Розділ сьомий

Ще одне ім’я, на яке його інколи кличуть, — Майтрея, себто Володар Світла[121]. Вернувшись зі Злотої Хмари, вирушив він до Палацу Ками в Хайпурі, де укладав плани й збирав сили, щоби скінчити югу. Один мудрець сказав якось, що побачити День кінця юги неможливо — його можна впізнати, лиш коли він мине. Бо ж починається він звичайнісіньким світанком і триває, як будь-який інший день, повторюючи історію цілого світу.


Його інколи кличуть Майтреєю, себто Володарем Світла...

Світ є жертовний вогонь, сонце — його паливо, сонячні промені — його дим, день — його полум’я, напрямки компаса — його жар та іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують віру. Із цієї жертви народжується Цар-Місяць.

Дощ, о Ґаутамо, є вогонь, рік — його паливо, хмари — його дим, блискавка — його полум’я, жар, іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують Цар-Місяць. Із цієї жертви народжується дощ.

Світ, о Ґаутамо, є вогонь, земля — його паливо, вогонь — його дим, ніч — його полум’я, місяць — його жар, зорі — його іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують дощ. Із цієї жертви утворюється їжа.

Чоловік, о Ґаутамо, є вогонь, його роззявлений рот — паливо, його дихання — дим, його мова — полум’я, його зір — жар, його слух — іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують їжу. Із цієї жертви народжується сила відтворення.

Жінка, о Гаутамо, є вогонь, її статура — його паливо, її волосся — його дим, її органи — його полум’я, її насолоди — його жар і його іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують силу відтворення. Із цієї жертви народжується людина. Вона живе доти, доки їй призначено жити.

Коли людина вмирає, її несуть на жертовний вогонь. Вогонь стає її вогнем, паливо — її паливом, дим — її димом, полум’я — її полум’ям, жар — її жаром, іскри — її іскрами. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують людину. Із цієї жертви являється людина в променистій величі.

«Брігадараньякаупанішада» (VI, іі, 9—14)


У високому блакитному палаці зі стрункими шпилями й філігранними брамами, куди світлим повітрям, присмачуючи відчуття жвавістю й приємністю, долинає дух солоних морських бризок і крики морської твароти, владар Нірріті Чорний бесідував із приведеним до нього чоловіком.

— Як тебе на ім’я, капітане? — спитав він.

— Олваґґа, владарю, — відказав мореплавець. — Чому ти вбив мою команду, а мене залишив жити?

— Бо хотів допитати тебе, капітане Олваґґо.

— Щодо чого?

— Щодо багатьох речей. Речей, які може знати старий морський вовк зі своїх мандрівок. Як там моя влада над південними морськими шляхами?

— Міцніша, ніж я думав, інакше мене б тут не було.

— Багато хто теж боїться поткнутися в море, чи не так?

— Так.

Нірріті перейшов до вікна з морським краєвидом. Повернувся до полоненого спиною. Трохи згодом заговорив знову:

— Я чув, буцімто наука на півночі сягнула далеко вперед після, хм... битви за Прагну.

— Я теж таке чував. Крім того, знаю, що це правда. Бачив парову машину. Друкарський верстат уже ввійшов у життя. Мертві буреплазячі ноги гальванізують струмом. Кують сталь ліпшого ґатунку. Перевинайшли мікроскоп і телескоп.

Нірріті знов обернувся до нього, і вони заходилися вивчати один одного.

Нірріті був щуплявий чоловічок із вогниками в очах, нещирою усмішкою, темним волоссям, яке втримував срібний обруч, кирпатим носом і очима під колір палацу. Носив чорне, був незасмаглий.

— Чому Боги Міста не покладуть цьому край?

— Гадаю, тому що послаблені, якщо саме це ти хочеш почути, владарю. Після Ведрійської катастрофи вони побоюються душити розвиток механіки ґвалтом. Подейкують також про внутрішню чвару в Місті — між напівбогами й рештками старших. Ну, а ще ж є та нова релігія. Люди вже не страшаться Небес так, як колись. Вони мають більше охоти захищатися, а тепер, коли вони ще й ліпше устатковані, боги мають менше охоти з ними зв’язуватися.

— Тоді Сем таки бере гору. Крізь роки, а долає їх.

— Так, Ренфрю. Гадаю, це правда.

Нірріті зиркнув на двох вартових обабіч Олваґґи.

— Залиште нас, — наказав він. Коли вони вийшли, повів далі: — Ти мене знаєш?

— Так, капелане. Я ж бо Ян Ольвеґґ, капітан «Зорі Індії».

— Ольвеґґ. Це видається певною мірою неможливим.

— Проте правда. Я дістав це — старезне вже — тіло того дня, коли Сем побив кармовладців у Магартсі. Я там був.

— Один із Перших, та ще й — о, так! — християнин!

— Зрідка — коли мені бракне індуїстських прокльонів.

Нірріті поклав йому руку на плече.

— Отже, саме твоє єство мусить боліти від блюзнірства, що його вони вчинили!

— Я від них не в захваті, а вони — від мене.

— Ще б пак. Але щодо Сема: він зробив те саме, примножив численні єресі, поховав істинне Слово ще глибше...

— Зброя, Ренфрю, — відказав Ольвеґґ. — Нічого більше. Я впевнений, що він хотів бути богом не сильніше, ніж ти чи я.

— Можливо. Але краще б він добрав іншої зброї. Якщо він переможе, їхні душі все одно пропадуть.

Ольвеґґ знизав плечима.

— Я, на відміну від тебе, не богослов...

— Але допоможеш мені? За віки я зібрав могутню силу. Маю людей, маю машини. Ти кажеш, наші вороги послаблені. Мої бездушні, народжені не від чоловіка й жінки, не знають страху. У мене є небесні гондоли — багато гондол. Я можу дістатися їхнього Міста на Полюсі. Можу зруйнувати їхні Храми тут у світі. Думаю, настав слушний час очистити світ від цієї мерзоти. Істинна віра має прийти знову! І то скоро! Це має бути скоро...

— Як уже сказано, я не богослов. Але теж волів би побачити, як Місто впаде, — відповів Ольвеґґ. — Допоможу тобі всім, чим тільки зможу.

— Тоді захопимо кілька їхніх міст і сплюндруємо їхні Храми, щоб глянути, які заходи це спровокує.

Ольвеґґ кивнув.

— Ти мені радитимеш. Надаватимеш моральну підтримку, — заявив Нірріті й схилив голову. — Молися зі мною, — наказав він.


Стариган довгенько стовбичив перед Палацом Ками в Хайпурі, роздивляючись його мармурові колони. Кінець кінцем одна дівчина зглянулася над ним і винесла хліба з молоком. Він з’їв хліб.

— І молочко випий, дідусю. Воно поживне й підкріпить твою плоть.

— Прокляття! — пробуркотів стариган. — Прокляття на молоко! Прокляття на мою плоть! А коли вже на те пішлося, то й на дух мій докупи!

Дівчина відсахнулася.

— Так навряд чи годиться приймати милостиню.

— Не на твою милостиню я нарікаю, дівко, а на твій смак у напоях. Не могла ото розщедритись на ковточок найпаскуднішого вина з кухні? Того, котре зневажили гості, котрим кухар і найдешевше м’ясиво полити гребує? Я жадаю чогось видавленого з грона, а не з корови.

— Може, тобі ще й меню принести? Пішов геть! Ато як покличу слугу!

Він пильно глянув їй у вічі.

— Не ображайся, пані, благаю. Мені тяжко йде старцювання.

Вона зазирнула йому в смолисто-темні очі серед безладу зморщок і засмаги. У бороді його рябіли чорні пасма. На кутиках губ грала легесенька усмішка.

— Ну... ходи за мною отуди вбік. Проведу тебе на кухню, глянемо, що можна знайти. Утім, я й сама не знаю, з якої радості це роблю...

Дівчина повернулася й пішла, а його пальці смикнулися, і він, усміхнувшись ширше, рушив услід, розглядаючи її ззаду. А ще й докинув:

— Бо так хочу я.


Тарака Ракаш непокоївся. Пурхаючи понад хмарами, що сунули полуденним небом, він міркував над питаннями могутності. Колись він був наймогутнішим. У дні, що передували Ув’язненню, рівних йому не було. Відтак прийшов Сіддгартха Ув’язнювач. Він знав про нього й раніше — знав як Калкіна, знав як сильного. Рано чи пізно, усвідомлював він тоді, їм доведеться зустрітися, і він матиме змогу випробувати потугу Атрибута, який, за чутками, розвинув Калкін. Того великого, давно минулого дня, коли вони таки зійшлися, коли верховини палахкотіли від їхньої люті, того дня Ув’язнювач переміг. А в їхню другу зустріч, століття по тому, він якимось чином здобув навіть повнішу перемогу. Але він був єдиний, а тим часом ще й пішов із цього світу. Зі всіх створінь Владаря Пекла подолав лиш Ув’язнювач. Затим його силі кинули виклик боги. Колись, іще на початку, були вони слабенькі, приборкували свої неслухняні мутовані здібності препаратами, гіпнозом, медитацією, нейрохірургією — кували з них Атрибути. Та з плином віків ці здібності посилилися. Четверо їх спустилося в Пекло, лише четверо, і вся його рать не спромоглася їх прогнати. Той, котрого звали Шивою, був сильний, але згодом Ув’язнювач його вбив. Так і мало бути, бо Тарака визнавав Ув’язнювача за рівню. На жінку він не зважав. Вона була всього-на-всього жінка, та й потребувала Яминої допомоги. Але владаря Аґні, чия душа була сяйним сліпучим полум’ям, от його він майже боявся. Він пам’ятав, як Аґні прийшов до палацу в Паламаідсу, один, і кинув йому виклик. Спинити його Тарака, хай як старався, не зміг, і бачив, як той зруйнував сам палац силою своїх вогнів. Ніщо в Пеклі теж не змогло його спинити. Тоді Тарака дав собі обіцянку: він має випробувати цю силу, як колись випробував був Сіддгартшину, щоб подолати її чи бути нею ув’язненим. Але так цього й не зробив. Володар Полум’я і сам загинув від руки Червоношатого — того, котрий був у Пеклі четвертим, — що він якимось робом повернув вогні Агні проти нього ж того дня біля Ведри, у битві за Прагну. Це означало, що він був найвидатніший. Бо ж хіба сам Ув’язнювач не застерігав його перед Ямою-Дгармою, богом смерті? Так, той, хто п’є життя очима, був наймогутніший з усіх, що досі лишались у світі. Тарака майже загинув від його сили в громовій колісниці. Якось він почав був випробовувати цю силу, але одразу відступився, бо в тій битві вони були союзниками. Казали, що по тому Яма помер — у Місті. Пізніше казали, що він і далі топче ряст. Подейкували, ніби він як Володар Смерті сам умерти не може, хіба що на власне бажання. Тарака приймав це за факт, знаючи, що це прийняття означає. Воно означало, що він, Тарака, повернеться на південь, на острів із блакитним палацом, де Володар Лиха, Нірріті Чорний, чекає на його відповідь. Він дасть свою згоду. Спершу в Магартсі, відтак — на північ від моря ракаші долучать свою потугу до його чорної сили, руйнуючи один за одним Храми шести найбільших міст південного заходу, заповнюючи вулиці цих міст кров’ю їхніх громадян і безіменними легіонами Чорного, аж доки боги прийдуть їм на порятунок — і знайдуть свою загибель. Якщо ж боги не прийдуть, буде викрита їхня справжня слабкість. Тоді ракаші візьмуть Небеса штурмом, а Нірріті зрівняє Місто з землею; Мильовий Шпиль упаде, склепіння розтрощать, великі білі коти Канібурри розглядатимуть руїни, а павільйони богів і напівбогів укриють полярні сніги. І все це з однієї справжньої причини — ну й щоб розвіяти нудьгу, ну й щоб наблизити останні дні богів і людей у світі ракашів. Хай би де була велика колотнеча, хай би де чинили героїчні подвиги, криваві подвиги, полум’яні подвиги, там, знав Тарака, з’являється він, невідь-звідки з’являється Червоношатий, завжди, адже Образ тягне його до належної йому царини. Тарака знав, що шукатиме, чекатиме, робитиме будь-що так довго, як буде треба, аж доки зазирне в чорні вогні, що горять за очницями Смерті...


Брахма втупився в мапу, потім знову глянув на кришталевий екран, навколо якого обкрутився бронзовий наг із власним хвостом у зубах.

— Горить, жерче?

— Горить, Брахмо... Увесь складський квартал!

— Накажи людям гасити полум’я.

— Вони вже це роблять, о Велеможний.

— То чого ж ти мене цим турбуєш?

— Через страх, о Великий.

— Страх? Страх перед чим?

— Перед Чорним, чиє ім’я я не смію казати у твоїй присутності, чия сила все росла й росла на півдні, який панує над морями, відрізаючи шляхи купцям.

— Чому ти боїшся казати переді мною ім’я Нірріті? Я знаю про Чорного. Гадаєш, це він розпочав пожежі?

— Так, о Великий. Чи то пак якийсь мерзотник, якому він заплатив. Поговорюють, що він прагне відрізати нас від решти світу, виснажити наш добробут, знищити наші запаси й ослабити наш дух, бо планує...

— Ясна річ, загарбати вас.

— Ти сам це сказав, о Могутній.

— Може, і так, мій жерче. Та скажи-но, невже ти вважаєш, що в разі нападу Володаря Лиха твої боги тебе не підтримають?

— Навіть і думки такої не було, о Найможніший! Ми просто хотіли нагадати тобі про таку ймовірність і поновити наші безперестанні благання щодо ласки й божественного захисту.

— Ти висловився зрозуміло, жерче. Не бійся.

Брахма припинив зв’язок.

— Він нападе.

— Звісно.

— Цікаво, наскільки він сильний? Ніхто точно й не знає наскільки, Ґанешо. Чи хтось таки знає?

— Ти мене питаєш, владарю мій? Свого скромного політичного радника?

— Я тут більше нікого й не бачу, скромний боготворцю. Чи знаєш ти когось, хто міг би мати відомості?

— Ні, владарю. Не знаю. Того паскудника всі уникають, ніби він — справжня смерть. Загалом беручи, так і є. Як тобі відомо, ті троє напівбогів, що їх я посилав на південь, не вернулися.

— Вони — як там їх звали? — теж були сильні, еге ж? Як давно це було?

— Востаннє — рік тому, коли ми послали нового Аґні.

— Так... Утім, він був ще не досить вправний, усе користався запалювальними гранатами... але таки сильний.

— Хіба що духом. Коли богів меншає, хоч-не-хоч обходишся напівбогами.

— Узяти б ото громову колісницю, як у давні дні...

— У давні дні громової колісниці не було. Владар Яма...

— Мовчи! Тепер вона в нас є. Гадаю, над палацом Нірріті скоро схилиться рослий чоловік-димовик у вельми крисатому капелюсі...

— Брахмо, я думаю, Нірріті здатен спинити громову колісницю.

— Звідки такі думки?

— Вислухавши звіти кількох очевидців, я вважаю, що кораблі, які полювали на його піратів, він топив керованими ракетами.

— Чому не сказав мені цього раніше?

— То дуже недавні звіти. Дотепер я й нагоди не мав порушити це питання.

— Отже, ти не вважаєш, що нам слід атакувати?

— Ні. Чекаймо. Хай він зробить перший хід, щоб ми могли оцінити його силу.

— Для цього ж треба пожертвувати Магартхою, чи не так?

— То й що? Хіба це ти вперше побачиш, як упаде місто? Який йому зиск від самої Магартхи, якою він довго й не володітиме? Якщо не зможемо її відбити, от тоді нехай димовик схилить свій білий крисатий капелюх — над Магартхою.

— Маєш рацію. Це того варте — як слід оцінимо його потугу, трохи його виснажимо. А тим часом мусимо готуватися.

— Так. Що накажеш?

— Попередь усі сили в Місті. Негайно відклич владаря Індру зі східного континенту!

— Нехай буде воля твоя.

— І попередь інші п’ять міст на річці — Лананду, Хайпур, Кілбар...

— Невідкладно.

— То йди!

— Уже пішов.


Посеред океану часу, сповненого водою простору, рішуче стояв Сем.

— Боже смерті! — гукнув він. — Перелічи-но наші сили. Яма потягся, позіхнув, відтак звівся з шарлатової тахти, на якій дрімав був, майже невидимий. Перетнув кімнату й зазирнув Семові у вічі.

— В Образ не входитиму, але ось мій Атрибут.

Сем витримав його погляд, не відвівши очей.

— Це твоя відповідь на моє запитання?

— Почасти, — відказав Яма, — але насамперед — випроба твоєї власної потуги. Здається, вона повертається. Ти витримав мій убивчий погляд довше, ніж зміг би будь-який смертний.

— Я знаю, що моя потуга повертається. Відчуваю її. Багато всякого тепер повертається. За тижні, поки ми мешкали тут, у Ратріному палаці, попомедитував я над своїми минулими життями. Не всі вони були невдалі, смертобоже. Я вирішив так сьогодні. Хоч Небеса й били мене в кожному раунді, усі перемоги дорого їм обходилися.

— Так, дуже скидається на те, що тебе веде сама доля. Вони нині й справді слабші, ніж тоді, коли ти кинув виклик їхній моці в Магартсі. А ще вони й відносно слабші. Це тому, що люди стали сильніші. Боги знищили Прагну, але не знищили акселераціонізму. Відтак вони намагалися поховати буддизм під відомими вченнями, але не змогли. Точно й не скажу, чи допомогла тобі ця релігія писати сюжет власної історії, якось там посприявши акселераціонізму, однак цього й ніхто з богів не скаже. Хай там як, вона послугувала доброю димовою завісою, відвернула їхню увагу від капостей, які вони саме могли чинити, а що вона таки прийнялася як віровчення, їхні зусилля проти неї прислужилися збуренню певних антидеїкратичних настроїв. Ти міг би здатися надихнутим, якби не здавався далекоглядним.

— Дякую. Хочеш, благословлю?

— Ні. А хочеш, я тебе?

— Хіба якось потім, Смерте. Але ти не відповів на моє запитання. Кажи, які в нас сили?

— Ну, гаразд. Невдовзі прибуде владар Кубера...

— Кубера? Де він?

— Роками переховувався, потроху зливаючи у світ наукові знання.

— Аж стільки років? Його тіло мусить бути старезним! Як він так зміг?

— А ти не забув Наради?

— Мого давнього лікаря з Капіла?

— Точно. Коли ти розпустив своїх списників після бою в Магартсі, він усамітнився в глушині з купкою челядників. Прихопив із собою все те устатковання, що його ви забрали в Палаті карми. Я знайшов його багато років тому. Після Прагну, уже втікши з Небес шляхом Чорного колеса, я видобув Куберу з його склепу під тим загиблим містом. Згодом він об’єднав сили з Нарадою, який тепер у горах, крамарює з-під поли тілами. Вони співпрацюють. Крім того, ми відкрили там і сям ще кілька таких крамничок.

— І Кубера прямує сюди? Добре!

— А Сіддгартха — і досі князь Капіла. Якщо оголосити там призов, на нього й нині відгукнуться. Ми порозпитували тамтешній люд.

— Хіба якась жменька збереться. Але так, це все одно добра новина.

— А ще ж владар Крішна.

— Крішна? А він що робить на нашому боці? Де він?

— Тут і був. Я знайшов його, коли ми приїхали. Він саме підселився до однієї з дівчат. Жаль було й глянути.

— Чому ж?

— Постарів. Жалюгідно постарів і послабшав, але пиячити й бахурувати не облишив. Утім, Образ усе ще ставав йому в пригоді, час від часу відроджуючи дещицю його колишньої харизми, якусь дрібку колосальної життєвої сили. Його вигнали з Небес після Прагну, але за те, що він, на відміну від Аґні, не став битися проти Кубери й мене. Він мандрував світом понад півстоліття — пив собі, кохав, грав на свирілі й старів. Ми з Куберою не раз його шукали, але він чимало подорожував. Відступникам із-поміж божеств плодючості по-іншому, власне, і не можна.

— А що нам від нього за користь?

— Знайшовши Крішну, я того ж дня відправив його до Наради по нове тіло. Він приїде з Куберою. А його здібності швидко поновлюються після переселення.

— Так що ж за користь нам від нього?

— Не забувай: саме він переміг чорного демона Вану, з яким навіть Індра боявся зійтись. Тверезий, він — чи не найнебезпечніший із нині живих бійців. Яма, Кубера, Крішна і, якщо ти не проти, Калкін! Ми будемо нові локапали й виступимо разом.

— Я тільки за.

— Отже, так і буде. Хай-но пошлють на нас загін своїх богів-новобранців! Я тут саме нові види зброї конструював. Шкода, що їх має бути так багато, і то таких екзотичних. Це просто марнування моєї геніальності — робити з кожної зброї витвір мистецтва замість того, щоб масово виробляти певний засіб нападу. Але цю потребу диктує множинність паранормальних проявів. У когось завжди знайдеться Атрибут, що встоїть перед будь-якою зброєю. То що ж, хай познайомляться з пекельною рушницею, яка рознесе їх на волоконця, хай схрестять леза з електромечем або постануть перед фонтанним щитом, що обдасть їх бризками ціаніду й диметилсульфоксиду. Знатимуть тоді, що наскочили на локапалів!

— Тепер, Смерте, я бачу, чому будь-якого бога, навіть Брахму, можна в разі кончини замінити іншим, — але тільки не тебе.

— Дякую. Маєш якийсь план?

— Ще ні. Потребую більше відомостей щодо сил у Місті. Чи Небеса останнім часом демонстрували свою потугу?

— Ні.

— Якби ж тільки був якийсь спосіб випробувати їх, не виказуючи себе... Може, ракаші?

— Ні, Семе. Я їм не довіряю.

— Я теж. Але інколи з ними можна мати справу.

— Як оце ти в Колодязі й Паламаїдсу?

— Влучна відповідь. Може, й твоя правда. Я ще трохи над цим поміркую... А ще ось думаю про Нірріті. Що там у Чорного?

— Останніми роками він запанував над морями. Подейкують, що його легіони множаться й він будує бойові машини. Утім, я вже ділився з тобою острахами щодо цього. Тримаймося від Нірріті якнайдалі. У нього з нами спільне лиш одне — бажання повалити Небеса. Якщо він — ні акселераціоніст, ні деїкрат — досягне свого, то влаштує Темну добу — ще гіршу, ніж та, з котрої ми починаємо вибиратися. Можливо, найліпший для нас варіант подій — спровокувати битву між Нірріті й Богами Міста, залягти, а потім перестріляти переможців.

— Можливо, Ямо, ти й маєш рацію. Але як це зробити?

— Може, ми й не мусимо. Ану ж воно саме собою станеться, і то скоро? Магартха припала до землі, відсахнулася від моря. Стратег у нас ти, Семе. Я — тільки тактик. Ми тебе для того й повернули, щоб ти давав нам указівки. Прошу, добре це обміркуй, коли вже ти — знову ти.

— І завжди ти ото наголошуєш останні слова.

— Атож, проповіднику. Адже тебе досі не випробувано в битві відтоді, як ти вернувся з блаженства... Скажи-но, ти зможеш намовити буддистів воювати?

— Мабуть, але для цього, напевне, доведеться прибрати личину, яка мені тепер не до смаку.

— Ну... може, і не треба. Але май це на увазі — на випадок, якщо нам стане непереливки. Утім, для певності щовечора вправляйся перед дзеркалом у тій лекції з естетики, котру ти читав у Ратріному монастирі.

— Я б волів цього не робити.

— Знаю, але все одно роби.

— Повправляюсь-но ліпше з мечем. Лишень знайди мені якийсь, і я дам тобі науку.

— Хо! Згода! Якщо наука буде добряча, матимеш неофіта.

— То перейдімо ж у двір, де я тебе як просвітлю!


Коли Нірріті в блакитному палаці здійняв руки, верескливі ракети злетіли в небо з палуб його пускових кораблів і накреслили дуги понад містом Магартхою.

Коли на ньому застібнули чорний нагрудник, ракети впали на місто — й запалали пожежі.

Коли він узув чоботи, його флот увійшов у гавань.

Коли йому защепнули на шиї чорний плащ, а на голову надягли поворонований сталевий шолом, з-під палуб кораблів стишено загупали барабани його десятників.

Коли його підперезали мечем, у трюмах суден ворухнулися бездушні.

Коли він надів рукавички зі шкіри й сталі, його флот, підштовхуваний вітрами, що їх наганяли ракаші, наблизився до порту.

Коли він дав знак Олваззі, своєму юному управителю, іти за ним на подвір’я, воїни, які ніколи не говорять, піднялися на палуби кораблів і вишикувалися лицем до охопленої вогнем пристані.

Коли в темній небесній гондолі заревли двигуни, а перед ним відчинили двері, кинув якір перший із його кораблів.

Коли вони ввійшли в гондолу, перші з його воїнів увійшли до Магартхи.

А доки вони дісталися Магартхи, місто вже впало.


У зеленому верховітті саду співали птахи. На дні голубого ставка лежали старими монетами риби. Розцвілі квіти були переважно червоні й великопелюсткові, але де-не-де при нефритовій лавці, на якій вона сиділа, виднілися жовті вуньпани. Поклавши ліву руку на білу ковану металеву спинку, вона дивилася на плитку доріжки, якою, наближаючись, совгали його чоботи.

— Добродію, це приватний сад, — повідомила вона.

Він зупинився перед лавкою і зиркнув зверху вниз. Був міцної статури, засмаглий, темноокий і темнобородий, із незворушним обличчям — аж доки не всміхнувся. Убраний був у синє й шкіряне.

— Гостям сюди не можна, — додала вона. — Для них є сади в другому крилі будівлі. Пройди-но крізь тамту арку...

— У моєму саду ти завжди була бажана гостя, Ратрі, — мовив прибулець.

— Твоєму?..

— Кубера.

— Владарю Куберо! Ти не...

— Гладкий. Знаю. Нове тіло, ще й гарує нівроку. Майструє Ямину зброю, транспортує її...

— Коли ти прибув?

— Щойно. Привіз назад Крішну — заразом із вантажем вогнекомплектів, гранат і протипіхотних мін...

— Боги! Скільки ж часу минуло...

— Так. Багацько. Але тобі й досі належить вибачення, тож я прийшов сплатити цей борг. Він муляв мені всі ці роки. Вибач, Ратрі, за ту ніч, вельми давню, коли я втягнув тебе в це. Мені потрібен був твій Атрибут, тому я тебе залучив. Не люблю я когось отак визискувати.

— Я б чи так, чи сяк невдовзі покинула Місто, Куберо. Тож не картай себе понад міру. Звісно, воліла б я мати гарнішу подобу, ніж оце моє теперішнє вбрання. Та й так можна жити.

— Буде тобі інше тіло, владарко.

— Потім, потім, Куберо. Прошу, сідай. Ось тут. Хочеш їсти? Хочеш пити?

— І того, й другого.

— Ось фрукти, ось сома. Чи ти б волів чаю?

— Соми, дякую.

— Яма каже, Сем одужав від свого святенництва.

— Добре, бо потреба в ньому зростає. Він уже склав для нас якісь плани дій?

— Яма мені не казав. Але, можливо, Сем не сказав Ямі.

На дереві поруч несамовито заворушилося гілля, і звідти гепнув Тек, приземлившись на всі чотири. Перетнув мощену плитками доріжку, став обіч лавки й прогарчав:

— Ці теревені мене розбудили! Що це за один, Ратрі?

— Владар Кубера, Теку.

— Коли ти єси він, тоді — ого-го, як змінивсь! — констатував Тек.

— Це й про тебе можна сказати, Теку-архіваре. Чом це ти досі мавпуєш? Яма міг би тебе переселити.

— Я корисніший як мавпа, — пояснив Тек. — Чудовий шпигун, значно ліпший від собаки. Дужчий за людину. Ну й хто там відрізнить одну мавпу від іншої? Лишатимуся в цій подобі, поки буде потреба в моїх особливих послугах.

— Похвально. Чи були дальші новини про рухи Нірріті?

— Його судна підходять до великих портів ближче, ніж мали за звичай у минулому, — сказав Тек. — Окрім того, їх, здається, побільшало. Оце й усе. Схоже, боги його бояться — бо не знищують.

— Так, — підтвердив Кубера. — Бо він тепер — загадка. Я схильний думати, що він — Ганешина помилка. Це ж він дозволив Нірріті безперешкодно піти з Небес, а ще й забрати із собою все те устатковання. Гадаю, Ганеша хотів мати напохваті якогось ворога Небес на випадок, якби в ньому виникла раптова потреба. Він, либонь, і гадки не мав, що гуманітарій зможе аж так скористатися тим устаткованням і зібрати аж такі сили.

— У твоїх словах є логіка, — погодилася Ратрі. — Навіть я чула, що Ганеша часто так чинить. І що ж він робитиме тепер?

— Пожертвує Нірріті перше атаковане місто, щоб вивчити його засоби нападу й оцінити його потугу, — якщо зможе переконати Брахму почекати. А тоді вже завдасть по Нірріті удару. Магартха мусить упасти, а ми — бути поруч. Навіть просто поспостерігати було б цікаво.

— Але спостереженням, по-твоєму, не обійдеться? — спитав Тек.

— Достоту. Сем знає: ми маємо бути напоготові, щоб спершу примножити безлад, а тоді поладити, що зможемо. І нам доведеться діяти, щойно ворухнеться хтось інший — а це, Теку, може статися вже скоро.

— Ну нарешті, — зрадів Тек. — Завжди хотів піти в бій разом з Ув’язнювачем.

— Найближчими тижнями, певно, здійсниться майже стільки ж бажань, скільки й не справдиться.

— Ще соми? Ще фруктів?

— Дякую, Ратрі.

— А тобі, Теку?

— Хіба що бананчик.


У затінку лісу, на верхівці високого пагорба сидів, удивляючись на Магартху внизу, Брахма, мовби статуя бога верхи на гаргуйлі.

— Вони плюндрують Храм.

— Так, — підтвердив Ганеша. — Погляди Чорного за ці роки не змінилися.

— З одного боку, жалко. З другого — страшно. Його вояки мали гвинтівки й пістолети.

— Так. Вони дуже сильні. Повертаймося до гондоли.

— Хвилинку.

— Боюся, владарю... що вони наразі надто сильні.

— Що пропонуєш?

— Їхній флот річкою не підніметься. Щоб атакувати Лананду, мусять іти суходолом.

— Правда. Хіба що він має досить небесних суден.

— А щоб атакувати Хайпур, мусять пройти навіть далі.

— Так, так! А щоб атакувати Кілбар — ще далі! Кажи вже по суті! Куди хилиш?

— Що далі вони зайдуть, то більші проблеми з постачанням матимуть, то вразливішими стануть до партизанської тактики на шляху просування...

— Пропонуєш мені не робити нічого, крім як турбувати їх наскоками? Дозволити їм промарширувати краєм, беручи місто за містом? Та вони ж окопаються й дочекаються підкріплень, щоб утримати здобуте, лише тоді рушать далі. Тільки дурень вчинив би інакше. Якщо чекати...

— Поглянь-но вниз!

— Ну? Що там?

— Вони лаштуються виступити.

— Неможливо!

— Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті — фанатик, божевільний. Йому не потрібні ні Магартха, ні Лананда, ні Хайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. Окрім цього, його в тих містах цікавлять лише душі, а не тіла. Він рухатиметься краєм і нищитиме всі символи нашої релігії, на які натрапить, аж доки ми не вирішимо перехопити ініціативу. Якщо ми не будемо діяти, він, імовірно, зашле місіонерів.

— Та ми ж мусимо якось діяти!

— Тоді ослаблюй його в міру просування. Коли достатньо ослабне, бий! Віддай йому Лананду. І Хайпур, якщо знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли він ослабне достатньо, розтрощи його. Містами можна пожертвувати. Скільки їх там ми самі зруйнували? Ти вже й не згадаєш!

— Тридцять шість, — мовив Брахма. — Повернімося на Небеса, і я це обміркую. Якщо я зроблю, як ти радиш, а він відступить, перш ніж надто ослабне, наші втрати будуть великі.

— Ставлю на те, що він так не вчинить.

— Жереб цей, Ґанешо, кидати не тобі, а мені. І глянь-но: з ним ті кляті ракаші! Забираймося швидко, поки вони нас не помітили.

— Так, швидше!

І вони розвернули своїх буреплазів назад до лісу.

Крішна відклав свиріль, коли до нього привели гінця.

— Так? — спитав він.

— Магартха впала...

Крішна встав.

— А Нірріті готується піти на Лананду.

— Що зробили боги на захист міста?

— Нічого. Анічогісінько.

— Ходімо зі мною. Локапали зберуться на раду.

Крішна залишив свиріль на столі.


Тієї ночі Сем стояв на найвищому балконі палацу Ратрі. Довкола падав дощ, пробиваючи вітер мовби холодними цвяхами. На Семовій лівиці смарагдовим жевривом променів залізний перстень.

Одна за одною, одна за одною падали й залишалися блискавки.

Він здійняв руку — і відгукнулися громи, ревучи й ревучи передсмертними криками всіх драконів, що тільки могли існувати — десь, колись...

Ніч відступила перед вогняними стихійниками, які постали перед Палацом Ками.

Сем підвів обидві руки — і всі вони як один знялися в повітря й зависли високо в ночі.

Він ворухнув руками — і вони заметушилися над Хайпуром, перетинаючи місто з кінця в кінець.

Відтак вони закружляли.

Відтак розосередились і затанцювали в бурі.

Він опустив руки.

Вони повернулися й знову постали перед ним.

Сем не ворушився. Він чекав.

За сотню вдарів серця з’явилося воно й заговорило до нього з ночі:

— Хто ти такий, щоб повелівати рабами ракашів?

— Поклич мені Тараку, — звелів Сем.

— Я не виконую наказів від смертних.

— Тоді глянь-но на вогні моєї справжньої суті, докіль не прив’язав я тебе замість прапора до тамтої залізної щогли — а простоїть вона довго.

— Ув’язнювачу! Ти живий!

— Поклич мені Тараку, — повторив він.

— Так, Сіддгартхо. Нехай буде воля твоя.

Сем плеснув у долоні — і стихійники порснули в небо, а ніч довкола знову потемніла.


Владар Пекла вподібнився до людини й увійшов у кімнату, де самотньо сидів Сем.

— Востаннє я бачив тебе аж ген удень Великої битви! — мовив він. — Згодом чував, ніби вони знайшли спосіб тебе знищити.

— Як бачиш, ні.

— Як це ти знову прийшов у світ?

— Владар Яма, Червоношатий, витяг мене назад.

— Воістину велика його сила.

— Її вистачило. Як нині справи в ракашів?

— Добре. Точимо твою війну далі.

— Правда? Як саме?

— Помагаємо твоєму давньому союзникові — Чорному, владарю Нірріті — у його поході проти богів.

— Так я і думав. Саме тому й звернувся до тебе.

— Бажаєш виїхати опліч із ним?

— Я ретельно це обміркував і, попри заперечення моїх товаришів, таки бажаю виїхати опліч із ним — за умови, що ми укладемо угоду. Хочу, щоб ти відніс йому моє послання.

— Яке ж це послання, Сіддгартхо?

— Послання таке: локапали, а саме Яма, Крішна, Кубера і я, виїдуть опліч із ним проти богів, залучивши всіх своїх прихильників, усі свої сили й дотичну до цього машинерію, якщо він погодиться не воювати проти послідовників буддизму чи індуїзму в їхній теперішній формі з метою навернути їх до своєї віри, а крім того, якщо він не намагатиметься душити акселераціонізм, як це чинили боги, у разі нашої перемоги. Глянь на його вогні, коли він даватиме відповідь, і скажи мені, чи правду він мовив.

— Гадаєш, Семе, він на таке пристане?

— Так. Він знає, що за відсутності богів, які тепер насаджують індуїзм, його вірян побільшає. Це очевидно йому з того, на що я, попри їхній опір, спромігся з буддизмом. Він гадає, що його шлях — єдиний праведний, котрому судилося взяти верх у суперництві з іншими. Думаю, через це він навіть ладен піти на чесне суперництво. Перекажи йому це послання й принеси мені його відповідь. Гаразд?

Тарака замайорів. Його обличчя й ліва рука пішли димом.

— Семе...

— Що?

— А який шлях праведний?

— Га? Ти мене про таке питаєш? Звідки мені знати?

— Смертні звуть тебе Буддою.

— Лиш тому, що обмежені мовою і невіглаством.

— Ні. Я глянув на твої вогні й нарікаю тебе Володарем Світла. Ти їх ув’язнюєш, як нас ув’язнив, звільняєш їх, як звільнив нас. Ти мав силу накинути їм віру. Ти — той, ким себе проголосив.

— Я брехав. Ніколи не вірив у це сам — і досі не вірю. Я міг би й інший шлях вибрати, хоч би й віру Нірріті, от тільки розп’яття — це боляче. Міг би вибрати й ту, що її звуть ісламом, от тільки аж надто добре знаю, як вона поєднується з індуїзмом. Мій вибір спирався на намір, не надих, а сам я — ніщо.

— Ти — Володар Світла.

— Віднеси-но моє повідомлення. Релігію обговоримо якось іншим разом.

— Локапали, кажеш, це Яма, Крішна, Кубера й ти сам?

— Так.

— Тоді він таки живий. Скажи мені, Семе, перш ніж я піду... ти міг би здолати владаря Яму в битві?

— Не знаю. Утім, навряд. Не думаю, що це хоч комусь до снаги.

— А чи міг би він здолати тебе?

— Можливо — у чесному бою. Щоразу, як ми сходилися ворогами, мені то таланило, то вдавалося його перехитрувати. Я з ним недавно пофехтував, і рівних йому нема. Надто вже він багатоманітний у всьому, що стосується руйнування.

— Ясно, — мовив Тарака, чиї права рука й половина грудей саме здиміли. — Тоді на добраніч, Сіддгартхо. Я поніс твоє повідомлення.

— Дякую, і тобі на добраніч.

Тарака весь пішов димом і відлетів у бурю.


Високо над світом веретенився він — Тарака. Довкола лютувала буря, але йому не було діла до її шалу.

Падали громи, зливався дощ, Божого Мосту не було видно. Та ніщо з цього його не обходило. Бо ж був він Тарака Ракаш, Владар Пекла...

А колись — ще й наймогутніше створіння у світі, після Ув’язнювача.

Та тепер от Ув’язнювач розповів йому, що є Могутніший... і вони мають битися разом, як у минулому.

Як зухвало стояв той у своєму Червоному й зі своєю Силою! Того дня. Понад півстоліття тому. Біля Ведри.

Знищивши Яму-Дгарму, перемігши Смерть, Тарака довів би свою вищість...

Довести Тарачину вищість було важливіше, ніж перемогти богів, які й так колись мусять сконати, адже вони не ракаші.

Отже, послання Ув’язнювача до Нірріті, на яке, казав Ув’язнювач, Нірріті погодився б, буде промовлене лише до бурі, і Тарака, глянувши на її вогні, знатиме: вона говорила правду.

Адже буря ніколи не бреше... І завжди каже «Ні!».


Темний десятник провів його в табір. Він виблискував сяйними регаліями свого обладунку, і його не полонили — сам підійшов до десятника й заявив, що має послання до Нірріті. Із цієї причини десятник вирішив не вбивати його на місці. Він обеззброїв прибульця, провів його в лісовий табір під Ланандою і залишив під вартою, тимчасом як сам пішов доповідати начальству.

Нірріті й Ольвеґґ сиділи в чорному наметі. Перед ними лежала розгорнута мапа Лананди.

Коли вони дозволили десятнику ввести полоненого в намет, Нірріті, роздивившись прибульця, відпустив воїна.

— Хто ти? — запитав він.

— Ґанеша з Міста. Той самий, хто допоміг тобі забратися з Небес.

Нірріті, здавалося, обмірковував почуте.

— Як же не пам’ятати єдиного мого друга з тих давніх часів, — мовив він зрештою. — Чому ти прийшов до мене?

— Бо час на це саме підхожий. Ти нарешті розпочав великий хрестовий похід.

— Так.

— Я б хотів обговорити його з тобою наодинці.

— То кажи.

— А цей хлопець?

— Говорити перед Яном Ольвеґґом — говорити переді мною. Кажи, що маєш на гадці.

— Ольвеґґ?

— Так.

— То й нехай. Я прийшов сказати, що Боги Міста слабкі. Заслабкі, як на мене, щоб подолати вас.

— Саме так я і припускав.

— Але не такі слабкі, щоб не мати змоги завдати вам величезних утрат, коли таки виступлять. Якщо вони зберуть свої повні сили в належний момент, усе може зависнути на терезах.

— Ідучи воювати, я й це мав на увазі.

— Ліпше б перемога дісталася вам дешевше. Ти ж знаєш, що я симпатизую християнам.

— Що в тебе на думці?

— Я зохотився трохи попартизанити лише для того, щоб повідомити: Лананда ваша. Вони її не боронитимуть. Якщо ви й далі наступатимете такими темпами, не закріплюючи здобутків, і дійдете до Хайпура, Брахма і його боронити не буде. Але коли ви підійдете під Кілбар, ослаблені від битв за перші три міста й від наших набігів по дорозі, ось тоді Брахма вдарить усією міццю Небес так, що ви попід стінами Кілбара й поразки зазнати можете. Усі сили небесні в готовності. Вони чекають, доки ви заміритеся на брами четвертого міста при річці.

— Зрозуміло. Радий це чути. Отже, вони таки бояться того, що несу я.

— Авжеж. Чи донесеш ти його аж до Кілбара?

— Так. І в Кілбарі я теж переможу. Перш ніж ми нападемо на те місто, я пошлю по мою наймогутнішу зброю. Сили, що їх я притримував у запасі для самого Міста Небесного, будуть нацьковані на моїх ворогів, коли вони прийдуть боронити приречений Кілбар.

— Вони теж матимуть могутню зброю.

— Отже, результат нашої зустрічі не буде, далебі, ні в їхній руці, ні в моїй.

— Є спосіб ще трохи схилити терези, Ренфрю.

— Он як? Що ще ти замислив?

— Багато хто з напівбогів незадоволений становищем у Місті. Вони хотіли тривалої війни проти акселераціонізму й послідовників Татхаґати. Їх розчарувало те, що цього не сталося після Прагну. Крім того, владаря Індру відкликано зі східного континенту, де він саме воював проти відьом. Індру можна було б намовити на схвальне ставлення до настроїв напівбогів, а з ним же будуть підлеглі, допіру розпалені іншою війною.

Ганеша поправив плащ.

— Кажи далі, — звелів Нірріті.

— Може статися так, — вів далі Ґанеша, — що вони, прийшовши до Кілбара, за нього не битимуться.

— Зрозуміло. Ну, а тобі що з цього за зиск, Ґанешо?

— Задоволення.

— І нічого більше?

— Хотів би я, щоб колись ти згадав цей мій візит.

— Хай буде так. Я не забуду, й опісля ти дістанеш від мене винагороду... Сторожо!

Запону намету відгорнули, і знову ввійшов той, котрий привів був Ґанешу.

— Супроводь цього чоловіка, куди він захоче, і відпусти живим і здоровим, — наказав Нірріті.

— Невже ти йому повіриш? — спитав Ольвеґґ, коли той уже пішов.

— Так, — мовив Нірріті, — але срібняки такому я б виплатив опісля.


Локапали засіли на раду в Семовому покої хайпурського Палацу Ками. Присутні були також Тек і Ратрі.

— Тарака каже, що Нірріті не пристав на наші умови.

— Добре, — сказав Яма. — Я наполовину боявся, що він погодиться.

— А вранці вони нападуть на Лананду. Тарака вважає, що місто вони візьмуть. Це буде трохи тяжче, ніж із Магартхою, але він певний: вони переможуть. Я теж цього певен.

— І я.

— І я.

— Потому він піде на це місто, Хайпур. Відтак на Кілбар, відтак на Гамсу, відтак на Ґаятрі. Він знає, що десь на цьому шляху боги завдадуть удару.

— Звісно.

— Тож ми між двох вогнів і маємо кілька варіантів. Домовитися з Нірріті ми не змогли. Як гадаєте, із Небесами — зможемо?

— Ні! — гаркнув Яма, гупнувши кулаком по столі. — Та на котрому ж ти боці, Семе?

— На боці акселерації. Якщо її можна досягти переговорами, а не марним кровопролиттям, то й ліпше.

— Я радше з Нірріті домовлятимусь, ніж із Небесами!

— Тоді голосуймо, як-от щодо того звернення до Нірріті.

— Ага, і тобі вистачить одного «за», щоб виграти.

— Саме на таких умовах я ввійшов до складу локапалів. Ви попросили вас очолити, тож мені потрібен вирішальний голос. Утім, дозвольте-но пояснити мої резони, перш ніж ми перейдемо до голосування.

— Ну гаразд, кажи!

— За останні роки ставлення Небес до ідеї акселерації стало, як я розумію, значно ліберальнішим. Офіційно позиція не змінювалася, але й жодних заходів проти акселераціонізму не вжито — припускаю, через прочуханку, якої вони дістали під Прагну. Чи правду я кажу?

— У загальних рисах, — відповів Кубера.

— Здається, вони постановили: надто втратно буде вживати таких заходів щоразу, коли осоружна наука про себе знов заявлятиме. Проти них у тій битві бився народ, люди. Проти Небес. А люди, на відміну від нас, мають сім’ї, мають зв’язки, що їх послаблюють, та й мусять пильнувати бездоганність своїх кармописів, якщо бажають переродитися. Попри це, вони билися. Отож Небеса за останні роки схилилися до більшої поблажливості. А що така ситуація вже склалася фактично, вони нічого не втратять, визнавши її. Власне, вони можуть подати це собі на користь — як ласкавий жест божественного милосердя. Гадаю, вони підуть на поступки, на які не пішов Нірріті...

— Я хочу побачити падіння Небес, — заявив Яма.

— Авжеж. І я також. Але пометикуй. Навіть як зважити тільки на те, що ти дав людству за останні півстоліття, чи довго ще Небеса втримають цей світ під своєю рукою? Небеса впали того дня під Прагну. Ще покоління, хай два, і вони вже не матимуть влади над смертними. А ця битва з Нірріті завдасть їм ще більшої шкоди, навіть якщо вони переможуть. Дамо ж їм ще кілька років занепадницької пишноти. Із кожним циклом вони стають усе немічніші. Вершину вже пройдено. Почався спад.

Яма закурив цигарку.

— Ти що, бажаєш, щоб хтось убив за тебе Брахму? — спитав Сем.

Яма помовчав, затягнувся цигаркою та видихнув дим. Відтак мовив:

— Можливо. Може, і так. Не знаю. Не хочу про це думати. Утім, це, либонь, правда.

— Хочеш, гарантую, що Брахма загине?

— Ні! Спробуєш — вб’ю!

— Отже, ти й сам точно не знаєш, чого хочеш для Брахми: смерті чи життя. Може, це тому, що ти водночас кохаєш і ненавидиш. Ти, Ямо, став старий, не побувши молодим, і за своє життя любив тільки її одну. Чи не так?

— Так.

— Тоді я не підкажу, як розв’язати твої особисті труднощі, але в цьому ти повинен відмежуватися від нагальної проблеми.

— Добре, Сіддгартхо. Голосую за те, щоб зупинити Нірріті тут, у Хайпурі — якщо Небеса нас підтримають.

— Чи має хтось заперечення?

За відповідь правила тиша.

— Отже, рушаймо до Храму, захопімо комунікатор.

Яма загасив цигарку.

— Але я з Брахмою не говоритиму, — заявив він.

— Балаканину беру на себе, — пообіцяв Сем.


У Саду пурпурового лотоса дзенькнула ілі, п’ята нота арфи.

Увімкнувши екран у своєму павільйоні, Брахма побачив чоловіка в синьо-зеленому земельському тюрбані.

— Де жрець? — спитав Брахма.

— Зв’язаний зовні. Але якщо хочеш почути молитву чи дві, я можу його притягти...

— Хто ти, що смієш носити тюрбан Перших і входити в Храм озброєним?

— Маю дивне відчуття, буцім зі мною таке вже було, — сказав чоловік.

— Відповідай на запитання!

— Хочеш зупинити Нірріті, владарко? Чи, може, віддаси йому всі ці міста вздовж річки?

— Випробовуєш терпець Небес, смертний? Живий ти із Храму не вийдеш.

— Твої погрози смерті — пустий звук для вождя локапалів, Калі.

— Локапалів більше нема, і вождя в них не було.

— Він перед тобою, Дурґо.

Ямо? Це ти?

— Ні, але він тут зі мною, як і Крішна та Кубера.

— Аґні мертвий. Усі нові Аґні погинули після...

— Прагну. Знаю, Чанді. До першого складу команди я не належав. Райлд мене не вбив. Кішка-примара, що залишиться безіменною, постаралася добре, але недостатньо. І ось я повернувся з-поза Божого Мосту. Локапали обрали мене своїм очільником. Ми оборонимо Хайпур і розіб’ємо Нірріті — якщо Небеса допоможуть.

— Сем... Не може бути!

— Ну, то зви мене Калкіном, чи Сіддгартхою, чи Татхаґатою, чи Магасематманом, чи Ув’язнювачем, чи Буддою, чи Майтреєю. Утім, це таки я, Сем. Прийшов до тебе на поклін і перемовини.

— Про що йдеться?

— Небеса для людства були ще терпимі, але Нірріті — то зовсім інша історія. Яма й Кубера привезли в місто зброю. Ми можемо укріпити його й нашвидку розгорнути непогану оборону. Якщо Небеса долучать свою силу до нашої, на Нірріті під Хайпуром чекає крах. Ми підемо на це, якщо Небеса дозволять акселерацію та свободу віросповідання, а також покладуть край царюванню кармовладців.

— Чимало просиш, Семе...

— Перші дві умови — просто визнання дечого, що вже склалося й має право так залишатися. Третя буде виконана, подобається це тобі чи ні, тож я даю шанс зберегти лице.

— Маю подумати...

— Подумай хвилинку. Я почекаю. Однак якщо ти відмовишся, ми відступимо й дамо Ренфрю взяти це місто, сплюндрувати цей Храм. Коли він візьме ще декілька, вам таки доведеться з ним зустрітися. Але нас поруч уже не буде. Ми дочекаємося, доки все це скінчиться. Якщо ти й доти залишишся при ділі, то будеш уже не в тому становищі, щоб перебирати допіру викладеними умовами. В іншому ж разі, гадаю, ми зможемо помірятися силами з Чорним і подолати його разом із рештками зомбі. Хоч так, хоч інак, а ми своє отримаємо. Та пропонований спосіб легший для тебе.

— Ну, гаразд! Я негайно зберу війська. У цій останній битві ми поїдемо разом, Калкіне! Нірріті згине під Хайпуром! Залиш когось чергувати в комунікаторній, щоб ми тримали зв’язок.

— Тут буде моя штаб-квартира.

— А тепер розв’яжи жерця й приведи сюди. На нього чекають певні божі веління, а невдовзі — і божі відвідини.

— Так, Брахмо.

— Семе, зажди! Після битви, якщо ми її переживемо, хочу поговорити з тобою щодо взаємопоклоніння.

— Невже в буддисти збираєшся?

— Ні, знову в жінки...

— На все своє місце, своя мить — і це не тут, не зараз.

— Коли прийде час, настане мить, я буду на місці.

— А наразі я приведу твого жерця. Не клади слухавки.


Після падіння Лананди Нірріті служив відправу посеред руїн цього міста, молячись за перемогу й над іншими. Його темні десятники повільно забили в барабани, і зомбі впали навколішки. Нірріті молився, аж доки піт укрив його обличчя маскою зі скла й світла, затікаючи під протезопанцир, що давав йому силу багатьох. Відтак він звів лице до небес, поглянув на Божий Міст і мовив: «Амінь».

Затим розвернувся й рушив у бік Хайпура, а за спиною в нього піднялося його військо.


Коли Нірріті підійшов під Хайпур, боги чекали.

Чекали загони з Кілбара, загони з Хайпура.

Чекали напівбоги, і герої, і панство.

І високопоставлені браміни, і багато хто з послідовників Магасематмана. Ці останні прийшли в ім’я Божественної естетики.

Нірріті кинув оком на той бік мінного поля попід мурами міста й побачив чотирьох вершників — це були локапали, що чекали при брамі, а поруч із ними майоріли на вітрі корогви Небес.

Він опустив забороло й повернувся до Ольвеґґа.

— Ти мав рацію. Цікаво, Ґанеша в місті?

— Скоро дізнаємося.

Нірріті повів наступ далі.


Це був день, коли Володар Світла вистояв. Поплічники Нірріті так і не ввійшли до Хайпура. Ґанеша загинув під Ольвегґовим мечем, спробувавши загнати ножа в спину Брахмі, який саме зчепився з Нірріті на горбику. По тому Ольвеґґ упав, схопившись за живіт, і поповз до скелі.

Брахма й Чорний стояли проти себе, а Ганешина голова котилася в яр.

— Кілбар, казав оцей, — мовив Нірріті.

— Кілбар то й мав бути, — відповів Брахма. — Оцей усе підмовляв на Кілбар. Знаю тепер, чому.

Вони стрибнули один на одного, і панцир Нірріті бився за нього із силою багатьох.

Яма підострожив коня до узвишшя, аж тут його обгорнув вир пилу й піску. Він затулив очі плащем, і навколо залунав регіт.

«Ну, і де ж тепер твій смертозір, Ямо-Дгармо?»

— Ракаш! — прогарчав він.

— Так. Це я, Тарака!

І на Яму зненацька линули галони води; кінь його став дибки й перекинувся назад.

Він схопився на ноги з шаблею в руці, аж тут полум’яний вихор ізсівся в людиноподібну постать.

— Я геть-чисто змив із тебе те-що-відганя, смертобоже. Тепер ти впадеш, загинеш від моєї руки!

Яма кинувся на нього з булатом.

Він перетяв свого сірого суперника від плеча до стегна, але кров не пішла, жодного сліду від його леза не зосталося.

— Ти не можеш зарубати мене, мов якогось людця, Смерте! А ось що можу тобі заподіяти я!

Тарака стрибнув на Яму, притиснув йому руки до боків і повалив долі. Здійнявся фонтан іскор.

Віддалік Брахма, поставивши коліно Нірріті на хребет, відгинав йому голову, долаючи опір чорного панцира. Саме тоді владар Індра зістрибнув із буреплаза та здійняв на Брахму свого меча Громовицю, почувши водночас, як у Нірріті хруснула шия.

— Це плащ тебе береже! — заволав Тарака, борюкаючись на землі, аж тут зазирнув Смерті в очі...

Відчувши, що Тарака вже досить ослабнув, Яма його відштовхнув.

Зірвався на ноги й прожогом кинувся до Брахми, навіть не підібравши шаблі. Там, на узвишші, Брахма відбивав один удар Громовиці за другим — кров так і порскала з кукси його відтятої лівої руки, так і струменіла з ран на голові й грудях. Нірріті сталевим хватом тримав його за гомілку.

Яма з кличем пішов у напад, витягаючи кинджал.

Індра відступив туди, куди не сягало Брахмине лезо, і повернувся до нього.

— З кинджалом на Громовицю, Червоний? — спитав він.

— Еге ж, — мовив Яма, ударивши правою і перекинувши зброю в ліву для справжнього вдару.

Вістря ввіткнулося в Індрине передпліччя.

Індра впустив Громовицю й ударив Яму в щелепу. Яма впав, але підсік Індрі ноги, зваливши й того на діл.

Тут Яму цілковито опанував Образ, й Індра ніби зів’яв під його зором. Тарака застрибнув Ямі на спину якраз у мить Індриної смерті. Той пробував вивільнитися, але на плечі йому мовби гора навалилася.

Брахма, лежачи обіч Нірріті, зірвав свій черезплічник, просочений відлякувачем. Правою рукою жбурнув його між ними так, що він упав біля Ями.

Тарака відсахнувся, а Яма розвернувся й утупився в нього. Тут Громовиця злетів із місця, куди був упав, і ринув до Яминих грудей.

Яма схопив лезо обіруч, коли вістрю лишалися вже якісь дюйми до його серця. Меч почав просуватися, і з Яминих долонь на землю закрапала кров.

Брахма звернув на Владаря Пекла смертозорий погляд — погляд, джерелом снаги якого була цього разу сама його життєва сила.

Вістря торкнулось Ями.

Яма, різко крутнувшись, відхилився, і воно, проминаючи, кресонуло його від груднини до плеча.

Відтак Ямині очі зробилися двома списами, і Ракаш утратив свою людиноподібну форму, ставши димом. Брахмина ж голова впала на груди.

Тарака закричав до Сіддгартхи, який саме під’їздив на білому коні в супроводі потріскування й запаху озону:

— Ні, Ув’язнювачу! Стримай свою силу! Моя смерть належить Ямі...

— О дурний демоне! — вигукнув Сем. — Цього не мусило статися...

Але Тараки вже не було.

Яма впав навколішки обіч Брахми й наклав йому джгута на залишок лівиці.

— Калі! — примовляв він. — Не вмирай! Говори зі мною, Калі!

Брахма хапнув повітря, і його очі рвучко розплющилися, але одразу ж зімкнулися знову.

— Запізно, — пробурмотів Нірріті. Він повернув голову й поглянув на Яму. — Чи то пак саме вчасно. Ти ж Азраїл, хіба ні? Янгол смерті...

Яма дав йому ляпаса, вимастивши обличчя Нірріті кров’ю зі своєї долоні.

— «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне[122], — завів Нірріті. — Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони».

Яма ляснув його знову.

— «Блаженні голодні та спрагнені праведности, бо вони нагодовані будуть. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога»...

— А ще ж: «Блаженні миротворці, — підхопив Яма, — бо вони синами Божими стануть». Як уписуєшся в цю картину ти, Чорний? Чиє ти дитя, що оце накоїв такого?

Нірріті всміхнувся й мовив:

— «Блаженні вигнані за праведність, бо їхнє Царство Небесне».

— Ти божевільний, — відказав Яма, — і тому я не заберу твого життя. Віддай його сам, коли будеш готовий, а це має бути вже скоро.

Затим він узяв Брахму на руки й пішов у бік міста.

— «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, — повів далі Нірріті, — і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене»...

— Води? — запропонував Сем, відкоркувавши свою фляжку й трохи піднявши Ніррітіну голову.

Нірріті глянув на нього, облизав губи й заледве кивнув. Сем пустив йому до рота цівку води.

— Хто ти? — запитав той.

— Сем.

— Ти? Ти воскрес?

— Це не рахується — мій спосіб був легший.

Сльози сповнили очі Чорного.

— Однак це означає, що ти переміг, — ахнув він. — Не розумію, чому Він це попустив...

— Це лиш один зі світів, Ренфрю. Хтозна, що коїться в інших? І взагалі, це не та війна, котру я хотів виграти. Ти це знаєш. Мені прикро за тебе, мені прикро за все. Я згоден з усім, що ти наговорив Ямі, — як і послідовники того, кого вони звали Буддою. Уже й не пригадаю, чи дійсно я був ним, а чи був то хтось інший. Але тепер я вже точно не той. Я знову стану людиною, а Будду вони хай залишать собі — у своїх серцях. Це послання, хоч би звідки воно походило, було щире, повір мені. Лиш із цієї причини воно вкорінилося та розрослося.

Ренфрю зробив ще ковток.

— «Такою родить добрі плоди кожне дерево добре»[123], — вимовив він. — Воля, вища за мою, призначила мені померти на руках у Будди, обрала цей Шлях для цього світу... Благослови, о Ґаутамо. Я вмираю...

Сем схилив голову.

— «Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер. Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вони повертаються, щоб знову плисти! Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно... Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому» [124]...

Відтак він накрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже вмер.


Яна Ольвеґґа віднесли на ношах у місто. Сем послав по Куберу й Нараду, щоб ті зустріли його в Палаті карми, бо ясно було: у теперішньому тілі Ольвеґґ довго не протягне.

Коли вони ввійшли в Палату, Кубера спіткнувся об труп, що лежав під аркою.

— Хто?.. — спитав він.

— Кармовладець.

У коридорі, що вів до їхніх пересельних кімнат, лежало ще троє жовтоколісних. Усі озброєні.

Ще одного знайшли при апаратурі. Лезо влучило йому точно в центр жовтого кола, і він мав вигляд зужитої мішені. Рот його й досі був розтулений для крику, якого він так і не прокричав.

— Чи не городян це рук діло? — спитав Нарада. — За останні роки нелюбов до кармовладців зросла. Може, на хвилі бойового шалу...

— Ні, — відказав Кубера, піднявши заплямоване простирадло, що накривало тіло на операційному столі, зазирнувши під нього й поклавши на місце. — Ні, то не городяни.

— А хто ж тоді?

Він знову зиркнув на стіл і сказав:

— Ото — Брахма.

— Он як.

— Хтось, либонь, не пускав Яму до машин для спроби переселення.

— То де ж тоді Яма?

— Не уявляю. Але нам би ліпше поквапитись, якщо хочемо дати раду Ольвеґґу.

— Так. Мерщій!


Високий парубок сягнисто ввійшов до Палацу Ками й запитав владаря Куберу. На плечі в нього лежав довгий блискучий спис, а чекаючи, він безперестанку походжав туди-сюди.

Кубера ввійшов у покій, кинув погляд на спис і на парубка, промовив одне слово.

— Авжеж, Тек, — підтвердив списник. — Новий спис, новий Тек. Потреби мавпувати далі не було, то я й не став. Скоро відбуваю, тож завітав попрощатися — з тобою, із Ратрі...

— Куди збираєшся, Теку?

— Хочу побачити решту світу, Куберо, поки ви ще не спромоглися вимеханізувати з нього всі чари.

— Та це ще ген-ген коли буде, Теку. Може, переконаю тебе залишитися ще трохи?

— Ні, Куберо. Дякую, але капітан Ольвеґґ нетерпеливиться, щоб вирушити. Ми з ним відбуваємо разом.

— І куди ж ви?

— На схід, на захід... Хтозна, у котрий бік нас потягне... Скажи-но, Куберо, а хто нині володіє громовою колісницею?

— Спочатку вона, звісно, належала Шиві. Але Шиви більше нема. Нею довго користувався Брахма.

— Але Брахми більше нема. Небеса вперше без нього — а править-охороняє Вішну. Тож...

— Яма її збудував. Якщо комусь вона й належить, то йому...

— І вона йому без потреби, — договорив Тек. — Отож, гадаю, Ольвеґґ і я позичимо її для наших мандрів.

— Як це вона йому без потреби? Ці три дні після битви його й не бачив-то ніхто...

— Привіт, Ратрі! — сказав Тек, і в кімнату ввійшла богиня ночі. — «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно».

Він уклонився, а вона торкнулася його чола.

Відтак він зазирнув їй знизу в обличчя, і на один прекрасний момент богиня простяглася на весь простір, по долинах та по горах. Пітьму геть прогнала сяйвом...

— Мушу вже йти, — зазбирався він. — Дякую, дякую за благословення.

Він швидко розвернувся й рушив із покою.

— Зажди! — спинив його Кубера. — Ти згадував Яму. Де він?

— Шукай його в заїзді «Триголова вогнекурка», — кинув Тек через плече, — якщо таки мусиш шукати. Утім, мо’, ліпше було б почекати, доки він сам знайдеться.

Із цими словами Тек пішов.


Підходячи до Палацу Ками, Сем побачив, як несеться зі сходів Тек.

— Теку, доброго тобі ранку! — озвався він, але той не відповів, аж доки не наблизився майже впритул. Тоді різко загальмував і затулив очі, ніби від сонця.

— Пане! Доброго ранку.

— Куди квапишся, Теку? Випробував новеньке тіло й гайда обідати?

Тек пирхнув.

— Еге ж, владарю Сіддгартхо. Маю побачення з пригодою.

— Чув щось таке. Говорив з Ольвеґґом учора ввечері... Щаслива тобі путь!

— Хотів сказати, — мовив Тек, — що знав: ти переможеш. Знав, що знайдеш відповідь.

— Ну, це була не єдина відповідь, а лиш одна з можливих, і то не якась там видатна, Теку. Це ж була лиш дрібна битва. Вони б і без мене незгірш упорались.

— Я про все в цілому, — уточнив Тек. — Ти фігурував у всьому, що до неї призвело. Ти мусив там бути.

— Ну, певно, мусив... Так, напевно — мусив... Щось повсякчас знаходить спосіб притягти мене до дерева, куди ось-ось ударить блискавка.

— Доля, пане.

— Боюся, це радше епізодичні прояви соціальної відповідальності, а ще й деякі вправно допущені помилки.

— Що тепер пороблятимеш, владарю?

— Не знаю, Теку. Ще не визначився.

— Може, з нами? Їздити опліч світом? Шукати пригод?

— Дякую, ні. Я стомився. Можливо, попрошуся на твою стару посаду, стану Семом-архіваром.

Тек іще раз пирхнув.

— Ага, аякже. Ми ще побачимося, владарю. А поки що — бувай.

— Бувай... Слухай-но...

— Що?

— Нічого. Дещо у твоїй поведінці на мить нагадало мені одну особу, яку я колись знав. Не зважай. Щасти!

Він потис йому плече й пройшов повз. Тек побіг собі далі.


Господар сказав Кубері, що в них і справді зупинився пожилець, який відповідає опису, — другий поверх, кімната з боку двору, — але, можлива річ, турбувати його не слід.

Кубера піднявся на другий поверх.

На його стукання ніхто не відповів, тож він спробував відчинити двері.

Вони були на засуві, тож він у них загрюкав.

Зрештою почувся Ямин голос:

— Хто там?

— Кубера.

— Іди собі, Куберо.

— Ні. Відчиняй, інакше дочекаюсь тебе тут.

— Тоді дай мені хвилинку.

Трохи згодом він почув, як підняли засув, і двері відхилилися всередину на кілька дюймів.

— Перегаром не тхне, отже — краля, — виснував він.

— Ні, — відповів Яма, визираючи. — Чого хочеш?

— Дізнатися, що не так. Помогти, якщо зможу.

— Не зможеш, Куберо.

— А як ти знаєш? Я — теж винахідник, хоч, звісно, і трохи іншого штибу.

Яма ніби поміркував над цим, відтак розчахнув двері й відступив убік.

— Заходь, — запросив він.

Дівчина сиділа на підлозі перед купою всіляких предметів. Вона була ще зовсім дитя, стискала в обіймах буро-білого цуцика й дивилася на Куберу великими переляканими очима, аж доки він їй помахав і вона всміхнулася.

— Кубера, — сказав Яма.

— Ку-бра, — відповіла дівчина.

— Вона моя донька, — сказав Яма. — Її звуть Мурґа.

— Я й не знав, що маєш доньку.

— Вона недоумкувата. Мозок ушкодило.

— Від народження чи внаслідок переселення? — уточнив Кубера.

— Унаслідок переселення.

— Ясно.

— Вона моя донька, — повторив Яма. — Мурґа.

— Так, — погодився Кубера.

Яма впав біля неї навколішки й підібрав кубик.

— Кубик, — сказав він.

— Ку-бик, — відказала дівчина.

Він підняв ложку.

— Ложка, — сказав він.

— Лож-ка, — відказала дівчина.

Він підібрав м’ячик і показав його їй.

— М’ячик, — сказав він.

— М’я-чик, — відказала дівчина.

Він підібрав кубик і знову показав їй його.

— М’я-чик, — повторила вона.

Яма випустив його з руки.

— Поможи, Куберо, — попросив він.

— Поможу, Ямо. Якщо спосіб є, ми його знайдемо.

Він сів поруч і здійняв руки. Ложка ожила, сповнившись ложковості, м’ячик — м’ячиковості, кубик — кубиковості, і дівчина засміялась. Навіть цуцик, здавалося, вивчав предмети.

— Локапали не знають поразок! — заявив Кубера, а дівчина підібрала кубик і довго його розглядала — аж тут назвала.


Тепер уже відомо, що після Хайпура до Міста Небесного повернувся владар Варуна. Десь того ж часу почала розвалюватися система підвищування в небесній ієрархії. Кармовладців замінили розпорядниками переселення, а їхні обов’язки відокремили від Храмів. Перевинайшли велосипед. Звели сім буддійських кумирень. У палаці Нірріті влаштували художню галерею і Павільйон Ками. Дні Алунділа й далі святкували щороку, і тамтешні танцівники були незрівнянні. Пурпуровий гай стоїть і досі, його глядять вірні.

Кубера залишився з Ратрі в Хайпурі. Тек відбув з Ольвеґґом на громовій колісниці в невідомому напрямку. На Небесах запанував Вішну.

Ті, хто молився Сімом риші, дякували їм за велосипед і за вчасний аватар Будди, якого вони звали Майтреєю, себто Володарем Світла, — чи то тому, що він умів орудувати блискавками, чи то тому, що він від цього втримувався. Інші й далі звали його Магасематманом і казали, що він — бог.

Сам він, однак, усе ще волів відкидати «Мага-» й «-атман» і звався просто Семом. Богом себе він ніколи не проголошував. А втім, звісно, ніколи й не проголошував, що він — не бог. За тих обставин жодне з цих тверджень на користь би не пішло. Крім того, він не зоставався зі своїм народом аж так довго, щоб уможливити багатий богословський підтекст. Щодо його відходу розповідають кілька суперечливих історій.

Усі легенди сходяться лиш в одному: якось увечері, коли він їхав на коні понад річкою, до нього прилетів великий червоний птах із хвостом, утричі довшим за тіло.

Він покинув Хайпур ще до наступного світанку — і більше його не бачили.

Далі ж одні стверджують, буцімто поява птаха просто збіглася з його відбуттям, але жодним чином не була з ним пов’язана. Він, кажуть ці, поїхав шукати безіменного миру шафранової ряси, бо виконав завдання, для якого повернувся, і був уже стомлений від шуму й слави своєї перемоги. Можливо, птах нагадав йому, як швидко минає такий блиск. А може, і ні — якщо він уже й так на це зважився.

Другі кажуть, нібито в рясу він більше не вбирався, а птах був посланцем Понаджиттєвих сил, які викликали його назад у супокій нірвани, де він навіки пізнав Великий відпочин, нескінченне блаженство, де слухає співи зірок на берегах величного моря. Ці кажуть, буцім пішов він поза Божий Міст. Він не повернеться, кажуть вони.

Інші кажуть, ніби він змінив особу й досі ходить серед людства, щоб захищати та скеровувати його в дні чвар, щоб запобігати експлуатації нижчих класів із боку тих, хто приходить до влади.

Ще дехто каже, ніби птах таки був посланцем, але не з того світу, а з цього, і принесене послання було призначене не йому, а орудареві Громовиці — владарю Індрі, який зазирнув в очі Смерті. Такого птаха, як той червоний, доти ніколи не бачили, однак тепер уже відомо, що цей вид існує на східному континенті, де Індра воював перед тим проти відьом. Якщо у вогняній голівці птаха було щось подібне до розуму, він, можливо, приніс звістку щодо якоїсь потреби в тому далекому краї. Не слід забувати, що владарка Парваті, яка колись доводилася Семові чи то дружиною, чи то матір’ю, чи то сестрою, чи то донькою, чи то всіма ними, утекла туди в пору, коли коти-примари побачили Небеса, і замешкала серед відьом, що їх уважала за рідню. Якщо птах і справді приніс таку звістку, оповідачі цієї байки анітрохи не сумніваються: Сем одразу рушив на східний континент рятувати її від тієї чи іншої загрози.

Ось такі чотири версії історії «Сем і червоний птах, що провістив його відхід» розказують моралісти, містики, соціальні реформатори й романтики. Дозволю собі зазначити, що з них можна вибрати ту, котра до вподоби найбільше. Одначе слід пам’ятати: таких птахів напевне не знайдеш на західному континенті, але вони досить-таки рясно водяться на сході.

Приблизно за півроку по тому Хайпур покинув Яма-Дгарма. Про дні відходу бога смерті не відомо нічого конкретного — для більшості людей самого цього факту вже задосить. Він залишив свою доньку Мурґу під опікою Ратрі й Кубери, і з неї виросла навдивовижу гарна жінка. Можливо, подався він на схід, не виключено, навіть за море. Адже є в інших місцях легенда про те, як Червоношатий виступив проти потуги Сімох владарів Комлату в землі відьом. Щодо цього ми не можемо бути певні — не більше, ніж щодо справжнього кінця Володаря Світла.

Але роззирніться лишень навкруги...

Смерть і Світло повсюди, завжди, і вони починаються, кінчаються, прориваються в Сон Безіменного, себто в цей світ, і служать йому, випалюючи слова у самсарі, — можливо, щоб сотворити щось прекрасне.

Тоді як люди в шафранових рясах і досі медитують над Шляхом Світла, а дівчина на ймення Мурга щодня відвідує Храм і кладе перед своїм темним кумиром єдиний принос, який він приймає, — квіти.

Загрузка...