Затьмарення

13

Повернувшись до кабінету 203 поліцейської лабораторії психологічного тестування, Фред байдуже слухав, як обидва психологи пояснювали результати його перевірки.

— У вас спостерігається радше феномен суперництва, ніж порушення. Сядьте.

— Добре, — всівшись, стоїчно відказав Фред.

— Суперництво,— сказав другий психолог,— відбувається між лівою і правою півкулями вашого мозку. У цьому випадку ми маємо справу не з одним хибним чи пошкодженим сигналом, а швидше з двома, які взаємодіють між собою, будучи носіями конфліктної інформації.

— Зазвичай,— пояснив перший психолог,— особа користується лівою півкулею. У ній розташована система «я», відома як еґо, або свідомість. Вона є домінантною, адже саме в лівій півкулі завжди міститься мовленнєвий центр; точніше білатералізація вимагає розташування вербальних здібностей чи то валентності зліва, а просторових здібностей — справа. Ліву півкулю можна порівняти з цифровим комп’ютером; праву — з аналоговим. Таким чином, білатеральна функція — це не зовсім дублювання; обидві системи перцепції сприймають і обробляють інформацію по-різному. Проте у вас жодна півкуля не є домінантною, і вони не доповнюють діяльність одна одної. Одна з них говорить вам одне, а інша — інше.

— Це — так, ніби ваш автомобіль має два індикатори рівня пального,— сказав другий,— і один показує, що ваш бак повний, а інший — що порожній. Обидва не можуть казати правду. Вони конфліктують між собою. Однак у вашому випадку немає того, який працює правильно, і того, який зламався, це... Я ось що маю на увазі. Обидва індикатори мають справу з однаковою кількістю пального: одне пальне, один бак. Тобто вони перевіряють одне й те саме. Ви ж, у кабіні, маєте до баку з пальним опосередкований стосунок завдяки індикатору або у вашому випадку — індикаторам. Фактично бак може цілковито відвалитися, а ви про це й не здогадуватиметесь, доки не спалахне яка-небудь лампочка на панелі приладів або врешті-решт не зупиниться двигун. У жодному разі не повинно бути два індикатори, які показують конфліктну інформацію, оскільки за таких умов ви не отримуєте ніякої інформації про стан речей узагалі. Це не схоже на ситуацію з основним і допоміжним індикаторами, коли допоміжний вмикається, щойно виходить із ладу основний.

— І що це значить? — запитав Фред.

— Впевнений, ви вже знаєте,— відказав психолог, котрий сидів лівіше. — Ви вже відчували це, щоправда, не розуміючи, чому так відбувається і що це таке.

— Півкулі мого мозку конфліктують? — спитав Фред.

— Так.

— Чому?

— Препарат С. Він часто спричиняє такі функціональні відхилення. Саме на це ми й очікували, і це підтвердили тести. Пошкодження виникли в зазвичай домінантній лівій півкулі, права ж намагається компенсувати ці недоліки. Проте подвоєні функції не виконуються ними в злагоді, бо ваше тіло не готове до такого ненормального стану. Цього взагалі не мало статися. Ми називаємо це перехресним сигналом. Він пов’язаний із феноменом розділеного мозку. Ми можемо вдатись до гемісферектомії правої півкулі, але...

— Коли я злізу з Препарату С,— перебив Фред,— це мине?

— Імовірно, — кивнувши, мовив психолог, що сидів ліворуч. — Це — функціональне ушкодження.

— Але, можливо, це — пошкодження органічного типу, — додав інший. — Можливо, це — назавжди. Час покаже, і лише після того, як ви впродовж довгого періоду не вживатимете Препарат С. Узагалі.

— Що? — перепитав Фред. Він не зрозумів відповідь це було «так» чи «ні»? Чи були ці ушкодження незворотні? Що вони сказали?

— Навіть якщо тканина головного мозку пошкоджена,— мовив один із психологів,— наразі проводяться експерименти з видалення невеличких частин кожної півкулі, щоб запобігти процесу гештальт-суперечностей. Вважається, що зрештою це може відновити домінантність лівої півкулі.

— Однак проблема полягає в тому, що в такому разі індивідуум протягом решти свого життя, імовірно, сприйматиме вхідну інформацію органів чуття лише частково. Замість двох сигналів він сприйматиме лише пів сигналу, що, на мою думку, є не меншим ушкодженням.

— Так, проте часткове безконфліктне функціонування краще, ніж його відсутність, оскільки подвоєний перехресний сигнал зводить рівень перцепції до нуля.

— Бачите, Фреде, — сказав один із них, — вам більше не...

— Я більше ніколи не вживатиму Препарат С, — промовив Фред. — До кінця свого життя.

— Скільки ви вживаєте зараз?

— Небагато. — Повагавшись, він додав. — Останнім часом більше. Через стрес на роботі.

— Без жодних сумнівів, вас мають зняти з вашого завдання, — мовив один із психологів. — Зняти вас з усіх завдань. Ви отримали ушкодження, Фреде. І протягом певного часу вони не зникнуть. Принаймні деякий час. Що станеться потім, невідомо нікому. Можливо, ви цілком одужаєте; можливо — ні.

— Як може бути, — розсердився Фред, — що, хоча обидві півкулі мого мозку є домінантними, сприймають вони по-різному? Чому, хоч що б там було у них всередині, воно не може між собою синхронізуватись, як, наприклад, звукове стерео?

Мовчання.

— Я маю на увазі,— зажестикулював він,— коли ліва й права рука торкаються одного об’єкта, однакового об’єкта, вони мали б...

— Ліве й праве, чи принаймні те, що ми маємо на увазі під цими словами, є, скажімо так, дзеркальним відображенням, у якому ліва рука «перетворюється» на праву... — психолог нахилився до Фреда, котрий не підводив очей. — Як би ви означили відмінність правої рукавиці від лівої, щоб людина, якій невідомі такі слова, змогла зрозуміти, про яку саме ви говорите? І не переплутати її з іншою? З її дзеркальним відображенням?

— Ліва рукавиця... — проказав Фред і замовк.

— Це так, наче одна півкуля вашого мозку сприймає світ, немовби відображений у дзеркалі. Немов крізь дзеркало. Розумієте? Так ліве стає правим, з усіма подальшими наслідками. Але які саме наслідки такого бачення перевернутого світу — нам поки що невідомо. З топологічного погляду ліва рукавиця є правою, яку протягнули крізь нескінченність.

— Крізь дзеркало, — мовив Фред.

«Крізь затьмарене дзеркало, — подумав він, — крізь затьмарений сканер. І святий Павло під дзеркалом мав на увазі не скляне дзеркало — тоді ще таке не винайшли,— а власне відображення, яке він бачив у начищеному дні металевого чану». Про це під час своїх теологічних читань йому розповів Лакмен. Не образ, який він побачив крізь телескоп, чи систему лінз, які не перевертають зображення, а своє власне обличчя у відображенні, перевернуте — протягнуте крізь нескінченність. «Як вони мені й кажуть. Не те, що видно крізь скло, а те, що відображене в склі. І це — відображення, яке до тебе повертається: це — ти, це — твоє обличчя, але водночас і не твоє. І в ті давні дні у них не було камер, тож це була єдина можливість людині побачити саму себе: навиворіт.

Я бачив себе навиворіт.

У певному сенсі я почав увесь всесвіт сприймати навиворіт. Іншою половиною свого мозку!»

— Топологія, — сказав один із психологів. — Малозрозуміла наука або математика, як вам завгодно. Це — як із чорними дірами у космосі, як...

— Фред бачить світ навиворіт, — у цю ж мить мовив інший.— Думаю, що і спереду, і ззаду водночас. Нам важко описати, яким він йому видається. Топологія — це розділ математики, що досліджує властивості геометричних та інших тіл, які лишаються незмінними в разі неперервного перетворення одного тіла на інше, будь-якого одного на будь-яке інше. Якщо ж застосувати її до психології...

— І коли таке відбувається з об’єктами, хтозна, на що вони стають схожими? Їх тоді неможливо розрізнити. Це схоже на те, як примітивна людина, котра вперше бачить свою фотографію, не впізнає саму себе. Навіть попри те, що вона багато разів бачила своє відображення в струмках, металевих об’єктах. Через те, що відображення — перевернуте, а її фотографія — ні. Тож вона не сприймає їх як одну й ту саму особу.

— Вона звикла лише до перевернутого зображення і вважає, що виглядає саме так.

— Часто коли людина чує запис власного голосу...

— Це — інше. Це — завдяки резонансу в черепній порожнині...

— Може, це ви, блядь, бачите всесвіт навиворіт, як у дзеркалі,— сказав Фред.— Може, я його бачу правильно.

— Ви бачите його і так, і так.

— Тобто...

— Зазвичай стверджується, що ми бачимо лише «відображення» реальності, — мовив психолог, — Не саму реальність. Але головна помилка не в тому, що відображення нереальне, а в тому, що воно перевернуте. Цікаво. — На його обличчі з’явився дивний вираз. — Рівність. Науковий принцип рівності. Всесвіт і його відображення, чомусь ми вважаємо, що перше є другим... бо нам бракує білатеральної рівності.

— Припустимо, що фотографія може компенсувати брак білатеральної рівності півкуль головного мозку; вона не є об’єктом, але й не є перевернутою, таким чином, з огляду на висловлене вище заперечення, виходить, що фотографії — це взагалі не образи, а істинна форма. Відображення відображеного.

— Але фото також може випадково перевернутись, якщо перевернуто негатив — надруковано іншим боком; зазвичай правильний бік можна визначити лише за наявності напису. Але не з зображення людського обличчя. Після контактного друку можна отримати два зображення однієї людини, одне — перевернуте, інше — ні. Той, хто ніколи не зустрічав цієї людини, не зможе виявити, яке з них — правильне, однак він побачить, що вони — різні і не накладаються одне на одне.

— Отже, Фреде, тепер ви розумієте, наскільки складно сформулювати відмінність між лівою рукавицею і...

«Тоді збудеться писання, — промовив голос. — Поглинута смерть перемогою». Вочевидь, його чув лише Фред. «Адже,— мовив голос далі,— щойно написане повернеться, ти дізнаєшся, що є ілюзією, а що — ні. Плутанині настане кінець, і смерть, останній ворог, Препарат Смерть, поглинута буде не тілом, а навпаки — перемогою. Ось кажу я вам священну таємницю: не всі ми поснемо мертвим сном».

«Таємницю, — подумав Фред, — він має на увазі пояснення. Пояснення таємниці. Священної таємниці. Ми не помремо.

Ми всі зазнаємо змін, і цим він хоче сказати, що ми раптом знову розвернемося. Не встигнемо й оком змигнути!

Тому що,— похмуро подумав Фред, спостерігаючи, як поліцейські психологи записують свої висновки і ставлять на них підписи, — зараз ми, блядь, перевернуті, і думаю, що перевернутий кожен із нас; кожнісінька людина, кожнісінька срана річ, і простір, і навіть час. Але скільки часу потрібно, — подумав він, — коли фотографія вже надрукована, коли є контактний відбиток, коли фотограф виявляє, що негатив перевернуто, скільки часу потрібно на те, щоб це виправити? Перевернути знову, щоб усе стало на свої місця?

Доля секунди.

Тепер я розумію, — подумав він, — що означає цей рядок у Біблії: ніби в дзеркалі, тьмяно. Але моя перцептивна система розйобана як ніколи. Як вони й кажуть. Я розумію, але нічим не можу собі зарадити.

Можливо,— подумав він,— оскільки я бачу одночасно і так, і так, правильно і перевернуто — то я перша людина в історії, що бачить водночас перевернуто й навпаки, тож можу хоча б краєм ока побачити, який вигляд воно матиме, коли все стане на свої місця. Хоча я також завжди бачу й по-іншому. Але що є правильним, а що — ні?

Що перевернуте, а що — ні?

Коли я бачу фотографію, а коли відображення?

І скільки я отримаю лікарняних або ж відшкодування за вихід у відставку чи каліцтво, доки з цього злізу? — питав він себе, вже відчуваючи страх, глибинний жах і всеохопний холод. — Wie kalt ist es in diesem unterirdischen Gewölbe! Das ist natürlich, es ist ja tief[6]. І треба позбутися цього лайна. Я бачив людей, які на це зважилися. Боже правий», — подумав Фред і заплющив очі.

— Мабуть, це прозвучить дещо метафізично, — сказав один із психологів, — але математики стверджують, що, можливо, ми перебуваємо на межі нової космології, яка...

— Нескінченність часу,— збуджено вигукнув інший, — що знаходить вираження у вічності, у вигляді петлі! Закільцьованої, мов плівка касети!

Йому потрібно було згаяти цілу годину, перед тим як повернутися до кабінету Генка, щоб прослухати й вивчити докази Джима Берріса.

Фреда привабило кафе, що було розташоване в тій самій будівлі, тож він рушив туди, пробираючись поміж людей у формі, у шифрувальних костюмах, а також у штанах та краватках.

Тим часом результати психологів, імовірно, принесуть Генку. Вони будуть у нього, коли він повернеться.

«Це дасть мені час подумати, — розмірковував Фред, заходячи до кафе й стаючи в чергу. — Час. Припустимо, — думав він, — що час — круглий. Як Земля. Пливеш собі на захід, плануючи дістатись Індії. Над тобою сміються, але зрештою виявляється, що Індія — попереду, а не позаду. У часі ж, можливо, розп’яття Христа чекає на нас у майбутньому, а ми всі пливемо, вважаючи, що воно лишилося десь позаду, на сході».

Перед ним стояла секретарка. Вузька синя кофтинка, без ліфчика, така коротка спідниця, що її майже не видно. Було приємно її розглядати; Фред не зводив з дівчини погляду, тож урешті-решт вона це помітила й відійшла вбік, тримаючи в руках свою тацю.

«Перше й Друге Пришестя — це одна й та сама подія, — подумав він, — час — закільцьована касетна плівка. Не дивно, що вони були впевнені, що це станеться, що Він повернеться».

Фред задивився на дупу секретарки, але тоді зрозумів, що, вочевидь, вона не помічала, як він на неї дивиться, адже завдяки шифрувальному костюму в нього самого не було видно ані обличчя, ані дупи. «Проте вона відчуває, що я її розглядаю, — вирішив Фред. — Будь-яка дівка з такими ніжками відчуває на собі багато поглядів від усіх чоловіків.

Взагалі-то, — подумав він, — у цьому шифрувальному костюмі я можу вдарити її по голові і трахати, скільки заманеться. Яким чином хтось дізнається, хто це зробив? Як вона зможе мене ідентифікувати?

Які ж злочини можна вчиняти в цих костюмах! — розмірковував він.— А також менші правопорушення, не зовсім злочини, до яких ти ніколи не вдавався; завжди хотів, але ніколи не наважувався».

— Міс, — звернувся Фред до дівчини у вузькій синій кофтинці, — у вас прекрасні ноги. Але, думаю, ви це знаєте, інакше б не носили таку коротку спідницю.

Дівчина зітхнула.

— А, — мовила вона. — О, а я тепер знаю, хто ти.

— Знаєш? — здивувався він.

— Піт Вікем, — сказала дівчина.

— Що? — перепитав Фред.

— Невже не Піт Вікем? Ти ж завжди сідаєш навпроти, чи не так, Піте?

— Чи я той,— запитав він,— хто завжди сідає навпроти й розглядає твої ніжки, мріючи про сама знаєш що?

Секретарка кивнула.

— То в мене є шанс? — запитав Фред.

— Ну, хтозна.

— Можна якось запросити тебе на вечерю?

— Думаю, так.

— Даси мені номер свого телефону? Щоб я тобі подзвонив?

— Дай мені свій, — пробурмотіла дівчина.

— Дам, — відказав Фред, — якщо ти зараз посидиш зі мною. Я буду сендвіч із кавою, а ти — що хочеш.

— Ні, зі мною тут подруга — вона на мене чекає.

— Я можу скласти компанію вам обом.

— Ми хочемо обговорити дещо особисте.

— Добре,— мовив він.

— Ну, тоді побачимося, Піте.

Із тацею, приборами й серветкою секретарка вийшла з черги.

Фред отримав свій сендвіч, знайшов вільний стіл і сів за нього сам; він занурював маленькі шматочки сендвіча в каву і спостерігав за ними.

«Бляха-муха, вони ж заберуть у мене Арктора, — подумав Фред. — Я корчитимусь в абстиненції у „Синаноні“ або в „Нью-Пас“ чи ще десь, а вони призначать спостерігати за ним когось іншого. Якогось вилупка, який взагалі ні хріна про нього не знає — їм доведеться все почати спочатку.

Принаймні вони можуть дозволити мені дослідити докази Берріса, — вирішив він. — Не усувати мене тимчасово, доки не завершимо з цією справою, хай там що Берріс приніс.

Якби я її трахнув, і вона завагітніла б, — подумалося Фреду, — у дітей не було б облич. Лише розмиті плями».

Він здригнувся.

«Я знаю, що мене мусять усунути. Але чому необхідно робити це негайно? Якби мені дозволили завершити ще кілька справ... дослідити Беррісову інформацію, взяти участь у прийнятті рішення. Або навіть просто дозволили посидіти там і побачити, що в нього є. Заради цікавості дізнатися, чим, зрештою, займається Арктор. Чи він із чимось пов’язаний? Чи ні? Вони мусять дозволити мені лишитися, доки ми це не дізнаємося, адже винні мені принаймні стільки.

Якби ж я міг просто послухати і подивитися, нічого не кажучи».

Він все сидів та сидів, і врешті-решт помітив, що дівчина у вузькій синій кофтинці і її подруга, що мала коротке чорняве волосся, підвелися з-за столу й зібралися йти. Її подруга, котра була не надто привабливою, на мить завагалася, а тоді підійшла до Фреда, який згорбився над своєю кавою зі шматочками сендвіча.

— Піт? — звернулася до нього дівчина з короткою зачіскою.

Він поглянув на неї.

— Ем, Піте, — нервово мовила вона. — Це — на секунду. Е-е... Еллен хотіла тобі це сказати, але злякалася. Піте, вона б ще раніше пішла з тобою на побачення, можливо, навіть місяць тому, можливо, ще навіть у березні. Якби...

— Якби що? — поцікавився Фред.

— Ну, вона хотіла, щоб я тобі передала: вона хотіла, аби ти знав, що тобі варто було б користуватися, скажімо, «Скоуп», для свіжого подиху.

— Якби ж я знав, — безрадісно відказав він.

— Добре, Піте,— з полегшенням мовила дівчина й пішла геть. — Побачимося пізніше.

Усміхаючись, вона поспішила до виходу.

«Бляха, бідний Піт, — подумав Фред. — Це вона правду казала? Чи це просто підстава, яку вигадали дві лярви, щоб винести йому мозок, побачивши, що він — тобто я — сидить на самоті? Просто невеличка огидна підстава, щоб... А, чорт з ним!» — вирішив Фред.

«А може, це й правда, — подумав він, витерши рота, зім’явши серветку й важко звівшись на ноги.— Цікаво, чи тхнуло з рота у Святого Павла?» Фред поплентався з кафе, знову сховавши руки до кишень. Спершу до кишень шифрувального костюма, а крізь них — до кишень свого справжнього одягу. Можливо, саме через це останню частину свого життя він просидів у в’язницях. За це його туди й запроторили.

«Завжди їбуть тобі мозок такими штуками ще й у такий час, — подумав він, виходячи з кафе. — Сказала мені таке на додачу до всіх сьогоднішніх проблем. Найбільша з них — ота загальна мудрість віків, яку несли два понтифіки психологічного тестування. Спочатку те, а тепер це. От лайно,— подумав Фред. Тепер він почувався ще гірше, ніж до цього; він ледь пересувався, був ледь спроможний думати; його мозок дзвенів від спантеличення. Спантеличення й відчаю. — У будь-якому разі, — подумав він, — „Скоуп“ нічого не дасть; краще „Лаворіс“. Хіба що, коли ти його випльовуєш, то здається, що спльовуєш кров. Може, „Мікрін“, — міркував Фред. — Цей, мабуть, найкращий.

Якби тут була аптека, — думав він, — я зміг би купити пляшечку засобу й скористатися ним перед тим, як піднятися нагору до Генка. Тоді я, мабуть, почувався б упевненіше. Можливо, у мене були б кращі шанси.

Я згодний скористатися будь-чим,— роздумував Фред, — що може допомогти, чим завгодно. Будь-якою підказкою, як, наприклад, від тієї дівчини, будь-якою порадою. — Він почувався пригніченим і переляканим. — От лайно, — думав Фред, — що ж мені робити?

Якщо мене усунуть взагалі, — подумав він, — тоді я більше нікого з них не побачу, жодного зі своїх друзів, людей, за якими я спостерігав і з якими був знайомий. Я не матиму до них доступу; мене усунуть, можливо, до кінця життя — у будь-якому разі я вже не побачу ані Арктора, ані Лакмена, ані Джеррі Фебіна, ані Чарльза Фрека, а найжахливіше — не побачу більше Донну Готорн. Я більше ніколи не побачу жодного зі своїх друзів, до кінця свого віку. Все скінчилося».

Донна. Він пригадав пісню, яку його прадядько співав багато років тому німецькою. Ich seh’, wie ein Engel im rosigen Duft/Sich tröstend zur Seite mir stellet, що, як пояснював йому прадядько, означало: «Я бачу вдягнену, мов янгол, що стоїть поруч, втішаючи мене», жінку, яку він кохав, яка його (у пісні) врятувала. У пісні, не в реальному житті. Його прадядько помер, і Фред чув від нього ці слова дуже давно. Його прадядько, котрий народився в Німеччині, співав у їхньому будинку або зачитував уголос:

«Навіть якщо мій мозок не вигорів повністю, — зрозумів Фред, — тоді, коли я повернуся до своїх обов’язків, до них призначать когось іншого. Або вони вже помруть чи сидітимуть у в’язниці або у федеральних клініках, або ж їх просто розкидає світом, розкидає, розкидає, розкидає. Вони будуть понівечені й зруйновані, як і я, й нездатні зрозуміти, що нахуй взагалі відбувається. Так чи інакше, цьому настав кінець, у будь-якому разі — для мене. Навіть не знаючи цього, я вже сказав їм „прощавайте“.

Колись мені лишатиметься, — подумав він, — лише передивлятися голографічні плівки, згадуючи».

— Я мушу поїхати до таємної квартири...

Фред озирнувся довкола й замовк. «Я мушу поїхати до таємної квартири й викрасти їх просто зараз,— подумав він. — Доки маю можливість. Пізніше їх можуть знищити або я не матиму доступу. Хуй із відділом, — подумав Фред,— можуть вирахувати мені це з зарплатні. З будь-якого етичного погляду плівки з записами того будинку і людей у ньому належать мені.

І зараз ці плівки — це все, що мені від цього лишилося; це все, що я можу сподіватися зберегти.

Але,— швидко збагнув він,— щоб дивитися плівки, мені також знадобиться вся система голографічної кубопроєкції, яка є у таємній квартирі. Мені доведеться від’єднати її і вивезти звідти частинами. Сканери й вузли запису мені не потрібні; лише обладнання для програвання й особливо система кубопроєкції. Я можу зробити це поступово; я маю ключ. Вони змусять мене його здати, але я можу просто перед тим зробити собі дублікат; там — звичайний замок „Шлаґе“. А тоді можна буде за це взятись!» Подумавши про це, Фред відчув себе краще; у нього був похмурий, натхненний і дещо злий настрій. Він відчував злість до всіх. І задоволення від думки про те, як йому вдасться все виправити.

«З іншого боку, — подумав він, — якщо я викраду сканери, голівки запису та інше, я зможу й далі стежити. Самостійно. Підтримувати спостереження, як робив до цього. Принаймні ще деякий час. Але зрештою все в житті триває лише деякий час — як і це спостереження.

Спостереження, — думав Фред, — важливо підтримувати. І за можливості це маю робити я. Я мушу постійно за ними спостерігати, спостерігати й усе виявляти, навіть якщо нічого не робитиму з тим, що бачитиму; навіть якщо просто сидітиму й мовчки спостерігатиму, будучи невидимим: це — важливо, важливо, щоб я як спостерігач перебував на своєму місці.

Не заради них. Заради самого себе.

Ні, — виправив себе Фред, — заради них також. На той випадок, коли щось трапиться, як, наприклад, тоді, коли Лакмен вдавився. Якщо хтось спостерігатиме,— якщо я спостерігатиму, — я зможу це помітити й допомогти. Викликати допомогу по телефону. Допомогти їм одразу ж і належним чином.

Інакше,— вирішив він,— вони всі можуть померти, й ніхто цього не побачить. Не дізнається, і всім буде на це насрати.

Хтось мусить втручатися в такі жалюгідні життя, як у них. Або хоча б зазначати, як сумно вони приходять і відходять. Зазначати і за можливості записувати, щоб про них потім згадали. У кращі дні, пізніше, коли люди зможуть зрозуміти».

У кабінеті Генка він сів поруч зі своїм керівником, офіцером у формі та інформатором Джимом Беррісом, котрий пітнів і усміхався. На столі перед ними звучала одна з його касет. Поряд із програвачем стояв ще один, який записував копію для відділу.

«...О, привіт. Слухай, я не можу говорити»

«Тоді коли?»

«Я тобі передзвоню»

«Це терміново»

«Добре, що там?»

«Ми збираємося...»

Генк простягнув руку, подаючи сигнал Беррісу зупинити плівку.

— Можете ідентифікувати для нас голоси, містере Берріс? — запитав він.

— Так, — радо зголосився Берріс. — Жіночий голос належить Донні Готорн, чоловічий — Роберту Арктору.

— Гаразд, — кивнувши, сказав Генк, а тоді зиркнув на Фреда. Перед ним лежав медичний звіт, він саме його проглядав. — Умикай свою плівку далі.

«...завтра вночі половину Південної Каліфорнії,— продовжив чоловічий голос, який ідентифікували як голос Роберта Арктора,— з арсеналу авіабази „Ванденберґ“ буде викрадено автоматичну та напівавтоматичну зброю...»

Генк припинив читати й прислухався, киваючи своєю розмитою завдяки шифрувальному костюму головою.

Берріс усміхнувся до себе, а тоді й до всіх присутніх; його пальці гнули скріпки для паперу, які він узяв зі столу, гнули й гнули, що нагадувало в’язання за допомогою металевих дротів, він крутив їх і гнув, пітнів і крутив.

Жіночий голос, ідентифікований як голос Донни Готорн, мовив: «А що з дисасоціативами, які для нас вкрали байкери? Коли ми вивеземо цих покидьків до моря, щоб...»

«Спочатку організації потрібна зброя, — пояснив чоловічий голос.— То буде наступний крок».

«Добре, але тепер я мушу йти; маю клієнта».

Клац. Клац.

Посунувшись на своєму стільці, Берріс мовив:

— Я можу ідентифікувати згадану банду байкерів. Про неї говорять також на іншій...

— Маєте ще подібні матеріали? — перебив Генк.— Щоб краще зрозуміти загальну ситуація? Чи ця плівка — це все?

— У мене набагато більше.

— Але все таке саме.

— Так, усе стосується тієї самої таємної організації та її планів, так. Загалом все про це.

— Хто ці люди? — запитав Генк. — Що це за організація?

— Це — всесвітня...

— Імена. Ви домислюєте.

— Переважно Роберт Арктор та Донна Готорн. У мене тут також є зашифровані нотатки...

Берріс дістав брудний записник, мало не випустив його, намагаючись розгорнути.

— Усі ці матеріали я конфіскую, містере Берріс,— сказав Генк, — плівки і все, що ви маєте. Це тимчасово належить нам. Ми все переглянемо самі.

— Мій почерк і закодований матеріал, який я...

— Ви завжди зможете нам щось пояснити, якщо ми відчуватимемо, що нам потрібні якісь пояснення.

Генк зробив знак офіцеру — не Беррісу — вимкнути касету. Берріс потягнувся за нею. Коп одразу ж зупинив його і відштовхнув. Кліпаючи очима, Берріс озирнувся довкола, із його вуст досі не сходила застигла посмішка.

— Містере Берріс, доки ми вивчатимемо ці матеріали, — сказав Генк, — вас не випускатимуть. Зрозуміло, що це лише формальність, однак, аби завжди мати вас під рукою, вас звинувачено у свідомому наданні органам хибної інформації. Звісно, це лише привід задля вашої ж безпеки, і ми всі це розуміємо, але формально вас у будь-якому разі звинуватять. Справу буде передано на розгляд окружному прокурору, однак вона буде відмічена як така, що потребує відтермінування. Це вас влаштує?

На відповідь він не чекав; замість цього подав знак копу у формі вивести Берріса геть, лишивши докази, всіляке лайно чи хоч що б це було, лежати на столі.

Коп вивів усміхненого Берріса. Генк і Фред зосталися сидіти один навпроти одного за заваленим речами столом. Генк нічого не сказав; він продовжив читати звіт психологів.

Через деякий час він зняв слухавку й зателефонував на внутрішній номер.

— У мене з’явились неперевірені матеріали. Я хочу, щоб ви визначили, які з них фальшиві. Повідомте мене, а тоді я скажу, що робити з ними далі. Тут приблизно фунтів дванадцять; вам знадобиться одна коробка третього розміру. Гаразд, дякую.

Він поклав слухавку.

— Лабораторія електроніки та криптографії, — пояснив Генк Фреду й продовжив читати.

З’явилися двоє добре озброєних працівників лабораторії, вони принесли з собою сталевий контейнер із замком.

— Нам вдалося знайти лише це, — виправдовувався один із них, доки вони дбайливо заповнювали контейнер речами зі столу.

— Хто там унизу?

— Герлі.

— Нехай Герлі неодмінно перегляне це сьогодні й приготує для мене звіт з індекс-фактором фальшивих даних. Обов’язково сьогодні; перекажіть це йому.

Лабораторні працівники закрили металеву коробку й винесли її з кабінету.

Жбурнувши медичний звіт на стіл, Генк відкинувся на стільці і мовив:

— Що ти... Гаразд, що скажеш з приводу Беррісових доказів?

— Це ж у тебе медичний звіт на мене, так? — спитав Фред. Він потягнувся, щоб узяти його, але передумав. — Думаю, те, що він вмикав, той невеличкий шматок, мені він видався справжнім.

— Підробка, — відказав Генк. — Нічого не варта.

— Можливо, ти й маєш рацію, — мовив Фред, — але я не погоджуюся.

— Арсенал у Ванденберзі, про який вони говорять, — це, вочевидь, арсенал Департаменту наукової розвідки.

Генк потягнувся за телефоном.

— Подивимось — із ким це я тоді розмовляв... чувак з Наукової розвідки приносив мені у середу фото... — проказав він сам до себе.

Генк покрутив головою, відвернувся від телефону і подивився на Фреда.

— Я зачекаю. Я можу дочекатися попереднього звіту про фальшування. Фреде?

— Що каже мій медичний...

— Вони кажуть, що ти цілком збожеволів.

Фред (якомога байдужіше) знизав плечима.

— Цілком?

Wie kalt ist es in diesem unterirdischen Gewölbe!

— Можливо, зо дві клітини в мозку ще працюють. Але не більше. Здебільшого там у тебе короткі замикання та фонтани іскор.

Das ist natürlich, es ist ja tief.

— Дві кажеш, — мовив Фред. — Дві зі скількох?

— Не знаю. У мозку багато клітин, як я розумію, їх там — трильйони.

— Можливих з’єднань між ними, — сказав Фред, — більше, ніж зірок у всесвіті.

— Якщо так, то загалом твоя ситуація — не з найкращих. Приблизно дві клітини з, можливо, шістдесяти п’яти трильйонів?

— Швидше з трильйона шістдесяти п’яти трильйонів, — відказав Фред.

— Твої справи гірші, ніж у старої «Філадельфії Атлетікс» під керівництвом Конні Мака. Зазвичай на кінець сезону їхній відсоток...

— Що я отримаю, — запитав Фред, — якщо заявлю, що це трапилося на службі?

— Зможеш сидіти в почекальні й читати безкоштовні «Сетурдей Івнінґ Пост» та «Космополітен».

— Де саме?

— А де б ти хотів?

— Дай-но подумати, — відказав Фред.

— Я скажу тобі, як зробив би сам, — сказав Генк. — Я б не лягав до федеральної клініки; я б купив приблизно шість пляшок хорошого бурбону «І. В. Гарпер» і поїхав би собі на пагорби, до одного з озер біля гір Сан-Бернардіно, і просто перечекав би там наодинці, доки все не мине. Там, де мене ніхто не міг би знайти.

— Але це може ніколи не минути, — зауважив Фред.

— У такому разі ніколи не повертайся. Знаєш кого-небудь, у кого там є хатина?

— Ні, — відповів Фред.

— Машиною керувати можеш?

— Моя... — він запнувся, і його охопила сонливість, хвиля розслабленого й приємного відчуття. Усі просторові відношення у кабінеті зазнали зміни; змінилося навіть його відчуття часу. — Вона в...

Фред позіхнув.

— Ти не пам’ятаєш.

— Пам’ятаю, що вона не їздить.

— Ми можемо організувати, щоб тебе хтось підвіз. Так у будь-якому разі буде безпечніше.

«Підвезти мене куди? — стало цікаво йому. — Куди? Дорогами, стежками, шляхами, пересуваючись автостопом і прориваючись крізь желе, мов кіт на повідку, який хоче лиш знову повернутися до будинку або вирватися на волю».

«Еіп Engel, der Gattin so gleich, der führt mich zur Freiheit in’s himmlische Reich»[7],— подумав він.

— Звісно, — мовив Фред і усміхнувся.

Почуття полегшення. Напнути повідок, спробувати звільнитися, поборотися, а тоді просто влягтися.

— Що ти думаєш про мене тепер? — запитав він. — Тепер, коли виявилося, що я спалив собі мізки, принаймні зараз це — так. Хоча, може, це зі мною й назавжди.

— Думаю, що ти дуже хороша людина, — проказав Генк.

— Дякую, — сказав Фред.

— Прихопи з собою пістолет.

— Що? — перепитав Фред.

— Коли поїдеш до гір Сан-Бернардіно з пляшками «І. В. Гарпер», візьми з собою пістолет.

— Ти маєш на увазі на той випадок, якщо це не мине?

— На будь-який випадок, — відказав Генк. — Коли злізаєш із такої кількості, на якій, за їхніми словами, ти зараз сидиш... Тримай його під рукою.

— Добре.

— Коли повернешся, — сказав Генк, — подзвони мені. Повідом.

— Чорт, у мене тоді не буде костюма.

— Так чи інакше, подзвони. З костюмом чи без.

— Добре, — знову погодився Фред. Було очевидно, що це вже не мало жодного значення. Очевидно, що всьому настав кінець.

— Коли підеш знімати свою наступну зарплату, на рахунку буде інша сума. Цього разу зміна буде суттєвою.

— Мені нарахували за це якийсь бонус, за те, що зі мною трапилося? — запитав Фред.

— Ні. Перечитай карний кодекс. Якщо офіцер за власним бажанням стає наркозалежним і не повідомляє про це, то такий випадок розглядається як злочин, який карається штрафом у розмірі трьох тисяч доларів та/або позбавленням волі на шість місяців. Імовірно, тебе просто оштрафують.

— За власним бажанням? — здивовано перепитав Фред.

— Ніхто не змушував тебе ширитись під дулом пістолета. Ніхто нічого не підкидав тобі в суп. Ти свідомо і за власним бажанням приймав дезорієнтаційний наркотик, що викликає залежність і руйнує мозок.

— Я мусив!

— Ти міг вдавати, ніби вживаєш. Більшості офіцерів це вдається. А з огляду на кількості, які, за словами медиків, ти вживав, тебе мають...

— Ти говориш зі мною, як зі злочинцем. Я — не злочинець.

Узявши ручку і планшет, Генк почав рахувати.

— Скільки ти зараз заробляєш? Я можу порахувати, якщо...

— А можна заплатити штраф пізніше? Можливо, щомісячними платежами впродовж, скажімо, двох років?

— Та годі вже, Фреде, — мовив Генк.

— Добре, — погодився він.

— Скільки за годину?

Фред не зміг пригадати.

— Тоді скільки годин ти пропрацював?

Цього він також не зміг пригадати.

Генк відкинув свій планшет геть.

— Будеш цигарку? — він простягнув Фреду пачку.

— Курити я також кидаю, — відказав Фред. — Кину взагалі будь-що вживати, включно з арахісом та...

Він не зміг пригадати слово. Вони сиділи вдвох, у шифрувальних костюмах, один навпроти одного, обоє мовчали.

— Я це своїм дітям кажу, — мовив Генк.

— У мене — двоє дітей, — сказав Фред. — Двоє дівчаток.

— Не вірю; ти не мав би їх мати.

— Можливо, й не маю.

Фред намагався вирахувати, коли почнеться абстиненція, а тоді спробував пригадати, скільки пігулок Препарату С він сховав у різних місцях. І скільки грошей він матиме, коли отримає зарплатню, на те, щоб розмутитись.

— Може, ти хочеш, щоб я продовжив рахувати, скільки тобі заплатять? — мовив Генк.

— Так, — погодився Фред і рішуче кивнув. — Зроби це.

Сидячи у напруженому очікуванні, він, мов Берріс, барабанив по столу.

— Скільки за годину? — повторив запитання Генк, а тоді потягнувся за телефоном.— Краще подзвоню в бухгалтерію.

Фред не відказав нічого. Опустивши очі, він чекав. «Можливо, Донна зможе мені допомогти, — думав він. — Донна, будь ласка, допоможи мені зараз!»

— Не думаю, що тобі вдасться дістатися гір, — мовив Генк. — Навіть якщо хтось тебе повезе.

— Ні.

— Куди ти хочеш?

— Дозволь мені посидіти й подумати.

— У федеральну клініку?

— Ні.

Деякий час вони просто сиділи.

Фред розмірковував над тим, що означало оте «не мав би».

— Може, тобі поїхати до Донни Готорн? — запропонував Генк.— З усієї інформації, яку я маю від тебе й решти, мені відомо, що ви з нею близькі.

— Так, — кивнув Фред. — Близькі.

Після цього він підвів погляд і запитав:

— Звідки ти знаєш?

— Методом виключення, — відповів Генк. — Мені відомо, ким ти не е, а кількість осіб у твоїй групі далека від нескінченності — насправді група дуже маленька. Ми думали, вони виведуть нас на щабель вище, і, можливо, Берріс нам допоможе. Ми з тобою багато розмовляли. Я ще давно це вирахував. Вирахував, що ти — Арктор.

— Я — хто? — перепитав Фред, витріщившись на шифрувальний костюм навпроти себе, який був Генком. — Я — Боб Арктор?

Він не міг у це повірити. Для нього це прозвучало як нісенітниця. Це жодним чином не поєднувалося з тим, що він говорив чи думав, — це був абсурд.

— Не переймайся, — сказав Генк. — Який у Донни номер?

— Вона, мабуть, на роботі. — Голос Фреда тремтів. — У крамниці парфумів. Номер...

Він не міг заспокоїти свій голос і не міг пригадати номер. «Чорта з два я Арктор, — сказав Фред сам до себе. — Я не Боб Арктор. Але хто я? Може, я...»

— Дістаньте мені робочий номер Донни Готорн,— швидко проказав у слухавку Генк. — Ось, — мовив він, простягнувши телефон Фреду. — Я з’єднаю тебе з нею. Або ні, краще ні. Я попрошу її тебе забрати — скажи де? Ми відвеземо й висадимо тебе там; ти не можеш зустрітися з нею тут. Де тобі зручно? Де ви зазвичай зустрічаєтесь?

— Відвезіть мене до її будинку, — сказав Фред. — Я знаю, як увійти.

— Я скажу їй, що ти там і що тебе ламає. Просто скажу, що я твій знайомий і ти попросив мене їй зателефонувати.

— Чудово, — погодився Фред. — Я це ціную. Дякую, чувак.

Генк кивнув і почав набирати зовнішній номер. Фреду здалося, що кожну наступну цифру Генк набирає дедалі повільніше і що це триватиме вічність, він заплющив очі, дихаючи і думаючи: «Ого. Мене справді накрило».

«Так, справді, — погодився зі своєю думкою Фред. — Вставлений, обдовбаний, кінчений, вгашений і йобнутий. Повністю йобнутий». Йому закортіло засміятися.

— Ми відвеземо тебе до неї... — почав Генк, а тоді заговорив у слухавку: — Гей, Донно, це друг Боба, ти ж його знаєш? Гей, чуєш, йому погано, я тебе не розводжу. Гей, він...

«Я це ціную, — мовили два голоси в голові Фреда в унісон, доки він слухав, як його друг розказував усе Донні. — І не забудь сказати їй, щоб вона щось мені привезла; мене справді кумарить. Вона може щось для мене намутити, чи як? Може, вона мене накурить, як зазвичай?»

Він простягнув руку, щоб доторкнутися до Генка, але не зміг; його рука зависла в порожнечі й опустилась.

— Колись я тобі віддячу,— пообіцяв Фред Генку, коли той поклав слухавку.

— Просто посидь, доки не приготують машину. Я зараз викличу.

Генк знову зателефонував. Цього разу він сказав:

— Автопарк? Мені потрібна машина без розпізнавальних знаків і офіцер у цивільному. Що у вас є?

Усередині шифрувальних костюмів, усередині розмитих плям, кожен із них заплющив очі в очікуванні.

— Можливо, мені доведеться відвезти тебе до лікарні, — мовив Генк. — Тобі дуже погано. Можливо, Джим Берріс тебе отруїв. Насправді ми цікавилися Беррісом, а не тобою; сканування будинку першочергово призначалося для спостереження за ним. Ми сподівалися, що це приведе його сюди... і нам це вдалося.

Генк помовчав.

— Ось чому я добре знаю, що його плівки й решта матеріалів фальшиві. Лабораторія це підтвердить. Однак Берріс замішаний у чомусь серйозному. Серйозному й божевільному, і це пов’язане зі зброєю.

— То хто тоді я? — зненацька голосно викрикнув Фред.

— Ми мусили дістатися до Джима Берріса й підставили його.

— Виблядки, — проказав Фред.

— Ось як ми все облаштували. Берріс, — якщо він і справді той, за кого себе видає,— поступово почав дедалі більше підозрювати, що ти поліцейський агент під прикриттям, котрий збирається його притиснути або використати, щоб піднятися на наступний щабель. Тому він...

Задзвонив телефон.

— Добре, — сказав через деякий час Генк. — Просто посидь тут, Бобе. Бобе, Фреде, яка різниця. Почувайся як удома — ми зловили падлюку, й він ще той... як ти там нас щойно назвав? Ти ж знаєш, що це того варте. Чи не так? Щоб упіймати його! Хоч що б він там робив!

— Звісно, варте, — відказав Фред автоматично, ледве говорячи.

Так вони й сиділи.

Дорогою до «Нью-Пас» Донна з’їхала з шосе в тому місці, де під ними простягнися вогні міста. Але біль уже охопив його; вона це бачила, і часу лишалося небагато. Вона просто хотіла ще трохи побути з ним. Що ж, вона чекала надто довго. По його щоках текли сльози, його нудило, і він почав блювати.

— Посидимо кілька хвилин, — сказала вона, ведучи його крізь кущі та бур’яни піщаним ґрунтом поміж банками з-під пива та іншого сміття. — Я...

— У тебе є люлька з гашишем? — спромігся вимовити він.

— Так, — відповіла вона. Вони мали бути достатньо далеко від дороги, щоб не потрапити на очі поліції. Або принаймні достатньо далеко, щоб мати змогу скинути люльку, якщо їм трапиться офіцер. Вона помітить поліцейський автомобіль, що, аби не злякати їх, зупиниться із вимкненими фарами віддалік, тож офіцер ітиме до них пішки. Часу вистачить.

«На це часу вистачить, — подумала вона. — Достатньо часу, щоб вберегтися від закону. Але для Боба Арктора часу не лишилося. Його час — принаймні якщо рахувати за людськими мірками — уже вичерпався. Тепер він жив за іншим часом. Схожим, скажімо, на час, за яким живе щур: марно бігаючи туди-сюди. Рухаючись метушливо, туди-сюди, туди-сюди. Принаймні він хоча б бачить вогні міста внизу. Хоча, можливо, для нього це вже нічого не означає».

Вони знайшли безпечне місце, Донна дістала загорнутий у фольгу шматочок гашишу й розкурила люльку. Боб Арктор, хоч і перебував поруч, здається, цього не помітив. Він загидився, але вона розуміла, що він нічим не міг цьому зарадити. Насправді, імовірно, він навіть цього не помітив. Під час ломки таке траплялося з ними усіма.

— Ось, — вона нахилилася, щоб накурити його. Але її він також не зауважив. Він лише сидів, склавшись удвоє, його шлунок продовжували хапати спазми, він блював і гидив під себе, тремтячи й божевільно стогнучи, немов щось виспівуючи.

Раптом Донна згадала чувака, із яким була колись знайома і який побачив Бога. Він поводився дуже схоже, стогнав і плакав, хоча й не гидив під себе. Він побачив Бога після кислотного тріпу; експериментував із вітамінами, що розчинялися у воді у величезних дозах. Ортомолекулярна формула, що мала покращити реакцію нейронів мозку, прискорити її і синхронізувати. Хоча з тим чуваком трапилося так, що замість того, аби просто стати розумнішим, він побачив Бога. Це його не на жарт здивувало.

— Гадаю, — мовила вона, — ми ніколи не знаємо, що на нас очікує.

Боб Арктор поруч із нею застогнав і нічого не відказав.

— Ти знав чувака на ім’я Тоні Амстердам?

Жодної відповіді.

Донна затягнулася з люльки гашишем і задивилася на вогні міста перед ними; вона понюхала повітря й прислухалася.

— Побачивши Бога, він приблизно рік почувався надзвичайно добре. А тоді зненацька йому стало дуже погано. Гірше, ніж будь-коли до цього. Адже одного дня до нього дійшло, він почав розуміти, що більше ніколи не побачить Бога; йому доведеться прожити решту свого життя, кілька десятиліть, можливо, й цілих п’ятдесят років, і весь цей час він не бачитиме нічого, окрім того, що бачив завжди. Того, що бачимо ми. Краще б він взагалі не бачив Бога. Одного разу він сказав мені, що справді втрачає розум; його накрило, і він почав лаятися й трощити речі у своїй квартирі. Він розбив навіть своє стерео. Чувак зрозумів, що йому доведеться жити далі і більше він нічого не побачить. Доведеться жити без жодної мети. Бути просто шматком м’яса, який швендяє туди-сюди, їсть, п’є, спить, працює, сере.

— Як і решта.

Це було перше, що вдалося вимовити Бобу Арктору; перед кожним словом йому довелося переборювати себе, щоб не виблювати.

— Саме це я йому й сказала, — промовила Донна. — Я звернула на це його увагу. Ми всі — в одному човні, але решта з нас не божеволіє. І тоді він сказав: «Ти не розумієш, що я бачив. Ти не розумієш».

Боба Арктора схопив спазм і, давлячись, він запитав:

— Він... сказав, на що це було схоже?

— Іскри. Снопи різнокольорових іскор, наче коли щось ламається у твоєму телевізорі. Іскри на стіні, іскри в повітрі. І весь світ перетворився на живу істоту, хоч куди б він поглянув, — усе було живим. І не траплялося нічого непередбачуваного: усе пасувало одне до одного і все відбувалося заради певної мети, аби чогось досягти, — заради якоїсь майбутньої цілі. А тоді він побачив двері. Приблизно тиждень він бачив їх скрізь, — куди б не поглянув,— у себе вдома, надворі, коли виходив до крамниці чи кудись від’їжджав. І вони завжди були одного й того самого розміру, дуже вузькі. Він казав, що це було надзвичайно приємне видовище. Саме таке слово він використав. Він ніколи не намагався пройти крізь них; лише дивився, адже це було надзвичайно приємно. Їхні обриси світилися яскравими червоним та золотистим кольорами, казав він. Немов іскри зібралися у лінії, як у геометрії. А потім він перестав їх бачити й не бачив їх до кінця свого життя, через що врешті-решт і йобнувся.

Через деякий час Боб Арктор запитав:

— А що було з іншого боку?

— Він сказав, що там був інший світ, — відповіла Донна. — Він міг його бачити.

— Він... ніколи не проходив крізь них?

— Саме через це він і розтрощив усе у своїй квартирі; йому ніколи навіть на думку не спадало туди зайти, йому просто подобалися двері, а тоді він припинив їх бачити взагалі, і було вже занадто пізно. Вони відчинилися для нього лише на кілька днів, а тоді зачинилися і зникли назавжди. Він знову й знову закидався LSD і тими вітамінами, що розчинялися у воді, проте більше ніколи їх не побачив; йому не вдалося відшукати потрібну комбінацію.

— Що було з іншого боку? — повторив Боб Арктор.

— Він казав, що там завжди була ніч.

— Ніч!

— Там було місячне світло й вода, постійно одне й те саме. Нічого не рухалося й не змінювалося. Чорна, мов чорнило, вода й пляж, берег острова. Він був переконаний, що то — Греція, стародавня Греція. Він вважав, що ці двері були слабким місцем у часі, і таким чином він бачив минуле. А пізніше, коли він вже більше їх не бачив, то якось їхав трасою, довкола були одні вантажівки — і він просто оскаженів. Казав, що не міг витримати весь цей рух і шум, постійний рух, туди-сюди, увесь цей грюкіт і стукіт. Так чи інакше, він ніяк не міг зрозуміти, навіщо йому показали те, що показали. Чувак справді вірив у те, що це був Бог і двері до іншого світу, але зрештою це лише затуманило йому розум. Він більше не бачив його, і тому ніяк не міг з цим змиритися. Щойно він когось зустрічав, то через деякий час уже починав розповідати про те, як усе втратив.

— Як я, — проказав Боб Арктор.

— На острові була жінка. Не зовсім жінка, швидше статуя. Він стверджував, що то була Афродіта Киренська. Вона стояла, залита місячним світлом, бліда, холодна й вирізьблена з мармуру.

— Треба було йому йти крізь двері, коли мав нагоду.

— У нього її не було, — відказала Донна. — Це була лиш обіцянка. Що щось трапиться. Щось краще, у далекому майбутньому. Можливо, після того як він... — вона запнулась. — Як він помре.

— Він провтикав,— мовив Боб Арктор.— Ти отримуєш лише один шанс і все, — він заплющив очі від болю, і піт полився його обличчям. — Хоча що може знати кінчений кислотник? Що відомо будь-кому з нас? Я не можу говорити. Забудь про це.

Він відвернувся від неї, тремтячи і здригаючись у конвульсіях у темряві.

— Нам зараз показують відеоролики, — сказала Донна. — Вона обхопила Арктора руками й притислась до нього так міцно, як змогла, похитуючи його вперед і назад. — Щоб ми підтримували одне одного.

— Що ти зараз і намагаєшся зробити. Зі мною.

— Ти хороша людина. Тобі просто випали паскудні карти. Однак твоє життя на цьому не скінчилося. Я сильно за тебе переймаюся. Я хотіла б... — вона продовжувала обіймати Арктора мовчки у темряві, що поглинала його зсередини. І перемагала, незважаючи на обійми Донни. — Ти хороша й добра людина, — сказала вона. — Це — нечесно, але так має бути. Спробуй перечекати, доки це мине. Колись, через довгий час, ти знову зможеш бачити світ таким, як і раніше. Це до тебе повернеться.

«Відновиться,— подумала вона.— Того дня, коли людям повернеться все, несправедливо у них забране. Можливо, це станеться через тисячу років, а може, й більше, проте цей день настане, і баланс буде відновлено. Можливо, як і Тоні Амстердам, ти бачив Бога, що зник лише на деякий час; радше ізолювався, — подумала вона, — аніж зник. Можливо, всередині жахливо понівечених і спалених клітин твого мозку, що обвуглюються дедалі більше, навіть зараз, коли я тебе обіймаю, спалах іскор і світла в якійсь замаскованій формі проявить себе й непомітно вказуватиме тобі шлях спогадами про себе впродовж наступних років, жахливих років, які лежать попереду. Якесь не повністю зрозуміле слово, якась крихітна деталь, яку ти побачив, хоч і не зрозумів, яка-небудь частинка зірки серед бруду цього світу, що направлятиме тебе своїм відблиском, доки не настане той день... проте до цього ще так далеко». Самій їй важко було це уявити. Щось змішане з повсякденним, щось з іншого світу, можливо, промайнуло перед Бобом Арктором перед тим, як настав кінець. Тепер їй лишалося лише обіймати його й сподіватися.

Однак коли він знайде його знову, якщо йому пощастить, спрацює механізм розпізнавання образів. Права півкуля зіставить із правильним образом. Навіть на доступному йому підкірковому рівні. І ця жахлива подорож, що стільки йому коштувала, вочевидь, зовсім позбавлена сенсу, урешті-решт завершиться.

У її очах спалахнуло світло. Перед Донною стояв коп із важким кийком і ліхтарем.

— Чи не могли б ви підвестися, будь ласка? — попросив офіцер. — І показати мені свої документи? Спершу ви, міс.

Вона відпустила Арктора, і той сповз боком на землю; він не помітив копа, котрий тихо піднявся до них на пагорб від службового шляху внизу. Діставши з сумки гаманець, Донна відвела офіцера подалі, де їх не міг почути Арктор. Кілька хвилин поліцейський вивчав її документи під притлумленим світлом свого ліхтаря, а тоді сказав:

— Ви працюєте на федералів під прикриттям.

— Говори тихіше, — мовила Донна.

— Перепрошую, — офіцер повернув їй гаманець.

— Та їдь ти вже, блядь, звідси! — відрубала вона.

Офіцер швидко освітив ліхтарем її обличчя, а тоді розвернувся; він зник так само нечутно, як і прийшов.

Коли вона повернулася до Арктора, стало очевидно, що той взагалі не зрозумів, що тут був коп. Тепер він уже майже нічого не сприймав. Він насилу розумів, що вона була поруч, не кажучи вже про когось чи щось інше.

Десь здалеку до Донни луною долинув звук поліцейського автомобіля, що від’їжджав порізаним борознами невидимим службовим шляхом. Коло них крізь суху траву продиралося кілька жуків і, можливо, ящірка. Удалині сяяло вогнями шосе № 91, але до них не долітало жодного звуку; воно було надто далеко.

— Бобе, — тихо покликала вона. — Ти мене чуєш?

Жодної відповіді.

«Усі нервові закінчення запаяні й замкнені, — подумала вона.— Перегоріли й розплавилися. І вже ніхто не зможе змусити їх запрацювати, хоч як би намагався. А вони намагатимуться».

— Ну ж бо,— проказала Донна, смикнувши його, спробувавши звести його на ноги. — Нам треба їхати.

— Я не можу кохатись, — мовив Арктор. — Він зник.

— На нас чекають, — твердо сказала Донна. — Мені треба тебе записати.

— Але що я робитиму, якщо він зник? Вони все одно мене візьмуть?

— Візьмуть, — відказала Донна.

«Потрібна найвища мудрість,— подумала вона,— щоб зрозуміти, коли варто поводитися несправедливо. Як справедливість може стати жертвою того, що є правильним? Як таке може трапитися? Це тому, — думала Донна, — що над цим світом нависло прокляття, і все доводить, що це — так; ось і доказ — просто переді мною. Десь на найглибшому з можливих рівнів розвалився на друзки механізм, конструкція всіх речей, а з того, що лишилося, виникла потреба робити всі ці різноманітні брудні неправильні вчинки, чого від нас вимагає наш наймудріший вибір. Певно, це почалося ще тисячі років тому. Тепер цим просякла природа всіх речей. І, — подумала вона,— кожен із нас. Ми не можемо розвернутися або розтулити рота й сказати щось, щось вирішити, не зробивши цього. Мені навіть нецікаво, як це почалося, коли й чому. Я лише сподіваюся, — подумала Донна, — що коли-небудь це припиниться. Як Тоні Амстердам; я сподіваюся, що одного дня повернуться снопи яскравих кольорових іскор, і цього разу їх побачать усі. Вузькі двері, за якими з іншого боку десь далеко є мир. Статуя, море і те, що нагадує місячне світло. І жодного тобі руху, нічого, що може порушити спокій.

Давно-давно, — думала вона, — до цього прокляття, до того часу, коли все і всі стали такими, як зараз. Була Золота Доба, — думала вона, — коли мудрість і справедливість означали одне й те саме. До того як усе розлетілося на гострі, мов лезо, друзки. На розрізнені шматки, які більше не скласти докупи, хоч як би ми намагалися».

Під нею, у темряві, серед міських вогнів, завила поліцейська сирена. Поліцейський автомобіль почав переслідування. Цей звук нагадував рик оскаженілого звіра, що прагне крові. І знає, що скоро її отримає. Донна здригнулась; нічне повітря ставало прохолодним. Настав час рухатися.

«Золотій Добі — кінець, — подумала вона, — коли темряву сповнюють подібні звуки. Чи породжую такі жадібні звуки я? — запитала вона себе. — Чи я така ж, як вони? Чи лише наближаюся до того, чи вже наблизилася?

Чи вже стала такою?»

Поряд із нею мучилась і стогнала людина, поки Донна допомагала їй підвестися. Вона допомогла їй звестися на ноги й відвела до своєї машини, крок за кроком, допомагаючи їй, допомагаючи рухатися. Внизу раптово затих звук поліцейської сирени; переслідування припинилося. «Вони виконали свою роботу, — притискаючи до себе Боба Арктора, подумала Донна. — Я свою — теж».

Двоє працівників «Нью-Пас», стоячи, роздивлялися істоту, що лежала на підлозі, блюючи, здригаючись і обпаскуджуючись, обхопивши себе руками, обіймаючи власне тіло, немов намагаючись стриматись, неначе борючись із холодом, від якого вона так страшно тремтіла.

— Що це? — запитав один із працівників.

— Людина, — відказала Донна.

— Препарат С?

Вона кивнула.

— Проїв йому мозок. Черговий невдаха.

— Вигравати легко, — сказала вона обом. — Будь-хто здатен виграти.

Нахилившись до Роберта Арктора, вона тихо мовила:

— Бувай.

Коли вона йшла звідти, вони накривали його старою армійською ковдрою. Донна не озиралася.

Сівши в автомобіль, вона одразу ж виїхала на трасу, вклинившись у найщільніший рух. Із коробки з касетами на підлозі вона вийняла альбом Tapestry Керол Кінґ, найулюбленіший з усіх, які мала, і вставила касету в магнітолу; водночас дістала прикріплений на магнітах під панеллю приладів пістолет «Рюґер». На найвищій передачі вона прилаштувалася позаду вантажівки «Кока-Коли» і під пісню Керол Кінґ розрядила обойму «Рюґера» в пляшки, що знаходилися за кілька футів перед її машиною.

Доки Керол Кінґ співала про людей, що сиділи й перетворювалися на ропух, Донна встигла влучити в чотири пляшки, перш ніж в її обоймі закінчилися набої. Скалки пляшок і бризки «Коли» окропили її лобове скло. Вона відчула себе краще.

«Справедливість, чесність і вірність не належать до рис цього світу», — подумала Донна, а тоді — о, Боже! — вона вписалася у свого старого ворога, свого давнього недруга, у вантажівку «Кока-Коли», яка продовжила рух, навіть нічого не помітивши. Від удару її маленький автомобіль занесло; фари згасли, від тертя об крила жахливо заскрипіли шини. Після цього Донна опинилася на аварійній смузі, розвернувшись у протилежному напрямку, із радіатора текла вода, водії пригальмовували, щоб повитріщатися.

— Ну давай, повернися, виїбку, — сказала вона вголос, але вантажівка «Кока-Кола» давно зникла вдалині, імовірно, навіть не отримавши пошкоджень. Хіба що, може, кілька подряпин. Що ж, рано чи пізно це мало трапитися, це була її війна, її боротьба із символом та реальністю, що були понад її силу.

«Тепер вартість моєї страховки зросте, — подумала Донна, вилазячи з машини. — У цьому світі за боротьбу зі злом доводиться розплачуватися бездушним жорстоким баблом».

Біля неї пригальмував «Мустанг» останньої моделі, і водій-чоловік запитав:

— Вас підвезти, міс?

Вона не відповіла. Просто продовжувала йти. Крихітна піша постать, що рухалася назустріч безкінечним вогням.