Володар Світла

Розділ шостий

Був ранній ранок. При басейні з пурпуровими лотосами в Саду радощів, у ногах статуї синьої богині з віною, лежав Брахма.

Дівчина, котра його знайшла, спершу подумала, що він спочиває, бо ж очі його досі були розплющені. Та за мить вона втямила, що він не дихає, а його неабияк викривлене лице не змінює виразу.

Вона здригнулася, чекаючи на кінець світу. Бог же помер — тож, на її думку, це був природний наслідок. Однак трохи згодом вона вирішила, що внутрішні взаємозв’язки між речами зможуть протримати світ купи ще годинку-другу; з огляду на це їй подумалося, що доцільно було б привернути до неминучого кінця юги увагу когось, хто ліпше годен дати цьому раду.

Вона розповіла Першій наложниці Брахми, яка пішла пересвідчитися на власні очі, відтак погодилася, що її владар і справді мертвий, звернулася до статуї синьої богині, що негайно заграла на віні, а тоді надіслала Вішну й Шиві звістки, запросивши їх невідкладно явитися до Павільйону.

Вони явилися, прихопивши владаря Ґанешу.

Оглянувши тіло, дійшли згоди щодо його стану й під загрозою страти наказали обом жінкам сидіти в їхніх покоях.

Затим радили раду.

— Якнайшвидше потребуємо нового творця, — сказав Вішну. — Висувайте кандидатури.

— Висуваю Ганешу! — запропонував Шива.

— Відхилено, — не погодився Ґанеша.

— Чому?

— Не люблю ролей переднього плану. Волію триматися десь за лаштунками.

— Тоді обміркуймо альтернативи, та й швидко.

— Чи не було б мудро, — спитав Вішну, — спершу встановити причину цієї пригоди?

— Ні, — заперечив Ганеша. — Щонайперше мусимо обрати наступника. Навіть розтин почекає. Небеса без Брахми не можуть.

— Хтось із локапалів?

— Можливо.

— Яма?

— Ні. Надто серйозний, надто сумлінний — технар, не управлінець. Крім того, гадаю, він емоційно нестійкий.

— Кубера?

— Надто розумний. Боюсь я Кубери.

—Індра?

— Надто свавільний.

— Тоді Аґні?

— Може. А може, ні.

— Можливо, Крішна?

— Надто легковажний, ніколи не тверезий.

— То кого ж ти пропонуєш?

— Яка в нас на цей момент найбільша проблема?

— Здається, на цей момент ми великих проблем не маємо, — відповів Вішну.

— У такому разі могло б бути мудро таку проблему мати, — порадив Ганеша. — Мені видається, наша найбільша проблема — акселераціонізм. Сем повернувся, поборсався й закаламутив чисті води.

— Так, — підхопив Шива.

— Акселераціонізм? Нащо копати мертвого пса?

— Ха, але ж він не мертвий. Принаймні не серед низоти. А ще це відверне увагу від наступництва в Тримурті й збереже хоча б позірну єдність у Місті. Якщо, звісно, ви не воліли б натомість розпочати кампанію проти Нірріті та його зомбі...

— Оце вже ні.

— Не тепер.

— Хм... так, тоді наша найбільша проблема на цей момент — акселераціонізм.

— Гаразд. Акселераціонізм — наша найбільша проблема.

— Хто ненавидить його найсильніше?

— Ти?

— Казна-що. Окрім мене.

— Повідай нам, Ганешо!

— Калі.

— Сумніваюся.

— Я — ні. Двоє звірів-близнюків, буддизм і акселераціонізм, тягнуть одну колісницю. Будда нею згордував. Вона — жінка. Вона поведе цю війну.

— Це означатиме відмову від жіночості.

— Не треба про всякі дрібниці.

— Гаразд, Калі.

— А що з Ямою?

— А що з ним? Залиште Яму мені.

— Більш ніж радо.

— Я теж.

— Дуже добре. То рушайте ж у світ, ти — у громовій колісниці, ти — на спині великого Гаруди. Знайдіть Яму й Калі. Верніть їх на Небеса. Я чекатиму на вас і міркуватиму над питанням Брахминої кончини.

— Хай буде так.

— Згода.

— Зичу доброго ранку.

— Стривай, добрий купче Вамо! Хочу перемовити з тобою слівце.

— Слухаю, Кабадо. Що зволиш сказати?

— Тяжко добрати слівце, що його я хтів би з тобою перемовити. Та воно стосується певного стану речей, який спричинився до значного схвилювання поміж кількох твоїх найближчих сусідів.

— Он як? То кажи ж.

— Ідеться за атмосферу...

— Атмосферу?

— Ну, вітри, вітерці...

— Вітри? Вітерці?

— І те, що вони із собою несуть.

— Несуть? Що ж, приміром?

— Запахи, добрий Вамо.

— Запахи? Які такі запахи?

— Запахи, ну, запахи... фекальних мас...

— Чого-чо... А! Так. Правда. Слушно. Щось таке можливе. Я забув, так звик до них.

— Чи можу я поцікавитися їхньою причиною?

— Вони спричинені продуктом дефекації, Кабадо.

— Се мені річ відома. Цікавить мене, чому вони присутні, а не з якого джерела походять і яка їхня природа.

— Вони присутні, бо в моїй задній кімнатці стоять відра, заповнені тим... добром.

— Он як?

— Так. Бережу я таким робом продукти життя нашої родини. Чиню так уже вісім днів.

— Та з якою ж метою, достойний Вамо?

— Не чув хіба єси про таку штуку, дивовижну штуку, штуковину, що в неї се добро скидають, у воду, а відтак тягнуть за важіль, а відтак усе те з гучним вируванням відносить далеко-далеко під землю?

— Чував такі балачки...

— О, то се правда, правда. Штуковина ся існує. Її лиш недавно винайшов той, кого мені не слід іменувати, і вона складається з великих труб і сидіння без дна — та й без верху, властиво. Се найдивовижніше відкриття нашого віку, і за лічені місяці я й собі його набуду!

— Ти? Отієї штуки?

— Угу... Її встановлять у кімнатці, котру я прибудував іззаду будинку. Може, того дня я навіть запрошу всіх сусідів на вечерю й дозволю тою річчю скористатися.

— Воістину чудасія то, а ти — чоловік гойний.

— І я так гадаю.

— Але, але... Запахи?

— Їх спричиняють відра добра, що їх я приберігаю аж до встановлення теї штуковини.

— Нащо?

— Хай ліпше в моїм кармописі запишуть, буцім я почав користуватися тею штуковиною під се добро вісім днів тому, аніж за кілька місяців відтепер. Се покаже моє швидке просування в житті.

— Ага! Бачу тепер мудрість твого чину, Вамо. Я аж ніяк не хтів справити враження, ніби ми заступаємо путь шукачеві підвищення. Прости мене, якщо так здалося.

— Прощений єси.

— Сусідство твоє тебе любить, попри запахи. Як дістанеш промоцію, пам’ятай се, будь ласкав.

— Звісно.

— Такий поступ, либонь, дорогий.

— Ще б пак.

— Ми, достойний Вамо, приємність матимем од атмосфери з усіма її гострими передвістями.

— Се лиш моє друге життя, добрий Кабадо, але відчуваю вже: мене торкається доля.

— Я також се відчуваю. Вітри Часу міняться й несуть людству багато дивовиж. Бережіть тебе боги.

— І тобі того ж. Але не забувай же й за благословення Просвітленого, що його Васу, мій брат у других, прихистив був у своїм пурпуровім гайку.

— Як таке забудеш? Магасематман теж був бог. Дехто каже, Вішну.

— То брехні. Він був будда.

— Тоді й він най благословить.

— Дуже добре. На добридень, Кабадо.

— На день добрий, достойнику.

Яма й Калі потрапили на Небеса. Спустилися на спині птаха Ґаруди. Увійшли до Міста Небесного в товаристві Вішну. Не спинялися ні для чого, а рушили просто до Брахминого павільйону. У Саду радощів стрілися з Шивою і Ганешею.

— Слухайте-но, Смерте й Руйнаціє! — мовив Ганеша. — Брахма мертвий, і знаємо про це лиш ми п’ятеро.

— Як таке сталося? — запитав Яма.

— Здається, отруїли.

— Чи зроблено розтин?

— Ні.

— Тоді я його зроблю.

— Гаразд. Але наразі маємо іншу справу, ще важливішого значення.

— Назви її.

— Його наступник.

— Так. Небеса не можуть без Брахми.

— Достоту... Калі, скажи-но мені, як дивишся на те, щоб зробитися Брахмою, чиє сідло золоте, а остроги — срібні?

— Ну, не знаю...

— Тоді почни над цим думати, і то швидко. Твою кандидатуру визнано найліпшою.

— А як же владар Аґні?

— Не так високо в списку. Його антиакселераціонізм не такий виразний, яку пані Калі.

— Ясно.

— Мені теж.

— Отже, він добрий бог, але не великий.

— Так. Хто міг убити Брахму?

— Не уявляю. А ти?

— Ще ні.

— Але знайдеш його, владарю Ямо?

— Еге ж, і буду в Образі.

— Ви двоє, мабуть, хочете порадитися.

— Хочемо.

— Тоді ми залишимо вас тут. За годину відтепер вечеряємо разом у Павільйоні.

— Так.

— Так.

— До зустрічі...

— До зустрічі.

— До зустрічі.

— Владарко?

— Що?

— Нове тіло — це автоматичне розлучення, хіба підписати договір пролонгації.

— Так.

— Брахма мусить бути чоловіком.

— Так.

— Відмовся.

— Владарю мій...

— Ти що, вагаєшся?

— Це все так зненацька, Ямо...

— Невже таки обдумуєш?

— Мушу.

— Калі, ти мене засмучуєш.

— Не мала такого наміру.

— І я велю тобі відхилити пропозицію.

— Я й сама повноправна богиня, владарю Ямо, а не лише твоя жінка.

— Як це розуміти?

— Я сама за себе вирішую.

— Якщо погодишся, Калі, між нами всьому край.

— Це очевидно.

— Та що, в ім’я риші, таке той акселераціонізм, як не слон із мурашки? Чому вони раптом аж так проти нього?

— Може, відчувають потребу бути проти чогось.

— А чому ти погоджуєшся це очолити?

— Не знаю.

— А може, дорогенька, маєш особливу причину на антиакселераціонізм?

— Не знаю.

— Я хоч за божими мірками й молодий, але чув, буцім той герой Калкін, із котрим ти їздила опліч на світанку світу, і такий собі Сем — та сама особа. Якщо маєш підстави ненавидіти свого давнього супутника, а ним і справді був Сем, то ясно тоді, чому вони вербують тебе проти його виплоду. Чи може це бути правдою?

— Може.

— Тоді, якщо кохаєш мене й справді моя супутниця, хай стане Брахмою інший.

— Ямо...

— Вони схочуть рішення за годину.

— І я їм його дам.

— Яке ж воно буде?

— Вибач, Ямо...

Яма покинув Сад радощів, не діждавшись вечері. Хоч це й видавалося нездоровим порушенням етикету, Яму з усіх богів уважали найнепіддатливішим до дисциплінування, і цей факт був йому відомий, так само як і причини, що за ним стояли. Отож він пішов із Саду радощів і помандрував туди, де Небеса закінчуються.

День і ніч провів він на Краю Світу, і жоден відвідувач його не потурбував. Він побув у кожній із п’яти кімнат Павільйону тиші. Про що він там думав — його діло, бо думав він це не для вас. Уранці ж вернувся до Міста Небесного.

Там він довідався про смерть Шиви.

Його тризубець пропалив чергову дірку в склепінні, але йому проломили голову тупим предметом — досі не знайденим.

Яма пішов до свого друга Кубери.

— Ґанеша, Вішну й новий Брахма вже запросили Аґні посісти місце Руйнівника, — розповів Кубера. — Гадаю, він погодиться.

— Чудово — для Аґні, — сказав Яма. — Хто вбив Бога?

— Я багато над цим міркував. Гадаю, у Брахминому випадку це хтось, із ким він був настільки близько знайомий, щоб узяти з його рук напій, а в Шивиному — хтось досить відомий, щоб його заскочити. До цих показів додати більше нічого не маю.

— Та сама особа?

— На гроші б заклався.

— Може, це частина змови акселераціоністів?

— Мені в це повірити тяжко. Симпатики акселераціонізму справжньої організації не мають. Надто вже недавно вернувся акселераціонізм на Небеса, щоб набути більшої ваги. Хіба що купка інтриганів. Найпевніше — якийсь одинак, без жодних спільників.

— Які інші причини можливі?

— Вендета. Або якийсь божок хоче стати богом. Навіщо хтось когось взагалі вбиває?

— Маєш на думці когось конкретного?

— Найбільша проблема, Ямо, буде виключати підозрюваних, а не знаходити їх. Розслідування доручили тобі?

— Я цього вже не певний. Гадаю, так. Але я знайду того, хто це зробив, хай би яке становище він посідав, і вб’ю.

— Чому?

— Маю потребу щось зробити, когось...

— Убити?

— Так.

— Мені прикро, друже.

— Мені теж. Та це мій привілей — і намір.

— Дарма ти взагалі поговорив зі мною щодо цього питання. Це ж, очевидно, дуже конфіденційна річ.

— Нікому не скажу, якщо ти не скажеш.

— Я — ні, запевняю.

— Ну, і ти ж знаєш, що я подбаю про кармічні записи, щоб обійти психозонд.

— Тому я про це й згадав, та й про Шиву розповів. Хай буде так.

— На добридень, друже.

— На добридень, Ямо.

Яма вийшов із Павільйону локапалів. Трохи згодом туди ввійшла богиня Ратрі.

— Чолом, Куберо.

— Чолом, Ратрі.

— Чого сидиш тут самотою?

— Бо не маю з ким посидіти несамотою. Чого прийшла сюди самотою?

— Бо не мала з ким поговорити — аж дотепер.

— Шукаєш поради чи бесіди?

— І того, й другого.

— Сідай.

— Дякую. Я налякана.

— А чи й голодна?

— Ні.

— З’їж фруктів, випий соми.

— Гаразд.

— Чого боїшся й чим можу помогти?

— Я бачила, як звідси виходив владар Яма...

— Так.

— Глянувши йому в обличчя, я усвідомила, що бог смерті існує, і що є сила, якої навіть боги можуть боятися...

— Яма сильний, і він мені друг. Смерть могутня й не друг нікому. Та обоє співіснують, і це дивно. Аґні теж сильний, а ще він — Вогонь. Аґні мені друг. Крішна міг би бути сильним, якби схотів. Але він цього ніколи не хоче. Зношує тіла з фантастичною швидкістю. П’є собі сому, грає музику й жінок. Ненавидить минуле й майбутнє. Він мені друг. Я — найменший із-поміж локапалів, і я не сильний. Хай би яке тіло я носив, воно швидко гладшає. Я своїм трьом друзям певніше за батька, ніж за брата. У них я ціную хміль і музику, кохання й вогонь — бо все це життєві речі, тож я можу любити своїх друзів хоч як людей, хоч як богів. Але Ямине друге «я» й мене лякає, Ратрі. Адже коли на ньому його Образ, він — вакуум, від якого цього бідного товстуна дрижаки беруть. Тоді він не друг нікому. Тож не бентежся, якщо боїшся мого друга. Тобі ж, богине ночі, відомо: коли бог стурбований, відповідний Образ поспішає його втішити — от як тепер, коли в цьому гніздечку сутеніє, хоч день іще далеко не скінчився. Знай же, що перестріла ти стурбованого Яму.

— Він повернувся досить несподівано.

— Так.

— Чи можу спитати, чому?

— На жаль, це конфіденційна річ.

— Чи має вона стосунок до Брахми?

— А чого питаєш?

— Гадаю, Брахма мертвий. Боюся, Яму викликано знайти його вбивцю. Боюся, він знайде мене, хай навіть я й на ціле століття огорну Небеса ніччю. Він мене знайде, а вакуум мені нестерпний.

— Що ти знаєш про це буцім убивство?

— Гадаю, я була або остання, хто бачив Брахму живим, або перша, хто бачив його мертвим, — залежно від того, що означало його посмикування.

— За яких обставин це трапилося?

— Учора рано-вранці я пішла до його Павільйону заступитися перед ним за владарку Парваті, щоб він її помилував і дозволив повернутися. Мені сказали шукати його в Саду радощів — туди я й перейшла...

— Сказали? Хто сказав?

— Одна з його жінок. Як звуть, не знаю.

— Кажи далі. Що трапилось потому?

— Я знайшла його в ногах синьої статуї, що грає на віні. Він посмикувався. Дихання не було. Відтак він навіть смикатися перестав і знерухомів. Ні серцебиття, ні пульсу я не відчула. Отож я викликала трохи ночі, загорнулася в тіні й пішла із Саду.

— Чому не покликала на поміч? Може, ще не було запізно.

— Бо, звісно, хотіла, щоб він помер. Я ненавиділа його за те, що він заподіяв Семові, за вигнання Парваті й Варуни, за те, як він учинив із Теком-архіваром, за те...

— Годі. Вести так далі можна цілий день. Ти пішла безпосередньо із Саду чи спинялася в Павільйоні?

— Пройшла Павільйон і бачила ту саму дівчину. Я їй явилася й сказала, що не знайшла Брахми й повернуся пізніше... Він же таки мертвий? Що мені тепер робити?

— З’їж іще фруктів, випий ще соми. Так, мертвий.

— Яма по мене прийде?

— Авжеж. Прийде по кожного, кого бачили поблизу. Без сумніву, це була досить швидкодійна отрута, а ти була там майже в мить смерті. Тож він, природно, по тебе прийде й перевірить тебе психозондом — заразом з усіма іншими. Зонд виявить, що ти цього не коїла. Отже, пропоную просто чекати, доки тебе притягнуть до відповідальності. Нікому цієї історії не розповідай.

— Що сказати Ямі?

— Якщо він знайде тебе, перш ніж я — його, розкажи все, включно з фактом, що говорила зі мною. Це тому, що я навіть не мав би знати про цю пригоду. Кончину одного з Тримурті завжди тримають у таємниці якнайдовше, навіть коштом життів.

— Але кармовладці прочитають це з твоєї пам’яті, коли ти станеш перед судом.

— Аби лишень не прочитали з твоєї сьогодні. Знання про Брахмину кончину триматимуть у якомога вужчому колі. Позаяк Яма, імовірно, вестиме офіційне слідство й він же — конструктор психозонда, не думаю, щодо керування машинами залучать котрихось жовтоколісних. Утім, мушу уточнити, чи це дійсно так, у самого Ями — або ж підказати йому це, невідкладно.

— Перш ніж підеш...

— Що?

— Ти мовив, ніби про це має знати якомога менше осіб, навіть коштом життів. Чи означає це, що мене?..

— Ні. Ти житимеш, бо я тебе захищу.

— Навіщо це тобі?

— Бо ти мені — друг.

Яма керував машиною, що зондує свідомість. Він прозондував тридцятьох сімох, кожен із котрих міг мати доступ до Брахми в його Саду впродовж усього дня перед боговбивством. Одинадцятеро з них були боги чи богині, зокрема й Ратрі, Сарасваті, Баю, Мара, Лакшмі, Муруґан, Аґні й Крішна.

Із цих тридцяти семи богів і людей винним не був визнаний ніхто.

Кубера-винахідник стояв обіч Ями й роздивлявся психо-стрічки.

— Що тепер, Ямо?

— Не знаю.

— Можлива річ, убивця був невидимий.

— Можливо.

— Але ти так не думаєш?

— Я так не думаю.

— А що як зобов’язати кожного в Місті пройти зондування?

— Щодня багато хто прибуває й відбуває крізь численні входи-виходи.

— Чи міркував ти над імовірністю того, що це міг бути хтось із ракашів? Їх, як ти добре знаєш, знову повно у світі, а вони ж нас ненавидять.

— Ракаші своїх жертв не труять. Крім того, я не вірю, що хтось із них міг проникнути в Сад — відлякувальні пахощі завадили б.

— Що ж тепер?

— Повернуся до лабораторії та думатиму.

— Чи дозволиш супроводити тебе в Неозорий чертог смерті?

— Якщо бажаєш.

Кубера повернувся з Ямою; поки Яма думав, Кубера уважно вивчав його каталог первинних стрічок, нагромаджений під час дослідів із найдавнішими психозондами. Вони, певна річ, були відбраковані, були неповні; актуальні життєписні стрічки всіх мешканців Міста Небесного мали тільки кармовладці. Кубера це, певна річ, знав.

У місті під назвою Прагну на річці Ведрі перевинайшли друкарський верстат. Там же експериментували зі складною сантехнікою. З’явилося в полі зору й двоє дуже вправних храмових художників, а один старий шкляр виготовив біфокальні окуляри й заходився шліфувати пару за парою. Тож за всіма ознаками в одній із містодержав почався ренесанс.

Брахма постановив: пора виступити проти акселераціонізму.

На Небесах зібрали каральну експедицію, а Храми сусідніх із Прагну міст розіслали всім вірним заклик готуватися до священної війни.

Шива Руйнівник ніс суто символічний тризубець, адже насправді покладався на вогняний жезл, який висів у нього при боці.

Брахма, чиє сідло золоте, а остроги — срібні, ніс меч, колесо й лук.

Новий Рудра ніс лук і сагайдак старого.

Владар Мара був одягнений у блискучий плащ, який повсякчас мінився барвами, і ніхто не міг сказати, що за зброю він несе й на якій колісниці їде. Бо ж від тривалого глядіння на нього голова йшла обертом, а все довкола міняло форму — за винятком його коней, з чиїх пащек безперестань падали краплі крові, залишаючи по собі димні цятки.

З-поміж напівбогів обрали п’ятдесятьох, які досі опановували несталі Атрибути, прагнули зміцнити Образи та здобути заслугу в битві.

Крішна воювати відмовився й подався грати на свирілі в Канібуррі.

Він знайшов його на трав’янистому пагорбі за Містом, де той лежав горічерева, споглядаючи ряснозоряне небо.

— Добрий вечір.

Той повернув голову й кивнув.

— Як твої справи, добрий Куберо?

— Цілком гаразд, владарю Калкіне. А твої?

— Незле. Чи не маєш цигарки при своїй препоказній особі?

— Я без них — нікуди.

— Дякую.

— Дати вогник?

— Так.

— Чи то не дроздяк кружляв над Буддою, перш ніж пані Калі вирвала йому тельбухи?

— Поговорімо про щось приємніше.

— Ти вбив слабкого Брахму, і його замінив могутній.

— Он як?

— Ти вбив сильного Шиву, але його силу замінила рівна.

— Життя сповнене змін.

— Чого ти хотів досягти? Помсти?

— Помста — складник ілюзії власного «я». Як можна вбити щось, що й не живе, і не вмирає навсправжки, але існує тільки як відбиття Абсолюту?

— Але в тебе вийшло нічогенько, навіть якщо, як ти кажеш, це була лиш переміна місць.

— Дякую.

— Та нащо ти це зробив? І я волів би відповідь, а не проповідь.

— Замірявся винищити всю небесну ієрархію. Та здається вже, що на цей добрий замір чекає доля всіх інших.

— Розкажи, нащо ти це зробив.

— Якщо розкажеш, як ти на мене вийшов...

— Згода. То кажи, нащо?

— Я вирішив, що людству жилося б ліпше без богів. Якби я позбувся їх усіх, люди, може, знову змогли б мати відкривачки, консервні банки, щоб їх ними відкривати, і всяке таке, не боячись гніву Небес. Ми вже достатньо попогнобили цих неборак. Я хотів дати їм шанс бути вільними, будувати те, що вони хочуть.

— Але вони живуть собі, живуть і живуть.

— Інколи. А інколи — ні. Як і боги.

— Ти, Семе, либонь, найостанніший акселераціоністу світі. Годі було й подумати, що й найнебезпечніший на додачу.

— То як ти на мене вийшов?

— Мені подумалося, що Сем був би підозрюваним номер один — якби не той факт, що він мертвий.

— Я припускав, що це — достатній захист від викриття.

— Отож я спитав себе: а чи не міг Сем у якийсь спосіб уникнути смерті? Ніщо не спадало на думку, крім перевтілення. «Хто, — спитав я себе тоді, — вдягнув нове тіло того дня, коли загинув Сем?» Тільки владар Муруґан. Проте це не видавалось логічним, бо він зробив це після Семової смерті, не перед нею. На певний час я зневажив цю обставину. Ти — Муруган — бувши одним із тридцяти семи підозрюваних, пройшов зондування, і владар Яма визнав тебе невинним. Тоді здалося, що я взяв хибний слід — аж доки я не вигадав дуже простого способу перевірити цю ідею. Сам Яма може обдурити психозонд, то чому цього не міг би зробити хтось інший? І тут я пригадав, що Атрибут Калкіна й справді стосувався керування блискавками й електромагнітними явищами. Він міг так розладнати машину своїм розумом, що вона не побачила в ньому лиха. Отже, перевірити припущення можна було не за тим, що машина прочитала, а радше за тим, як вона це прочитала. Достоту як відбитки долонь і пальців, узори двох різних розумів ніколи не збігаються, натомість розумова матриця залишається практично незмінна від тіла до тіла попри те, що мізки — різні. Незалежно від змісту думок, що з’являються у свідомості, записані взори мислення унікальні для тієї чи іншої особи. Я зіставив твій узір із записом Муруґанового, знайденим у лабораторії Ями. Вони не збіглися. Не знаю, як тобі вдалося перевтілитися, але твою справжню особу я встановив.

— Дуже розумно, Куберо. Хто ще знайомий із цим незвичним перебігом думок?

— Наразі ніхто. Та, боюся, Яма скоро познайомиться. Він завжди розв’язує задачі.

— Навіщо ти наразив своє життя на небезпеку, розшукавши мене?

— До твого віку — чи мого — зазвичай не доживають, не мавши хоч трохи розсудливості. Я знав, що ти принаймні вислухаєш мене, перш ніж ударити. Знаю також: я скажу дещо добре, а тому кривди не зазнаю.

— І що ж ти пропонуєш?

— Маю досить співчуття до твоїх учинків, щоб допомогти втекти з Небес.

— Дякую, ні.

— Хіба ти не хочеш виграти це змагання?

— Хочу, і зроблю це по-своєму.

— Як же?

— Повернуся зараз до Міста й знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони мене спинять. Якщо впаде досить багато великих, інші не зможуть утримати цю місцину купи.

— А якщо впадеш ти? Що тоді буде зі світом і справою, яку ти обстоював? Чи зможеш ти знову піднятись її боронити?

— Не знаю.

— То як ти спромігся повернутися?

— Був я колись одержимий демоном. Я досить-таки сподобався йому, і коли нам загрожувала небезпека, він сказав, буцімто «посилив мої вогні» так, що я зможу існувати незалежно від тіла. Я й думати про це забув, аж доки побачив свій пошматований труп унизу на вулицях Небес. Знав я лиш одне місце, де можна роздобути інше тіло, а саме — Павільйон богів карми. Там був Муруґан, вимагаючи, щоб його обслужили. Як ти й сказав, моя сила — електровладдя. От я і виявив, що вона діє, навіть коли не спирається на мозок: електричні кола на мить розімкнуло, я потрапив у нове Муруґанове тіло, а Муруган — під три чорти.

— Те, що ти мені все це розповідаєш, здається, свідчить про твій намір відправити мене вслід за ним.

— Мені прикро, добрий Куберо, бо ти мені до вподоби. Як даси слово, що забудеш почуте й зачекаєш, доки до цього додумається хтось інший, я дозволю тобі жити й піти звідси.

— Ризиковано.

— Я знаю, що ти ніколи не зламав даного слова, хоч ти й старий, як самі пагорби Небес.

— Котрого бога ти вбив би першим?

— Звісно, владаря Яму, бо він, напевне, найближчий із моїх переслідувачів.

— Тоді й мене вбити мусиш, Семе, бо ми з ним браття-локапали й друзі.

— Якщо доведеться тебе вбити, ми обоє напевне про це пошкодуємо.

— А чи ти, бува, не перейняв у своїх приятелів-ракашів смаку до закладів?

— Яких саме?

— Переможеш — матимеш моє слово про це не розповідати. Переможу я — тікаєш зі мною на спині Гаруди.

— А змагання яке?

— Ірландські вибиванки[120].

— Ти, гладкий Куберо? Зі мною в моїм пречудовім новім тілі?

— Так.

— Тоді бий перший.

На темному пагорбі на дальньому краю Небес стояли лицем до лиця Сем і Кубера.

Кубера відвів правий кулак і зацідив ним Семові в щелепу.

Сем упав, полежав хвильку, відтак повільно звівся на рівні.

Потираючи щелепу, повернувся на свою позицію.

— А ти, Куберо, дужчий, ніж здаєшся, — визнав він і вдарив.

Кубера звалився долі, хапаючи повітря.

Спробував підвестися, передумав, трохи простогнав, а тоді подужав-таки знятися на ноги.

— Не думав, що піднімешся, — сказав Сем.

Кубера рушив до нього, показавши темну вологу цівку на підборідді.

Коли він став на місце, Сема тіпнуло.

Кубера ждав, досі глибоко дихаючи.

Збігай сірим нічним муром. Тікай! Попід скелею. Ховайсь! Із шалу водніє в тебе нутро. Од цього теркого перетину шкряботить тобі по хребті...

— Бий! — не витримав Сем. Кубера всміхнувся й ударив.

Він лежав дрижачи, і до нього долинали голоси ночі, складені з комашиних звуків, вітру й зітхання трав.

Тремти-зривайсь, мов останній листок восени. У грудях твоїх грудка криги. У мізках твоїх жодних слів, тільки порух барв паніки...

Сем мотнув головою і підвівся на коліна.

Падай знов, клубком згорнися й ридай. Бо ж такий початок людини й кінець її такий самий. Усесвіт покотом суне, кулею чорною. Чого торкає, скрушає. До тебе прямує. Тікай! Якусь мить зможеш виграти, а то й годину цілісіньку, перш ніж куля на тебе накотиться...

Він здійняв руки до обличчя, опустив їх, тоді зиркнув на Куберу й випростався.

— Це ж ти збудував кімнату під назвою «Страх», — мовив він, — у Павільйоні тиші. Тепер пригадую твою силу, старий боже. Її забракне.

Незримий кінь пасовищами розуму твого чвалує. По слідах од копит ти пізнаєш його, кожен з яких рана єсть...

Сем став у позицію, стиснув кулак.

Небо рипить над тобою. Земля під ногами ось-ось і розступиться. А що то за тінь — не тінь височенна позаду тебе постає?

Семів кулак трусився, але він послав його вперед.

Кубера заточився на п’ятах, голова його смикнулася вбік, але з ніг він не впав.

Сем із тремтінням стояв, поки Кубера відводив правицю на останній удар.

— Старий боже, ти махлюєш, — зауважив він.

Кубера всміхнувся крізь кров, і його кулак прилетів чорною кулею.

Яма саме балакав із Ратрі, коли ніч розірвав крик пробудженого Гаруди.

— Такого досі не траплялось, — мовив він.

Небеса поволі почали розступатися.

— Може, владар Вішну вилітає...

— Він ніколи не літав уночі. І я говорив з ним недавно — нічого він про це не казав.

— Тоді котрийсь інший бог насмілився взяти його боговоза.

— Ні! До пташника, владарко! Хутко! Твої здібності можуть стати мені в пригоді.

Він потягнув її за собою до сталевого гнізда Птаха.

Гаруда не спав і був розпутаний, але ще в каптурі. Кубера, принісши Сема до пташника, прив’язав його, досі непритомного, до сідла.

Сам же зліз на підлогу, де дав системі керування останню команду. Верх клітки відсунувся. Тоді Кубера взяв довгий металевий гак-стрекало й повернувся до мотузяної драбини. Пташиний запах приголомшував. Гаруда неспокійно совався й настовбурчував пір’я у два людські зрости завдовжки.

Кубера повільно видерся нагору. Коли він уже прив’язувався, до клітки наблизились Яма й Ратрі.

— Кубера! Що за божевілля? — гукнув Яма. — Ти ж не терпиш висоти!

— Нагальна справа, Ямо, — відказав той. — Чекати, поки долагодять громову колісницю, означало б ізгаяти день.

— Що за справа, Куберо? Чому б не взяти гондолу?

— Гаруда швидший. Розповім, як повернуся.

— Я міг би допомогти?

— Ні. Дякую.

— Але владар Муруґан може?

— У цьому випадку — так.

— Між вами ніколи не було злагоди.

— І тепер нема. Але я маю потребу в його послугах.

— Гей, Муруґане! Чого він не відповідає?

— Спить, Ямо.

— Маєш кров на лиці, брате.

— Потрапив у невеличку пригоду.

— Муруган теж має дещо потовчений вигляд.

— Наслідок тієї самої пригоди.

— Щось тут не так, Куберо. Стривай, я зайду в клітку.

— Стій там, Ямо!

— Локапали локапалам не наказують. Ми — рівні.

— Стій там, Ямо! Я знімаю Ґарудин каптур!

— Не роби цього!

Ямині очі зненацька блиснули, і він повищав у своєму червоному вбранні.

Кубера простягнув гак і зняв каптур із високої голови Птаха. Ґаруда відкинув голову й крикнув ще раз.

— Ратрі! — звелів Яма. — Затіни Гаруді очі, щоб він не бачив.

Яма рушив до входу в клітку. Голову Птаха, мов грозова хмара, оповила темрява.

— Ратрі! — сказав Кубера. — Прибери цю пітьму й огорни нею Яму — інакше все пропало!

Майже не вагаючись, Ратрі зробила, як сказано.

— До мене, швидко! — крикнув Кубера. — Сідай на Гаруду, лети з нами! Ти нам потрібна — дуже!

Вона ввійшла в клітку й зникла з очей, тоді як темрява все ширилася чорнильною плямою, а Яма навпомацки підбирався.

Драбина смикнулася, гойднулася, і ось Ратрі вже на Гаруді.

Тут Ґаруда вереснув і здійнявся в повітря, бо Яма саме дістався його з булатом у руці й рубонув перше-ліпше, на що натрапив.

Довкола них помчала ніч, а Небеса залишилися далеко внизу.

Коли вони сягнули вже неабиякої висоти, склепіння почало зачинятися.

Гаруда поспішив до брами, знову вереснувши.

Вони встигли прорватися, і Кубера підштрикнув Птаха.

— Куди летимо? — запитала Ратрі.

— До Прагну понад Ведрою, — відповів він. — А це Сем. Він досі живий.

— Що сталося?

— Він той, кого шукає Яма.

— А в Прагну він його шукатиме?

— Без сумніву, владарко. Без сумніву. Але докіль знайде, ми зможемо ліпше підготуватися.

У дні, що передували Великій битві, до Прагну збирались оборонці. Кубера, Сем і Ратрі принесли пересторогу. У Прагну вже знали, що проти них піднімаються їхні сусіди, але про наближення небесних карателів ще не відали.

Сем муштрував ті загони, що мали воювати проти богів, а Кубера — проти людей.

Для богині ночі, що про неї казано: «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю», викували чорний обладунок.

А третього дня перед Семовим наметом на рівнині під містом з’явилася вогняна вежа.

— Владар Пекла прибув виконати свою обіцянку, о Сіддгартхо! — мовив голос, що лунав у його голові.

— Тарако! Як ти мене знайшов, як упізнав?

— Я дивлюся на вогні, які й є твоя справжня суть, а не на плоть, що їх маскує. Ти ж знаєш.

— Я гадав, ти загинув.

— Майже. Ті двоє і справді п’ють життя очима! Навіть життя таких, як я.

— Я ж казав. Ти привів свою рать?

— Так, я привів свою рать.

— Це добре. Боги скоро підуть сюди війною.

— Знаю. Багато разів відвідував я Небеса на їхній крижаній горі, а мої шпигуни й досі там. Отож я знаю, що вони готуються сюди прийти. Вони запрошують до битви і людей. Хоч боги й не думають, що потребують людської допомоги, та вважають за корисне прилучити їх до руйнування Прагну.

— Так, це можна зрозуміти, — відказав Сем, вивчаючи великий вир жовтого полум’я. — Які ще звістки маєш?

— Червоношатий наближається.

— Сподівано.

— Собі на згубу. Я маю його подолати.

— На ньому буде відлякувач демонів.

— Тоді я знайду спосіб прибрати відлякувач або вбити його з віддалі. Він буде тут, перш ніж засутеніє.

— Як саме він наближається?

— У летючій машині, не такій великій, як ота громова колісниця, яку ми майже вкрали, проте дуже швидкій. Я не спромігся напасти на нього в польоті.

— Він сам?

— Так, як не зважати на машини.

— Машини?

— Багато машин. У його летючій машині повнісінько дивного устатковання.

— Це може віщувати щось лихе.

Обертова вежа зробилася жовтогарячою.

— Але інші теж наближаються.

— Ти ж казав, він сам-один.

— Це правда.

— То розв’яжи-но мені свою загадку.

— Інші наближаються не з Небес.

— А звідки ж?

— Відтоді, як ти вирушив на Небеса, я багато мандрував туди-сюди світом, шукаючи союзників серед тих, хто теж ненавидить Богів Міста. До слова, я таки намагався врятувати тебе в попередньому втіленні від котів із Канібурри.

— Знаю.

— Боги справді сильні, сильніші, ніж будь-коли.

— Але скажи ж мені, хто йде нам на допомогу?

— Владар Нірріті Чорний, який ненавидить усе на світі, а найбільше — Богів Міста. Тож він шле тисячу неживих, які битимуться на Ведрійських рівнинах. Він сказав, що після битви ми, ракаші, зможемо вибрати собі котрих-будь з уцілілих безтямних, яких він повирощував.

— Я не в захваті від допомоги Чорного, але й не в тому становищі, щоб перебирати. Як скоро вони прибудуть?

— Цієї ночі. Але Далісса буде тут іще скоріше. Я просто зараз відчуваю її наближення.

— Далісса? Хто це?

— Остання з Матерів Страхітливого жеврива. Лиш вона спромоглася втекти в глибини, коли Дурґа й владар Калкін вдерлися до Бані при морі. Усі її яйця розчавлено, і нових їй відкласти незмога, та пекуча сила морського палу й досі в її тілі.

— І ти гадаєш, вона помагатиме мені?

— І нікому іншому. Вона остання зі свого народу. Вона підтримає тільки рівного.

— Знай же, що особа, яку знали як Дурґу, тепер носить тіло Брахми, провідника наших ворогів.

— Так, а отже, ви обоє — чоловіки. Залишся Калі жінкою, Далісса могла б пристати на другий бік. Але вона вже визначилась. Її вибір — ти.

— Це трохи зрівнює сили.

— Ракаші в цей час збирають докупи слонів, буреплазів і великих котів, яких поженуть на наших недругів.

— Добре.

— І скликають вогняних стихійників.

— Дуже добре.

— Далісса вже близько. Вона чекатиме на дні річки й підніметься, коли буде потрібна.

— Перекажи їй вітання, — сказав Сем, повертаючись до намету.

— Неодмінно.

Він опустив за собою запону.

Коли бог смерті злетів із неба на рівнини понад Ведрою, Тарака Ракаш напав на нього в подобі велетенського канібуррського кота.

Але негайно був відкинутий. Яма мав на собі відлякувач, і через це Тарака не міг наблизитися впритул.

Ракаш відступив, скинувши котячу подобу й завирувавши вихором сріблястих порошинок.

— Смертобоже! — вибухнуло в Яминій голові. — Пам’ятаєш Пекло?

Зараз же смерч засмоктав каміння, жорству й піщаний ґрунт і пожбурив у Яму, який на це лиш загорнувся в плащ, захищаючи очі його краєм.

Трохи згодом лютування вщухло.

Яма й не ворухнувся. Земля навколо була всіяна уламками, але поруч із ним не було жодного.

Яма опустив плащ і зиркнув на вихор.

— Що це за чари? — пролунали слова. — Як це ти й досі стоїш?

Яма й далі пильно дивився на Тараку.

— Як це ти й досі крутишся? — спитав він демона.

— Я — наймогутніший із ракашів. Я вже витримував твій смертозір.

— А я — наймогутніший із богів. Я вистояв перед твоєю пекельною раттю.

— Ти — лакиза Тримурті.

— Помиляєшся. Я прийшов, щоб стати тут на бій проти Небес — в ім’я акселераціонізму. Велика моя ненависть, і я приніс зброю, яка допоможе проти Тримурті.

— У такому разі, гадаю, мушу поки що відмовити собі в задоволенні битися з тобою далі...

— Я б уважав це за доречне.

— І ти, без сумніву, бажаєш бути проведений до нашого вождя?

— Я й сам дорогу знайду.

— Тоді — до нової зустрічі, владарю Ямо...

— Бувай, ракашу.

Тарака підпаленою стрілою шугонув у небо й зник з очей.

Одні кажуть, що Яма розплутав справу ще у велетенському пташнику, посеред пітьми й посліду. Другі — що він відтворив перебіг Кубериних думок трохи по тому за допомогою стрічок у Неозорому чертозі смерті. Хай там як, увійшовши в намет на рівнинах понад Ведрою, людину всередині він привітав на ім’я Сем. Той поклав руку на свою шаблю й повернувся обличчям до прибульця.

— Смерте, ти випереджаєш битву, — зауважив він.

— Дещо змінилося, — сказав Яма.

— Що саме?

— Позиція. Я прийшов сюди протистояти волі Небес.

— Як саме?

— Крицею. Вогнем. Кров’ю.

— Чому така зміна?

— На Небесах улаштовують розлучення. І зради. І ганьбу. Панія зайшла задалеко, і тепер я знаю причину, владарю Калкіне. Я не поділяю твого акселераціонізму, але й не відкидаю його. Для мене важить одне: це єдина сила у світі, що протистоїть Небесам. Розуміючи це, я приєднаюсь до тебе, якщо приймеш мій меч.

— Приймаю твій меч, владарю Ямо.

— І я здійму його на будь-кого з небесної орди, за винятком самого Брахми, проти якого я не стану.

— Згода.

— Тоді дозволь послужити твоїм візничим.

— Дозволив би, та не маю бойової колісниці.

— Я привіз її — дуже особливу. Довгенько я над нею працював, і вона досі не завершена. Але вистачить і такої. Проте мушу скласти її вночі, бо битва почнеться вже на світанку.

— Десь так я й думав. Ракаші попередили мене про маневри поблизу.

— Так, я бачив їх із повітря. Основний удар має бути з північного сходу, з рівнин. Боги прилучаться пізніше. Але, без сумніву, будуть атаки з усіх напрямків, зокрема й із низу річки.

— Річка під контролем. На дні там чекає Далісса Жеврійка. Як прийде час, вона збурить могутні хвилі, закип’ятить їх і вихлюпне з берегів.

— Я думав, із жеврійками покінчено!

— Так. Окрім неї. Вона — остання.

— Як я розумію, за нас битимуться ракаші?

— Так, і ще дехто...

— Хто саме?

— Я прийняв допомогу — тіла без тями, цілий безтямний полк — від владаря Нірріті.

Ямині очі звузилися, ніздрі — роздулися.

— Це не добре, Сіддгартхо. Рано чи пізно його доведеться знищити, і геть не добре бути в боргу перед кимось, як він.

— Знаю, Ямо, проте я у відчаї. Вони прибудуть цієї ночі...

— Якщо, Сіддгартхо, ми переможемо, повалимо Місто Небесне, зруйнуємо стару релігію, звільнимо людство для промислового поступу, опір усе одно буде. Тоді доведеться битися із самим Нірріті, який усі ці століття дожидався загибелі богів, і подолати його. Або так, або ж усе повториться знову — а Боги Міста, чинячи кривди, хоча б певні межі пристойності мають.

— Гадаю, він прийшов би нам на поміч і без запрошення.

— Так, але запросивши його — чи то пак приставши на його пропозицію, — ти йому завинив.

— Тоді мені доведеться давати раду цій ситуації, коли вона постане.

— Це, мабуть, політика. Але мені таке не до вподоби.

Сем налив їм солодкого й темного прагнійського вина.

— Думаю, Кубера буде радий тебе побачити, — сказав він, простягаючи келих.

— Що він поробляє? — спитав Яма, прийнявши вино й вихиливши його одним замахом.

— Муштрує війська, знайомить тутешню вчену братію з двигуном внутрішнього згоряння, — відказав Сем. — Навіть якщо ми програємо, декотрі можуть вижити й піти деінде.

— Щоб із цього була хоч якась користь, їм треба знати більше, ніж конструкцію двигуна...

— Він уже аж захрип від багатоденної балаканини, а писарі знай собі нотують — геологія, гірництво, металургія, нафтохімія...

— Було б у нас більше часу, я б допоміг. Хай там як, навіть якщо десять відсотків збережеться, і того може вистачити. Не завтра, не післязавтра, але...

Сем допив вино й знову наповнив келихи.

— За завтра, візничий!

— За кров, Ув’язнювачу, за кров і за вбивство!

— Пролитися може й наша кров, смертобоже. Але нехай — аби лиш і досить недругів прихопити...

— Я, Сіддгартхо, померти не можу — хіба що на власне бажання.

— Як так, владарю Ямо?

— Дозволь Смерті мати свої таємнички, Ув’язнювачу. Може, я й не захочу вдатися до того привілею в цій битві.

— Як скажеш, владарю.

— За твоє здоров’я і довголіття!

— Навзаєм.

Світанок дня битви зарожевів, немов щойно вкушене дівоче стегно.

З-понад річки несло туманець. Божий Міст виблискував золотом на сході, тьмянішаючи, заглиблювався з протилежного боку в утікачку-ніч і половинив небеса, ніби палючий екватор.

Воїни Прагну чекали під містом, на Ведрійській рівнині. П’ять тисяч чоловік із мечами й луками, штихами й пращами. Тисяча зомбі стояла в передніх лавах під проводом живих десятників Чорного, які скеровували кожний рух підлеглих барабанним боєм, а над шоломами їхніми, мовби зміїстий дим, звивалися від вітерцю чорні шовкові шарфи.

П’ять сотень списників трималося в ар’єргарді. Срібні циклони — ракаші — висіли між небом і землею. Де-не-де в напівосвітленому світі чути було рик якоїсь бестії з джунглів. Вогневики жевріли на гіллі дерев, списах і ратищах прапорців.

Хмар на небі не було. Трави рівнини досі виблискували від роси. Повітря було прохолодне, земля — усе ще досить м’яка, щоб охоче зберігати сліди. У піднебессі разили око сіра, зелена й жовта барви; Ведра вирувала в берегах, забираючи листя свого деревного супроводу. Кажуть, буцім кожен день повторює історію цілого світу, який спершу виходить із пітьми й холоду на нерішуче світло й поки що ледь відчутне тепло; десь посеред ранку блимає оченятами свідомість, пробуджуються думки — плутанина алогічно-незв’язних почуттів, і все це, пришвидшуючись, сягає полуденної впорядкованості, неквапного гіркуватого вечірнього занепаду, містичних сутінкових видінь, а відтак і кінця — ентропії, тобто чергової ночі.

День розпочався.

Із дальнього боку поля завиднілася темна лінія. Повітря розрубав звук сурми, і лінія стала наближатися.

Сем стояв у колісниці на чолі бойового порядку, одягнений у вилощений обладунок і озброєний довгим сірим смертоносним списом. Він почув слова Смерті — свого червоношатого візничого:

— Перша лава — вершники на буреплазах.

Сем примружився, силкуючись розгледіти далеку лінію.

— Так і є, — запевнив його візничий.

— Гаразд.

Він змахнув списом, і ракаші рушили вперед, буцім припливна хвиля білого світла. Пішли в наступ і зомбі.

Коли біла хвиля зійшлася з чорною лінією, долинула безладна мішанка голосів, сичання та грюкоту зброї.

Темна лінія спинилася, над нею здійнялися хмари пилу.

Відтак почулися звуки збурених джунглів — зібраних хижаків погнали на ворожий фланг.

Зомбі марширували під повільне розмірене барабанне биття, а перед ними линув вал вогневиків, лишаючи по собі спопелілі трави.

Сем кивнув Смерті, і колісниця повільно рушила вперед на своїй повітряній подушці. За його спиною ворухнулася армія Прагну. Владар Кубера спав мертвим наркотичним сном у таємному склепі під містом. Владарка Ратрі сіла в сідло чорної кобили за шерегами списників.

— Їхній наступ захлинувся, — почулося від Смерті.

— Так.

— А їхніх вершників розбито, і серед них досі лютує звірота. Вони ще не перешикувалися. Ракаші насипають їм із небес, мов градом. А ось і вогневий вал.

— Так.

— Ми їх знищимо. От просто й зараз вони бачать, як на них простують безтямні й безстрашні поплічники Нірріті, тримаючи крок, усі як один, під досконалий і нестерпний ритм своїх барабанів, а в очах їхніх немає нічого, анічогісінько. Підвівши зір понад їхні голови, вони бачать нас, мовби в громовій хмарі, і їм видно, що твоєю колісницею править Смерть. Тож серця їхні прискорюються, а біцепси й стегна — холонуть. Бачиш, як поміж них никає звір’я?

— Так.

— Не треба в наших лавах сурмлення, Сіддгартхо. Бо ж це не битва, а різанина.

— Так.

Зомбі вбивали все на своєму шляху, а якщо й гинули самі, то падали без слів, бо їм було байдуже, а слова для неживих нічого не означають.

Вони змели ворогів із бойовища, аж тут на них посунули свіжі хвилі воїнів. Та кавалерія вже була розбита. Піші ж вояки не могли встояти перед списниками й ракашами, зомбі й піхотою Прагну.

Гостролеза бойова колісниця зі Смертю за візничого прорізала ворогів, мовби пожежа — лан. Пожбурені в них списи й інші знаряддя просто в польоті відлітали під прямим кутом, не встигаючи торкнутися ні колісниці, ані їздців. Руки Смерті, у чиїх очах витанцьовували темні вогники, стискали пару кілець, скеровуючи ними повіз у потрібний бік. Візничий знову й знову безжально наїздив на супротивника, а Семів спис зміїним язиком метавсь у ворожих шерегах.

Звідкілясь почулося, як сурмлять на відступ. Але тих, хто відгукнувся на цей заклик, було дуже мало.

— Витри-но очі, Сіддгартхо, — пролунали слова Смерті, — і шикуй лави наново. Пора їх дотиснути. Манджушрі Мечник має оголосити наступ.

— Так, Смерте, знаю.

— Поле — наше, а перемога — ще ні. Боги спостерігають, оцінюють, на що ми здатні.

Сем дав сигнал піднятим списом, і війська почали новий рух. Відтак знову нависла тиша. Зненацька вщухнув вітер, стихли звуки. Небо було голубе. Земля — втоптана сіро-зелена маса. Пил примарним живоплотом висів на віддалі.

Сем оглянув лави й показав списом уперед. Цієї миті вдарив грім.

— На поле виходять боги, — почулося від Смерті після погляду вгору.

Зверху промайнула громова колісниця. Та жодна руйнівна злива не пролилася.

— Чому ми досі живі? — поцікавився Сем.

— Гадаю, вони воліють, щоб наша поразка була ганебніша. А ще, може, їм страшно застосувати колісницю проти її творця — і страх цей має підстави.

— У такому разі... — мовив Сем і дав військам сигнал наступу.

Колісниця понесла його вперед. Услід за ним пішли сили Прагну.

Вони вирізали розпорошених утікачів. Зім’яли чати, що намагалися їх затримати. Попри зливу стріл, розбили лучників. І от тоді перед ними постало основне святе воїнство, яке заприсяглося зрівняти місто Прагну із землею.

Тут труба просурмила небесне гасло.

Супротивні шереги воїнів-людей розступилися.

Наперед виїхало п’ятдесят напівбогів.

Сем здійняв свій спис.

— Сіддгартхо! — почулися слова Смерті. — Владаря Калкіна ніколи не долали в битві.

— Знаю.

— При мені Талісман Ув’язнювача. На багатті при Краї Світу знищили підробку. Справжній я зберіг, щоб дослідити. Але нагода на це мені так і не випала. Стривай-но, я опережу тебе ним.

Сем підняв руки, дозволивши Смерті застібнути йому на талії пояс із мушель.

Відтак він дав силам Прагну знак призупинитися.

Візничий-Смерть помчав його самого назустріч напівбогам.

Над головами декотрих із них грали німби ранніх Образів. Інші несли дивну зброю, що допомагала фокусувати їхні дивні Атрибути. Колісницю облизали вогні, що зійшли згори. Її шмагнули вітри. На неї впали оглушливі звуки. Сем повів списом, і перші троє з його суперників заточилися й упали зі спин своїх буреплазів.

Затим рука Смерті скерувала колісницю в їхню гущу.

Її краї — гострющі леза, а швидкість її втричі більша за кінську, удвічі — за буреплазячу.

Обабіч Сема здіймалася мжичка — мжичка, забарвлена кров’ю. У нього метали всяке тяжке знаряддя, але воно щезало з очей, відхилене то туди, то сюди. У вуха його били ультразвукові верески, але щось їх почасти глушило.

Без жодного виразу на обличчі Сем здійняв спис високо над головою.

Лице його миттю полютішало, і з вістря застрибали блискавки.

Буреплази з вершниками пеклися нахрумко.

У ніздрі йому вдарив запах смаленої плоті.

Він зареготав, а рука Смерті розвернула колісницю на другий захід.

— Стежите там? — заволав Сем до неба. — То стежте! І стережіться! Ви допустилися помилки!

— Ні! — пролунало від Смерті. — Зарано! Не збиткуйся з бога, доки він не згинув!

Тут колісниця вдруге врізалася в ряди напівбогів, і жоден із них не зміг її навіть торкнутися.

Повітря сповнив сигнал труби, і святе воїнство кинулося на підмогу своїм герцівникам.

Прагнійські воїни рушили в зустрічну атаку.

Сем стояв у колісниці, а навколо — завжди мимо — усе гепалося й гепалося пожбурене знаряддя. Рука Смерті скеровувала їх крізь ворожі лави — то як клин, то як рапіру. Він співав на ходу, а його спис метався зміїним язиком, подеколи потріскуючи та яскраво виблискуючи під час удару. Талісман жеврів блідим вогнем на його стані.

— Наша візьме! — заявив він.

— На полі самі тільки напівбоги й люди, — була заувага від Смерті. — Вони досі випробовують, на що ми здатні. Дуже мало лишилося тих, хто пам’ятає повну потугу Калкіна.

— Повну потугу Калкіна? — перепитав Сем. — А вона, о Смерте, ніколи й не була вивільнена. Жодного разу за всю історію світу. Хай-но підуть тепер проти мене, і небеса оплачуть їхні трупи, а Ведра забарвиться кров’ю! Чуєте мене? Чуєте, боги? Ходіть проти мене! Викликаю вас на цім бойовищі! Протиставте-но мені свою силу, просто тут!

— Ні! — пролунав голос Смерті. — Ще не час!

Над головами в них знову промайнула громова колісниця. Сем здійняв спис, і навколо летючого судна спалахнуло піротехнічне шаленство.

— Нащо ти показав їм, що вмієш так? Ще не час!

Тут крізь гуркіт битви й пісню, що лунала в Семовій голові, до нього долинув голос Тараки:

— Вони піднімаються річкою, Ув’язнювачу! А ще один загін штурмує міську браму!

— То клич Даліссу, хай виринає і кип’ятить Ведру силою Жеврива! А ти бери ракашів — і до брами Прагну, знищте нападників!

— Почув тебе, Ув’язнювачу! — і Тарака щез.

Із громової колісниці впав промінь сліпучого світла й прорізав лави оборонців.

— Пора! — почулися слова Смерті, супроводжувані сигнальним помахом плаща.

У задній лаві владарка Ратрі підвелася в стременах своєї вороної кобили. Вона прибрала з обладунку чорний серпанок.

З обох сторін пролунали крики — сонце сховало лице, і на поле опустилася темінь. Світляний слід зник із-під громової колісниці, спалювання припинилося.

Лиш якась ледь помітна фосфоресценція без жодного явного джерела освітлила місце подій. Вона з’явилась, коли на поле примчався владар Мара у своїй хмарній барвистій колісниці, тягненій кіньми, що вибльовували річки димної крові.

Сем попрямував до нього, але на заваді стала велика купа воїнів; поки вони пробили собі дорогу, Мара заїхав уже далеченько, убиваючи всіх на своєму шляху.

Сем здійняв списа й насупився, але його ціль майоріла й мінилася, тому блискавки раз по раз падали то ззаду, то збоку неї.

Відтак, на віддалі, у річці, зродилося м’яке світло. Воно тепло пульсувало, а над поверхнею вод на якусь мить наче з’явилося щось подібне до мацака.

З боку міста чулися звуки бою. Повітря було сповнене демонів. Земля мовби ворушилася під ногами армій.

Сем здійняв списа, і ламана лінія світла піднеслася в небеса, від чого на бойовище впала ще дюжина блискавиць.

Ще більше звіроти гарчало, кахикало й вило, носячись серед лав обох сторін, укорочуючи віку й тим, і другим.

Зомбі й далі собі вбивали, спонукувані розміреним биттям барабанів похмурих десятників; вогневики чіплялися до грудей мерців, наче живлячись ними.

— Ми розбили напівбогів, — сказав Сем. — Черга за владарем Марою.

Вони шукали його по всім бойовищі, серед вересків і зойків, проминаючи над тими, хто мав невдовзі лягти трупом, і тими, хто вже ним ліг.

Забачивши барви його колісниці, розпочали погоню.

Зрештою він розвернувся проти них у коридорі пітьми, де звуки битви були притишені, немов далекі. Візничий-Смерть теж спинив колісницю, і суперники втупилися крізь ніч один одному в палючі очі.

— Станеш до бою, Маро? — гукнув Сем. — Чи мусимо загнати тебе, як собаку?

— Нащо ти згадуєш свою рідню, псів і сучок, Ув’язнювачу? — відповів той. — Це ж ти, Калкіне? Це твій пояс. Це твій спосіб воювати. Це твої блискавки разили і друзів, і ворогів. Ти таки якось вижив, га?

— Це я, — мовив Сем, настороживши списа.

— А возом твоїм править божок-стерв’ятник!

Лівиця Смерті піднялася долонею вперед:

— Обіцяю, що помреш, Маро. Як не від Калкінової руки, то від моєї. Як не нині, то іншого дня. Але тепер це й між нами.

Ліворуч від них пульсування в річці все частішало.

Візничий-Смерть пригнувся, і колісниця рвонула на Мару.

Коні Сновійника здибилися й пустили вогонь із ніздрів. Вони стрибнули вперед.

У пітьмі їх знайшли блискучі Рудрині стріли, але на підльоті до колісниці Смерті їх теж відхилило. Вони вибухнули обабіч, на мить зробивши тьмяне освітлення яскравішим.

На відстані, пронизливо скрикуючи, із тупотом мчали слони, яких ракаші гнали рівниною.

Почулося могутнє ревіння.

Мара виріс у велета, а його колісниця зробилася горою. Марині коні, чвалуючи вперед, кожним стрибком долали цілу вічність. Із Семового списа, мовби бризки з фонтана, вилетіла блискавка. Довкола раптом захурделило, і в кістки його ввійшов холод, притаманний не абичому, а міжзоряному простору.

Найостаннішої можливої миті Мара повернув колісницю вбік і зістрибнув із неї.

Вони протаранили їй борт і, поволі опускаючись на діл, почули з-під низу скрегіт.

Ревіння було вже оглушливе, а імпульси світла з річки перетворилися на стале жевріння. Хвиля паркої води линула полем — Ведра вийшла з берегів.

Криків побільшало, зброя й далі брязкала об зброю. У темряві й досі стишено гупали барабани Нірріті, а згори чувся дивний звук — то громова колісниця мчала до землі.

— Куди він дівся? — заволав Сем.

— Сховався, — пролунав голос Смерті. — Але вічно ховатися не зможе.

— Прокляття! Ми виграємо чи програємо?

— Добре запитання. Та відповіді я не знаю.

Води пінилися довкола підбитої колісниці.

— Зможеш її знову запустити?

— Не в цій пітьмі, та ще й посеред води.

— То що ж нам робити?

— Плекати терпіння й курити цигарки.

Він відкинувся й прикурив.

Трохи згодом прилетів один із ракашів і зависнув над ними.

— Ув’язнювачу! — доповів демон. — Нові обложники мають на собі те-що-відганя!

Сем здійняв списа, і з його вістря зірвалася прямолінійна блискавка.

На мить поле освітлило, мовби фотоспалахом.

Усюди лежали мерці. Живі гартувалися купками. Декотрі боролися, посплітавшись на землі. Поміж них валялися врозкид тіла тварин. Кілька великих котів досі блукало, годуючись. Вогневики повтікали від води, яка вкрила загиблих мулом, а тих, хто ще міг стояти, намочила. Поле рясніло курганами з розбитих колісниць, мертвих буреплазів і коней. На тлі цього всього й далі марширували собі, як наказано, пустоокі зомбі, убиваючи все живе, що тільки ворушилося перед ними. На віддалі досі гупав один барабан, подеколи затинаючись. Із міста чулися звуки дальшої битви.

— Знайди пані в чорному, — звелів Сем ракашеві, — і перекажи їй, хай прибере пітьму.

— Слухаюсь! — відповів демон і відлетів назад до міста.

Сонце знову засяяло, аж Сем прикрив очі.

Під блакитним небом і золотим мостом побоїще мало ще гірший вигляд.

По той бік бойовиська на узвишші лежала громова колісниця.

Добивши останніх людей у полі зору, зомбі розвернулись були, щоб і далі шукати живих, аж тут барабанний бій обірвався — й вони самі попадали долі.

Сем стояв зі Смертю на колісниці. Вони озиралися, шукаючи ознак життя.

— Ані поруху, — сказав Сем. — Де ж боги?

— Може, у громовій колісниці.

До них знову підлетів той ракаш.

— Оборонцям не втримати міста, — доповів він.

— До штурму прилучилися боги?

— Там Рудра, і його стріли чинять багато безладу. Владар Мара. Здається, ще й Брахма, і багато інших. Повне сум’яття. Я поспішав.

— Де владарка Ратрі?

— Відійшла в Прагну, сховалась у своїм Храмі.

— Де решта богів?

— Не знаю.

— Рушаю в місто, — заявив Сем. — Поможу обороняти.

— А я — до громової колісниці, — почулося від Смерті. — Захоплю її та застосую проти ворога, якщо вона й досі застосовна. А як ні, то ще ж є Ґаруда.

— Так, — сказав Сем і знісся в повітря.

Візничий-Смерть зістрибнув із колісниці.

— У щасливу путь.

— Того ж і тобі.

І вони перетнули побоїще, кожен по-своєму.

Він видерся на те мале узвишшя, безгучно торкаючись дерну чобітьми з червоної шкіри.

Перекинувши шарлатовий плащ через праве плече, оглянув громову колісницю.

— Її пошкодило блискавками.

— Так, — погодився він.

Глянув у бік хвоста на того, хто це сказав.

Його обладунок сяяв, мов бронзовий, але був не з бронзи.

Панцир був прикрашений подобами багатьох змій.

На вилощеному шоломі мав він бичачі роги, а в лівій руці тримав розжеврілий тризубець.

— Брате Аґні, то ти прийшов у світ.

— Я більше не Аґні, але Шива, Володар Руйнації.

— Ти вдягнув його обладунок на нове тіло й узяв його тризубець. Але нікому не до снаги опанувати Шивин тризубець так швидко. Ось чому на твоїй правиці біла рукавичка, а на чолі в тебе окуляри.

Шива підніс руку й опустив окуляри на очі.

— Це правда, знаю. Кидай тризубця, Аґні. Віддай рукавичку й жезл, пояс та окуляри.

Той покрутив головою.

— Поважаю твою могуть, смертобоже, твою швидкість і дужість, твою вправність. Але ти стоїш задалеко, щоб щось із цього могло тобі зараз прислужитися. Ти не зможеш наблизитися — я спалю тебе, перш ніж ти мене дістанеш. Смерте, ти помреш.

Він потягся до жезла на поясі.

— Хочеш повернути дар Смерті проти дарувальника? — у руці Ями опинився кривавий булат.

— Прощавай, Дгармо. Дні твої добігли кінця.

Він витяг жезл.

— В ім’я дружби, що колись існувала, — мовив Червоношатий, — я подарую тобі життя, якщо здасися.

Жезл хитнувся.

— Ти вбив Рудру, щоб захистити ім’я моєї дружини.

— Я зробив це, щоби зберегти честь локапалів. Тепер же я бог руйнації й один із Тримурті!

Він націлив вогнежезл на Смерть, чий шарлатовий плащ злетів уперед.

Блиснуло світло, таке сліпуче, що його з подивом побачили за дві милі звідти оборонці на стінах міста.

Нападники вдерлися до Прагну. Місто горіло й верещало, чулися вдари металу об дерево, металу об метал.

Не мавши змоги наблизитися до ворогів, ракаші валили на них будівлі. Як нападники, так і оборонці були нечисленні. Головні сили обох сторін загинули на рівнині.

Сем стояв на найвищій вежі Храму й пильно дивився, як унизу гине місто.

— Не зміг я тебе врятувати, Прагну, — мовив він. — Намагався, але цього не вистачило.

На вулиці далеко внизу Рудра напнув свого лука.

Побачивши його, Сем здійняв списа.

На Рудру впали блискавки, а оповита ними стріла вибухнула.

Коли проясніло, від Рудри залишився тільки невеличкий кратер посеред обпаленої ділянки.

На віддаленому даху з’явився владар Ваю і скликав вітри роздмухувати полум’я. Сем знову здійняв списа, аж тут побачив дюжину Ваю на дюжині дахів.

— Маро! — гукнув Сем. — Покажися, Сновійнику! Якщо посмієш!

Зусібіч почувся регіт.

— Коли буду готовий, Калкіне, — пролунав голос із задимленого повітря, — я посмію. Та час виберу я... Тобі не паморочиться? А що було б, якби ти кинувся на землю? Чи підхопили б тебе ракаші? Чи врятували б тебе твої демони?

Відтак блискавки впали на всі будівлі поруч Храму, але над шумом піднісся Марин регіт. Він зник десь удалині під потріскування свіжих пожеж.

Сем сів і заходився спостерігати, як палає місто. Звуки бою нарешті стишилися та щезли. Лишилося тільки полум’я.

У голові з’явився й одразу зник гострий біль. Тоді з’явився знову й уже не зникав. Відтак мука охопила все його тіло, і він заволав.

На вулиці внизу стояли Брахма, Ваю, Мара й четверо напівбогів.

Він спробував був здійняти списа, але його рука так тремтіла, що зброя випала, проторохкотіла бруком і зникла з очей.

На нього був націлений скіпетр — той, що водночас і череп, і колесо.

— Спускайся, Семе! — гукнув Брахма, поводжаючи своїм знаряддям так, що боліло й пекло то тут, то там. — Живі зосталися тільки ти й Ратрі! Ти — останній! Здавайся!

Він через силу звівся на ноги й стиснув пальцями свій розжеврілий пояс.

Хитаючись, вичавив крізь ізціплені зуби:

— Та й гаразд! Спушуся — бомбою поміж вас!

Аж тут небо потемніло, посвітліло, потемніло.

Звуки полум’я заглушив могутній крик.

— Це Гаруда! — сказав Мара.

— Чого це Вішну сюди принесло?

— Ґаруду викрали! Забув, чи що?

Великий Птах пірнув на охоплене вогнем місто, мов титанічний фенікс у своє полум’яне гніздо.

Задерши голову, Сем побачив, як на Гарудині очі раптом упав каптур. Птах тріпонув крилами, відтак ринув на богів, що стояли попід Храмом.

— Червоне! — закричав Мара. — Вершник! На ньому червоне!

Брахма крутнувся й розвернув верескливий скіпетр, обіруч націливши його в голову Птаха, що пікірував.

Мара зробив якийсь пас, і Ґарудині крила буцім охопило полум’я.

Ваю здійняв обидві руки, і Боговоза Вішну, чий дзьоб трощить колісниці, уперіщив вітер — справжнісінький буревій.

Птах знову скрикнув і розчепірив крила, гальмуючи зниження. Тут коло його голови заметушились ракаші, підганяючи вниз стусанами й уколами. Він гальмував і гальмував, але спинитися не міг.

Боги кинулися врозтіч.

Гаруда врізався в землю, і земля здригнулася.

З-поміж пір’я на його спині вибрався Яма з шаблею в руці, ступив три кроки... і впав долі. Із руїн показався Мара й ударив його в потилицю — двічі — ребром долоні.

За секунду до другого вдару Сем стрибнув, але вчасно до землі не долетів. Скіпетр знову заверещав, і все навколо пішло обертом. Він боровся з падінням. Сповільнився.

Земля була за сорок футів... тридцять... двадцять... Землю затьмарив кривавий серпанок, а тоді вона почорніла.

— От владаря Калкіна й подолали у битві, — тихо мовив хтось.

Брахма й Мара, а також двоє напівбогів, Бора й Тікан, — ось і всі, хто залишився, щоб винести Сема і Яму з напівмертвого міста Прагну понад річкою Ведрою. За ними ступала владарка Ратрі з арканом на шиї.

Вони віднесли Сема з Ямою до громової колісниці, яка тепер мала ще гірший стан, ніж коли вони з неї сходили — у правому борті зяяла величезна діра, а частини хвоста наче й не було. Закували бранців у кайдани, знявши Талісман Ув’язнювача й кармазиновий плащ Смерті. Надіслали звістку на Небеса, і трохи згодом по них прилетіли з Міста небесні гондоли.

— Ми перемогли, — сказав Брахма. — Прагну більше нема.

— Як на мене, дорога перемога, — зауважив Мара.

— Але ми перемогли!

— А Чорний знову дав про себе знати.

— Він хотів лише випробувати нашу силу.

— І що ж він тепер має про неї думати? Що ми втратили ціле військо? І навіть боги загинули цього дня.

— Ми билися проти Смерті, ракашів, Калкіна, Ночі й Матері Жеврива. Нірріті вже не підніме на нас руки — не після такої перемоги.

— Велеможний є Брахма, — мовив Мара й відвернувся.

Кармовладців скликали чинити над бранцями суд.

Владарку Ратрі вигнали з Міста й прирекли ходити світом у смертній подобі, завжди в тілах середнього віку з більш ніж непоказною зовнішністю — тілах, неспроможних витримати повну потугу її Образу чи Атрибутів. Їй явили таку милість, бо судили тільки як випадкову спільницю, збиту зі шляху намовлянням Кубери, якому вона довірилася.

Коли послали по владаря Яму, щоб привести його з камери на судилище, він виявився мертвим. Сховав був у тюрбані металеву коробочку. Ця коробочка вибухнула.

Кармовладці зробили розтин і радили раду.

— Якщо він хотів померти, то чому не отруївся? — спитав Брахма. — Сховати пігулку було б легше, аніж цю коробочку.

— Є ледь припущенна ймовірність, — мовив один із кармовладців, — що десь у світі він мав друге тіло й хотів переселитися за допомогою передавального апарата, настроєного на самознищення після використання.

— Чи таке можливе?

— Ні, авжеж ні. Пересельне устатковання громіздке й складне. Проте Яма хвалився, буцімто може все. Якось він мене переконував, ніби такий прилад можна збудувати. Але контакт між двома тілами має бути безпосередній, через багато проводів і кабелів. А жодний апарат такого крихітного розміру не здатен згенерувати достатньої потужності.

— Хто збудував вам психозонд? — спитав Брахма.

— Владар Яма.

— А Шиві — громову колісницю? Аґні — вогнежезл? Рудрі — його жахний лук? Тризубець? Сяйний спис?

— Яма.

— Тоді послухайте-но моєї підказки: майже водночас з увімкненням цієї коробочки десь у Неозорому чертозі смерті запустився, мовби сам собою, якийсь великий генератор. Він попрацював менш ніж п’ять хвилин, а тоді знову самостійно вимкнувся.

— Бездротове живлення?

Брахма стенув плечима.

— Пора винести вирок Семові.

Так і вчинили. А що він уже раз загинув, але без особливого результату, ухвалили: смертний вирок не підійде.

Відповідно, його переселили. Однак не в інше тіло.

Звели радіовежу, Сема одурманили, як слід приєднали пересельні проводи — але другого тіла не було. Їх приєднали до перетворювача на вежі.

Його атман спроектували крізь відчинене склепіння вгору, у ту велику електромагнітну хмару, що оперізує всю планету й має назву Божий Міст.

Відтак він дістав унікальну честь — був ушанований другим похороном на Небесах. Владар же Яма був ушанований першим, а Брахма, спостерігаючи за димом понад багаттями, міркував, де ж той насправді.

— Будда пішов у нірвану, — оголосив Брахма. — Кажіть про це в Храмах! Співайте на вулицях. Славна була його кончина! Він реформував стару релігію, і тепер ми ліпші, ніж будь-коли досі! А всі ті, хто волів би думати по-іншому, нехай пам’ятають Прагну!

Це теж зробили.

Але владаря Куберу вони так і не знайшли.

Демони були на волі.

Нірріті був сильний.

А десь у світі були ті, хто пам’ятав біфокальні окуляри й унітази зі змивом, нафтохімію і двигуни внутрішнього згоряння, а також день, коли сонце сховало лице від правосуддя Небес.

Чули, як Вішну сказав, що в Місто зрештою пробралася дичавина.