Затьмарення

4

Розмита пляма шифрувального костюма, що зареєструвалася під іменем Фред, дивилася на іншу розмиту пляму, яка називала себе Генком.

— Отже, це все щодо Донни, Чарльза Фрека і — давай-но подивимося... — монотонний металевий голос Генка на секунду запнувся. — Гаразд, ти взявся за Джима Берріса.

Він зробив запис на планшеті, що лежав перед ним.

— Ти вважаєш, що Дат Вікс, вочевидь, загинув або подався кудись-інде.

— Або десь переховується й призупинив діяльність, — сказав Фред.

— Чув, щоб хтось згадував це ім’я: Граф або Арт Де Вінтер?

— Ні.

— Як щодо жінки на ім’я Моллі? Велика така жінка.

— Ні.

— А з приводу пари шоколадних, братів, їм близько двадцяти років, на прізвище щось типу Гетфілд? Імовірно, займаються героїном, торгують фунтовими пакетами.

— Фунтовими? Фунтовими пакетами героїну?

— Саме так.

— Ні, — відказав Фред. — Таке я б запам’ятав.

— Швед, високий такий, ім’я шведське якось на «П». Сидів, має схиблене почуття гумору. Великий такий, але худий, носить багато готівки, вочевидь, після поставки цього місяця.

— Я за ним простежу. — сказав Фред. — Фунтами.

Він похитав головою, хоча насправді розмита пляма лиш трохи загойдалася.

Генк перебирав свої голографічні записи.

— Ну, цей у в’язниці,— він на мить показав фото, а тоді прочитав примітку на звороті.— Ні, цей помер; тіло внизу.

Він продовжив перебирати документи. Час спливав.

— Як думаєш, дівчинка на ім’я Джора торгує тілом?

— Сумніваюсь.

Джорі Каяс було лише п’ятнадцять. Вона вже сиділа на ін’єкціях Препарату С, мешкала в кімнаті, розташованій у нетрях Бреє, під дахом, де єдиним джерелом тепла був кип’ятильник; вона жила за рахунок державної стипендії на навчання, яку їй вдалося отримати. Наскільки йому було відомо, вона не відвідувала заняття вже протягом шести місяців.

— Коли почне, повідом. Тоді зможемо взятися за її батьків.

— Гаразд,— кивнув Фред.

— Чувак, цей дитсадок швидко скочується в яму. Була в нас тут одна днями — виглядала на п’ятдесят. Жмути сивого волосся, бракує кількох зубів, запалі очі, руки, мов вантузи... Ми поцікавилися, скільки їй років, і вона відповіла: «Дев’ятнадцять». Ми перепитали ще раз. «Знаєш, на скільки ти виглядаєш? — сказала їй старша сестра лікарні.— Подивись у дзеркало». Ну вона й подивилась. Почала плакати. Я запитав у неї, як довго вона ширяється.

— Рік,— прикинув Фред.

— Чотири місяці.

— Товар на вулицях зараз поганий, — проказав Фред, намагаючись не уявляти дев’ятнадцятирічну дівчину з волоссям, яке випадає. — Його бодяжать зі ще гіршим лайном, ніж раніше.

— Знаєш, як вона підсіла? Її брати, обидва, вони штовхали. Якось уночі зайшли до неї в кімнату, схопили її і вмазали, а тоді трахнули. Обидва. Щоб увести в нове життя, я думаю. Вона вже кілька місяців працювала на розі, перед тим як ми її забрали сюди.

— Де вони зараз?

Фред подумав, що, можливо, зможе на них вийти.

— Відбувають шестимісячне покарання за зберігання. У дівчини ще й трипер, а вона цього навіть не знала. Тож почалися ускладнення, як це буває. А брати думали, що це смішно.

— Милі хлопці, — зауважив Фред.

— Я розповім таке, що тебе справді вразить. Чув про цих трьох дітей у лікарні «Фейрфілд», яким мусять щодня колоти геру, бо вони ще занадто малі, щоб пережити абстиненцію? Медсестра намагалася...

— Вразило, — механічним монотонним голосом перебив його Фред. — Я вже достатньо почув, дякую.

— Коли починаєш задумуватися про новонароджених немовлят, які вже залежні від героїну, оскільки...

— Дякую, — повторила розмита пляма на ім’я Фред.

— Яким, на твій погляд, має бути покарання для матері, яка час від часу заради приколу коле своєму немовляті героїн, щоб заспокоїти його, щоб воно не кричало? Ніч в окружній в’язниці?

— Щось типу того, — невиразно мовив Фред. — Можливо, тиждень, як роблять з пияками. Іноді мені хочеться збожеволіти. От тільки забув, як це робиться.

— Забуте мистецтво, — сказав Генк. — Мабуть, десь має бути інструкція.

— У сімдесятих був один фільм, — сказав Фред, — називався «Французький зв’язковий». Про двох напарників, наркослідчих, що полювали за героїном, і коли вони знайшли, що шукали, в одного з них конкретно поїхав дах, і він почав стріляти в усіх, хто траплявся йому на очі, включно з його начальниками. Йому стало все одно.

— Тоді, мабуть, на краще, що ти не знаєш, хто я, — мовив Генк.— Таким чином ти можеш завалити мене лише випадково.

— Врешті-решт, — проказав Фред, — усіх нас хтось завалить.

— Відчуємо полегшення. Справжнє полегшення.

Генк далі занурився в купу своїх записів.

— Джеррі Фебін. Що ж, його ми викреслимо. Н.-А. К. Хлопці з сусіднього офісу розповідають, що дорогою до клініки Фебін скаржився відповідальним офіцерам на те, що його днями й ночами переслідує маленький, три фути заввишки, безногий найманець, який пересувається на візку. Але він ніколи нікому про це не розказував, бо якби розказав, то люди вирішили б, що він — псих, і втекли б, і тоді б він зостався без друзів, і йому ні з ким було б побалакати.

— Ага, — стоїчно відказав Фред. — Фебін з’їхав з глузду. Я читав клінічний аналіз його ЕЕГ. Про нього можна забути.

Завжди, коли Фред сідав навпроти Генка і звітував, він певним чином глибоко змінювався. Зазвичай він помічав це вже опісля, хоча тоді, коли це з ним відбувалося, Фред зауважував, що з якоїсь причини поводиться помірковано й відсторонено. Хай там що і про кого він дізнався під час цих зустрічей, це жодним чином не впливало на його емоційний стан.

Спершу Фред думав, що так відбувається через шифрувальні костюми, які вони обоє носили; вони не дозволяли їм відчути фізичну присутність одне одного. Пізніше він припустив, що справа була не в костюмах; а в самій ситуації. З професійних причин Генк навмисне не виказував жодної приязні, жодного захоплення усіх цим; ні злість, ні любов, взагалі жодні сильні емоції нікому з них не допомогли б. Як їм могло б зарадити інтенсивне природне переживання, якщо вони обговорювали злочини, серйозні злочини, вчинені близькими Фреду людьми або навіть, як у випадку з Лакменом і Донною, дорогими йому? Він мусив нейтралізувати своє єство; вони обоє так робили, щоправда, Фреду було важче, ніж Генку. Вони обидва ставали відстороненими; говорили відсторонено; виглядали відсторонено. Поступово це почало вдаватися йому легко, без попередньої підготовки.

А потому всі його почуття накочувалися знову.

Обурення з приводу багатьох речей, які він побачив, навіть жах, а врешті-решт — шок. Накочувалися великими всеохопними хвилями без жодних прелюдій. У його голові завжди гучно шуміло.

Утім, коли Фред сидів за столом навпроти Генка, він нічого цього не відчував. Теоретично він міг без емоцій описати будь-що, свідком чого йому довелося бути. Або вислухати що завгодно від Генка.

Наприклад, він міг недбало мовити: «Донна вмирає від гепатиту і за допомогою своєї голки намагається відправити на той світ якомога більше своїх друзів. Найкраще у цьому випадку — добряче відгамселити її держаком пістолета й не відступати, аж поки вона не перестане таке робити». Про свою ж дівчину... якби він це бачив або був упевнений, що це так. Або «Донна страждає від масивної вазоконстрикції від самопального аналога LSD, який вона вжила кілька днів тому, і половина судин у її мозку тепер зруйновані». Або ж «Донна померла». І тоді Генк би це записав і, можливо, сказав: «Хто продав їй товар і де його виготовили?» або «Де відбудеться поховання? Нам треба записати номери всіх автомобілів та імена», — і він би обговорював це без жодних емоцій.

Таким був Фред. Але пізніше він перетворювався на Боба Арктора, десь на півдорозі між «Піца Хат» та заправкою «Арко» (галон там тепер завжди коштував один долар два центи), і жахливі видіння охоплювали його, хотів він того чи ні.

Зміни, які відбувалися в ньому, коли Боб перетворювався на Фреда, слугували для втримання емоцій. Пожежники, лікарі й трунарі відчувають на своїй роботі те саме. Жоден із них не може підстрибувати й скрикувати щокілька хвилин; спершу вони б виснажили себе, стали б непотрібними, а тоді виснажили б решту людей довкола себе, вигоріли б як професійно, так і в особистому плані. У людини не так уже й багато енергії.

Генк не змушував його бути нечуттєвим; він дозволяв йому так поводитися. Заради нього ж. За це Фред був йому вдячним.

— А що там з Арктором? — поцікавився Генк.

На додачу до того, що він розповідав про всіх інших, Фред, перебуваючи у шифрувальному костюмі, також звітував про себе. Якби він цього не робив, то його керівник,— а через нього й увесь правоохоронний апарат,— дізнався б, хто такий Фред, незважаючи на те, носив він костюм чи ні. Інформатори б доповіли нагору, і незабаром Боб Арктор, сидячи у своїй вітальні, курячи наркоту й закидаючись нею разом із іншими торчками, виявив би, що за ним також стежить маленький, три фути заввишки, найманець на візку. І на відміну від Джеррі Фебіна, це були б не галюцинації.

— Арктор не робить нічого особливого,— сказав Фред, як завжди. — Працює на своїй нікудишній роботі у центрі викупу купонів «Блю Чип», упродовж дня хаває кілька пігулок «смерті», розбодяженої з метамфетаміном...

— Не впевнений.

Генк вже якийсь час тримав у руках один і той самий аркуш паперу.

— Ми отримали доповідну від одного інформатора, чиї дані зазвичай виявляються правдивими, що Арктор має у своєму розпорядженні значно більше грошей, аніж те, що йому могли б платити в центрі з викупу купонів «Блю Чип». Ми зателефонували туди й поцікавилися, скільки він отримує. Не так уже й багато. І тоді ми запитали, чому, і виявилося, що він працює неповний тиждень.

— Ніфіга собі, — понуро мовив Фред, розуміючи, що «додатковий» заробіток — це, звісно ж, кошти, які він отримував, працюючи наркослідчим.

Щотижня йому видавав дрібні купюри апарат, замаскований під автомат для продажу напоїв «Доктор Пеппер» у мексиканському барі-ресторані в Плацентії. Здебільшого це була винагорода за інформацію, яку вдало застосовували під час судових процесів. Іноді суми були надзвичайно великими, наприклад, коли затримували якогось значного героїнового дилера.

— І за словами інформатора, — задумливо зачитав Генк далі, — Арктор загадково кудись зникає, особливо після заходу сонця. Прибувши додому, він їсть, а тоді, вигадавши якусь причину, знову кудись іде. Іноді дуже швидко. Але ніколи надовго. — Він — його шифрувальний костюм — зиркнув на Фреда.— Ти щось таке помічав? Можеш підтвердити? Наштовхує на якісь думки?

— Найімовірніше, він ходить до своєї дівчини — Донни, — відказав Фред.

— Що ж, «найімовірніше». Ти мусиш знати напевне.

— Це Донна. Він днями й ночами її трахає,— він враз відчув себе страшенно незручно. — Але я перевірю і повідомлю. Хто цей інформатор? Може, він хоче підставити Арктора.

— Чорт! Цього ми не знаємо. Повідомив по телефону. Запису немає — він користувався якимось допотопним електронним фільтром.

Генк засміявся; це прозвучало дивно, зважаючи на його металевий голос.

— Але це спрацювало. І досить добре.

— Господи! — запротестував Фред.— Це ж Джим Берріс, цей торчок із випаленими кислотою мізками, на нього напала шиза — от він і підставляє Арктора із заздрощів! Під час військової служби Берріс відвідував безкінечні курси з ремонту електроніки та технічного обслуговування важкої техніки. Я не повірив би жодному його слову як інформатору.

— Нам не відомо, чи це Берріс, — промовив Генк,— і в будь-якому разі він може виявитися не просто «торчком із випаленими кислотою мізками». Ми доручили кільком співробітникам вивчити це питання детальніше. Щоправда, мені здається, що ми ще не дізналися нічого такого, що могло б стати тобі в пригоді, принаймні поки що.

— Так чи інакше, це — хтось із Аркторових друзів, — мовив Фред.

— Так, без сумніву, його підставляють, аби помститися. Ці торчки здають одне одного, щойно на щось образяться. До речі, здається, він таки й справді був знайомий з Арктором доволі близько.

— Хороший друг, — уїдливо проказав Фред.

— Ну але саме так ми про це й дізнаємося, — зауважив Генк. — Яка різниця між цим і тим, що робиш ти?

— Я не роблю це через заздрощі, — відповів Фред.

— А навіщо ти це робиш узагалі?

— Курва, якби ж я знав! — після паузи відказав Фред.

— З Вікса тебе знято. Думаю, саме час зробити твоїм головним завданням стеження за Бобом Арктором. У нього є друге ім’я? Він користується ініціалами...

— Чому Арктор? — видав здавлений роботизований звук Фред.

— Таємний прибуток, таємні справи, здобуває ворогів через свою діяльність. Яке друге ім’я цього Арктора?

Ручка Генка завмерла в терплячій готовності. Він очікував на відповідь.

— Постлесвейт.

— Як воно пишеться?

— Не знаю, хрін його знає, — відказав Фред.

— Постлесвейт, — повторив Генк, вивівши кілька літер. — Хто він за національністю?

— Валлієць, — коротко відповів Фред.

Він міг ледь чути слова; йому забракло слуху, а далі, одного за одним, і решти чуттів.

— Це з тих, що співали про людей з Гарлеху? Що таке цей «Гарлех»? Десь є таке місто?

— У 1468 році в Гарлеху героїчно відбивали облогу йорксистів... — Фред запнувся.

«Бляха! — подумав він. — Це — жахливо».

— Зачекай, я хочу записати,— сказав Генк, водячи ручкою в нотатнику.

— Це означає, що ви розмістите «жучки» в будинку й машині Арктора? — запитав Фред.

— Так, із новою голографічною системою; вона краща, і ми якраз маємо кілька ще не застосованих. Думаю, ти захочеш знати їхнє розміщення і всі роздруківки.

Це Генк також занотував.

— Скористаюсь усім, що дасте, — сказав Фред.

Усе це його неабияк приголомшило; він хотів, аби зустріч пошвидше скінчилася й подумав: «Якби ж я міг закинутися парою пігулок...»

Безформна пляма навпроти нього все писала й писала, вказуючи ідентифікаційні номери всього обладнання, яким, якщо це затвердять, Фред невдовзі послуговуватиметься, за допомогою якого буде встановлено систему постійного моніторингу останньої моделі у його власному будинку, яка за ним же й стежитиме.

Берріс витратив понад годину, намагаючись вдосконалити глушник, зроблений зі звичайних побутових матеріалів, що коштували не більше одинадцяти центів. Йому майже вдалося це зробити, застосувавши алюмінієву фольгу й шматок поролону.

У нічній темряві на задньому подвір’ї будинку Боба Арктора, поміж купами бур’янів та сміття, він готувався вистрілити зі свого пістолета з саморобним глушником.

— Сусіди ж почують, — мовив Чарльз Фрек тривожним голосом.

Він скрізь бачив освітлені вікна, багато людей, мабуть, дивилися телевізор або крутили собі косяки.

— У цьому районі в поліцію дзвонять, лише коли трапляється вбивство,— умостившись так, щоб його не було видно, але щоб він сам мав змогу за всім спостерігати, сказав Лакмен.

— А навіщо тобі глушник? — поцікавився Фрек у Берріса.— Вони ж заборонені.

— У наші дні і в наш час, — похмуро проказав Берріс,— у такому дегенеративному суспільстві, в якому ми живемо, враховуючи аморальність його індивідуумів, кожна порядна людина завжди має потребу в зброї. Щоб мати змогу себе захистити.

Він примружив очі й вистрілив зі свого пістолета з саморобним глушником. Надзвичайно гучний звук на мить оглушив усіх трьох. Десь далеко на подвір’ях загавкали собаки.

Посміхаючись, Берріс почав здирати алюмінієву фольгу з поролону. Схоже, усе це його потішило.

— Це точно ще той глушник, — сказав Чарльз, думаючи про те, коли ж приїде поліція. Колоною автомобілів.

— Він, — пояснив Берріс, показуючи йому і Лакмену почорнілі пропалені смуги в поролоні, — радше збільшив звук, аніж приглушив його. Але я його майже зробив. У будь-якому разі я зрозумів принцип дії.

— Скільки коштує цей ствол? — поцікавився Фрек.

У нього ніколи не було ствола. Кілька разів був ніж, але хтось завжди його в нього крав. Одного разу це зробила його дівчина, доки він був у ванній.

— Недорого, — відповів Берріс. — Уживаний — приблизно тридцять доларів. А це саме такий.

Він простягнув зброю Чарльзу, котрий перелякано позадкував.

— Я його тобі продам,— сказав Берріс.— Тобі він справді потрібен, щоб захищатися від тих, хто захоче тобі зашкодити.

— А таких багато, — у своїй іронічній манері, усміхнувшись, додав Лакмен.— Днями бачив в L.A. Times оголошення — безкоштовний радіопрогравач тому, хто найкраще зашкодить Фреку.

— Я дам тобі за нього тахометр «Борґ-Ворнер», — сказав Чарльз.

— Який ти вкрав у гаражі чувака через дорогу, — мовив Лакмен.

— Ну ствол, мабуть, також крадений,— відказав Фрек.

Більшість речей, які мали хоча б якусь цінність, так чи інакше були крадені; це означало, що річ чогось варта.

— Щоб ти знав,— сказав він,— чувак через дорогу також поцупив цей тахометр. Вочевидь, він уже через п’ятнадцять рук пройшов. Кажу тобі, це справді кльовий тахометр.

— Звідки ти знаєш, що він був крадений? — запитав його Лакмен.

— Чорт, та в цього чувака в гаражі вісім тахометрів, із усіх стирчать дроти! Кажу тобі. Що б він ще з такою кількістю робив? Хто йде і купує собі вісім тахометрів?

— Я думав, ти зайнятий тим цефаскопом, — звернувся Лакмен до Берріса. — Уже закінчив?

— Я не можу працювати над ним і вдень, і вночі — там надто багато роботи,— відказав Берріс.— Мені треба розвіятись.

Багатофункціональним складаним ножем він відрізав ще один шматок поролону.

— Цей уже буде зовсім беззвучним.

— Боб думає, що ти працюєш над цефаскопом, — сказав Лакмен.— Лежить собі на ліжку в кімнаті й уявляє, що ти це робиш, у той час як ти тут шмаляєш зі свого пістолета. Хіба ви не домовилися з Бобом, що ти відпрацюєш плату, яку заборгував йому за оренду, тим, що...

— Як і хороше пиво, — сказав Берріс, — складна, кропітка реконструкція пошкоджених електронних вузлів...

— Краще просто ще раз шмальни з найкращого одинадцятицентового глушника всіх часів, — перебив його Лакмен і відригнув.

«Це мене дістало», — подумав Роберт Арктор.

Він самотньо лежав на спині в тьмяному світлі своєї спальні, похмуро втупившись у нікуди. Під подушкою Арктор тримав свій спеціальний поліцейський револьвер 32-го калібру; від звуку Беррісового 22-го, що вистрілив на задньому подвір’ї, він рефлективно дістав ствол і переклав його так, щоб було легше до нього дотягнутися. Перестрахувався від будь-якої небезпеки, навіть не усвідомивши цього руху.

Однак 32-й безсилий проти такої підлості, як пошкодження його найціннішої і найдорожчої власності. Щойно повернувшись додому після звітування Генку, Арктор перевірив усю іншу техніку й пересвідчився, що з нею все гаразд — зокрема автомобіль — за такої ситуації завжди спершу треба перевірити автомобіль. Бо хоч що б відбувалося, хоч хто б це все робив, було очевидно, що йшлося про боягуза й хитрюгу: якогось безчесного та слабкодухого психа, що зачаївся на периферії Аркторового життя і вражав його непрямими й підступними ударами з таємної безпечної позиції. Це була радше навіть не особа, а щось типу ходячого прихованого симптому їхнього способу життя.

Був час, коли він жив по-іншому, тоді не було 32-го під подушкою, божевільного на задньому подвір’ї, котрий з бозна-якої причини стріляє з пістолета, іншого, а можливо, і цього самого психа, що накладає поверхом вище відбиток свого власного заціпенілого мозку на надзвичайно дорогий і цінний цефаскоп, який усім подобається і яким захоплюються всі, хто тут живе, а на додачу ще й усі їхні друзі. Колись Боб Арктор жив інакшим життям: у нього була схожа на більшість дружин дружина, двоє маленьких доньок, стабільне житло, яке щодня мили й прибирали, мертві газети, що їх нерозгорнутими переносили з порогу до смітника або іноді навіть читали. Та одного дня, дістаючи з-під раковини електричний апарат для приготування попкорну, Арктор вдарився головою об кут кухонної шафи, що розміщувалася прямо над ним. Біль, поріз, що розсік його скальп, такі неочікувані й незаслужені, з якоїсь незбагненної причини змели усе павутиння. Раптом Арктор усвідомив, що він ненавидить не кухонну шафу: він ненавидить свою дружину, двох своїх доньок, увесь свій будинок, заднє подвір’я з газонокосаркою, гараж, систему опалення, газон перед будинком, паркан — усе це йобане місце і всіх, хто тут живе. Він захотів розлучення; він захотів утекти. Тож саме так і зробив, до того ж доволі швидко. Й поступово занурився в нове й похмуре життя, у якому всього того не було.

Мабуть, Арктор мав би жалкувати, що прийняв таке рішення. Однак він не жалкував. У тому житті не було місця захопленню, не було відчуття пригоди. Воно було занадто безпечним. Усе, з чого воно складалося, завжди було в нього перед очима, і нічого нового очікувати не доводилося. «Воно нагадувало, — одного разу подумав він, — маленький пластмасовий човен, який без жодних пригод плив би собі доти, доки врешті-решт не затонув би, що для всіх виявилося б таємно очікуваним полегшенням».

А у світі, в якому він існував тепер, із ним постійно траплялися паскудні, дивні, а час від часу й чудесні речі; він ні на що не міг розраховувати. Наприклад, навмисне злісне пошкодження його цефалохромоскопа «Алті», завдяки якому в його графіку з’являлося місце для задоволення — частина дня, коли вони всі розслаблялися і дозволяли собі м’якість. Із раціонального погляду пошкоджувати цю річ ні для кого не було жодного сенсу. Та мало що в цих темних вечірніх сутінках було справді раціональним, принаймні в строгому значенні цього слова. Цей загадковий вчинок міг здійснити будь-хто без жодної на те причини. Будь-хто з тих, кого він знав або будь-коли зустрічав. Будь-хто з приблизно вісімдесяти божевільних, різного штибу психів, кінчених наркоманів, параноїдальних психопатів із заздрісними галюцинаціями, що реалізувалися у справжньому житті, а не в їхніх фантазіях. Насправді це міг бути будь-хто з тих, кого він навіть ніколи не зустрічав, але хто випадковим чином обрав ім’я Арктора в телефонному довіднику.

Або ж його найближчий друг.

«Можливо, — подумав Боб, — це зробив Джеррі Фебін, перед тим як його забрали. Від нього лишилася лише кінчена отруєна людська оболонка. Він і мільярди його тлі. Він звинувачував Донну — насправді він звинувачував всіх дівок — у тому, що вони його „заразили“. Ще той підар! Однак, — вирішив він, — якби Джеррі захотів комусь нашкодити, то це була б Донна — не я. І сумніваюся, — міркував Арктор, — що Джеррі зміг би додуматися, як зняти нижню панель пристрою; він міг би спробувати, але й досі б не закінчив — закручував і відкручував би один і той самий ґвинт. Або ж намагався б зняти панель за допомогою молотка. У будь-якому разі, якби це вчинив Джеррі Фебін, пристрій був би сповнений комашиними яйцями, що нападали б туди з нього». Подумки Боб Арктор криво посміхнувся.

«Бідний виблядок, — подумав він, і його внутрішня посмішка зникла.— Бідний нікудишній йолоп: щойно йому в мозок потрапили крихітні кількості важких металів — що ж, йому настав кінець. Один із цієї довжелезної низки, похмура сутність з-поміж багатьох таких, як він, майже безмежної кількості даунів з пошкодженим мозком. Їхнє біологічне життя триває,— подумав Арктор. — Але душа, розум, усе решта — мертве. Машини з рефлексами. Наче якісь комахи. Нескінченно повторюють заздалегідь приречені на невдачу поведінкові шаблони, один-єдиний шаблон — знову і знову. Незалежно від того, чи він доречний».

«Цікаво, яким він був раніше,— розмірковував Боб. Він не так давно був знайомий з Джеррі. Чарльз Фрек стверджував, що колись той поводився досить нормально. — Щоб у це повірити, — подумав Арктор, — треба було б побачити на власні очі».

«Можливо, варто розповісти Генку про пошкодження мого цефаскопа, — подумав він. — Вони б одразу зрозуміли, що це означає. Але, так чи інакше, чим вони можуть мені тепер зарадити? Це — ризик, на який наражаєшся, коли берешся за таку роботу».

«Вона того не варта, ця робота, — подумав Арктор. — На всій йобаній планеті для цього недостатньо грошей». Але, зрештою, справа була не в грошах. «Навіщо ти став цим займатися?» — запитав його Генк. А що, будь-яка людина, хоч яку б роботу вона виконувала, знає про свої справжні мотиви? Можливо, з нудьги, через бажання якихось пригод. Таємне відчуття ворожості до всіх довкола, до всіх його друзів, навіть до тьолок. Або ж із жахливої притомної причини: спостерігати, як людина, у яку ти глибоко закоханий, з якою ти по-справжньому зблизився, яку ти обіймаєш, з якою спиш, яку цілуєш і за яку переймаєшся, з якою дружиш і ба більше, — яку цінуєш понад усе,— бачити, як ця тепла жива істота згорає зсередини, із самого свого серця. Аж поки не засюрчить і не затріскоче, мов комаха, повторюючи одне й те саме речення знову і знову. Запис. Закільцьована касетна плівка.

— ...знаю, якби тільки ще раз вмазатися...

«Тоді зі мною все буде гаразд», — подумав Боб. Вони все ще повторюють це, мов Джеррі Фебін, коли три чверті його мозку вже перетворилися на кашу.

— ...знаю, якби тільки ще раз вмазатися, мій мозок одразу ж запрацював би як слід.

Після цього йому привиділося: мозок Джеррі Фебіна у вигляді розйобаних дротів цефалохромоскопа: обрізані, замкнені в коротке коло, переплутані, перегорілі й неробочі, стрибки напруги в мережі, дим і сморід. І хтось сидить коло нього з вольтметром, вимірюючи електричне коло, і бурмоче: «Ой, ой, треба замінити багато резисторів і конденсаторів»,— і так далі. А тоді зрештою зсередини Джеррі Фебіна долинає лише шістдесятигерцовий гул. І вони здаються.

А в Аркторовій вітальні його зібраний компанією «Алті» тисячедоларовий високоякісний цефаскоп, після того як його нібито відремонтують, темно-сірим кольором спроектує на стіну напис:

ЗНАЮ, ЯКБИ ТІЛЬКИ ЩЕ РАЗ ВМАЗАТИСЯ...

Після цього вони викидають цефаскоп, який зламаний так, що його вже неможливо полагодити, і Джеррі Фебіна, який також зламаний так, що його вже неможливо полагодити, в один бак для сміття.

«Що ж,— подумав Арктор.— Кому потрібен Джеррі Фебін? Окрім, мабуть, самого Джеррі Фебіна, котрий якось вирішив розробити й побудувати квад-телевізійну установку дев’ять футів завдовжки в подарунок своєму другу, а коли його запитали, як він збирається перенести її, таку величезну й важку, зі свого гаража до будинку друга, він відповів: „Жодних проблем, чувак, я її просто складу — я вже купив шарніри — складу її, ось побачиш, складу її всю, запхаю в конверт і надішлю йому поштою“».

«Урешті-решт,— подумав Боб,— нам уже не доведеться після його візитів прибирати з будинку тлю». Думаючи про це, він мало не розсміявся: одного разу вони — здебільшого це був внесок Лакмена, оскільки той такий жартівник і розумник, — вигадали історію про психіатричне пояснення глюків Джеррі, пов’язаних із тлею. Звісно ж, причина крилася в його дитинстві. Одного дня, радісно насвистуючи, із книжечками під пахвою, Джеррі Фебін, який навчався тоді в першому класі, приходить зі школи додому, а там біля його матері за обіднім столом сидить ця величезна тля, приблизно чотири фути заввишки. І його мати у захваті дивиться на неї.

— Що тут відбувається? — запитує маленький Джеррі Фебін.

— Це — твій старший брат, — каже матір, — якого ти ще ніколи не бачив. Відтепер він житиме з нами. І я люблю його більше, ніж тебе. Він уміє багато такого, чого не вмієш ти.

Відтоді батько й мати Джеррі почали постійно порівнювати його зі старшим братом-тлею не на користь малого. Вони росли, і, звісно ж, у Джеррі формувався комплекс меншовартості. Після закінчення школи його брат отримує стипендію для навчання в коледжі, тоді як Джеррі йде працювати на автозаправку. Потому цей його брат-тля стає відомим лікарем або науковцем; він отримує Нобелівську премію; Джеррі ж усе ще робить розвал-сходження на СТО, заробляючи півтора долара за годину. Батько та мати ніколи не втомлюються йому про це нагадувати.

— Якби ж ти тільки міг стати таким, як твій брат,— раз за разом говорять вони.

Тож зрештою Джеррі тікає з дому. Однак і досі підсвідомо вірить у те, що тля краща за нього. Спершу запевняє себе в тому, що він у безпеці, але з часом починає бачити тлю скрізь — у своєму волоссі, по всьому будинку через те, що його комплекс меншовартості перетворюється на якийсь сексуальний комплекс провини, а тля стає його покаранням, яке він сам на себе накликав, і так далі.

Тепер це вже не здавалося смішним. Тепер, коли Джеррі загребли посеред ночі на прохання його власних друзів. Вони самі — усі, хто був разом із Джеррі тієї ночі, — вирішили вчинити саме так; цього не можна було відкласти або уникнути. Тієї ночі Джеррі склав на купу перед дверима кожнісіньку срану річ, яку йому тільки вдалося знайти в своєму будинку, приблизно дев’ятсот фунтів найрізноманітнішого лайна, включно з диванами, стільцями, холодильником і телевізором, а тоді він усім повідомив, що знадвору чатує гігантська надрозумна інопланетна тля, яка збирається увірватися й схопити його. А пізніше їх висадиться на Землю ще більше, навіть якщо йому вдасться впоратися з цією. Інопланетна тля була набагато розумніша за будь-яку людину і за необхідності могла пройти просто крізь стіни, скориставшись своєю таємною силою. Аби протриматися якомога довше, Джеррі мусив заповнити весь будинок ціанідним газом, і саме це він і збирався зробити. І як же він збирався це зробити? А він уже заклеїв усі вікна й двері так, щоб через них не проникало повітря. Після цього Джеррі запропонував відкрутити крани на кухні й у ванній і наповнити будинок газом, сказавши, що бочка для гарячої води в гаражі вже містила не воду, а ціанід. Він давно про це знав, однак приберігав цей засіб для фінальної битви. Вони всі також помруть, але принаймні не дозволять надрозумній тлі проникнути в будинок.

Його друзі зателефонували в поліцію, а ті зламали вхідні двері й потягли Джеррі до Нейроафазійної клініки. Останнє, що їм усім сказав Джеррі, — це: «Привезіть пізніше мої речі, принесіть мою нову куртку з бісером на спині». Він її щойно купив. Вона йому дуже подобалася. Це була мало не єдина річ, яка йому й досі подобалася; усю решту речей він вважав зараженими.

«Ні, — подумав Боб Арктор, — тепер це вже не здається смішним». І йому стало цікаво, чому воно видавалося таким колись. Можливо, причина крилася в страху, жахливому страху, який усі вони відчували впродовж останніх тижнів, перебуваючи поряд із Джеррі. Він розповів їм, що іноді ночами, коли відчуває ворожу присутність, то нишпорить по будинку із дробовиком. Готуючись вистрелити першим ще до того, як підстрелять його. Саме так робив і його ворог.

«А тепер, — думав Арктор, — ворога маю я. Чи принаймні я на нього вийшов: на його сліди. Ще один довбанутий покидьок на фінальній стадії, як і Джеррі. А коли настає фінальна стадія, — подумав він, — то вона й справді фінальна. Вона врізається у вас краще, ніж будь-який автомобіль „Форд“ чи „Дженерал Моторз“, розрекламований у прайм-таймі на телебаченні».

У двері його спальні постукали.

— Ага? — мовив він, торкнувшись ствола під подушкою.

— Уа-уа, — почувся голос Берріса.

— Заходь, — відказав Арктор.

Він простягнув руку, щоб увімкнути нічник, який стояв поряд із ліжком.

Зайшов Берріс, кліпаючи очима.

— Досі не спиш?

— Прокинувся через сон, — відповів Арктор. — Релігійний. Там страшенно гриміло, і раптом небеса розверзлись, з’явився Бог, і Його голос прогуркотів до мене — що ж він там в біса сказав? — о, ага: «Ти засмутив мене, сину мій», — мовив Він. Бог нахмурився. Я уві сні весь затремтів, підвів очі і спитав: «Що я накоїв цього разу, Господи?» І Він відказав: «Ти знову не закрутив тюбик із зубною пастою». І тоді я зрозумів, що це — моя колишня дружина.

Сівши, Берріс поклав руки на свої обтягнуті шкіряними штанами коліна, пригладив волосся, струснув головою і повернувся до Арктора. Здавалося, він перебував у надзвичайно хорошому настрої.

— Що ж, — жваво проказав він, — у мене є попередня теоретична гіпотеза щодо того, хто міг цілеспрямовано, зі злості пошкодити твій цефаскоп і хто може зробити це знову.

— Якщо ти збираєшся сказати, що це — Лакмен...

— Послухай,— мовив, схвильовано розхитуючись вперед-назад, Берріс. — Щ-щ-що як я сказав би тобі, що вже впродовж кількох тижнів передбачав серйозні пошкодження в одному з приладів, які є в цьому домі, зокрема в одному з надзвичайно дорогих, які важко полагодити? Згідно з моєю теорією, це мусило трапитися! Це — підтвердження моєї загальної теорії!

Арктор уважно поглянув на нього.

Повільно опустившись у кріслі, Берріс знову засяяв своєю спокійною, світлою посмішкою.

— Ти,— проказав він, вказавши на Боба.

— Ти думаєш, що це зробив я? — сказав Арктор. — Розхайдохав свій власний цефаскоп, хоч він і не застрахований?

Його сповнили відраза й лють. До того ж це відбувалося пізно вночі; йому потрібно було виспатися.

— Ні, ні,— швидко із заклопотаним виглядом відказав Берріс. — Ти дивишся на того, хто це зробив. Роз’їбав твій цефаскоп. Ось таким мало бути моє твердження, яке ти не дозволив мені закінчити.

— Це зробив ти?

Здивований, він вирячився на Берріса, чиї очі затягнуло щось на кшталт поволоки, немов він відчував тьмяний тріумф.

— Навіщо?

— Я маю на увазі, що, згідно з моєю теорією, це зробив я,— мовив Берріс.— Вочевидь, під впливом пост-гіпнотичного навіювання. З амнезійним блоком, щоб я не зміг цього пригадати.

Він почав сміятися.

— Пізніше, — коротко мовив Арктор і вимкнув свій нічник. — Значно пізніше.

Збентежений, Берріс підвівся.

— Гей, хіба ти не бачиш — я на високому рівні володію спеціалізованими технічними навичками і маю до нього доступ, я тут живу. Втім, я не можу збагнути одного — свій мотив.

— Ти зробив це тому, що ти псих, — відказав Арктор.

— Може, мене найняла якась таємна організація,— спантеличено пробурмотів Берріс. — Але які їхні мотиви? Ймовірно, розпалити серед нас підозри й конфлікт з метою виникнення ворожнечі, щоб нацькувати нас один на одного, усіх нас, щоб ми не знали, кому можна довіряти, хто наш ворог і щось типу того.

— У такому разі їм це вдалося, — промовив Боб.

— Але навіщо їм це? — сказав Берріс, просуваючись до дверей; зненацька він сплеснув у долоні. — Стільки мороки — зняти нижню панель, дістати ключ від вхідних дверей...

«Я радітиму, — подумав Арктор, — коли ми отримаємо голосканери і встановимо їх по всьому будинку». Він торкнувся свого ствола, знову відчув себе впевнено, але тоді задумався, чи варто йому переконатися, що той і досі заряджений. «Однак після цього,— вирішив Боб,— мені доведеться перевірити, чи не вийнято бойок, а тоді — чи не висипали порох із набоїв, і т.д., і т.п». Він одержимо про це роздумуватиме, мов маленький хлопчик, який рахує тріщини в тротуарі, аби притлумити свій страх. Маленький Боббі Арктор, що прямує зі своїми книжечками зі школи, де навчається в першому класі, прямує додому, нажаханий невідомим, яке чекає на нього попереду.

Простягнувши руку, він промацав раму ліжка, доки пальці не натрапили на скотч. Відклеївши його, він, не чекаючи, доки Берріс вийде з кімнати, відірвав дві пігулки Препарату С, змішаного з чотирма унціями наркоти. Піднісши їх до рота, Боб ковтнув, не запиваючи водою, а тоді влігся й зітхнув.

— Забирайся, — сказав він Беррісу.

І заснув.