Володар Світла

Розділ перший

Послідовники звали його Магасематман і казали, що він — бог. Сам він, однак, волів відкидати «Мага-»[5] й «-атман» [6] і звався просто Сем. Богом себе він ніколи не проголошував. А втім, ніколи й не проголошував, що він — не бог. За тих обставин жодне з цих тверджень на користь би не пішло. Мовчання натомість могло б.

Тому особу його оповивала таємниця.

Було це в сезон дощів...

Було це в розповні великої вогкості...

Було це дощовитими днями — піднеслися тоді їхні молитви, за джерело яким правили не чотки й не молитовні колеса, а велика молитвомашина в монастирі Ратрі, богині ночі.

Високочастотні молитви були скеровані вгору, в атмосферу й далі, аж до тієї золотої хмари під назвою Божий Міст, що оперізує цілий світ і вночі нагадує бронзову веселку, а посеред дня робить червоне сонце жовтогарячим.

Дехто з ченців піддавав сумніву канонічність цього способу молитвувати, та збудував машину й керував нею Яма[7]-Дгарма[8], упалий, із Міста Небесного; подейкували, саме він хтозна-коли збудував і могутню громову колісницю владаря Шиви[9] — апарат, що ширяв небесами, вивергаючи по собі полум’яні струмені.

Хай він і потрапив у неласку, та Яму все ще вважали найвправнішим із винахідників, хоча сумніву не було: Боги Міста змусили б його вмерти справжньою смертю, коли б тільки дізналися про молитвомашину. Щоправда, не було сумніву й у тім, що справжньою смертю вони б його змусили вмерти навіть без такого приводу, як молитвомашина, коли б тільки він потрапив їм до рук. Як він уладнає це з кармовладцями, було його особисте діло, однак ніхто не сумнівався: щойно прийде час, спосіб він знайде. Він був тільки вдвічі молодший за саме Місто Небесне, а пам’ятало ж заснування того осідку щонайбільше десятеро богів. У питаннях Світового вогню уходив він за мудрішого, ніж навіть владар Кубера[10]. Та це були його менші Атрибути. Найліпше його знали за дещо інше, хоч говорив про це мало хто. Рослий, але не надміру; кремезний, та не опасистий; рухався плавно й повільно. Носив червоне, словами не розкидався.

Яма порався коло молитвомашини, а велетенський металевий лотос, що його він приладнав на даху монастиря, обертався і обертався у своїх опорах.

На будівлю, лотос і джунглі біля підніжжя гір падав дощик. Упродовж шести днів Яма надіслав кіловати молитов, але через статичну електрику Нагорі його ніхто не чув. Півголосом покликав він до найславетніших тогочасних божеств плодючості, спом’янувши їхні найвидатніші Атрибути.

За відповідь правив лиш гуркіт грому, і малий мавпій, що Ямі прислуговував, пирхнув.

— Хоч молися, владарю Ямо, хоч проклинай, а результат той самий, — зауважив він. — Себто ніякого.

— Й оце аж сімнадцять утілень тобі знадобилось, щоби збагнути сю істину? — мовив Яма. — Ось тому ти досі й сидиш у мавпі.

— Зовсім ні, — обурився мавпій, якого звали Тек. — Хоч моє падіння й не було таке феєричне, як твоє, проте до нього спричинилися прояви особистої ворожнечі з боку...

— Годі! — відрізав Яма, відвертаючись.

Тек збагнув, що, либонь, зачепив був болюче місце. Шукаючи інший предмет для розмови, рушив до вікна, вистрибнув на широке підвіконня й витріщився на небо.

— Бачу на заході просвіт у хмарах, — повідомив він.

Яма підійшов, теж глянув, нахмурився й кивнув:

— Еге ж. Лишайся тут і тримай мене в курсі.

Він перейшов до пульта.

Нагорі лотос припинив обертатися, відтак скерувався на ділянку чистого неба.

— Дуже добре, — сказав Яма. — Це вже щось.

Він підніс руку до окремої панелі керування, де клацнув кількома перемикачами й підкрутив дві ручки.

Під ними, у печерних підземеллях монастиря, прийняли сигнал і розпочали інші приготування: лаштували носія.

— Хмари знову скупчуються! — крикнув Тек.

— Та вже байдуже, — відказав Яма. — Рибка в сітці. Лине він із нірвани до лотоса.

Знову гримнуло, а в лотос гучно, наче град, забарабанила злива. Змії блакитних блискавиць звивалися й сичали над верховинами.

Яма замкнув останнє коло.

— Гадаєш, він буде радий знову вдягнути тіло? — запитав Тек.

— А йди ти банани ногами лупи!

Тек вирішив, що вважатиме це дозволом піти, і лишив Яму самого в кімнаті, де ще треба було повимикати апаратуру. Спершу рушив коридором, а потім спустився широкими сходами. Зупинившись на майданчику, він почув голоси й шурхіт сандалів, що наближалися з бокової зали.

Не вагаючись, Тек видерся на стіну, чіпляючись за два протилежні ряди вирізьблених тварин — пантер і слонів. Умостившись на крокві, він сховався в тіні й став нерухомо чекати.

Крізь арку пройшло двоє чорноризців.

— То чому вона не може розчистити їм небо? — спитав перший.

Другий, старший і кремезніший, знизав плечима.

— Хіба ж я мудрець, щоб відповідати на такі запитання... Її небайдужість очевидна, інакше б вона не дала їм цього прихистку й не дозволила б Ямі так ним скористатися. Та хто може визначити межі ночі?

— Або жіночих настроїв, — зауважив перший. — Чув я, що навіть жерці не знали про її прибуття.

— Може бути. Хай там як, а скидається це на добре знамення.

— Скидається на те.

Ченці проминули ще одну арку, і Тек слухав, як вони віддаляються, доки не запанувала тиша.

Та навіть тоді він не пішов із сідала.

«Вона», що її згадували ченці, могла бути тільки сама богиня Ратрі — об’єкт поклоніння ордену, який прихистив послідовників Великодухого Сема, Просвітленого. Тепер і Ратрі належала до впалих із Міста Небесного, носячи шкуру простої смертної. Вона мала всі підстави ображатися через ту історію, і Тек розумів, на який ризик іде Ратрі, даючи їм притулок, не кажучи вже про її особисту присутність під час цієї справи. Якби звістка про це потрапила назовні й була почута ким слід, вона могла б утратити будь-які шанси колись поновитися в правах. Тек пам’ятав її як темноволосу красуню зі срібними очима, яка їде Проспектом Небес на місячній колісниці з чорного дерева й хрому, запряженій огирами чорної та білої масті, у супроводі варти, теж у чорному й білому, змагаючись у пишноті із самою Сарасваті[11]. Текове серце стрибнуло у волохатих грудях. Він просто мусив побачити її знову. Однієї ночі, вельми вже давно, за щасливіших часів і в кращій подобі, він танцював із нею на балконі під зірками. Це тривало лиш кілька митей. Та він пам’ятав, а мати такі спогади, коли ти мавпа, тяжко.

Тек зліз із крокви.

На північно-східному розі монастиря здіймалася вежа, височенна. У вежі тій була світлиця. Казали, що в ній повсякчас пробуває богиня. Щодня там прибирали, постіль міняли, спалювали свіжі пахощі й покладали просто у дверях жертовні приноси. Двері ці зазвичай тримали на замку.

Були там, звісно, вікна. Питання про те, чи змогла б крізь одне з них пробратися людина, так і залишиться суто теоретичним. Тек же на практиці довів, що мавпа це може.

Видершись на дах монастиря, він подряпався на вежу, рухаючись від цеглини до слизької цеглини, від виступу до нерівності, підсобакуватим гарчанням небес; кінець кінцем зачепився-таки за стіну точнісінько під зовнішнім підвіконням. На нього безугавно падав дощ. Він почув пташиний спів у кімнаті. Побачив краєчок мокрого синього шалика, перекинутого через підвіконня.

Схопився за край і підтягувався, аж доки зміг зазирнути.

Вона була спиною до нього. Сиділа в синьому сарі на ослінчику в протилежному кінці світлиці.

Він випнувся на підвіконня й прочистив горло.

Вона швидко обернулася. На ній був серпанок, тож риси її годі було розрізнити. Подивившись на нього крізь вуаль, вона встала й перетнула світлицю.

Він був нажаханий. Колись струнка, тепер вона мала широкий стан; ступавши колись пружно, мов гілочка хитається, зараз вона перевалювалася з ноги на ногу; обличчя було затемне; навіть крізь серпанок видно було, що лінії носа й підборіддя надто різкі.

Він схилив голову й проспівав;

— «Наша будь з тієї хвилі, як зібралися ми спати, ніби птаство на дерева!»[12]

Вона стояла нерухома, мов власна статуя внизу в головній залі.

— «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно!»

Вона поволі простягла руку й поклала йому на голову.

Трохи помовчавши, прорекла:

— Благословляю, маленький. На жаль, більше нічого дати не можу. Ні захистити, ані красою обдарувати — самій бракує цих розкошів. Як тебе звуть?

— Тек, — відказав він.

Вона торкнулася свого чола.

— Знала я колись одного Тека... Давно минулими днями, далеко звідси...

— Я — той Тек, пані.

Вона присіла на підвіконня. Трохи згодом він збагнув: вона плаче під вуаллю.

— Не плач, богине. Тек тут. Пам’ятаєш Тека-архівара? Списосяйного? Готовий він уволити твої веління.

— Теку... — мовила вона. — Ох, Теку! І ти? Я не знала, не чула...

— Колесо[13] повернеться ще раз, пані, і хтозна? Може, усе стане ще й ліпше, ніж колись.

Її плечі здригнулися. Він простягнув був до неї руку, але забрав.

Вона обернулася й подала йому свою.

Помовчавши цілу вічність, сказала:

— Самопливом наш статус не поновиться й справи не владнаються, Теку Списосяйний. Мусимо проторувати власний шлях.

— Що-що? — спитав був він, аж тут утямив: — Сем?

Вона кивнула.

— Саме він. Наша надія проти Небес, любий Теку. Якщо вдасться його вернути, у нас буде шанс жити знову.

— То саме тому ти йдеш на цей ризик, тому сидиш у тигрячій пащі?

— А чому ж іще? Коли справжньої надії немає, мусимо викарбувати власну. Хай навіть ця монета й буде фальшива, та, може, її таки вдасться збути.

— Фальшива? Ти не віриш, що він був буддою?

Вона реготнула.

— Сем був найвидатніший шарлатан на божій чи людській пам’яті. А ще — найгідніший суперник Тримурті[14] за всі часи. Не дивися на мене так збентежено, архіваре! Ти ж знаєш, що він украв канву свого вчення, шлях і досягнення, усі ці шати, із заборонених доісторичних джерел. Це була зброя, не більше. Його головна сила полягала у власній нещирості. Був би він знову з нами...

— Владарко, святий чи шарлатан, а він таки повернувся.

— Не кепкуй із мене, Теку.

— Богине, владарко! Я щойно від владаря Ями, він саме вимикає молитвомашину з отим своїм переможно насупленим виразом.

— Але ж задум був майже безнадійний... Владар Аґні[15] казав якось, ніби це цілком неможливо.

Тек устав.

— Богине Ратрі! — мовив він. — Хто з усіх, від людей до богів, знається на такому ліпше, ніж Яма?

— На це запитання, Теку, відповіді я не маю, бо її не існує. Але чому ти такий певний, що він зловив нашу рибку?

— Бо він — Яма.

— Тоді ось моя рука, Теку. Веди мене знову, як колись. Погляньмо на Бодгісатву вві сні.

І Тек вивів її крізь двері, униз сходами, у долішні палати.

Печеру заливало світло, породжене не смолоскипами, а Яминими генераторами. Ліжко на узвишші з трьох боків огороджували ширми. Апаратура здебільшого теж уже була схована за ширмами й завісами. Обслуга з ченців у шафранових рясах безшумно сновигала по великій палаті. Біля ліжка стояв Яма, майстерний винахідник.

Їхнє наближення декотрі з добре вишколених незворушних ченців зустріли короткими вигуками. Тек глянув на жінку обіч себе й відступив на крок, затамувавши подих.

Огрядна тітонька, з якою він щойно говорив, зникла. Він знову стояв поруч Безсмертної Ночі, що про неї написано: «Простяглася на весь простір, по долинах та по горах, пітьму геть жене зірками».

Дивився Тек лиш якусь хвилю, а тоді затулив очі. Вона й досі зберігала цей залишок свого давнього Образу.

— Богине... — почав був він.

— До сплячого! — звеліла Ратрі. — Він ворухнувся.

Вони підійшли до ложа.

І сталося те, що згодом малювали на фресках у кінці незліченних коридорів, вирізьблювали на стінах Храмів, зображували на стелях численних палаців, — пробудився той, кого знали під різними йменнями: Магасематман, Калкін[16], Манджушрі, Сіддгартха[17], Татхаґата[18], Ув’язнювач, Майтрея[19], Просвітлений, Будда й Сем. Ліворуч од нього стояла богиня-Ніч, праворуч — Смерть; у ногах згорбився Тек-мавпа, немов одвічний коментар щодо співіснування тваринного й божественного.

Одягнений він був у звичайнісіньке смагляве тіло середнього зросту й віку; риси мав пересічні й невиразні; розплющив очі — темні.

— Чолом тобі, Володарю Світла!

Слова ці проказала Ратрі.

Очі блимнули. Погляд був відсутній. Ніде в палаті ніхто не ворушився.

— Чолом тобі, Магасематмане, Буддо! — мовив Яма.

Невидющі, очі витріщалися в простір.

— Привіт, Семе, — сказав Тек.

Лоб трохи зморщився, очі примружилися, погляд спинився на Теку, відтак перейшов на інших.

— Де?.. — прошепотів він.

— У моєму монастирі, — відповіла Ратрі.

Без жодного виразу він поглянув на її красу.

Тоді так щільно заплющив очі, що їхні кутки пішли брижами. Від вищиру болю рот його став луком, стиснуті зуби — стрілами.

— Ти правда той, кого ми назвали? — спитав Яма.

Відповіді не було.

— Ти той, що дав рівний бій небесному війську на берегах Ведри?

Рот пом’якшав.

— Ти той, що кохав богиню смерті?

Очі блимнули. Губ торкнулася скороминуща усмішка.

— Це він, — заявив Яма. Тоді запитав: — Хто ти, чоловіче?

— Я? Я — ніщо, — відказав той. — Якийсь листочок у вирі. Пір’їнка на вітрі...

— Шкода, — мовив Яма, — бо у світі й так задосить листя й пір’я, і я б не гарував так довго, тільки щоб примножити їхню кількість. Я потребував чоловіка, який міг би повести далі війну, перервану його відсутністю, чоловіка могутнього, який міг би протиставити свою могуть божій волі. Думав був, що ти — він.

— Я... — він знову примружився, — Сем. Я Сем. Колись давно... Я ж таки бився, чи не так? Багато разів...

— Ти був Сем Великодухий, Будда. Пам’ятаєш?

— Може, і був...

В очах його повільно розгорявся вогонь.

— Так, — мовив він зрештою. — Був. Найсмиренніший із гордовитих, найгордовитіший зі смиренних. Я бився. Певний час я вчив Шляху. Бився знову, учив знову, пробував політику, чари, отруту... Я бився в такій жахній великій битві, що саме сонце сховало лице від різанини — люди й боги, звірі й демони, духи землі й повітря, вогню й води, буреплази й коні, мечі й колісниці...

— І ти програв, — зауважив Яма.

— Так, авжеж, ще й як. Та ми їм теж дали перцю, га? Ти, смертобоже, був моїм візничим. Тепер я все це пригадую. Нас полонили, і кармовладці мали чинити суд. Ти втік від них через довільну смерть, шляхом Чорного колеса. А я не спромігся.

— Саме так. Твоє минуле прочитали. Тебе судили.

Яма озирнувся на ченців, які тепер сиділи на підлозі, схиливши голови, і стишив голос.

— Змусити тебе вмерти справжньою смертю означало б зробити мучеником. Дати тобі розгулювати світом, хай у якій подобі, означало б залишити відчинені двері для твого вороття. Тож, як оце ти вкрав своє вчення в такого собі Готами[20] з іншого місця й часу, вони вкрали кінцівку мирської історії тієї особи. Тебе визнали гідним нірвани. Твій атман переселили, але не в інше тіло, а у велику електромагнітну хмару, що оперізує цю планету. Було це понад півстоліття тому. Нині за офіційною версією ти — аватар[21] Вішну, учення якого хибно витлумачив дехто з найпалкіших послідовників. Твоя особистість існувала далі тільки у формі самоувічнених хвиль, що їх мені вдалося вловити.

Сем заплющив очі.

— І ти посмів мене вернути?

— Саме так.

— Я весь час був свідомий мого стану.

— Я так і думав.

Його очі розплющились і спалахнули.

— І все одно посмів викликати мене звідти?

— Так.

Сем похнюпився.

— Справедливо звуть тебе богом смерті, Ямо-Дгармо. Ти позбавив мене найдосконалішого відчуття. Розбив об темний камінь своєї волі те, що понад будь-яким розумінням і смертною величчю. Чому ти не залишив мене там, у морі буття?

— Бо є тут один світ, що потребує твоєї смиренності, твого благочестя, твого великого вчення — і твого мак’явеллівського інтриганства.

— Ямо, я старий. Старий, як людство на цій планеті. Я ж бо один із Перших. Один із найперших, хто прийшов сюди, будував, селився. Решта вже мертві... або боги, dei ex machini[22]... Я теж мав шанс, але проґавив його. Багато разів. Я ніколи не хотів бути богом, Ямо. Аж ніяк. Лише згодом, побачивши, що вони коять, почав збирати доступну мені силу. Та було запізно. Вони були надто могутні. А тепер я просто хочу знову заснути віковічним сном, знову пізнати Великий відпочин, нескінченне блаженство, слухати співи зірок на берегах величного моря.

Ратрі нахилилася, зазирнула йому в очі й сказала:

— Ти нам потрібний, Семе!

— Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислів’ї: котрий кінь тягне, того ще й б’ють.

Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.

Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.

— Людство тішиться, — зауважив Будда.

Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.

Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.

Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:

— Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.

— Ану ж ти хибно трактуєш його намагання? — спитав Тек.

— Що-що?

— Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.

— І що з того?

— Він мружиться. Погано бачить?

— Ні.

— То чому ж тоді мружиться?

— Щоб ліпше вивчити насінину.

— Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в об’єкті чогось, що приведе до звільнення суб’єкта. Ні.

— То що ж він робить?

— Протилежне.

— Протилежне?

— Вивчає об’єкт, обмірковує його принципи, прагнучи ув’язнити себе. У ньому шукає він приводу жити. Намагається знов огорнути себе запиналом Маї[23], ілюзії світу.

— Гадаю, Теку, ти маєш рацію! — сказала Ратрі. — Як йому можна допомогти?

— Точно не знаю, пані.

Яма кивнув, і його темне волосся зблиснуло в стовпчику сонячного проміння, що перетинав вузьку веранду.

— Ти розчовпав те, чого я не зміг, — визнав він. — Його вороття ще не повне, хоч він і носить тіло, ходить на людських ногах і говорить, як ми. Та думки його досі поза нашим розумінням.

— То що ж нам робити? — повторила Ратрі.

— Довго гуляти з ним на лоні природи, — відказав Яма. — Годувати ласощами. Хвилювати душу віршем і піснею. Роздобути для нього міцного питва — тут, у монастирі, його катма. Вирядити в барвисті шовки. Привести йому куртизанку, а то й трьох. Знову занурити в життя. Лише так він може звільнитися з божих кайданів. Дурень я, що раніше цього не помітив...

— Хіба що трохи, смертобоже, — сказав Тек.

У Яминих очах стрибнуло полум’я, чорне-чорнісіньке; відтак він усміхнувся.

— Що ж, малий, ти відплатив, — визнав Яма, — за всі ті зауваги, якими я, не дуже й думаючи, осипав твої волохаті вуха. Вибач мені, мавполюде. Ти справжній чоловік, та ще й кмітливий, спостережливий.

Тек уклонився йому. Ратрі пирхнула.

— Підкажи-но нам, Теку-розумнику, — бо ми, може бути, задовго богували, тож бачимо речі не під тим кутом, — як же нам провадити це його повторне олюднювання, щоб воно якнайліпше послугувало нашим цілям?

Тек уклонився й Ратрі.

— Як і запропонував Яма, — ствердив він. — Сьогодні, пані, заберіть його гуляти в передгір’я. Завтра владар Яма відведе його на узлісся. Післязавтра я візьму його туди, де дерева й трави, квіти й виноград. І ми побачимо. Побачимо.

— Хай буде так, — прорік Яма, і так було.

Дальшими тижнями Сем дедалі нетерплячіше очікував чергової прогулянки: спершу з легким передчуттям приємності, тоді з помірним запалом і врешті-решт — із пекучим нетерпінням. Він узяв звичку гуляти на самоті й робив це все довше й довше: спочатку кілька годин зранку, потім і зранку, і ввечері. Відтак став виходити на цілий день, а інколи — ще й на цілу ніч.

Наприкінці третього тижня Яма й Ратрі обговорювали це рано-вранці на веранді.

— Не подобається це мені, — сказав Яма. — Ми не можемо ображати його, нав’язуючи своє товариство тепер, коли він його не бажає. Але ж там небезпечно, особливо для переродженого, як-от він. Ліпше б нам знати, як він проводить свій час.

— Хоч би що він робив, це допомагає йому вичуняти, — мовила Ратрі, запхнувши до рота тістечко й змахнувши пухлявою рукою. — Він уже не такий відсторонений. Більше говорить, навіть жартує. П’є вино, яке ми йому даємо. Його апетит повертається.

— Та як натрапить він на посланця Тримурті, то може настати йому край.

Ратрі поволі жувала.

— Проте не дуже ймовірно, що хтось із них никає десь тут саме тепер, — заявила вона. — Звірі бачитимуть у ньому дитя й не скривдять. Люди думатимуть, що він — святий пустельник. Демони ж його здавна бояться, тож поважають.

Але Яма лиш похитав головою.

— Владарко, не все так просто. Хоч я й розібрав більшість своєї апаратури та сховав її за сотні ліг[24] звідси, але такий інтенсивний енергообмін, до якого я вдався, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди навідаються. Я застосував екрани й глушники, та в деяких колах уся ця округа, напевне, привернула таку увагу, ніби на мапі затанцював Світовий вогонь. Невдовзі мусимо знятися з місця. Я б волів дочекатися, доки наш підопічний повністю одужає, але...

— А чи не можуть якісь природні сили давати такі самі енергетичні ефекти, що й твоя праця?

— Звісно, і вони таки трапляються в цій місцині — саме тому я й вибрав її для нашої бази. Тож, може, усе обійдеться. Та маю сумнів. Мої шпигуни по селах поки що не доповідають ні про що незвичайне. Але дехто стверджує, ніби в день його вороття в небі над округою бачили громову колісницю, що промайнула на гребені бурі, мовби полюючи. Було то далеко звідси, та я не вірю, що це випадковість.

— Але ж вона не поверталася.

— Принаймні нам про це не відомо. Та боюся...

— То вирушаймо відразу. Я-бо знаю, що твої передчуття варті уваги. Ти ж наймогутніший із-поміж упалих. А от мені хоч на кілька хвилин погарнішати — і то вже вкрай важко...

— Сили мої, — сказав Яма, підливаючи їй чаю, — залишилися цілі, бо вони не того роду, що твої.

На цьому він усміхнувся, продемонструвавши рівні ряди довгих блискучих зубів. Усмішка ця захопила край шраму на лівій щоці й так піднялася аж до кутика ока. Він підморгнув, щоб поставити на цьому крапку, і повів далі:

— Вагомий складник моєї могутності — знання. Відібрати їх у мене не могли навіть кармовладці. Однак могутність більшості богів спирається на фізіологічні особливості, що їх вони почасти втрачають, утілившись наново. Розум, якось це все пам’ятаючи, згодом певною мірою змінює тіло, породжуючи новий гомеостаз, уможливлюючи поступове повернення могутності. Справді, моя міць вертається швидко й уже вся при мені. Та навіть без неї я можу воювати знанням, і це — сила.

Ратрі сьорбнула чаю.

— Хай би з якого джерела була твоя сила, та якщо вона підказує вшиватися, то мусимо вшиватися. Як скоро?

Яма розкрив кисет і, говорячи, почав крутити цигарку. Його смагляві гнучкі пальці, хтозна-вкотре зауважила вона, рухалися так, ніби грали на музичному інструменті.

— Скажімо, не варто затримуватись тут довше, ніж іще тиждень, щонайбільше — десять днів. До того часу треба відлучити його від цієї місцевості.

Вона кивнула.

— І куди ж далі?

— Мабуть, до котроїсь південної державки, де нашого приїзду-від’їзду ніхто й не завважить.

Він прикурив і затягнувся.

— Маю ліпшу ідею, — запропонувала вона. — Знай, що під іменем смертної я — хазяйка Палацу Ками[25] в Хайпурі.

— Себто Курварію, мадам?

Вона спохмурніла.

— Простолюд і справді часто так його називає; і не кажи на мене «мадам» у тому самому реченні, бо це відгонить прадавнім натяком. Це осередок відпочинку, насолоди й благочестя... А також чи не головне джерело моїх доходів. Там, гадаю, буде добрий сховок для нашого підопічного; він буде оклигувати, а ми — планувати.

Яма ляснув себе по стегні.

— Авжеж! Авжеж! Хто шукатиме Будду в бурдеї, га? Добренно! Пречудово! То гайда до Хайпура, люба богине, до Хайпура й Палацу кохання!

Ратрі встала й тупнула сандалією по підлоговій плитці.

— Не смій говорити про мій закладу такому тоні!

Він опустив очі й через силу стер усміх зі свого обличчя. Відтак устав і вклонився.

— Даруй мені, люба Ратрі, але це зізнання було таке раптове... — тут він закашлявся й відвернувся. Повернувшись назад, був сповнений стриманості й поштивості. Повів далі: — ...що мене заскочила явна невідповідність. Та тепер я й справді бачу: це — мудрий задум. Найдосконаліше прикриття, джерело не тільки твого добробуту, а й особистих таємниць купців, воїнів і жерців. Невіддільний складник життя суспільства. Запорука твого статусу, твого права голосу в громадських справах. Бог — чи не найдавніша професія у світі. Тому нам, упалим, більше ніж личить таїтися за палісадом іншої такої поважної традиції. Схиляюся перед тобою. Дякую за твою мудрість і завбачливість. Я не кпитиму з підприємливості благодійниці та співзмовниці. Власне, я вже й не дочекаюся, коли туди потраплю.

Вона всміхнулася та знову сіла.

— Приймаю твоє єлейне вибачення, о зміїний сину. Хай би що сталося, довго сердитися на тебе просто неможливо. Налий, будь ласкав, іще трохи чаю.

Відкинувшись на спинки крісел, Ратрі попивала чай, а Яма покурював. Завіса віддаленого атмосферного фронту затулила пів краєвиду. Та на них і досі світило сонечко, а верандою гуляв прохолодний вітерець.

— Ти ж бачив залізний перстень на його пальці? — спитала Ратрі, поїдаючи чергове тістечко.

— Так.

— Знаєш, звідки він у нього?

— Не знаю.

— І я. Але, здається, нам варто це вияснити.

— Еге ж.

— І як ми до цього візьмемося?

— Я доручив цю робітку Текові, який ліпше пристосований до лісу, аніж ми. Він саме йде його слідом.

Ратрі кивнула:

— Добре.

— Чув я, — мовив Яма, — ніби боги й досі, бува, навідують найвидатніші Камині палаци на землі, зазвичай у зміненій подобі, але подеколи в повній величі. Чи правда це?

— Так. І року не минуло, як до нас у Хайпурі заходив владар Індра[26]. Десь зо три роки тому заглядав лже-Крішна[27]. З усіх Небесних найбільше переляку в обслуги викликає саме Крішна Невтомний. Бешкетував він у нас цілий місяць, поламав чимало меблів і змусив викликати не одного лікаря. Ледь не дочиста знищив наші запаси вина й харчів. А якось однієї ночі ну грати на своїй свирілці[28] — зробив би це старий Крішна, то можна було б йому ледь не все вибачити. Але цього разу справдешніх чарів ми не почули, бо ж є тільки один істинний Крішна, темношкірий і волохатий, із червонющими палкими очима. А цей знай лише танцював на столах, спричинив неабиякий безлад, та й акомпанемент його був так собі.

— Він хоч розплатився за цей розгардіяш чимось іще, крім музики?

Вона засміялася.

— Та ну, Ямо. Нащо між нами риторичні запитання?

Він похлинувся димом.

— Сур’ю-сонце[29] ось-ось огорнуть хмари, — мовила Ратрі, визираючи вгору, — й Індра вб’є дракона[30]. Будь-якої миті задощить.

Монастир накрило хвилею сірості. Вітер посилився, на стінах затанцювала вода. Злива, ніби намистяна завіса, запнула відкритий кінець веранди, куди вони дивилися.

Яма підлив чаю. Ратрі з’їла ще одне тістечко.

Тек пробирався лісом. Він стрибав із дерева на дерево, із гілки на гілку, пильнуючи стежку внизу. Хутро його було мокре, бо з листя на нього раз по раз зливалися крихітні водоспадики. За його спиною громадилися хмари, але на східному небі й досі сяяло вранішнє сонце, своїм червонясто-золотавим світлом роблячи з лісу строкате різнобарв’я. Звідусіль чувся пташиний спів: із переплетених лозами крон й із трав, що стінами височіли обабіч стежини. Давали концерт пташки, дзижчали комахи, час від часу лунав рик чи гавкіт. Листя ворушив вітерець. Стежка внизу дала крутий поворот і вивела на галявину. Тек зістрибнув на землю й рушив далі пішки, але на тому боці галявини знову повернувся на дерева. Тепер, зауважив він, стежка йшла паралельно горам, навіть забирала трохи назад у їхній бік. Звіддаля почувся гуркіт грому, трохи згодом повіяв інший вітер, прохолодний. Тек стрибав далі, рвав вологе павутиння й лякав пташок, що здіймалися крикливими хмарками яскравого пір’я. Стежка й далі вела до гір, потроху вертаючи в бік, з якого починалася. Часом траплялися й інші втоптані жовті доріжки; шлях ділився, перетинався, розгалужувався. У таких випадках Тек спускався на землю й вивчав сліди. Так, Сем повернув тут, Сем спинився попити біля цього ставка, де ростуть жовтогарячі гриби, вищі за рослявого чоловіка, із шапками досить широкими, щоб кілька таких могло сховатися там від дощу; Сем прибрав цю гілляку з дороги; тут він зупинився зав’язати сандалію; тут прихилився до дерева, де, за всіма ознаками, жила дріада...

За Тековою оцінкою, він відставав від переслідуваного на якихось півгодини — це давало Семові доволі часу дійти туди, куди він прагнув, і почати те, від чого був у такому захваті. Тепер попереду були гори, над якими маячів відблиск зірниці. Ще раз гримнуло. Вибравшись до передгір’я, де ліс порідшав, Тек посунув крізь високотрав’я на всіх чотирьох. Стежина вела все вище й вище та ставала дедалі кам’янистіша. Але Сем пройшов тут, тож і Тек слідував за ним.

Пилково-золотавий Божий Міст заступили хмари, що безугавно сунули на схід. Ударила блискавка, одразу по ній гримнув грім. Тут, на відкритому місці, вітер був швидший; він гнув трави; температура ніби нараз упала.

Тек відчув перші краплі дощу й кинувся шукати прихистку під однією зі смуг каміння. Вона була подібна до вузького живоплоту, трохи нахиленого в підвітряний, сухіший бік. Поки Тек рухався вздовж її низу, вперіщило, і світ геть знебарвився, щойно з неба зник останній синій клаптик.

Нагорі з’явилося море буремного світла, і звідти вивергнулися три шалені потоки, розбившись об кам’яне ікло, що криво чорніло на вітрі десь за чверть милі вище на схилі.

Коли зір Тека прояснів, він нарешті зміг дещо роздивитися. Кожна впала блискавка начебто лишила по собі якусь свою частку, що стирчала й розгойдувалася в сірому повітрі, пульсуючи вогнем попри вологу, яка безперестанку линула на землю.

Тоді Тек почув регіт — чи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?

Ні, таки регіт — гомеричний, нелюдський!

Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.

Ще один сніп вогню замайорів поруч із кам’яним іклом.

Тек лежав нерухомо хвилин п’ять. Відтак це повторилося — виття, три яскраві зблиски, гуркіт.

Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?

А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем, — та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?

Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.

На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.

Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.

За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.

Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?» — подумав він.

І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.

Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полум’яних веж.

Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:

— Очі змія![31] Тепер мій!

— Яка кількість? — спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.

— Двічі стільки або квит![32] — ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест. — Ніна зі Шринаґіна![33] — продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.

— Священна сімка, — м’яко проказав Сем. Другий завив.

Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.

І не помилився.

Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.

Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.

Знову почулося те «Двічі стільки або квит!», знову Будда відповів: «Священна сімка».

Цього разу Тек був подумав, що схил під ним розколеться. Цього разу він був вирішив, що яскраве світло — це післяобраз, витатуйований на його сітківці крізь стулені повіки. Та він помилявся.

Розплющивши очі, Тек уздрів справжнісіньке військо рухомих блискавок. Їхнє палахкотіння било просто в мозок, і він затінив очі долонею, щоб можна було поглянути вниз.

— То що, Ралтарікі? — спитав Сем, і навколо його лівиці заграло ясне смарагдове світло.

— Ще разок, Сіддгартхо. Двічі стільки або квит.

Дощ на хвилю послаб; у заграві полум’яного воїнства на схилі Тек розглядів, що істота на ймення Ралтарікі має буйволячу голову й зайву пару рук.

Здригнувся.

Прикрив очі та вуха й очікувально стиснув зуби. Незабаром це сталося. Ревло, палахкотіло й не вщухало, аж доки він зрештою не знепритомнів.

Коли Тек отямився, між ним і скелею-захистком були тільки сірість і лагідний дощик. Біля підніжжя скелі сиділа лиш одна постать — без рогів і надлишкових рук на додачу до звичайних двох.

Тек не ворушився. Він чекав.

— Це, — сказав Яма, вручаючи йому аерозоль, — відлякувач демонів. У майбутньому рекомендую ретельно ним окроплятися, якщо зберешся дуже далеко від монастиря. Я думав, у цій місцині ракашів[34] нема, а то б дав це тобі раніше.

Тек узяв балончик і поставив його на стіл перед собою.

Вони сиділи в Яминих покоях, щойно перекусивши. Яма відхилився на спинку крісла, тримаючи лівою рукою келих Буддиного вина, а правою — напівповну карафу.

— То що, отой Ралтарікі — справді демон? — спитав Тек.

— І так, і ні, — відповів Яма. — Якщо під демоном ти розумієш лихе надприродне створіння, що володіє неабиякими силами, довго живе й здатне тимчасово набувати практично будь-якої подоби, тоді відповідь буде «ні». Це загальноприйняте означення, але в одному воно хибне.

— Он як? І в чому ж?

— Це не надприродне створіння.

— Але решта — правда?

— Так.

— Тоді я не бачу різниці, надприродне воно чи ні, коли вже воно лихе, володіє неабиякими силами, довго живе й здатне довільно змінювати подобу.

— Ага, а різниця, бач, величезна. Це різниця між незбагненим і незбагненним, між наукою і фантазією, це — суть. Чотири сторони компаса — логіка, знання, мудрість і незбагнене. Перед цим останнім напрямком хтось схиляється. Інші ж туди наступають. Схилитися перед ним одним означає спустити з очей решту три. Незбагненому я ще можу скоритися, але незбагненному — нізащо. Той, хто схиляється перед цим останнім напрямком, — святий або дурень. Ні ті, ні другі мені не до душі.

Тек знизав плечима й відпив вина.

— Ну, а як щодо демонів?

— Збагненні. Я досліджував їх багато років, і, якщо пригадуєш, я ж був один із Чотирьох, котрі зійшли в Пекельний Колодязь після втечі Тараки[35] від владаря Аґні в Паламаїдсу. Ти Тек-архівар чи хто?

— Був ним.

— То що ж ти, не читав про найперші задокументовані контакти з ракашами?

— Читав про дні, коли їх ув’язнювали...

— Тоді маєш знати, що вони — тубільці цього світу й були тут задовго до прибуття людства із загиблої Земли.

— Так.

— Вони істоти радше енергетичні, ніж матеріальні. За їхніми власними переказами, колись вони носили тіла й мешкали в містах. Та, прагнучи особистого безсмертя, пішли іншим шляхом, аніж людство. Знайшли спосіб увічнитись як сталі енергетичні поля. Відмовилися від тіл, щоб жити вічно вихорами сили. Але вони й не чистий розум. При них так і залишились їхні повні колишні «я»; народжених матеріальними, їх досі вабить плоть. Хоч вони й можуть тимчасово прибирати буцім тілесного вигляду, та повернутися до плоті без сторонньої допомоги неспроможні. Століттями вони безцільно дрейфували цим світом. Відтак прибуття людства розбуркало їх від спокою. Вони набули подоб людських страхіть, щоб жахати людей. Тому їх довелося перемогти й ув’язнити глибоко під Ратнагарами. Винищити їх до ноги ми не могли. Дозволити їм дальші спроби захопити втілювальні машини й тіла людей — теж. Тому їх зловили в пастку й полонили у великих електромагнітних пляшках.

— Та Сем багатьох позвільняв, щоб вони йому служили, — пригадав Тек.

— Еге ж. Він уклав зі страхіттями угоду й додержав її, тож дехто з них і досі блукає світом. З усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддгартху. А з усіма людьми мають один спільний великий порок...

— Який?

— Обожнюють азартні ігри... Грають на що завгодно, а ігрові борги — єдина в них справа честі. Інакше бути й не може, бо вони втратили б довіру інших гравців, а з нею — чи не єдину свою розвагу. А що вони дуже могутні, з ними, буває, грають навіть князі в надії виграти їхні послуги. Так програвано цілі держави.

— Якщо, — сказав Тек, — Сем, по-твоєму, грав із Ралтарікі в одну з тих прадавніх ігор, то що могло бути на кону?

Яма, допивши вино, знову наповнив келих.

— Сем — дурень. Ні, він — гравець. Тут є різниця. Ракаші контролюють енергетичні сутності нижчого ряду. За допомогою того свого персня Сем тепер командує гвардією вогняних стихійників, що їх виграв у Ралтарікі. Це смертоносні бездумні створіння, кожне з яких несе в собі потугу блискавиці.

Тек допив вино.

— Але що ж міг Сем поставити?

Яма зітхнув.

— Усю мою працю, усі наші зусилля за понад півстоліття.

— Тобто своє тіло?

Яма кивнув.

— Людське тіло — найбільша принада для будь-якого демона.

— Чого б це Сем пішов на такий ризик?

Яма дивився на Тека, але не бачив його.

— Це, мабуть, єдиний спосіб, яким він міг мобілізувати свою волю до життя, знову зв’язати себе своїм завданням — свідомо потрапити в небезпеку, узалежнити власне існування від кожного кидка костей.

Тек налив собі ще келих вина й одним духом випив.

— Оце для мене незбагненне, — сказав він.

Але Яма похитав головою:

— Просто незбагнене. Сем не зовсім святий, але й не дурень.

«Ну, майже...» — підсумував він собі й увечері обприскав периметр монастиря відлякувачем демонів.

Наступного ранку до монастиря прийшов якийсь чоловічок і всівся перед головним входом, поставивши біля себе жебрацьку чашу. Убраний був в однісіньку зношену доземну одежину з цупкої коричневої матерії. На лівому оці мав чорну пов’язку. Залишки волосся були темні й дуже довгі. Гострий ніс, мале підборіддя й високі плоскі вуха робили його обличчя подібним до лисячого писка. Туго напнуту шкіру добре вичинили сонце й вітер. Єдине зелене око, здавалося, зовсім не кліпало.

Десь за двадцять хвилин його помітив котрийсь із Семових ченців і доповів про це одному з темновбраних братчиків ордену Ратрі. Той знайшов жерця й переказав звістку йому. Жрець, палко прагнучи вразити богиню чеснотами її послідовників, звелів привести того жебрака, нагодувати, одягнути в нове й надати келію, де він зможе спочивати, скільки заманеться.

Жебрак прийняв їжу з ґречністю браміна[36], але з’їв лише хліб і плоди. Прийняв він і темну рясу Ратріного ордену, відкинувши свої засмальцьовані лахи. Тоді зазирнув до келії, де йому вже приготували свіжу підстилку.

— Дякую тобі, достойний жерче, — мовив він густим і гримким голосом, надто сильним, як на таку особу. — Дякую тобі й молюся, щоб усміхнулася тобі богиня твоя за ласку й щедрість, проявлені в її ім’я.

Жрець на це й сам усміхнувся, усе ще сподіваючись, що, може, Ратрі пройде залою і на власні очі побачить його ласку й щедрість, проявлені в її ім’я. Та вона не пройшла. По суті, мало хто з її ордену взагалі бачив богиню, навіть уночі, коли вона набувала сили й ходила поміж них: на Семовому пробудженні були лише ченці в шафранових рясах, і лиш вони точно знали, хто він. Монастирем вона звичайно пересувалася, коли її послідовники читали молитви або вже полягали. Спала вона головно вдень; на очі ченцям потрапляла тільки закутаною, у накидці; забаганки й накази свої висловлювала особисто голові ордену — майже сліпому Ґандіджі, якому цього циклу виповнилося вже дев’яносто три роки.

Тому і її ченців, і шафранових розбирала цікавість — яка ж вона на вигляд? — і вони шукали нагоди заслужити її прихильності. Казали, ніби її благословення гарантує втілення в браміна. Лише Гандіджі було байдуже, бо він став на шлях справжньої смерті.

Богиня так досі й не пройшла залою, тому жрець вирішив поговорити ще:

— Я Баларма. Чи можу спитати твоє ім’я, добродію? Куди прямуєш?

— Я Арам, — мовив жебрак, — що взяв на себе десятирічну обітницю бідності, а семирічну — мовчанки. На щастя, сім років уже минуло, тож тепер я можу дякувати своїм доброчинцям і відповідати на їхні запитання. Прямую я до гір, знайду там печеру на медитацію та молитву. Можливо, прийму твою ласкаву гостинність на кілька днів, перш ніж подорожувати далі.

— Воістину буде для нас честь, якщо оселю нашу благословить своєю присутністю праведник. Радо тебе приймемо. Якщо знадобиться наша поміч на твоєму шляху і коли буде вона нам до снаги, дай лишень знати.

Незмигно дивлячись на нього зеленим оком, Арам мовив:

— Той чернець, котрий перший мене зауважив, не був у шатах вашого ордену, — він торкнувся темної ряси. — Натомість здалося мені, буцім моє поганеньке око іншу барву вздріло.

— Так, — відповів Баларма, — бо серед нас мають притулок Буддині послідовники, які перепочивають од своїх мандрівок.

— Це справді цікаво, — заявив Арам, — бо хтів би я з ними побалакати й, може, більше довідатися про їхній Шлях.

— Якщо залишишся в нас на трохи, то матимеш досить нагод.

— Тоді так і вчиню. Як довго вони тут пробудуть?

— Не знаю.

Арам кивнув.

— Коли міг би я з ними поговорити?

— Цього вечора о певній годині всі ченці зійдуться докупи й вільні будуть теревенити про те й се, за винятком мовчунів з обітниці.

— А час доти я проведу в молитві, — мовив Арам. — Дякую.

Кожен із них трохи вклонився, й Арам увійшов у келію.

Увечері Арам завітав на чернецькі посиденьки. Обидва ордени змішалися й жваво балакали. Самого Сема не було, як і Тека; Яма ж і взагалі не являвся сюди особисто.

Арам усівся за довгим столом у трапезній навпроти кількох Буддиних ченців. Трохи подиспутував із ними про віровчення та обрядовість, кастовість і світогляд, погоду й поточні справи.

— Дивним видається, — сказав він дещо згодом, — що ваші братчики зайшли раптом так далеко на південь і захід.

— Ми ж мандрівний орден, — відказав чернець. — Ідемо за вітром. За покликом сердець.

— У край поруділих земель та ще й у пору блискавок? Чи не трапиться тут часом якогось одкровення, уздрівши яке, міг би я духовно зрости?

— Цілий усесвіт — одкровення, — мовив чернець. — Усе змінюється, але все лишається без змін. За ніччю — день... Кожен день інший, але кожен — день. Світ — це здебільшого омана, але форми омани наслідують схему, яка єсть частина божественної дійсності.

— Так, так, — сказав Арам. — На оманах і дійсності я знаюся добре. Але що я хотів запитати, то це чи не з’явився десь тут новий учитель, чи не повернувся якийсь старий, чи не було тут якогось божественного прояву, наявність якого помогла б моїй душі стати свідомою?

Говорячи, жебрак змів зі стола червоного жука з ніготь завбільшки й заніс сандалію, щоб його розчавити.

— Не кривдь його, брате, — попрохав чернець.

— Але їх тут сила-силенна, а кармовладці ж постановили, що людина в комаху переродитись не може, тож убивство комахи — чин кармічно нейтральний.

— Попри це, — відказав чернець, — усе життя — одне ціле; у цьому монастирі всі практикують учення агімси[37] й не відбирають ніяких життів.

— Та все ж, — вів далі Арам, — Патанджалі[38] стверджує, що головне — намір, не вчинок. Отже, якщо я вб’ю з любов’ю, а не злістю, убивством це не вважається. Зізнаюся, це було не так, я таки розізлився — виходить, хай я й не вбив, а тягар провини несу, адже мав такий намір. Тож я міг би наступити на нього тепер, не порушивши принципу агімси більше, ніж уже порушив. Проте я гість, а тому, звісно, поважатиму ваші обряди й не зроблю цього.

На цьому він прибрав сандалію від комахи, що застигла на місці, наставивши вгору червонясті антенки.

— Він воістину вчений, — мовив хтось із Ратріного ордену.

Арам усміхнувся:

— Дякую, але це не так. Я лише скромний шукач істини, а в минулому мав кілька нагод підслухати бесіди освічених. От би знову мати такий привілей! Якби в цій місцині був якийсь великий навчитель чи вчений, я б, не вагаючись, пройшов по розжареному вугіллю, щоб сісти йому в ногах і слухати його слів чи споглядати його приклад. Якби...

Він осікся, бо всі очі зненацька повернулися до дверей за його спиною. Голови не повернув, але встиг розчавити іншого жука, що саме сидів біля його руки. Зі зламаного хітину спинки показалися вершечок малесенького кристала й два крихітні дротики.

Лише тоді він повернувся, окинувши зеленим оком ряд ченців між ним і дверима, і поглянув на Яму, одягнутого в саме тільки червоне — бриджі, чоботи, сорочку, пояс, плащ і рукавички, з головою, пов’язаною тюрбаном кольору крові.

— «Якби»? — мовив Яма. — Ти казав «якби»? Якби якийсь мудрець чи якийсь аватар божества мешкав десь тут, ти хотів би з ним запізнатися? Ти це казав, незнайомцю?

Жебрак піднявся з-за столу. Уклонився.

— Я — Арам, — заявив він. — Шукач і мандрівник, як і всі, хто прагне просвітлення.

Яма на уклін не відповів.

— Нащо перекрутив ти ім’я своє навспак[39], Володарю Омани, коли всі твої слова й дії так і волають його перед тобою?

Жебрак знизав плечима.

— Не розумію, що кажеш.

Але тут його вуст знову торкнулася усмішка.

— Я той, хто шукає Шляху й Праведності, — додав він.

— Важко мені в це повірити, бачивши щонайменше тисячу років твоєї зрадливості.

— Стільки живуть хіба боги.

— На жаль, я саме про це. Ти зробив серйозну помилку, Маро.

— Яку ж це?

— Із якогось дива вирішив, що тебе випустять звідси живим.

— Мушу визнати, я цього сподіваюся.

— І не зважив на численні пригоди, що можуть трапитись із самотнім подорожнім у цій дикій місцині.

— Я багато вже років самотній подорожній. Пригоди завжди трапляються з іншими.

— Можливо, ти гадаєш, що хай твоє тіло тут і знищать, але твій атман усе одно переселиться кудись далеко в іншу плоть. Як я розумію, хтось розшифрував мої нотатки, і такий фокус тепер можливий.

Брови жебрака зсунулися на чверть дюйма нижче й ближче одна до одної.

— Ти не знаєш про сили, що зараз обволікають цю будівлю й унеможливлюють таке переселення.

Жебрак виступив на середину кімнати.

— Ямо, — ствердив він, — ти дурень, якщо думаєш протиставити свою жалюгідну потугу впалого потузі Сновійника.

— Можливо, владарю Маро, — відповів Яма, — та задовго ждав я цієї нагоди, щоб відкласти її на потім. Пам’ятаєш мою обіцянку під Прагну? Не хочеш, щоб ланцюжок твого існування урвався — мусиш пройти тут, крізь єдині двері до цієї зали, які я заступаю. З-поза меж зали тобі ніщо не допоможе.

Тут Мара здійняв руки, і зродився вогонь.

Усе запалало. Полум’я стрибало з кам’яних стін, столів, чернецьких ряс. Дим хвилювався й крутився залою. Яма стояв посеред пожежі, але й не ворухнувся.

— Оце й усе, на що ти здатен? — спитав він. — Твої вогні повсюди, але не печуть.

Мара плеснув у долоні, і полум’я зникло.

Натомість, погойдуючи головою на висоті майже двох людських зростів і роздувши сріблястого каптура, здійнялася, готова вжалити, мехкобра.

Яма й не зважив на неї; його похмурий погляд хоботком темної комахи вп’явся в Марине єдине око.

Мехкобра зникла посеред своєї атаки. Яма ступив уперед.

Мара ж на крок відійшов.

Так стояли вони десь зо три вдари серця, тоді Яма просунувся ще на два кроки, Мара ж ізнову позадкував. В обох на чолі виблискував піт.

Жебрак мовби підріс, волосся його погустішало; він потовщав у талії, поширшав у плечах. Рухався він тепер не без грації, яку раніше годі було помітити.

Відступив ще на крок.

— Так, Маро, бог смерті існує, — процідив Яма крізь стиснуті зуби. — Упалий я чи ні, в очах моїх живе справжня смерть. Мусиш у них зазирнути. Як сягнеш стіни, задкувати вже не буде куди. Відчуй, як твої члени знесилюються. Відчуй, як руки й ноги холодіють.

Мара оскалив зуби. Шия його була завтовшки з бичачу, а біцепси — з чоловіче стегно. Дужі груди — ніби бочка, ноги — як великі лісові дерева.

— Холодіють? — спитав він, простягаючи руки. — Та цими руками, Ямо, я й велетня заламаю. Хто ти такий? Повалений божок-стерв’ятник. Твій насуплений вид уражає хіба літніх і недужих. Від погляду твого кров холоне хіба в тупих тварин і ницих людей. Я височію над тобою, як зірка над океанським дном.

Ямині руки в червоних рукавичках, немов пара кобр, схопили суперника за горло.

— То скуштуй-но сили, з якої кпиш, Сновійнику. Ти прибрав могутньої подоби. Ну-бо, скористайся нею! Здолай мене не на словах!

На щоках і чолі Мари розцвітали шарлатові плями — Яма стискав йому горлянку. Його око стрибало туди-сюди, неначе зелений прожектор, що обмацує простір.

Мара впав навколішки.

— Годі, владарю Ямо! — насилу видихнув він. — Чи схочеш вбить себе?[40]

Мара змінився. Риси його попливли, ніби він лежав під бистрими водами.

Яма дивився на власне обличчя й бачив власні червоні руки, що вхопилися за його зап’ястки.

— Втрачаючи життя, ти, Маро, впадаєш у розпач. Але Яма — не дитя, яке злякалося б розбити дзеркало, що ним ти став. Спробуй-но ще раз або помри вже як чоловік — втім, закінчиться це однаково.

Та риси знову попливли, знову змінилися. Цього разу Яма завагався й трохи послабив хват.

Її спижеве волосся розсипалося по його руках. Її світлі очі благально дивилися на нього. Шию оперізувало намисто з кістяних черепів, лише трохи блідіших від її плоті. Сарі її було кривавого кольору. Руки її лежали на його власних, майже пестячи...

— Богиня! — просичав він.

— Ти ж не вб’єш Калі?[41] Дурґу? [42] — вичавила вона із себе.

— І знову помилка, Маро! — прошепотів він. — Коханих кожен убива[43], ти хіба не знав?

На цьому Яма крутнув руками, і почулося, як ламаються кістки.

— Десятикрат будь проклятий, — мовив Яма зі щільно заплющеними очима. — Ти не переродишся.

Він розімкнув руки. Біля ніг його лежав рослий чоловік шляхетної будови, голова якого спочивала на правому плечі.

Око нарешті заплющилося.

Яма перевернув труп носком чобота.

— Розкладіть багаття й спаліть це тіло, — звелів він ченцям, не повертаючись до них. — І то з усіма почестями. Нині помер один із найвищих.

Відтак одвів погляд від діла рук своїх, розвернувся на місці та вийшов із зали.

Цього вечора небом літали блискавки, а дощ сипав, мов кулі з Небес.

Вони вчотирьох зібрались у світлиці нагорі високої вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.

Яма міряв кімнату кроками, спиняючись біля кожного вікна.

Решта сиділи, дивилися на нього й слухали.

— Вони підозрюють, — казав він, — але не знають. Сплюндрувати монастир однієї з них самих і показати людям розбрат у власних лавах боги б не наважилися, хіба що були б цілком певні. Певні вони не були, тож просто розвідували. Це означає, що час досі на нашому боці.

Вони кивнули.

— Сюди завітав брамін, який зрікся мирського, щоб віднайти свою душу. З ним трапилась лиха пригода, він умер тут справжньою смертю. Тіло його спалили, а попіл кинули в річку, що тече в море. Ось так усе й було... Тут саме гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після пригоди вони рушили звідси. Куди — а хто ж то зна?

Тек випростався, як міг, — майже прямо.

— Владарю Ямо, — заявив він, — ця історія може прожити тиждень, місяць, хай навіть трохи довше. Але вона розвалиться в руках кармовладця, що судитиме першого-ліпшого з присутніх у цьому монастирі, котрий потрапить до Палати карми. І, гадаю, за наших обставин — ба й саме через них — дехто може постати перед суддею вже досить скоро. Що тоді?

Яма дбайливо й ретельно скрутив цигарку.

— Треба влаштувати, щоб те, що я сказав, було тим, що сталося насправді.

— Як це можливо? Коли людський мозок піддають кармінній ретроспективі, усі події, що їх людина бачила за останній життєвий цикл, видно судді й машині, наче на сувої.

— Слушно, — сказав Яма. — Але хіба ти, Теку-архіваре, ніколи не чув про палімпсести — сувої, що їх уже були використали, потім почистили, а відтак використали знову?

— Звісно, але ж пам’ять — не сувій.

— Та невже? — усміхнувся Яма. — Ну, ти ж сам удався до того порівняння, не я. А взагалі — що таке правда? Правда така, якою її зробили.

Він прикурив цигарку й повів далі:

— Ці ченці бачили дивну й жахну річ. Бачили, як я прибрав свого Образу й орудував Атрибутом. Бачили, як Мара робив те саме — тут, у монастирі, де ми відродили принцип агімси. Вони знають, що богу за таке кармінний тягар не загрожує, але збурило та вразило це їх неабияк. А ще ж буде спалення тіла. До цього спалення історія, яку я тобі розповів, має стати в їхніх мізках правдою.

— Як? — запитала Ратрі.

— Цієї ж ночі, цієї ж години, — сказав він, — поки образ тієї події ще палає в їхній свідомості, а думки їхні збентежені, буде виготовлена й закріплена де слід нова правда... Семе, годі вже відпочивати. Твій вихід. Маєш виголосити їм проповідь. Маєш викликати в них ті шляхетні сентименти, ті вищі духовні якості, що роблять людей податливими для божого втручання. Відтак ми з Ратрі поєднаємо сили, і народиться нова правда.

Сем посовався й опустив очі.

— Не знаю, чи зможу. Так давно то було...

— Колишніх будд не буває, Семе. Здувай пил із якихось своїх давніх приповідок. Маєш зо п’ятнадцять хвилин.

Сем простягнув руку.

— Дай-но тютюну й паперу.

Прийнявши пакуночок, він скрутив собі цигарку.

— А прикурити? Дякую.

Глибоко затягнувся, видихнув, закашлявся.

— Втомився я їм брехати, — мовив він зрештою. — Гадаю, річ насправді в цім.

— Брехати? — перепитав Яма. — А хто просив тебе про щось брехати? Зацитуй їм, якщо хочеш, Проповідь на горі. Або щось із «Пополь-Вуху», або щось із «Іліади». Мені байдуже, що саме ти скажеш. Просто трохи їх розворуши, трішечки заспокой. Більшого я не прошу.

— А тоді що?

— Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати, та й нас заразом!

Сем повільно кивнув.

— Ну, коли ти так це ставиш... Але я трохи не в формі на щось таке. Звісно, я вигадаю кілька істин і підкидатиму їм усіляке святенництво, але максимум двадцять хвилин.

— Двадцять — то двадцять. А відтак збираємось. Завтра рушаємо до Хайпура.

— Так рано? — запитав Тек.

Яма покрутив головою:

— Так пізно.

Ченці сиділи на підлозі трапезної. Столи позсували до стін. Комахи зникли. Зовні й далі дощило.

Великодухий Сем, Просвітлений, увійшов і всівся просто них.

Прийшла Ратрі, перевдягнена буддійською черницею, у серпанку.

Яма й Ратрі пройшли в дальній кінець кімнати й умостилися на долівці. Десь був і Тек, слухав.

Кілька хвилин Сем сидів, заплющивши очі, тоді тихо мовив:

— Я маю чимало ймень, і жодне не важить.

Відтак він трохи розплющив очі, але головою не ворухнув. Не дивився ні на що конкретне.

— Імена неважливі, — повів він. — Говорити означає називати, але говоріння неважливе. Інколи трапляється щось, чого не бувало раніше. Бачачи це, людина дивиться на дійсність. Вона не може розповісти іншим, що побачила. Та інші хочуть знати, отож допитують: «Яке воно, оте, що ти бачив?» Тож він намагається розповісти. Може, він бачив перший у світі вогонь. Він каже: «Воно червоне, як мак, але в ньому витанцьовують й інші барви. Воно без форми, немовби вода, що тече повсюди. Воно тепле, немовби сонце чи літо, тільки ще тепліше. Воно існує певний час на шматку дерева, а затим дерево зникає, неначе з’їдене, залишивши по собі дещо чорне, що можна сипати, як пісок. Зникає дерево — зникає й воно». Виходить, слухачі мають думати, що дійсність — вона як мак, як вода, як сонце, як те, що їсть і випорожнюється. Вони думають, що вона подібна до всіх тих речей, про подібність до яких розповіла їм та людина, котра її була пізнала. Та вони не бачили вогню. Насправді вони його не знають. Вони лише знають про нього. Та вогонь знову з’являється у світі, не раз і не два. Більше людей бачить вогонь. Згодом вогонь стає такий звичний, як трава, як хмари, як повітря, що ним вони дихають. Вони бачать, що він, хоч і подібний до маку, та не мак, подібний до води, та не вода, подібний до сонця, та не сонце, подібний до того, що їсть і випорожнюється, та не те, що їсть і випорожнюється, але щось відмінне від кожної з цих речей і їх усіх разом. Тож вони дивляться на цю нову річ і вигадують для неї нове слово. Вони називають її «вогонь».

Якщо вони натраплять на когось, хто досі його не бачив, і скажуть йому про вогонь, він не зрозуміє, про що йдеться. Тож вони своєю чергою розповідають йому, який є вогонь. Роблячи це, вони з власного досвіду знають, що говорять не правду, а лиш її частину. Вони знають, що з їхніх слів ця людина ніколи не пізнає дійсності, хоча до їхніх послуг усі слова світу. Він має сам глянути на вогонь, понюхати його, погріти від нього руки, зазирнути в його серце — або ж назавжди зостатися в невіданні. Виходить, «вогонь» не важить, «земля», «вода» й «повітря» не важать. «Я» не важить. Жодне слово не важить. Але людина забуває дійсність і пам’ятає слова. Що більше слів вона пам’ятає, то розумнішою її вважають інші. Вона дивиться на великі перетворення світу, але не бачить їх так, як їх бачили, коли людина вперше поглянула на дійсність. Їхні назви в неї на вустах, і вона всміхається, куштуючи їх, гадаючи, що пізнала їх у називанні. Те, чого ніколи не траплялося раніше, і досі трапляється. Це досі чудо. Великий плинний вогняний цвіт сидить навпочіпки на гілці світу, випорожнюючись попелом світу, і, не бувши жодним із того, що я назвав, а водночас бувши всім цим, ось це — дійсність, Безіменне.

Отже, закликаю вас: забудьте ймення, що їх ви носите; забудьте слова, які я кажу, щойно я їх промовлю. Глядіть натомість на Безіменне всередині вас, яке постає, коли я до нього звертаюся. Воно вчуває не мої слова, а дійсність у мені, частиною якої воно є. Це — атман, що він чує мене, а не мої слова. Усе інше несправжнє. Визначати — це втрачати. Суть усього — Безіменне. Безіменне є незбагненне, могутніше за самого Брахму. Усе минає, але суть залишається. Виходить, ви сидите посеред сну.

Суть снить формою. Форма минає, але суть залишається й снить новими снами. Людина йменує ці сни й думає, буцімто вловила суть, не знаючи, що звертається до несправжнього. Ці камені, ці стіни, ці тіла, що їх ви бачите навколо себе, — маки, вода й сонце. Вони — сни Безіменного. Вогонь, якщо бажаєте.

Час від часу якийсь сновидець усвідомлює, що він снить. Він може опанувати щось із висненого, підкорити його своїй волі — або ж прокинутися й пізнати себе ще ліпше. Якщо вибере він шлях самопізнання, велика слава його, і довіку буде він, яко зоря. Якщо ж натомість вибере він тантричний[44] шлях, поєднає самсару з нірваною, збагнувши світ і живучи в ньому далі, то буде він могутній серед сновидців. В очах наших може він бути могутній як на добро, так і на лихо, хоч ці поняття теж беззмістовні поза межами назвиськ у самсарі.

Проте жити в самсарі означає піддаватися впливу могутніх серед сновидців. Якщо могутні вони на добро — це золота пора. Якщо могутні вони на лихо — це пора темряви. Сон може стати страхіттям.

Написано: життя — це страждання. Це так, кажуть мудрі, бо, щоб досягти просвітлення, мусить людина відробити свій кармінний тягар. З цієї причини, кажуть мудрі, яка користь боротися вві сні проти того, що є твоя доля, що є шлях, яким маєш простувати до звільнення? У світлі відвічних цінностей, кажуть мудрі, страждання — ніщо; у поняттях самсари, кажуть мудрі, веде воно до доброго. То чим же можна виправдати борню проти тих, хто могутній на лихо?

Він на хвилю змовк і вище підніс голову.

— Цієї ночі з’явився поміж вас Володар Омани, Мара, могутній серед сновидців, могутній на лихо. І трапився йому той, хто здатен по-іншому працювати з висненим. Зустрів він Дгарму, який може вигнати сновидця зі сну. І вони боролися, і владаря Мари більше немає. Чому ж вони боролися — бог смерті з оманником? Ви скажете: дороги їхні недосліджені, бо це — дороги богів. Та це не відповідь.

Відповідь, виправдання, звучить однаково і для людей, і для богів. Хоч добро, хоч лихо, кажуть мудрі, не означає нічого, бо вони належать до самсари. Погодьмося з мудрими, що навчали рід людський від незапам’ятних часів. Погодьмося, але обміркуймо також річ, про яку мудрі не кажуть. Ця річ — «краса», яка є слово; але зазирніть за слово та обміркуйте Шлях Безіменного. А в чому полягає Шлях Безіменного? Це Шлях сну. А чому Безіменне снить? Це невідомо жодному жителеві самсари. Тож запитаймо радше, чим снить Безіменне?

Безіменне, до якого всі ми належимо, снить формою. А який найвищий можливий атрибут будь-якої форми? Це краса. Отже, Безіменне — митець. Виходить, питання не в добрі чи злі, а в естетиці. Борня проти тих, хто могутній серед сновидців, і то могутній на лихо чи то пак на бридкість, — це не та борня, що, як учать мудрі, беззмістовна в поняттях самсари чи нірвани, а певніше, борня за симетричне бачення сну, у поняттях ритму й контрапункту, рівноваги й антитези, що робить її чимось прекрасним. Про це мудрі не кажуть нічого. Правда така проста, що вони, очевидно, її недобачили. З цієї причини естетика ситуації зобов’язує мене звернути на неї вашу увагу. Боротися проти сновидців, які снять бридким, хоч людей, хоч богів, — воля Безіменного, інакше й бути не може. Ця борня теж несе страждання, тож кармінний тягар легшає, як і внаслідок витерпленої бридкості; але таке страждання значно продуктивніше у світлі відвічних цінностей, що про них так часто говорять мудрі.

Тож кажу вам: естетика того, що ви побачили цього вечора, була високого ряду. Ви можете спитати: «Як мені знати, що красиве, а що — бридке, щоб чинити відповідно?» На це питання, скажу я, мусите відповісти самі. Для цього спершу забудьте те, що я вам говорив, бо я не казав нічого. А тепер міркуйте про Безіменне.

Він здійняв праву руку та схилив голову.

Яма встав, встала й Ратрі, а на столі з’явився Тек.

Вони вийшли звідти вчотирьох, знаючи, що кармічну машинерію тимчасово переможено.

Вони йшли під Божим Мостом крізь кусюче ранкове сяйво. Обабіч стежки виблискували залишками нічного дощу височенні папороті. Верхівки дерев і далекі гірські піки майоріли за висхідними випарами. День був безхмарний. У вранішніх вітерцях досі відчувалася нічна прохолода. Ченців супроводжувало клацання, дзуміння та цвіркотіння джунглів. Монастир, з якого вони вийшли, лише трохи виднівся над кронами дерев; високо над ним дим накладав на небо свою кручену резолюцію.

Ратрін почет ніс її паланкін посеред натовпу ченців, слуг і нечисленної збройної охорони. Сем і Яма йшли в голові процесії. Над ними, нечутний і невидимий, рухався між листям і гіллям Тек.

— Багаття досі палає, — мовив Яма.

— Так.

— Вони спалили мандрівника, якому, коли він у них гостював, схопило серце.

— Це правда.

— Як на імпровізацію, твоя проповідь була цілком захоплива.

— Дякую.

— Ти справді віриш у те, що проповідував?

Сем засміявся.

— Я дуже легковірний, коли йдеться про мої власні слова. Вірю в усе, що кажу, хоч і знаю, що брехун.

Яма чмихнув.

— Кийок Тримурті й досі падає на людські спини. Нірріті[45] ворушиться у своїм темнім лігві, сваволить на південних морських шляхах. То що ж, ти плануєш іще одне життя присвятити метафізиці, шукаючи нового виправдання на виступ проти твоїх ворогів? Увечері ти просторікував так, ніби знову питаєш себе: «Навіщо?» — а не «Яким чином?».

— Ні, — мовив Сем, — я просто хотів спробувати на слухачах інший підхід. Важко збурити на повстання тих, кому всі речі однаково добрі. У їхніх розумах немає місця на зло, попри те, що вони постійно від нього потерпають. Якщо раб на дибі, знаючи, що переродиться — може, навіть у ситого купця, — страждає охоче, то він бачить усе не так, як хтось із лиш одним життям у запасі. Він здатний знести будь-що, бо знає: хай би який сильний був його теперішній біль, майбутня насолода це перевершить. Якщо така людина не вірить у добро і зло, то, можливо, натомість згодяться краса і бридкість. Я просто змінив назви.

— То що, це — нова офіційна лінія партії? — спитав Яма.

— Так, вона, — підтвердив Сем.

Крізь непомітний проріз в одежі Ямина рука вихопила кинджал, яким він віддав честь:

— Слава красі! Смерть бридоті!

Джунглями прокотилася хвиля тиші. Усі звуки життя навколо принишкли.

Яма здійняв одну руку, другою повернувши кинджал у приховані піхви.

— Стій! — гукнув він.

Тоді глянув угору, примружившись від сонця та схиливши голову праворуч.

— З дороги! В кущі! — скомандував він.

Усі послухалися. Шафрановорясі миттю щезли зі стежки. Паланкін Ратрі затягли в ліс.

— Що сталося? — спитала вона, ставши біля Ями.

— Слухай!

Тут з’явилось воно, пронеслося небом з оглушливим звуком. Промайнуло над гірськими верхівками, пролетіло над монастирем, без залишку розігнавши дим. Появу його віщали вибухи; коли воно прорізало собі дорогу крізь вітер і світло, повітря аж тремтіло. Мало воно форму Т-подібного хреста з великим кільцем на перекладині, а ззаду струменів вогняний хвіст.

— Руйнівник на ловах, — констатував Яма.

— Громова колісниця! — заверещав хтось із найманців, роблячи рукою якийсь знак.

— Шива летить, — мовив котрийсь чернець, витріщивши очі зо страху. — Руйнівник...

— Знав би я тоді, як добре в мене вийде, — зауважив Яма, — я б, може, навмисне обмежив її довговічність. Інколи аж шкодую, що такий геніальний.

Колісниця пролетіла під Божим Мостом, шугнула над джунглями й пішла південніше. Її ревіння віддалялося в тому напрямку. Відтак настала тиша.

Якась пташка коротко писнула. Друга відгукнулася. Тут усі звуки життя відновилися, і мандрівники знову ступили на стежку.

— Повернеться, — попередив Яма. І мав рацію: ще двічі того дня сходили вони з дороги, коли над їхніми головами проносилася громова колісниця. Під час останньої появи вона покружляла над монастирем — можливо, увагу привернула похоронна відправа. Тоді зникла за горами.

Уночі вони отаборилися під зірками, наступної ночі вчинили так само.

Третього дня дісталися річки під назвою Дива й портового містечка під назвою Куна. Там знайшли вони бажаний транспорт і того ж вечора рушили водою на південь, де Дива впадає в могутню Ведру, а звідти попливли й до кінцевої мети подорожі — хайпурських причалів.

Плинучи за течією, Сем дослухався до річкових звуків. Він стояв на темній палубі, поклавши руки на поруччя. Вдивлявся у води, де здіймалися й опускались яскраві небеса, де тіснили одна одну зорі. Тут ніч звідкись неподалік заговорила до нього голосом Ратрі:

— Ти вже мандрував цим шляхом, Татхаґато.

— І не раз.

— Дивині хвилі й брижі під зорями — то щось прекрасне.

— Істинно так.

— Ми прямуємо до Хайпура, до Палацу Ками. Що робитимеш, коли туди дістанемось?

— Присвячу трохи часу медитації, богине.

— Над чим медитуватимеш?

— Над моїми минулими життями й помилками кожного з них. Мушу переглянути тактику — і власну, і ворожу.

— Яма вважає, що Злота Хмара тебе змінила.

— Можливо.

— Він гадає, ніби вона тебе пом’якшила, послабила. Ти завжди вдавав із себе містика, але тепер, думає він, ти ним і справді став — собі на погибель, нам на погибель.

Він струснув головою та розвернувся. Але її не побачив. Чи вона там, невидима, чи пішла? Заговорив тихо й монотонно:

— Я вирву ці зорі з небес і жбурну їх богам у лице, якщо буде треба. Я блюзнитиму в кожнім Храмі по всій землі. Я забиратиму життя, як рибалка бере рибу неводом, якщо буде треба. Я знову піднімуся до Міста Небесного, хай навіть кожна сходинка буде вогнем чи голим мечем, а шлях вартуватимуть тигри. Одного дня виглянуть боги з Небес і побачать мене на сходах, як я несу їм подарунок, що його вони найбільше страшаться. Того дня почнеться нова юга[46]. Тоді підсумував:

— Але спершу мушу трохи помедитувати.

Знову відвернувшись, він задивився на води.

Метеор пропалив собі шлях у небі. Корабель рухався. Навколо зітхала ніч.

Сем дивився вперед і згадував.