Затьмарення

11

Наступного ранку, скориставшись послугами таксі «Єллоу Кеб», оскільки тепер не лише його цефаскоп, а й автомобіль був розібраний для ремонту, він з’явився перед дверима майстерні ключів «Енґлсон» із сорока баксами в кишені й тривогою в серці.

Майстерня була, за старим звичаєм, побудована з дерева, проте мала більш сучасного вигляду вивіску та багато маленьких мідних прикрас у подібних до замкових щілин вікнах: старомодні оздоблені поштові скриньки, психоделічні навісні замки у формі людських голів, величезні несправжні чорні залізні ключі. Він зайшов у напівтемне приміщення. «Схоже на лігво торчка», — подумав Арктор, оцінивши таку іронію.

За прилавком, на якому стояли два здоровенні станки для виготовлення ключів, а за ними на гачках висіли тисячі заготівок, його привітала похилого віку жінка.

— Так, сер? Доброго ранку.

— Я прийшов, — сказав Арктор, — ...

— ...щоб оплатити рахунок, чек, за яким банк відмовився видати гроші. Здається, там усього двадцять доларів.

— Ох.

Жінка з люб’язним виглядом узяла металеву коробку, пошукала до неї ключ, а тоді виявила, що та незамкнена. Вона відкрила її і одразу ж знайшла потрібний чек з прищепленою до нього запискою.

— Містер Арктор?

— Так, — відказав він, уже тримаючи гроші напоготові.

— Так, двадцять доларів.

Відокремивши записку від чеку, вона почала старанно вписувати в неї те, що він з’явився й повернув гроші за замовлення.

— Мені шкода, що так сталося, — сказав Арктор, — але я помилково виписав чек на закритий рахунок, замість активного.

— Ем-м, — пишучи, усміхнулась стара.

— Я також, — мовив він, — був би вдячний, якби ви повідомили про це вашому чоловікові, котрий дзвонив мені кілька днів тому...

— Взагалі-то,— відказала жінка,— це був мій брат Карл.

Вона зиркнула через плече.

— Якщо з вами розмовляв Карл... — усміхаючись, зажестикулювала стара. — Іноді він занадто нервується з приводу чеків. Перепрошую, якщо він говорив... ну, ви розумієте.

— Скажіть йому,— попросив Арктор, пригадавши розмову,— що коли він дзвонив, я й сам був роздратований, тож також прошу за це вибачення.

— Здається, він щось про це казав, так.

Вона простягнула йому чек; він дав їй двадцять доларів.

— Потрібно сплатити щось додатково? — поцікавився Арктор.

— Ні.

— Я був роздратований, — пояснив він, одним оком зиркнувши на чек і запхавши його до кишені,— через те, що якраз тоді несподівано помер мій друг.

— О Боже, — проказала стара.

— Він вдавився шматком м’яса, був у своїй кімнаті сам. Ніхто його не почув,— затримавшись, мовив Арктор.

— Знаєте, містере Арктор, через це вмирає набагато більше людей, ніж ми собі уявляємо. Я читала, що коли обідаєте з товаришем, і він або вона на деякий час припиняє говорити та просто сидить нерухомо, варто нахилитися й спитати, чи можуть вони говорити. Адже цілком можливо, що ні; вони можуть задихатися, а ви цього не знатимете.

— Так, — погодився Арктор. — Дякую. Це — правда. І дякую за допомогу з чеком.

— Мені шкода, що таке трапилося з вашим другом, — сказала жінка.

— Так, — промовив він. — Це був мій найкращий друг.

— Який жах! — сказала стара. — Скільки йому було років, містере Арктор?

— Трохи за тридцять, — відповів Арктор, і це була правда: Лакмену було тридцять два.

— Ой, як жахливо! Я скажу Карпу. І дякую, що приїхали аж сюди.

— Дякую вам, — сказав Арктор. — І передайте від мене подяку містеру Енґлсону. Дуже дякую вам обом.

Він вийшов з майстерні і знову опинився на теплому ранковому тротуарі, кліпаючи очима від яскравого світла й забрудненого повітря.

Арктор викликав таксі і дорогою додому хвалив себе за те, як вправно, навіть без лайки, виплутався з Беррісових тенет. «Могло бути й набагато гірше, — подумав він. — Чек був і досі в них. І мені не довелося мати справу з цим чуваком особисто».

Він дістав чек, щоб подивитися, наскільки Беррісу вдалося підробити його почерк. Так, це був чек на закритий рахунок; він одразу ж упізнав його колір — цей рахунок був повністю закритий і банк навіть проштампував на чеку «РАХУНОК ЗАКРИТО». Не дивно, що майстер оскаженів. Аж раптом, розглядаючи чек, Арктор побачив, що на ньому був його власний почерк.

Це зовсім не було схоже на почерк Берріса. Ідеальна підробка. Він би ніколи не зрозумів, що це писав не він, якби не пам’ятав, що цього не робив.

«Боже мій, — думав він, — і скількома такими Берріс наразі розплатився? Можливо, він вже витратив половину моїх грошей».

«Берріс, — подумав він, — геній. З іншого боку, це, вочевидь, штрихова репродукція, або в будь-якому разі це зроблено за допомогою якогось механізму. Однак я ніколи не виписував чек майстерні ключів „Енґлсон“, тоді як можна було зробити репродукцію? Це — унікальний чек. Я передам його графологам із відділу, — вирішив він, — нехай визначать, як це було зроблено. Хоча, можливо, це було лише тренування, тренування і ще раз тренування.

А з приводу цієї дурні з грибами, — розмірковував Арктор, — я просто підійду і скажу йому, що чув від людей, ніби він намагається спихнути їм гриби. І скажу, щоб зав’язав із цим. Скажу, що почув це від людей, які непокояться, що й не дивно.

Проте, — подумав він, — ці речі — лише перші-ліпші вказівки на те, що спланував Берріс, те, що йому вдалося помітити під час першого перегляду плівки. Це лише окремі зразки того, з чим я матиму справу. Одному Богу відомо, що ще він накоїв: у нього ж купа часу, щоб бити байдики, читати довідники й вигадувати сюжети, інтриги, змови і так далі... Можливо,— обірвав він власну думку, — мені краще негайно перевірити, чи не прослуховує він мій телефон. У Берріса ж ціла коробка різноманітного електронного начиння, і навіть, наприклад, „Соні“ виробляє і продає індукційні котушки, які можна використовувати як пристрій для прослуховування. Телефон, імовірно, усе ж прослуховується. І, вочевидь, уже доволі давно.

Тобто, — подумав Арктор, — на додачу до того „жучка“, який за необхідності був встановлений туди нещодавно».

Автомобіль погойдувався під час їзди, він знову глянув на чек і несподівано подумав: «А що як я виписав його власноруч? Що як його виписав Арктор? Гадаю, це зробив я, — вирішив він, — думаю, об’їбашений Арктор сам виписав цей чек, писав дуже швидко — літери нахилені — оскільки чомусь поспішав; він швидко це нашкрябав, виписав не на тому бланку, а потім про все забув, забув про цей випадок взагалі.

Забув, — подумав він, — і коли Арктор...

...вислизнув із величезної наркоманської туси в Санта-Ані, де він познайомився з тією маленькою білявкою з дивними зубами, довгим світлим волоссям і великою дупою, яка, проте, була такою енергійною і приязною... йому не вдавалося завести свою тачку; він був під зав’язку обдовбаний. Авто ніяк не заводилось — тієї ночі там було стільки захавано, вколото і знюхано, що вони займалися цим майже до самого ранку. Стільки Препарату С, ще й найвищої якості, Primo. Дуже-дуже Primo. Його товару».

— Зупиніться біля заправки «Шелл». Я вийду там, — сказав Арктор, нахилившись до водія.

Він вийшов, заплатив таксисту, тоді зайшов до телефонної кабінки, знайшов номер майстерні ключів, подзвонив.

— Майстерня ключів «Енґлсон», — відповіла стара жінка,— доброго...

— Це знову містер Арктор, перепрошую, що турбую. Але за якою адресою викликали майстра того разу, коли я виписав чек?

— Що ж, подивимося. Хвилинку, містере Арктор.

Звук переставленого телефона.

Віддалений приглушений чоловічий голос:

— Хто там? Це — той Арктор?

— Так, Карле, але, будь ласка, нічого не кажи. Він щойно тут був...

— Дай мені з ним поговорити.

Пауза. Знову голос старої:

— Що ж, у мене є адреса, містере Арктор.

Вона зачитала його домашню адресу.

— Туди викликали вашого брата? Щоб виготовити ключ?

— Зачекайте хвилинку. Карле? Ти пам’ятаєш, куди їздив, щоб виготовити ключ для містера Арктора?

Віддалене чоловіче буркотіння:

— На Кателла.

— Не за домашньою адресою?

— На Кателла!

— Кудись на Кателла, містере Арктор. В Анагайм. Ні, чекайте — Карл каже, що це було в Санта-Ані, на Мейн. Це вам...

— Дякую, — перебив він і поклав слухавку.

«Санта-Ана. Мейн. Саме там відбувалася ця йобана наркоманська вечірка, до того ж тієї ночі я, певно, зібрав із тридцять імен і стільки ж номерних знаків; це була нестандартна вечірка. Із Мексики надійшла велика поставка; скупники ділили її між собою і, як вони часто роблять, одразу ж пробували товар. Наразі половину з них, мабуть, уже загребли після контрольних закупівель... Ого,— подумав він,— я досі пам’ятаю — однак ніколи не зможу точно пригадати, що сталося тієї ночі.

Проте це не виправдовує злий умисел Берріса, коли під час телефонної розмови він вдав із себе Арктора. Хіба що, вочевидь, Берріс зробив це необдумано — зімпровізував. Бляха, можливо, тієї ночі Берріс був вгашений і вчинив так, як роблять багато вгашених наркоманів: просто поприколювався заради кайфу, пливучи, так би мовити, за течією. Чек точно виписав Арктор; а Берріс просто випадково зняв слухавку. Подумав своєю обвугленою головою, що це — крутий прикол. Просто повівся безвідповідально, не більше».

Знову телефонуючи до «Єллоу Кеб», він подумав, що Арктор не надто відповідально повівся, розібравшись із цим чеком, коли вже минуло так багато часу. Хто в цьому винен? Діставши чек ще раз, він подивився на дату. Півтора місяці. Боже, хто б говорив про безвідповідальність! Арктор міг за це сісти; дякувати Богу, цей скажений Карл досі не завітав до окружного прокурора. Імовірно, його втримала його мила стара сестра.

«Краще Арктору, — подумав він, — підняти дупу й почати щось із собою робити; він вже накоїв достатньо фігні, про яку я до цього часу нічого не знав. Берріс — не єдиний і, можливо, навіть не головний підозрюваний. Однак усе одно варто дізнатися причину його цілеспрямованої злоби щодо Арктора; просто так ніхто не розробляє довгострокові плани, аби когось підставити. Але Берріс більше нікого не намагається підставити: ані, скажімо, Лакмена, ані Чарльза Фрека, ані Донну Готорн; він доклав більше зусиль, аніж будь-хто інший, щоб відвезти Джеррі Фебіна до федеральної клініки, і він добре ставиться до тварин у будинку.

Якось Арктор збирався відвезти одну з собак — як в біса звати цю маленьку чорненьку, Попо чи щось таке? — до притулку, щоб її там приспали; вона не піддавалася дресируванню, і Берріс витратив багато годин, насправді навіть днів, займаючись із Попо, лагідно до неї ставлячись, тренуючи її й розмовляючи з нею, доки вона не заспокоїлася й не піддалася, і тоді її не довелося вбивати. Якби Берріс відчував злобу до всіх, він би нічого такого не робив, нічого такого доброго».

— «Єллоу Кеб», — пролунало у слухавці.

Він назвав адресу заправки «Шелл».

«І якщо майстер Карл зробив висновок, що Арктор — кінчений наркоман, — похмуро міркував він, гаючи час в очікуванні таксі, — Берріс у цьому не винний; коли о 5-й ранку Карл приїхав, щоб виготовити ключ для Аркторового „Олдсмобіля“, Боб, певно, пересувався по тротуару так, наче то було желе, намагався ходити по стінах, кидав підозрілі погляди й узагалі поводився, як торчок під час добрячого приходу. Тоді Карл усе для себе й вирішив. Доки він виточував нового ключа, Арктор, імовірно, ходив на руках або стрибав на голові, мелючи якісь нісенітниці. Не дивно, що Карл був не в захваті.

Можливо, насправді Берріс навпаки намагається приховати Аркторові пройоби, яких стає дедалі більше. Арктор вже не піклується про свій автомобіль, як раніше, він виписав неправильний чек не навмисне, а через те, що його сраний мозок був накачаний наркотою. Але якщо це так, то все навіть гірше. Берріс робить, що може; така можливість існує. Однак його мозок також накачаний наркотою. Усі їхні мізки...

...обдовбані, і вони взаємодіють між собою, як обдовбані наркомани. Один обдовбаний веде за собою іншого. Прямо на загибель.

Можливо, — припустив він, — це Арктор перерізав і перекрутив дроти та спричинив усі короткі замикання в цефаскопі. Посеред ночі. Але навіщо?»

На це «навіщо?» буде важко знайти відповідь. Однак із накачаними наркотою мізками можливо що завгодно, будь-яке розмаїття покручених, мов ті дроти, мотивів. Під час своєї роботи під прикриттям у правоохоронних органах він бачив таке багато-багато разів. Подібна трагедія не була для нього новиною; у їхніх комп’ютерах це запишуть просто як ще один випадок. Після цієї фази прийде час завітати до федеральної клініки, як це сталося із Джеррі Фебіном.

Усі вони перебували на одній гральній дошці, просто стояли на різних квадратах і на неоднаковій відстані від цілі, до якої дістануться кожен у свій час. Однак урешті-решт дістануться: до федеральних клінік.

Це було закарбовано у їхній нервовій тканині. Або у тому, що від неї лишилося. Тепер уже нічого не могло спинити цей рух або повернути його назад.

І він почав переконуватися, що чи не найбільше це стосувалося Боба Арктора. Так підказувала йому його інтуїція, це був початок, незалежно від того, що там робив Берріс. Нове професійне прозріння.

Також і його командування в штаб-квартирі шерифа округу Орандж вирішило зосередитися на діяльності Боба Арктора; без жодних сумнівів, вони мали для цього підстави, про які йому нічого не було відомо. Імовірно, ці факти підтверджували один одного: зростання їхньої зацікавленості Арктором — зрештою, встановлення голосканерів у будинку й оплата його роботи з аналізу даних коштували відділу чималих грошей, до того ж платили й тим, хто стояв над ним, аби вони вирішували, що робити з інформацією, яку він їм періодично постачав, — усе це цілком узгоджувалося з надмірною увагою з боку Берріса: і вони, і він визначили Арктора першочерговою ціллю. Але що він сам помітив незвичайного в Аркторовій поведінці? З перших рук, незалежно від інтересів зацікавлених сторін?

Коли під’їхало таксі, він дійшов висновку, що швидше за все, змушений буде деякий час зачекати, доки йому вдасться на щось натрапити; він не помітить цього на моніторах за один день. Йому доведеться бути терплячим; доведеться змусити себе приготуватися до довгострокового спостереження й зайняти місце, де він був би готовий чекати.

Щойно голосканери щось йому покажуть, щось загадкове або підозріле в поведінці Арктора, це означатиме третю точку відліку, третє свідчення того, що інші недарма цікавляться його особою. Звісно, це буде підтвердженням. Це виправдовуватиме час та гроші, витрачені зацікавленими сторонами.

«Цікаво,— подумав він,— що Берріс знає такого, про що невідомо нам. Можливо, варто його затримати й допитати. Однак краще отримати матеріал незалежно від Берріса; бо в іншому разі ми просто продублюємо те, що відомо самому Беррісу, хоч ким би він був і хоч кого б представляв».

А тоді він раптом схаменувся: «Що я в біса таке кажу? Певно, я з’їхав із глузду. Я ж знаю Боба Арктора; він хороша людина. Він ні з чим не пов’язаний. Принаймні ні з чим брудним. Насправді, — подумав він, — Боб узагалі працює під прикриттям на штаб-квартиру шерифа округу Орандж. Через що, імовірно...

...Берріс за нього й узявся.

Проте,— міркував він,— це не пояснює, чому ним так зацікавився окружний шериф — настільки, що вирішив встановити всі ці сканери й призначити агента, який би спостерігав за ним і доповідав командуванню. Це лишається незрозумілим.

Не сходиться,— вирішив він.— Більше, набагато більше відбувається в цьому будинку, у цьому занехаяному, сповненому мотлоху будинку з зарослим бур’янами подвір’ям, котячим туалетом, який ніколи не чистять, тваринами, які лазять по кухонному столі, та сміттям, яке ніхто ніколи не виносить.

Яка недбалість! — подумав він. — Справді ж хороший будинок. З ним стільки всього можна було б зробити. У ньому могла б жити сім’я, діти й жінка. Він на це й розрахований: три кімнати. Яка недбалість, яка йобана недбалість! Вони мають його в нього забрати,— роздумував він, — розібратися в ситуації і позбавити його права власності. Можливо, вони так і вчинять. І скористаються ним, як належить; будинок прагне цього. Колись давно цей будинок бачив набагато кращі часи. Вони можуть повернутися. Якщо власником стане якась інша людина і піклуватиметься про нього».

«Особливо про подвір’я», — подумав він, коли таксі зупинилося на закиданому газетами в’їзді.

Він заплатив водію, дістав ключ і зайшов до будинку.

Одразу ж відчув, що за ним щось спостерігає: голосканери впіймали його. Щойно він переступив власний поріг. Він був один — нікого, крім нього, у будинку не було. Неправда! Був він і сканери, підступні й невидимі, що спостерігали за ним і записували. Кожну його дію. Кожне слово.

Він пригадав каракулі, нашкрябані на стіні, які бачиш, коли справляєш малу потребу у громадській вбиральні. «ПОСМІХНИСЬ! ТЕБЕ ЗНІМАЄ ПРИХОВАНА КАМЕРА!» «Саме так,— подумав він,— щойно заходжу в цей будинок. Це — моторошно». Йому це не подобалося. Він почувався ніяково; це відчуття росло з першого ж дня, відтоді, коли вони повернулися додому після «дня собачого лайна», як він його подумки називав, не маючи змоги викинути це з голови. Із кожним днем відчуття присутності сканерів зростало.

— Думаю, нікого немає вдома, — як зазвичай, проказав він уголос і був упевнений, що сканери це зафіксували.

Однак йому завжди доводилося поводитися обережно: передбачалося, що він не знав, де вони розташовані. «Мов актор перед кінокамерою, — подумав він, — граєш так, наче камери не існує, інакше все зіпсуєш. Усьому настане кінець.

І в цьому лайні немає жодних повторних дублів.

Замість цього тебе приберуть. Тобто мене. Не тих, хто з іншого боку сканерів, а мене.

Аби з цього виплутатися, — подумав він, — потрібно продати будинок; так чи інакше, він занедбаний. Але... я люблю цей будинок. У жодному разі!

Це — мій будинок.

Ніхто не зможе мене звідси вижити.

Чому і заради чого вони б цього не прагнули.

Якщо припустити, що взагалі існують якісь „вони“.

Оскільки те, що „вони“ за мною спостерігають, може виявитися лише витвором моєї уяви. Параноя. Або радше „воно“. Деперсоналізоване „воно“.

Що б за мною не стежило, воно не є людиною.

Принаймні не в моєму розумінні. Я не можу його розпізнати.

Хоч яким би недолугим воно було, — подумав він, — це лякає. Зі мною щось роблять, це роблять не люди, і відбувається воно тут, у моєму ж власному будинку. Просто у мене перед очима».

Перед чиїмись очима; перед очима якоїсь штуки. Яка, на відміну від темноокої крихітки Донни, ніколи навіть не кліпає. «Що бачить сканер? — запитував він себе. — Тобто, куди він дивиться насправді? У голову? У серце? Як бачать пасивні сканери інфрачервоного діапазону, які використовувалися раніше, чи ці найновіші кубічні голосканери, якими користуються зараз. Як вони бачать те, що в мені — в нас — ясно чи затьмарено? Сподіваюся, — подумав він, — вони бачать ясно, адже цими днями я більше не здатен зазирнути в самого себе. Я бачу лише морок. Морок ззовні; морок усередині. Заради блага всіх сподіваюся, що сканери бачать ліпше. Оскільки, — подумав він,— якщо сканер бачить лише затьмарено, як я сам, тоді над усіма нами нависло прокляття, знову, як і завжди, тож урешті-решт ми помремо, дізнавшись зовсім мало і до того ж навіть цей маленький фрагмент зрозумівши хибно».

Із шафи у вітальні він навмання витягнув книжку; він зауважив, що це виявилася «Ілюстрована книга сексу». Розгорнувши її на випадковій сторінці, він побачив чоловіка, котрий щасливо смоктав правий сосок дівчини, а та стогнала — вголос, немов читаючи самому собі, немовби цитуючи якогось відомого давнього високоінтелектуального філософа, що насправді було не так, він проказав: «Якщо взяти будь-яку людину, вона бачить лише крихітну часточку всезагальної істини, і дуже часто, насправді майже...

...завжди, свідомо обманює себе і з приводу цього малесенького дорогоцінного фрагмента також. Частина її повстає супроти неї самої і поводиться, мов інша особа, знищуючи її зсередини. Людина всередині людини. Яка насправді і не є людиною».

Кивнувши головою, наче вражений мудрістю неіснуючих слів на сторінці, він згорнув об’ємну, обшиту золотом «Ілюстровану книгу сексу» в червоній палітурці і повернув її на полицю. «Сподіваюся, сканери не збільшуватимуть зображення обкладинки,— подумав він,— і не розкусять мій розіграш».

Відчуваючи дедалі більшу депресію з приводу того, що відбувалося з усіма, кого він знав, Чарльз Фрек врешті-решт вирішив покінчити життя самогубством. У тих колах, у яких він обертався, накласти на себе руки не було проблемою; просто купуєш велику кількість «червоненьких» і пізно поночі запиваєш їх якимось дешевим вином, знявши телефонну слухавку, щоб ніхто тебе не потурбував.

Планування стосувалося артефактів, які б ти хотів, щоб на тобі знайшли майбутні археологи. За допомогою них вони дізнаються, до якого прошарку населення ти належав. А також зможуть розібратися, що в цей час відбувалося у твоїй голові.

На вирішення питання стосовно артефактів він витратив кілька днів. Набагато довше, ніж йому довелося витратити на прийняття рішення про суїцид, і приблизно стільки ж, скільки потрібно було на те, щоб дістати достатньо «червоненьких». Його мали знайти горілиць на ліжку з примірником «Джерела» Айн Ренд (що доводитиме, що він був відкинутою більшістю надлюдиною, невизнаною масами й, відтак, у певному сенсі вбитою їхньою зневагою) і недописаним листом з претензією до «Екссон» з приводу заблокування його кредитної картки для пального. Так він звинуватить систему і досягне своєю смертю чогось більшого, ніж те, що просто дає тобі смерть.

Щоправда, Чарльз Фрек був не надто впевненим, що саме дає смерть, на відміну від впливу, який мали здійснити дані артефакти; але в будь-якому разі все складеться докупи, тож він почав готуватися, наче тварина, яка відчуває, що її час настав, і коли до неї наближається невідворотний кінець, починає поводитися згідно зі своєю інстинктивною програмою, закладеною в неї природою.

В останню мить (коли відчув наближення свого кінця) він змінив думку з приводу одного важливого пункту й вирішив замість «Ріппл» чи «Сандербьорд» запити «червоненькі» марочним вином, тож вдався до останньої поїздки до крамниці «Трейдер Джоз», яка спеціалізувалася на хороших винах, і придбав пляшку «Мондаві Каберне Совіньйон» 1971 року, яка коштувала йому майже тридцять доларів — усе, що він мав.

Повернувшись додому, він відкоркував вино, дозволив йому подихати, випив кілька келихів, декілька хвилин порозглядав улюблену сторінку з «Ілюстрованої книги сексу», де була зображена дівчина зверху, а тоді поклав поруч із ліжком пластиковий пакет із пігулками, влігся разом із книжкою Айн Ренд та недописаним листом до «Екссон», спробував подумати про щось важливе, утім, це йому не вдалося, хоч він і утримував в пам’яті дівчину з фотографії, і зрештою за один раз проковтнув усі «червоненькі», запивши їх келихом «Каберне Совіньйон». Після того, зробивши справу, він просто лежав із книжкою Айн Ренд та листом на грудях і чекав.

Однак його намахали. Хай там що йому сказали, у капсулах були не барбітурати. Це були якісь скажені психоделіки, якими він ще ніколи не закидався, вочевидь, якась суміш, щось новеньке на ринку. Замість того, щоб тихенько задихнутися, Чарльз Фрек почав галюцинувати. «Що ж,— філософськи подумав він, — таке моє життя. Мене завжди кидали». Йому довелося змиритися з тим фактом, що — зважаючи на кількість капсул, які він проковтнув, — на нього чекає неабиякий приход.

Наступним, що він побачив, була істота з-поміж вимірів, що стояла поруч із ліжком і дивилася на нього несхвальним поглядом.

Ця істота мала багато очей, вони були на ній усюди, вона була одягнена в надсучасний дорогий на вигляд одяг і сягала восьми футів заввишки. Також вона тримала величезний сувій.

— Ти збираєшся зачитати мені мої гріхи, — мовив Чарльз Фрек.

Істота кивнула й розгорнула сувій.

— І це триватиме сто тисяч годин, — проказав Фрек, безпорадно лежачи у ліжку.

— Тепер ми вже перебуваємо не в земному всесвіті, — мовила істота з-поміж вимірів, поглянувши на нього всіма своїми сполученими очима. — Категорії нижчого порядку на кшталт «простору» й «часу» більше тебе не стосуються. Ти піднявся до трансцендентної сфери. Твої гріхи тобі зачитуватимуть вічно, позмінно, але безперервно. Цьому списку немає кінця.

«Варто добре знати свого баригу»,— подумав Фрек і захотів повернути собі останні пів години свого життя.

Тисячу років по тому він і досі лежав у ліжку з книжкою Айн Ренд та листом до «Екссон» на грудях, слухаючи, як зачитували його гріхи. Вони просунулися до першого класу школи, коли йому виповнилося шість років.

Через десять тисяч років вони дійшли до шостого класу.

До того року, коли Фрек відкрив для себе мастурбацію.

Він заплющив очі, однак усе одно бачив багатооку восьмифутову істоту, яка продовжувала зачитувати безкінечний список.

— І наступний... — проказала вона.

«Принаймні вино було хорошим», — подумав Чарльз Фрек.