котрий виписав йому липовий чек і якому на це насрати, тож він не збирається нічого вирішувати. А наркоман ставиться до цього саме так, бо, вочевидь, настільки навалений, вгашений і обдовбаний від своєї наркоти, що це не має для нього жодного значення. А це вже образа для всієї Америки. Навмисна й огидна.

Насправді остання репліка Берріса була прямою цитатою з давнього ультиматуму Тіма Лірі панівному суспільному ладу і всім цивілам. І це — в окрузі Орандж. У якому повно берчистів та мінітменів. Зі зброєю. Котрі тільки й чекають на подібну нахабну зухвалість від бородатих торчків.

Берріс підставив Боба Арктора під перехресний вогонь. У найкращому випадку на нього очікує арешт за фальшування чека, а в гіршому — доведеться чекати на вибухівку або якийсь інший вид тотальної помсти карателів, тоді як Арктор навіть не здогадуватиметься, що на нього насувається.

«Заради чого?» — роздумував Фред. Він записав у своєму блокноті точний ідентифікаційний код цього відрізка плівки, а також номер запису телефонної розмови. За що Берріс мститься Арктору? Що в біса зробив йому Арктор? «Певно, він добряче його на чомусь нагрів, — думав Фред, — щоб Берріс на таке зважився. Відверта злоба. Прихована, ница й паскудна».

«Цей Берріс, — вирішив він, — ще той довбойоб. Через нього ще когось уб’ють».

Один з агентів у шифрувальних костюмах, що перебували в таємній квартирі, пробудив його з задуми.

— Ти цих чуваків знаєш? — вказав він на вже згаслі монітори перед Фредом. — Ти серед них під прикриттям?

— Угу, — відказав Фред.

— Було б непогано якось повідомити їх про небезпеку отруєння, на яку їх наражає цей клоун у зелених окулярах, що штовхає гриби. Ти можеш попередити їх, не викривши себе?

— Щоразу, як когось із них сильно нудитиме, це може бути викликане грибами, — мовив інший агент зі свого крісла, що оберталося.

— Схоже на стрихнін? — поцікавився Фред.

Раптом його пробрав холод здогадки, згадка про день, коли він побував у Кімберлі Гокінз, день собачого лайна, і те, як йому стало погано в машині, після чого... Йому.

— Скажу Арктору, — мовив він. — Йому можна довіритись. Він ні про що не здогадається. Хоч сам він доволі тямущий.

— Але потворний, — зауважив один з агентів у костюмах. — Це той, що зайшов у двері, сутулячись і страждаючи від похмілля?

— Ой,— відказав Фред і розвернувся до своїх голограм.

«Ох, чорт забирай,— подумав він,— того дня на узбіччі Берріс пригощав нас пігулками, — у його мозку все закрутилося, двічі перевернулося й розпалося навпіл. Він отямився у ванній кімнаті таємної квартири, де полоскав рот, тримаючи в руці паперовий стакан з водою — тут він міг подумати. — Якщо добре замислитись, — подумав він, — то я — Арктор. Я — той чоловік на моніторах, той, кого охуєнно підставив під час телефонної розмови з майстром ключів підозрюваний Берріс, і я — той, хто питав: „Що Арктор зробив Беррісу, що той так за нього взявся?“ Я розхлябався; мій мозок розхлябався. Усе це — не насправді. Дивлячись на того, ким я є, на Фреда, я в це не вірю — це ж Фред там, лише без шифрувального костюма; ось як виглядає Фред без костюма!

І того дня Фред мало не загнувся від шматочків токсичних грибів, — зрозумів він. — Він міг би й не доїхати сюди, на таємну квартиру, щоб переглянути голографічні записи. Але втім, він — тут».

Тепер у Фреда був шанс. Але невеликий.

«Яку ж божевільну роботу вони примусили мене виконувати, чорт забирай! — подумав він. — Але якби я її не робив, то цим займався б хтось інший, і, можливо, вони б усе зрозуміли неправильно. Його б підставили — вони б підставили Арктора. Здали б його за винагороду; підклали б йому наркоту і загребли б. Якщо хтось має спостерігати за цим будинком, — подумав він, — то краще вже це буду я, незважаючи на всі незручності; навіть можливість захищати всіх їх від оскаженілого йобнутого Берріса виправдовує всі зусилля.

А якби який-небудь інший офіцер, спостерігаючи за Беррісом, побачив те, що, імовірно, побачу я, то вони б вирішили, що Арктор є найважливішим наркокур’єром на всьому Заході США, і порекомендували б — Господи! — таємно його ліквідувати. За допомогою незареєстрованих силовиків. Тих, яких ми викликаємо зі Сходу, які пересуваються навшпиньках і озброєні 803-ми „Вінчестерами“ з телескопічними прицілами. Новими інфрачервоними прицілами, синхронізованими з трофічними набоями класу ЕЕ. Ці чуваки взагалі не отримують платню, навіть із автоматів „Доктор Пеппер“; вони лише тягнуть сірники, щоб дізнатися, хто з них стане наступним президентом Сполучених Штатів. Боже мій, — подумав він, — ці виблядки здатні збити навіть літак. І зробити так, щоб це виглядало, наче в один із двигунів ненароком залетіла зграя птахів. Ці їхні трофічні набої — щоб мені біс! — думав він, — навіть залишили б у двигуні рештки пір’я, вони здатні модифікувати їх навіть у такий спосіб.

Жахливо про таке думати, — вирішив він. — Не про Арктора як підозрюваного, а про Арктора як... щось інше. Як про ціль. Я за ним наглядатиму; Фред і далі виконуватиме свою Фредову роботу; так буде набагато краще; я можу редагувати й здебільшого казати: „Зачекаймо, доки він і справді...“ — і так далі», — і, зрозумівши це, він викинув паперовий стаканчик і вийшов із ванної у таємній квартирі.

— Маєш втомлений вигляд, — зауважив один з агентів у шифрувальних костюмах.

— Ну, — відказав Фред, — дорогою до цвинтаря зі мною трапився кумедний випадок.

У нього в голові виникла картина того, як від світла надзвукового променевого проектора сорокадев’ятирічного окружного прокурора хапає серцевий напад якраз перед тим, як той збирався знову відкрити провадження з приводу жахливого політичного вбивства, що набуло розголосу в усій Каліфорнії.

— Ледь сам туди не потрапив, — вголос промовив він.

— Ледь — це ледь, — сказав агент. — Це — не потрапив.

— О, — погодився Арктор. — Ага. Саме так.

— Сідай, — мовив агент у костюмі, — і повертайся до роботи, інакше не буде тобі п’ятниці — лише соціальні виплати.

— Прикиньте, якби вказати цю роботу як одну з професійних навичок у... — почав Фред, але двох інших агентів це не цікавило, і насправді вони його навіть не слухали.

Тож він знову сів у крісло і запалив цигарку. І ще раз увімкнув батарею голограм.

«От що я маю зробити, — подумав він. — Просто зараз повернутися до будинку, доки я про це думаю і доки не відволікся на щось інше, зайти, підійти до Берріса і швиденько його застрелити.

Під час виконання обов’язку.

„Гей, чувак, мені фігово, — скажу я йому, — можеш підігнати мені косяк? Я заплачу тобі за нього один бакс“. І він піджене, а тоді я його заарештую, відтягну до автомобіля, запхаю всередину, виїду на трасу і, гатячи рукояткою пістолета, — виштовхаю його під колеса вантажівки. І скажу, що він вирвався й намагався вистрибнути з машини. Таке постійно трапляється.

Адже якщо я цього не зроблю, то більше ніколи не зможу їсти чи пити в себе вдома, як не зможуть цього робити ані Лакмен, ані Донна, ані Фрек, інакше всі ми загнемося від отруйних грибів, після чого Берріс розповідатиме, як ми всі гуртом ходили в ліс по гриби і як їли їх, а він намагався переконати нас цього не робити, однак ми не послухалися, бо не ходили до коледжу.

Навіть якщо в суді психіатри визнають його цілком божевільним і кінченим і закриють навіки, хтось може померти. Можливо, наприклад, Донна, — подумав він. — Можливо, вона зайде, обдовбана гашем, шукаючи мене і весняні квіти, які я їй обіцяв, а Берріс запропонує їй власноруч приготоване ним спеціальне желе, і десять днів по тому вона корчитиметься в агонії в палаті інтенсивної терапії, де їй вже нічим не зможуть допомогти.

Якщо таке трапиться,— подумав він,— я розчиню його в „Драно“, у ванній з гарячим розчинником „Драно“, розчинятиму, доки від нього не залишаться одні кістки, а тоді надішлю їх поштою його матері або дітям. Хто там в нього є? А якщо нікого нема, то просто викину його кістки бродячим псам. Однак дівчинку це в будь-якому разі не врятує».

«Перепрошую, — подумки звернувся він до двох агентів у шифрувальних костюмах,— де о цій нічній порі можна знайти стофунтову каністру „Драно“?»

«Дістало», — подумав він і ввімкнув голограми, щоб більше не привертати увагу інших працівників таємної квартири.

На Моніторі Два Берріс саме розмовляв з Лакменом, котрий щойно завалився у двері, п’яний як ніч, без сумніву, нализавшись вина «Ріппл».

— У Штатах залежних від алкоголю більше, — казав Берріс Лакмену, котрий намагався відшукати двері своєї спальні, щоб там відключитися, але це йому не вдавалося, — ніж від усіх решти наркотиків. А пошкодження мозку й печінки, спричинені алкоголем, враховуючи домішки...

Лакмен зник, навіть не помітивши Берріса. «Щасти йому», — подумав Фред. Однак така тактика працюватиме недовго. Виблядок усе одно в будинку.

Але Фред також на місці. Проте все, на що він здатен, — це спостерігати за тим, що вже трапилося. «Хіба що, — подумав він, — я переглядатиму плівки в зворотному порядку. Тоді я встигатиму бути попереду Берріса. Я випереджатиму його дії. Якщо він в такому разі взагалі бодай щось чинитиме».

А тоді прокинулася інша частина його мозку й заговорила з ним більш спокійним голосом, немов його друге «я» почало зовсім просто повідомляти йому, як з усім цим впоратися.

— Ось як можна розібратися з чеком для майстра ключів, — сказала вона йому. — Треба поїхати завтра з самого ранку в Гарбор, віддати майстру гроші і забрати чек. Зроби це перед тим, як робиш будь-що інше. Зроби це негайно. Обрубай цей кінець. А коли завершиш із цим, берися за серйозніші речі. Правильно?

«Правильно, — вирішив він. — Таким чином я викреслю зі свого списку цю неприємність. Із цього й почну».

Він швидко прокрутив плівку вперед і не зупиняв її, доки не побачив на лічильниках, що зараз буде нічний епізод, коли всі спали. Аби таким чином виправдати завершення свого робочого дня тут.

Тепер світло було вимкнене, сканери працювали в інфрачервоному режимі. Лакмен лежав у ліжку у своїй кімнаті; Берріс — у своїй; а в його — Арктор, котрий лежав поруч із якоюсь дівкою, обоє спали.

«Подивимось,— подумав Фред.— Дещо є. У наших комп’ютерних файлах вона значиться як наркоманка, залежна від важких наркотиків, яка також торгує тілом і барижить. Справжня невдаха».

— Принаймні тобі не довелося спостерігати, як твій підозрюваний займається сексом, — сказав один з агентів у костюмах, зупинившись у нього за спиною, а тоді рушив далі.

— Яке полегшення, — відказав Фред, стоїчно дивлячись на двох людей, що спали в ліжку; наразі він думав про майстерню ключів і те, що має там зробити. — Завжди ненавидів...

— Цим приємно займатися, — погодився агент у шифрувальному костюмі,— але неприємно спостерігати.

«Арктор спить, — думав Фред. — Зі своєю хвойдою. Що ж, скоро можна буде завершувати; без жодних сумнівів, вони трахатимуться, коли прокинуться, проте це вже їхня справа».

Однак він і далі продовжував дивитися. Зображення сплячого Боба Арктора... «Знову й знову,— думав Фред,— година за годиною». Але раптом він помітив те, що раніше не зауважив. «Це ж Донна Готорн і ніхто інший!» — подумав він. Там, у ліжку, поруч із Арктором.

«Не сходиться, — подумав він і потягнувся, щоб зупинити сканери. Фред відкрутив плівку назад, а тоді знову вперед. — Боб Арктор із дівкою, але не з Донною! Це — наркоманка Конні!» — він не помилився. Двоє осіб лежали поруч, обоє спали.

І раптом, доки Фред на них дивився, грубі риси Конні стали розмитими й пом’якшали, перетворившись на обличчя Донни Готорн.

Він зупинив плівку знову. Посидів приголомшений. «Не розумію,— думав він.— Це... як вони там це називають? Немов срана розмитість! Кіношний трюк. Блядь, що ж це таке? Попереднє редагування перед телепоказом? Режисер вдався до спецефектів?»

Він ще раз відкрутив плівку назад і знову вперед; щойно зауважив зміни в рисах Конні, знову зупинив трансляцію, вивівши стоп-кадр голограми.

Фред збільшив зображення: вимкнув решту кубів; із попередніх восьми сформувався один велетенський куб. Єдиний нічний епізод: нерухомий Боб Арктор у ліжку, нерухома дівчина поруч із ним.

Підвівшись, Фред увійшов всередину голографічного куба, у тривимірну проекцію, і зупинився поруч із ліжком, уважно вдивляючись в обличчя дівчини.

«Щось середнє, — вирішив він. — Усе ще наполовину Конні; уже наполовину Донна. Краще передати це в лабораторію,— подумав він,— тут попрацював якийсь спеціаліст. Мені дісталася сфальшована плівка».

«Але хто?» — не розумів він. Фред вийшов із голографічного куба, згорнув його і відновив вісім маленьких.

Замислившись, сів на місце.

Хтось вклеїв сюди Донну. Наклав її зображення на Конні. Сфабрикував свідчення того, що Арктор спав із Готорн. Навіщо? Хороший технік може зробити таке з аудіо- та відеоплівкою, а тепер,— як бачимо,— і з голограмою також. Це — важко, проте...

«Якби це була врізка, проміжний скан, — думав він, — ми б бачили послідовність сканів, на яких Арктор лежав би з дівчиною, з якою в ліжку він ніколи не був і навряд чи буде, але ось воно — на плівці.

А може, це візуальний обман або збій електроніки, — роздумував він. — Те, що вони називають накладкою. Голографічна накладка: з однієї секції плівки на іншу. Якщо плівка занадто довго перебуває в нерухомому стані і якщо перед цим був записаний надто великий обсяг даних, то вони накладаються на інший сегмент. Боже! — подумав він. — Тут наклалося зображення Донни з попереднього або пізнішого епізоду, можливо, з того, де вона сиділа у вітальні.

Якби ж мені було більше відомо про технічний бік справи, — думав він. — Ліпше розібратися з цим докладніше, перш ніж хапатися за зброю. Схоже на те, як одна радіостанція, блокуючи іншу, накладається на неї...

Перешкода,— вирішив він.— Схоже, випадкова».

Мов привиди на телеекрані. Функціонує, але хибно. Ненадовго спрацював перетворювач сигналу.

Він знову прокрутив плівку. Знову Конні, на зображенні була саме Конні. І раптом... Фред знову побачив як, розмившись, вона перетворилася на Донну, і тепер Боб Арктор, котрий спав поруч, на мить прокинувся й різко сів у ліжку, одразу ж пошукав рукою світло; лампа впала на підлогу й Арктор витріщився на поснулу дівчину, Донну.

Щойно знову з’явилося обличчя Конні, Арктор розслабився і зрештою відкинувся та знову заснув. Однак спав він неспокійно.

«Ну це виключає теорію „технічної несправності“,— подумав Фред, — накладки чи перешкод. Арктор також це помітив. Прокинувся, побачив, повитріщався на неї якийсь час, а тоді здався».

«Господи!» — подумав Фред і повністю вимкнув обладнання.

— Думаю, я вже достатньо надивився, — проголосив він, невпевнено звівшись на ноги. — З мене досить.

— Став свідком скаженого сексу, так? — поцікавився агент у костюмі. — Ще звикнеш до такого.

— До цієї роботи я ніколи не звикну,— відказав Фред. — Про таке не варто й мріяти.