Володар Світла

Розділ п’ятий

Тоді, як і багато разів до того, її білосніжне хутро погладжував вітер.

Вона йшла там, де хвилювалися лимонові трави. Вона йшла звивистою стежкою під темними деревами й квітами джунглів, ліворуч від яшмових стрімчаків, серед відкритих прожилок молочно-білої скелі, помережаних оранжевими прошарками.

Тоді, як і багато разів до того, вона рухалася на величезних подушечках лап, вітер погладжував її хутро, біле, як мармур, а навколо неї вирували десять тисяч ароматів джунглів і рівнини — там, у сутінках місця, що існувало тільки наполовину.

Самотня, вона простувала віковічною стежкою крізь джунглі, що були почасти ілюзією. Білий тигр — мисливець-одинак. Якщо ще хтось із них і йшов подібним курсом, товариства не жадав жоден.

Тоді, як і багато разів до того, вона підвела погляд на гладку сіру шкаралупу неба й на зорі, що виблискували там, мовби скалки льоду. Її серпуваті очі розширилися, вона спинилася й сіла на задні лапи, задивившись угору.

На кого ж це вона полює?

Глибокий звук, ніби смішок, що закінчився кахиканням, вирвався їй із горла. Відтак вона нараз стрибнула на верхівку високої скелі й усілася там, облизуючи плечі. Коли з’явився місяць, вона стала за ним спостерігати. Скидалася на фігуру, виліплену з нетанучого снігу, а з-під її брів палали топазові вогні.

Тоді, як і до того, вона засумнівалася: а чи в справжніх джунглях Канібурри вона сидить? Вона відчувала, що й досі в межах дійсного лісу. Але напевне не знала.

На кого ж це вона полює?

Рай небесний існує — на плато, що було колись гірським пасмом. Ці гори розтопили й розгладили, створивши рівну основу. Щоб наростити плоті на цьому кістяку, із зеленого півдня навезли родючого грунту. Усю цю місцину накриває прозоре склепіння, захищаючи від полярного холоду й решти небажаного всередині.

Високо стоять Небеса[102], а клімат там помірний, сутінки довгі, дні тривалі й ліниві. Свіжі потоки повітря, нагрітого під час усмоктування, циркулюють Містом і лісом. Під склепінням можна генерувати хмари. Із хмар можна викликати дощі й спрямовувати їх практично будь-куди. Так можна було б і снігопад улаштувати, хоча цього ніколи не робили. На Небесах завжди було літо.

Посеред небесного літа стоїть Місто.

Місто Небесне не росло так, як людські міста, — при гавані чи біля добрих орних земель, пасовищ, мисливських угідь, торгових шляхів або якихось природних багатств, що їх люди прагнули, а тому селилися поруч. Місто Небесне постало із задуму в умах його перших мешканців. Зростання його не було повільним і безсистемним, як ото буває, коли там додадуть будівлю, сям по-новому прокладуть проїзд, одну споруду знесуть, щоб звільнити місце під другу, і всі частини складаються в невпорядкований і неоковирний ансамбль. Ні. Перші планувальники взяли до уваги всі утилітарні вимоги і обчислили кожний дюйм величі за допомогою проектодоповнювальних машин. Ці плани скоординував і втілив у життя незрівнянний геній архітектури. Вішну, Охоронець, тримав у голові все Місто Небесне аж до того дня, коли облетів Мильовий Шпиль верхи на птаху Гаруді, подивився долі, і місто досконало відобразилося в краплі поту на його чолі.

Тож Небеса постали з розуму бога, а задумати їх спонукали побажання рівних йому. Не з необхідності, а з власного вибору їх заклали в крижаній, сніжній і скелястій дичавині, на непідвладному часові Полюсі світу, де могли поселитися тільки могутні.

(На кого ж це вона полює?)

Під склепінням Небес, опріч Міста Небесного, простягся великий ліс — Канібурра. Вішну в мудрості своїй бачив, що мегаполіс має бути в рівновазі з дичавиною. Тимчасом як дичавина може існувати незалежно від міст, те, що живе в місті, потребує більшого, аніж приборкані декоративні рослини. Якби весь світ був містом, обґрунтовував він, його мешканці перетворили б якусь його частину на дичавину, бо дещо в кожному з них бажає, щоб десь закінчувався лад і починався хаос. Отож він подумки виплекав ліс, що струменів потоками й запахами розвою і розкладу, видавав крики позаміських створінь, які мешкали в його затінку, знизував плечима від вітру й виблискував від дощу, валився й знову виростав.

Дичавина дійшла до краю Міста й зупинилася. Пробиратися туди їй було зась, а Місто зі свого боку трималося в наявних межах.

Проте деякі з лісових мешканців були хижаки, які не знали границь і обмежень, які приходили та йшли на власний розсуд. Домінували серед них тигри-альбіноси. Тому боги присудили, що цим котам-примарам не дозволено дивитися на Місто Небесне, і застелили їхні очі — чи то пак нервові системи за ними — застилом, який робив Місто незримим. Увесь світ у їхніх котячих мізках здавався Канібуррською пущею. Блукаючи вулицями Небес, вони ходили стежками джунглів. Коли боги мимохідь куйовдили їм хутро, це здавалося доторком вітру. Піднімаючись широкими сходами, вони дерлися на кам’янистий схил. Будівлі були скелями, статуї — деревами, а перехожі — невидимцями.

Проте якби хтось із Міста ввійшов у справжній ліс, кіт і бог опинилися б на одній площині буття, у дичавині-противазі.

Вона знову кахикнула, як і багато разів до того, і її білосніжне хутро погладив вітер. Вона була примарна кішка, що вже три дні кралася Канібуррською пущею, убиваючи й пожираючи сиру червону плоть здобичі, викрикуючи свій лункогорлий котячий виклик, вилизуючи хутро широким рожевим язиком і відчуваючи, як на спину падає дощ, що скрапує з високих обвислих папоротей, куди потоками зливається з хмар, якимось чудом скупчених по центру неба; рухалася з вогнем у стегнах після вчорашнього злягання — він накинувся на неї лавиною кольору смерті, пазурами роздер їй плечі до крові, запах якої неабияк розпалив їхній шал; муркотала, вітаючи прохолодні сутінки, що їх супроводжували місяці, подібні до мінливих серпиків її очей, — золотий, срібний і буланий. Вона сиділа на скелі, вилизувала лапи й міркувала: на кого ж це вона полює?

Лакшмі лежала в Саду локапалів із Куберою, четвертим держителем світу, на напахченій тахті обік басейну, де бавилися апсари[103]. Інші троє локапалів цього вечора були відсутні... Апсари, гигочучи, бризкали запашною водою на тахту. Однак владар Крішна Темний вибрав саме цю мить, щоб задудіти у свою свиріль. Тоді дівчата відвернулися від Кубери Гладкого й Лакшмі Вродливої, поспиралися ліктями на край басейну й повитріщалися на Крішну, що валявся під квітучим деревом поміж винних міхів і недоїдків кількох трапез.

Він пробігся октавою вгору й униз, видав тривалу плаксиву ноту й низку звуків, подібних до козячого бекання. Ґуарі[104] Світла, яку він цілу годину роздягав, а тоді, очевидно, забув, підвелася з-під його боку, пірнула в басейн і щезла в одному з багатьох підводних гротів. Він гикнув, завів мелодію, затнувся та завів іншу.

— Чи правда те, що кажуть за Калі? — спитала Лакшмі.

— А що кажуть? — пробурчав Кубера, тягнучись по чашу соми.

Вона взяла напій із його рук, пригубила й віддала назад. Він вихилив чашу до дна й поставив на тацю, де слуга знову її наповнив.

— Що вона хоче відсвяткувати своє весілля людською жертвою.

— Можливо, — відповів Кубера. — Це цілком по-її. Кровожерна сучка, ось хто вона. Завжди переселяється задля розваги в якусь люту тварюку. Якось стала вогнекуркою і подряпала Шиталине обличчя за щось, що та їй була бовкнула.

— Коли?

— А, з десять-одинадцять аватарів тому. Шитала страх як довго носила вуаль, аж доки підготували її нове тіло.

— Дивна пара, — сказала Лакшмі йому у вухо, яке саме покусувала. — Твій приятель Яма, либонь, єдиний, хто ладен із нею жити. Ану ж вона розсердиться на коханця й кине на нього свій смертоносний погляд? Хто ще його витримає?

— Це тобі не жарти, — відповів Кубера. — Саме так ми втратили Картікею[105], Володаря Битв.

— Он як?

— Еге. Дивна вона. Як Яма, але не як він. Він бог смерті, правда. Але його спосіб — швидке, безболісне вбивство. Калі ж, навпаки, мов якась кішка.

— Чи Яма колись говорить про те, чим вона його вабить?

— Ти тут, щоб збирати пересуди чи щоб дати для них привід?

— Одне другому не заважає.

Цієї миті Крішна прибрав свого Образу й здійняв Атрибут божественного хмелю. З його свирілі полилася заразлива гірко-темна кисло-солодка мелодія. Його хміль ширився садом то радісними, то сумними хвилями. Він зіп’явся на гнучкі темношкірі ноги й заходився танцювати. Плоскі риси обличчя нічого не виражали. Мокре темне волосся лежало щільними кільцями, мов дріт; закручена так була навіть його борода. Апсари повилазили з басейну й приєдналися до нього в танці. Свиріль блукала стежинами давніх мелодій, навісніючи й навісніючи в міру того, як він пришвидшувався й пришвидшувався, аж доки зрештою погнався в Расалілу[106], Танець хіті, а його почет, узявшись у боки, пішов кружляти за ним, набираючи обертів.

Кубера стиснув Лакшмі міцніше.

— Оце Атрибут так Атрибут, — сказала вона.

Рудра[107] Похмурий напнув лука й пустив стрілу. Стріла летіла, летіла й нарешті влучила в центр далекої мішені. Поруч із ним пирхнув і опустив свій лук владар Муруґан[108].

— Знову ти переміг, — сказав він. — Куди мені до такого.

Познімавши тятиви з луків, вони рушили до мішені по стріли.

— Ви вже знайомі? — спитав Муруґан.

— Були, давно, — відповів Рудра.

— Акселераціоніст?

— Тоді він ним не був. Узагалі ніким не був — у політичному сенсі. Був, проте, із числа Перших, із тих, хто бачив Землу.

— Он як?

— Він відзначився у війнах проти народу-з-моря й Матерів Страхітливого жеврива, — Рудра зробив якийсь знак у повітрі й повів далі. — Пізніше це згадали, і його поставили над північним прикордонням під час війн із демонами. У ті дні його знали під іменем Калкін, і саме тоді він здобув прізвисько Ув’язнювач. Розвинув Атрибут, що ним міг користатися проти демонів. За його допомогою винищив більшість якшів і поув’язнював ракашів. Цих останніх він уже спромігся був звільнити, коли Яма з Калі полонили його при Пекельнім Колодязі в Малві. Отож ракаші знову розлетілися світом.

— Навіщо він це зробив?

— Яма й Аґні кажуть, що він умовився з їхнім ватажком. Підозрюють, ніби позичив йому своє тіло в обмін на обіцянку виставити проти нас військо демонів.

— Нас можуть атакувати?

— Сумніваюся. Демони не дурні. Якщо вони не змогли подолати чотирьох наших у Пекельнім Колодязі, не думаю, що вони атакують усіх нас на Небесах. А ще ж і Яма саме розробляє якусь особливу зброю в Неозорому чертозі смерті.

— А де ж його наречена?

— Чи я знаю? — відповів Рудра. — І чи мені не байдуже?

Муруґан усміхнувся.

— Колись я думав, що ти й сам відчуваєш до неї пристрасть, і то не скороминущу.

— Надто холодна, надто насмішкувата, — мовив Рудра.

— Дістав облизня, га?

Рудра повернув своє темне обличчя, яке ніколи не всміхалося, до яснолицього бога юності.

— Ви, божества плодючості, гірші від марксистів, — сказав він. — Знаєте лиш один різновид взаємин між людьми. Певний час ми просто приятелювали, але вона надто крута до своїх приятелів, тож утрачає їх.

— Таки дістав облизня?

— Ну, мабуть.

— А коли вона взяла собі за коханця Моргана, поета рівнин, що він одного дня перевтілився в дроздяка й полетів світ за очі, ти цілий місяць полював на дроздяків, аж доки ледь не до одного винищив їх на Небесах своїми стрілами.

— Я й досі на дроздяків полюю.

— Чому це?

— Не до душі мені їхні співи.

— Вона надто холодна, надто насмішкувата, — погодився Муруґан.

— Я не люблю, коли хоч хтось із мене глузує, молодобоже. Може, ти здатен обігнати Рудрині стріли?

Муруґан знов усміхнувся.

— Ні, — мовив він, — ні я, ні мої друзі локапали цього не можуть, та й не потребують.

— Коли я прибираю свого Образу, — мовив Рудра, — і підношу свій великий лук — дар не від абикого, а від Смерті, — то здатен пустити теплочутливу стрілу, яка зі свистом долає довгі милі, переслідуючи рухому ціль, і вбиває її, мов блискавка.

— Поговорімо про щось інше, — запропонував Муруґан, зненацька зацікавившись мішенню. — Як розумію, наш гість кілька років тому позбиткувався з Брахми в Магартсі й учинив насилля у святих місцях. Та якщо не помиляюся, він же — той самий, що заснував релігію миру й просвітлення.

— Той самий.

— Цікаво.

— М’яко сказано.

— І що ж робитиме Брахма?

Рудра стенув плечима.

— А Брахма його зна, — відповів він.

У місцині, званій Краєм Світу, де за гранню Небес нема нічого, крім віддаленого блискоту склепіння й голої землі, схованої далеко внизу під димною білою імлою, стоїть безстінний Павільйон тиші, на круглий сірий дах якого ніколи не падають дощі, на балконах і балюстрадах якого вранці кипить туман, а в сутінках гуляють протяги, наскрізь продимаючи просторі палати, де часом можна застати замислених богів, зломлених воїнів чи жертв кохання, що являються сюди обмірковувати всякі кривди й марноти, сидячи на суворих темних меблях або походжаючи між сірих колон під небом, де немає Божого Мосту, посеред кам’янистої місцини, де барв мало, а звучить лише вітер; там ледь не з днів Перших посиджували філософи й чарівниці, мудреці й маги, самогубці й аскети, звільнені від бажання переродитися чи поновитися; там, в осередку зречення й відлюдності, усамітнення й прощання, є п’ять кімнат, що звуться «Пам’ять», «Страх», «Журба», «Тлін» і «Розпач», а збудував це місце Кубера Гладкий, який чхати хотів на всі ці сентименти, але, бувши другом владаря Калкіна, звів цю споруду з веління Чанді[109] Лютої, відомої подеколи як Дурґа й Калі, адже лише він з усіх богів володів Атрибутом неживої відповідності, що давав йому змогу сповнювати витвори своїх рук емоціями й пристрастями, відчутними для тих, хто серед них перебував.

Вони сиділи в кімнаті під назвою «Журба» й пили сому, але ніяк не напивалися.

Навколо Павільйону тиші були сутінки, і їх обдували вітри, що кружляли Небесами.

Вони сиділи в чорних шатах на темних сидіннях, і його рука лежала поверх її на столику між ними, а на стіні, що відділяла Небеса від небес, рухалися гороскопи всіх їхніх днів. Вони мовчали й роздивлялися сторінки своїх століть.

— Семе, — мовила вона зрештою, — хіба недобре було?

— Добре, — відказав він.

— А в ті давні дні, до того як ти пішов із Небес до людей, ти кохав мене?

— Та вже й не пригадую. Давно це було. Обоє ми були тоді іншими людьми з іншими розумами в інших тілах. Може, ті двоє, хай би хто вони були, і кохали одне одного. Не пам’ятаю.

— Але я пам’ятаю весну світу, ніби вона була вчора, ті дні, коли ми разом їхали в бій, ті ночі, коли ми струшували зорі зі свіжофарбованого неба! Світ був тоді такий новий, геть інакший, у кожній квітці чигала загроза, за кожним сходом сонця — бомба. Ми разом, ти і я, здолали цілий світ, бо ж він зовсім не хотів нас приймати, усе було проти нас. Ми прорубували й пропалювали собі дорогу суходолом і морями, билися під морями й у небі, аж доки позбулися всього, що могло б нам чинити опір. Відтак збудовано міста, засновано царства, і ми підносили обраних правити ними, а коли вони переставали нас тішити, знову скидали. Що знають про ті дні молодші боги? Хіба можуть вони осягти ту могутність, яку пізнали ми — Перші?

— Не можуть, — відповів він.

— Коли ми царювали в нашому палаці понад морем і я подарувала тобі багатьох синів, а наші флоти розповзлися підкорювати острови, хіба не були ті дні прекрасні й благодатні? А вогняні ночі, сповнені пахощами й вином? Хіба ти мене тоді не кохав?

— Гадаю, ті двоє кохали одне одного, так.

— Ті двоє? Ми не аж такі інші. Ми не аж так змінилися. Хоч століття й пливуть геть, є деякі речі в єстві, які не змінюються, не інакшають, хай скільки тіл ти на себе вдягнеш, хай скільки коханців візьмеш, хай скільки краси чи бридоти побачиш або вчиниш, хай скільки думок передумаєш чи почуттів перечуєш. Твоє «я» стоїть у центрі всього цього й спостерігає.

— Розкрий плід. У ньому кісточка. Оце центр? Розкрий кісточку. У ній — нічого. Оце центр? Ми дві інші особи, не ті пан і пані над битвами. Добре було знати тих двох, але це й усе.

— Ти пішов із Небес, бо втомився від мене?

— Хотів змінити перспективу.

— Багато років я ненавиділа тебе за те, що пішов. Потому я, бувало, сиділа в кімнаті під назвою «Розпач», але мені забракло сміливості ступити за Край Світу. Ще пізніше бували часи, коли я тобі вибачала й викликала Сімох риші[110], щоб змалювали мені твою подобу, а тоді роздивлялася, як ти проживаєш день, і мені майже здавалося, наче ми знову разом. Іншим часом я жадала твоєї смерті, але ти перетворив мого ката на свого друга так, як перетворюєш мій гнів на прощення. То ти хочеш сказати, що нічого до мене не відчуваєш?

— Я хочу сказати, що більше тебе не кохаю. Було б незле, якби у всесвіті існувало хоч щось постійне й незмінне. Якщо щось таке є, то мусить бути сильніше від кохання, і мені воно не відоме.

— Я не змінилася, Семе.

— Владарко, обміркуй-но ретельно все, що сказала, усе, що пригадала сьогодні для мене. Перед тобою не той чоловік, якого ти пам’ятала. Ви з ним їздили опліч у дні кровопролиття. Тепер у світі настала тихіша доба. Ти прагнеш вогню й криці тих давніх часів. Ти думаєш, це той чоловік, але насправді розум твій збурює доля, що її ви певний час ділили, доля, що вже в минулому, і ти звеш її коханням.

— Хоч як я це зву, воно не змінилося! Його дні не минули. Це дещо постійне у всесвіті, і я закликаю тебе: поділи його зі мною знову!

— А що ж владар Яма?

— А що ж він? Ти давав раду й тим, хто був би йому рівня. Якби вижив.

— Тож тебе вабить лише його Образ?

Вона всміхнулася серед тіней і вітру.

— Звісно.

— Владарко-владарко, забудь мене! Живи з Ямою, будь його кохана. Наші дні минули, і я не бажаю їх згадувати. Вони були добрі, але минули. На все свій час, так само й закінчувати все треба своєчасно. Це — доба зміцнення здобутків людини в цьому світі. Час ділитися знаннями, а не схрещувати мечі.

— То за ці знання ти ладен битися з Небесами? Спробувати пограбувати Місто Небесне, відкрити його скарбниці світові?

— Ти ж знаєш, що так.

— Тоді, може, у нас таки є дещо спільне.

— Ні, владарко, не обманюйся. Твоя відданість належить Небесам, а не світу. Ти це знаєш. Якби я здобув волю, а ти б прилучилася до мене й ми воювали, то, можливо, певний час ти була б щаслива. Та чи перемогли б ми, а чи програли, наприкінці, боюся, була б ти ще нещасніша, ніж доти.

— Послухай-но мене, м’якосердий святеннику з пурпурового гаю! Дуже мило з твого боку вгадувати мої почуття наперед, але Калі буде віддана тому, чому захоче, і то не бувши комусь щось винна, а на власний розсуд. Вона — богиня-найманка, не забувай! Може, ти сказав правду й вона бреше, запевняючи, що й досі тебе кохає. Проте, безжальна й спрагла битв, вона йде на запах крові. Відчуваю: вона ще може стати акселераціоністкою.

— Добирай слова, богине. Хтозна, що нас може слухати?

— Ніхто не слухає, бо слова тут лунають рідко.

— То більше підстав комусь зацікавитися, коли вони таки лунають.

Вона трохи посиділа мовчки, тоді ствердила:

— Ніхто не слухає.

— Твої сили зросли.

— Так. А твої?

— Теж, мабуть.

— То що, приймеш мій меч, моє колесо, мій лук — в ім’я акселераціонізму?

— Ні.

— Чому?

— Ти надто щедра на обіцянки. Порушуєш слово не менш охоче, ніж даєш, і через це я ніколи не зможу тобі довіряти. Якщо ми воюватимемо й переможемо в ім’я акселераціонізму, це може бути остання велика битва цього світу. А цього ти бажати не можеш і статися такому не дозволиш.

— Говорячи про останні великі битви, Семе, ти шиєшся в дурні, адже остання велика битва — завжди наступна. Може, явитися тобі в гарнішій подобі, щоб переконати в моїй правдивості? Може, приголубити тебе в тілі з печаткою незайманості? Чи це, бува, не змусить тебе повірити моєму слову?

— Сумнів, владарко, — це непорочність розуму, і на моєму розумі така печатка є.

— Ну, знай же тоді, що я привела тебе сюди, тільки щоб помучити, і що ти маєш рацію: плювати я хотіла на твій акселераціонізм, та й дні твої я вже злічила. Хотіла дати тобі марні надії, щоб можна було тебе скинути зі ще більшої висоти. Порятували тебе від цього лише твоя дурість і твоя слабкість.

— Вибач, Калі...

— Не треба мені твоїх вибачень! Утім, твоє кохання було б мені до вподоби — я б могла скористатися ним проти тебе в кінці твоїх днів, щоб вони минали тяжче. Але, як ти сказав, ми надто змінилися, і на тебе вже шкода заходу. А втім, не думай, що я не могла б змусити тебе покохати мене знову — усмішками, пестощами, як у давнину. Я ж бо відчуваю в тобі жагу, а роздмухати її в чоловікові — мені раз чхнути. Однак ти не гідний величної смерті, падіння з висот пристрасті в глибини розпачу. Не маю часу дати тобі щось, окрім моєї зневаги.

Навколо плавно кружляли вогнисті зірки, і вона забрала свою руку з-під його, наливаючи ще дві чаші соми проти нічного холоду.

— Калі?

— Що?

— Якщо це тебе хоч трохи заспокоїть, ти мені й досі не байдужа. Кохання або не існує, або ж це слово означає не те, що, як я безліч разів думав, мало б означати. Зійдімося ліпше на тому, що це якесь безіменне почуття. Тож прийми це, іди й тішся. Ти знаєш, що одного дня, щойно закінчилися б спільні вороги, ми вчепилися б у горлянки одне одному. Ми мали багато приємних примирень, але чи були вони варті того болю, що їм передував? Знай: ти перемогла й ти — богиня, якій я поклоняюся. Бо ж хіба поклоніння та обожнювання не є сполука любові й ненависті, жадання й страху?

Вони пили сому в кімнаті під назвою «Журба», і на них лежали Куберині чари.

Калі сказала:

— То що ж мені, кинутися тобі на шию й розцілувати, примовляючи, що я збрехала, коли сказала, що збрехала, щоб ти засміявся й сказав, що збрехав заради останньої помсти? Ну-бо, владарю Сіддгартхо! Краще б ізгинуло одне з нас у Пекельнім Колодязі, адже гордість Перших велика. Не слід нам було приходити сюди, у це місце.

— Не слід.

— То покиньмо його?

— Ні.

— У цьому погоджуюся. Посидьмо ж тут, трохи пообожнюємо одне одного.

Її рука лягла на його, попестила.

— Семе?

— Що?

— Хочеш зі мною покохатися?

— І цим підписати свій вирок? Звісно.

— Тоді ходімо в кімнату під назвою «Розпач», де безвітряно, а ще й ложе є...

Він пішов за нею з «Журби» до «Розпачу», відчуваючи в горлянці дедалі швидше серцебиття, а поклавши її голу на ложе й накривши долонею м’яку білість її живота, він зрозумів: Кубера — і справді наймогутніший із локапалів, бо почуття, якому була присвячена та кімната, панувало навіть тоді, коли його взяло бажання, а він узяв її; далі було розслаблення, стискання, зітхання, а тоді кульмінаційні сльози, що так і пропалювали собі вихід назовні.

— Чого забажаєш, пані Має?

— Розкажи мені про акселераціонізм, Теку-архіваре.

Тек випростав своє довге худорляве тіло, і спинка його стільця зі скрипом припасувалася, відхилившись назад.

Ззаду нього дрімали банки даних, а певні рідкісні справи сповнювали довгі й високі полиці різнобарв’ям своїх обкладинок, повітря ж — затхлими запахами.

Він обмацав поглядом жінку перед собою, усміхнувся й покрутив головою. Вона була вбрана в обтислий зелений одяг і мала нетерплячий вигляд; волосся її було зухвало руде, а ледь помітні веснянки поцяткували ніс і півкулі щік. Стегна й плечі були широкі, а вузька талія свідчила про дисциплінований опір цій схильності.

— Чому ти крутиш головою? Усі йдуть до тебе по інформацію.

— Ти, пані, молода. За плечима в тебе, якщо не помиляюся, три аватари. Переконаний, що на нинішньому етапі твоєї кар’єри тобі зовсім не бажано потрапляти до особливого списку юних шукачів цього знання.

— Списку?

— Списку.

— І нащо ото комусь список таких допитливих?

Тек знизав плечима.

— Боги збирають найнесподіваніші речі. Декотрі от списки нагромаджують.

— Щоразу, коли я чула про акселераціонізм, його згадували як цілковито мертву справу.

— То звідки цей раптовий інтерес до мертвого?

Вона засміялася, а її зелені очі усвердлилися в його сірі.

Архів вибухнув навколо нього, і він опинився в бальній залі на півдорозі до верхівки Мильового Шпиля. Була ніч, така пізня, що скоро вже й ранок мав настати. Гулянка, очевидно, тривала вже довгенько, але саме тепер натовп, у якому він стояв, скупчився в кутку зали. Вони підпирали стіни, сиділи й напівлежали, слухаючи всі як один низькорослого смаглявого кремезного чоловіка, що стояв поруч із богинею Калі й говорив. Це був Великодухий Сем, Будда, який оце щойно прибув зі своєю наглядачкою. Він говорив про буддизм і акселераціонізм, про дні Ув’язнювання, про Пекельний Колодязь, про блюзнірства владаря Сіддгартхи в приморському місті Магартсі. Він говорив, і голос його лунав і лунав, заворожуючи, а сам він випромінював силу, упевненість і тепло, заворожуючи, і його слова лунали й лунали, тоді як натовп повільно непритомнів і падав довкола нього. Усі жінки там були досить бридкі, за винятком Маї, яка на цьому моменті пирснула й плеснула в долоні, від чого навколо них знову з’явився Архів, а Тек опинився на своєму стільці, досі з усмішкою на вустах.

— То звідки цей раптовий інтерес до мертвого? — повторив він.

— Він не мертвий!

— Ні? — перепитав Тек. — Не мертвий? Пані Має, він помер, щойно ступив у Місто Небесне. Забудь його. Забудь його слова. Удай, ніби його й не існувало. Не залишай ані сліду його у своєму розумі. Колись ти запрагнеш поновлення, тож знай, що кармовладці прагнутимуть відшукати згадки про цього чоловіка в кожному розумі, що пройде крізь їхні палати. В очах богів і Будда, і його слова — це щось мерзенне.

— Але чому?

— Він — анархо-терорист, вовкуватий революціонер. Хоче підірвати не що, як самі Небеса. Якщо потребуєш більш наукових відомостей, мені доведеться звернутися по дані до машин. Підпишеш доручення на це?

— Ні...

— Тоді викинь його з голови й замкни двері.

— Він аж такий поганий?

— Ще гірший.

— То чому ж ти всміхаєшся, кажучи все це?

— Бо я особа не надто серйозна. Утім, характер мій на зміст сказаного не впливає. Тому зваж на це.

— Ти, здається, усе про це знаєш. Невже на самих архіварів те правило щодо списку не поширюється?

— А де там. Моє ім’я в ньому найперше. Але це не тому, що я архівар. Він — мій батько.

— Він??? Твій батько???

— Так. Але твій подив виказує твою юність. Сумніваюся, чи він узагалі в курсі, що мене породив. Що таке те батьківство для богів, які переселяються з тіла в тіло, сплоджуючи силу-силенну нащадків з іншими, які теж міняють тіло чотири-п’ять разів за століття? Я — син тіла, у якому він колись жив, від іншої особи, яка теж побувала в багатьох тілах, та й сам я вже не в тому тілі, у яке народився. Отож стосунки ці досить ефемерні й становлять цікавість головним чином на рівнях спекулятивної метафізики. Що таке справжній батько людини? Обставини, які звели разом два тіла, котрі тебе привели? Той факт, що, з якоїсь причини, ті двоє вдовольняли одне одного в певний момент часу, знехтувавши всіма можливими альтернативами? Якщо так, чому? Був це просто голод плоті, чи допитливість, чи задум? Чи щось інше? Жаль? Самотність? Бажання домінувати? Яке почуття, яка думка стала батьком тілу, у якому я вперше себе усвідомив? Я знаю, що людина, яка мешкала в тому конкретному батьківському тілі в той конкретний момент часу, — складна й сильна особистість. Хромосоми для нас нічогісінько не важать. Ми розгублюємо їхні коди в прожитих віках. Насправді ми не успадковуємо зовсім нічого, хіба що інколи якесь майно та гроші. Тіла в довгостроковій перспективі значать так мало, що набагато цікавіше обдумувати ментальні процеси, які висмикнули нас із хаосу. Я радий, що покликав мене до життя саме він, і я часто гадаю, які ж причини до цього спонукали. Пані, але з обличчя твого раптом зійшла барва. Я не хотів засмутити тебе цією розмовою, просто думав трохи задовольнити цікавість і навести тебе на деякі з тих міркувань, що бувають у нас, старих, із цих питань. Певен, що колись і ти дивитимешся на це в такому світлі. Але мені прикро бачити тебе таку зажурену. Прошу, сідай. Вибач за балаканину. Ти ж Володарка Ілюзій. Хіба те, про що я говорив, не споріднене з предметом твоєї роботи? Я переконаний: із тону моїх висловлювань ти вже зрозуміла, чому моє ім’я в тому списку перше. Це, гадаю, випадок захопленості героєм. Мій творець — особа видатна... А тепер ти щось зашарілася. Вип’єш чогось холодненького? Зажди хвильку... Ось! Ковтни цього. А щодо доктрини акселераціонізму, то вона проста: треба ділитися. Себто ми, Небесні, маємо облагодіяти тих, хто нижчий від нас за знаннями, могутністю й статками. Кінцева мета цього благодійного чину — підвищити рівень їхнього існування десь до нашого. Бач, кожна людина була б тоді наче бог. Результатом цього, звісно, було б те, що богів би не стало, залишилися б самі люди. Ми б дали їм знання про науки й мистецтва, що ними володіємо, а вчинивши так, зруйнували б їхню простацьку віру й забрали б усі їхні підстави сподіватися на краще, адже найліпший спосіб знищити віру чи надію — дати їй здійснитися. Чого б це ми мали дозволяти людям колективно страждати від цього тягаря божественності, як того заманулося акселераціоністам, коли ми й так даруємо їм її індивідуально — коли заслужать? На шістдесятому році людина проходить Палату карми. Її судять, і якщо вона жила праведно, дотримуючись правил та обмежень своєї касти, віддаючи належну шану Небесам, розвиваючись інтелектуально й морально, тоді її втілять у вишу касту, а згодом вона й божественності досягне, стане жителем нашого Міста. Кожна людина свого часу дістає по заслузі, за винятком, звісно, тих, хто гине від нещасних випадків, тож кожна людина, а не все суспільство зненацька й гуртом, може посісти божественний спадок, що його амбітні акселераціоністи хотіли розбазарити всім і кожному, навіть тим, хто ще не готовий. Як ти можеш бачити, той підхід був страшенно несправедливий, орієнтований на пролетаріат. Що вони насправді хотіли зробити, то це знизити вимоги божественності. Ці вимоги вимушено суворі. Чи віддала б ти потугу Шиви, Ями чи Аґні в руки немовляти? Вчинити так міг би хіба дурень або той, хто хоче прокинутись якось уранці й побачити, що світу вже не існує. Та саме цього добивалися акселераціоністи, і саме тому їх спинили. Тепер ти знаєш про акселераціонізм усе... Ой, яка ти розпашіла. Принесу-но ще випити, а заразом і твій одяг повішу. От і добренько... То на чому ми зупинилися, Має? Ага, на мухах у котлетах... Отже, акселераціоністи стверджували, що все щойно сказане було б правдою, якби система не була зіпсута. Вони ставили під сумнів непідкупність тих, хто санкціонує втілення. Дехто навіть насмілювався заявляти, ніби Небеса населяє безсмертна аристократія свавільних гедоністів, які забавляються зі світом. Інші насмілювалися казати, що найліпші з людей ніколи не досягають божественності, а натомість їх чекає справжня смерть чи втілення в нижчу форму життя. Ба більше, окремі наполягали, що декого — от, приміром, тебе — обрали для обожествлення лише за те, що їхня первісна подоба й поведінка припали до смаку якомусь хтивому небожителю, а не за інші їхні очевидні чесноти, люба моя... Нічого собі, то веснянки в тебе всюди? Так от, саме такі ідеї проповідували ті трикляті акселераціоністи. Мушу присоромлено зізнатися, що саме такі обвинувальні ідеї поділяє і батько мого духу. Що ж робити з такою спадковістю? Хіба чудуватися їй... Його несе цикл великих днів, і він уособлює останній значний розкол серед богів. Хоч він, безперечно, лихий, але цей батько мого духу — могутня постать, і я поважаю його, як сини в давнину поважали батьків своїх тіл... Змерзла вже? Дозволь-но мені... Ось так... Ось так... Ось так... А тепер, красуне моя, зіснуй-но нам ілюзію, мовби ми йдемо світом, вільним від такої дурості... Тепер сюди. Тут повертаймо... Хай же буде в цьому бункері новий Едем, моя ти вологогуба зеленоока! Що-що? Що верховодить у мені цієї миті? Правда, кохання моє, і щирість, і бажання ділитися...

Ганеша-боготворець прогулювався із Шивою в Канібуррській пущі.

— Володарю Руйнації! — мовив він. — Як розумію, ти вже прагнеш покарання тих наших міщан, котрі відгукуються на слова Сіддгартхи чимось більшим за зневажливу посмішку.

— Авжеж, — відказав Шива.

— Зробивши так, ти зведеш нанівець його ефективність.

— Ефективність? Поясни, що маєш на думці.

— Убий-но мені отого зеленого птаха на тамтій галузі! Шива ворухнув тризубцем, і птах упав.

— А тепер його самицю.

— Не бачу її.

— Тоді когось іншого з його зграї.

— Не бачу жодного.

— І не побачиш тепер, коли він лежить мертвий. Тож, якщо бажаєш, бий першого-ліпшого, хто дослухається до слів Сіддгартхи.

— Зрозумів твою думку, Ганешо. Він гулятиме вільний. Поки що. До часу.

Ганеша-боготворець обвів поглядом навколишні джунглі. Хоч він і йшов царством котів-примар, жодного лиха не остерігався. Бо ж обіч простував Володар Хаосу, і його Руйнівний тризубець заспокоював.

Вішну-Вішну-Вішну роздивлявся-роздивлявся-роздивлявся Брахму-Брахму-Брахму...

Вони сиділи в Дзеркальній залі.

Брахма просторікував щодо Вісімкового шляху й розкоші нірвани.

Після трьох цигарок поспіль Вішну прокашлявся.

— Що, владарю? — спитав Брахма.

— До чого, дозволь запитати, цей буддійський трактат?

— Хіба він тебе не захоплює?

— Та щось не дуже.

— Як лицемірно з твого боку.

— Ти про що?

— Учитель мав би проявляти хоч якусь дещицю цікавості до власної науки.

— Учитель? Науки?

— Звісно, Татхаґато. Навіщо б іще бог Вішну втілювався серед людей декілька років тому, як не вчити їх Шляху просвітлення?

— Я??

— Слався, реформаторе, що прибрав страх справжньої смерті з людських розумів! Тепер якщо хтось не переродився серед людей, то пішов у нірвану.

Вішну всміхнувся.

— Ліпше прийняти, ніж викоріняти?

— Майже афоризм.

Брахма встав, порозглядав дзеркала, порозглядав Вішну.

— Отож коли ми позбудемось Сема, ти будеш істинний Татхаґата.

— А як ми позбудемось Сема?

— Я ще не вирішив, але приймаю пропозиції.

— Чи можу я запропонувати втілити його в дроздяка?

— Можеш. Але тоді хтось інший може забажати, щоб дроздак перевтілився в людину. Здається мені, дехто його таки підтримує.

— Ну, ми маємо досить часу, щоб обміркувати проблему. Тепер, коли він під вартою на Небесах, поспіху немає. Я поділюся з тобою думками з цього питання, щойно їх матиму.

— Тоді цього поки що достатньо.

Відтак вони-вони-вони пішли-пішли-пішли із-із Зали.

Вішну рушив із Саду Брахминих радощів, а щойно він його покинув, туди ввійшла Володарка Смерті. Вона звернулася до восьмирукої статуї з віною, і та на ній заграла.

Зачувши музику, підійшов Брахма.

— Калі! Красна владарка! — проголосив він.

— Велеможний є Брахма! — відповіла вона.

— Так, — погодився Брахма, — такий вельми можний, як тільки можна бажати. А побачити тебе тут можна так рідко, що я вельми радий візиту. Ходімо зі мною поміж уквітчаних доріжок — поговорімо. Красива сукня.

— Дякую.

Вони пішли поміж уквітчаних доріжок.

— Як іде готування до весілля?

— Добре.

— Медовий місяць проведете на Небесах?

— Плануємо вибратися десь подалі.

— Куди, якщо не секрет?

— Ще не домовилися, куди саме.

— Час летить, ніби на крилах дроздяка, люба моя. Якщо забажаєш, ви з владарем Ямою можете трохи пожити в моєму Саду радощів.

— Дякую, Творцю, але це надто пишне місце для перебування двох руйнівників — будемо ні в сих ні в тих. Подамося кудись.

— Воля твоя, — він знизав плечима. — Що ще в тебе на гадці?

— Що там із тим, кого звуть Буддою?

— Із Семом? Твоїм давнім коханцем? А й справді — що? Що б ти хотіла знати про нього?

— Як із ним... розберуться?

— Я ще не вирішив. Шива запропонував трохи почекати, перш ніж щось робити. Так ми зможемо оцінити його вплив на небесну спільноту. З історичних і теологічних міркувань я постановив: виявиться, що Буддою був Вішну. Щодо самого Сема, я вислухаю будь-які раціональні пропозиції.

— Ти ж колись пропонував йому божественність?

— Так. Проте він її не прийняв.

— А що як ти зробиш це знову?

— Навіщо?

— Теперішньої проблеми не було б, якби він не був такий талановитий. Завдяки своїм талантам він став би вартісним поповненням пантеону.

— Мені це теж спадало на думку. Однак тепер він погодився б, чи щиро, чи ні. Жити він хоче, у цьому я переконаний.

— Проте завжди є способи дізнатися напевно.

— Наприклад?

— Психозонд.

— А якщо він покаже брак відданості Небесам? А він покаже...

— Хіба не може хтось — як-от владар Мара — змінити сам його розум?

— Ніколи б не запідозрив тебе в сентиментальності, богине. Але, здається, ти просто-таки прагнеш, щоб він існував і далі, байдуже, у якій формі.

— Можливо.

— Ти ж знаєш, що він може... дуже змінитися. Якщо вчинити з ним таке, він буде вже не той. Увесь його «талант» може пропасти.

— Упродовж сторіч усі люди переживають природні зміни — думок, переконань, поглядів. Якісь частини розуму можуть засинати, інші — прокидатися. Талант, здається мені, знищити важко, доки зостається саме життя. Ліпше жити, ніж померти.

— Можливо, це б мене й переконало, богине, якби в тебе, прекрасна, знайшовся час.

— Скільки часу?

— Скажімо, три дні.

— Три дні — то три дні.

— Тоді перенесімо докладне обговорення цього питання до мого Павільйону радощів.

— Добре.

— А де зараз владар Яма?

— Працює у своїй робітні.

— Гадаю, над якимсь тривалим проектом.

— Принаймні над триденним.

— Гаразд. Так, якась надія для Сема все ще може існувати. Хоч ця ідея й суперечить моєму здоровому глузду, щось у ній таки є. Щось таки є.

Восьмирука статуя синьої богині грала на віні, заливаючи музикою навколишній простір, поки вони йшли садом посеред того літа.

Гельбина[111] оселя була розташована на дальньому краї Небес, на грані дичавини. Палац під назвою «Грабіж» стояв аж так близько до лісу, що тварини, нишком пробираючись уздовж однієї зі стін — прозорої, — терлись об неї. З кімнати під назвою «Викрад» видно було затінені стежини джунглів.

Саме в цій кімнаті, стіни якої були пообвішувані викраденими за минулі життя скарбами, у Гельби гостював той, кого звали Семом.

Гельба був/була бог/богиня злодіїв.

Справжньої статі Гельби не знав ніхто, бо ця особа змінювала рід із кожним перевтіленням.

Сем дивився на гнучку темношкіру жінку в жовтому сарі й вуалі тієї ж барви. Сандалі й нігті її були кольору кориці, а чорне волосся вінчала золота діадема.

— Співчуваю, — мовив Гельбин ніжний муркотливий голос. — Лиш у ті цикли життя, коли втілююсь у чоловіка, орудую я своїм Атрибутом і власне грабую.

— Але ж ти, мабуть, можеш прибрати свого Образу?

— Звісно.

— І здійняти Атрибут?

— Можливо.

— Але не зробиш цього?

— Ні, поки я в жіночій подобі. У чоловічій же залюбки викраду будь-що будь-звідки... Бачиш он там, на дальній стіні, дещо з моїх трофеїв? Той великий плащ із синього пір’я належав Шріту, вождю демонів-катапутнів. Плащ викрадено з його печери, поки спали його цербери, моїм же дурманом і одурманені. Отой клейнод із мінливою формою забрано не абиде, а з-під самісінької Бані Жеврива, чіпляючись за неї присмоктувальними дисками на зап’ястках, колінах і пальцях ніг, тоді як Матері внизу...

— Годі! — обірвав Сем. — Я знаю всі ці байки, Гельбо, бо ти постійно їх оповідаєш. Від твоєї останньої зухвалої крадіжки, як-от ті давні, минуло вже стільки часу, що, гадаю, вихвалятися цими давніми славними подвигами доводиться якнайчастіше. Інакше й самі Старші Боги забули б про твої колишні заслуги. Бачу, що прийшов не туди, куди треба, тож спробую десь-інде.

Він підвівся, буцімто збираючись іти.

— Зажди, — почулося від Гельби зі схвилюванням.

Сем призупинився.

— Що?

— Принаймні скажи мені, що за крадіжку замишляєш. Може, я щось пораджу.

— А що мені навіть із найкориснішої поради від Владці Злодіїв? Слова мені не потрібні. Потрібні дії.

— Ну, може... Розповідай!

— Гаразд. Хоч я й сумніваюся, що тебе зацікавить аж таке тяжке завдання...

— Облиш-но дитячу психологію й кажи, що саме треба вкрасти.

— У Музеї Небес, ретельно збудованому комплексі під постійною охороною...

— І завжди відчиненому. Кажи далі.

— У цій будівлі, у захищеній вітрині, за якою наглядає комп’ютер...

— Їх зможе подолати той, кому не забракне вправності.

— У цій вітрині виставлено на манекені сіру лускату уніформу. А з нею — чимало зброї.

— Чиєї?

— Це був прадавній стрій того, хто бився в північному прикордонні під час війн із демонами.

— Хіба то був не ти?

Сем нахилив голову, ховаючи усмішку, і провадив далі:

— Мало кому відомо, що складник цього експоната — предмет, відомий колись як Талісман Ув’язнювача. Може, він уже втратив усю свою силу, але, з другого боку, міг і не втратити. Він слугував для фокусування особливого Атрибута Ув’язнювача, і той гадає, що знову його потребує.

— Який саме предмет треба викрасти?

— Широченний пояс із мушель на талії манекена. Рожево-жовтий. Ще й напханий мікромініатюрними схемами, які навряд чи можна відтворити в наш час.

— Ну, це не така вже й велика крадіжка. Може, і в цій подобі на неї зважуся...

— Це треба зробити скоро або не робити взагалі.

— Як скоро?

— Боюся, упродовж шести днів.

— І що ж ти заплатиш мені, якщо передам цю річ тобі в руки?

— Заплатив би будь-що, якби мав хоч щось.

— Он як. Потрапив на Небеса бідаком?

— Так.

— Ото біда.

— Якщо втечу, назвеш свою ціну.

— А якщо ні, то зостануся ні з чим.

— Якось так.

— Дай поміркую. Може, зроблю це й залишу тебе в боргу заради потіхи.

— Прошу, не міркуй надто довго.

— Сядь поруч, Ув’язнювачу Демонів, і розкажи мені про дні своєї величі, коли ви з безсмертною богинею поїжджали світом, сіючи зерна хаосу.

— Давно це було...

— А якщо ти переможеш-вирвешся, чи можуть ті дні вернутися?

— Можуть.

— Приємно чути. Так...

— То ти це зробиш?

— Слава, Сіддгартхо! Визволителю В’язнів!

— Слава?

— І буча, і чвара. Хай знову гримне грім!

— От і добре.

— А тепер розповідай мені про дні твоїх подвигів, а я знову розкажу про свої.

— Гаразд.

Владар Крішна, одягнений у шкіряний пас, гнався крізь ліс, переслідуючи владарку Ратрі, яка не схотіла віддатися йому після репетиції бенкету. День був ясний і запашний, але й наполовину не такий запашний, як сарі кольору опівнічно-синього неба, що його він стискав у лівій руці. Вона бігла попереду під деревами, він — слідом; коли звернула на бічну стежку, що вела до прогалини, він на мить згубив її з очей.

Коли він забачив її знову, вона стояла на горбику, здійнявши голі руки над головою і звівши докупи кінчики пальців. Очі були напівзаплющені, а єдиний предмет її одягу, довгий чорний серпанок, струменів навколо білої та сяйної постаті.

Тут він збагнув, що вона прибрала свого Образу й, можливо, збирається поорудувати Атрибутом.

Захеканий, він рвонув до неї на горбик, а вона розплющила очі й усміхнулася йому назустріч, опускаючи руки.

Коли він до неї потягся, вона жбурнула йому в лице свій серпанок, і він почув її сміх десь у безконечній ночі, що накрила його з головою.

Ніч була чорна, беззоряна й безмісячна, і ніде не було ані просвітку, ані проблиску, ані іскринки, ані жаринки. Пітьма, що впала на нього, була сестра сліпоті.

Він фиркнув, і сарі вирвали в нього з пальців. Він, здригнувшись, зупинився й почув, як десь поруч дзвенить її сміх.

— Забагато собі дозволяєш, владарю Крішно, — сказала вона йому. — Замірився на недоторканну святість Ночі. За це я покараю тебе — ця темінь певний час залишиться на Небесах.

— Я не боюся темряви, богине, — відповів він, пирхнувши.

— Тоді й справді в ядерцях твої мізки, владарю, як то часто казано. Бо ж стояти заблудному й засліпленому посеред Канібурри, де на ненапад її мешканців уповати мусиш, і не боятися — це, про мене, трохи нерозсудливо. Бувай, Темний. Можливо, побачимося на весіллі.

— Чекай, прегарна владарко! Приймеш мої вибачення?

— Ще б пак, бо я їх заслужила.

— Тоді прибери цю ніч, що її ти напустила на це місце.

— Іншим разом, Крішно. Коли буду готова.

— А що ж мені робити доти?

— Кажуть, добродію, ніби дудіння твоє і найлютішу бестію зачарує. Якщо це правда, то раджу тобі сеї ж миті взяти ту свирілку й завести своєї наймиротворнішої мелодії, аж доки я вирішу, що пора повернути на Небеса світло дня.

— Владарко, ти жорстока, — мовив Крішна.

— Таке життя, Володарю Свирілки.

На цьому вона пішла, а він заграв, думаючи темні думки.

Вони прибули. Прибували вони з неба, осідлавши полярні вітри, з-понад моря й суші, поверх палахкотливого снігу, під ним, крізь нього. Перевертні линули по білих полях, а небоходці падали, мов листя; над пустками сурмили труби, простували гуркотливі сніжні колісниці, а з їхніх вилощених боків списами розліталося світло; хутряні плащі мовби палали вогнем, білі плюмажі мас видихуваного повітря тяглися над і за ними; брязкітливим поковзом, навальним вихором прибували вони, сонцеокі, у своїх золотих рукавицях, сяйних шабельтасах, перекинь-масках, вогнешарфах, бісочоботах, морозонаголінниках і силошоломах; по всьому світі за їхніми спинами в Храмах ликував люд — багато співали, покладали приноси, ходили процесіями, молилися, правили жертви, роздавали милостиню, гуляли бучно й барвисто. Адже прежахлива богиня брала шлюб зі Смертю, і всі надіялися, що це посприяє пом’якшенню вдачі їх обох. Святковий дух і Небеса заразив, а коли зібралися боги й напівбоги, герої та панство, верховні жерці, раджі-фаворити й високопоставлені браміни, цей дух набрав сили та обертів і закрутився, мовби смерч усіх кольорів, громом відлунюючи в головах і Перших, і останніх.

Тож прибували вони до Міста Небесного, хто верхи на родичах птаха Ґаруди, хто обертом знижуючись у летючих гондолах, хто піднімаючись артеріями гір, хто блискотливо проносячись засніженою, помережаною кригою пустелею, і Мильовий Шпиль забринів од їхнього співу, зареготав крізь чар нетривалої та непоясненної пітьми, яка була спустилася й невдовзі знову розвіялася; днями й ночами свого прибуття, як сказав поет Адасай, нагадували вони принаймні шість різних явищ (він ніколи не знав міри в порівняннях): переліт птахів, яскравих птахів, понад гладінню молочного океану; парад нот в уяві трохи навіженого композитора; табун тих глибоководних риб, чиї тіла — закрутки й струмочки світла, що в’ються над якоюсь фосфоресцентною рослиною в холодній западині з море завглибшки; спіральну туманність, яка раптом стяглася до власного центру; зливу, кожна крапля якої перетворюється на пір’їнку, співочу птаху чи коштовність; нарешті (і це чи не найвлучніше порівняння) — Храм, повний жахних і пишно прикрашених кумирів, що раптом ожили й заспівали, раптом понеслися світом із розмаяними на вітрі строкатими корогвами, розхитуючи палаци й валячи вежі, поспішаючи на зустріч в осердя всього сущого, щоб розкласти там грандіозне багаття й піти навколо в танок, який, як і сам вогонь, може будь-якої миті стати геть некерованим.

Вони прибули.

Коли в Архіві задзвеніла таємна сигналізація, Тек вихопив Сяйний спис із настінного футляра. У різні пори доби за сигналізацію відповідали різні чатові. Здогадуючись, що саме спричинило тривогу, Тек був удячний, що сигнал не продзвенів іншої години. Він здійнявся на рівень Міста й рушив до Музею на пагорбі.

Та було вже запізно.

Вітрина стояла відчинена, служник лежав непритомний. Нікого більше в Музеї не було — усіх відволікла та метушня в Місті.

Так близько до Архіву була ця споруда, що Тек заскочив двох спільників на протилежному схилі пагорба, яким вони саме спускалися.

Він махнув Сяйним списом, побоюючись його застосовувати.

— Ані руш! — гукнув він.

Вони обернулися.

— А сигналізація таки спрацювала! — дорікнув один із них і поспішно оперезався. — Не стій, тікай! — додав він. — Беру його на себе!

— Не могла вона спрацювати! — верескнула друга особа.

— Забирайся!

Він заступив Текові дорогу й чекав. Друга особа побігла далі вниз схилом. Тек розглядів, що то була жінка.

— Поверни це, — захекано видихнув Тек. — Хоч би що ви забрали, поверни це, і, може, мені вдасться приховати...

— Ні, — сказав Сем. — Запізно. Тепер я — рівня кожному тут, і це мій єдиний шанс вибратися. Я знаю тебе, Теку-архіваре, і не бажаю тебе нищити. Тож іди звідси — хутко!

— За мить тут буде Яма! І...

— Я не боюся Ями. Нападай або дай спокій!

— Не можу напасти.

— Тоді прощай, — і з цими словами Сем злетів, ніби повітряна куля.

Але щойно він відірвався від землі, на схилі з’явився владар Яма, тримаючи в руках зброю. Це була тонка розжеврена трубка з малим держаком і великим спусковим механізмом.

Він підняв її та націлив.

— Даю останній шанс! — гукнув Яма, але Сем підносився далі.

Коли Яма вистрілив, далеко вгорі тріснуло склепіння.

— Він прибрав свого Образу та здійняв Атрибут, — пояснив Тек. — Ув’язнює енергію твоєї зброї.

— Чому ти його не спинив? — спитав Яма.

— Не зміг, владарю. Мене полонив його Атрибут.

— Неважливо, — відповів Яма. — Його здолає третій чатовий.

Ув’язнивши тяжіння своєю волею, він злетів.

Тікаючи, він усвідомив, що його переслідує якась тінь.

Вона чаїлася точно на периферії зору. Хай скільки він крутив головою, та вона щораз уникала погляду. Але завжди була там, ще й росла.

Він наближався до шлюзу. Ось вона, брама назовні — перед ним, трохи зверху. Талісман може розв’язати секрет цього шлюзу, може зігріти від холоду, може перенести будь-куди у світі...

Тут почулося биття крил.

— Тікай! — гримнуло в голові. — Прискорюйся, Ув’язнювачу! Тікай швидше! Тікай швидше!

Це було одне з найдивніших відчуттів за все його життя.

Він відчував, як рухається вперед, як щодуху женеться.

Але ніщо не змінювалося. Брама не наближалася. Попри відчуття величезної швидкості він не рухався.

— Швидше, Ув’язнювачу! Швидше! — рокотав дикий голос. — Наслідуй літ вітру, удар блискавки!

Він спробував угамувати відчуття руху.

Тут його вдарили вітри, могутні вітри, що кружляють Небесами.

Він подолав їх, але голос тепер лунав просто поруч, хоч видно було саму лише тінь.

— «Чуття — це коні, а об’єкти — їхні шляхи, — мовив голос. — Якщо інтелект пов’язаний із розумом, що відволікається, він утрачає здатність розрізняти», — тут Сем упізнав у цьому ревінні ззаду себе могутні слова з «Катхаупанішади». — «У такому разі, — правив далі голос, — чуття стають неслухняні, наче дикий і норовистий кінь у слабкого візника».

Раптом небо довкола нього вибухнуло блискавками, і його огорнула темрява.

Він спробував був ув’язнити енергетичні потоки, що налетіли на нього, але не знайшов для цього жодної зачіпки.

— Це не насправді! — заволав він.

— Що насправді, а що — ні? — відповів голос. — Твої коні від тебе тікають.

Настала мить страшенної чорноти, коли він линув крізь вакуум чуттів. Потому відчувся біль. Потому не лишилось нічого.

Тяжко бути найстарішим молодобогом у колективі.

Він увійшов до Палати карми, попросив аудієнції в представника Колеса й пройшов за служником у приймальню кармовладця, котрий два дні тому змушений був відмовитися від задоволення його прозондувати.

— То як? — поцікавився він.

— Перепрошую за затримку, владарю Муруґане. Наш персонал залучили до весільних приготувань.

— Вони гуляють собі, коли мали б готувати моє нове тіло?

— Не варто ставити це так, владарю, ніби то справді твоє тіло. Це тіло, що його позичає тобі Велике колесо у відповідь на твої нинішні кармічні потреби...

— І воно не готове, бо обслуга десь гуляє?

— Воно не готове, бо обертання Великого колеса...

— Я хочу одержати його щонайпізніше завтра ввечері. Якщо воно не буде готове, Велике колесо може наїхати на своїх служителів такою собі Джаґаннатшиною[112] колісницею. Чуєш мене, кармовладцю? Розумієш?

— Чую, але такі слова не до ладу в цьому...

— Переселитися порекомендував мені Брахма, і він буде дуже задоволений, якщо весільний бенкет на Мильовому Шпилі я відвідаю вже в новій подобі. Чи мені переказати, що Велике колесо не може виконати його бажання, бо крутиться надміру повільно?

— Ні, владарю. Тіло буде готове вчасно.

— Дуже добре.

Він розвернувся й вийшов.

Кармовладець показав йому в спину давній і таємничий знак.

— Брахмо...

— Так, богине?

— Щодо моєї пропозиції...

— Усе буде зроблено, як пані просили.

— Я передумала.

— Передумала?

— Угу, владарю. Хочу людську жертву.

— Невже...

— Так.

— А ти й справді сентиментальніша, ніж я був думав.

— То буде це зроблено чи не буде?

— Відверто кажучи, у світлі останніх подій я волів би, щоб було.

— То вирішено?

— Буде, як бажаєш. А він мав більше потуги, ніж я був думав. Не чатував би тоді Володар Омани... Знаєш, я й не сподівався, що той, котрий сидів тихо аж так довго, може бути аж такий... талановитий, за твоїми словами.

— Віддаси це до мого цілковитого розпорядження, Творцю?

— Залюбки.

— А Владцю Злодіїв підкинеш на десерт?

— Гаразд. Хай буде так.

— Дякую, можний.

— Та пусте.

— Так. Пусте місце зостанеться. Добраніч.

— Добраніч.

Кажуть, що того дня, того великого дня, владар Ваю[113] зупинив вітри Небес, і на Місто Небесне й Канібуррський ліс опустився штиль. Читраґупта[114], слуга владаря Ями, розклав на Краю Світу величезне багаття з дерева запашних порід, смол, пахощів, парфумів і коштовних тканин; на багаття поклав він Талісман Ув’язнювача й великий синьоперий плащ, що належав був Шрітові, вождю демонів-катапутнів; поклав він туди й мінливий клейнод Матерів із-під Бані Жеврива, і шафранову рясу з пурпурового гаю під Алунділом, що вона, за переказами, належала колись Татхаґаті-Будді. Тиша, що запала вранці після нічної Гулянки Перших, була цілковита. На Небесах не видно було ані руху. Кажуть, що демони пурхали невидимі в горішньому повітрі, але боялися наблизитися до місця скупчення потуги. Кажуть, що було багато знамень і прикмет, які провіщали падіння можних. Богослови й житієписці стверджували, що той, кого звали Семом, відрікся від своєї єресі й віддався на ласку Тримурті. Кажуть також, буцім богиня Парваті, яка колись доводилася йому чи то дружиною, чи то матір’ю, чи то сестрою, чи то донькою, чи то всіма ними, утекла з Небес і замешкала в жалобі серед відьом східного континенту, що їх уважала за рідню. Зі світанком великий птах на ім’я Ґаруда — Боговоз Вішну, чий дзьоб трощить колісниці — коротко стрепенувся, прокидаючись, і видав у своїй клітці однісінький хрипкий крик, крик, що рознісся Небесами, ріжучи слух, мов скляне лезо — купу скалок, розлунюючи по всьому краї та пробуджуючи від найміцнішого сну. У літньому спокої Небес розпочався день Кохання і Смерті.

Вулиці Небес були порожні. Боги тимчасово трималися всередині, вичікуючи. Усі брами Небес надійно позамикали.

Злодюгу й того, кого послідовники звали Магасематманом (гадаючи, що він — бог), випустили. У повітрі раптом відчувся холодок, війнуло якоюсь химороддю.

Високо-високо над Містом Небесним, на платформі, що вінчала Мильовий Шпиль, стояв Володар Омани, Мара Сновійник. Одягнений був він у свій плащ усіх барв. Руки тримав догори, і сили всіх інших богів струменіли крізь нього, додаючись до його власної.

У його розумі сформувався сон. Відтак він накрив цим сном Небеса, як висока хвиля накриває водою берег.

Усі сторіччя відтоді, як їх сформував владар Вішну, Місто й дичавина співіснували пліч-о-пліч, бувши сусідами, але не торкаючись одне до одного, бувши приступними, але відділені одне від одного не якимсь просторовим проміжком, а величезною відстанню у свідомості. Вішну як Охоронець зробив так недарма. Та й тепер він не зовсім схвалював усунення своєї перепони, хай навіть тимчасового і обмеженого. Він не бажав бачити, як хоч якась дичавина пробереться в Місто, що його він колись подумки виплекав досконалим тріумфом форми над хаосом.

Проте сила Сновійника на певний час дала котам-примарам змогу бачити Небеса.

Вони неспокійно смикнулися на темних віковічних стежках Джунглів, що були почасти ілюзією. Там, у місці, що існувало тільки наполовину, їхні очі здобули нове бачення, а з ним прийшов неспокій і поклик полювати.

Серед мореплавців, отих усесвітніх пліткарів і розносників чуток, які, здається, знають геть усе, подейкували: деякі з примарних кішок, що вийшли того дня полювати, кішками насправді зовсім не були. Мовляв, у місцинах світу, де згодом бували боги, ходив поголос: дехто з Небесних того дня переодягся в тіла білих канібуррських тигрів і прилучився на вулицях Міста до ловів, за дичину яких правили злодюга-невдаха й той, кого колись звали Буддою.

Кажуть, що коли Сем блукав Містом, якийсь старезний дроздяк зробив над ним три кола, а тоді вмостився на плече й мовив:

— А чи ти, бува, не Майтрея, Володар Світла, що ото його світ чекав аж усі ці роки, той, чиє пришестя я давним-давно провістив у вірші?

— Ні, мене звуть Сем, — відповів він, — і я от-от покину світ, а не прийду в нього. А ти хто?

— Я птах, що був колись поетом. Літав я цілісінький ранок, відтоді як Гарудине гаркання розпочало день. Пурхав я Небесами там і сям, шукаючи владаря Рудру в надії запаскудити його своїм послідом, аж тут відчув, як увесь край накрила потуга химороді. Залетів я далеко й багато чого бачив, Володарю Світла.

— То що ж ти бачив, птаху, який був поетом?

— Бачив розкладене на краю світу незапалене багаття, навколо якого ворушаться тумани. Бачив запізнілих богів, які ширяють круг склепіння, — хто снігами женеться, хто у височині мчить. Бачив лицедіїв на ранзі й непатьї[115], що репетирували «Криваву маску» до весілля Смерті й Руйнації. Бачив, як владар Ваю підніс руку й зупинив вітри, що кружляють Небесами. Бачив усебарвного Мару на вершечку найвищої вежі й відчув потугу химороді, що її він навіює, бо вгледів, як коти-примари в пущі занепокоїлися, а тоді похопилися в цей бік. Бачив сльози чоловіка й жінки. Чув сміх богині. Бачив якийсь сяйний спис, здійнятий проти ранку, і чув вимовлену присягу. І, нарешті, побачив Володаря Світла, про якого давним-давно написав:

Тоді птах нашорошив пір’я і застиг.

— Тішуся, птаху, що мав ти нагоду побачити стільки всього, — сказав Сем, — і що у вигадці своєї метафори досяг ти певного задоволення. На жаль, поетична правда значно різниться від тієї, яка оточує нас за більшості життєвих обставин.

— Чолом тобі, Володарю Світла! — мовив птах і знявся в повітря. На зльоті його прохромила стріла, яку випустив із вікна неподалік один ненависник дроздяків.

Сем поквапився далі.

Кажуть, ніби примарна кішка, котра забрала його життя, а трохи згодом — і Гельбине, насправді була бог чи богиня, що цілком можливо.

Кажуть також, ніби примарна кішка, котра їх убила, не була ні перша, ані друга з тих, що намагалися. Декілька тигрів загинуло під Сяйним списом, який устромлювався в них, висмикувався, обтрушувався від крові, а тоді вертався в руки свого метальника. Проте й сам Тек упав, поцілений у голову стільцем, який жбурнув владар Ґанеша, нишком увійшовши в кімнату за його спиною. Дехто каже, ніби Сяйний спис згодом знищив владар Аґні, але інші стверджують, буцім його кинула за Край Світу владарка Мая.

Вішну не був задоволений і, за пізнішими переказами, заявляв, що Місто не мала б опоганити кров і що туди, куди хаос пробрався раз, він одного дня повернеться. Але молодші боги з нього сміялися, адже він уходив за найменшого з Тримурті, а його ідеї знали як дещо старуваті — він же сам був із Перших. Однак через це він відмовився брати хоч якусь участь у тому, що відбувалося, і до часу всамітнився у своїй вежі. А владар Варуна Справедливий відвернув від тих подій своє лице й відвідав Павільйон тиші на Краю Світу, де посидів у кімнаті під назвою «Страх».

«Криваву маску», що її написав відомий за свою квітчасту мову поет Адасай з антиморґанівської школи, виконали незле. Супроводжували виставу потужні ілюзії, які з цієї особливої нагоди навіяв Сновійник. Кажуть, що й Сем того дня теж потрапив до ілюзії; що частиною всієї тієї химороді було блукання в напівтемряві серед неймовірного смороду, крізь осередки виття й лементу; що перед ним знову постали всі ті жахи, які він пізнав був за своє існування, блискучі чи тьмяні, мовчазні чи сурмоголосі, свіжовирвані з матерії його спогадів, забризкуючи його життя, аж доки воно не скінчилося, краплями емоцій свого народження.

Рештки урочистою процесією віднесли на багаття, розкладене перед Краєм Світу, щоб спалити там під наспіви. Владар Аґні підняв свої окуляри, трохи подивився — і постало полум’я. Владар Ваю здійняв руку — і налетів вітер, роздмухуючи вогонь. Коли все скінчилося, владар Шива вивергнув попіл за межі світу порухом свого тризубця.

Як зважити на все це, ґрунтовний і разючий був він, той похорон.

Весілля, що в них на Небесах давненько не вправлялися, відгуляли на всю силу традиції. Мильовий Шпиль сліпуче виблискував, мовби крижаний сталагміт. Химородь була прибрана, і знов осліплені коти-примари блукали вулицями Міста, відчуваючи, як щось — либонь, вітер — погладжує їм хутро; піднімаючись широкими сходами, вони дерлися на кам’янистий схил; будівлі були їм скелями, статуї — деревами. Вітри, що кружляли Небесами, уловили пісню й рознесли її краєм. На Майдані в центральному Кільці розпалили священний вогонь. Незаймані, що їх привезли спеціально для цього, нагодували вогонь чистим і сухим запашним деревом, яке потріскувало й горіло майже без диму, лише час від часу випускало біліші за біле клуби. Сур’я-сонце сяяв так яскраво, що день аж бринів від ясності. Наречений у супроводі численного почту зодягнених у червоне друзів і челяді пройшов Містом до Павільйону Калі, де всю процесію впустили всередину й провели до великої бенкетної зали слуги богині. Хазяйнував там владар Кубера, який порозсаджував шарлатовий поїзд, усі три сотні осіб, на чорні й білі — через один — стільці за довгими столами із чорного дерева, інкрустованого кісткою. Там, у тій залі, усіх їх почастували мадгупаркою[116] — напоєм із меду, кисляку й психоделічних порошків; випили вони його разом із синьошатим поїздом нареченої, що саме ввійшов до зали, несучи весільні келихи на двох. Поїзд нареченої теж налічував триста осіб, і коли всі вони повсідалися й випили мадгупарки, Кубера виголосив їм довгеньку промову, пересипану безсоромними жартиками й буденними мудрощами, подеколи цитуючи стародавні заповіти. Тоді рать нареченого рушила до павільйону на Майдані, а нареченої — туди ж, але з іншого боку. Яма й Калі нарізно ввійшли в цей павільйон і сіли обабіч завіски. Співано багато древніх пісень, і владар Кубера прибрав завіску, дозволивши парі глянути одне на одне вперше за сьогодні. Тоді Кубера виголосив промову, оддавши Калі під Ямину опіку в обмін на дані їй обіцянки люб’язного ставлення, добробуту й задоволення. Відтак владар Яма стиснув Калі руку й провів її біля вогню, куди вона кинула жертовне зерно, а шати їхні зв’язав докупи хтось із її челяді. Потому Калі стала на жорно і, щоразу ступаючи на купку рису, пройшла отак сім кроків разом із нареченим. Тоді з неба викликали дощик, що тривав якихось кілька вдарів серця й освятив шлюб благословенням води. Опісля челядь і гості злилися в одну процесію й посунули містом у бік темного Яминого павільйону, де влаштовано бучну превеселу учту й зіграно «Криваву маску».

Коли Сем зустрів свого останнього тигра, звірюка повільно кивнула — знала вже, на кого полює. Бігти йому не було куди, тож він просто стояв і чекав. Кішка теж не поспішала. Цієї миті на Місто спробувала налетіти орда демонів, але їх не пустила потуга химороді. Богиню Ратрі бачили в сльозах, і її ім’я внесли до списку. Тека-архівара тимчасово ув’язнили в піднебесних підземеллях. Чули, як владар Яма мовив: «Життя не повстало», — ніби майже був сподівався, що таки повстане.

Як зважити на все це, ґрунтовна й разюча була вона, та смерть.

Весільна учта тривала сім днів, і владар Мара навіював на бенкетарів сон за сном. Мов на чарівному килимі, катав він їх теренами ілюзій, зводив палаци з барвистого диму на стовпах із води й вогню, знижував лавки, на яких вони сиділи, у каньйони зоряного пилу, коралами й смирною намагався спрямувати чуття поза звичні межі; він напустив на них усі їхні Образи й не давав із них вийти, закрутивши навколо круговерть архетипів, на які спиралися їхні сили: Шива на цвинтарі оспівував Танцем руйнації і Танцем часу легенду про те, як знищив колись три летючі міста титанів, Крішна Темний рухався в позиціях Борецького танцю, нагадуючи, як здолав був чорного демона Бану[117], а Лакшмі виконувала Танець статуї; навіть владаря Вішну змусили вкотре показати церемонні па Танцю амфори, Муруґан же в цей час реготав у своєму новісінькому тілі зі світу, вирядженого в усі свої океани, і гопав по цих водах, мов по сцені, у тріумфальному танці — тому самому, що його він витанцьовував, убивши Шуру[118], який сховався був у морських глибинах. Мара ворухнув рукою, і були чари й барви, музика й вино. Були вірші й забави. Був спів і сміх. Були змагання, неабиякі випроби моці та вправності. Зрештою, щоб витримати всі ті сім днів веселощів, треба було мати божественну витривалість.

Як зважити на все це, ґрунтовне й разюче було воно, те весілля.

Коли воно закінчилося, молодята покинули Небеса, щоб якийсь час мандрувати світом і тішитися багатьма місцинами. Ні слуг, ні челяді із собою не взяли, щоб мандрувалось вільніше. Ні послідовності своїх відвідин, ні тривалості перебування там чи сям не розголошували — та й сподівано, з такими-то небесними приятелями-жартунами.

Гульбища точилися собі й після їхнього від’їзду. Владар Рудра, заживши неймовірної кількості соми, видерся на стіл і завів був промову щодо молодої — і то таку, яка аж ніяк не сподобалася б Ямі, був би він присутній. З огляду на це владар Агні ляснув Рудру по губах і негайно дістав виклик на дуель — в Образах, із відстані завдовжки в Небеса.

Аґні полетів на гору за Канібуррою, а Рудра зайняв позицію поруч Краю Світу. Коли дали сигнал, Рудра випустив теплочутливу стрілу, яка зі свистом долала довгі милі, наближаючись до суперника. Однак владар Аґні засік її за п’ятнадцять миль від себе та спалив у повітрі вибухом Світового вогню, потім перемістив ту саму силу, мов світляну голку, і торкнув нею Рудру, спопеливши того на місці, а заразом і пронизавши склепіння за його спиною. Так була збережена честь локапалів, а на місце загиблого старого Рудри з лав напівбогів підвищили нового.

Один раджа й двоє верховних жерців умерли від отрути, ще й досить мальовничо, і для їхніх синюватих останків спорудили вогнища. Владар Крішна прибрав свого Образу й зіграв музику, після якої всяка інша — не музика, а коли він дограв, Гуарі Світла перемінила гнів на ласку, пом’якшала серцем і вернулася до нього. Сарасваті у всій своїй пишноті виконала Танець насолоди, а тоді владар Мара відтворив утечу Гельби й Будди вулицями Міста. Та ця остання мана багатьох занепокоїла, й імен у списку побільшало. Тут серед них посмів явитися демон у тілі юнака з головою тигра, який люто накинувся на владаря Аґні. Демона відігнали, об’єднавши сили, Ратрі й Вішну, та він спромігся чкурнути в безтілесність, перш ніж Аґні встиг прицілитися в нього своїм жезлом.

У дні по тому на Небесах сталися зміни.

Списосяйного Тека-архівара судили кармовладці й переселили в мавпяче тіло, записавши йому у свідомість спеціальне попередження, щоб його раз по раз поновлювали в тілі мавпи й він блукав світом у цій подобі доти, доки Небеса не зглянуться на нього й не помилують. Опісля його доправили в південні джунглі й випустили відробляти кармінний тягар.

Владар Варуна Справедливий зібрав навколо себе слуг і покинув Місто Небесне, щоб оселитися десь у світі. Дехто з його недоброзичливців порівнював цей від’їзд із від’їздом Нірріті Чорного, бога пітьми й зіпсуття, що залишив колись Небеса, сповнений лихої волі й міазмів багатьох моторошних проклять. Та Варунині недоброзичливці не були такі вже численні, бо знано було всім: Справедливим його величають засдужено, а огуда на його адресу легко може відбитися плямою на доброму імені самого огудника, отож про Варуну мало хто говорив — хіба що в перші дні по від’їзді.

Значно пізніше, у дні Небесних чищень, у світ вигнали ще декого з богів. Проте вигнання їхнє мало свої початки саме в тих часах, коли на Небеса знову приходив акселераціонізм.

Дальшими днями Брахма — найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств, Усетворець, владар Високих Небес і всього під ними, із пупа якого пнеться лотос, руки якого збурюють океани, ноги якого за три кроки всі світи обходять, барабан слави якого вбиває жах у серця ворогів його, на правиці якого колесо закону, який спутує лиха змією, — почувався щораз більш ніяково та збентежено внаслідок обіцянки, необачно даної Володарці Смерті. Утім, він, найпевніше, учинив би так само й без її вмовлянь. Отже, головним результатом її дій було, імовірно, те, що завдяки їм він мав — хай і недовго — когось, кого міг звинуватити у своїх пізніших неприємностях. Його ж бо знали ще як Брахму Непохибного.

Після гульбищ склепіння Небес полагодили в кількох місцях.

У Музеї Небес відтоді повсякчас чатував озброєний вартовий.

Планували кілька вилазок демоноловів, але тільки в планах воно й лишилося.

Призначили нового архівара — з тих, хто ані найменшої тями про свій родовід не мав.

Канібуррських котів-примар ушанували символічною присутністю в Храмах по всій землі.

Останньої ночі гульбищ якийсь бог прибув сам-один до Павільйону тиші на Краю Світу й пробув кілька годин у кімнаті під назвою «Пам’ять». Потому він довго реготав, а тоді вернувся в Місто Небесне; у реготі його були юність і краса, сила й чистота, а вітри, що кружляють Небесами, підхопили цей звук і рознесли якнайдалі, чудуючи всіх, хто його вловив, уміщеною в ньому дивною і лункою ноткою тріумфу.

Як зважити на все це, ґрунтовний і разючий був він, той час Кохання і Смерті, Ненависті і Життя, а ще й Глупоти.