Затьмарення

5

Необхідно було, щоб Боб Арктор на деякий час забрався з дому, аби в ньому могли належним чином (малося на увазі, не припустившись жодних помилок) встановити «жучки», включно з телефоном, незважаючи на те, що він прослуховувався десь іще. Зазвичай за будинком спостерігали доти, доки не виявляли, що всі мешканці кудись поїхали й не збираються скоро повертатися. Іноді органам доводилося вичікувати кілька днів, а то й тижнів. Врешті-решт, якщо нічого не виходило, для цього влаштовувався привід: мешканців попереджали, що до них на всю другу половину дня має завітати дезінсектор або ще якась неприємна служба, тож вони всі мали покинути будинок і не повертатися, скажімо, до шостої вечора.

Але цього разу підозрюваний Боб Арктор люб’язно полишив будинок, прихопивши з собою двох своїх сусідів, аби поглянути на цефалохромоскоп, який вони могли б використовувати до того часу, поки Берріс не полагодить Аркторовий. Працівники правоохоронних органів бачили, як вони всі втрьох із серйозним і цілеспрямованим виглядом поїхали кудись на Аркторовій машині. Пізніше в зручному місці, яким виявилася телефонна будка на заправці, скориставшись аудіофільтром свого шифрувального костюма, Фред зателефонував і доповів, що решту дня в будинку точно нікого не буде. Він підслухав, що троє чоловіків вирішили поїхати аж у Сан-Дієґо, де був дешевий крадений цефаскоп, який один чувак виставив на продаж приблизно за п’ятдесят баксів. Ціна героїнщика. Така ціна вартувала далекої дороги й витраченого часу.

Так правоохоронні органи отримували нагоду вдатися до невеликого незаконного обшуку приміщення, на додачу до тих обшуків, які проводили їхні агенти під прикриттям у той час, коли ніхто за ними не спостерігав. Вони витягували шухляди, щоб перевірити, що приклеєне до них знизу. Вони розбирали торшери, щоб побачити, чи звідти висиплються сотні пігулок. Вони зазирали в унітази, аби побачити, чи там немає раптом маленьких пакетиків, загорнутих у туалетний папір і схованих таким чином, щоб їх могла автоматично змити вода. Вони відкривали морозилки в холодильниках, щоб перевірити, чи якісь із упаковок заморожених гороху або бобів не містили насправді хитро замасковану заморожену наркоту. Тим часом встановлювалися складні голосканери, й офіцери самі сідали в різних місцях, щоб перевірити, як вони працюють. Те саме й з аудіопристроями. Однак відео було важливішим і забирало набагато більше часу. І, звісно ж, сканери мали бути невидимими. Для того, щоб їх встановити, необхідні були спеціальні навички. Потрібно було випробувати різні місця. Технікам, які це робили, добре платили, адже якщо вони лохануться і потім хтось із мешканців знайде голосканер, усі жителі будинку дізнаються, що до них заходили і тепер вони перебувають під стеженням, а отже, згорнуть свою діяльність. До того ж деякі можуть просто демонтувати всю систему сканерів і продати її.

«Досвід показав, — розмірковував Боб Арктор, їдучи трасою Сан-Дієґо на південь, — що в суді важко довести крадіжку й продаж електронної системи спостереження, нелегально встановленої у чиємусь помешканні. Поліція могла лише схопити їх десь-інде на якомусь іншому правопорушенні. Хай там як, а бариги в аналогічних ситуаціях реагували особливо не задумуючись». Йому пригадався випадок, коли героїновий дилер, щоб підставити одну тьолку, заховав два пакети героїну в ручці її праски, а тоді подзвонив у службу анонімних повідомлень поліції «ПІДКАЗУЄМО». Перш ніж поліція мала змогу вдатися до дій, дівчина знайшла героїн, але замість того, щоб спустити його в унітаз, вона його продала. Приїхала поліція, нічого не знайшла, після цього вони провели аналіз голосу на записі телефонної служби повідомлень і заарештували баригу за надання неправдивої інформації правоохоронним органам. Вийшовши під заставу, він однієї ночі завітав до цієї тьолки й побив її мало не до смерті. Коли його зловили й запитали, за що він вибив їй око, зламав обидві руки й кілька ребер, барига пояснив, що вона знайшла два пакети високоякісного героїну, який належав йому, вигідно їх продала, а з ним не поділилася. «Отака, — підсумував Арктор, — ментальність бариг».

Він висадив Лакмена і Берріса, щоб вони могли зайнятися оборудкою з цефаскопом; таким чином він не лише позбувся їх обох і не давав їм змоги повернутися додому, доки там встановлювали «жучки», а ще й отримав нагоду відвідати одну особу, яку не бачив вже понад місяць. Він рідко сюди заїжджав, а ця тьолка, здавалося, не робила більш нічого, окрім як двічі чи тричі на день ширялася метамфетамінами й торгувала тілом, щоб їх купити. Вона жила зі своїм дилером, який також був її хлопцем. Зазвичай Дена Менчера цілий день не було вдома, що й на краще. Дилер також на чомусь сидів, але на чому саме, Арктор виявити не міг. Вочевидь, багато на чому. У будь-якому разі, хоч що б це було, Ден став схибленим і злим, непередбачуваним і схильним до насильства. Було дивно, що його ще давно не загребла місцева поліція за порушення громадського спокою. Можливо, він від них відкуповувався. Або ж, що імовірніше, вони просто на це не зважали; ці люди жили в закинутому районі поміж пенсіонерів та решти бідняків. У Кромвель-Віллидж до будинків поруч зі звалищем, стоянками та розбитими дорогами поліція зазирала лише з приводу серйозних злочинів.

Здавалося, ніщо так не сприяло злидням, як група будівель із базальтових блоків, які навмисне звели для того, щоб допомогти людям вибратися зі злиднів. Він припаркувався, відшукав потрібні сходи, що смерділи сечею, зійшов ними у темряву, знайшов двері Будівлі 4 з позначкою G. Перед дверима лежала повна каністра розчинника «Драно», Боб автоматично її підняв, думаючи про те, скільки дітей тут бавиться, і на мить згадавши про своїх власних дітей і те, що він упродовж усіх цих років робив для того, щоб їх захистити. Цю каністру Арктор підняв також зі схожих міркувань. Він постукав нею у двері.

Зашурхотів замок — і двері прочинилися, утримувані зсередини ланцюжком; назовні визирнула дівчина, Кімберлі Гокінз.

— Так?

— Привіт, — сказав Арктор. — Це я, Боб.

— Що це там у тебе?

— Каністра «Драно», — відказав він.

— Не жартуй так.

Вона мляво відчинила двері; її голос також звучав мляво. Він помітив, що Кімберлі перебувала в апатії, у глибокій апатії. До того ж у дівчини був синець під оком і розбита губа. А роззирнувшись довкола, Арктор зауважив, що всі вікна крихітного брудного помешкання розбиті. Друзки скла валялися на підлозі поряд із перевернутими попільничками й пляшками з-під «Кока-Коли».

— Ти одна? — запитав він.

— Ага. Ми з Деном побилися, і він кудись звітрився.

Наполовину чікано, низенька й не надто гарна дівчина з хворобливим виглядом метамфетамінного наркомана опустила свій незрячий погляд, і він зауважив, що її голос хрипів, коли вона говорила. Від деяких наркотиків так бувало. А ще таке траплялося під час гострого фарингіту. Вочевидь, помешкання взагалі не прогрівалося, тим паче з вибитими вікнами.

— Він тебе побив.

Арктор поставив каністру «Драно» на високу поличку поверх якихось порнороманів у м’якій палітурці, більшість з яких були застарілими.

— Ну, слава Богу, у нього не було з собою ножа. Того, фірми «Кейс», якого він тепер носить у піхвах на поясі, — Кімберлі всілася в м’яке крісло, з якого стирчали пружини. — Що тобі треба, Бобе? Я в дупі, у повній дупі.

— Хочеш, аби він повернувся?

— Ну... — вона злегка знизала плечима. — Хтозна.

Арктор підійшов до вікна й визирнув назовні. Без сумніву, рано чи пізно Ден Менчер повернеться: дівчина була джерелом його прибутку, і Ден розумів, що їй знадобиться її регулярна доза, щойно у неї все закінчиться.

— Скільки ти ще протримаєшся? — запитав він.

— Ще день.

— Можеш дістати десь-інде?

— Ага, але не так дешево.

— Що у тебе з горлом?

— Застудилась,— відказала вона.— Це через вітер, що продуває.

— Тобі варто...

— Якщо я піду до лікаря, — сказала Кімберлі, — то він зрозуміє, що я сиджу на «меті». Мені не можна до нього.

— Лікарю начхати.

— Звісно, що ні.

Раптом вона прислухалася: деренчання автомобіля, гучне і з перервами.

— Це тачка Дена? Червоний «Форд Торіно» сімдесят дев’ятого?

Арктор визирнув з вікна на засмічену стоянку і побачив, як паркується задрипаний червоний «Торіно», з його подвійної труби валив темний дим, дверцята з боку водія відчинилися.

— Так.

Кімберлі зачинила двері: на два додаткові замки.

— Мабуть, він узяв із собою ніж.

— У тебе є телефон?

— Ні, — відповіла вона.

— Варто мати.

Дівчина знизала плечима.

— Він тебе вб’є, — мовив Арктор.

— Але не зараз. Ти ж тут.

— Пізніше, коли я піду.

Кімберлі знову всілася в крісло й знизала плечима.

Через кілька хвилин вони почули звуки кроків за дверима, а тоді стукіт у двері. Ден закричав, щоб вона відчинила. Кімберлі прокричала йому «ні» і те, що вона не сама.

— Добре, — тонким голосом заволав Ден. — Я поріжу тобі шини.

Він збіг сходами донизу. Через розбите вікно Арктор і Кімберлі побачили, як Ден Менчер, худий, короткострижений, схожий на гея чувак, вимахуючи ножем, наблизився до її машини. Він досі кричав, його слова було чути всім сусідам.

— Я поріжу тобі шини, твої йобані шини! А потім і тебе уб’ю нахуй!

Він нахилився і пробив одну, а тоді іншу шину старого «Доджа» Кімберлі.

Раптом вона підхопилася, кинулася до дверей і почала оскаженіло відчиняти всі замки.

— Я мушу його зупинити! Він поріже мені всі шини! У мене немає страховки!

Арктор зупинив її.

— Там і моя машина також.

Звичайно, він не мав при собі зброї, а у Дена був ніж, і він втратив над собою контроль.

— Шини не...

— Мої шини! — горлаючи, дівчина почала вириватися, щоб відчинити двері.

— Це саме те, чого він від тебе домагається, — мовив Арктор.

— Униз,— задихалася Кімберлі.— Ми можемо викликати поліцію — у них є телефон. Відпусти мене!

З неочікуваною силою вона відштовхнула Боба й відчинила двері.

— Я викличу поліцію. Мої шини! Одна з них нова!

— Я з тобою.

Арктор згріб її за плече, але вона помчала сходами донизу так швидко, що він ледь її наздогнав. Кімберлі вже дісталася сусіднього помешкання й гупала в двері.

— Прошу, відчиніть! — благала вона. — Прошу, мені треба викликати поліцію! Прошу, дозвольте мені викликати поліцію!

Боб став поруч із нею і постукав.

— Нам потрібно скористатися вашим телефоном, — сказав він.— Це — терміново.

Двері відчинив старий чоловік у сірому светрі, зім’ятих широких штанах і краватці.

— Дякую, — мовив Арктор.

Кімберлі проштовхалась усередину, підбігла до телефону й набрала оператора. Арктор став обличчям до дверей, очікуючи, що з’явиться Ден. Однак до нього не долинало жодного звуку, тільки Кімберлі бурмотіла щось оператору: якусь вигадку, щось про сварку через пару чобіт за сім доларів.

— Він сказав, що вони належать йому, оскільки я купила йому їх на Різдво, — бурмотіла вона, — але вони мої, бо я за них заплатила, тоді він почав їх у мене видирати, і я відрізала відкривачкою халяви, а він...

Вона замовкла; тоді кивнула.

— Добре, дякую. Так, я зачекаю.

Старий і Арктор перезирнулися. У сусідній кімнаті стара жінка в сукні з принтом мовчки спостерігала за всім, що відбувалося. Її обличчя заціпеніло від страху.

— Вам, мабуть, непереливки,— мовив Арктор до обох старих.

— Це відбувається постійно, — відказав чоловік. — Їх усю ніч чути, щоночі б’ються, і він щоразу каже, що вб’є її.

— Нам треба було повернутися до Денвера,— мовила стара. — Я ж казала тобі, що нам слід повернутися.

— Ці жахливі бійки, — сказав старий. — І речі б’ють, і галас зчиняють.

Переляканим поглядом він дивився на Арктора, благаючи чи то про допомогу, чи то про розуміння.

— Знову й знову, без упину, і, що найгірше — розумієте, щоразу...

— Так, розкажи йому, — перебила стара.

— Що найгірше, — продовжив чоловік голосом, в якому вчувалася гідність, — щоразу, як виходиш надвір у крамницю або щоб надіслати лист, вступаєш у... розумієте, у те, що лишають собаки.

— Собаки, — обурено мовила стара.

Приїхав автомобіль місцевої поліції. Арктор виступив у ролі свідка, не сказавши, що він працює на правоохоронні органи. Коп записав його свідчення й спробував отримати їх також від Кімберлі як від постраждалої сторони, однак те, що вона говорила, не мало жодного сенсу: вона знову й знову розводилася про пару чобіт, про те, чому вона їх забрала і скільки всього вони для неї означали. Сидячи з планшетом і листком паперу, коп кинув на Аркгора холодний погляд. Що саме означав цей погляд, Боб не зрозумів, утім, він йому не сподобався. Зрештою поліцейський порадив Кімберлі подзвонити й викликати їх, якщо підозрюваний повернеться та знову спричинятиме проблеми.

— Ви записали про порізані шини? — запитав Арктор копа, коли той вже зібрався йти. — Ви оглянули її автомобіль на стоянці, записали, скільки порізано шин, скільки було зроблено колотих порізів? Із шин ще й досі повітря виходить.

Поліцейський окинув його тим самим поглядом і забрався, не мовивши й слова.

— Тобі краще тут не лишатися, — сказав Арктор. — Він мав би порадити тобі залишити помешкання. Мав би запитати, чи в тебе є якесь інше місце, де ти могла б тимчасово зупинитися.

Кімберлі сиділа на своєму засмальцьованому дивані посеред заваленої різноманітним непотребом вітальні. Тепер, коли вона припинила марні спроби пояснити ситуацію поліцейському, її погляд знову потьмянів. Вона знизала плечима.

— Я можу тебе відвезти,— мовив Арктор.— Чи є в тебе друг, у якого...

— Вали нахуй звідси! — різко та зі злістю проказала Кімберлі голосом, дуже схожим на голос Дена Менчера, тільки більш хриплим.— Вали нахуй звідси, Боб Арктор — забирайся, чорт, забирайся до біса! Ти звалиш коли-небудь чи ні?

Вона пронизливо закричала, а тоді розпачливо замовкла.

Він подався геть і повільно, крок за кроком, спустився сходами. Коли Боб зійшов донизу, щось грюкнуло й скотилося услід за ним — це була каністра «Драно». Він почув, як вона замок за замком зачиняє двері. «Нікудишні замки, — подумав Арктор. — Усе тут нікудишнє. Офіцер радить подзвонити, якщо підозрюваний повернеться. Як вона це зробить, не вийшовши з квартири? А якщо вийде, то її підріже Ден Менчер, як він зробив це з тими шинами. — Він згадав, як жалілися старі внизу. — І, напевно, вона спершу вийде, а вже тоді впаде мертвою в собаче лайно». Йому закортіло істерично розсміятися через систему цінностей, з якою живуть ці старі; мало того, що поверхом вище кінчений псих щоночі б’є, погрожує вбити і, вочевидь, невдовзі вб’є молоду наркоманку, яка торгує тілом і, без жодних сумнівів, хворіє на гострий фарингіт, якщо не ще на щось, але й на додачу до цього...

Везучи Лакмена й Берріса назад на північ, Арктор голосно засміявся.

— Собаче лайно, — сказав він. — Собаче лайно.

«А собаче лайно — це смішно, — подумав Боб. — Якщо тільки ти здатен це збагнути. Смішне собаче лайно».

— Краще змінити ряд і об’їхати вантажівку «Сейфвей», — мовив Лакмен. — Цей недоумок ледве повзе.

Арктор перейшов на ряд ліворуч і набрав швидкість. Але коли він зняв ногу з педалі, та несподівано впала на підлогу, і в ту ж мить двигун люто заревів, а машина з шаленою, дикою швидкістю рвонула вперед.

— Повільніше! — одночасно скрикнули Лакмен і Берріс.

На той час автомобіль уже розігнався майже до сотні миль за годину; попереду вигулькнув фургон «Фольксваґен». Педаль газу не працювала: вона не поверталася на місце і ніяк не реагувала. Лакмен, котрий сидів поруч, і Берріс, що був позаду, разом інстинктивно виставили руки вперед. Арктор викрутив кермо і проскочив повз фургон зліва, де ще лишалося трохи вільного місця, яке не встиг зайняти «Корвет», що рухався з великою швидкістю. «Корвет» засигналив, і до них долинув скрегіт гальм. Тепер Лакмен і Берріс почали кричати; раптом Ерні потягнувся й вимкнув запалення; у цей же час Арктор перейшов на нейтральну передачу. Машина уповільнила хід, він затиснув гальма, звернув на ряд праворуч, а тоді із заглушеним двигуном з’їхав на нейтралці на аварійну смугу й поступово зумів зупинитися.

«Корвет», що вже давно їх оминув, досі обурено сигналив. А тепер їх наздогнала велетенська вантажівка «Сейфвей» і також на мить оглушила своїм клаксоном.

— Що в біса трапилося? — запитав Берріс.

— Зворотна пружина, — відказав Арктор, чиї руки, голос і решта тіла несамовито тремтіли, — на дросельному клапані, на газу. Застрягла, мабуть, або зламалась.

Він вказав униз. Усі поглянули на педаль, яка й досі лежала на підлозі. Двигун набрав максимальні оберти, що у цьому автомобілі були доволі значними. Він не помітив, яку швидкість вони встигли набрати, але, вочевидь, це було не менше сотні миль за годину. А ще Боб зауважив, що, хоч він і тиснув рефлекторно на гальма, автомобіль лише трохи сповільнився.

Усі троє мовчки вийшли на аварійну смугу й підняли капот. З масляних клапанів і з-під двигуна здіймався білий дим. Мало не окріп шипів у розширювальному бачку радіатора.

Лакмен нахилився над гарячим двигуном і вказав.

— Це — не пружина, — промовив він. — Це трос, що сполучає педаль газу з карбюратором. Бачиш ось тут? Він порвався.

Довгий стрижень безцільно розпростерся вздовж блока, звисаючи безсило й безпорадно, у той час як його кільце і досі було закріплене на належному місці.

— Тому педаль і не повернулася, коли ти зняв з неї ногу. Проте...

Деякий час він, наморщившись, розглядав карбюратор.

— На карбюраторі є запобіжник, — проказав Берріс, усміхаючись так, що було видно його штучні на вигляд зуби. — Коли трос рветься, ця система...

— А чому він порвався? — перебив його Арктор. — Хіба це кільце кріплення не має утримувати муфту на місці?

Він провів рукою вздовж стрижня.

— Як він міг просто так відвалитися?

Наче й не чуючи його, Берріс продовжив:

— Якщо з якоїсь причини трос рветься, двигун має перейти на неробочий хід. Задля безпеки. Однак натомість він максимально збільшив оберти.

Берріс нахилився, щоб краще роздивитися карбюратор.

— Цей гвинт повністю викручений, — мовив він. — Гвинт неробочого ходу. Тому коли трос порвався, запобіжник рушив у протилежному напрямку, догори, а не вниз.

— Як таке могло трапитися? — голосно запитав Лакмен. — Хіба він міг сам отак випадково викрутитися?

Не відповівши, Берріс дістав свого складаного ножа, висунув маленьке лезо й почав повільно закручувати гвинт неробочого ходу назад. Він порахував уголос. Двадцять обертів, щоб закрутити.

— Аби послабити кільце кріплення та муфту, що утримує стрижні акселератора,— сказав він,— знадобиться спеціальний інструмент. Насправді, навіть кілька. Думаю, мені потрібно буде пів години, щоб усе полагодити. Інструменти в мене в коробці.

— Твоя коробка вдома, — відказав Лакмен.

— Так,— кивнув Берріс.— Тому нам необхідно дістатися до заправки й або позичити в них інструменти, або викликати сюди евакуатор. Пропоную викликати їх сюди, щоб вони все оглянули, перед тим як поїдемо далі.

— Гей, чувак, — гучно звернувся до нього Лакмен, — це трапилося випадково чи хтось вчинив це навмисне? Як із цефаскопом?

Берріс задумався, усе ще посміхаючись своєю підступною сумною посмішкою.

— Точно сказати не можу. Зазвичай виведення з ладу автомобіля, зловмисне пошкодження з метою спричинити аварію... — він поглянув на Арктора, за зеленими окулярами його очей не було видно. — Ми ледь не розбилися. Якби той «Корвет» їхав хоч трішки швидше... Там майже не було де проскочити. Варто було вимкнути запалення, щойно ти зрозумів, що сталося.

— Я зняв його з передачі, — відказав Арктор, — коли зрозумів. Я лише секунду не міг второпати, що відбувається.

«Якби це трапилося з гальмами,— подумав він,— якби провалилася педаль гальмування, я б зреагував швидше, краще знаючи, що робити. Але це було так незвично».

— Хтось зробив це навмисне, — голосно проказав Лакмен.

Він люто прокрутився довкола своєї осі, вимахуючи кулаками.

— ЙОБАНИЙ В РОТ! Ми майже його купили! А вони нас мало нахуй не вбили!

Стоячи біля проїжджої частини траси, якою щільним потоком пролітали автомобілі, Берріс дістав маленьку рогову табакерку з пігулками «смерті» і ковтнув кілька штук. Він передав табакерку Лакмену, котрий також узяв декілька пігулок і передав її Арктору.

— Може, саме від цього нас, бляха, так і криє, — роздратовано відмовившись, сказав Арктор.— Це затуманює нам мізки.

— Наркота не може розфігачити трос газу й запобіжник на карбюраторі, — зауважив Берріс, усе ще простягаючи табакерку Арктору. — Краще закинься хоча б трьома — вони найвищої якості, але м’які. Трохи розбодяжені з «метом».

— Прибери цю срану табакерку,— відказав Боб. Він відчув, як у нього в голові гучно заспівали якісь голоси: жахлива музика, немов уся реальність довкола скисла. Усе: швидкі автомобілі, що мчали повз них, двоє чоловіків, його власна машина з піднятим капотом, сморід смогу, яскраве гаряче світло полудня — усе згіркло, неначе його світ почав розкладатися зсередини швидше, аніж усе інше. Утім, завдяки цьому те, що його оточувало, не здавалося небезпечним, воно не лякало, лише виглядало так, наче все гниє і смердить, усе, що можна було побачити, почути та відчути нюхом. Від цього Арктора почало нудити, він заплющив очі й затремтів.

— Що ти там нюхаєш? — запитав Лакмен. — Чувак, ти про щось здогадався? Якийсь запах від двигуна, що...

— Собаче лайно, — промовив Арктор.

Він відчував, як ним тхнуло від двигуна. Нахилившись, він принюхався — запах став відчутнішим і сильнішим. «Дивно,— подумав Боб,— шизанутись, бляха, як дивно».

— Ви відчуваєте запах собачого лайна? — запитав він у Берріса й Лакмена.

— Ні,— відказав Лакмен, пильно поглянувши на нього.

— У цій наркоті були якісь психоделіки? — поцікавився він у Берріса.

Усміхаючись, той заперечно похитав головою.

Нахилившись над гарячим двигуном, Арктор відчув сморід собачого лайна. Проте у глибині душі він розумів, що це ілюзія; запаху не було. Але попри це, він його відчував. І тепер ще й побачив на двигуні плями, зокрема довкола свічок, темно-коричневі плями якоїсь бридкої речовини. «Масло, — подумав він. — Масло потекло, вихлюпалося масло. Мабуть, протікає сальник». Однак він відчув потребу простягнути руку й доторкнутися, щоб пересвідчитися, що не помиляється. Він намацав пальцями липкі коричневі плями й одразу прибрав руку. Це було собаче лайно. Ним був вимащений увесь двигун і всі кабелі. Тоді він помітив його ще й на теплозахисному кожусі. Поглянувши вгору, Арктор побачив його також на звуконепроникному покритті капоту. Цей сморід був понад його силу. Здригнувшись, Боб заплющив очі.

— Гей, чувак, — різко мовив Лакмен, поклавши руку Бобу на плече. — Тебе криє, так?

— Безкоштовні квитки в кіно,— сказав Берріс і засміявся.

— Краще сядь,— порадив Лакмен; він відвів Арктора до водійського сидіння і посадив його. — Чувак, тебе справді взяло. Просто посидь тут. Не переймайся. Ніхто не загинув, і тепер ми вже знаємо про небезпеку.

Він зачинив дверцята з боку Арктора.

— З нами все гаразд, шариш?

— Не бажаєш кавалок собачого лайна, Бобе? Пожувати? — проказав Берріс, з’явившись перед вікном.

Розплющивши очі й заціпенівши від жаху, Арктор вирячився на нього. Сховані за зеленим склом окулярів Беррісові очі не виражали нічого, у них не було ані найменшого натяку. «Він справді це сказав? — подумав Боб. — Чи це тільки в мене в голові?»

— Що, Джиме? — перепитав він.

Берріс засміявся. Він реготав і реготав.

— Відчепись від нього, чувак, — мовив Лакмен, ляснувши Берріса по спині. — Від’їбись, Беррісе!

— Що він щойно сказав? — запитав Арктор у Лакмена. — Що саме він щойно мені сказав, чорт забирай?

— Не знаю, — відповів Лакмен. — Я половини з того, що він каже людям, не розумію.

Берріс і досі посміхався, проте замовк.

— Довбаний Берріс,— сказав Арктор.— Я знаю, це ти зробив — спершу розфігачив цефаскоп, а тепер ще й машину. Це ти, блядь, зробив, ти, кінчений психований виродок.

Він ледь чув свій голос, але поки він кричав це Беррісу, жахливий сморід собачого лайна ще більше посилився. Арктор полишив спроби говорити й просто сидів за кермом, яке тепер нічим не могло зарадити, і намагався не виблювати. «Дякувати Богу, втрутився Лакмен, — подумав він. — Інакше сьогодні б для мене все й закінчилося. Для мене б усе нахуй закінчилося, помер би на руках у цього кінченого, блядь, збоченого покидька, цього виродка, що живе зі мною в одному будинку».

— Не переймайся, Бобе, — крізь хвилі нудоти прорвався до нього голос Лакмена.

— Я знаю, що це він, — сказав Арктор.

— Та якого біса? — здавалося, вимовив або намагався вимовити Лакмен. — Він би також здох. Навіщо йому це, чувак? Навіщо?

Сморід Берріса, який і досі посміхався, був понад його силу, тож Арктора знудило на панель приладів власного авто. Задзвеніли тисяча тоненьких голосів, на нього нахлинуло їхнє сяйво, і врешті-решт сморід потроху зник. Тисяча тоненьких голосів наспівували щось невиразне; Боб їх не розумів, однак принаймні тепер до нього повернувся зір, і сморід почав відступати. Він здригнувся й поліз у кишеню за носовичком.

— Що було в тих пігулках, які ти нам дав? — запитав Лакмен у Берріса, із вуст якого не сходила посмішка.

— Чорт, я ж теж закинувся, — відказав той, — як і ти. І нас не накрило. Тож справа не в наркоті. Та й надто швидко. Як це могла бути наркота? Шлунок не здатний всмоктати...

— Ти мене отруїв, — оскаженіло проказав Арктор.

До нього майже цілком повернулася ясність зору, думки також стали ясними, лишився лише страх. Тепер Боба охопив страх, замість божевілля з’явилася раціональна реакція. Страх того, що ледь не трапилося, того, що це означало, страх, страх, страшенний страх перед Беррісом, який посміхався, перед його йобаною табакеркою і його поясненнями, і його моторошною мовою, і манерами, і поведінкою, і звичками, і тим, коли він кудись іде, і тим, коли звідкись повертається. І перед його анонімним дзвінком у поліцію з приводу Роберта Арктора, перед його допотопним аудіофільтром, щоб приховати голос, який досить непогано спрацював. Окрім того, що це міг бути тільки Берріс.

«Цей виблядок серйозно за мене взявся», — подумав Боб Арктор.

— Мені ще ніколи не доводилося бачити, щоб когось так швидко взяло,— сказав Берріс,— проте...

— Тобі вже краще, Бобе? — запитав Лакмен. — Блювоту ми приберемо, жодних проблем. Краще пересядь на заднє сидіння.

Разом із Беррісом вони відчинили дверцята; Арктор невпевнено вибрався назовні, і досі відчуваючи запаморочення.

— Ти точно нічого йому не підсипав? — запитав Лакмен.

У заперечному жесті Берріс підняв руки догори.